Українське народознавство



Сторінка32/35
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.49 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35

ДИТЯЧИЙ ФОЛЬКЛОР ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА ЕТНОПЕДАГОГІКИ

Дитячий фольклор настільки різноманітний, оригінальний і багатожанровий, що потребує окремої розмови. Це колискові, забавлянки, ігрові пісні, дражнилки, лічилки, небилиці, заклички, приповідки, скоромовки, казки, загадки й жартівливі пісні. А для немовлят та дітей до трьох років колискові пісні й забавлянки виконують дорослі".

Колисання дитини має надзвичайно важливе значення в перші роки її виховання. Колиска в українській родині мала символічне значення, її не викидали навіть тоді, коли в хаті не було дітей. Найчастіше колиску виносили на горище, щоб не перевівся рід. Колиски робили зі "співучого дерева" — клена, ясена, калини, щоб діти були співучими, дужими та вродливими. В народі здавна помічено, що материнська пісня над колискою має велику магічну силу: вона заспокоює, дає позитивні емоції, оберігає від хвороб, нещасть та страху.

Колискових пісень співали народженяткам та немовлятам із перших днів їхньої появи на світ. Колискові пісні призначені тільки для одного слухача — дитини і виконуються одним співаком — матір'ю (іноді бабусею чи іншою близькою людиною).

Як правило, дитина після народження була біля матері два дні, а на третій відбувалося ритуальне вкладання у колиску. Найдавнішим звичаєм було прийнято першого вкладати в колиску кота (як і першого впускати в нову хату). Вважалося, що кіт може наділяти дитину спокійною вдачею, приносити солодкий сон. Кота колисали в колисці, примовляючи: "Як на кота муркота — на дитину дрімота". Потім кота випускали, а дитину клали в колиску й співали колискову.

Назва колискова пісня не є народною, — це фольклористичний термін. У народі ж існують різні назви цих пісень: співати кота, співати люлі, співати при колисці тощо.

Кіт — один із найпопулярніших персонажів колискових пісень, який є і м'якеньким другом і вредним розбишакою, що заважає спати: "Ой ти, коте, не гуди, спить дитина, не буди" або "Цить, дитино, цить, не плач, принесе киця калач. Вже недалечко на мостику, несе калач на хвостику".

Приспівом до багатьох колискових є протяжне "А-а, а-а-а" або "люлі-люлі, люлі-люлечки". У ранньому віці немовля ще не розуміє слів пісні, але вже розуміє лагідну мамину мову, її ніжність, відчуває тепло й рідність. Із двох-трьох років дитина вже чудово усвідомлює, про що співається хоча б у такій пісні:



А ти, котик сірий,

Не ходи по сінях.

А ти, білуватий,

Не ходи по хаті,

Не буди дитяти.

А ти, котик рудько,

Та витопи грубку.

А ти, котик чорний,

Та сідай у човник,

Лови рибки повен,

Щоб і няньці й мамці,

І бабусі старенькій,

І дитинці маленькій. А-а-а.

Крім того, дитина знайомиться із новими поняттями (рибка, човник), а також дізнається про забарвлення котів.

У колисанках іноді зберігаються найдавніші образи Богів сну Сойка і Дрімоти:

Ходить Сонко по долині, Мати кличе до дитини:

— Ой Соночку, соколочку, Іди до нас в колисочку! Іди до нас в колисочку. Приспи нашу дитиночку!

Або:


Ой ходить Сон коло вікон, А Дрімота коло плота, Питається Сон Дрімоти:

— А де будем ночувати?

— Де хатонька теплесенька, Де дитина малесенька, Там ми будем ночувати, Дитиночку колисати.

Або:


...Налетіли гулі, Сіли на колисці В червонім намисті. Стали думать і гадать, Чим дитинку дарувать: Чи Сонками, чи Дрімками, Чи красними ягідками!

— Подаруймо Сонки-Дрімки. Сонки-Дрімки в колисоньки, А Ростоньки у костоньки, Добрий розум в головоньки..."

Розвиваючими дитяче мислення в українській етнопедагогіці є чимало пестушок, забавлянок, небилиць. Найпоширеніші з них відомі всім "Сорока-ворона на припічку' сиділа...", "Ладоньки-ладусі", "Куй, куй чобіток" тощо. В таких забавлянках найкраще розвивається пам'ять дитини, її мовлення, логіка мислення, виробляється розуміння навколишнього світу. Коли дитина плаче, її заспокоюють спеціальними примовками:

Цить, не плач, Я спечу тобі калач, Медом помажу, Тобі покажу, А сам з'їм.

Якщо дитина ще не розуміє іронії, насмішки над плаксою, то їй проказують цю ж примовку, але з іншим кінцем: "Медом помажу, усім покажу, а тобі дам". Пестушки та забавлянки переважно промовляються речитативом, іноді співаються.

Цікавим жанром у дитячому фольклорі є так звані небилиці, або нісенітниці. Дітям трьох—чотирьох років уже зрозумілий їхній парадоксальний зміст, що викликає здоровий сміх і жарти:

Півень задавив коня — Нічим їхать до млина. А бабині коноплі На печі попріли, А дідові постоли На льоду згоріли.

У дитячому фольклорі також дуже поширені "безкінечні пісеньки", які можна співати, доки не набридне:

Був собі журавель та журавочка, Наносили сінця повні ясельия. Наша пісня гарна й нова, Починаймо її знову: Був собі журавель...

Дитячі фольклорні твори складалися як дорослими, так і самими дітьми. Переважна більшість із них — це, на думку багатьох дослідників, творчість самих дітей (особливо середнього і старшого віку). Діти дуже часто перероблюють і переосмислюють пісні дорослих, вкладаючи в них зрозумілий для них самих зміст.

Дуже поширеним жанром дитячого фольклору є лічилки, якими діти користуються, коли грають у піжмурки: "Раз, два, три, чотири, п'ять, вийшов зайчик погулять...", "Ходить бусол по болоту", "Котилася торба" та ін.

Лічилки є залишком давнього ворожіння про те, кому випаде жеребок. Такий випадок долі не міг сприйматися як несправедливість, адже так судилося долею. Іноді в лічилках діти вживають замінники числівників — вигадані слова: "Моно, двоно, троно, чатер, патер, шістер, містер, шутка, вутка, чах". Такий прийом Мирослав Стельмахович також пояснює давньою магією чисел, своєрідним табу в лічбі, щоб не зурочити (наприклад, господиня не лічила яєць, щоб кури добре неслися).

Своєрідним явищем дитячого фольклору є дражнилки і мирилки, назви яких зрозумілі. Сперечаючись або б'ючись, діти дражнять одне одного на ім'я, за якусь рису чи ваду характеру (зовнішності): "Ванька-встанька требуха, з'їв корову і бика..." Такі дражнилки, як правило, створюються самими дітьми стихійно під час ігор чи спілкування як в колективі, так і індивідуально. Проте, коли хочуть миритися, промовляють мирилки. Така своєрідна дитяча данина словесній магії:

Мир-миром, Пироги з сиром, Вареники в маслі, Ми подружечки красні, Поцілуймося!

Скоромовки, загадки, казки — все це збагачує творчу уяву дитини, виробляє навички усного мовлення, дотепність, будить фантазію, гумор, природний потяг до спілкування. Дитяча фольклорна творчість збагачує дидактичні можливості етнопедагогіки.

Нашим педагогам слід також широко використовувати народні дитячі ігри, танці, забави, які зберегли діти та записали українські фольклористи, письменники, етнографим. Старше покоління українців ще пам'ятає, як у 50—60-х роках минулого століття у школах під час перерв лунала "жива музика" (не магнітофонний запис, а музичний супровід вчителя чи музичного керівника) і діти танцювали веснянки, грали в гуртові ігри. Таке ненав'язливе музичне виховання прекрасно пов'язується із етнопедагогікою, адже до танцю стає той, хто хоче, кому цікаво вивчити пісню або танцювальні рухи. Діти люблять такі народні забави, а систематичне заняття такими рухливими іграми і танками виробляє пошану до народного мистецтва, збагачує пам'ять, прилучає до культурних джерел свого етносу.



ВИХОВНІ ІДЕАЛИ НОВОЇ ДОБИ

Які риси характеру слід виховувати в дітей, щоб вони стали людьми з високою національною свідомістю, гордістю і гідністю, які одвіку були притаманні українському народові? На думку професора Григорія Ващенка, насамперед слід уявляти свій народ як єдину спільноту, що об'єднує в собі покоління минулі, сучасні й майбутні, та відчувати свою єдність із цією спільнотою.

У праці "Виховний ідеал" Григорій Ващенко пропонує визначити країні національні риси українців, щоб розвивати їх у наступних поколіннях. Такими рисами є високий інтелект, сильна емоційність, охайність, чемність, гостинність, високі моральні якості, лицарська мужність, високий рівень статевої моралі української молоді. Але причинами нашої недолі є хиби волі: ледачість, нерішучість, інертність, млявість. Проте аристократичність духу всього українського народу, на думку Григорія Ващенка, зуміє перемогти ці вади національної вдачі.

В іншій праці "Служба Богові й Батьківщині" Григорій Ващенко писав: "Будуючи систему виховання молоді, треба ретельно проаналізувати властивості мови, побуту й психології, характеристичні для українців різних областей. Властивості, запозичені в інших народів, треба виділити в одну групу, властивості, притаманні українському народові — в другу. Так, наприклад, у мові слід виявити широковживані полонізми, що засмічують мову галичан, і русизми, що засмічують мову придніпряпців. В поведінці треба виділити, з одного боку, властиве деяким наддніпрянцям нехтування своєю зовнішністю і вульгарність у манерах, що з'явились внаслідок московських впливів, а з другого боку — занадто велику увагу зовнішності і неприродність у манерах та поведінці, що з'явилась внаслідок польської культури та її впливів. Така аналіза, при умові її ґрунтовності, дасть можливість розглянути відмінні властивості українців різних областей, як другорядні риси, що мають щезнути в найближчому майбутньому".

Однак педагогічні праці Г. Ващенка перенасичені християнськими моральними вимогами, які нині вже мають бути переглянуті. Не можна нав'язувати дітям релігійних доктрин, оскільки нині християнська церква не є державною інституцією, а згідно з Законом України про свободу совісті й віросповідань, кожен має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Про це ж саме йдеться і в 35 статті Конституції України. На жаль, нині деякі вчителі сприймають надто активну пропаганду християнського вчення у засобах масової інформації як державну політику. Маємо вже чимало скарг від батьків і навіть самих дітей - р і д н о в і р і в, яким нав'язують не тільки несприйнятні в Рідній Вірі моральні норми ("любити ворогів", "бути покірним" тощо), але й примушують вивчати напам'ять християнські молитви. Слід зазначити, що діти-рідновіри сьогодні більше обізнані з Біблією, ніж діти в християнських сім'ях, і ставляться до неї аналітично. Вони переважно вивчають своє рідне віровчення у недільних Школах Рідної Віри або в родинах, знають напам'ять тексти і і молитви Велесової Книги.

Отже, педагоги мають це враховувати. Що може дати християнство для виховання особистості, якщо воно побудоване на вихідних засадах загальної гріховності людства, на культах страждання, відчуження від світу, ідеях аскетизму і релігійних обмежень для всіх народів, але "богообраності" одного етносу — "синів Ізраїлю"?"'

Проповідь християнства у школах та інших дитячих організаціях, зокрема козацьких, виглядає наївно навіть для сучасної дитини. Якось автору довелося почути в тролейбусі розмову двох школярів про свято Миколая в школі: "Сказали, що прийде український Дід Мороз, а привели якогось попа". Мабуть, з легкої руки Д. Яворницького. загальнопоширеною стала думка про суцільну християнізацію українського козацтва. Однак є деякі факти, що свідчать про давні морально-звичаєві козацькі норми, світоглядні засади, які походять із язичницької прадавнини. Наприклад, характерництво — це, поза всяким сумнівом, суто язичницьке явище. Проте за умов суцільної християнізації народу, козаки -характерники приховували своє віросповідання, називаючись "християнами" про людське око. Недаремно, в одній із легенд про кошового отамана Сірка наявний мотив сумніву в його християнськості, на що Сірко відповідав: "Ти не бійся, що я неправославний християнин..." В інших легендах є мотив перевтілення Сірка в хорта та про різні чари і відання, бо він завжди знав, коли буде ворожий напад. Хто серйозно досліджував, якою була релігія козаків? Хіба поклоніння Покрові є християнським, якщо витоки культу Богнні-Матері, покровительки війська знаходимо у Велесовій Книзі в образі Матері-Слави, а ще давніше - в образі Великої Богині скіфів, якій поклонялися воїни! Коли наші вчені-педагоги дадуть відповідь на всі ці питання, тоді кожен український вчитель нарешті зрозуміє, що християнство — це лише зовнішнє ідеологічне прикриття, яким змушене було прикриватися справжнє духовне обличчя козацького лицаря, характерника, патріота.

У деяких школах України створюються різні козацькі групи для патріотичного виховання молоді. Як же штучно виглядає посвячення в "козачата", яке проводить християнський піп, а слова присяги рясніють іменами єврейських "святих". Ось фрагмент козацького свята в одній із київських шкіл. Учні інсценізували прийом до Січі кожного, хто входив до зали: "козацька варта" запитувала:

— На якій землі ти живеш?

На українській, — звучала відповідь.

Якою мовою ти говориш?

— Українською.

— Які пісні ти співаєш?

— Українські.

- Якої ти віри?

- Грецької.

На жаль, загал нашого українського суспільства не хоче помічати цього протиріччя. Педагогічне товариство ім. Г. Ващенка нині реанімує ідею "християнізації нашого народу і, зокрема християнського виховання молоді". У нас уже були різні системи виховання: капіталістична, радянська, вона ж комуністична, або марксистсько-ленінська. А тепер силуються створити християнську. Не слід вузькоконфесійні інтереси поширювати на офіційну освіту. Пам'ятаймо про те, що тільки етнічна духовна культура (як природна даність свого власного народу) може стати основою виховання національно свідомого громадянина України і саме вона має найбільше прав бути загальнонародною. Сьогодні це розуміє все більше свідомих українців. Слід шукати шляхи до національної єдності, а не загострювати міжконфесійну ворожнечу, яку сьогодні наочно демонструють християнські церкви.

Роль етнічної релігії у вихованні нового покоління досить довго недооцінювалась, але нині багато людей уже починає розуміти, що саме етнічна релігія виконує такі функції:

— формує менталітет етносу через міфологію, фольклор, обрядовість, культи;

— відображає основні історичні етапи становлення етносу через родові та історичні легенди, перекази, думи, пісні;

— консолідує етнос навколо національної (етнічної) ідеї та навколо власної держави;

— створює власні морально-етичні і культурні цінності;

— регулює відносини етносу з довкіллям і сусідніми етносами (народами, державами);

— зміцнює самосвідомість нації як спільноти своїх людей зі спільною територією, мовою, звичаями, релігією;

— виробляє здатність до самозбереження нації, оберігає від розчинення в космополітичному середовищі.

Українські культи, що формують екологічне мислення, такі: Землі-Матері, Живої Води (Данії), Вогню-Сварожича, Предків, Дерева, лісу, хліба. Українські таїнства і обряди: творення Роду, смерті й безсмертя, священної пожертви, посвяти, освячення зброї, благословення, очищення землею, водою, вітром і вогнем, освячення шлюбу, наречення дитини, обряди Кола Сварожого (українського календаря) — ось ті цінності, які наш народ переховував віками.

Моральні норми українця-рідновіра — це норми нового українського суспільства:

— екологічне ставлення до природи й довкілля;

— національна гордість;

— людська гідність;

— засудження рабства й зверхності;

— працьовитість і дбайливе ставлення до матеріальних цінностей;

— засудження чужопоклонства (поклоніння чужим богам, спілкування чужою мовою, дотримання чужих звичаїв);

— між людиною і Богом мають бути взаємовідносини довіри, а не страху: Бог — батько, отже ми не "раби божі", а Дажбожі сини й онуки.

Вчімося мислити, вчімося поборювати заскорузлі консервативні ідеї, долати шкідливі глобалістичні стереотипи мислення, які гальмують розвиток нашої Української Держави.

СКЛАДНИКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ВИХОВАННЯ

Насамкінець, слід зазначити про необхідність вироблення конкретної цілісної системи національного виховання української молоді, включаючи такі дисципліни, проблеми та звичаї народу:

1. Рідна мова.

2. Родовід своєї сім'ї.

3. Етногенез своєї нації.

4. Етнографія та антропологія своєї нації.

5. Рідна історія.

6. Природознавство рідного краю (регіону).

7. Українська міфологія.

8. Український фольклор.

9. Український народний танець.

10. Національне мистецтво.

11. Народний календар.

12. Національна символіка.

13. Історія етнічної релігії.

14. Національні релігійні традиції.

15. Родинно-побутові звичаї народу.

16. Народна звичаєвість та обрядовість.

17. Народна ботаніка та медицина.

18. Народна метеорологія та ін.

Отже, національне виховання, включаючи одну з найсуттєвіших його галузей - етнопедагогіку, спроможне в недалекому майбутньому відродити генетичні корені українського народу, сформувати новий тип українця, здатною вивести свою державу на світовий рівень культури.



6. ЖИТЛО, ДОМАШНЕ ГОСПОДАРСТВО ТА ПОБУТ

Своя хата — своя правда, своя стріха — своя втіха.

Народна мудрість

УКРАЇНСЬКА ХАТА ТА ІНТЕР'ЄР

Хата — житловий простір людини, місце родинних обрядів, символ добробуту. Цей домашній простір у слов'янських народів умовно поділяється по діагоналі на дві частини: лівий бік (куток із піччю) — жіноча половина помешкання, а правий (куток із Покуттю) — чоловіча. Покуть повернутий найчастіше на схід.

Ми вже говорили про найдавніші хати та будинки Прапредків українців за доби Трипілля. Найархаїчнішим елементом у сучасних сільських хатах досі залишається лежанка. Піч також зберігає давнє священне значення для господаря. Тому її найчастіше розмальовували чудовими візерунками. Вважалося, що ворожа сила, задивившись на цей розпис, забуває про своє лихе діло. Житло людей, родинне вогнище (піч) завжди були священними — це цілий безмежний Всесвіт, де живуть батьки й діди, народжуються діти й онуки. У прадавні віки, коли не було церкви, сім'я молилася біля родинного вівтаря, яким була піч. У ній палало багаття, їй приносилися жертви: зерно з нового врожаю, перший кусень тіста перед випіканням хліба, ритуальні напої тощо. За давніми віруваннями, за піччю живе Домовик — добрий дух сім'ї. Якщо до нього ставляться добре, він допомагає всій родині, приносить щастя, а якщо ображають — шкодить.

Коли родина переселялася до нової оселі, обов'язково брали зі старої печі жарину і вносили її у нову хату, шоб запалити родинне вогнище в цій оселі.

Кликали також свого Домовика на нове помешкання. Магічне значення має і сміття, яке несли до нової хати "на щастя". Вважалося, якщо викидати сміття після заходу сонця, хату обсядуть злидні. Тому його краще спалювати або виносити вдень. Коли в печі випікається хліб, у хаті не можна підмітати, бо це неповага до хліба; коли печуть хліб, на печі не можна лежати, щоб не турбувати її в цей час, який вважається священним. До печі дотуляють ніжками новонароджену дитину — такий обряд прилучення до хати і Роду. На піч молода в хаті молодого кидала свій пояс, щоб долучитися до нового домашнього вогнища.

Таким же магічним значенням наділяв наш народ і хатній сволок — символ міцності будови, сім'ї, здоров'я всіх мешканців цього житла. На сволоці дуже часто робили орнаменти, які були своєрідними оберегами: написи, позначки, рівнобічні та косі хрести (крижі), різного типу сварги, а також небесні знаки сонця і місяця, голуби, дерева та інші ще дохристиянські символи.

Уже найдавніші трипільські будівлі мали вікна - "очі". Через вікна своєї хати людина дивиться на світ.

Найдавніші вікна були просто отворами, завішаними тканиною або закриті створками. Шибки в давнину заміняли волові міхури, напнуті на рами. В XVI — XVII ст. шибки робили з пластинок слюди, закріплюючи їх свинцем. Із появою скла вікна стали справжньою окрасою хати. Зсередини вони завішувалися оздобленими занавісками, або "фіранками", через які можна було бачити все, що діється на вулиці, але погано видно, що в хаті. Подекуди вікна прикрашалися вишитими рушниками, що служили оберегами. Віконні рами прикрашалися різьбленням, особливо в Карпатах та Закарпатті. Ці традиції збережені й нині.

Поріг — символ початку і закінчення хати, дому. За найдавнішими повір'ями, саме під порогом перебувають душі померлих Предків, які охороняють рід. Причиною таких вірувань, вірогідно, були первісні типи поховання під порогом. Порогові віддають шану, йдучи до вінця і вирушаючи в останню путь (стукання труною об поріг). В Україні поширене повір'я: якщо підмітати до порога, то все добре вийде з хати, не можна також мести хату двома віниками. Тому старші люди підмітають від порога в хату, щоб "все добре залишилося в хаті". На Поліссі поширений звичай прибивати палицю з осики до порога, щоб відлякувати все зле. Магічними властивостями наділив народ кінську підкову, яка приносить щастя у родину. Тому її прибивали на порозі або над дверима. За правилами народного етикету, завжди вважалося, що вітаються через поріг тільки погано виховані або просто злі люди. Тому казали: "Не подавай руки через поріг, бо посваришся". Не можна й передавати через поріг якусь річ.

Розмовляти з сусідою через поріг також неввічливо: слід або запросити до хати, або самому вийти до нього. Особливою шаною для гостя вважається зустріч його біля воріт, так само, як і провести за ворота.

Покуть — священне місце в хаті. Тут перебувають хатні Боги, садовлять найпочеснішого гостя, сидять наречені, стоїть ритуальний сніп жита (Дідух), ставлять божниці (спеціальні полички для священних образів, в давнину — статуй), прикрашені вишиваними рушниками.

Стіл також має магічну силу, символізує достаток родини. Його першим заносять до нової хати, на нього кладуть хліб-сіль, ставлять ритуальні страви. На стіл гріх сідати чи класти шапку. Назва стіл походить від стародавнього звичаю стелити рушник або обрус (пізніше — скатертину), щоб на них класти їжу. Звичай застеляти стіл притаманний українцям з давніх-давен. Незастелений стіл — символ бідності або скупості господарів. Обід чи бенкет за одним столом об'єднував людей і встановлював добрі стосунки. Тому їжа за одним столом із ворогом вважається приниженням людської гідності.

У деяких регіонах Карпат (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина) функції столу виконувала скриня. Стіл-скриня складається із двох частин: нижнє підстолиння використовувалося для зберігання різних речей, одягу, цінних паперів тощо, а верхнє накриття служило як стіл. Щоб дістати якусь річ, кришку столу відсувають. У деяких місцевостях у таких столах-скринях зберігали харчові продукти.

Скриня — традиційний для України вид меблів, у якій зберігали одяг, коштовні речі, прикраси, полотно. Вона належала жінці. Дівчині на виданні батьки купували скриню, яку вона разом із матір'ю поступово наповнювала різними речами, необхідними для майбутнього подружнього життя: вишиваними рушниками, хустками, сорочками, стрічками. Скриня була частиною дівочого посагу: чим більша й красивіша скриня, тим багатша наречена. Дівчина, залишаючи батьківський дім, вивозила свою скриню до хати чоловіка, де користувалася нею все життя. Скриня передавалася у спадок тільки після смерті її власниці. Всередині скриня мала невеличкий, у вигляді прибитої до стінки коробочки, "прискринок" для зберігання дрібних цінних речей, прикрас, стрічок. Щоб полотно й одяг у скрині не псувалися від довгого зберігання, у прискринок клали вузлик тютюну (від молі). Скрині в Україні були двох типів: з двосхилим віком (кришкою) і з прямим (пізніше — напівокруглим) випуклим віком.

Скрині були різьблені, ковані, мальовані, в бідних — із чистого не-прикрашеного дерева. Дівчина не дозволяла чужим заглядати у свою скриню, то була її таємниця. Із втратою віри в магічне значення скрині, цей звичай забувався, тому в деяких місцевостях, вихваляючи свою дочку, батьки стали показувати близьким, що надбали для своєї доньки. Хоча переважно в Україні заглядати до чужої скрині вважалося великим нахабством і невихованістю. Народною етикою це засуджувалося.

Для спання в Україні здавна використовувалися дерев'яні ліжка, лави, полики. Піл, або полик, — це дерев'яний настил, який встановлюють від печі або лежанки до протилежної стіни. Вдень він служить місцем для різних побутових речей та домашніх робіт, а вночі на ньому сплять. Український полик відрізняється від російських та білоруських полатей тим, що влаштовується внизу (приблизна висота ліжка), в той час як податі — на відстані 80 см від стелі. Піл, як і лави, українки застеляють кольоровими ряднами або килимками, що створює особливий затишок у хаті.

Мисник — це дерев'яна полиця для зберігання посуду. Іноді він має форму шафи, що підвішувалася на стінку. Були також кутові мисники, які розміщувались у кутку кімнати. У побут українців дуже рано увійшли різні меблі: стільці, ослони, комоди, шафи, ліжка. Багато назв меблів та побутових пристроїв для ткання, теслярства тощо в українську мову прийшли із Західної Європи.

Стародавня назва хати сягає тисячолітніх глибин, можливо, навіть до-льодовикового періоду. Агатангел Кримський висловив гіпотезу про поширення цього слова з півдня (Мала Азія) на північ і захід; Володимир Чивиліхін припускає, що слово "хата" було в скіфів. У хаті втілювався весь життєвий простір і світоглядний космос українця. Як увесь світ поділяється на три частини: земну, підземну і небесну сфери, так і хата відображає ці сфери буття: стеля — небесний духовний світ (сволок із сакральними знаками, божниця у кутку); стіни, вікна, двері — символи земного сучасного реального життя й спілкування з іншими людьми; нижній ярус — підлога, низ спини з підпіччям і лавами, поріг уявлялися як межа земного й підземного світів. Недаремно кажуть: "Моя хата небом крита, землею підбита, вітром загороджена". Оздоблення хати як зовні, так і всередині мало не тільки естетичне значення, але й виконувало певні інформативні та магічні функції. Наприклад, обведення побіленої хати кольоровою фарбою внизу має ті ж властивості, що й замкнене коло — оберігати від злих духів та різних напастей всю родину.

Розмальовані квітами вікна повідомляють, що в хаті є дівка на виданні. Цікавий звичай зберігся на Лемківщині, де на вхідних дверях малюють своєрідне Дерево роду (квіт): гілочки з листками барвінку означали жінок та дівчат, які були в родині, гілочки із зірками — чоловіків та парубків. Коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку, а коли хтось помирав — хрестик.

Архітектура українського житла надзвичайно розмаїта і має свої локальні регіональні особливості: конструктивні, декоративно-художні, відмінності у плануванні та інтер'єрі. Регіональні типи житла в цілому відповідають етнографічному районуванню України. Проте нині відбувається багато змін в архітектурі народного житла внаслідок впровадження професійних методів будівництва, нових будівельних матеріалів, способів оздоблення тощо. Комфортність карпатського житла зумовила поширення традицій карпатських будівників у інших регіонах України (на Півдні, Лівобережжі). Центральноукраїнський тип житла поширився далі на північ (Полісся) та на південь. Але, незважаючи на ці докорінні зміни у традиційній архітектурі, українське житлобудування зберігає і розвиває кращі зразки народного житла і має надзвичайно самобутні риси, що добре вирізняють його від традицій сусідів — росіян і білорусів.

Крім того, інтер'єр української хати ніколи не був статичний, він постійно змінювався відповідно до днів тижня та великих календарних свят. Якщо в будні долівка була незастеленою, то в неділю кожна господиня застеляла свіжопідмазану підлогу (долівку) тканими ряднинами (верітками, доріжками). Стіл, який у будень не застелявся або застелявся грубою буденною скатертиною без візерунків, у неділю застеляли святковою ("празничною") вишитою чи з тканим візерунком скатеркою, на стіл клали хліб, сіль, ставили квіти. Святково вбирали також ліжка: накривали красивішими покривалами (веретами), подушки виставляли одна на одну в свіжовипраних і випрасуваних вишитих наволочках. Широко використовували штучні квіти для оздоблення покуті, сволока, а також прикрашали стіни витинанками чи іншими паперовими прикрасами, які час від часу заміняли на новіші. Перед неділею обов'язково підбілювали, підмазували й поновлювали декор на печі та стінах.

В інтер'єрі також відображалися значні події родинного життя. Так, коли в хаті була породілля із немовлям, ліжко завішувалося ширмою (на Півдні) або тканиною, перекинутою через жердину (Поділля, Покуття). Таку завісу не знімали протягом шести тижнів, коли мати й дитина були найбільш вразливі. Отже, це був своєрідний охоронний засіб, що рятує від "поганих очей".

Коли в хаті був покійник, вікна та дзеркала завішували хусткою, знімали святкові прикраси, стіл застеляли скатертиною або тканиною, веретою, килимком тощо.

Кожне річне свято вимагало своїх особливих атрибутів, прикрас, елементів інтер'єру. Так, на Різдво на покуть виставляли Дідуха з жита, пшениці або вівса. На стіл під скатертину клали солому, часник, а під стіл — леміш від плуга. На стелю підвішували різні прикраси у вигляді птахів, їжаків чи "павучків", виготовлених із паперу, глини, яєць, колосків. На столі обов'язково лежав обрядовий хліб — калачі. На думку багатьох дослідників, Дідух символізує чоловіче начало, а солома, покладена під скатертину, - жіноче. На Покутті ця солома називається "Баба". Отже, за своїм значенням символіка Різдвяного інтер'єру сягає найдавніших глибинних звичаїв нашого хліборобського народу, які, вірогідно, успадковані ще від доби Трипілля.

Перед Великоднем хата обновлялася, милася, підмазувалася, білилася. Це своєрідне очищення після зимового періоду мало значення весняного оновлення життя. Особливою прикметою Великодніх свят були насамперед писанки та крашанки, складені на застеленому святковому столі, де стояв також кошик з освяченими великодніми короваями. Стіни прикрашалися новими рушниками та штучними квітами.

На Зелені свята (Русалії, Трійцю) та на Купайла хата прикрашалася живими зелами, овочами, квітами, своєрідними рослинними оберегами у вигляді віночків, букетиків, які освячувалися і протягом року використовувалися для лікування, обкурювання, магічних дій.

Перед святом Свічки (1 вересня), коли піч "іменинниця", її обов'язково білять, наносять новий розпис, прикрашають квітами, бо в цей день справляють "весілля комина".

Зміни в інтер'єрі житла також зумовлювалися і сезонними роботами, наприклад, восени вносили ткацький верстат, який влітку виносили на горище або в комору, бо жінка займалася городом, полем та іншими справами. Отже, кожної пори року хатнє господарство мало свій вигляд, свою символіку і образну динаміку.

1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка