Українське народознавство



Сторінка11/35
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.49 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   35

Дажбог.

Сонячний Бог, якому поклонявся весь слов'янський світ, має прозоре для народного розуміння ім'я: даждь — "дай" і Бог — близьке до "багатство", тобто дослівно Даждьбог - "податель" добра, багатства. У південних слов'ян він має назву Дабог. Дайбог. В українській обрядовій поезії безліч приспівів-звертань типу: "Ой дай. Боже" або "Дай, Боже, дай", які багато вчених вважають первісним язичницьким "Ой, Дажбоже!"26.

У філософському розумінні Дажбог — той, що дає буття: дух і матерію, які є близнятами. Хоча Дажбог цілком пов'язаний із небом, сонцем як син Сварога, він також є Богом земного достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому деякий час серед дослідників була поширена думка щодо Дажбога (Даждьбога) як Бога дощу, але вона не мала загальної підтримки. За своїм значенням і сонце, і дощ рівною мірою впливають на врожай, тому відкинути цю думку зовсім було 6 неправомірно: в українській міфології тільки поєднання двох начал - небесного вогню і небесної вологи — дарують життєдайні плоди і злаки.

Найстародавніші обряди і молитви до Дажбога пов'язані з проханням багатого врожаю. Під час жнив жрець підіймав над головою чашу, наповнену зерном, і проказував молитву: "Господи, ти, котрий даєш нам їжу! Дай тепер нам її в повній мірі". Вірогідно, ця молитва вже зазнала пізніших нашарувань, проте не виключено, що до неї близьке і християнське "Отче наш": "... хліб наш насущний дай нам (ст. сл. -дождь нам) сьогодні". Безперечно, що звернення до Дажбога були пов'язані переважно з хліборобськими обрядами. Російський дослідник Б. Рибаков вважав, що ім'я Дажбога сучасним фольклором уже "не фіксується". Однак в Україні ім'я Дажбога збереглося у кількох обрядових піснях, наприклад, у веснянці:

Ой ти, соловейку, ранняя пташечко, Ой чого так рано із Вир'ячка вийшов? Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав, З правої ручейки І ключики видав...

Або в язичницькій весільній пісні, яку тут доречно навести повністю:

Поміж трьома дорогами, рано-рано, Поміж трьома дорогами ранесенько.

Там здибавсь князь із Дажбогом, рано-рано, Там здибавсь князь із Дажбогом, ранесенько.

Ой ти, Боже, ти Дажбоже, рано-рано, Зверни мені з доріженьки, ранесенько.

Бо ти Богом рік від року рано-рано, Бо ти Богом рік від року, ранесенько.

А я князем раз на віку рано-рано, Раз на віку, в неділеньку, ранесенько.

Ця пісня, помилково вміщена серед щедрівок, за всіма ознаками є весільною: "князем раз на віку" буває молодий на своєму весіллі. Звичай пропускати вперед весільний поїзд дожив і до сьогодні — навіть у містах весільну машину пропускають на червоне світло світлофора. За язичницькою вірою, самі Боги пропускають уперед молодят. Ім'я Дажбога також зберегла староукраїнська мова: прізвища Дажбогович, Дайбогович, Дайбожич, тобто "нащадок Дажбога", наявні у Словнику староукраїнської мови XIV—XVII ст.

У новорічних обрядах, що збереглися, вшановується Дідух — останній сніп жита, який заносять до хати як священний обрядовий символ. Дідух — це Дух поля, Житній дух, Дух Дажбога, який по праву вважається Богом життя. Існує народне повір'я, що жниця, яка зав'язувала останній сніп жита, має цього року народити дитину. Зав'язування снопа символізувало зав'язування пуповини. Навесні Дідуха обмолочують і зерно знову висівають на поле, випускаючи Духа поля на землю. Саме ця обрядодія надає врожаю животворної цілющої сили. Символом Дажбога пізніше стала також квітка соняшнику, яка реагує на рух сонця по небосхилу, повертаючи за ним свою голівку.

Зображення Дажбога було в пантеоні князя Володимира на Старо-київській горі. З нових публікацій рідновірів різних слов'янських народів відомо, що Дажбог зображався із променями навколо голови, як ведійський Мітра. Таке зображення є на графіті західних слов'ян, подібні зображення робили з коштовних металів: золота і срібла. Бронзове зображення Сонячного Бога з крилами і дванадцятьма променями навколо голови зберігається в Ермітажі (вважають, що воно прикрашало колісницю). Навіть американці запозичили з язичницьких образів сонячного Божества стилістику променів навколо голови (статуя Свободи).

Дажбог — український Бог літнього сонця, син Сварога, Прабатько народу русичів. За Володимиром Шаяном. Дажбог — це животворче горіння душі наші, він — Батько людського щастя, добра, блага, любові, Добростану і саме в цьому розумінні — багатства. Рід самого В. Шаяна походить із села Добростани на Львівщині.Дажбог — творець земного буття. Він, як і Сварог, є розпорядником Прави.

Хорс.

Бог відомий у Київській Русі з літописно оповіді про пантеон князя Володимира, спорудженого і 980 році. Згадується він і ь "Слові о полку Ігоревім". Серед дослідників нема одностайної думки щодо походження і функцій цього Бога. Більшість дослідників вважає,



зображення дожоіги

Зображення Дажоига

що ім'я Хорс походить з іранського хоаг — сяйво, новоперського xurset — блискуче сонце, санскритського harб — вогонь. В апокрифах згадуються Перун і Хорс як "два єсть ангела молніїна". Можливо, Хорс пов'язаний із небесним вогнем взагалі (як сонячним, так і блискавичним).

Йому поклонялися південні племена, вірогідно, ще роксолани, які вшановували Хорса так само, як поляни Дажбога. Як і Дажбогові, Хорсу приносили жертви у вигляді хлібних виробів: паляниць, медяників, калачів, калити. В Україні й досі поширені ритуальні коржі, які нині вже втратили давнє значення обрядової їжі, тому вживаються як повсякденна страва. Слово корж співзвучне з іменем Хорса, воно давнього індоєвропейського походження і означає "коло".

Деякі дослідники ототожнюють Хорса з Кродо. А. Кайсаров подав опис зображення венедського Кродо: його кумир був встановлений на високій, порослій лісом горі, мав вигляд статечного діда з непокритою головою, був підперезаний білим вовняним поясом і стояв босими ногами на Рибі, в лівій руці він тримав колесо, а в правій — посудину, наповнену квітами і плодами. Для давніх книжників зіставлення Хорса з Кродо і Гурком, на думку Г. Дяченка, було очевидним, отже, він робить висновок, що Хорс був Богом весняного розквіту, родючості й сонячного світла.

Вірогідно, російський міфолог Є. Анічков, досліджуючи значення цього Божества в "Слові о полку Ігоревім", розпочав дискусію, яка не скінчилася і до сьогодні: він, зокрема, вказував на те, що Хорс означав не Сонце, а Місяць. На його думку, Всеслав перебігав дорогу Хорсові вночі, отже, йшлося, напевно, про нічне світило — Місяць. Такої ж думки дотримуються Я. Боровський та В. Абаєв, надаючи Хорсу ще функцій вітру, помсти та війни, а також вважають, що він — іранського походження. Польський дослідник А. Брюкнер дотримується думки, що Хорс — Бог місяця, а його ім'я слов'янське і походить від польського wy-chars-ly — виснажений. Адже відомо, що місяць, на відміну від сонця, може бути "спадаючим" в старіючій фазі.

У класичних українських дослідженнях висловлювалася думка, що вираз "перебігати дорогу Хорсові" міг означати напрямок із півночі на південь, якщо Сонце-Хорс "ходить" зі сходу на захід. До того ж, у тексті сказано, що Всеслав "із Києва в Тмутаракань до півнів добігав, великому Хорсові дорогу вовком перебігаючи". Тому В. Шаян писав: "Хорс є бистро-комонний і наш герой мусів мати чудово швидкі комоні, щоб перебігти дорогу Хорсові. Хорс біжить зі Сходу на Захід, а наш герой біжить із Півночі на Південь. Картина зовсім ясна...". Тобто В. Шаян вважав Хорса Богом Сонця. Він наводить достатньо вагомі лінгвістичні аргументи про трансформацію звуків від санскриту до староіранської, де звук с закономірно переходить в г, і далі в х. сома - гаома (гаума) — хаома; Асура - Агура — Ахура тощо. Так само, на його думку, трасформувалось Свар - Гвар - Хвар (Хуар, Хуор, Хор) - Хорс (коротке у зникло, додалось закінчення). І нині, наприклад, в осетинській мові слово хор означає сонце. Таким чином, Шаян ототожнює Хорса зі Сварогом.

Опис статуї Хорса подав один із мандрівників-чужинців, який нібито бачив двох кумирів біля Пскова: Хоре стояв на поверженому змієві. Напевно, Хорс-Змієборець був пізніше перетворений у християнського "Георгія Побідоносця".

Борис Рибаков же запевняв, що Хорс і Симаргл — слов'янські Боги іранського походження38. Більшість дослідників переконують нас у тотожності Хорса з Дажбогом та Я рилом, тобто Сонячними Богами.

Загалом, можемо вважати, що Хорс — слов'янський Бог сонячного світла, якому поклонялися наші Предки на теренах лісостепової зони України з Києвом включно. Цей культ був також шанований у племен роксоланів, які мали ірано-арійське походження



Стрибог.

У Володимировому пантеоні поруч із Перуном стояв кумир Стрибога, якого вшановували не менше, ніж Перуна. У "Слові о полку Ігоревім" Стрибог згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів. Це один із найстародавніших Богів у трипільців, етрусків, римлян. В останніх він вважався Богом-винищувачем, Богом війни, жорстокої битви і був відомий під іменем Сатурна. Назва цього небесного грізного Бога, як вважають, походить від слова страта (стріті — знищувати). Д. Шеппінг висловив припущення, шо Стрибог є однією з іпостасей Перуна — його втіленням у повітрі. Він, як і Перун, пов'язаний зі Стрільцем та його атрибутами: стрілами й луком. Його стріли летять за вітром, тому й Божество уособлює силу вітру.

Хоча, незважаючи на всю суворість вітру, він є не тільки творцем негоди, але й творцем музичних мелодій. Адже саме "подих вітру" — дихання, дмухання у найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) — створює музику.

Пізніше Стрибог отримав назву Позвізда, або Посвистача — покровителя погоди. Йому молилися, щоб дав добру погоду на врожай. Особливо важливе значення Посвистач мав для війська. Пантелеймон Куліш записав у Козелецькому повіті на Чернігівщині в 1856 р. розповідь 85-літньої жінки Гуйдихи та стару козацьку "Думу-сказання про морський похід старшого князя-язичника в християнськую землю": "... Бач, кажуть старії люде... да Бог його знає, відкіля вони сеє уже знають: чи то їм уже такеньки Прадіди розказували, чи інак як, Господь їх знає... як-то воно буде таке, що люде так ізживуться, що як комашки ті стануть! Аже ж, як подивиться на теперішнього чоловіка, дак іще либонь не швидко таке мале переробиться, і світ іще замісь довго стоять буде. не нам, бач, дождать сього: хіба вже діти наші, чи внуки, або дані. да то сказано, що люде сі велики! були зовсім не те, що ми, християне: у їх і бога якось інак звані — кажуть посвистач якийсь. він кажуть-то установляв годину усюди, а більше нічого і не знав: об другім чім другії знані і порядок свій давані". дачі в думі розповідається про те. що князівські дружинники "своєму богові посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував"

Цікаво, що сама дума вже позначена християнськими впливами, однак наведений фрагмент розповіді має залишки язичницького мислення, а саме: поки вірили в свого бога (посвистача), були великі, "зовсім не те, що ми, християне".

Стрибог близький до грецького Кроноса - бога невмолимого часу, який поглинає, страчує те, шо сам породив. хоча у слов'ян також відомий і числобог — бог часу, про якого йтиметься далі.

Ім'я стрибога залишилося у назвах сіл стрибож (на Житомирщині). Стрижавка. стрітівка (на Київщині). Найбільше назв із коренем Стр- трапляється між Дністром і Дніпром. у Польщі є струмок стрибог. стрибог -бог вітру (вихору, бурі), покровитель погоди, син сварога (сваюжич).

У Велесовій книзі читаємо: " Стрибог свистів у степах" (дошка 5-Б): "а стрибог вітри яритиме на землю" (дошка 38-а). про те, що вітри -стрнбожі онуки, знаємо також зі "слова о полку ігоревім". корінь стр-мають слова, які позначають швидкість: стріла, струмінь, стріляти, стрімкий, стрімголов, стрічати. ім'я посвистач він отримав, напевно, від того, що вітер свистить у просторі.

За давніми переказами, в околиці лубен (у мгарському монастирі) на стелі церкви було ліпне зображення стрибога у вигляді старого діда з довгою бородою і з кільцем у губах: " кажуть, що ото старий вітер з закованими губами. що тепер вітри є, то кажуть, молодь шастається; старий же тільки іноді в щілинки поміж губів дмуха — і отто бурі бувають! якби йому губи розкувать і він дмухонув на ввесь рот — все б поздував на світі, гори з долинами б порівняв, кінець світові був би... отже, кажуть, колись таки йому розкуються губи"".

Наш стрибог тотожний етруському сатресу, який у римлян на теренах італії перетворився у сатурна". свято стрибога, за відновленим язичницьким календарем, припадає на 19 серпня. у цей день примічають, яка погода: якщо вітер теплий - буде добрий врожай вівса.



Велес (Волос).

Це один із найстаріших богів, що вважається богом достатку. Християнин-літописець називає велеса "скотьїм богом", тобто опікуном домашніх тварин. а якщо врахувати, що череди худоби (скот) у давнину вважалися символом заможності взагалі, то стає зрозуміло, чому велес — бог багатства і достатку. крім того, велес — опікун купецтва, торгівлі, як і римський меркурій. Олександр Афанасьев говорить про велеса не тільки як про охоронця череди худоби на землі, а й як про пастуха небесної отари хмар. боян у "слові о полку ігоревім" названий "велесовнм внуком", а це вказує на те, що велес був ще й богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва, як і меркурій.

Ізмаїл срезнєвський порівняв велеса з аполлоном, який у греків був богом муз. у договорах із греками велес (Волос) сприймається як бог золота, а перун — як бог зброї. охороняючи худобу, велес міг виступати проти самого перуна. він відомий усім слов'янам. у скандинавів велесу ідентичний бог вольсі, у чехів velis під виливом християнства почав означати "нечисту" силу. так само латинське Veis значить "біс". оскільки литовське Velis — покійник, a Vele - душі померлих, це дає підстави вважати, що первісно велес був покровителем духів предків. велес — зв'язковий світів живих людей і покійних родичів.

На зв'язок велеса з родом вказує звичай останнього снопа (дідуха). а також обряд "велесової бороди" (про це йтиметься далі). дідуха урочисто вносять у світлицю на різдво і ставлять на покуть — вважається, що духи предків перебувають у його колоссях.

Ім'я велеса, за деякими гіпотезами, походить від "волох" — волохатий. вважають, що він з'явився у наших предків ще у кам'яному віці, а символіка тура (тільця) вказує, що найвищого статусу він набув у трипільську ї післятрипільську (арійську) добу. іноді родовід велеса виводять від волохатого ведмедя, який, за повір'ям, виливає на полювання і мисливське щастя. тому мисливці задобрювали його урочистим принесенням жертв. подекуди в росії його вважають сином небесної корови, від якої він отримав епітет коровим (сни корови). згодом цей бог набув .людської подоби, його кумири були дерев'яні й кам'яні".

Капище велеса було на тому місці, де пізніше збудували церкву святого власія: у літописах під 1187 роком покровителем худоби вже названий святий власні. ця церква знаходилася у києві на вулиці Нижній вал (згоріла 1651 р.).

Правдоподібно, що до капища велеса вела стежка, відома нині як вулиця волоська те, що велес був установлений на подолі, де жили переважно ремісники, торговий і простий люд. ще раз підтверджує, що він був покровителем ремесла торгівлі, багатства. на поклоніння велесові люди дуже часто йшли разом зі своїми чередами корів, щоб освятити їх перед вигоном на пасовище. можливо, саме цим пояснюється відсутність велеса у володимпровому пантеоні, який знаходився неподалік віл княжого двору. кумир велеса стояв на березі річки Почайни куди й був скинутий за наказом князя, коли Володимир руйнував язичницькі святилища.

Різдвяні обряди донесли до нас відгомін колишніх "волових свят" — вивернуті кожухи на учасниках ритуального карнавалу символізують багатство: "Будь багатий, як кожух волохатий" — бажають на Різдво й на весіллі. Іноді учасники карнавалу називаються волхвами, бо вони подібні до Волоса (покровителя волхвів) своїми волохатими кожухами. Після впровадження християнства Велес разом з іншими Богами став вважатися "нечистою силою".

З ім'ям Велеса (Волоса) зв'язана назва зодіакального сузір'я Волосожар (Тілець), назва якого, на думку Олександра Знойка, означає "небо Волоса". Велесовий син — Тур, іноді золоторогий Олень, також шанувався як охоронець добробуту родини.

Ім'я Велеса лишилося у багатьох географічних назвах Слов'янщини: Волосів Яр (в Україні, на Вінниччині), Волосова вулиця (у Новгороді), Волоська вулиця (у Києві), гора Велесове Ребро (біля Ростова), гора Велес (у Боснії) тощо.

Велес — Бог таємничих знань, покровитель музики й поезії. В основі імені — слова: веле — великий або воля — повелитель. Веле — це старослов'янське дуже, багато, сила (пор. велелюдний) також означає якість, достойність, красу і міць. Ім'я Велеса несе загальну ідею міцності та твердості. Велесу присвячувались окремі храми, де па жертовнику підтримувався вічний вогонь.

Культ Велеса — один із найрозвинутіших культів у Східній Слов'янщині, і зокрема в Україні, пов'язаний насамперед із господарською діяльністю наших Предків. Велесу як духовному опікуну й покровителю хліборобства присвячували обряд "Велесової бороди" — під час жнив на полі залишали незжатими кілька пучків колосся, і зав'язавши їх стрічкою, клали до них хліб на рушнику як пожертву і подяку за добрий врожай. Ця пожертва називалася сота, тобто найменша частина (символічна) від врожаю жертвувалася для цього обряду. "Дамо десятину отцям, а соту - на Велеса", — пише автор Велесової Книги (дошка 8/2).

Велесу присвячений цілий тиждень після Стрітення (яке за астрономічним календарем настає 1—2 лютого). В усій Слов'янщині ці святки відомі як своєрідні маскаради (у Західній Європі — не карнавали). Гурти молоді (а в давнину це були волхви), одягнувши маски, роги, вивернуті хутром догори кожухи з причепленими хвостами, ходили від хати до хати зі спеціальними побажаннями здоров'я домашнім тваринам, багатства родинам. Цей барвистий веселий гурт співав урочисті пісні, говорив чарівні слова, дзвонив у безліч мелодійних дзвіночків, які виконували роль закликання добрих духів оселі. Важливо було добре замаскуватися, щоб ніхто не впізнав учасників обрядодійства, бо тоді чари втрачають свою силу. Церква засуджувала такі веселощі, називаючи свято "Чортовим тижнем", а самих артистів із їхніми масками - чортами. Це прадавнє свято і нині побутує, але вже у жартівливій формі, серед дітей, які й зберігають забуті дорослими звичаї у своїх іграх.

Імена, похідні від Велес: Велеслав, Велесик, Велесич - надавалися народженим у лютому. Нині існує українське прізвище Велесик (Рівненщина). (Докладніше про Велеса див. у розділі "Світогляд українців (за Велесовою Книгою, фольклором та археологічними даними)").



Мокоша.

Єдина представниця жіночих Божеств у пантеоні князя Володимира Мокоша (інші варіанти імені — Макош, Мокша) пов'язана з жіночою сферою діяльності у господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням тощо. У давні часи вона була Богинею землеробства і родючості, жіночої життєвої сили і достатку, покровителькою полів і домашніх тварин. Оскільки від врожаю і родючості тварин переважно залежала доля давніх русів, то Мокоша вважалася і Богинею долі. Мовознавці висловлюють думку, що її ім'я дослівно означає "Матір долі" (пор.: ст. сл. къшь, кощъ — жереб, доля, удача). Тому Мокошу можна вважати тотожною грецькій Тихе і римській Фортуні. Атрибутами цих Богинь був ріг достатку. З таким же рогом постать Мокоші зображена на статуї Збруцького Світовида

Їй приносили жертви у вигляді снопів льону, вишитих рушників, пучків вовни (прядива). Мокоша, вірогідно, була близькою до Рожаниць (Дів Життя) — покровителькою пологів, захисницею породіль. Тому віра й поклоніння Мокоші найдовше існували серед жінок: навіть у XVI ст. попи зобов'язані були на сповіді запитати жінку, "чи не ходила до Мокоші". На Новгородщині культ Мокоші зберігався аж до XIX ст.

У Києві до Мокоші на Старокиївську гору (пантеон Володимира) приходили поклонятися жриці, ворожки, знахарки. Хоча вона й була покровителькою жіноцтва, проте вшановували її всі, тому Володимир і увів Мокошу до свого пантеону. За переказами, саме Мокоша пряде нитку життя, тому вона вважається ще й покровителькою пряль. Ще одним обов'язком Мокоші було піклування про вологу: дощ, річки, струмки. Це й знайшло свій вияв у імені Богині. Деякі дослідники вважають, що воно походить вимокрий, мокнути.

Походження Мокоші дуже давнє: як і більшість жіночих Богинь, вона була відома ще за трипільської доби. В образі Мокоші бачимо відгомін стародавнього культу Великої Богині-Матері. її зображення, значною мірою стилізовані, дійшли до нас переважно на рушниках: Богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими вгору руками (поза Оранти), на голові має "рогату" шапку. Обабіч Мокоші — два вершники на конях. На деяких вишивках під кіньми зображені свастики (прадавні символи щастя), іноді головний убір Богині нагадує квітучий кущ. Статуетки скіфських Богинь (VII ст. до н. ч.) нагадують позу Мокоші та Оранти з піднятими вгору руками, як під час моління. Вірогідно, що і в Київській Софії ранні християни бачили свою правічну Богиню з піднесеними до неба руками. А відтак, Мокоша походить ще від давнішого культу води — Богині Дани. Християни не могли забути свою давню Богиню, тому що досить довго вшановували її в образі "святої Параскеви" (П'ятниці).

Дана.

Всеслов'янська Богиня Води — втілення жіночого першо-початку життя. Слово дана уже в скіфо-сарматський період перестало бути ім'ям Богині, а стало позначати просто річку. Таке ж значення має й слово дон ("вода", "ріка"); Донець, Дністер, Дніпро або Дунай — назви річок, оспіваних у багатьох слов'янських піснях.

Культ Дани був поширений на теренах Слов'янщини ще з передісторичних часів пізнього палеоліту.

Переказ про Богиню Дану записав Геродот: вона незрівнянна красуня, непорочна діва і мати всього живого, Богиня родючості. її днем вважалася п'ятниця, в цей день вона суворо судила тих, хто порушував звичаї. До таких порушень належало прядіння та шиття у п'ятницю, яка вважалася святом. Дані приносили жертви, кидаючи коштовності у води річок та озер, криниць та джерел. Вірогідно, і слово данина походить від жертви Богині Дані. Цей звичай і нині побутує в багатьох народів у вигляді кидання монет у воду, щоб знову повернутися до тих місць на землі, де людина була щасливою.

Дана-Вода складає пару протилежностей з Вогнем-Сварожичем, що є чоловічим першо-початком життя. В українських міфах розповідається, як "цар Вогонь і цариця Водиця світ сотворили". Вода обожнювалася нашими Пращурами, бо вона є цілющою, очищаючою, родючою силою природи, справді Живою Водою, про яку розповідається у народних казках. Оспівана в українському фольклорі Богиня Дана і досі живе у підсвідомості народу. Недаремно їй присвячено кілька свят у календарі (як взимку, так і влітку). її свято відзначали у перших числах січня, коли наша планета Земля перебуває на найближчій відстані від Сонця (1—2 січня). Християнська церква у зв'язку з відставанням юліанського календаря від астрономічного, святкує 19 січня, так зване "хрищення" — освячення води річок — вже тепер пов'язуючи його з охрищенням Ісуса.

Збереження Води завжди дуже важливе, бо без неї немислиме життя людей. Воду слід шанувати, не засмічувати річок, криниць, джерел. Тому й Богиня Води мала неабияку пошану серед людей. Ім'ям Дана називають дівчаток, які народилися на свято Води, або у п'ятницю, яка є жіночим днем, присвяченим водним Богиням: Дані, Мокоші, Рожаннцям (8—9 вересня). Існує і чоловіче ім'я Дан.

Богині, тотожні українській Дані, існували у багатьох слов'янських народів: Дуна, Дойна, Діана На думку Олександра Знойка, до цієї ж когорти належить Ма-Донна, тобто "мати-вода", а також Тана (Дана). Б. Рибаков стверджує, що Мокоша є спадкоємицею найдавнішого хлібогюбського культу "Матері Врожаю", пов'язаного насамперед з водою — Даною.

Приспівом до багатьох народних пісень є праіндоєвропейська форма, яку вже сам народ не розуміє, але виконує як певний ритмічний елемент, просто за традицією:

Сіді, ріді,

Сіді, ріді,

Сіді, ріді,

Дана!

Олександр Знойко висловив також припущення, шо сі—давнє індоєвропейське "вона", ді — "діє", рі - "річка". Таким чином, виходить: "Вона діє, річку творить — Дана!". Якщо Дана залишила своє ім'я у назвах річок, то Мокоша — переважно в назвах поселены Макошине на Чернігівщині, Мокошин у Чехії. Подібні назви існують у всіх слов'янських народів.


1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   35


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка