українська література



Сторінка1/4
Дата конвертації09.03.2016
Розмір0.99 Mb.
  1   2   3   4


Для заказа доставки данной работы воспользуйтесь поиском на сайте по ссылке: http://www.mydisser.com/search.html


Національний авіаційний університет
На правах рукопису
КІРАЛЬ Сидір Степанович
УДК 821.161.2: 929 Зіньківський К43

ТРОХИМ ЗІНЬКІВСЬКИЙ В ІДЕЙНО-ЕСТЕТИЧНОМУ

КОНТЕКСТІ ДОБИ
10.01.01. – українська література

Дисертація



на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Науковий консультант –

Гнідан Олена Дмитрівна,

доктор філологічних наук, професор


Київ – 2003

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………..

4

РОЗДІЛ 1.

ОНТОЛОГІЧНИЙ ВИМІР ТВОРЧОСТІ Т.ЗІНЬКІВСЬКОГО …………………………………………………

15


1.1.

Т.Зіньківський в оцінці сучасників та історико-літера-турній і філософській думці ХХ – ХХІ ст.: ступінь вивчення проблеми……………………………………………………..

15


1.2.

Національно-політичні та онтичні витоки формування світогляду Т.Зіньківського…………………………………….

55


1.3.

Ідейний концепт діяльності Т.Зіньківського у Петербурзі (на матеріалі листування)……………………………………..

98


РОЗДІЛ 2.

ТВОРЧІСТЬ Т.ЗІНЬКІВСЬКОГО У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ ФІЛОСОФСЬКИХ ТА ЕСТЕТИЧНИХ ЗМАГАНЬ ДОБИ……………………………………………………..


137

2.1.

Творча аксіологія Т.Зіньківського в західноєвропейському контексті…………………………………………………………

137


2.2.

Контакти Т.Зіньківського зі слов’янськими літературами

166

РОЗДІЛ 3.

ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ТВОРЧОСТІ Т.ЗІНЬКІВСЬКОГО В ЕСТЕТИЧНОМУ КОНТЕКСТІ ДОБИ



197

3.1.

Т.Зіньківський – байкар і казкар: система, контекст……….

197

3.2.

Проза Т.Зіньківського: традиції й новаторство…………….

220

РОЗДІЛ 4.

ФОЛЬКЛОРИСТИЧНІ, ПУБЛІЦИСТИЧНІ ТА ФІЛОСОФСЬКІ ПРАЦІ Т. ЗІНЬКІВСЬКОГО В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНИХ ЗМАГАНЬ ОСТАННЬОЇ ЧВЕРТІ ХІХ СТ


307

4.1.

Фольклористична спадщина Т.Зіньківського у контексті актуальних завдань українського народознавства…………

307


4.2.

Концепція національного питання в публіцистиці Т.Зіньківського…………………………………………………..

326


4.3.

Мова й нація в системі культурологічних поглядів Т.Зіньківського………………………………………………….

362


ВИСНОВКИ…………………………………………………………….

387

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………….

403

АРХІВНІ ДЖЕРЕЛА………………………………………………….

460

ВСТУП

За п’ятнадцять останніх років повернуті із забуття сотні імен письменників, учених, політичних діячів – минулого і недавнього, – які стали неспростовними доказами високого європейського рівня культури й інтелекту української нації. Наші предки, як рівний з рівним, спілкувалися з Європою і світом, збагачуючись і збагачуючи всесвітню духовну скарбницю.

У кінці ХІХ століття проблема нації та націоналізму перетворюється на надважливу для всіх підневільних народів Європи, які виборювали своє право на окремішнє існування за межами держави (імперії) з її релігійно-, культурно-, мовновідмінною титульною нацією. Письменники часто очолюють місію духовного, правового порятунку рідної етнічної спільноти. “Пробуджені” нації, усвідомивши себе дійовим суб’єктом історії, актуалізують національний феномен як новий предмет суспільно-історичних, наукових, психологічних і художніх студій. Відбувається поступовий перехід літератури на нові шляхи розвитку: перебудова її структури, утвердження нової загальноєвропейської системи жанрів і стилів, відповідно й національна тематика набирає виразно політичного звучання і набуває національно-визвольного характеру. А саме національне відродження в ХІХ ст. розуміється як “еволюція у напрямку утворення незалежної держави”, оскільки переваги політичної консолідації стають вирішальними і в культурному розвитку того чи того народу. Фактично відбувається боротьба “неісторичних” (недержавних) народів за переведення їх до іншого – “вищого” статусу “історичних” (державних) народів”1.

Своє особливе місце в цьому процесі посів і Трохим Зіньківський, свідомість і творчість якого становлять собою рідкісний в історії культури приклад органічно-суцільного зростання особистості і її світогляду.



Актуальність дисертаційного дослідження, присвяченого всебічному вивченню оригінальної творчості Трохима Зіньківського – українського письменника універсальних зацікавлень – полягає у співзвучності ідей цього автора державотворним процесам сучасності, з одного боку, а з другого – в необхідності з нових методологічних позицій осмислити літературний процес ХІХ-го – початку ХХ ст., і, зокрема, роль особистості, в подальшому культурному розвої нації.

Останнім часом написано низку праць, покликаних заповнити лакуни в історії літератури. Стосуються вони, насамперед, постатей несправедливо замовчуваних, зазвичай репресованих письменників. Однак, їхні автори часто забувають, що необ’єктивно, упереджено трактований процес минулих десятиліть чи століть – це теж своєрідна “біла” чи, радше, “чорна” пляма в науці про літературу. Панораму літературного процесу необхідно не лише реставрувати в усій її повноті, а й якомога об’єктивніше оцінити в контексті слов’янських та інших європейських літератур. Зокрема, деякі вітчизняні літературознавці стверджують, що після 70-х років ХІХ ст., позначених репресивними діями влади проти українського письменства, літературне життя на Східній Україні завмерло, 80-і роки – то роки “антракту”, “часи глухонімії”, а українське відродження властиве тільки Галичині. Літературна діяльність Трохима Зіньківського спростовує таке уявлення. По-друге, все ще побутує упереджений погляд на народництво як явище обмежене, хуторянське, ізольоване від європейської літератури, яке в порівнянні з модернізмом нібито було алітературою. Тим часом, Т.Зіньківський, якого умовно можна б зарахувати до народництва як напряму літературного (за І.Франком, у нас його не було), не мислив українського відродження без контактів із європейською культурою. Отож виникає необхідність дослідження творчості письменника в загальноєвропейському контексті. Крім того, Зіньківський, представник вісімдесятих років ХІХ ст., певною мірою був попередником “шістдесятників” ХХ ст. Його доба – це не сонна доба антрактів і застою, а перехідна епоха від етнографічно-побутової та “старої” романтичної літератури до оновленого модерними віяннями письменства кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Важливість видання й вивчення спадщини письменника розуміли вже його сучасники. Певні кроки в цьому напрямі зробив, зокрема, Б.Грінченко але повністю завдання не реалізоване й нині.

Варто зазначити, що на сучасному етапі, коли ведеться розробка нової концепції української історії, культури, літератури, виявляється органічний внутрішній зв’язок творчості Т. Зіньківського не лише, з минулим, а й теперішнім і майбутнім України. Така актуальність усебічного дослідження її духовної наповненості в контексті доби “інтенсивного накопичення й перетинання багатьох естетичних моделей і систем”2 – очевидна. Без осмислення творчого доробку Т. Зіньківського уявлення про літературний процес 70–90-х рр. ХІХ ст., про переломну в нашій історії добу і про феноменальні особистості, яких вона породжувала в середовищі інтелігенції, не може бути повним. Інтелігенція, що її Леся Українка назвала “мозком нації”, заангажована в інтелектуальні процеси свого часу, йшла назустріч процесам нашого державотворення, серед яких література й наука про неї посідають значне місце. Однак ще не написана історія української інтелігенції, яка б показала роль інтелектуальної еліти у національно-визвольному русі, та й сама історія зображувалась за тоталітарного радянського режиму як хроніка класової боротьби.

Людство має знати про людей, які своїм талантом і чином працювали для збереження та збагачення духовної неповторності, самобутності, самоцінності української культури.

В умовах політичного та культурного розвою України повернення імен забутих митців, адекватне наукове осмислення їхнього творчого доробку є своєрідним внеском у духовну самоідентифікацію народу. Саме цим зумовлені вибір досліджуваної проблеми, принципи інтерпретації, врешті, “сюжет” дисертації та її наукова актуальність і новизна.



Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане як складова частина комплексної теми “Нове українське письменство у європейському контексті”, над якою працює колектив кафедри української мови, літератури та культури Національного авіаційного університету.

Об’єкт дослідження – це, в першу чергу, опубліковані окремим виданням (Львів, 1893, 1896) та у пресі тексти творів Т.Зіньківського. По-друге, в архівних фондах Бердянська, Одеси, Києва, Львова, Петербурга тощо виявлено багатий невідомий матеріал, який залучено до дисертації.

Для вивчення українського літературного контексту використано матеріали літературно-критичних дискусій про українську справу, листування Т. Зіньківського з Б. Грінченком, О. Кониським, М.Комаровим, В.Лукичем, Г.Сервичківською та з редакціями галицьких часописів “Правда”, “Зоря”, “Діло”, “Світ”; праці українських, російських та західноєвропейських письменників і вчених досліджуваної доби.

Хронологічно дисертаційне дослідження обмежене 70–90-и рр. ХІХ століття – добою формування світогляду письменника та становлення його як поета, прозаїка, публіциста, перекладача, громадського діяча.

Предметом дисертаційного дослідження є: особистість Т. Зіньківського у цілісності життєвої долі, мікрокосму його “Я” та творчої спадщини як явища загальноєвропейської культури.

Мета дослідження – представити постать Т.Зіньківського в системних характеристиках біографії, особистості, творчості та в діалогічних зв’язках із добою, врешті, повернути творчість письменника із забуття. Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань, як:


  • з’ясувати ступінь вивчення досліджуваної проблеми;

  • окреслити витоки й еволюцію світогляду Т. Зіньківського;

  • вивчення листів – найдостеменніших першоджерела життя та діяльності письменника, найповнішого самовиявлення його особистості, “способу її мислення, і оцінки історичних подій”3, документів розвитку літературного процесу загалом;

  • виявити зв’язки письменника з літературними попередниками і сучасниками, їхній вплив його на творчість, націокультурний контекст творчості Т.Зіньківського (70–90-і рр. ХІХ ст.);

  • проаналізувати творчість Т.Зіньківського у європейському контексті; визначити типологічну спорідненість та контактні зв’язки;

  • проведення синтетично-аналітичного дослідження доробку письменника на тлі розвитку українського письменства останньої чверті ХІХ ст., комплексне дослідження його творів як оригінального вияву образного мислення;

  • висвітлення особливостей етико-антропологічного та історіософського синтезу художньої творчості Т. Зіньківського в контексті розвитку українського письменства 70–90-х рр. ХІХ ст. та її значення в жанровому збагаченні української літератури і формуванні національної самосвідомості народу.

  • з’ясувати риси індивідуального стилю автора;

  • визначити місце Т.Зіньківського в літературному процесі.

Предмет дослідження зумовив його наукову методологію: застосування різних методів, методологічних принципів і підходів. Це, передусім, системно-комплексний погляд на внесок Т.Зіньківського в літературно-культурний процес, методологію дослідження якого конкретизував І.Франко: “Хочу говорити про розвій українсько-руської літератури в останніх 20-х літах ХІХ віку. Хочу показати, як разом із літературною творчістю розвивалась у нас і мова – і ще щось далеко більше; розвивався рівень нашої цивілізації, сила нашого національного почуття”4. Спадщина Т.Зіньківського – це симбіоз згаданих процесуальних чинників і вимагає відповідного аналізу. Водночас, “особа автора” не повинна “розчинитися” при розгляді певних закономірностей літературного розвитку. Той же І.Франко підкреслював важливість вивчення біографії письменника, життя якого навіть невдало розказане, “збагачує скарбницю людського духу”5.

Інтерпретація художніх творів вимагала герменевтики текстів – докладного аналітичного прочитання (close-reading). Висвітлення позатекстової дійсності, зумовленість нею творчості письменника – це параметри культурно-історичної школи, збагаченої (для вияву національної специфіки) історико-порівняльним методом, своєю чергою скоригованим сучасними тенденціями компаративістики – інтертекстуалізмом і типологічними зіставленнями для вияву подібностей в річищі загальноєвропейського художнього розвитку. Деякі методологічні моменти, співзвучні розумінням літературного процесу та ролі в ньому творчої особистості, актуальності наукових завдань сучасного літературознавства розроблялися у працях сучасних українських дослідників О.Білецького, В.Брюховецького, П.Волинського, Г.В’язовського, В.Горського, Т.Гундорової, І.Денисюка, В.Дончика, О.Забужко, Д.Наливайка, А.Погрібного, Є.Пріцака, Г.Сивоконя, В.Смілянської, В.Фащенка, П.Федченка, Д.Чижевського, Ю.Шевельова (Шереха), М.Яценка, російських учених М.Бахтіна, Г.Поспєлова, Л.Тимофєєва, зарубіжних Ентоні Сміта, В.Жаботинського, Рабіндраната Тагора, Х.Ортеги-і-Гассета, М.Гайдеґґера та ін.

Біографічний метод поглибили певною мірою М.Бахтін (теорія діалогу) та Ада й Ігор Бичко роздумами про творчий потенціал інтелігенції, що теж враховано при створенні, так би мовити, магапортрету Т.Зіньківського, яким, по суті, і є пропонована дисертація. Т. Зіньківський постає в ній як особистість у контактах зі своїми сучасниками та з текстами письменників “одшедших поколінь” (М.Грушевський). Його творчий доробок – листи, статті, відчити (доповіді), оповідання, байки тощо розглядаються як цілісний предмет дослідження, “як цілісний голос, який вступає в діалог” (М.Бахтін).



Наукова новизна дисертаційного дослідження зумовлена незадовільним станом вивчення особистості Т.Зіньківського та його світогляду, специфіки творчості, потребою всебічного аналізу її в широкому літературному контексті. Це, по суті, перше синтетичне дослідження усіх цих аспектів, до того ж, конкретизоване новими виявленими матеріалами (зокрема низкою листів Т.Зіньківського), застосуванням новітньої методології при аналізі текстів і позатекстової дійсності. Уперше здійснено жанровий аналіз художніх творів Т.Зіньківського на рівні досягнень сучасної генології й наратології, простежено еволюцію творчого методу письменника в річищі загальної еволюції української літератури від побутово-етнографічного реалізму до натуралізму і психологічного реалізму та інтелектуалізму. Значна увага приділяється переломленню в аналізованих текстах традицій і новаторства, тенденція національного відродження, виразником яких була публіцистична, а частково й художня творчість Т.Зіньківського. Наголосимо, що в дисертації вона трактується не у вузько-національному плані, а як закономірність загальноєвропейського масштабу. Уперше, таким чином, розглянуто спадщину Т.Зіньківського в українському літературному, філософському, політичному, а також слов’янському і загальноєвропейському контекстах.

Уперше докладно, на конкретних текстах мотивується висновок про те, що творчість Т.Зіньківського, поряд з творчістю багатьох його сучасників, формувала основи тих державотворчих процесів, які в кінцевому підсумку працювали на виникнення української незалежної держави європейського демократичного типу.

Таким чином, багатогранно визначено важливе місце і значення скромної за обсягом, але різноманітної і глибоко концептуальної, – а в багатьох аспектах художньо неповторної, – творчості Т.Зіньківського, якою він здійснив певний внесок у розвиток стилю української літератури взагалі та інтелектуального стилю української мови зокрема.

Уперше поставивши творчість Т.Зіньківського у європейський контекст, ми дійшли висновку, що такий аналіз сприяє глибшому розумінню художньої системи як історично сформованого типу художньої свідомості; розкриттю неповторності створених ним образів і людських характерів, які по-своєму передають багатовіковий історичний досвід народу, сутність його духовних пошуків. У методологічному плані така інтерпретація доробку письменника – це передусім розгляд його в порівняльно-типологічному аспекті, встановлення як збігів, так і розходжень із домінантою літературного процесу та відмінностей від інших, оригінальних його явищ; це – висвітлення важливих питань компаративістики: Україна й українська література в іноземному сприйнятті; теорія літературних взаємодій; зарубіжна тематика у творчості Т. Зіньківського, міжнародні контакти письменника, перекладацька діяльність. У такому ракурсі творчість Т. Зіньківського – письменника, публіциста, перекладача, мислителя – не розглядав жоден дослідник.



Теоретична цінність дисертації полягає у подальшому розвитку інструментарію естетичного аналізу, дослідження художнього світу конкретного письменника, формування нових підходів до розуміння художньої форми (архітектоніки, інфраструктури, композиційно-структурного потенціалу); поглибленні й конкретизації компаративних студій української літератури в контексті європейської та світової на рівні контактних зв’язків та історико-типологічних аналогій; розширення методологічної і методичної бази порівняльних студій, ширшого погляду на літературний процес, проблеми типології та поглибленого її розуміння.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати й висновки можуть бути використані у нових теоретичних та історико-літературних студіях, у лекційних курсах з історії української літератури, у підготовці до повного видання творчості Т. Зіньківського, у написанні посібників з історії української літератури для вищих та середніх навчальних закладів, а також у підготовці спецкурсів, семінарів, дисертаційних та дипломних робіт.

Апробація та впровадження результатів дослідження здійснені у виступах на республіканській міжвузівській науково-практичній конференції “ Використання повернутих і забутих діячів науки та культури в навчальному процесі педагогічного вузу та школи” (Рівне, 29–31 травня 1991 р.); республіканській науково-практичній конференції, присвяченій 130-річчю від дня народження Трохима Зіньківського (Бердянськ, 9–10 серпня 1991 р.); республіканській науково-практичній конференції, присвяченій 130-річчю від дня народження Василя Кравченка (Бердянськ, 4–5 травня 1992 р.); Всеукраїнській краєзнавчій науково-практичній конференції “Краєзнавство в системі народної освіти: проблеми, пошуки, перспектива” (Слов’янськ, 12 травня 1994 р.); у виступах на щорічних науково-звітних конференціях Бердянського державного педагогічного інституту ім. П.Осипенко (нині університету) (1993–1997 рр.); Міжнародній конференції, присвяченій 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті (Львів, 23–25 жовтня 1998 р.); науково-практичній конференції “Етнос, культура, нація” (Дрогобич, 27–28 жовтня 2000 р.); щорічних науково-звітних конференціях Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова (Київ, 1998, 1999); науковій конференції “Марко Черемшина в контексті української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст.”, присвяченої 125-річчю від дня народження письменника (Івано-Франківськ, 1999 р.); Міжнародних науково-технічних конференціях “Авіа–2000”, “Авіа–2001”, “Авіа–2002” (секція “Гуманітарна освіта в технічному університеті: проблеми і перспективи”); Х щорічній Міжнародній науково-практичній конференції “Українознавство – наука самопізнання українського народу” (Київ, 18–20 жовтня 2001 р.); на науковій конференції “Іван Франко: письменник, дослідник літератури, культури” (Київ, 1–2 листопада 2001); всеукраїнській науково-практичній конференції “Тарас Шевченко: доба та поклик” (Київ, НАУ, 28–29 березня 2002 р.); на V Міжнародному конгресі україністів (Чернівці, 26–29 серпня 2002 р.). Концепції дисертаційного дослідження знайшли практичне застосування під час читання спецкурсу “Література рідного краю”, розробленого для студентів філологічного факультету та факультету початкових класів Бердянського державного педагогічного інституту ім. П.Осипенко (нині університету) (1992–1997, довідка №57/1593–01 від 30.12.02 р.), лекційному циклі з історії української літератури для студентів факультету лінгвістики і соціології Національного авіаційного університету (2001–2002).

Результати дослідження впроваджувались у навчальний процес філологічних факультетів Ізмаїльського державного гуманітарного університету (довідка №1–7/1124 від 29.12.2002 р.), Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В.Винниченка (довідка №80 від 23.01.2003 р.), Луганського державного педагогічного університету ім.Т.Шевченка (довідка №1–125 від 25.11.2002 р.), Прикарпатського університету ім.В.Стефаника (довідка №08–01–325 від 10.12.2002 р.).

Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри української мови, літератури та культури Національного авіаційного університету та кафедрі історії української літератури ім.акад М.Возняка Львівського національного університету ім.І.Франка.

Публікації. Основні результати дисертації викладені у монографії, 6 статтях у фахових журналах, 19 статтях у збірниках наукових праць; 4 матеріалах і тезах конференцій, навчальному посібнику, 2 підручниках з історії української літератури 70–90-х років ХІХ ст.

Обсяг і структура роботи. Структура дисертації визначається її метою і завданнями. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, кожний з яких має підрозділи, висновків та бібліографії. Повний обсяг дисертації – 469 сторінок. Основний текст становить 402 сторінки. Список використаних літературних джерел нараховує 748 позицій, список архівних джерел містить понад 1000 одиниць збереження.

ВИСНОВКИ

Творчий доробок Т. Зіньківського, за кількістю написаних праць, невеликий, але важливий за змістом. Особистість, життєвий шлях та творчий спадок Т.Зіньківського є невичерпним об’єктом для наукового дослідження, завдяки екзистенційному переживанню письменником національного, активному діалогу, який він проводив зі світом, історіософській спрямованості його розмислу. Прожив 30 літ, переважно на чужині, твердо заявивши про себе в різних галузях науки, мистецтва і громадського життя, помер на рідній землі, як воїн.

Проаналізовані архівні матеріали відкрили нам Т. Зіньківського – письменника, публіциста, фольклориста, мовознавця, нарешті, особистість – у всій визначеності, у повному значенні, у новому контексті – на весь зріст. Він був воістину українським письменником з усіма прикметами європейця широкого світогляду, величезної ерудиції. В твердій добі новітнього середньовіччя плекав розум гуманіста, людини Відродження. Визначення українського міфу, поширення історико-політичної традиції, оновлення християнської концепції українства, поглиблення зв’язків нашого культурного процесу з Заходом – ось найважливіші проблеми, трактовані Зіньківським по-новому, своїм власним стилем.

Т. Зіньківський увійшов у літературу у 80-х рр. ХІХ ст., коли “пробуджені” нації, усвідомивши себе дійовим суб’єктом історії, актуалізували національний феномен як новий предмет суспільно-історичних, наукових, психологічних і художніх студій. Проблема нації та націоналізму в цей час стає надважливою для всіх підневільних народів Європи, які виборювали своє право на окремішне існування за межами держави (імперії) з її релігійно-, культурно-, мовновідмінною титульною нацією.

Конструктивним ферментом і стимулом зростання національної свідомості народу на Україні, крім вільнолюбних козацьких традицій, ідей Кирило-Мефодіївського братства та поезії Т. Шевченка, була діяльність Громад. Здобутки громадівців у царині дослідження історії України, її мови, етнографії, літератури, культури і політики, їхня орієнтація на європейські політичні та правові ідеали, їхні прагнення створити на терені Російської імперії сприятливі умови для вільного розвитку українців відіграли важливу роль у формуванні світогляду та національної свідомості Зіньківського, який не тільки осмислив світоглядні проблеми свого часу, а й зробив свій внесок у їхнє політичне, наукове та художнє втілення.

Уперше залучені до дослідження архівні матеріали – листи Т. Зіньківського до Б. Грінченка, О. Кониського, В. Кравченка, В. Лукича, Ганни Сервичківської-Зіньківської – розширили уявлення про переконання письменника, його творчі задуми, моральні спонуки, ставлення до світу; поглибили розуміння суті тих підвалин, на яких виріс і мужнів один з провідників нової української ідеї; дали можливість простежити, як і внаслідок чого, завдяки яким внутрішнім імпульсам і зовнішнім впливам виходець із простої селянської родини, мешканець зрусифікованих міст, військовий службовець став активно-свідомим учасником національно-культурного відродження України, сподвижником духовної культури, “лицарем святого духа” (Г. Гейне), особистістю загальноєвропейського виміру.

Т.Зіньківський-громадянин сформувався раніше, ніж Т.Зіньківський-письменник. Вихований у духовно здоровій родинній атмосфері, в якій особливо цінувалися праця, сердечна щедрість, взаєморозуміння в атмосфері закорінених у менталітет українця традицій, захоплення народною поезією, він зміг залишитися самим собою в умовах, які, за логікою, мали б неодмінно його зламати.

Козацьке походження сприяло пробудженню в Т. Зіньківського духу лицарства та волі, Л. Смоленський дав йому універсальні історичні знання, що зумовили розуміння ним українсько-російських відносин як відносин постійної конфронтації. М. Комаров заклав фундамент наукової роботи й був взірцем самовідданої праці для України та її народу. Спілкуючись і співпрацюючи з чільними членами Старої Громади В.Антоновичем, О.Кониським, Т.Зіньківський перейнявся національною ідеєю, що стала метою і змістом усього його життя.

Звернення до першоджерел допомогло Зіньківському розкрити Європу – сувору, мовчазну, працьовиту – лабораторію думки, колиску мітів, вогнище віри. І цю європейськість, цю ясність французької фрази, цю заокругленість британського мислення віднайдемо в мові Зіньківського, такій близькій до латиноруського духу козацького Києва, в його художніх, публіцистичних та епістолярних творах.

У розумінні проблем Європи та європеїзації української культури Зіньківський пішов дальше, ніж, скажімо, М. Костомаров, П. Куліш, ба навіть М.Драгоманов. Європа для Зіньківського була не лише місцем національно-суспільних рухів, а й стимулом стати українцям самими собою, аби міцнішати, аби такими бути на цілі століття – великим народом – вільним і самодостатнім.

Вихвалюваний часто європеїзм, вважав Зіньківський, не повинен ґрунтуватися на підпорядкуванні нашого духа чужині, на нехтуванні всього, що своє, а якраз на вмілості піднести себе й свою індивідуальність до висоти європейської культури і людства. Сповідуючи розуміння нації як найвищої органічної людської спільноти, він наголошує на культурних відмінностях, опертих на віковій еволюції в різних умовах розвитку. Бути у фокусі інших народів – людиною своєї нації, не зрадити нічого, дарованого Україні Богом – закликав Зіньківський, і ці слова підтвердив як письменник, як публіцист, як патріот.

Розуміючи, що в тодішніх конкретних умовах національно-свідомі українці мусять бути прихильниками федеративного ладу в тих державах, з якими з’єднана українська земля, Зіньківський, як і М.Драгоманов, не бачив можливості боротися за самостійність України. Проте він більш рішуче ставив питання про необхідність повсякденної роботи по піднесенню національної самосвідомості кожного українця як окремої і кардинально розходився з Драгомановим у питанні українсько-російських зв’язків: в оцінці розвитку і функціонування української мови як основи літератури; публічно-категорично не поділяв концепції Драгоманова, підтриманої пізніше М. Костомаровим, П. Кулішем, О.Пипіним про меншовартність української мови і літератури, придатність її тільки для домашнього вжитку.

Маловідомим є й те, що Зіньківський володів літературною мовою ранньокозацької доби досконало в слові і письмі. Це було плідним наслідком залюбленості й заглибленості автора в нашу історію, витончено-глибоким і творчим захопленням духом давно минулої і недооціненої попередниками епохи. Найважливіше те, що, використавши дух героїчних і державницьких епох нашого минулого, Зіньківський не тільки радикально випалював з нашої мови етнографічно-народницьку строкатість та традиційно-романтичну мальовничість, але й вніс ясність виразу, доцільність слова, ощадність речення.

Емський указ, утиски українського слова, публічно-офіційний глум над усім українським викликали в Зіньківського внутрішній спротив, що наклало відбиток на його ставлення до Росії, царату та окремих російських літераторів і культурних діячів. Т.Зіньківський виробив свою власну, послідовну й безкомпромісну думку щодо всіх націй, які панували над Україною або допомагали її денаціоналізувати. У своїх поглядах він розходився з тими українськими інтелігентами, які національну свободу не мислили поза межами Росії, вірили в російський лібералізм і прагнули дійти з ним згоди. Т.Зіньківський бачив страшну загрозу зросійщення, що нависла над Україною, і виступав проти будь-якого способу русифікації, не зважаючи на авторитети (О. Пушкіна, В. Бєлінського, Ф.Достоєвського чи О. Пипіна) та виконавців її художнім, публіцистичним чи науковим словом.

Важливо відзначити ставлення Зіньківського до Росії як до поневолювача культури України, що заторкувало феномен так званого культурного чи літературного імперіалізму. В другій половині ХІХ ст. з’ясування цього питання було чи не найактуальніше в українській суспільній думці і викликало широку дискусію, розпочату І. Нечуєм-Левицьким, а пізніше.Зіньківським та Б.Грінченком: імперіалізм пануючої нації є не лише політичною субстанцією, а неминуче супроводжується імперіалізмом культурним, зокрема й літературним. Відповідно культура імперіалістичного народу діє не лише на культуру пригнобленої нації, але й на її мораль і є розкладовим щодо неї фактором, а літератури російської це тим більше стосується, бо вона відбиває хворий дух хворої на імперіалізм, через це вона для нас непридатна і не може впливати на нас цивілізаційно. Заперечували цю доктрину М. Драгоманов та І. Франко, які вважали, що культура є культура і цивілізаційну місію вона чинить незалежно від того, який народ її творить.

Віддаючи належне російській культурі та літературі, він завжди надавав перевагу національному ідеалу, крізь його призму аналізував ці відносини і робив відповідні висновки. Диференціюючи окремі постаті у російському суспільстві в їхньому ставленні до українського питання, Т.Зіньківський все ж не бачив різниці між поглядами прихильників старого царського режиму та російських лібералів, адже і ті й ті не розглядали Україну в аспекті національної незалежності, що, зрештою, спостерігаємо й сьогодні.

Світорозуміння Т. Зіньківського, що в своїй цілості інтерпретується як філософія розвою, дивовижно багатогранне. Воно охоплює величезне коло розмаїтих проблем – від онтодіалектичних і натуралістичних до соціо- і культурологічних. Україна, доля народу та їхній подальший розвиток є для Зіньківського найвищою цінністю; це – апогей макроскопічного творчого поривання, вершина в еволюційній ієрархії світу.

Гносеологічною основою світоглядних позицій Т. Зіньківського стала сучасна йому західноєвропейська філософія і соціологія у сукупності з теоретико-методологічними “вершинами” інших наук – історії, культурології, літературознавства, етнографії, фольклористики.

Його розуміння етнографії було значно ширше від утвердженого за поняттями в українській науці другої половини ХІХ ст. Воно оперте на потребі достовірного змалювання не тільки старовинних звичаїв і побуту, а й дійсного сучасного життя народу, найглибших побудних імпульсів вчинку, переживань, інтересів окремої людини і народу в цілому. Основою самобутності існування літератури Зіньківський пов’язував виключно і тільки з народним життям У дусі часу, відповідно до етапу так званого “фольклорного романтизму”, він почав своє творче життя із збирання та вивчення фольклору. Народна пісня, легенда, переказ визначили стилістику, образний лад і навіть систему заманіфестовуваних творами ідейно-естетичних цінностей.

Еволюція до нової поетики Зіньківського – від перекладів до повістувальної епіки – досить повільна. Не всі переклади, здійснені Т.Зіньківським, точно відтворюють дух оригіналу. Виступаючи як просвітитель, інтерпретатор прагнув передусім донести до читача демократичні ідеї автора, політичну спрямованість його творів у найдоступнішій для народу формі. Звернення Т.Зіньківського до перекладів випливало з його ширших завдань – збагачення стилістичних засобів української літературної мови.

Отже, є підстави говорити про екзистенційне самоствердження письменника, який вибудував себе в умовах несвободи, явив світові високі зразки інтелекту й поетичних осяянь і вийшов на обшири європейської культури.

Спілкування, співпраця з найчільнішими діячами свого часу, прямий або опосередкований зв’язок з діячами літератури та науки Польщі, Німеччини, Австрії, Росії розширили світоглядний горизонт Т.Зіньківського. Проаналізовані листи засвідчують його ґрунтовну обізнаність з французьким романтизмом, зокрема з творчістю В. Гюго, гуманізм якого знайшов палкий відгук у світогляді українського письменника

Проблему українсько-європейських зв’язків письменник розглядав на широкому історичному тлі, у контексті становища та розвитку національної мови, літератури, перспективи національно-культурної автономії України. Літературознавчі критерії в окремих висловлюваннях, оглядових статтях Т. Зіньківського, присвячених європейській культурі, ґрунтувалися на діалектиці пізнавального та аксіологічного підходів. Вони розвінчували поширену на той час філософію прагматизму з її основною тезою протиставлення аксіологічних категорій пізнавальним.

Літературно-критичні оцінки Зіньківського дають чітке уявлення про розуміння ним європейського літературного процесу від найдавніших часів аж до 90-х рр. ХІХ ст. Основані на діалектиці пізнавального та ціннісного підходу, вони спростовували культивовану концепцію меншевартності української мови, літератури та культури й конкретних письменників, насамперед Т. Шевченка.

У доробку Т.Зіньківського наявні різні форми “присутності” західно європейських діячів:


  • принагідні, але продумані висловлювання, ремінісценції з творів;

  • історичні та літературні аналогії;

  • міні-рецензії, відгуки з приводу художнього твору, окремого образу;

  • есе про конкретного письменника чи державного діяча. Цьому сприяв системний аналіз європейського способу мислення, художніх здобутків письменників зі світовим іменем.

Критичне ставлення до дійсності, глибоке проникнення в зміст літературного твору, ґрунтовне опанування джерелознавчої бази, несхибна національно-конструктивна позиція щодо шляхів розвитку мови, літератури; тлумачення українсько-російських, українсько-слов’янських, українсько-західноєвропейських культурних контактів, багатство й актуальність порушуваних проблем, професіональні спостереження над творчістю митців слова, локальні висновки і узагальнення становлять оригінальний внесок Зіньківського до скарбниці української естетичної теорії та художньої практики.

Менше десяти років служив Т.Зіньківський рідній літературі, незмінно залишаючись глибоко демократичним художником і справжнім гуманістом у захисті честі та гідності людини, у плідній праці для відродження, розвитку та свободи нації. Але й за такий короткий термін він залишив помітний слід у жанрі віршованої та прозової байки, літературної історичної казки, перекладів, переспівів та фольклорних жанрів. Виявлене листування з Б.Грінченком характеризує Т.Зіньківського як глибокого знавця світової історії розвитку байки, як вдумливого, кваліфікованого літературного критика та історика літератури.

Прагнучи надати поетичного характеру античній схемі, Т.Зіньківський у своїх байках (як оригінальних, так і написаних за літературними джерелами) торкається здебільшого побутової тематики, у гумористичних тонах висміюючи загальнолюдські вади – заздрість (“Ненажерливість собача”), хвалькуватість (“Драбина”, “Два Півні”, “Кобила та Свиня”), брак розуму (“Догадливі наймички”, “Невдаха чабан”, “Чабан та Вівця”), брехливість (“Брехливий мужик”, “Брехня”) тощо. Людина широкого кругозору, непересічного таланту, Зіньківський засвоює нові тенденції, що намітилися в кінці ХІХ століття. Його багатогранний світогляд, різносторонні знання та схильність до тонкого аналізу навколишнього світу стали основою творчості. Він бачить ті явища життя, що справді мають місце, визначають більшу частину людського існування. Буденність життя, його одноманітність, повторюваність, безбарвність часто є темою зображення.

У досліджуваний період здійснюється перехід літератури на нові шляхи розвитку: змінюється її структура, утверджується нова загальноєвропейська система жанрів і стилів; виразно політичного звучання і національно-визвольного характеру набирає національна тематика. Своє особливе місце в цьому процесі посів і Трохим Зіньківський, оригінальність художньої думки якого пов’язана з утвердженням нового героя – українського інтелігента в усій багатовимірності його соціально-національних зв’язків і самоусвідомленні як фактора національно-визвольного руху.

Зіньківський еволюціонував від народництва до неореалізму та модернізму, від реалістично-побутового оповідання до психологічної новели-студії, від традиційної, нарисово-оповідної манери розповіді до художньо-експресивної, емоційно-наснаженої. Особистість, її внутрішній світ, ставлення до оточення, її почуття, емоції, взаємодія зі світом – це і є найголовніший предмет зображення митця. Зіньківський розкриває внутрішній світ героя через контрасність зображення, будує оповідь на невідповідності внутрішнього і зовнішнього життя, показує неоднаковість сприйняття людиною самої себе та її оточення, розкриває роль випадку та обставин в житті окремо взятої людини “поза будь-якою системою інтегрування”.

Автор надзвичайно уважний до фіксації самодостатніх чуттєвих вражень, до простеження перегуків різних сфер сприймання зовнішнього світу. Роль сюжету в багатьох творах ослаблена, натомість окремі враження, спогади, роздуми об’єднуються за принципом асоціативності Оповідання Зіньківського вельми психологічні. У них немає отієї, за Й.-В. Гете чи А. Гірцем, нечуваної події, нечуваної ситуації. Тут відсутня якась фабульна, зовнішня подія, тобто це не новели акції, бо конфлікти здебільшого внутрішні, адже основний акцент у них – на переживаннях, душевних збуреннях. Тому його оповідання ближчі до психологічної новели із внутрішнім сюжетом. Зіньківський розкриває душу своїх героїв. За верхнім, начебто побутовим зрізом постать таємниці людської психіки, несподівані, часто алогічні ходи думки, котрі під силу тільки сильній, мислячій особистості, в більшості з інтелектуально зірким поглядом як космос своєї сутності, так і на вселюдські обереги.

Бо мала проза Зіньківського філософська, екзистенційна. В її фокусі людське буття, людське існування в ускладнених національно-економічних реаліях.

Особливої уваги заслуговує збірка Т.Зіньківського “Бджола” (1899), що становить собою своєрідний художній синтез творчості письменника. Загалом усі його казки та байки – це мовби єдина композиція, в якій кожний окремий твір пов’язаний з іншими мотивами і традиційним сюжетом – певним універсальним культурним кодом, що існує в позачасовій та позанаціональній площині як усталена структурно-семантична система.

У сфері конкретної авторської свідомості ця система, завдяки здатності до реінтерпретації, стає складовою механізму засвоєння – як сприйняття-осмислення. Одним із важливих рівнів такої засвоєння є залучення традиційного сюжетно-образного матеріалу до нового національно-історичного контексту. Існує кілька його аспектів: авторська інтерпретація – зовнішнього та внутрішнього, повного або часткового (контамінованого) засвоєння (“Од смерті вістовці”, “Вовк та чоловік”, “Свійська худоба”); обробка на різних рівнях осмислення традиційного сюжету (ремінісценції, алегорії власне сюжету, топосу чи архетипу); (“Хто щасливий”, “Славетні одмови”, “Хто гнеться, тому легше”, “Іржа та залізо”, “Пропав ні за цапову душу”, “Се лев, а не собака”); повне запозичення сюжетно-ситуаційного каркасу традиційного матеріалу (персонажі, час, місце, обставини дії; мотив без зміни його основних параметрів).

Перенесення інонаціонального сюжетно-образного матеріалу на національне культурне поле змінює структурно-семантичну його схему, створюючи асоціативно-аналогійний план нового значення (“Оповідання про осику”, “Колумбове яйце”, “Невірний товариш”, “Облудна умова”). Сюжети байок Зіньківського служили письменникові “рамкою” для відображення життєво переконливих характерів, а казкові події поставали крізь призму сприйняття письменницького героя, людини 80-х років ХІХ століття, що намагається в біблійних, античних переказах виявити глибокий сенс життя. Автор не лише вдало використовує всесвітньовідомі казки через одноіменні заголовки, а вміє оригінально застосувати їхні сюжети до нової, сучасної нам доби.

Структура етико-антропологічної концепції Т.Зіньківського-байкаря багатокомпонентна. До неї входять: загальне розуміння сутності й призначення людини, сенсу її життя, смерті та безсмертя, нормативно-регламентуючі системи людського співіснування (моральний кодекс, громадська думка, право), типологія реальних персонажів типів і їхніх взаємостосунків. Аналіз художнього світу Т.Зіньківського в контексті його літературних джерел, взаємовідносин художника з попередньою та сучасною йому літературною традицією здійснювався із залученням факторів предметно-просторового середовища Бердянська, Одеси, Києва, Петербурга; впливів філософських, психологічних наук, театру, музики, образотворчого мистецтва, з урахуванням соціально-біологічних моментів, сукупності інтелектуально-психологічних рис особистості письменника, що стали визначальними в новому типі художнього мислення, оприявленому, зокрема, у прозових творах “Історична казка”(1888), “Сидір Макарович Притика” (1888), “На вулиці” (1888), “Сон (Мрія)” (1889), “Кудою йти? (Різдвяна повістка)” (1889), “Моншер-козаче (Гумористичне оповідання)” (1890), у листах до Г. Сервичківської (1884–1888), в публіцистиці: “Національне питання в Росії (1889), “Молода Україна, її становище і шлях” (1890), “Тарас Шевченко в світлі європейської критики” (1890) та ін.

Т. Зіньківський – письменник вісімдесятих років ХІХ ст., і на його творах відчутно позначилася, з одного боку, інерція фази етнографічно-побутової белетристики в історії української літератури, а з другого – тенденція до посиленого психологізму й інтелектуалізму, що були прикметними для письменників “нової ґенерації” кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Ці тенденції у Т.Зіньківського то співіснують, то виявляють себе в “чистому” вигляді.

Як письменник Т.Зіньківський пройшов еволюцію від ліричних мініатюр з лірико-філософським і публіцистичним началом (листи, публіцистичні твори) до оповідань та повістей в об’єктивно нейтральній манері повістування, зі складними формами вираження авторської позиції: суто ліричні й лірико-філософські, об’єктивно-іронічні, відкрито саркастичні та підкреслено співчутливі, з багатою гамою фарб і відтінків живописання.

Художній світ листів Т. Зіньківського почуттєво насичений і матеріально достеменний, предметно-пластичний. У ньому наявні всі природні стихії (земля, повітря, вода, вогонь і т. д.), предмети рукотворної діяльності (будинки, меблі, речі тощо), він заселений людьми різних вдач і характерів.

Листи Т.Зіньківського цікаві фактографічністю, психологізмом, естетикою. Вони максимально наближені до художніх творів: листів-новел, образків, етюдів, дорожніх нарисів. Стиль листів тяжіє до перебільшень, смислових парадоксів; вони засвідчують інтерес письменника-початківця до філософських проблем – свободи та совісті, самотності, щастя, життя і смерті. Його оповідання, по суті, є продовженням цих листів, самостійне значення яких визначається завершеністю та змістовністю автобіографічних замальовок.

Прозові твори Т.Зіньківського написані переважно у формі невеликих за обсягом історичних фрагментів, екскурсів і медитацій, які формують уявлення про певну реальність. В них спостерігаємо тенденцію до поліфонії, що розвивалася трьома напрямами: 1) через поглиблення внутрішнього монологу; 2) через порушення літературної норми в монолозі оповідача; 3) через уникнення інших голосів.

Т.Зіньківський одним із перших перейнявся проблемою змішаного мовлення для відображення міського життя, застосувавши ефективний стилістичний прийом “багатоголосся”, що поєднує елементи закритого монологічного письма і полілога, коли лексика та стиль змінюється відповідно до зміни співрозмовника оповідача або дійової особи, про яку він розповідає, з домінуючим одним голосом, наділеним тільки йому притаманним стильовим рівнем.

Історично перспективна позиція Т.Зіньківського щодо проблеми народу продовжувала у своєму розвитку пафос творчості Т. Шевченка та Марка Вовчка в нових соціально-історичних умовах кінця століття на новому рівні інтелектуалізації української художньої думки прозаїк утверджував нового для української прози героя – українського інтелігента в усій багатовимірності його соціальних зв’язків та усвідомленні себе як особистості.

Т.Зіньківський створює белетристичні різновиди етюда – образки, використовує викладову форму “сказа”. Його збірочка “Малюнки справжнього життя” належить до перших спроб фрагментарної прози.

Художні принципи Зіньківського – його прихильність до звичайних сюжетів, до “реалізму простого випадку”, до недомовленості, незавершеності сюжетної ситуації, приглушених конфліктів, а водночас з тим до глибокого змісту, прихованого підтексту, до ліричної активності авторського повістування – стали здобутком українського оповідання 80-х р.

Для Т.Зіньківського мова народу є основою, ґрунтом художньої мови взагалі в його творах, переважає форма діалогічного мовлення.

У прозі письменник досяг значного рівня в інтелектуалізації художнього стилю, пов’язаного з утвердженням нового героя – українського інтелігента. Змінився характер оповідача, збагатилися викладові форми; урізноманітнилися епічні жанри; розширилися композиційна та естетична функція оповідача, який стає організуючим центром образної системи твору, своєрідним фокусом виражальної енергії стилю. Письменник розширив не так тематичні обрії українського оповідання, як спосіб моделювання дійсності.

Притаманне Т.Зіньківському й нове художнє втілення теми села – у різних ракурсах, під різним соціальним кутом зору. У психології персонажа Т.Зіньківський відтворив багатошаровість людської свідомості, самий процес протікання водночас на різних рівнях невловимих душевних порухів, “механізм” виникнення асоціацій (“Сон”). Він писав психологічні етюди-студії, будуючи їх за принципом інтровертного психологізму початку ХХ ст., але широко послуговувався й засобами екстравертного психологізму – деталями, жестами, мовою, що є вираженням внутрішнього буття людини.

“Кудою йти?” Т.Зіньківського – твір найоригінальніший з українських різдвяних оповідань ХІХ ст. Незвичайними є новелістичний, частково легендарно-казковий матеріал, висока патріотична ідея, зовсім відсутня розважальність. Письменник передає пульсацію “гарячих” роздумів героя у новаторській формі пафосної публіцистики, творячи своєрідний публіцистичний психологізм, універсалізує мотив права кожного народу на свою суверенність, у стилі твору відчувається есхатологічний відтінок.

Психологічна студія перекинчика переростає у гнівний політичний памфлет – вищою правдою для Т.Зіньківського є національна ідея. Сутність апокрифічного новаторства письменника полягає в патріотизації біблійного міфу. У 80-х роках він із усією безстрашністю й пристрастю порушив тему яничарства та висловив її в оригінальних формах.

Письменника цікавлять універсальні “вічні істини”, що визначають життя людини та людства. Розрив зі своїм корінням як проблему утраченої органічності різних форм людського життя він досліджує в оповіданні “Сидір Макарович Притика” та повісті “Моншер­-козаче”, що становлять дилогію-дослідження психології військовослужбовців. Письменник висміює потворність мілітарного світу Росії.

Повість “Моншер-козаче” – визначне художнє досягнення Т.Зіньківського. Це твір скомплікованого жанру, з гумористично-комедійними ситуаціями та характерами, з ефективними прийомами новелістичної поетики (“сокіл”, “вендепункт”), зі складною системою засобів нарації та стильовими модифікаціями.

У центрі оповідань бачимо окрему особистість (а не групу людей) із її психологією, душевними порухами, відчуттями та почуттями. Художній світ Т. Зіньківського – правдивий, видимий, відчутний і пластичний. Соціальний спектр персонажів – широкий; тон повістування спокійний, розмірений, спонукаючий читача крок за кроком занурюватися в стихію оповідання, слухати багато голосів, дивитися на світ очима його персонажів, в тому числі й автора.

Врахувавши нові віяння, пов’язані з реформою жанру у світовій літературі, Т.Зіньківський зробив вагомий внесок у розвиток модифікації жанрів малої прози, звівши до мінімуму передісторії, портретні характеристики персонажів, відмовившись від розгорнутих побутових і пейзажних описів, відчутно обновив засоби та способи вираження авторської позиції.

Серед інших проблем, що хвилювали Т. Зіньківського, – осмислення інтелігенції як фактора соціального та національно-визвольного руху, роздуми про покликання й роль інтелігенції в суспільстві, пріоритетною була національна ідея, ментальні особливості українського народу. У публіцистичному дискурсі Т. Зіньківського Україна, як доля-воля рідного краю, уособлена в образі народу, втрачала характер абстракції і вимислу. “Європеїзм” народу, як елемент культури набував природної життєвої цілісності. Символом, уособленням національної ідеї були для письменника козацтво та Т. Шевченко з його культом предків, до авторитету яких завжди зверталися нащадки, щоб освятити нову справу і почин: оборону віри, законодавство, звичаї тощо.

Сучасне йому державно-політичне становище Т.Зіньківський співвідносив з минулим і як історик і художник прогнозував майбутнє України, наповнене новим змістом. Традиційний для української поетичної думки образ України у нього має свої особливості, найвиразніша з яких – відсутність узагальнено-трагічного сприйняття її як частини всесвіту.

У рецепції Т. Зіньківського Україна – це форма ідеального існування: демократичного, незалежного “в кштальті козацького”, її історія – реальний шлях становлення, та удосконалення нації. Нація, народ, за Т. Зіньківським, – це певна духовна цілість і водночас найбільш реальніша річ на світі.

У публіцистичних творах Т.Зіньківський намагається відобразити склад українського життя, вникає в той індивідуалізм, ту орієнтацію на екзистенційні мотиви, що формувалися в європейській культурі, мистецтві, літературі, філософії, зіставляючи їх зі споконвічним потягом до екзистенційного бачення, притаманного українській національній ментальності.

На відміну від своїх попередників, яким Україна “представлялася дорогою, прекрасною покійницею” (М. Гоголь), Т.Зіньківський вірив у її майбутнє, її народу і рідної мови, підтверджуючи ту віру практичною діяльністю, спрямованою на утвердження батьківщини у підготовленому генетично, а також історично, статусі, прискоренню її еволюційного розвитку, запровадженню української мови в усіх сферах духовного, політичного, культурного та соціально-економічного життя.

Увагу Т.Зіньківського-вченого – фольклориста й лінгвіста – постійно привертали питання збагачення української літературної мови, розширення сфер її функціонування. Його турбує низький рівень мовної культури української інтелігенції, що розмовляє “якимсь жаргоном”, “мішаниною французького з нижегородським”.

Вирішувати національне питання Т.Зіньківський пропонував різними шляхами: у процесі загальнодемократичного руху, поліпшення економічного та політичного становища народу, змінюючи функціональний статус української мови. Проте остаточно його вирішити можна, на думку письменника, тільки після здобуття нацією політичної свободи. Вважаючи українську мову не етнічним, а культурним спадком, репрезентанткою надбань цивілізації, Т.Зіньківський бачив її в історичній перспективі та в загальнолюдському контексті. Всіма доступними йому засобами він намагався розкрити очі громадськості на фатальні наслідки відчуження інтелігенції від народу, активізацію процесу “зросійщення”, а отже, національної деградації народу.

У період, коли багатьом із його сучасників моделі суспільного життя наших предків видавалися застарілими, Т.Зіньківський-фольклорист виносить їх на публічне обговорення, мовби пропонуючи наново апробувати вічні моральні цінності, випробовуючи їх закоріненість у людській психіці, народній поезії, у способі життя людства. У певному сенсі можна сказати, що запропоновані ним моделі не тільки фіксують стан сучасної йому реальності, а й несуть у собі ідею про вдосконалення світу.

Виявлені й проаналізовані нами архівні матеріали дають змогу під новим кутом зору поглянути на політичну й літературну діяльність Т. Зіньківського. З’явилася нарешті можливість наукового осмислення його доробку в новому контексті – в контексті подальшої історичної долі України, для блага якої письменник і мислитель не шкодував ні свого хисту, ні життя.



Особистість, життєвий шлях та творчий спадок Т.Зіньківського – невичерпний об’єкт для наукових досліджень завдяки екзистенційному переживанню письменником національного, активному діалогу, який він вів зі світом, історіософській спрямованості його розмислів. Нова історична доба зумовлюватиме нові інтерпретації цієї постаті, актуалізуватиме певні нюанси його думки, нація засвоюватиме нові уроки з вивчення його життя і творчості. Перспектива наукового пошуку, в центрі якого Трохим Зіньківський, триватиме доти, доки існуватиме українська людина, яка здійснює вибір себе, а разом з тим вибір майбутнього України.
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка