Українське народознавство



Сторінка19/35
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.49 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   35

Січень. Інші його назви: тріскун, сніговик, льодовик, просинець. Остання назва за деякими версіями означає "просити в Богів добра", бо в цей час випадають різдвяні свята. Однак це не відповідає дійсності, оскільки у січні різдвяні свята стали відзначали лише в ХХ ст. У січні сікли ліс, готували ділянки під поля. Існує й інше припущення, що назва походить від "мороз січе".

Лютий. Названий так через люті морози, лютих вовків, які в цей час найбільше голодують. Інші народні назви: крутень, зимобор, бокогрій, криводоріг, громник. Остання назва походить від свята Стрітення (Громниця), коли, за народними повір'ями, Зима зустрічається з Весною.

Отже, як бачимо, усі назви місяців вказують на одвічний зв'язок українців із природою, сезонною працею хліборобів.



СОНЯЧНИЙ КАЛЕНДАР

Праукраїнський рік складався із чотирьох сонячних фаз, які нині уявляються у вигляді чотирьох пір року. Астрономічні фази сонячного року за всесвітнім часом виглядають приблизно так:

1. Весняне рівнодення — 20, 21 березня.

2. Літнє сонцестояння — 21,22 червня.

3. Осіннє рівнодення — 22,23 вересня.

4. Зимове сонцестояння — 21, 22 грудня.

Графічно це завжди зображалося у вигляді кола, розділеного навхрест на чотири сектори. Однак у Києві весняне рівнодення настає, як правило, раніше від всесвітнього часу — 17—19 березня, а осіннє рівнодення — пізніше 25—26 вересня.

Сонце "робить повний круг на небі", тобто проходить через усі сузір'я Зодії, за 365,256360 доби. Це має назву зоряного року. Тривалість нашого календарного року 365 або 366 днів. Але за рік Сонце не закінчує свого шляху по Зодіях на 50,2 секунди. Тому за кожні 72 роки точка весняного рівнодення перемішується приблизно на 1 градус. За 2 156 років це становитиме близько одного знаку Зодії (або ЗО градусів).

Оскільки кожне сузір'я має неоднакову кількість днів, то й точка весни проходить кожну Зодію за різну кількість років. Тому цифри в популярних виданнях про календар подаються приблизно.

Те сузір'я, в якому перебуває точка весняного рівнодення, впливає на всю епоху і дає їй назву. Нині точка весняного рівнодення перебуває у сузір'ї Риб, тому ми звемо нашу епоху епохою Риби. Ось звідки на наших стародавніх писанках зображення рибок або ще давніші малюнки баранчиків (символ Овна, епоха якого була з 1721 р. до н. ч. до 20 р. н. ч.). Тепер наша Земля входить в епоху Водолія, яка, за одними гіпотезами, настане близько 2176 р., за іншими — значно раніше. За 25 870 років точка весни проходить через усі сузір'я і починає нове коло.

Наші Предки за цими знаками могли передбачати, яким буде рік. Вважалося, що рік Сонця — сухий, теплий, врожайний. Рік Місяця — мокрий і холодний. Рік Марса — сухий, спекотний, з громами, пожежами. Рік Меркурія — холодний, сухий, рідко буває врожайним. Рік Юпітера - вологий, особливо навесні й восени, але багатий на врожай. Рік Венери - туманний і холодний, але літо тепле. Рік Сатурна — холодний, неврожайний, з великими повенями.

Щоб правильно вирахувати день весняного рівнодення, слід знати, що за кожні 400 років точка весни змішується на 1,6954 доби, тому ця дата коливається від 18 до 21 березня. Точки весняного і осіннього рівнодення та літнього і зимового сонцестояння можуть бути різними у різних регіонах.

Найвизначальнішим святом Сонячного року є Великдень, який випадає в різні числа, тобто є "рухомим" святом. Найрухомішим святом завжди було Новоліття (Новий Рік), яке визначаємо за першим весняним Молодиком, що настав перед весняним рівноденням (іноді може випадати навіть на кінець лютого).

ЗОРЯНЕ ЗНАЧЕННЯ ПРАУКРАЇНСЬКОГО КАЛЕНДАРЯ

Наші Предки вже за Трипільської доби могли з великою точністю визначати весняне рівнодення, спостерігаючи за Сонцем, Місяцем, зірками, уміли розрізняти нерухомі планети і планети, які рухаються по небосхилу, знали Зодії, мали астрономічні обсерваторії й складали календарі. Одна з найстародавніших обсерваторій (давніша від англійського Стоунхенджа, вік якого визначається близько 4 тисяч років) знайдена археологами неподалік від о. Хортиця.

Графічним символом українського календаря може бути восьми-променева зірка. Календар цей напрочуд стрункий, симетричний: 4 пори року, 4 найбільші сонячні свята, що відповідають кожній із чотирьох сонячних фаз (сонцестояння і рівнодення).

Якщо рік зобразити у вигляді кола, то вгорі позначимо Різдвяний цикл (Коляда), провівши від нього вертикаль, позначимо літній Купальський цикл, а — горизонталь — весняний Великодній цикл і осіннє велике Свято Врожаю, яке наші Предки-язичники присвячували Світовиду.

На цей графічний хрест накладемо ще один косий хрест, щоб утворилась восьмипроменева зірка — так ми позначимо інші симетричні свята. Це весняно-зимовий Колодій (Масляна) і літньо-осінні Боги-Спаси, весняно-літній Зільник (Русалії, Трійця) і осінньо-зимова Калита.

Кожне з цих свят має свої контрасти: якщо Великдень символізує пробудження матінки-Землі від зимового сну, то осінні свята (під впливом християнства перенесені на Покрову) символізують початок зимового сну Землі, після якогс йдуть свята, що замикають осінній хліборобський цикл. Після листопадової Повні люди вже не насмілювалися копати землю, брати глину, прати білизну в річці, щоб не турбувати землю і воду, бо це могло в майбутньому зашкодити нивам (християни вже орієнтувалися на свято Введення — 21 листопада). Маємо достатньо переконливих свідчень про те, що це були найдавніші космічні знання. Із втратою та ігноруванням цих глибинних надбань народу ми лише за одне століття катастрофічно порушили екологічну рівновагу в природі.

Між великими зоряними святами було ще багато менших, які також мали свої обряди. Іноді одне й те ж Божество вшановувалось кілька разів на рік, залежно від початку чи кінця сезону і пов'язаною з ним працею. Так, наприклад, Перше свято Велеса (моління про худобу), Друге свято Велеса (освячення худоби перед вигоном на пасовище), Третє свято Велеса (вигін на пасовище і принесення жертв Богу Велесу) — всі три ритуали здійснювалися навесні та взимку. Перуна вшановували у Чистий четвер (перед Великоднем) і 20 липня (християнський Ілля), а Ладу Велику — після Великодня (22 квітня).

Усі сузір'я українського неба обожнювалися. Батьком усіх Зодій є Сварог. Він, Бог ковальства, землеробства і шлюбу, викував золотий плуг для скіфів. У досварожу еру (кам'яний вік), на думку деяких вчених, у слов'ян був груповий шлюб. Ось як описує літописець епоху Сварога: "... в час царювання його упали кліщі з неба. І стали кувати оружжя.., Сварог закон установив жінкам: виходити заміж за одного чоловіка і поводитись стримано. А якщо перелюбство чинить — він повелівав скарати, за шо прозвали його богом Сварогом".

Тут маємо пізнішу народну етимологію цього імені, літописець уже не розумів значення Сварога, знаком якого є Сварга. Це був ключ до таємниць небесної Зодії. Зображення Сварги є на стінах Софійського собору в Києві. Слово "зварганити", яке нині вважають просторіччям, колись означало "створити". І це ще раз узгоджується зі святом Різдва (створення, народження світу), яке відзначається 21 грудня (Різдво Світу, День Сварога).

У цей день приноситься 12 або 13 жертв кожній Зодії. Це дари, що мають умилостивити всіх Богів на майбутній рік. Звідси й ри

астральні символи на трипільській керіміці

Астральні символи на трипільській кераміці

туальні 12 страв або 13 (у тринаднятнмісячному році)', які ми іі досі готуємо на Різдво.

За прадавніми легендами, світотворення мало три періоди: народження зоряних галактик, Місяця і Води. Християнська церква протягом цілого тисячоліття намагалася надати цим звичаям християнського вигляду, бо викорінити їх було неможливо. Тому ми повинні розгледіти за пізнішою церковною термінологією ті предковічні знання, що дійшли до нас у пам'яті народу. Як бачимо, світотворення триває 12 священних ночей. Кожна ніч символізує одну космічну епоху, яка тривала 1000 років. У день народження Місяця, відбувається ритуал ходіння з плугом — засівання. За описами Геродота, культ Золотого Плуга з'явився у скіфів близько 1500 р. до н. ч. (можливо, раніше). Нині ми забули значення цього ритуалу, проте (диво-дивне!) — ще до сьогодні в українських селах на Різдво кладуть під святковий стіл якщо не плуг, то леміш від нього. За часів Київської Русі був звичай кликати "Плуг" (сузір'я), який ніби падас у цей час на Землю (опускається низько над обрієм).

Шанування Місяця в українській землі відоме з IV тисячоліття до и. ч. Його не могли викорінити ні християнські церковники, ні войовничі атеїсти XX ст.: перші воювали з колядками та щедрівками як з "поганськими" звичаями, другі — як з "опіумом для народу". Ще в XV ст. у Києві існували заборонені церквою "Лунники" — рукописи про ворожіння за поверхнею Місяця. Але й нині Місяць -одне з головних Божеств стародавніх колядок, які ми ще виконуємо.

Водосвяття - День головної Богині пелазгів Дани (або Лелі), яка символізувала Воду: росу. дощ. річки, криниці. Дана мати, яка дає початок усьому живому. В цей день сама природа святить воду і дає її людям як ліки від усяких недуг. Дану уявляли у вигляді юної прекрасної діви і водночас - жінки-матері, дружини Сонця, якій присвячували день тижня — п'ятницю, тому пізніше вона стала вшановуватися як Свята П'ятниця. її образи вішали над криницями. Символом Дани с дерево липа. Скульптури Данії збереглися до наших днів, а її культ сягає доіндоєвропейськпх глибин. За православним українським календарем, свято Дани перетворилося в Богоявления і Хрищення Ісуса Христоса, або, як кажуть у народі, Йордань (назване так за біблійними легендами), а його відзначання відстає від дійсного стану космосу на півмісяця.

У ці 12 днів для українців відкривається небесна брама Сварога, тому всі моління, побажання добробуту, здоров'я, щастя будуть почуті Богами. Влітку такою ж кульмінаційною точкою природи є Купайло - шлюб землі іі неба. У цю ніч земля дарує людям цілюще зілля: вогонь парує юнаків та дівчат: вода омиває тіла іі душі. Недарма наші Предки вірили в немислимі чудеса, які дає в цю ніч природа.

Чарівного цвіту папороті нині, напевно, вже не шукають, адже і матеріалістична наука і християнська церква категорично відкидають подібні "небилиці". Та чи все ми знаємо про надзвичайні стани природи? Саме в ніч на Купала (літнє сонцестояння 21 червня, а не 7 липня!), якщо буде грім та блискавка, можливі аномальні явища природи. Хоча ці природні явища ще маловивчені. Але про це знали Пращури задовго до нашої ери, створивши міф про народження людини віл блискавки. За цим міфом, Батько Сварог посилає на Землю свого сина Перуна, який запліднює Матінку-Землю і внаслідок їхнього шлюбу народжуються люди - Сини Бога.

Ярила (Сонце) вшановували кілька разів: навесні - Народження Сонця, у червні .Похорон Ярила (спалення його солом'яного образу, коли енергія Сонця досягає найвищої сили) і в грудні — Калита, коли сонячна енергія найелабша Випікання ритуальною хліба (Калити) у вигляді Сонця та його кусання означало прилучення молодих парубків до жіночого начала природи, а також — надію на нову зустріч із Весняним Сонцем.

Отож, ми повсякчас переконуємось, що праукраїнці мали неабиякі астрономічні знання ще в IV—V тисячолітті до н. ч., тобто за трипільської доби, бо могли дуже тонко відчувати космічні зміни в природі й жити в злагоді з нею. Волхви вміли за зіркою, під якою народилася дитина визначати її майбутню вдачу: якщо це Арен, то "тяжела бити нравом, яра же и гневлива, и дерза во бранех". а якщо це Лада, то "сластолюбива предгла-голють бити и удобна на блудное смешение" - так писалося в стародавніх астрологічних книгах "Звіздочетецъ". "Рожденник" тощо.

З індоєвропейських глибин дійшло до нас уявлення про душу, яка є іскрою небесного вогню, або зіркою, котру Бог запалює при народженні немовляти і гасить її разом зі смертю людини. Віра в зірки і нині існує в Україні: "народився під щасливою зіркою" - кажуть про тих. кому таланить у житті, та задумують бажання під пролітаючою зорею.

Тому зірки завжди поєднані з Рожаницями: кожна людина при народженні отримує свою зірку-рожаннцю, а на Свят-вечір сідають до столу тільки після появи на небі Зорі (Венери).

У наших прародичів — стародавніх литовців було повір'я, що при народженні дитини Богиня Верпея (слов'янська Ясна) починає прясти нитку її життя, прив'язавши початок нитки до зірки, а коли людина вмирає, Богиня перерізає цю нитку, тому зірка падає. У всіх індоєвропейських народів є вираз "нитка життя".

Встановити забуті свята і ритуали нині — нелегка справа, адже минула тисяча років насильницького винищення народної пам'яті. Дешо вдалося зберегти, зібрати, зрозуміти сутність обрядів, aie відновити точне датування прауіфаїнських свят можливо лише за допомогою астрономічних знань.



ЯЗИЧНИЦЬКА КОНЦЕПЦІЯ ЧАСУ

Порівняльне релігієзнавство дає можливість прослідкувати початок виникнення хронології, який у переважній більшості країн починається з VI ст. до н. ч. Досі на цей факт майже не звертані уваги. Що ж сталося в VI ст. до її. ч., що даю початок так званому "історичному часові"? На це явище вперше звернув увагу французький вчений Рене Генон, який писав, що "занепад класичного світу був синхронним з поширенням юдейсько-хрнстиянських цінностей". Одночасно виникають реформаторські монотеїстичні релігії: конфуціанство в Китаї, буддизм в Індії, зороастризм в Персії, юдаїзм у Вавнлонії. Саме з цього часу, вважає Генон, почався процес "прогресуючої матеріалізації", який ще більше посилився християнством та ісламом. Такі висновки грунтуються на аналізі сучасних цивілізацій них процесів у зіставленні їх з індоарінськнм міфом прочотири періоди: золотий, срібний, мідний (бронзовий) і залізний віки. В цій міфологемі закладена модель поступового погіршення людства, його відходу від природних істин та суспільної цінності Традиції.

В язичницькій концепції часу відсутнє літочислення в нашому сучасному розумінні. Велесова Книга не датує подій — для цього слід було б користуватися якимось літочисленням від якоїсь умовної точки "початку". Такої точки наші Предки не знали і немалії втому потреби. Таку концепцію часу прекрасно засвоїв від рідного народу український філософ Григорій Сковорода, сказавши "Світ — безначальний, перетворення — вічне". Літа наші Предки рахували "Колами Сварожими", як записано у Велесовій Книзі: "від Коляди до Коляди", "від Овсяної до Овсяної" тощо. Події визначали відносно до якихось відомих історичних фактів чи постатей: "від Отця Opa до Діра пройшло тисяча п'ятсот літ" (дошка 6-В), "То було літ за тисячу триста до Германаріха" (дошка 9-А), "у літо тисяча третє від Карпатського Виходу" (дошка 6-Д).

Філософи кінця XIX — початку XX ст. розвинули вчення про Вічне Повернення (німець Фрідріг Ніцше, італієць Юліус Квола, румун Мірча Еліаде, чилієць Мігель Сєрраио). Уже в XX ст. була заперечена юдейсько-хрнстнянська концепція лінійності часу, за якою існує початок і кінець світу, а людство розвивається по висхідній з "нижчого" до "вищого" рівня. Згідно з щєю лінійною концепцією часу, давні релігії вважаються "нижчими, примітивнішими", а сучасні — "вищими і культурнішими". На противагу цьому, увесь історичний розвиток людства свідчить про періодичні епохи занепаду і відродження, підтверджуючи думку про циклічність часу.

Язичницькі релігії розглядають два різновиди часу: священний і буденний, які періодично змінюють один одного. Увесь священний час пов'язаний між совою. Під час релігійних обрядів буденні проміжки ніби зникають, а священний час набуває цілісності, єднаючи людину з Предками, таким чином відновлюється цілісність етносу.

За українською язичницькою релігією, в обрядах Кола Сварожого можливе відновлення початкового стану речей і явищ (наприклад, в обряді Різдва Світу переживається на ідеальному рівні упорядкування первісного хаосу і встановлення божественного ладу).

Згідно з язичницькою циклічною концепцією, історія - це низка подібних періодів, тобто вічно повторюваних принципів. Світ багаторазово створюється, руйнується і знову відроджується. Циклічна концепція вчить знати про минуле стільки, скільки потрібно для розуміння загальних принципів життя і моралі, необхідних людині в теперішньому. Румунський аналітик релігії XX ст. Мірча Еліаде вважав, що історичні факти стають малозначащими порівняно з вічними міфологемами: "Знати міф - значить наблизитись до таємнищ походження всіх речей".

У буддизмі, християнстві, ісламі під впливом юдейського зразка відбулася історизація релігії: історична особа заступила Бога, матеріальне заступило ідеальне. Матеріалістична наука вважає, що час і простір — "це форми існування матерії". За Ньютоном та Ейнштейном, час — "рухомий одновимірний вектор, який тече з минулого у майбутнє, а на тлі цього потоку нібито відбуваються всі події фізичного світу".

Однак, за язичницькою концепцією, форма — це те, що ми бачимо. Але цілком очевидно, що часу ми не бачимо, бо це лише міра. Так само не бачимо простору, лише об'єкти, що розміщені в ньому. Час і простір самі по собі не мають ніяких властивостей і форм. Сучасний російський філософ Володимир Істархов пише: "Інтервал часу — це відстань між подіями. Ця відстань вимірюється будь-якими еталонами: доба (час обертання Землі навколо своєї осі), рік (число обертів Землі навколо Сонця - 365 днів) і т. д."'

Про те, що час - одиниця виміру знав ще Арістотель, то чому ж сучасна наука відхилила ці природні істини? Причина цього — в матеріалізації релігії і морально-світоглядних основ. В. Істархов пише: "Якщо матеріалісти відкинули ідеальне, то у них існує тільки матерія, тому в них енергія — міра матерії. Це хибна думка, бо насправді енергія - міра Духу". Дух — це те, що творить, матерія — те із чого створено, інформація — те, як створено. Тоді, енергія — міра духовності, маса - міра матеріальності, структура — міра організованості'".

По суті, антирелігійне владарювання цивілізації над природою, матерії над Духом, монотеїзму над політеїзмом, глобального над етнічним (місцевим) поставило людство перед загрозою планетарної катастрофи. Нині мисляча частина людства бачить вихід із цього глухого кута в поверненні до вічних істин етнічних Традицій. Етнічний календар покликаний встановити порядок існування людини в етнонаціональному часі й просторі.

4. УКРАЇНСЬКА РЕЛІГІЙНА КУЛЬТУРА

ВЕДІЙСЬКІ ВИТОКИ ДАВНЬОРУСЬКОЇ РЕЛІГІЇ

Релігійна свідомість українців формувалася на грунті найдавніших уявлень про Всесвіт, які залишили нам у спадок попередні цивілізації, - Трипільська, Скіфська, Слов'янська. Духовний досвід своїх Предків українці передавали наступним поколінням у вигляді обрядів, звичаїв, міфів, казок, пісень.

Українці належать до спадкоємців давньюї культури, яка була також основою для формування культур інших народів: балтійських, германських, індійських, іранських. Таку культуру нині прийнято наливати індоєвропейською, хоча вона має й іншу назву — арійська (в "окаючих" мовах — орійська , але це вже її сучасна народна форма). І Ію назву вживали як термін у наукових працях в XIX - на початку XX ст. Та після компрометації її Гітлером назва ари зникає з наукового вжитку. Для того, щоб вважати первісною самоназвою індоєвропейських народів саме слово арії, є підстави. Це слово було прочитане французьким вченим Анкетілем Дюпероном у 1771 р. на стелі перського царя Дарія, який назвав себе арієм (та іі ім'я його співзвучне з цим словом Дарій): "Син Віштаспаса. Ахаменід, Перс, син Перса. Арій, Арійського сімені". Останні слова якнайповніше вказують на належність до роду і раси. Назва арійців зустрічається багато разів у Ведах стародавніх книгах, шо містять священні тексти аріїв. Санскритське аіуа означає благородний, вірний, дружний.

Веди писалися у II на початку І тисячоліття до н. ч.. хоча в усній формі вони почали складатися значно раніше, вірогідно, ще в IV тис. до н. ч. Про це свідчать розкопки в Могенджо Даро, Хараппі, в долині Інду, здійснені вченим Б. Грозним, який прочитав найдавніші написи на печатках і оберегах індоарійської культури. Назва Веди означає "відання", "достовірні знання". Джерелом ведійської міфології є релігійні уявлення арійських народів, які протягом III—II тисячоліть до н. ч. поступово розселилися на значних територіях — від Європи, через Кавказ і Малу Азію, до Індії. їх первісною батьківщиною прийнято вважати Північне Причорномор'я (Наддніпрянщину та Наддністрянщину). Такого висновку дійшли учасники Міжнародного симпозіуму з етнічних проблем історії Центральної Азії' та інші сучасні вчені. "За археологічніїми і лінгвістичними джерелами, рання область проживання носіїв давньої індоєвропейської культури в IV—II тис. до н.ч. локалізується в південноруських степах, на південному сході Європи та північному сході Передньої Азії". Тому цілком природно припустити, що Веди могли складатися вихідцями з Придніпров'я або їхніми нащадками, які переселилися до Малої Азії та Індії. Ось чому ведійська міфологія має величезне значення для реконструкції праукраїнських вірувань. Нагадаємо, що ведизм -перша і найдавніша в світі релігія, яку записали.

Веди складаються з чотирьох збірок під загальною назвою Самхити:

1. Рігведа — збірник релігійних гімнів.

2. Самаведа — збірник пісень.

3. Яджурведа — книга молитов і жертовних церемоній.

4. Атхархаведа — книга заклинань.

Існують також Брагмаии — коментарі до Вед, Араньяки — тексти, призначені для пустельників, які вивчають веди самостійно (дослівно "лісові тексти"), та Упанішади — тексти, призначені для вивчення з Учителем (дослівно "сидіти біля вчителя з метою пізнання істини")'.

На спільність міфологічних та мистецьких сюжетів, імен Богів, залишків деяких обрядів здавна вказували дослідники, знавці східних мов, зокрема санскриту, письменники, етнографи. Ось що пише індійський мовознавець Джогоннатх Чокроборті, який переклав на одну з індійських мов "Слово о полку Ігоревім":"Мене, індійця, вразила широка спільність "Слова о полку Ігоревім" і давніх та середньовічних епічних творів Індії... Я виявив у "Слові..." стільки слів, напрочуд схожих на санскритські! Чимало слів пам'ятки зрозумілі індійцеві при зіставленні їх зі словами сучасних індійських мов, серед них і бенгальської... Мені відкрилося багато спільного в культурі Русі та Індії. Я навіть не уявляв, що відкриття за відкриттям чекають мене при роботі... Робота над "Словом..." була для мене відкриттям нової країни, напрочуд схожої на мою батьківщину. У Чернігові я почув весільні обрядові пісні українців, такі далекі від сучасних мелодій, але такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях. І тоді я запитав себе: "Чи випадково це?"''.

На цю подібність вказував і Микола Реріх. А видатний індійський історик, коментатор "Бхагаватгіти" Б. Тілак вважав, що основи ведійської культури були закладені саме в Україні 12—10 тисяч років тому. Основа ведійської релігії — це обожнювання сил природи, славлення радості життя, вшанування культу Предків. Такі ж найголовніші риси мала і релігія українців-русичів до прийняття інтернаціональної релігії — християнства.

Для нормального повноцінного життя людини необхідно відчуття радості, щастя, яке вона отримує як винагороду за страждання, клопітку буденну працю тощо. Таке щастя покликані приносити свята з їхніми обрядами, ритуалами, зустрічами з ріднею, "родом і народом" (вислів Володимира Шаяна), які супроводжуються піснями, танцями, священним вогнищем, ритуальними напоями. Почуття святості у ведійській релігії означало прилучення людини до космосу. Відчути себе частинкою життя, живою клітиною величезного космічного океану, прийняти позитивний струмінь життєдайної енергії — саме до цього прагне людська душа, втілюючись у тілесному людському організмі. Богові присвячувалися пісні, танці, жертвоприношення і любовні втіхи. Таким було поняття святості як творчої сили, що несе просвітлення, енергію тіла й духу, такою була мета святкових богослужінь. Чи міг народ із гуманною релігійною культурою з власної волі прийняти таке чуже розуміння святості, як відречення від світу, штучного аскетизму, яким прославилися монахи-схимники?

Для українців природною звичкою було уміння тримати тіло в доброму стані — купання, чиста сорочка необхідні для того, щоб душа і тіло перебували у чистоті. Як же могли українці-русичі сприйняти святість грецького ченця, який носив чорне вбрання, по кілька років не мився, жив у печері, постуючи, щоб наблизитися до Бога? Що ж це за Бог такий, котрому потрібне відречення від того життя, яке він сам дарував людині?

Не дивно, що навіть тисячолітня проповідь відречення від світу не змогла витравити в душах українців жагучу потребу свята, єднання з громадою, любові, волі, цінності життя. Свято дає людині духовне піднесення, без нього вона стає духовною калікою. Людина має жити синхронно з вібраціями космосу як ритмічний організм.

У святковому настрої вона відчуває потребу в пісні, ритуальному танці, рухливих молодіжних забавах, загальних веселощах, які чергуються з періодами буденної праці. Хаотичність і невпорядкованість життя руйнує тіло й душу. Цю одвічну мудрість знали наші Предки, все життя яких було узгоджене з космічними циклами природи. Всі свята, приурочені до річних фаз небесних світил, покликані гармонізувати тіло й душу людини з божественними космічними ритмами природи. Такий глибинний зміст мали ведійські вірування усіх арійських народів.

Знання про умирання та воскресіння небесного Вогню (Світла Дажбожого) відоме в Україні близько 10 тисяч років. Поклоніння Великій Матері — родоначальниці всіх Богів — було поширене вже у верхньому палеоліті: зображення цієї Богині, знайдене експедицією Валентина Даниленка в 1974 р., красномовно свідчить, що саме з України цей культ поширився серед інших арійських народів. На малюнку чітко видно вишиту сорочку Матері Богів, її візерунок — це відома трипільська спіраль, названа пізніше меандром.

Спільні дослідження вчених із різних галузей наук переконливо доводять, що рослинний і тваринний світ, відображений у Ведах, — це наша українська флора і фауна (степова зона від Карпат до Дону): дуб, верба, береза, бук, ведмідь, вовк, рись, лось, оса, бджола. У Велесовій Книзі також є згадки про спільноарійське походження нашої релігії (наприклад, знання про Індру - "він же інший Перунець", про повернення русів "з Пендеба" тощо). Все це ще раз підтверджує думку про походження ведійської культури саме з території нашої України.

Цікавим для нас також має бути суспільний устрій давньоарійського суспільства, який повністю підтверджує ідею ладу і порядку, відому в. класичній філософії як Ієрархія. Було три касти арійського суспільства: брагмани (священики і царі), кшатри (воїни) і вайш'ї (виробники матеріальних благ). Четвертий стан суспільства не становив окремої касти — це був найнижчий прошарок рабів, злочинців, повій, який називався шудра (в перекладі з санскриту — підлий).

Сутність Ієрархії полягає в тому, що кожній касті від народження були притаманні певні ознаки. Якщо брагмани покликані правити державою, здійснювати священні ритуали, то вони й отримували відповідне своєму походженню виховання й освіту, їх було не більше 5% від усього населення країни, і споживали вони не більше 5% національного доходу. Кшатри — ті, хто володів воїнськими здібностями, був готовий професійно захищати свого царя, державу і народ, становили близько 10%, але їх чисельність могла збільшуватися в час війн за рахунок касти виробників (мобілізація до війська). Ні брагмани, ні кшатри виробничою діяльністю не займаються. Саме ці дві вищі касти беруть на себе високу відповідальність за прийняття доленосних для держави рішень і готові вмерти заради вищих духовних ідеалів.

Вайш'ї (виробники) становили 60—70% від загальної кількості населення країни, їхнім почесним обов'язком і священною необхідністю було збереження гармонії Ієрархії. Задля цього вони мали забезпечувати всім необхідним всю провідну верству — брагманів та кшатріїв. Вайш'ї могли бути багатшими за самих царів, їм дозволялась усяка трудова діяльність задля примноження багатств, але ніколи людина з нижчого стану, ні за які гроші не мала права купити собі вище суспільне становище в Ієрархії.

Шудри ж становлять у будь-якому суспільстві 10-15% і нормальному суспільству не загрожують.

Усі ці касти (чи варни) існують як природна суспільна даність у всі часи існування людського суспільства. Однак все міняється, коли руйнуються закони Ієрархії. Саме занепад природних етнічних цінностей, заміна їх штучними інтернаціональними релігіями і "демократичними" моральними нормами спричинили суспільний хаос, який ми переживаємо і нині.

Уже в XX ст. видатні філософи етнічного ренесансу шукали шляхів виходу з цього хаосу. Так, Юліус Евола писав: "Як живе тіло тільки тоді, коли в ньому присутня душа, яка ним керує, так соціальний організм живе тільки завдяки духовній реальності. Без ідеї - це не організм, а мертвий агрегат... Неорганічність і поверховість - основні ознаки сучасної соціальної організації. Вона будується, починаючи не зверху, але знизу, тому її закон і порядок, замість того, щоб мати опору в аристократії, в якісній диференціації і в духовній ієрархії, грунтується лише на випадковому сплетенні нівельованих інтересів, жадібності анонімного, позбавленого високих почуттів натовпу".

Повернення до правильної суспільної Ієрархії вимагатиме створення справжньої еліти, в якій не авторитет залежатиме від посади, а посада — від авторитету, який, у свою чергу, грунтуватиметься на реальній гіеревазі особистості, а не на її корумпованих зв'язках.

Отже, не тільки вірування давніх аріїв та русів-українців можуть бути зрозумілі й реконструйовані за допомогою індоарійських паралелей, але й їхня суспільна організація, яка стане поштовхом до одуховнення, покращення життя і моралі суспільства.

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   35


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка