Українське народознавство



Сторінка33/35
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.49 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35

ПОДВІР'Я ТА ГОСПОДАРСЬКИЙ РЕМАНЕНТ

На подвір'ї українського селянина, як правило, розміщувався цілий комплекс житлових та господарських споруд, які забезпечували всі потреби родини протягом року. Подвір'я українського господаря неможливо уявити без огорожі, яка служить перешкодою для диких звірів або чужої худоби. Без огорожі жив тільки недбалий, ледачий селянин, якого вважали пропащим. Як писав Хв. Вовк, "Огорожа двору чи обійстя - предмет особливої старанності українських господарів, що, мабуть, має зв'язок з західньоєвропейським значінням огорожі як символу власності; цим Україна відрізняється від Великороси, де двори дуже часто зовсім не мають огорожі, — можливо, також у зв'язку з пануючим так званим "общинним" ладом. Відсутність огорожі в українського селянина — це ознака останньої розпусти та недбальства у господарстві". За давніх язичницьких часів огорожа виконувала насамперед роль магічного оберега — це було замкнуте коло, куди не могла проникнути зла сила. Тому в деяких регіонах і до сьогодні зберігся звичай не тримати довго відчиненими ворота чи хвіртку, а зачиняти їх швидко, як тільки увійдеш чи в'їдеш у двір. Огорожі, як і хати, в Україні дуже різноманітні. В Карпатах — це жердини, прикріплені до стовпів, або частокіл. На заході Карпат — тин, плетений із гілок смереки, ліщини чи лози. Найкращим магічним оберегом вважається тин з осики, бо вона охороняє від нечистих духів. У деяких районах Полтавщини, Полісся та Поділля переважають плетені огорожі, що мають дашок над ворітьми і хвірткою. Такі огорожі називаються лісою, тином, або парканом. У степовій зоні та на Подністров'ї традиційно обгороджують двори кам'яними мурами, які подекуди були надто високими, що нагадувало фортеці. Проте переважна більшість таких огорож має висоту від 80 см до 1 м. На межах іноді робили перелаз, щоб ходити до сусіда: тут тин чи пліт був нижчим, а внизу прибивали дошку або колоду, щоб зручніше було перелазити.

На подвір'ї, крім хати, були різні господарські споруди, які залишилися типовими і в господарстві сучасного селянина, хоча деякі з них уже втратили свое практичне значення і зникли або поступово змінилися іншими. Наприклад, рідко де можна зустріти коливу — щось на зразок хліва для волів. Це споруда, що мала три стіни й дах. Із витісненням з сільського господарства коня зникає потреба у стайнях, які ще в XIX ст. мали неабияке господарське значення. Для утримання корів будують хліви, або корівники (остання назва поширилася від колгоспної форми господарювання). Курей утримують у спеціальних курниках із шатровим дахом або в хлівах разом з іншою худобою. Для них роблять спеціальні сідала, ставлячи жердини, драбинки тощо. Свиней відгодовують у спеціальних сажах, або кумах (Прикарпаття).

Відомі в Україні ще й інші господарські споруди для зберігання збіжжя, дров, вуликів, возів, реманенту. Клуня, або стодола, використовувалась як будівля для обмолоту, сушіння снопів, зберігання жита, пшениці, ячменю, соломи. Колись була потреба мати в стодолі свій тік, на якому молотили снопи. Нині такі споруди вже втратили своє значення, оскільки сучасний господар не є власником великого поля, а готове зерно переважно купує. Так, поступово відмирають давні традиції, пов'язані зі стодолою як священним місцем, де був власний овин. Для зберігання сіна в Карпатах будують спеціальні обороги. Дрова зберігають у спеціальних повітках, на Півдні - в сараях.

Майже но всій Україні неодмінною господарською спорудою залишається комора. З коморою пов'язано чимало народних повір'їв та звичаїв. За часів Київської Русі комора звалася ще кліттю, проте найдавніша письмова згадка слова "комора" зафіксована в літописі 1219 р. Будувалися комори найчастіше разом із хатою. Подекуди в заможних селян були окремі комори. В коморі зберігається не тільки зерно та різні харчові припаси. У деяких місцевостях тут були цілі склади полотна, одягу, взуття та інших речей господарського призначення. У весільному обряді комора грає надзвичайно важливу роль — спальні для молодого подружжя. Коморі народ надавав особливої магічної сили: вона рятувала дітей від лихого ока, зберігала цілюще зілля, мала чудодійну силу, яка зачаровувала або очищала тих, хто в неї заходив. Комора є недосяжною для злих духів. Тому перед весіллям сюди заносили коровай для очищення.

На подвір'ї має бути колодязь, або криниця. Дуже часто криниця була одна на цілу вулицю або околицю, до неї сходилися всі стежки, тут люди спілкувалися, отримували всю інформацію про життя села. Слово криниця за давніх часів означало "джерело": Велесова Книга називає таким джерелом Сварога — "криниця вічна, яка витікає влітку од джерела свого і взимку ніколи не замерзає". Слово колодязь, на думку мовознавців, означає сам зруб із дерев'яних колод або похідне від "холод". Якщо господар мав на подвір'ї власну криницю, то в спеку господиня зберігала в ній молоко й масло, опустивши посудину на мотузці. Криниці присвячено безліч народних казок, повір'їв, легенд. Кринична вода, взята до схід сонця (непочата), має лікувальні властивості: її брали на омивання породіллі. На коровай брали воду з семи криниць, дівчата вмивалися криничною водою на красу. Деякі з криниць мали воістину "живу воду", якою виліковували навіть безнадійно хворих людей.

Священна роль криниці полягає в тому, що, за народними уявленнями, джерельна вода єднає три сфери буття: земне, підземне і небесне. В казках герой, стрибнувши в колодязь, потрапляє в підземний світ. Хмари, збираючи воду через повітря, знову повертають її на землю. Кругообіг води ніби здійснює зв'язок людини з її минулим і майбутнім. У найдавніших звичаях українців збереглося повір'я, що, виконавши певні магічні дії з криничною водою, можна викликати дощ. Наприклад, на Житомирщині вважали, що для цього треба збовтати воду в криниці. Українці Східної Словаччини мали такий звичай: дівчина брала в рот криничну воду і несла її до річки. Виливання криничної води в річкову мало замикати коло: криниця—хмара—річка. Особливою пошаною в народі користувалися люди, які вміли за допомогою вербової лози знаходити підземні джерела, щоб копати криниці, а також майстри, які копали колодязі. В стародавні часи біля криниць здійснювалися ритуали поклоніння Мокоші — покровительці жінок, матері всього живого. Для подорожнього завжди біля криниці стояв посуд, щоб налитися води.

Копати криницю годиться тільки на Молодику, "щоб вода прибувала", до того ж, зранку й до полудня, "коли сонце вгору йде". Починав копати молодий парубок, у якого були ще живі "родителі". Перед копанням промовлялися заклинання: "Іди, вода, із ріки, іди, вода, із моря, і вся — в нашу криницю". Це був давній слов'янський звичай (зафіксовано у болгар).

На кожному подвір'ї також були споруди для зберігання продуктів — погреби, льохи, або пивниці (Галичина). Походження їх сягає найдавніших часів, коли людина просто викопувала ями для зберігання овочів. Нині погреби мають підземну й наземну частини. В погріб спускаються по драбині або сходами. Наземна частина має скошений дах, двері, муровані стіни. Це дає змогу влітку зберігати продукти в прохолоді, а взимку температура погреба дає змогу досить довго зберігати картоплю, буряки, капусту, м'ясо, сало, консерви.

Для зберігання возів, саней, човнів, реманенту служили спеціальні повітки, або колешні, возівні (Закарпаття). Добрий господар обов'язково мав свій транспорт: віз, гарбу, макару, бринку, чи безтарку. В Україні було чимало різних назв транспортних засобів, залежно від їхнього розміру та призначення.

Чи не найдавнішим сухопутним видом транспорту були сани, або гринджоли, на яких їздили переважно взимку. Влітку використовувалися сани тільки в похоронному обряді. Вони були різного розміру: однокінні — невеликі, парокінні або волові — більші. У заможних селян були так звані сани-козирки для урочистих виїздів. Вони мали орнаментований зручний дашок, спинку, або кибитку, яку панство ставило взимку на полоззя.

Колісний транспорт відомий в Україні з археологічних джерел. Вважають, що саме колесо було винайдене за доби ранньої Бронзи (зображення волів, запряжених у гарбу, на кам'яній могилі). Залишки таких дерев'яних возів знаходять у похованнях Ямної культури (середина III — початок II тис. до н. ч.). Давнє використання воза також сприяло виробленню нових зручних форм і конструктивних вдосконалень. Вози також були кінні й волові, розрізнялися розміром і призначенням. В Україні вони зберегли свою назву ще з середини І тис. До воза в епоху ранньої Бронзи запрягали волів (знахідки залишків ярма), у пізніші часи - коня. Для запряжки потрібні були хомут, дуга, дишла тощо. В різних регіонах існували свої способи запрягання. На думку Ф. Вовка, Дніпро виступає етнографічною межею: в західній частині як волів, так і коней запрягають з дишлом, але без дуги й хомута. Голоблі зустрічаються у Західній Україні для саней, сохи. Ярмо одягали переважно на волів, хоча в деяких регіонах Білорусі відомі випадки одягання ярма й на коней. Господар, який мав коней, обов'язково виготовляв сам або замовляв у майстра-лимаря кінську збрую. Добра упряж високо цінувалася, тому її дуже часто прикрашали різьбленими або кованими прикрасами та розписом.

Найдавніші повозки були двоколісні з двома голоблями, в які запрягали коня. Такі повозки відомі нині під назвами біда, бідарка, бричка. Великі вози, в які впрягалися воли, могли тягнути великі вантажі, пов'язані з давнім чумацьким промислом українців. Чумацькі валки їздили в Крим та на Азовське море по сіль, а на Дон — по рибу. Велася також торгівля цими товарами. Чумаки використовували великі мажі з глибокими напівсферичними кузовами. Для транспортування снопів, сіна і соломи використовувалися великі вози, що мали назви гарба, мажара. Українці в XVI—XVII ст. користувалися різними каретами,ридванами й тарантасами.

Господар дому, як правило, порядкував у клуні, майстерні, повітці, де зберігався господарський реманент. Взимку лагодилися вози, кінська збруя, плелися рибальські сіті. Жінка господарювала в клуні, коморі та хаті. Взимку займалася ткацтвом, вишиванням, лагодженням одягу, влітку — городом, заготівлею харчових продуктів. Жіночим інвентарем були прядки, ткацькі станки (верстати), які влітку зберігалися у коморі або на горищі, а взимку заносилися до хати.

Утримання господарського двору та реманенту було важливою складовою частиною господарських робіт українського населення протягом багатьох століть. Добрий господар вкладав багато праці, щоб у хаті й на подвір'ї всьому дати лад. Тому здавна високо цінувалася працьовитість, а лінощі засуджувалися. Народ склав безліч приказок, пісень і казок про працю, яка вважалася найціннішою людською якістю: "Маленька праця краща за велике безділля", "Праця чорна, паляниця біла", "Хочеш їсти калачі — не сиди на печі" тощо.

ЇЖА ТА ХАРЧУВАННЯ

Крім українців, жоден з індоєвропейських народів не мав звичаю пекти пироги. В українців пиріг — це символ астрального Бога Місяця. Начинкою до пирогів бувають різні продукти рослинного чи тваринного походження: м'ясо, риба, квасоля, горох, морква, капуста, сир, мак, вишні, сливи, яблука, груші. Ліплені пироги були ритуальною стравою протягом тисячоліть. Згодом вони здобули популярність і в інших народів. Символом Місяця є також вареники. Обрядовими стравами здавна вважалися український куліш та млинці, пампушки й галушки. Вони пов'язані з люнарним культом небесного вогню й води. Наш народ зберіг стародавню культуру з незапам'ятних часів.

Багато традиційних видів їжі, дійшовши до нашого часу, втратили своє ритуальне чи обрядове значення. Тому спинимося на них докладніше. Каша вважається символом продовження роду — це обрядова страва на родинах, її несуть діти до "своєї" баби перед Різдвом і обмінюють на бабину кашу. Баба сама варила кашу і приносила до породіллі, а всі присутні на родинах торгувалися за честь розбити горщик із кашею. Як правило, найвищу ціну давав кум. Тоді він розбивав горщик об ріг столу, а те, що розпадалося, клали на стіл і з'їдали або несли додому своїм дітям. Цей звичай використовували і бездітні подружжя, намагаючись схопити найбільше цієї каші, що ніби допомагало їм швидше продовжити свій рід, народити дитину. Обряд посвячення дитини (її прилучення до рідних Богів) існував задовго до християнізації.

Звичай обсипати молодих на весіллі горіхами і зерном символізує добробут, багатодітність. Він існував з давніх-давен у багатьох народів і насамперед у Стародавній Греції та Стародавньому Римі. Пізніше символічне значення горішків було перенесене на печиво у вигляді горіхів, бубликів, медових пряників тощо. Дослідники народних звичаїв вважають, що весільний коровай, частування хлібом-сіллю молодих, а також благословення їх батьками було найбільш ранньою формою фіксування шлюбу в дохристиянських обрядах.

Різдвяні свята пов'язувались із поминанням померлих. Споживання куті в давнину вважалося ритуалом принесення жертв. Поминальними стравами були також капусняк, іноді борщ, риба, кисіль молочний або фруктовий, голубці, локшина, м'ясо, вареники.

Коливо - це страва, яку слід куштувати найпершою. Готувалася вона з ячної або пшеничної крупи, іноді її заливали медом. Пізніше коливо почали варити з рису.

Найкращим засобом проти злих духів вважали часник, тому на Новий рік всі намагалися його вживати якнайбільше, щоб протягом року злі сили не турбували людей та їхнє житло.

На Масляну (Колодій), або "сирну неділю" улюбленою стравою були вареники з сиром, млинці, налисники, які запікались або поливалися сметаною.

Зустрічаючи весну, в Україні пекли сорок бубликів, жайворонків, голубів, носили їх вулицею і, роздаючи дітям, співали веснянки.

Великодній коровай (давньослов'янська "баба") має обрядове значення: пробудження природи, магічне сприяння плодючості полів, худоби і людей. Великодні короваї задовго до прийняття християнства споживали разом із обрядовими яйцями — крашанками, які є символом життя. Аж до XVII ст. християнська церква боролася проти використання крашанки і писанки у Великодніх обрядах: "пироги і яйця надгробні... всюди ліквідуйте.., бо гнівається Хреститель на вашу землю..."

Свято Спаса знаменувало достигання плодів. До освячення не можна було споживати плодів фруктових дерев. На Спаса їдять яблука, вмочаючи їх у мед".

В Україні існувало чимало так званих харчових заборон. Найчастіше це були пости — християнські заборони їсти м'ясо і м'ясо-молочні продукти. Чергування постів і м'ясниць було зумовлене головним чином християнським календарем. У піст їли борщ із грибами, рибою або просто з олією, картоплю, круп'яні куліші, киселі з сушених фруктів, а також галушки, пиріжки з квасолею, горохом, картоплею, капустою або вареники з такою ж начинкою. В язичницькій релігії наших Пращурів харчових заборон, як і виснажливих постів, не було. Великі пости християнство перейняло в давніх юдеїв: "В часи суспільних лих у юдеїв був звичай і вважалося релігійним обов'язком накладати на себе піст, тобто утримуватися від їжі, молитися і приносити жертви (Суд. 20:26)... При цьому вони за звичаєм надягали на себе мішковини, знімали взуття, посипали попелом голову ходили з немитими руками й непомазаною головою; синагоги під час постів переповнювалися криком і зойком каяття і покути (Вих. 22:12; Івана 2:15, 17)... Юдеї, готуючись відзначити національне свято Песах (Пасху), накладали на себе сорокаденний піст".

Звичайно, їжа українців розрізнялася залежно від крайових (регіональних) особливостей, проте спільне для всіх було значення обіду як об'єднуючого чинника. Це традиційна форма спілкування всієї родини, а дуже часто і сусідів та громади (толока, поминальні дні). Об'єднання людей через їжу — дуже давній закон наших Предків. Народна їжа має велику стійкість традицій, досить часто навіть більшу, ніж інші види матеріальної культури. Тому слід збирати і поширювати рецепти давніх страв і звичаїв, пов'язаних із харчуванням наших Пращурів, адже в них простежуються особливості, зумовлені природними умовами, господарською діяльністю, особливостями сімейного побуту українців.

Вживання їжі було своєрідним ритуалом. У великих родинах, коли за столом збиралася вся сім'я, обід починався із молитви, якою освячувалася їжа. Такі молитви збереглися з давніх-давен. У Велесовій Книзі с молитва при чаші:

Будьмо при чаші і пиймо цю суру, бо вона прийшла від Богів! Се бо силою укріпить і мудрістю огорне".

У Рідній Вірі українців існують молитви до їжі і подяка за їжу:



Дажбоже наш!

Ти даєш нам їжу в добрий час.

На щастя, на здоров'я, на життя

Дай нам їжу і пиття!

Слава Дажбогу

За їжу щоденну!

Для кріпості тіла поживну,

Для Духа натхненну.

Бо не ївши — легше.

А поївши — краще".

У кожній родині існувала своя формула звернення до Богів і подяка їм за їжу.



ОДЯГ ТКАЦТВО, ВИШИВКА

Значна роль у матеріальній культурі українців належить одягу та ремеслам, пов'язаним із його виготовленням: ткацтву, вишивці, гаптуванню, оскільки вони досить часто є мистецькими витворами. Ткацтво було відоме на нашій землі за багато століть до нашого часу: в археологічних джерелах відомі відбитки тканин на глиняному посуді, а також залишки ткацьких станків; у музеях України демонструються зразки тканин із курганів скіфської знаті. Вироблялися тканини з вовни, а також льону та конопель. Розкопки Ликерманського могильника виявили рештки одягу з дуже тонкого і добре обробленого хутра, а також залишки полотняної тканини (Донецька обл.). У Київському історичному музеї є фрагмент тканини з вишитим язичницьким орнаментом, який не тільки прикрашав виріз сорочки, але й був оберегом від злих сил. В орнаментах — символічні язичницькі зображення: Дерево Життя, косі хрести, які були відомі ще до прийняття християнства, а також різної форми розетки. Пізніше люди забули їхнє значення як оберегів, і вони перетворилися у звичайні орнаментальні мотиви.

Про те, що вишивка була відома з незапам'ятних часів, свідчать навіть кам'яні "скіфські баби", на яких добре видно схематичні зображення вишивки на уставках, подолі, манжетах рукавів. Дослідники скіфської пекторалі виділяють декілька типів крою чоловічого одягу. Жіночий одяг скіфських часів був схожим на довгі українські сорочки, зібрані на шиї і на рукавах у складки, зверху носили одяг, схожий на свитку, підперезаний поясом або фартухом. Головний убір у вигляді шапки щедро прикрашався золотими пластинками або намистинками, іноді з боків чіплялися підвіски, а від шапки на спину і плечі спадало тонке покривало, також прикрашене золотом або бісером. На шию одягали гривни, ланцюжки, намисто з кольорового скла або золотих трубочок.

У Черкаській області знайдено скарб, в якому серед інших речей є срібні бляшки у вигляді чоловічків із підстриженим у скобку волоссям, довгими вусами, одягнених у сорочки з виразною вишивкою на грудях, підперезаних поясом. На чоловіках штани прямого крою, а черевики мають гостроносу форму. Дослідники вважають, що такий вигляд мали давні слов'яни. Подібний одяг мають люди, зображені на рельєфах Траянової колони (Болгарія, II ст. н. ч.) і на фресках Софії Київської.

Із ХІІІ ст., коли давньоруські землі зазнали значного спустошення від монголо-татар, досить довго ще зберігаються спільні риси в одязі східних слов'ян, хоча поступово місцеві феодали, спілкуючись із завойовниками, щоб зберегти своє право пригноблювати народ, охоче запозичували у тих форми одягу, аби нічим не відрізнятися від них. Так увійшла в побут населення Московії татарська косоворотка, яка не була характерною для слов'ян, або жіночі головні убори Тульської та Рязанської губерній. Так само в жодного зі слов'янських народів не було широких сарафанів, які своєю формою, кроєм і оздобленням нагадують одяг народів Сходу.

Звичайно, одяг різних верств населення відрізнявся за формою, кроєм і якістю тканини. Князі і бояри носили плащ-корзно, підбитий хутром, гаптований складним орнаментом, що скріплювався дорогою застібкою на одному плечі. Верхнім одягом простого люду була свита, яка бере свій початок від скіфських часів. Два типи чоловічих штанів залишалися незмінними впродовж століть: влітку — полотняні, вільного крою, з поясом і ґудзиком, узимку - сукняні шаровари, що вкладаються в чоботи. Для Буковини і Закарпаття типовішими були вузькі сукняні та полотняні штани, а широкі побутували на Лівобережжі. Поділлі, Катеринославщині. Широкі козацькі шаровари були витіснені сучасними брюками аж на початку XX ст.

Крій українських сорочок особливо раціональний у використанні полотна: геометричні деталі прямокутної форми на плечах і навколо шиї, а також на рукавах стягувалися в складки, збори. Причому ніколи не приховувалися деталі крою, навпаки, його лінії були засобом художньої виразності виробу, тому їх часто прикрашали вишивкою на місцях швів. Існували спеціальні способи з'єднувальних швів. Крій сорочок досить часто зумовлювався можливостями домотканого полотна, яке було нешироким. Сорочки з вишитими уставками були відомі слов'янам ще з давніх-давен. Плечові уставки найбільш характерні для України. Сорочки з кокетками з'явилися пізніше як данина моді міста.

У XVI—XVII ст. одяг феодальної верхівки все більше включає в себе елементи іноземних мод. Оскільки одяг української шляхти був дуже дорогим і мистецьки оздобленим, він вважався однією із складових частий майна, тому часто записувався у різні документи, акти. Ось, для прикладу, опис приданого Анастасії, дружини Дублянського (1747): це перли на восьми шнурках вартістю 27 червінців або 486 золотих, щирозлотний ланцюг — 30 червінців або 540 злотих, штука золота з рубінами, дві пари щирозлотих ковтків та інші ювелірні прикраси. З одягу тут було записано декілька спідниць з венеціанського атласу та інших коштовних тканин, кілька шуб, підбитих хутром песців, куниць, попелиць і кролів. Одяг міщан та простого люду досить довго зберігав традиційні форми, які дещо відрізнялися залежно від крайових особливостей та звичаїв. Так, жіночий поясний одяг мав багато локальних різновидів.

Найстарішими формами поясного одягу українських жінок були запаски, обгортки, плахти. Цікаво, що українська обгортка характерна також для румунського та молдавського народів (катринца). Слід зазначити, що спосіб одягання обгортки був різним для жінок і дівчат: молодиці обгорталися зліва направо, а дівчата справа наліво. Плахта була переважно святковим одягом. Кольори вказували на вік жінки: дівчата та молоді жінки носили яскраві червоні плахти, літні жінки — стримані сині кольори. Плахти відомі також у Білорусі й рідше — в Росії, у тих районах, що межують з Україною.

Невід'ємною деталлю жіночого одягу був фартух (хварпіух, попередниця). Його носили поверх спідниці, плахти, запаски.

Фартухи були полотняні, вовняні, щедро прикрашені вишивкою або тканим узором.

Народний одяг Закарпаття та Буковини зберіг чи не найбільше різноманітних форм і архаїчних рис культури українського народу. Разом із тим він має багато спільних рис з одягом наших західних сусідів: болгар, сербів, хорватів.

В українському національному одязі відображено його магічну сутність, адже він є укриттям людини від впливів зовнішнього середовища: не тільки холоду, вологи, вітру, а й від злих духів і зурочення. Одяг — своєрідна ізоляція. Наприклад, в народі й нині існує повір'я, що фартух захищає живіт жінки, особливо його рекомендували носити вагітним жінкам, щоб запобігти зуроченню майбутньої дитини.

Таку ж роль оберега відігравала вишивка. Недарма вважається, що вишивка — класичний вид українського народного мистецтва. Вишивка на грудях захищає душу людини від руйнування, занепаду, а отже, умирання. Це давня українська традиція протистояти злу красою. Ось що спонукало довгими зимовими вечорами вишивати, гаптувати одяг собі і дорогим своїм рідним, коханим, вкладаючи у вишиті узори иайщиріші, найпотаємніші мрії і почуття. Так, магічне значення речей перетворювалося на естетичне. На превеликий жаль, втрачено багато старовинних орнаментів, які віками передавалися з роду в рід як магічні захисні обереги. Кружки, зубці, ромби, зигзаги давніх орнаментів нині сприймаються нами як абстрактні лінії. Проте наші Предкині не тільки зображали їх, але й "читали": це була складна абстрактно-знакова система, яка давала змогу пізнавати навколишній світ і навколишню дійсність. Ці знаки символізували зображення землі і води, людей і тварин, птахів і рослин. Так, ромбічні узори землеробських племен Трипільської культури були символом родючості. Такими орнаментами прикрашали фігурки Богинь, жертовні посудини. Ромб із крапкою посередині — символ засіяного поля. Ромб із відростками або закрутками на зовнішніх кутах символізував проростання зерна. Круг, розетка - зображення сонця. Дерево з численними гілками, квітами — Дерево Життя, продовження роду. Чоловічки, які ніби взялися за руки, — обереги, що подекуди і тепер прикрашають українські хати у селах. Зображення листків - пам'ять про те, що Пращури наші втиралися дубовим листям, — поширене на українських рушниках. Можливо, такі рушники були обрядовими на святі Перуна. Взагалі рушник є одним із найдавніших ритуальних атрибутів, символом, який поєднує людину з її Предками, не дає забути свого роду. Рушники вішали в лісі на деревах, у хащах, їм вклонялися, до них молилися. Ці речі були священними, ніхто не смів їх зневажити.

Ідея родючості полів, плодючості тварин, продовження людського роду навіки закарбувалася в орнаментах і передавалася від покоління до покоління. То ж чи маємо ми право забувати заповіт наших далеких і близьких Предків, переданий нам у такій своєрідній мистецькій формі? А що ми передамо своїм дітям? Може так статися, що передавати буде нічого.

То хай ніколи не переривається та золота нитка життя, якою вишивали наші бабусі свою і нашу долю на рушниках! Збережімо ті надбання української культури, які ще можна зберегти!


1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка