Український інститут національної пам’яті Управління освіти і науки



Сторінка1/18
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.19 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
Український інститут національної пам’яті
Управління освіти і науки

Чернігівської обласної державної адміністрації


Чернігівський обласний інститут післядипломної

педагогічної освіти імені К.Д. Ушинського

Інститут історії, етнології та правознавства імені О.М.Лазаревського

ЧНПУ імені Т.Г. Шевченка




МАТЕРІАЛИ
міжрегіональної

науково-практичної конференції

«Вигнання нацистських окупантів з України: пам’ять та уроки історії для сьогодення»

23 жовтня 2014 року

Чернігів – 2015

Матеріали міжрегіональної науково-практичної конференції «Вигнання нацистських окупантів з України: пам’ять та уроки історії для сьогодення» / укл. Нестеренко Л. О., Потій Н. М. – Чернігів: ЧОІППО імені К.Д.Ушинського, 2015. – 164 с.



Укладачі:

Нестеренко Лідія Олександрівна, доцент кафедри суспільних дисциплін та методики їх викладання Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського, кандидат історичних наук

Потій Наталія Миколаївна, старший викладач кафедри суспільних дисциплін та методики їх викладання Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського, кандидат історичних наук
Відповідальний за випуск:

Коропатник Михайло Михайлович, доцент кафедри суспільних дисциплін та методики їх викладання Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського, кандидат історичних наук
Відповідальний за друк:

Іваненко Людмила Василівна, старший викладач кафедри суспільних дисциплін та методики їх викладання Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського
Автори статей відповідають за правильність і достовірність викладеного матеріалу, приналежність матеріалу йому особисто, правильне цитування джерел та посилання на них, використану термінологію та інші відомості.

Думка редакції не завжди збігається з думкою авторів.




НАШІ АВТОРИ:

Авраменко Ніна Дмитрівна

учитель історії Лосинівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Ніжинської районної ради

Бутко Сергій Володимирович

науковий співробітник Українського інституту національної пам’яті

В’ятрович Володимир

Михайлович

голова Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук

Денисенко Тетяна Андріївна

викладач історії Дігтярівського професійного аграрного ліцею Срібнянського району

Коропатник Михайло Михайлович

доцент кафедри суспільних дисциплін та методики їх викладання ЧОІППО імені К.Д. Ушинського, кандидат історичних наук

Кузьмич Сергій Володимирович


студент Інституту історії, етнології та правознавства імені О. М. Лазаревського

ЧНПУ імені Т. Г. Шевченка



Куліненко Наталія Василівна


вчитель історії Прилуцької спеціалізованої школи

І-ІІІ ст. № 6 з поглибленим вивченням

інформаційних технологій


Лях Олександр Володимирович


студент Інституту історії, етнології та правознавства імені О.М. Лазаревського

ЧНПУ імені Т.Г. Шевченка



Марченко Микола Полікарпович

директор Охіньківської ЗОШ І-ІІІ ступенів Прилуцького району

Мещенинець Наталія Андріївна

учитель історії та правознавства Любецької ЗОШ І-ІІІ ст. Ріпкинського району

Мідько Аліна Сергіївна


старший викладач кафедри суспільних дисциплін та методики їх викладання ЧОІППО 

імені К.Д. Ушинського



Мокрогуз Олександр Петрович

доцент кафедри суспільних дисциплін та методики їх викладання ЧОІППО імені К.Д. Ушинського, кандидат педагогічних наук

Нестеренко Лідія Олександрівна

доцент кафедри суспільних дисциплін та методики їх викладання ЧОІППО імені К.Д. Ушинського, кандидат історичних наук

Оніщенко Оксана Володимирівна

доцент кафедри суспільних дисциплін та методики їх викладання ЧОІППО імені К.Д. Ушинського, кандидат історичних наук

Лях Олександр Володимирович


студент Інституту історії, етнологій та правознавства імені О. М. Лазаревського

ЧНПУ імені Т.Г.Шевченка



Паньок Валентина Петрівна


заступник директора з навчально-виховної роботи, учитель історії Деснянської гімназії Козелецького району

Пилявець Ростислав Іванович

провідний науковий співробітник Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук, доцент, полковник запасу Збройних Сил України

Потій Наталія Миколаївна

старший викладач кафедри суспільних

дисциплін та методики їх викладання ЧОІППО імені К.Д. Ушинського, кандидат історичних наук



Ребенок Лариса Анатоліївна

учитель історії ЗОШ № 10 м. Прилуки

Рослік Наталія Федорівна


учитель історії та права Улянівського НВК Чернігівського району

Ткаченко Євгеній Валерійович

студент Інституту історії, етнологій та правознавства імені О.М.Лазаревського ЧНПУ імені Т.Г.Шевченка




Шпилевський Євгеній Анатолійович


старший викладач кафедри суспільних

дисциплін та методики їх викладання ЧОІППО імені К.Д. Ушинського






Штоквиш Олександр Анатолійович

старший науковий співробітник Українського інституту національної пам’яті, кандидат філософських наук




Юзвик Лілія Олександрівна

учитель історії та правознавства Прилуцької гімназії № 1 ім. Георгія Вороного


ЗМІСТ
Володимир В’ятрович

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА У СУЧАСНІЙ ДЕРЖАВНІЙ ПОЛІТИЦІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ……………………………………………………………..5



Ростислав Пилявець

ВИГНАННЯ НАЦИСТСЬКИХ ОКУПАНТІВ З УКРАЇНИ: ГОЛОВНІ ПІДСУМКИ ТА УРОКИ……………………………………………………………………………….11



Олександр Штоквиш

«ВИЗВОЛЕННЯ–1944». ІГРИ З ПАМ’ЯТТЮ НА ТЛІ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ 2014 РОКУ………………………………………………………………………15



Михайло Коропатник

ВІЙНА: ІСТОРИЧНІ ПАРАЛЕЛІ В КОНТЕКСТІ БОРОТЬБИ УКРАЇНИ ПРОТИ АГРЕСІЇ НАЦИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ І ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ………………..…..21



Сергій Бутко

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЦИВІЛЬНОГО НАСЕЛЕННЯ В УКРАЇНІ НАЦИСТСЬКИХ ОКУПАНТІВ У 1941–1944 рр. І РОСІЙСЬКИХ АГРЕСОРІВ У 2014 р.: СПРОБА ПОРІВНЯЛЬНОГО АНАЛІЗУ ІДЕОЛОГІЧНИХ ЗАСАД……………………………34



Лілія Юзвик

ГЕРОЇЧНІ СТОРІНКИ ПАРТИЗАНСЬКОЇ ВІЙНИ НА ЧЕРНІГІВЩИНІ…………..41



Євгеній Ткаченко

ЧЕРНІГІВЦІ У НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОМУ РУСІ ДОБИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (НА ПРИКЛАДІ ЖИТТЄВОГО ШЛЯХУ ІВАНА РЕМБОЛОВИЧА)……...46



Сергій Кузьмич

ПАРТИЗАНСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ТАРАСА БУЛЬБИ-БОРОВЦЯ НА ВОЛИНІ…….54



Лідія Нестеренко

ОСТАРБАЙТЕРИ СРІБНЯНЩИНИ: ВЕРБУВАННЯ, ЖИТТЯ В НЕВОЛІ ТА ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ…………………………………………………………………………..61



Олександр Лях

ФОРМУВАННЯ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ ПРО КОРЮКІВСЬКУ ТРАГЕДІЮ…….70



Наталія Рослік

СЕЛО УЛЯНІВКА В ПЕРІОД НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ 1941–1943 рр. (ЗА СПОГАДАМИ ОЧЕВИДЦІВ)…………………………………………………………..78



Ніна Авраменко

СЕЛО ЛОСИНІВКА В ПЕРІОД ОКУПАЦІЇ (1941–1943 РОКИ)…………………….82



Аліна Мідько

БЛАГОДІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ УКРАЇНИ У РОКИ НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (1941–1943 рр.)…………………………………………...…93



Оксана Оніщенко

ЖІНКИ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: СУЧАСНІ НАПРЯМКИ ДОСЛІДЖЕНЬ…………………………………………………………………………...98


Наталія Потій

СТАН ПОЧАТКОВОЇ ОСВІТИ У ЧЕРНІГОВІ В РОКИ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (1941–1943 рр.)…………………………………………………………………….……102



Олександр Мокрогуз

ІСТОРИЧНА ПРАВДА ДЛЯ УЧНІВ АБО ЯК НЕ СКАЗАТИ ПРАВДУ ПРО ВІЙНУ (НА ПРИКЛАДІ РАДЯНСЬКИХ ПІДРУЧНИКІВ)……………………………….….109



Євгеній Шпилевський

ПРЕСА НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ……..….115



Валентина Паньок

АКТИВІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ УЧНІВ ЧЕРЕЗ ДІЯЛЬНІСТЬ ШКІЛЬНИХ МУЗЕЇВ………………………………………………….119



Микола Марченко

ВОЄННЕ ЛИХОЛІТТЯ………………………………………………………..……….125



Лариса Ребенок

РОБОТА МУЗЕЮ ШКОЛИ № 10 МІСТА ПРИЛУКИ………………………...…….135



Тетяна Денисенко

І ТІЛЬКИ ПАМ’ЯТЬ НЕ СИВІЄ. СПОГАДИ ВЕТЕРАНА ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ РЕДЬКО ГРИГОРІЯ ФЕОФАНОВИЧА ПРО ЙОГО БОЙОВИЙ ТА ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ……………………………………………………………………145



Наталія Мещенинець

ЛЮБЕЦЬКА «ЛАСТІВКА»……………………………………………………………152



Наталія Куліненко

ВОНИ КУВАЛИ ПЕРЕМОГУ (ЗІ СВІДЧЕНЬ ОЧЕВИДЦІВ)………………………153



Володимир В’ятрович

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА У СУЧАСНІЙ ДЕРЖАВНІЙ ПОЛІТИЦІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ

Національна пам’ять – це сукупність знань, оцінок, уявлень про минуле, узагальнений досвід спільноти, що вважає себе нацією. Тому вона (поруч з мовою, культурою, традиціями) є невід’ємним елементом формування національної ідентичності, одним із тих консолідуючих чинників, що власне і перетворюють певну суспільну групу в національну спільноту.

Державна політика національної пам’яті – це система заходів, які реалізовують органи влади з метою збереження та відновлення національної пам’яті, а Інститут національної пам’яті (далі – ІНП) є одним із головних інструментів такої політики. Ми знаємо про діяльність польського ІНП, словацького ІНП, схожі інститути, які теж ставлять собі за мету відновлення національної пам’яті, у Чехії, Румунії, Угорщині, країнах Балтії. Чи чув хтось про французький інститут національної пам’яті? Британський, бельгійський? Ні. Всі інститути, які зараз діють, розміщені на теренах колишнього комуністичного блоку. І це не випадково, адже саме комуністичним тоталітарним режимом здійснювалася цілеспрямована політика знищення національної пам’яті, яка розглядалася як важливий крок до ліквідації націй, як суспільних спільнот. Тому саме на теренах, що входили до комуністичного блоку, актуальним є говорити про державну політику пам’яті.

Ключовим завданням політики національної пам’яті є подолання спадщини тоталітарного минулого. Для цього відкривають архіви комуністичних спецслужб, що розкривають механізми функціонування тоталітарного режиму, проводять їх дослідження і широку інформаційно-просвітницьку роботу спрямовану на загал, яка забезпечує формування певного суспільного імунітету від спроб відродження недемократичних практик у сучасній політиці.

В українських реаліях одним із найважливіших завдань політики національної пам’яті є деконструкція історичних міфів та стереотипів, на яких трималася радянська ідеологія. Адже вони створювалися власне для того аби витіснити українську пам’ять про минуле, перетворити українців у радянський народ.

Тому, перш ніж говорити про Другу світову в сучасній політиці національної пам’яті, намагатимуся описати, яке місце ця війна займала в радянській ідеології, які уявлення про цю війну формувала радянська пропаганда. Адже більшість цих уявлень у формі стереотипів досі домінують в українському суспільстві і без їх усунення неможливо говорити про переосмислення війни українцями та про подолання спадщини тоталітарного минулого в цілому.

Після перегляду російських телеканалів та прочитування новин офіційних інформаційних агентств Кремля, складається враження, що Друга світова війна ще не закінчилася. Над світом досі висить загроза фашистської агресії (її епіцентр змістився на схід, тепер він у Києві) і єдиним джерелом його спротиву досі залишається Москва – опора світового антифашизму.

Нинішня російська пропаганда на повну потужність використовує як форми так і суть радянської воєнної пропаганди. І що найбільш прикро, вони діють – багато людей в Росії та, на жаль, чимало в Україні, настільки переконані в правдивості показаного російськими медіа, що готові брати до рук зброю для захисту від «фашизму». Оновлена модерними засобами впливу на громадськість, але геть стара за своєю суттю, пропаганда діє тому, що вона опирається на суспільні уявлення, стереотипи та міфи, які формувалися та утримувалися тоталітарним режимом десятки років. Деконструкція цих міфів в Україні не відбулася і після падіння режиму.

Пам’ять про війну була центральною у радянській повоєнній ідеології. День Перемоги, призначений не точно в річницю капітуляції Німеччини, а днем пізніше – 9 травня (очевидно, для виокремлення ролі СРСР у подоланні Німеччини та привласнення перемоги над нею) – став головним державним святом. Поступово це свято відсунуло на задній план навіть 7 листопада – річницю Жовтневої революції, до того найперше і головне свято радянських комуністів. Сама війна, представлена як Велика Вітчизняна, стала наріжним націотворчим міфом СРСР. Він мав служити основою формування радянської ідентичності, а в перспективі й радянського народу. Його складовими були тези про масовий патріотизм і жертовність в ім’я радянської Батьківщини, небачена мобілізація всіх «радянських» людей у боротьбі зі страшною загрозою, месіанський похід на захід з метою визволення Європи. Велика Перемога – останній могутній акорд міфу, адже вона підтвердила правильність обраного радянським керівництвом курсу, могутність та нездоланність комуністичної влади.

Своєрідною підготовкою для його тотальної суспільної інсталяції стали 1920–1930-ті роки, коли масово винищувалися всі, хто не вписувався в образ «радянської людини» і думав самостійно. Зачистку для сприйняття нового міфу довершили перші місяці війни. Кілька мільйонів солдатів, що не бажали захищати СРСР, не вважаючи його своєю батьківщиною, потрапили в полон і згодом були знищені в німецьких чи радянських таборах. Їм на зміну прийшло нове покоління значно краще опрацьованих радянською пропагандою, тих, хто менше пам’ятали жахи попереднього десятиліття і безпорадність перших днів війни. Крім того, ці люди на той момент вже бачили реальні жахи нацистської окупації, а тому не вірили у визволення німцями. З посиленням німецького окупаційного режиму та перемогами Червоної армії кількість лояльних до радянської влади громадян постійно зростала і перейшла далеко за межу довоєнного періоду.

Обставини воєнного лихоліття створили ідеальні умови для формування нової радянської ідентичності. Мільйони людей різних національностей опинилися в Червоній армії, змушені розмовляти однією мовою, відрізані від зовнішнього світу, щоденно оброблялися політруками, які формували в них нову радянську свідомість, нові цінності. Важкі спільні переживання, ситуації, що постійно межували між життям і смертю, наявність спільного ворога, який неодноразово демонстрував свою нелюдську сутність, відчуття спільної місії створювали найкращі умови для такого завдання. Армія стала плавильним казаном, з нього представники різних націй мали вийти єдиним радянським народом. І можна ствердити, що бодай частково вона виконала це завдання. Сьогодні, через багато років після падіння Радянського Союзу, саме ветерани війни залишаються найбільш консолідованою та артикульованою прорадянською групою в будь-якому пострадянському суспільстві.

«Велика Перемога» стала реабілітацією радянської влади за вчинені жахливі злочини, перетворила почуття страху до ката Сталіна в почуття подяки до вождя і захисника. За межами СРСР вона більше посприяла становленню прорадянських настроїв у світі після війни, ніж усі спецоперації Комінтерну разом узяті. «Велика Перемога» виконувала ще одну важливу функцію для радянського керівництва після Сталіна – легітимізувала владу, надавала їй необхідного героїчного ореолу. Адже після сталінських чисток не залишилося соратників Леніна, людей, освячених участю в Жовтневій революції.

Міф «Великої Перемоги» продовжував жити і після падіння СРСР. У кожній колишній його республіці, а тепер уже незалежній державі, справно відзначається чергова річниця 9 травня. 60-літній ювілей завершення війни, який проходив у Москві в 2005 році, засвідчив, що для російського керівництва це не лише данина традиції чи певна історична інерція. «Велика Перемога» знову стала центральним положенням нової державної ідеології Кремля.

Росія йшла на дипломатичні скандали, захищаючи «святу пам’ять про Перемогу», нещадно критикувала усі намагання переглянути застарілу радянську концепцію війни. Навіть готується прийняти спеціальний закон, який карав би усіх, хто спробує поставити під сумнів «Велику Перемогу». При цьому невідомо як, але чинність нового закону мала б поширюватися на всі пострадянські країни. Останній момент є надзвичайно важливим – він свідчить, що Росія не просто реанімує старі історичні міфи, але й намагається їх активно експортувати.

Реанімація концепції «Великої Перемоги» є лише одним із елементів нової політики Кремля, суть якої – відновлення російського впливу на пострадянському просторі. Для цього використовується все: і енергетичний шантаж, і наявність російськомовного населення, і навіть факт володіння ядерною зброєю. Не останнє місце в цьому арсеналі відводиться так званій «спільній історії», центральними пунктами якої є концепти «Великої Вітчизняної війни» та «Великої Перемоги». Їх широка пропаганда засобами кіно, телебачення, літератури ставить за мету утримувати народи колишнього СРСР в орбіті російського впливу. Спільне героїчне минуле – стати платформою для формування (чи утримання) потужного проросійського лобі в незалежних державах.

Ще одна місія «Великої Перемоги» – відсунути у тінь велику поразку, якою закінчилася для СРСР «холодна війна», забути її, викинути на смітник історії разом зі «страшними роками єльцинської демократії». Це важливе завдання для влади, яка вважає розвал Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою в історії, а свою силу черпає з минулого «країни, з якою всі рахувалися».

Отож, міф про «Велику вітчизняну війну» та «Велику Перемогу» виконує не просто певну гуманітарну функцію – він розглядається як важливий інструмент відновлення геополітичного впливу Росії. Із його застосуванням практично не виникає проблем у більшості пострадянських держав, за винятком балтійських. Останні, вплив на які із їх вступом в НАТО та ЄС суттєво обмежився, зумисно демонізуються російськими ЗМІ і відіграють потрібну для Росії роль страшного прикладу «перегляду історії».

Несподівано для Кремля з імплементацією радянської/російської пропаганди про війну виникли проблеми в Україні. Особливо після 2004 року, коли тут почали реалізовувати власну, не просто відмінну, але часом діаметрально протилежну від російської політику пам’яті. Засудження злочинів комуністичного минулого, відкриття архівів комуністичних спецслужб в Україні відбувалися практично одночасно із спробами реабілітації радянського минулого в Росії. То ж не дивно, що історія стала ще однією ареною суперництва між двома країнами, не менш гарячого, ніж суперництво в енергетичній сфері.

Так само не дивно, що після перемоги на виборах в 2010 році проросійського кандидата Віктора Януковича українська політика пам’яті зазнала докорінних змін і чи не найяскравіше проявилася якраз в питаннях, пов’язаних з історією Другої світової війни. Стараннями міністра освіти Дмитра Табачника, в підручники історії повернувся термін «Велика вітчизняна війна», звідти ж вилучено інформацію про український національно-визвольний рух та його лідерів. Прийнято закон про використання так званого прапора перемоги, 9 травня знову відзначалося гучними військовими парадами. Народний депутат Вадим Колесніченко намагався запозичити в Росії досвід історичних законів, які мали закріпити радянське бачення війни. Частину з них навіть було прийнято в скандально відомому пакеті диктаторських законів від 16 січня 2014 року.

Втримання радянських міфів про війну в Україні є надзвичайно важливим для Росії, адже вони стали головним, іноді останнім елементом радянської ідентичності частини наших громадян. Як показали події, після падіння режиму Януковича, саме на острівці цієї радянської ідентичності опирається президент Російської Федерації Володимир Путін, розгортаючи свої диверсійні акції проти України. Не росіяни чи російськомовні українці, яких нібито захищає Путін, є основою для тероризму на Сході чи сприяли анексії Криму, а саме «радянські люди». Тому не випадково одним із головних елементів їхньої символіки стала так звана «георгієвська стрічка» – водночас російський імперський символ (звідси й назва) і радянський, пов’язаний із концептом «Великої вітчизняної війни».

У сьогоднішній політичній ситуації в Україні питання розвінчання радянських міфів про війну є важливим не лише з точки зору гуманітарної політики, але й безпеки країни. Стихійна десовєтізація, започаткована Майданом, найяскравішим виявом якої став так званий «ленінопад», має реалізовуватися на державному рівні і одним із головних її інструментів має стати Інститут національної пам’яті. А однією з важливих тем його діяльності має стати деконструкція радянських міфів про Другу світову війну та заміна радянських коммеморативних практик, пов’язаних з цією подією.

Цьогорічне відзначення Дня Перемоги відбувалося в особливих обставинах: загальна радикалізація суспільних настроїв, не усталена остаточно після революційних подій владна вертикаль, слабкість правоохоронних органів, активна діяльність антидержавних диверсійних груп на Півдні та Сході країни, президентська кампанія, російська агресія в Криму та її загроза над східними регіонами країни. Крім того, російська пропаганда запустила інформацію про те, що «фашисти біля керма влади у Києві заборонили святкування 9 травня», аби таким чином налаштувати проти центральної влади українців, понад 80% яких, згідно опитування 2013 року, вважають День Перемоги важливим святом. Очікувалися виступи антидержавних елементів під приводом захисту своїх прорадянських поглядів на минуле, провокування сутичок з іншими групами громадян, зокрема через використання радянської символіки. У зв’язку з президентськими виборами до Дня Перемоги була прикута особлива увага політиків, українських, російських та світових медіа. Тему могли використати в політичному змаганні між конкурентами, що додатково розділятиме суспільство. Тому важливим завданням було витримати тон загального примирення у цьогорічних відзначеннях – війна була трагедію для всіх українців, незалежно від того, де вони жили в той час, постраждалі від війни є майже в кожній українській родині.

У цілому цього вдалося досягнути. Значну увагу приділили символіці, яку використовували в ці дні. Заходи до Дня Перемоги проводили виключно під державними синьо-жовтими прапорами. Органи влади та місцевого самоврядування відмовилися від практики часів Януковича – використання так званого червоного прапора перемоги. Обґрунтовуючи це тим, що перемога над нацизмом була важливим кроком на шляху до здобуття українцями незалежності. А червоний прапор – символ іншого тоталітарного режиму – комуністичного, винного у смертях мільйонів українців та представників інших національностей. Так само вдалося успішно запровадити альтернативу «георгіївській» стрічці. Нею став червоний мак – символ європейський (таким чином, у деяких країнах Європи й Північної Америки вшановують загиблих вояків) та український (в українському фольклорі – це квітка, яка зацвітає на місці пролитої козацької крові). Розроблений харківським дизайнером Сергієм Мішакіним логотип розійшовся дуже швидко, його використали українські засоби масової інформації, українські політики та зірки телебачення.

Ще однією важливою зміною у цьогорічних відзначеннях, яка символізувала відмову від радянської коммеморативної практики, стало святкування дня завершення Другої світової війни у Європі 8 травня. У день о 23 годині Інститут національної пам’яті разом із міністерством культури провели меморіальну акцію «Перша хвилина миру». Наступного дня керівництво країни не проводило військових парадів, характерних для Росії чи України Януковича. Державні заходи у столиці обмежилися покладанням квітів до могили невідомого солдата та молебнем в Патріаршому кафедральному соборі св. Володимира.

У суспільних дискусіях довкола теми Другої світової війни, які активізувалися перед 9 травня, значно більшу роль відігравали не політики, а саме історики. У їхніх виступах йшлося про війну, як одну з найбільших трагедій у світовій та українській історії, завершення якої слід відзначати як день пам’яті всіх загиблих у ній. Наголошувалося, що вклад українців у перемогу над нацизмом не обмежувався їх участю в Червоній армії, але й їх боротьбою в лавах Українській повстанській армії, військах союзників по антигітлерівській коаліції (Польщі, Канади, США).

Елементом актуалізації радянського міфу про Велику вітчизняну війну, який пережив СРСР, було відзначення річниць визволення українських міст від нацистських окупантів. Сам термін визволення, який використовувався радянською пропагандою, мав за мету приховати той факт, що після вигнання нацистів на українських землях відновлено функціонування іншого тоталітарного режиму – комуністичного. Цей режим продовжив свою репресивну політику, жертвами якої після 1944 року стали ще сотні тисяч українців, кримських татар, поляків, євреїв та інших національностей, які жили на нашій землі.

Радянську традицію відзначення річниці «визволення» України легалізував Віктор Ющенко своїм Указом у 2009 році. Ним визначено 28 жовтня як День визволення України від фашистських загарбників. Такий крок був несподіваним, бо в цілому гуманітарна політика Ющенка була спрямована саме на подолання радянської спадщини. Але, очевидно, призначаючи такий день, він намагався отримати додаткові голоси східноукраїнського електорату на президентських виборах, що мали відбутися через кілька місяців. Як ми тепер знаємо, Віктору Андрійовичу такий крок не допоміг обратися на другий термін. Натомість його наступник, президент Янукович використав цю дату для повернення радянських міфів про війну в суспільну свідомість. Цілком радянським за своїм духом є виданий ним у 2012 році Указ «Про заходи у зв’язку з відзначенням 70-ї річниці визволення України від фашистських загарбників та 70-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років».

Відзначення цього дня у запропонованому Януковичем форматі сьогодні є неприпустимим. Адже триває війна з Росією, яка використовує радянські міфи та символи для мобілізації антиукраїнських сил. Саме ті люди, які вважають себе радянськими патріотами, підняли сьогодні зброю проти нашої держави, вбивають її громадян за те, що вони українці.

Тому УІНП підготував спеціальні методичні матеріали до 28 жовтня, в яких, між іншим, спростовуються низка міфів пов’язаних із цим днем. Один із них полягає в тому, що 28 жовтня 1944 року німецькі війська не залишили повністю територію України. У цей день Червона армія лише розпочала бої за місто Чоп, остаточно вибивши противника із Закарпаття лише 25–26 листопада того ж року. Але значно важливішою є пропозиція змінити терміни для означення подій 1944 року. Необхідно говорити «вигнання нацистських окупантів із України», а не «визволення України від фашистських загарбників». Термін «визволення» передбачає волю, свободу, а в 1944 році Україна не стала вільною. Із вигнанням нацистських окупантів Україна не отримала волі, тільки опинилася під іншим пануванням, результатом якого стали масові репресії та депортації сотень тисяч людей. СРСР ставив за мету не визволення українського народу, а повернення його до складу радянської імперії.

Саме після вигнання нацистів було депортовано понад 180 тисяч кримських татар. З 1944–1953 років жертвами карально-репресивної системи стало близько півмільйона мешканців Західної України, які підтримували український визвольний рух. Тисячі українців стали жертвою голоду 1946–1947 років. Після 1956 року масштаб політичних репресій суттєво зменшився, але превентивні заходи, спрямовані на боротьбу з інакодумством, продовжувалися, в таборах опинилося нове покоління учасників визвольного руху – дисиденти. Загалом можна сказати, що політичні репресії радянської влади проти українців припинилися щойно після виходу на волю останнього політичного в’язня – Левка Лук’яненка. А це сталося щойно в кінці 1988 року. То про яке визволення в 1944 році ми можемо говорити? Волю і свободу український народ отримав тільки після 24 серпня 1991 року, визволення України відбулося тільки з розпадом Радянського Союзу.

Процес позбавлення від радянсько-російських міфів про війну тільки почався: і на рівні суспільних дискусій, і на рівні державних коммеморативних практик. Одним із показників цього процесу є те, що президент України Петро Порошенко відмовився від використання у своїй риториці терміну «Велика вітчизняна війна» на користь історично коректного «Друга світова війна». Зважаючи на те, що зміни відбуваються на тлі дуже драматичних для України подій, пов’язаних між іншим із цілковитою компрометацією Росії в очах світового співтовариства та більшості українців, вони проходять нелегко, але саме завдяки цьому і доволі швидко. Люди активно позбавляються радянської спадщини не лише у вигляді пам’ятників Леніну, вони хочуть переосмислити важке минуле нашої країни, яке на тлі драматичних нинішніх подій для них стає більш зрозумілим. Але все одно слід усвідомити, що перед дослідниками, викладачами, керівниками державних установ, представниками засобів масової інформації ще дуже багато роботи аби показати суспільству справжню, неприкрашену пропагандою картину найстрашнішої в історії людства війни. Певен, що саме такий її образ може бути головною запорукою неповторення подібної трагедії в майбутньому.
Ростислав Пилявець

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка