Україна у XX столітті україна у другій світовій війні війна на Україні: перший етап Війна на Україні: другий етап



Скачати 477.27 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації11.03.2016
Розмір477.27 Kb.
  1   2   3
УКРАЇНА
У XX СТОЛІТТІ


УКРАЇНА У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Війна на Україні: перший етап

Війна на Україні: другий етап

ОУН і нацистська Німеччина

Нацистська влада на Україні

Рух Опору

Повернення радянської влади на Україну

 

З наближенйям Європи до другої світової війни українці, здавалося, мало що мог- : ,


ли втратити внаслідок тих докорінних змін, до яких вона могла призвести. Страж-
даючи від ран сталінщини, а в західних частинах — від дедалі більшого гноблення
Польщею, Румунією та Угорщиною, українці мали підстави сподіватися, що будь-
які, хай навіть спричинені війною, зміни принесуть покращення умов їхнього існу-
вання. Проте ті, хто так гадав, трагічно помилялися, бо хоч війна радикально змі-
нила становище українців, їхня доля стала ще гіршою. Падіння Польщі на почат-
ку війни призвело до встановлення на Західній Україні ще репресивнішого радян-
ського режиму. Та, вигнавши радянські війська, німецькі нападники принесли з со-
бою нацистський режим, що сягнув на Україні вершини жорстокості. Опинившись
між нацистським і радянським режимами, позбавлені власної держави, котра захи-
щала б їхні інтереси, українці виявилися, як ніхто інший, беззахисними перед спусто-
шеннями війни й нещадьо'о політикою тоталітарних держав, що її вели.

 

Війна на Україні: перший етап



Що стосується України, то другу світову війну можна поділити на два виразних
етапи. Перший розпочався 1 вересня 1939 р., коли німці напали на Польщу, а Ра-
дянський Союз незабаром окупував її східйі території. Основна риса цього етапу,
який торкався лише західних українців, полягала в переході їхніх земель під окупа-
цію нової влади, насамперед радянської. Другий етап, про який ітиметься далі, по-
чався з нападом Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. й тривав до осені ,1944 р.,
коли німецькі війська були вигнані з України. Протягом цього часу вся Україна
була загарбана нацистами.

Серед багатьох чинників, що призвели до війни, вирішальне значення мали дві


дипломатичні угоди, які справили на українців безпосередній вплив. Підписавши
ЗО вересня 1938 р. Мюнхенський пакт, західні держави на чолі з Англією вдалися
до спроби умиротворення Гітлера, дозволивши йому розчленувати Чехословаччину
(й Закарпаття). Але замість задоволення домагань Гітлера цей вияв безхребет-
ності західних держав лише розпалив у нацистів апетит до дальших територіальних
загарбань. Ще безпосередніший зв'язок з вибухом війни мав підписаний 23 серпня
1939 р. нацистсько-радянський пакт — ця одна з найдивовижніших в історії угод.
Гітлер, що не приховував ненависті до радянської системи та своїх територіальних
претензій на Сході, хотів, перш ніж напасти на своїх противників на Заході, нейтра-
лізувати Радянський Союз. Сталін зі свого боку прагнув підписати з Гітлером угоду
про ненапад та нейтралітет, сподіваючись тим самим спрямувати агресивність на-
цистів проти Франції та Англії і в такий спосіб виграти час для накопичення власних
сил, поки між «капіталістами» точитиметься війна на взаємне виснаження. Крім

задоволення першочергових потреб двох держав, нацистсько-радянський пакт також


передбачав обмін сировиною та зброєю. Більше того — до нього входив таємний
протокол, у якому Гітлер і Сталін домовилися про розподіл Європи на відповідні
сфери впливу та окупації. За ним Радянському Союзові передавалися майже всі за-
хідноукраїнські землі. Маючи гарантії нейтралітету Радянського Союзу, Гітлер напав
на Польщу, поклавши початок другій світовій війні. Кваплячись оволодіти своєю
частиною гинучої польської держави, 17 вересня радянські війська вступили у Схід-
ну Польщу і зайняли майже всі землі, населені українцями та білорусами. За
.чотири тижні польська держава перестала існувати.

Радянська окупація Західної України. З початку своєї першої окупації Західної


України, що тривала 21 місяць, радянський режим усіляко намагався заволодіти
«серцями й думками» населення. Більшовики оголосили, що прийшли як «прапоро-
носці високих гуманістичниих принципів», виправдовуючи співпрацю з нацистами у
розчленуванні Польщі прагненням допомогти пригнобленим меншостям і насампе-
ред «братам» — українцям та білорусам. Особливі зусилля робилися для того, щоб
справити на західних українців враження «українськості» нового режиму.
Новий режим також намагався прибрати демократичного вигляду. 22 жовтня

1939 р. він організував вибори, на яких населення змушували голосувати за єдиний


список кандидатів, котрі підтримували анексію Західної України Радянським Сою-
зом. Тому не дивно, що близько 93 °о виборців проголосували так, як хотів режим.
У червні 1940 р. СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. Таким чи-
ном, до Української Радянської республіки було прилучено понад 7 млн мешканців
Західної України.

Деякі політичні заходи Рад принесли західним українцям конкретні покращення.


Було багато зроблено для українізації та зміцнення системи освіти. До середини

1940 'р. кількість початкових шкіл на Західній Україні досягла близько 6900, із них


6 тис. українських. Українська мова стала мовою викладання у перейменованому
на честь Івана Франка Львівському університеті — цьому давньому бастіоні польсь-
кої культури, що тепер відкрив двері для українських студентів і професорів. Помітно
поліпшилося медичне обслуговування населення, насамперед сільського. Були на-
ціоналізовані промислові й торговельні підприємства, що раніше контролювалися
переважно поляками та євреями. Але чи не найпопулярнішим кроком стала експро-
пріація радянською владою польських землевласників і обіцянка перерозподілити
між селянами їхні землі.

Проте паралельно з цими реформами Ради почали демонтувати створені захід-


ними українцями політичні, соціально-економічні та культурні інфраструктури.
Незабаром після їхнього приходу НКВС заарештував і депортував на Схід україн-
ських політичних лідерів. Були змушені розпуститися УНДО та інші українські по-
літичні партії. Ліквідовувалося багато кооперативів, а інші реорганізувалися на ра-
дянський зразок. Припинили свою діяльність читальні та бібліотеки товариства
«Просвіта». Від 20 до ЗО тис. українських активістів, усвідомлюючи, що вони жи-
вуть «на позичений час», утекли до окупованої" німцями Польщі. З ліквідацією осіб,
організацій і партій, котрі представляли у середовищі західних українців ліберально-
центристські тенденції, залишалася лише одна життєздатна політична організа-
ція — підпільна мережа ОУН.

Поведінка численних радянських чиновників, які потоком пливли у Західну


Україну, мало що зробила для обілення образу нового режиму. Звиклі до «пролетар-
ських» методів роботи, вони нерідко шокували західняків примітивністю й грубістю,
які не личили носіям «передового соціалістичного ладу». Представники Радянської
України, які майже повсюдно користувалися російською мовою, швидко розвіяли
ілюзії про їхню хвалену «українськість».

Підтримували радянську владу насамперед місцеві комуністи, що вийшли з під-


пілля й тепер стали в особливій пригоді новому режимові, допомагаючи викривати
українських націоналістів. Оскільки серед цих комуністів, а також серед чиновників,
прибулих із Радянського Союзу, було багато євреїв, то серед західних українців,
як і серед поляків, почали зростати антисемітські настрої. Але незабаром у радян-
ському режимі розчарувалося й багато місцевих комуністів, особливо коли деяких із
них за наказом Сталіна було заарештовано й страчено за підозрою в троцькізмі.

Із часом почали виявлятися й менш привабливі сторони перших радянських ре-


форм. Було оголошено, що землі, експропрійовані у польських землевласників і «від-
дані» найбіднішим селянам, тепер підлягають колективізації, близько ІЗ °о і справ-
ді було колективізовано. Після цього величезна більшість селян, які з самого почат-
ку з осторогою ставилися до Рад, остаточно відвернулися від нового режиму. Спочат-
ку багатьом представникам інтелігенції імпонувало те„ що вони отримали роботу в
радянських освітніх та культурних установах, але вони швидко зрозуміли, що стали
всього-на-всього жорстко контрольованими функціонерами режиму, і що в разі по-
рушення вказівок їм загрожує арешт і депортація.

Усвідомлюючи прив'язаність західних українців до своєї церкви, новий режим


спочатку з обережністю трактував греко-католицьку церкву, впроваджуючи відносно
незначніюбмеження її діяльності. Священиків зобов'язували мати спеціальні паспор-
ти, а за використання церков уряд вимагав високих податків. Але поступово ці обме-
ження набирали загрозливих масштабів. Радянські власті заборонили викладання
релігії в школі, конфіскували церковні землі та посилили антирелігійну пропаганду.
Аналогічна політика проводилася щодо православної церкви на Волині, де, крім того,
робилися намагання підпорядкувати її московському патріархові.

Навесні 1940 р. режим відкинув маску демократичності та розпочав широко-


масштабні репресії — як проти українців, так і проти поляків. Найбільш поширеним
і страшним їхнім різновидом стала депортація. Тисячі уявних «ворогів народу» без
усякого попередження, суду чи навіть формального звинувачення арештовували,
заганяли у вагони для худоби й вивозили до Сибіру й Казахстану для невільницької
праці у страхітливих умовах. Багато депортованих гинули, часом цілими родинами.

Перша хвиля депортованих складалася з провідних польських, українських та


єврейських політичних діячів, промисловців, землевласників, торгівців, чиновників,
юристів, відставних офіцерів та священиків. Пізніше арешт загрожував кожному,
хто ототожнювався з українським націоналізмом. На прикінцевому етапі, навесні
1941 р., режим уже депортував людей без розбору. Депортували всіх — і тих, хто
мав родичів за кордоном чи листувався з ними, і тих, хто зайшов побачитися з дру-
зями саме в момент їхнього арешту, і тих, на кого з особистих причин хтось до-
ніс, і тих, хто випадково виявився у нещасливому місці в нещасливий час. «Ніхто,
буквально ніхто не мав упевненості в тому, що наступної ночі не надійде його чер-
га»,— писав свідок цих подій.

За даними митрополита Андрея Шептицького, з однієї лише Галичини радянська


влада депортувала близько 400 тис. українців. Ще більше постраждали поляки,
особливо колоністи,— польський уряд на вигнанні стверджував, що під час радян-
ської окупації польських територій на схід Радянського Союзу було депортовано
близько 1,2 млн чоловік, переважно поляків. Наслідком цієї катастрофи стало різке
падіння політичного капіталу панівної колись польської нації, яка, втративши під-
тримку свого уряду, раптом із гноблячої перетворилася на гноблену.

Включення Західної України до складу Української РСР, без сумніву, було по-


дією великої історичної ваги, оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися
в межах однієї державної структури. Але через свою обмежену тривалість це на-
сильне об'єднання не спричинило глибоких змін ні в Західній, ні в Радянській Укра-
їні. І все ж воно мало певний вплив: перше знайомство з радянською системою вияви-

лося для західних українців в основному негативним досвідом, у результаті якого


багато з них дійшли висновку, що «більшовицької» влади слід уникати будь-якою
ціною.

Українці під німецькою окупацією. Якщо величезна більшість західних укра-


їнців потрапила на період 1939—1941 рр. під радянську владу, то деяка їх частина
опинилася під німецькою окупацією. Близько 550 тис. українців Лемківщини та
Холмщини, що на східних окраїнах Польщі, ввійшли до німецької окупаційної зони.

Володимир Кубійович

Оточені поляками та ізольовані від центрів української діяльності, мешканці цих
регіонів були найвідсталішими серед усіх українців в економічному, культурному й
політичному відношенні. Проте між 1939 і 1940 рр., рятуючись від переслідувань
більшовиків, сюди втекло з Галичини 20—ЗО тис. українських політичних біженців.
Деякі з них розселилися серед своїх земляків, інші стікалися до Кракова, цього
центру діяльності українських біженців, що був неподалік, активізуючи українські
громади у Лемківському та Холмському регіонах Генерального губернаторства, як
тепер називалася ця частина окупованої німцями Польщі.

Генерал-губернатор Ганс Франк отримав спеціальний наказ Гітлера вважати


цю територію німецькою колонією й надати її населенню лише мінімальні права.

Хоч теоретично вся влада зосереджувалася у руках Франка, який діяв за вказівками


Гітлера, на практиці ж гестапо (нацистська політична поліція) в управлінні регіоном
часто виявлялося таким же впливовим, як і сам Франк.

Незабаром після приходу німців для задоволення основних економічних та


освітніх потреб українського населення Генерального губернаторства виникли де-
сятки комітетів самодопомоги, до складу яких уходили переважно члени чи при-
хильники ОУН, що втекли з Галичини. Навесні 1940 р. з мовчазної згоди Франка
ці комітети утворили в Кракові координаційний орган під назвою Український Цент-
ральний Комітет, обравши його головою відомого географа Володимира Кубійови-
ча. УЦК являв собою український заклад соціального забезпечення, обов'язки яко-
го полягали в нагляді за хворими, літніми людьми, безпритульними дітьми, в органі-
зації громадської служби охорони здоров'я, освіти, у допомозі військовополоненим
та в представництві інтересів українських робітників, котрі виряджалися до Німеч-
чини. Німці з усією ясністю дали зрозуміти, що УЦК не матиме ніяких політичних
прерогатив.

Але, виконуючи ці функції, УЦК також прагнув здійснювати власну таємну про-


граму протидії полонізукічим впливам на українців та піднесення їхньої національ-
ної свідомості. Нацисти дивилися на це нейтрально — певною мірою в надії, що
зростання української національної свідомості буде противагою впливові чисель-
ніших поляків. Із цієї причини німці часто сприяли призначенню українців на дрібні
посади в адміністрації чи поліції в етнічно мішаних громадах. Коли часом українці
користувалися своїм новим становищем, щоб помститися полякам за кривди довоєн-
них років, німці не надавали цьому значення.

Під вправним керівництвом Кубійовича близько 800 службовців УЦК незаба-


ром організували за допомогою втікачів з Галичини українські школи, кооперативи й
молодіжні групи майже в усіх місцевостях, де проживали більш-менш значні маси
українців. Вони також заснували у Кракові видавництво й помітно .збільшили тираж
української преси в регіоні. Діяльність комітету не лише допомогла українцям ком-
пенсувати ті втрати, яких вони зазнали за років польського гноблення, а й часто по-
легшувала тяжкі випробування війни та німецької окупації. Після нападу німців на
СРСР та включення Галичини до складу Генерального губернаторства УЦК поши-
рив діяльність і на Галичину. Протягом усієї війни це була єдина організація, що
могла, хоч і дуже обмеженою мірою, боронити соціально-економічні інтереси укра-
їнців у Генеральному губернаторстві.

Українці під угорською окупацією. Після того як у березні 1939 р. угорська ар-


мія захопила Карпатську Україну й повалила її уряд, Закарпаття ввійшло до складу
Угорщини й протягом усієї війни залишалося однією з її частин. Через недобру па-
м'ять про вікове мадярське панування, кінець якому прийшов у 1918 р., близько
550 тис. українців краю не зраділи поверненню мадярів. Намагаючись попервах спра-
вити добре враження, угорський уряд пообіцяв надати Закарпаттю автономію. Але
невдовзі стало ясно, що цього зобов'язання він не виконає, готуючи натомість для
населення Закарпаття поступову мадяризацію.

Майже одразу мадяри розпочали всеохоплюючий наступ на українофілів. Сот-


ні їх було розстріляно, тисячі заарештовано, близько ЗО тис. утекли до сусідньої
Галичини (де більшовики в свою чергу багатьох із них депортували до Сибіру).
Було заборонено всі українські видання та організації, включаючи «Просвіту». Спов-
нений рішучості викорінити на Закарпатті наростаючий український рух, угорський
уряд, однак, не був готовий до проведення повної мадяризації (хоч неухильно поси-
лював свої культурні впливи, особливо у школі). Натомість він обрав перехідний, або
русинофільський, варіант, виходячи з твердження про те, що місцеве населення ні-
бито являє собою окремий русинський народ, який протягом століть мав органічні

зв'язки з мадярами. Основними провідниками цього підходу стали місцеві діячі


та давні агенти будапештського уряду Андрій Бродій та Степан Фенцик. Головною
його соціальною базою виступило змадяризоване греко-католицьке духовенство.

Угорська влада не тільки гнобила українців політичне, а й призвела до занепа-


ду освіти й посилення економічної експлуатації краю. Єдиним позитивним аспектом
шестирічної угорської окупації Закарпаття було те, що вона вберегла край від нацист-
ської навали, а відтак і від спустошень, завданих великій частині України. Однак во-
на не врятувала понад 100 тис. євреїв краю, більшість яких загинули в нацистських
таборах смерті.

Андрій Мельник    Степан Вандера

Розкол в ОУН. З вибухом війни суперечки, що довгий час нуртували в ОУН, ви-
рвалися назовні. Між ветеранами боротьби 1917—1920 рр. із закордонного проводу
ОУН та молодими галицькими радикалами, котрі вступили до організації у 30-х ро-
ках, виникли гострі суперечності. Група радикалів вела на теренах Західної Укра-
їни активну боротьбу проти польського уряду, і її члени часто опинялися у в'язницях.
Обидва табори не мали розбіжностей у принципових питаннях, бо підтримували ос-
новні догмати українського інтегрального націоналізму, проте їх розділяли вікова
різниця, особисті сутички щодо питань тактики. Після вбивства Коновальця у 1-938 р.
його наступником бачили його близького соратника Андрія Мельника, людину куль-
турну й стриману. Молоді радикали зі свого боку доводили, що для керівництва
ОУН у тяжкі часи, які наближалися, більше підходить їхній діяльний і вольовий
товариш Степан Бандера, нещодавно звільнений із польської в'язниці.

Ще до виходу Бандери та його товаришів з ув'язнення їхні прибічники спряму-


вали на закордонний провід ОУН справжній шквал критики. Бандеру засуджували
за те, що він занадто спирався на підтримку чужоземних держав і особливо Німеч-
чини, нехтуючи потребою розвивати «органічні» зв'язки з народом Західної Ук-
раїни, за повільність і пасивність дій на політичній сцені, за дозвіл «політичним спе-

кулянтам і опортуністам» займати керівні посади. У вересні 1939 р. Бандера зажадав,


щоб ОУН утворила підпільну армію, готову боротися з кожним, хто стоятиме на
шляху до української незалежності,— навіть якщо це будуть німці. Він вимагав, щоб
ОУН зав'язала із західними союзниками такі ж контакти, як з Німеччиною. Але
Мельник та його прибічники вперто боронили свої позиції, доводячи необхідність
збереження пріоритетної орієнтації на Німеччину, оскільки західні держави не ви-
явили заінтересованості в підтримці українських прагнень, і тому створення підпіль-
ної армії лише призведе до каральних заходів німців, а не забезпечить якихось
військових чи політичних переваг.

Найсильніші пристрасті розгорілися навколо питання про новий провід ОУН. У


серпні 1939 р., коли багато суперників фракції Мельника ще перебували в ув'язненні,
вона скликала в Римі конференцію, на якій офіційно проголосила Андрія Мельника
вождем ОУН. Проте 10 лютого 1940 р. Степан Бандера зібрав конференцію в Кра-
кові, на якій його фракція відкинула рішення Римської конференції. Не в змозі до-
сягти компромісу, кожне угруповання оголосило себе єдиним законним проводом
ОУН. Ті, що стали на бік Бандери, а це була молодіжна більшість організації, стали
називатися ОУН-Б чи ОУН-Р (революційна), або просто бандерівцями: прибіч-
ників Мельника, що складалися з поміркованих інтегральних націоналістів, називали
ОУН-М, або мельниківцями.

Ця схизма в лавах ОУН, без- сумніву, завдала великої шкоди справі інтеграль-


ного націоналізму. Ворожнеча між двома фракціями сягала такої гостроти, що вони
нерідко боролися одна проти одної з не меншою жорстокістю, ніж з ворогами укра-
їнської незалежності. Таким чином, українські інтегральні націоналісти виявилися
глибоко розмежованими напередодні великих випробувань війни. До того ж запеклі
чвари між ними завдали шкоди всьому рухові українського інтегрального націона-
лізму й послабили його моральний авторитет.

 

Війна на Україні: другий етап



22 червня 1941 р. нацистська Німеччина несподівано напала на СРСР. Із зітк-
ненням між собою двох тоталітарних систем розпочалася війна титанічних масшта-
бів і небаченої жорстокості. Уздовж фронту, що простягнувся більш як на 3 тис. км
від Білого моря на півночі до Чорного моря на півдні, тримільйонні війська Німеччи-
ни та її союзників атакували радянські сили, які налічували понад 2 млн чоловік. Гли-
бока віра Сталіна в те, що Гітлер не порушить нацистсько-радянського пакту, призве-
ла до того, що радянський уряд, знехтувавши численними застерігаючими сигналами
про напад, був захоплений ним цілком зненацька. До того ж сталінові генерали
припустилися стратегічної помилки, розташувавши завелику кількість військ надто
близько від кордону. Це дало змогу швидкохідним танковим колонам німців вели-
кими обхідними маневрами оточити й знищити їх. В міру того як Червона армія
зазнавала однієї страхітливої поразки за іншою, як радянське керівництво, включаю-
чи самого Сталіна, охопила паніка, як в уряді запанував хаос — падіння Радянського
Союзу здавалося неминучим.

Найбільша частина німецьких сил — група армій «Південь» під командуванням


фельдмаршала Карла фон Рундштедта — мала захопити Україну. І саме на Україні
німці здобули ряд вражаючих перших перемог, головна серед них — знищення у
вересні 1941 р. величезних радянських сил у районі Києва й захоплення 650 тис. по-
лонених. Унаслідок цього через чотири місяці від початку вторгнення німці окупу-
вали майже всю Україну. До грудня 1941 р. вони контролювали близько 80 млн чо-
ловік, або 42 °/о населення Радянського Союзу, й велику частину його економічного
потенціалу, а також захопили 3,8 млн радянських військовополонених (із них, як

Наступ Німеччини у 1941 р.іідраховано, 1,3 млн становили українці). Відносна легкість, із якою ці люди бу-ли з хоп ієні в полон, свідчила про те, наскільки байдуже ставилося багато червоно-


армійіі й до захисту радянської системи.

Щ помітніше виявлялася відсутність підтримки радянського режиму з С )ку


цівільного населення України. На Західній Україні, де «Совєти» були особливо
непопулярними, німців часто зустрічали як визволителів. На Східній Україні заг Ні-
на реакція на прихід німців була більш настороженою, але поширювалася думка іцо
вони принесуть полегшення порівняно зі сталінським режимом. Тому так часто в

німецькій пресі з'являлися фотографії українців, котрі радісно вітають німців тра-


диційним хлібом і сіллю.

Поспішний відступ Червоної армії мав трагічні наслідки для тисяч політичних


в'язнів у тюрмах Західної України. Не в змозі вчасно евакуювати їх, протягом тижня,
з 22 по 29 червня 1941 р., НКВС провів масове винищення в'язнів без огляду на те,
які звинувачення проти них висувалися. Масові вбивства відбулися у Львові, Самборі
та Станіславі, що в Галичині, де загинуло близько 10 тис. в'язнів, та Рівному і Луць-
ку на Волині, де загинуло ще 5 тис. Організовані слідом за масовими депортаціями та
наростаючим терором радянського режиму, ці екзекуції поглибили відразу західних
українців до радянської влади.

Долаючи початкове безладдя, радянські власті стали організовувати більш упо-


рядкований відступ. Вони застосовували традиційну російську тактику «спаленої
землі», що, за словами Сталіна, мала «зробити нестерпним життя в тилу ворога».
Відтак усі промислові підприємства, якими могли б скористатися німці, підлягали
знищенню. Наприклад, Київ зазнав страшніших руйнувань від відступу радянських
військ, які висадили в повітря багато визначних споруд міста, ніж від наступу нім-
ців. У Донбасі більшовики затопили майже всі шахти; було також зруйновано гі-
гантський комплекс заводів при Дніпрельстані та всі 54 домни в республіці.

Визначна риса відступу Рад полягала в масовій евакуації за Урал та до Серед-


ньої Азії зброярних заводів, кваліфікованої робочої сили та важливих учених-
спеціалістів. У результаті чи не найбільше" в історії евакуації радянський уряд вивіз
поза межі досяжності німців близько 1500 заводів і понад 10 млн чоловік; понад
третину всього цього було евакуйовано з України. Місцем перебування українського
радянського уряду стала столиця Башкирської автономної республіки Уфа, що на
Уралі. Ця масова евакуація промислови' підприємств і населення значно посилила
здатність СРСР продовжувати війну.

Особливу активність під час евакуації виявив НКВС. Підозрюючи у зраді радян-


ській владі кожного, хто ухилявся від переселення, він заарештував і стратив велику
кількість людей. Тих, хто мав відсидіти в ув'язненні більше трьох років, розстрілю-
вали, аби не лишати ніяких антирадянських елементів, потенційно корисних німцям.
У німецькому тилу залишалося багато агентів НКВС для проникнення в німецький
адміністративний апарат, особливо в поліцію, і для спостереження за поведінкою
неевакуйованих.

 

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка