Український інститут національної пам’яті Управління освіти і науки



Сторінка11/18
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.19 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18

БЛАГОДІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ УКРАЇНИ У РОКИ НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (19411943 рр.)

У статті проаналізована діяльність благодійних організацій на території України у період німецької окупації. Автор зазначає, що від самого початку робота таких об’єднань була спрямована на допомогу військовополоненим та біженцям, надання першої медичної допомоги. Але в силу змін, що відбувались на фронті, товариства почали виконувати функції соціальних органів: надавати допомогу інвалідам, дітям-сиротам, робітникам; організовувати їдальні та безкоштовні обіди, лікарні та аптеки; збирати гроші та підтримувати населення на місцевому рівні.

Ключові слова: благодійна діяльність, німецька окупація, громадська організація, Український Червоний Хрест, Український центральний комітет, соціальна захист.

Проблематика появи, розбудови та функціонування благодійних організацій на території України в роки німецької окупації (1941–1943 рр.) сьогодні викликає значний інтерес науковців. Над даною проблемою працювали такі дослідники: Т. Воробець, Т. Вроньска, Г. В’юн, І. Гончаренко [1–3; 6]. Вагомий внесок зробили М. Главацький, О. Костючок, С. Стельникович, Т. Турчин, А. Федько, які розглядали питання благодійності на прикладі діяльності організацій Українського Червоного Хреста та Українського центрального комітету [4; 10; 13; 14; 16]. Існують поодинокі роботи, що констатують загальні напрямки роботи деяких громадських організацій у контексті соціального забезпечення [8; 11; 12].

Розкриття різних аспектів благодійності в сучасній літературі вказує на те, що потенціал даної теми дає можливість з’ясувати механізми суспільної організації, зрозуміти світоглядні та політичні орієнтири різних категорій населення, визначити їх місце і роль у складних військово-політичних, економічних, соціокультурних процесах досліджуваного періоду. Цілком слушною в цьому відношенні є позиція Ю. Кондуфора і В. Клокова, які у статті «Деякі питання методології і завдання досліджування періоду Великої Вітчизняної війни» пишуть: «…історія нашої республіки в роки війни – це не просто історія воєнних дій і всього того, що їх супроводжувало, а передусім історія народу» [9, с. 1819].

Нацистська окупація України з усією очевидністю показала неспроможність радянської влади захистити інтереси простого народу. З перших днів військових дій допомогу соціально незахищеним верствам населення мали надавати відділи піклування, які існували при міських і районних управах. Проте фінансові можливості допоміжної адміністрації були вкрай обмеженими і, до того ж, з часом потрапили під повний контроль адміністрації вермахту. Реакцією на це стала активізація в країні громадських організацій добродійності. Соціальний захист населення, допомога військовополоненим, надання першої медичної допомоги – ось неповний перелік методів та функцій діяльності благодійних товариств протягом 1941–1943 рр.

Зокрема, загальна допомога сотням тисяч жертв воєнних подій, визвольної боротьби та політичного терору здійснювалася заходами Українського Червоного Хреста (далі – УЧХ), витоки діяльності якого сягають 1918 р. Уже тоді першочерговим завданням товариства була допомога біженцям та військовополоненим, турбота про інвалідів та дітей-сиріт, боротьба з голодом та епідеміями, організація лазаретів, шпиталів та харчувальних пунктів [1, с. 117–132]. Проте реалізувати свій великий потенціал на той час організації так і не вдалося. Після поразки національно-визвольної боротьби в Україні на початку 20-х рр. ХХ ст. усі майнові засоби громадських та приватних благодійних організацій були в стислі терміни націоналізовані, їхнє майно передано державі, а самі організації ліквідовані. Таку ж долю в 1920 р. спіткало й УЧХ.

Однак, стрімкий наступ німецьких військ углиб території Радянського Союзу та руйнація системи охорони здоров’я, особливо в центральних та східних районах України, яскраво продемонстрували необхідність відновлення національної медичної організації, діяльність якої історики традиційно розподілили на два періоди. Перший, липень 1941 – серпень 1942 рр., пов’язаний виключно із заснуванням та початком роботи УЧХ як гуманітарної організації. Другий, 1943–1945 рр., тісно переплітається з діяльністю підпільної «Служби здоров’я» при Українській Повстанській Армії (УПА) на чолі з К. Зарицкою (1914–1986 рр.) [16].

Отже, з метою надання соціальної допомоги цивільному українському населенню, полоненим та хворим, у липні 1941 р. у Львові було створено Українське санітарно-медичне об’єднання праці, а при Українському Центральному Комітеті організовано Рефентуру охорони здоров’я [7, с. 1160].

На початку жовтня 1941 р. з ініціативи місцевої української інтелігенції в Києві також був створений УЧХ, який очолив лікар за фахом професор Ф. Богатирчук. Товариство на початковому етапі діяльності мало 6 відділів: відділ допомоги військовополоненим, організаційний, постачання, господарський, лікарської допомоги та допомоги цивільному населенню. Активісти займались організацією їдалень та безкоштовних обідів, лікарень і аптек, допоміжних підприємств, розподілом продуктів по лікарнях та таборах, збиранням грошей та допомогою населенню на місцевому рівні [4, с. 128].

Невдовзі відділення товариства відкрилися по всій Україні. У Полтаві ідею створення УЧХ підтримав О. Дигас, учитель за фахом, колишній репресований у справі Спілки визволення України. Одночасно був створений і керівний орган – управа у складі трьох жінок, яку очолила Г. В’юн [3, с. 11–13].

Цікаво, що благодійна діяльність українського жіноцтва знаходила підтримку серед окремих німецьких вояків. Полтавському комітету УЧХ допомагали штабні офіцери Ганс Кох та Оскар Вагнер, галичани за походженням, а Роман Чайківський, службовець одного із німецьких тилових штабів, інформував та попереджав активістів про небезпеку. Пізніше, уже як старшина дивізії «Галичина», він загинув у боях із Червоною армією під Бродами у 1944 р. [3, с. 33].

Проте в більшості німецького командування активна благодійна діяльність викликала занепокоєння, що по суті й призвело до її офіційної заборони 1 серпня 1942 р. [4, с. 130]. З усіх установ у Полтаві продовжував діяти лише Будинок для інвалідів-військовополонених, штат якого складався із шести чоловік: завідуючого, медичної сестри, рахівника, кухарки, пралі та прибиральниці, а кількість пацієнтів становила 24 чоловіки. У листопаді 1942 р. кошторис будинку складав 9598 крб., з яких: 2614 крб. становила платня обслуговуючого персоналу, 4111 крб. було витрачено на продукти харчування і лише 53,2 крб. – на придбання ліків. Харчування для інвалідів складалося головним чином з мерзлої картоплі та незначної кількості інших продуктів: пшона – 37,5 кг, м’яса – 32 кг, ковбаси – 22,5 кг, гречки – 3 кг на місяць [12, с. 124–125].

За поданням ініціативної групи Черкащини в січні 1942 р. тут також почали створюватись товариства Червоного Хреста, метою яких було надання допомоги сиротам, вдовам, безпритульним дітям, розшук членів родин. Однак через кілька місяців товариство припинило своє існування через заборону владою його діяльності [8, с. 366].

Подібна організація була створена на початку листопада 1941 р. у Житомирі. І хоча найголовнішим завданням, яке поставили перед собою її активісти, була допомога військовополоненим Червоної армії, аргументом для її визнання німецькою владою стала заява про допомогу нужденним родинам фольксдойче [13, с. 40–42]. Фольксдойче – це громадяни окупованих нацистами країн, визнані етнічними німцями і записані до так званого Німецького національно списку [15]. Ця група населення отримувала особливий статус та захист адміністрації при одній важливій умові: вони обов’язково підлягали призиву до вермахту або військ СС. На території України близько 200 тис. чоловік хотіли потрапити до такого списку.

На жаль, на початку лютого 1942 р. на окупованих територіях Райхскомісаріату «Україна» було заборонено не лише діяльність усіх гуманітарних організацій, а й вживання самого терміну «Український Червоний Хрест» [5, с. 40]. Організацію перейменували спочатку на Український комітет взаємодопомоги, а потім – Київський комітет взаємодопомоги. У його складі формально знаходилися обласні та районні філії у 4 областях: Київській (25 районних філій), Кам’янець-Подільській (1 районна філія), Полтавській (6 районних філій), Чернігівській (1 районна філія) [10, с. 47]. Вони забезпечували роботу дитячих будинків, будинків інвалідів, безкоштовних їдалень, допомагали пенсіонерам, непрацюючим науковцям, малозабезпеченим.

Такою ж ситуація була і на території Генерального Губернаторства, де функції УЧХ перебрав на себе відділ Суспільної опіки при Українському Центральному Комітеті (УЦК), діяльність якого спрямовувалася у двох напрямах: 1) організація загальної суспільної опіки; 2) співпраця із закордонними організаціями за посередництвом німецького Червоного Хреста. 1 березня 1942 р. відбулося остаточне структурне оформлення УЦК, до якого увійшли: 26 Українських Допомогових Комітетів (УДК), 33 районних Делегатур Українських Окружних Комітетів (УОК), і близько 980 мужів довір’я. Комітет був представлений двома відділами у містах Краків та Львів. Також мав представництво в Берліні [11, с. 104].

Будучи лояльними до німецької адміністрації та виконуючи її доручення, УОК через відділи Суспільної опіки мав можливість проводили реєстрацію безробітних з метою їх подальшого працевлаштування, здійснювати захист українських робітників у рейху за допомогою «реферата опіки над робітниками» [14, с. 37–38].

Крім захисту прав українців на території та за межами Генерал Губернаторства Комітет розгорнув широкомасштабну суспільну та доброчинну діяльність. На початку кожного року визначалося кілька пріоритетних завдань, на розв’язання яких націлювалися громадські об’єднання. Наприклад, з ініціативи громадськості Львова у 1941 р. діяла «Українська допомогова акція», завдання якої організатори вбачали в матеріальному, санітарному і моральному сприянні сиротам, бездомним, інвалідам, біженцям, військовополоненим, безробітним, хворим. Значні зусилля були спрямовані на організацію дитячих закладів, відтак початок 1942 р. пройшов під гаслом «В кожному селі – дитячий садок» [11, с. 104–105].

Посилена увага до виховання найменших членів української спільноти сприяла відновленню мережі загальноосвітніх навчальних закладів усіх рівнів, а також певному вдосконаленню їх роботи: дитячі садочки, фахові школи, сільськогосподарські школи, технічні школи для хлопців та дівчат, торгівельні та господарські школи для дівчат, гімназії.

Були утворені нові заклади освіти – вчительські інститути та семінарії, які надавали допомогу вчителям народних шкіл із різних навчальних предметів. Зокрема, у жовтні 1941 р. розпочали свою роботу Учительська семінарія та Учительський інститут в Умані, у Черкасах з’явилися Український національний державний педагогічний інститут імені Т. Г. Шевченка та Українська національна учительська семінарія імені Т. Г. Шевченка [6, с. 35–36]. Аналогічні процеси відбулись у Києві та Полтаві. Тут також говорили про відкриття нових закладів, але можна стверджувати, що навчання в них так і не розпочалося.

Відзначимо, що попри всі труднощі війни серед української молоді виявилося немало охочих отримати фах учителя, а громадська благодійність сприяла їм у цьому. Про значний обсяг допомоги, наданий студентам уже в перший період війни свідчить наступний факт. Восени 1942 р. завдяки зібраним коштам Комісія допомоги українському студентству (КоДУС) призначила 171 стипендію для студентів на загальну суму 42 490 злотих [11, с. 107].

Збір пожертвувань для знедолених і нужденних набрав серед різних верств українського населення (служителів церкви, діячів освіти, членів громадських дворів, сільської інтелігенції) масового характеру. З метою мобілізації коштів на доброчинні справи благодійні товариства вдавалися до різноманітних засобів і методів: влаштовували народні гуляння, періодично проводили аукціони, де розігрувалися різноманітні, необхідні для селян речі: шкіра на чоботи, черевики, ліжка, миски, чавуни, граблі, мотузки, поросята [12, c. 129]. Незважаючи на те, що в умовах німецько-фашистської окупації люди жили в неймовірних злиднях, вони все ж знаходили можливість поділитися останнім із ще більш нужденними та мало захищеними верствами населення: сиротами, інвалідами, військовополоненими.

Починаючи з другої половини 1942 р. діяльність благодійних організацій почала слабшати, що не дивно, враховуючи загальну політику адміністрації вермахту в цьому напрямку та поступове погіршення матеріального становища українського населення. Але вона не зникла повністю. Громадські волонтери, не дивлячись на заборони, арешти і переслідування нацистами, відкривали шпиталі, курси медичних сестер, здійснювали соціальну допомогу населенню, проводили роботу із розшуку і звільнення полонених, допомоги інвалідам та тим, хто зазнав гонінь.

У важку годину неабияку допомогу місцевим активістам надали благодійні товариства країн зарубіжжя, до яких передусім входили вихідці з України: Ліга американців українського походження, Український Золотий Хрест, Союз українок Америки, Православне сестрицтво, Український комітет допомоги Батьківщині. Так, завдяки зусиллям українців Канади через Червоний Хрест цієї країни було передано на відбудову медичних закладів у Харкові, Львові, Полтаві, Чернігові понад 132 тис. доларів. З речей, що надходили в посилках, переважали одяг та взуття, ковдри та білизна, мило, цукор, консерви, концентрати, тобто товари та продукти, конче необхідні людям, що опинилися в надзвичайно скрутному становищі. Уже на сьомий день від початку війни, 29 червня 1941 р., українські культурно-просвітницькі товариства в Аргентині створили Демократичний комітет допомоги Радянському Союзу. Завдяки його зусиллям до фонду допомоги СРСР за період з 7 липня до 31 грудня 1941 р. було зібрано 21 тис. песо, за 1942 р. – близько 84 тис. песо [2, с. 43–45].

Виходячи із зазначеного вище, переоцінити внесок українських активістів у процес виживання населення періоду окупації дуже важко. Адже завдяки їх невтомній доброчинній діяльності було врятовано життя тисячам військовополонених, сиротам, інвалідам, старим і немічним. Саме благодійні товариства допомогли своєму народу консолідуватись та пережити всі страждання воєнного лихоліття.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

  1. Воробець Т. Український червоний хрест (Нарис діяльності за Другої світової війни) / Т. Воробець // Матеріали до історії української медицини. – Чикаго: Вид-во Укр. Лікарського Товариства Південної Америки, 1988. – Т. 2. – С. 117132.

  2. Вронська Т. Тепло братерської руки: допомога діаспори українському народу в роки Другої світової війни (1941–1945 рр.) / Т. Вронська, О. Лисенко // Краєзнавство. – 2010. – № 1–2. – С. 42–53.

  3. В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941–1942 рр.: спогад-звіт для історії / Г. В’юн // Українські вісті. – 1973. – 184 с.

  4. Главацький М. Діяльність благодійних організацій на території генеральної області «Київ» (19411943 рр.): соціальний аспект / М. Главацький // Грані. – 2014. – № 3. – С. 125132.

  5. Гогун А. Жатва мемуарів / А. Гогун // Посев. – 2012. – № 10. – С. 3742.

  6. Гончаренко І. Педагогічна освіта на теренах генерального округу «Київ» Рaйхскомісаріату «Україна» (1941–1944) / І. Гончаренко // Мандрівець. – 2011. – № 2. – С. 34–38.

  7. Енциклопедія Українознавства. Загальна частина: у 3-х т. / [гол. ред. В. Кубійович; В. Кузеля]. – Мюнхен-Нью-Йорк: Наукове Товариство ім. Т. Г. Шевченка, 1949. – 1230 с. – К.: Репринт видання 1949 р. видавництва «Молоде життя», 1995. – Т. 3. – С. 801–1230.

  8. Клименко Т. Черкащина за часів нацистської окупації / Т. Клименко // Архіви України. – 2005. – № 1–3 (256). – С. 359–368.

  9. Кондуфор Ю. Деякі питання методології і завдання досліджування періоду Великої Вітчизняної війни / Ю. Кондуфор, В. Клоков // Вісник АН УРСР. –1985. – № 5. – С. 1419.

  10. Костючок О. Український Червоний Хрест у Києві / О. Костючок // Гуманітарні та соціальні науки: матеріали IIІ Міжнародної конференції молодих вчених HSS-2011, (Львів, 2426 лист. 2011 р.). – Л.: Вид-во Львівської політехніки, 2011. – С. 4649.

  11. Лисенко О. Доброчинність як вияв національної солідарності у роки Другої світової війни / О. Лисенко // Галичина. – 2003. – № 9. – С. 101–111.

  12. Ревегук В. Полтавщина в роки Другої світової війни (1939–1945) / В. Ревегук. – Полтава, 2004. – 288 с.

  13. Стельникович С. Соціальний захист населення на Житомирщині у період німецької окупації: збірник наук. праць / С. Стельникович // Гілея. – 2013. – Вип. 73. – № 6. – С. 4042.

  14. Турчин Т. Опіка Українського центрального комітету над українцями, вивезеними з дистрикту «Галичина» в Німеччину під час Другої світової війни / Т. Турчин // Мандрівець. – 2013. – № 1. – С. 3639. – (Серія: Історія України).

  15. Універсальний словник енциклопедія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://slovopedia.org.ua/29/53410/23001.html. Назва з екрану.

  16. Федько А. Український червоний хрест: спроба організації та діяльності на території України (липень 1941 – серпень 1942 рр.) [Електронний ресурс] / А. Федько, Ю. Аліберда, Ю. Федько, А. Георгієва. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/28_NIOXXI_2008/Istoria/35572.doc.htm. Назва з екрану.


Оксана Оніщенко

ЖІНКИ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: СУЧАСНІ НАПРЯМКИ ДОСЛІДЖЕНЬ

У статті представлені сучасні напрямки досліджень щодо становища жінок у роки Другої світової війни. Основна увага приділена аналізу новітніх підходів в українській та зарубіжній літературі, які розглядають жінок як активних учасниць військових формувань, характеризують їхні стратегії виживання під час окупації, певні моделі поведінки у воєнні часи.

Ключові слова: війна, жінка, військові формування, окупація, насильство.

Письменниці Світлані Алексієвич належить вираз: «У війни нежіноче обличчя» [1]. Проте події Другої світової війни свідчать, що до безпосереднього військового конфлікту була залучена значна кількість жінок. Безперечним лідером за масштабами жіночої участі у війні опинився Радянський Союз. Можна сміливо стверджувати, що війна торкнулась кожної жінки, тож її обличча було як чоловічим, так і жіночим.

Жінки пішли на фронт, склали переважну частину медичного персоналу військових госпіталів, входили до складу партизанських загонів, вони потерпали та виживали під час окупації, на їхніх плечах тримався тил.

Червона армія була першою європейською армією ХХ століття, що включала в себе окремі жіночі бойові підрозділи на регулярній основі. Офіційна російська історіографія припускає, що загальна чисельність жінок, залучених до бойових дій на боці СРСР, становить 800 000 чоловік [8, с. 256]. Відомо, що в певний момент жінки склали приблизно 8% особового складу Червоної армії [14, с.11]. На жаль, ця цифра представляє собою лише голу констатацію факту. Як відзначає Беате Фізелер, досі невідомі співвідношення вільнонайманих і військовослужбовців, добровольців і мобілізованих, їх соціальний, освітній, національний склад і сімейний стан [14, с. 11].

Офіційна статистика не виділяє жінок в особливу групу при підрахунку військових втрат, замовчує про кількість поранених, контужених, інвалідів. Настільки ж «закритою» є і тема участі жінок у партизанському русі, хоча і тут їх чисельність була не малою [10, с. 283–284].

Історія участі жінок у Другій світовій війні поки лише починає формуватися та розвиватися як окремий напрямок досліджень. Сьогодні це в значній мірі пов’язано з архівною політикою і позицією адміністрації військових архівів, дуже повільно і неохоче розсекречувати матеріали. У зв’язку з цим західні та російські дослідники змушені працювати, головним чином, з корпусом опублікованих документів, джерелами мемуарного характеру періоду до перебудови, фондами партійних і комсомольських організацій і матеріалами, зібраними методами усної історії. Останнє джерело, особливо цінне в світлі «закритості» російських архівів, загрожує скоро «вичерпатися» [10, с. 285].

У 1980-ті роки минулого століття основну увагу вчених привертали в першу чергу жінки в підрозділах Червоної армії. Історія радянських льотчиць, танкісток, партизанок знайшла відображення в цілому ряді спеціальних досліджень і публікацій.

Зміни 1990-х років торкнулися і військової історії, дослідження «жіночої теми» відбувалося в рамках феномена війни як досвіду різних соціальних, етнічних та інших груп суспільства.

У сучасних підходах до жіночої участі у війні акцент поступово зміщується на історію жіночого досвіду війни, вивчення жіночих моделей пам’яті про війну та державної політики по відношенню до жіночого військового минулого, проблеми конструкції та деконструкції жіночих військових образів, трансформацію жіночої військової психології і жіночої поведінки [15].

Сьогодні ряд дослідників аналізують жіночу участь у війні в контексті формування нової радянської ідентичності, пов’язуючи війну з утвердженням цієї ідентичності та подоланням не тільки традиціоналістських гендерних уявлень і репрезентацій, а й жіночої тілесності [4, с. 206].

Найсучасніші тенденції дослідження зазначеної тематики були представлені українськими та закордонними вченими на Міжнародному форумі «Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: специфіка гендерного досвіду у часи екстремального насильства» [6].

Український дослідник Владислав Гриневич стверджує про нероздільність війни і сексуальних злочинів. Історик відносить до причин цього явища національні, культурні, ідеологічні, релігійні фактори, а також помсту нацистам, за вчинені ними злочини на захоплених територіях Радянського Союзу, помсту за так званий культурний шок, який пережили солдати та офіцери Червоної армії, побачивши значно вищий рівень життя європейських країн [5].

Проблему гендерних наративів щодо сексуальних злочинів вояків Вермахту вивчає дослідниця з Німеччини Регіна Мюльхойзер [9].

Досить контроверсійною є тема щодо формування репресивної практики радянської влади стосовно «дружин зрадників» та «німецьких повій», яку розробляє українська дослідниця Тамара Вронська [6]. Вивчення цієї складної теми та відтворення в деталях практики переслідувань і покарань стало можливим завдяки залученню нею до наукового обігу унікальних документів з відомчих архівів. Прикметною рисою стало те, що до «дружини зрадників» та «німецьких повій» застосувалися схожі механізми репресалій, а від тих дискримінацій та утисків, у першу чергу, страждали діти [3].

Важливою тенденцією сучасних гендерних досліджень є співпраця вчених різних країн світу в напрямку єдиної мети – об’єктивного висвітлення ролі та місця жінок в історії.

Так, нідерландський вчений Карел Беркгоф (Carel C.Berkhoff), який є провідним науковим працівником Нідерландського інституту студій з історії війни, Голокосту та Геноциду Королівської академії наук і мистецтв Нідерландів, ґрунтовно досліджує окупаційний режим у рейхскомісаріаті «Україна» та Голокост. Сам автор амбітно зазначає, що книжка фактично є першим детальним описом життя місцевого населення, розповідає історію повсякденного життя й оцінює наслідки нацистського режиму [2, с. 9]. Дослідження побудоване на багатому джерельному матеріалі. Залучені документи з архівів Німеччини, США, Канади, Російської Федерації, України.

Ще однією модерною тенденцією є аналіз тих ролей, які виконували жінки в часи війни, адже одні ставали об’єктами військового насильства, а інші залишалися активними суб’єктами, вступали у відкриту боротьбу з ворогом.

Так, дослідниця Олена Петренко розглядаючи роль жінки в націоналістичному русі, звертає увагу на патріархальність гендерної політики в українській націоналістичній ідеології: «ОУН цілком приймаючи допомогу жінок, в той же час залишала їх місце біля домашнього вогнища» [12, с. 138]. Історик запропонувала новий підхід до трактування участі жінок в націоналістичному підпіллі, наголошуючи, що жінки мають нести відповідальність на рівні з чоловіками за дії організацій. Вона впевнена, що жінки в ОУН та УПА були активними суб’єктами дії, а не тільки жертвами, заарештованими радянськими спецслужбами [12, с. 148].

Німецька дослідниця Кармен Шайде працюючи над темою колективних та індивідуальних моделей пам’яті про війну, проаналізувала участь жінок у радянських військових формуваннях. Базуючись на архівних матеріалах та жіночих наративах, вона доводить, що жінки були активними борцями за свою країну і поряд з чоловіками брали участь у бойових діях [15].

Тетяна Пастушенко досліджує стратегії дій жінок-військовополонених і досвіду перебування в полоні та соціалізації у післявоєнне суспільство. Вчена виокремлює «героїчну» стратегію виживання жінок (чоловіча лінія поведінки, боротьба до кінця) та виживання жінки в полоні завдяки допомозі й підтримці чоловіка. Т.Пастушенко відзначає, що жінка в полоні стала одним з наслідків емансипації та мілітарної пропаганди [11, c. 164–179].

До цього часу явище жінок-військовополонених розглядалося як виняткове і майже не знайшло свого вияву в культурі пам’яті про війну. Однак біографічні історії найчастіше демонструють не жертву, а активну жінку, яка намагалася вплинути на свою долю [6].

Олена Стяжкіна у своїй праці відзначає необхідність вписання жіночого досвіду окупації в літопис подій Другої Світової війни. Багатоманіття жіночих ролей визначали різні чинники: зона та тривалість окупації, наближеність чи віддаленість жінок від умовного «центру влади», шлюбність, наявність та кількість дітей, вік, національність тощо. Авторка зазначає, що жінки виробляли певні стратегії в житті з ворогом, які варіювалися від боротьби за виживання до форми пасивного спротиву чи колаборації з окупаційною владою. Історик наголосила, що радянська влада розглядала жінок як ресурс і спричинила як штучне знецінення жінок, так і примус на інверсію певних ґендерних порядків [13, c. 146–151].



Отже, на сучасному етапі розвитку історичної науки, дослідження присвячені ролі та становищу жінок у роки Другої світової війни лежать у площині пошуку та заповненню «білих плям», які залишилися у спадок від радянської історіографії. Для встановлення історичної справедливості та створення об’єктивної картини війни є нагальною необхідністю доповнювати історію війни історією жінок у війні.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Алексиевич С. У войны – не женское лицо / С. Алексиевич. – Минск, 1985.

  2. Беркгоф Карел. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою / Карел Беркгоф. – Київ: Критика, 2011. – 455 с.

  3. Вронська Тамара. Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади (1941–1953 рр.) / Тамара Вронська. – Київ: Темпора, 2013 – 624 c.

  4. Гапова Е. Между войнами: женский вопрос в национальных проектах / Е. Гапова // Социальная история: Ежегодник, 2003: Женская и гендерная история / Под ред. Н.Л. Пушкаревой. – М., 2003. – С. 206–207.

  5. Гриневич Владислав. Історія другої світової війни у сучасній історіографії та політичній боротьбі / Владислав Гриневич [Елетронний ресурс]. – Режим доступу: http://klio.org.ua/Statti/Vladislav-Grinevich.-Istoriya-Drugoyi-svitovoyi-viyni-u-suchasniy-istoriografiyi-ta-politichniy-borotbi.html.

  6. Міжнародний форум «Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: специфіка гендерного досвіду у часи екстремального насильства» / Т.В. Заболотна [Елетронний ресурс]. – Режим доступу: http://ua.boell.org/uk/2013/11/27/mizhnarodniy-forum-zhinki-centralnoyi-ta-shidnoyi-ievropi-u-drugiy-svitoviy-viyni.

  7. Иванова Ю.Н. Женщины в истории Российской армии / Ю.Н. Иванова // Военно-исторический журнал. – 1992. – №3. – С. 86–89.

  8. Иванова Ю.Н. Храбрейшие из прекрасных: Женщины России в войнах / Ю.Н. Иванова. – М., 2002.

  9. Мюльхойзер Регина. Сексуальная жизнь солдат вермахта / Регина Мюльхойзер [Елетронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.inopressa.ru/article/07apr2011/faz/wer.html.

  10. Никонова Ольга. Женщины, война и «фигуры умолчания» / Ольга Никонова // Неприкосновенный запас. – 2005. – №2–3(40–41). – С. 282–289.

  11. Пастушенко Тетяна. Способи виживання українських остарбайтерів у Райху: спогади очевидців / Тетяна Пастушенко // Схід / Захід. Історико-культурологічний збірник. – Випуск 11–12. Спеціальне видання. – 2008. – С. 161–179.

  12. Петренко Олена. Інструменталізація страху. Використання радянськими та польськими органами безпеки жінок-агентів у боротьбі проти українського націоналістичного підпілля / Олена Петренко // Україна Модерна. – 2011. – №18. – С. 127–150.

  13. Стяжкіна Олена. «Ми жили»: жіночі історії окупації Східної України: підходи і робочі гіпотези до аналізу / Олена Стяжкіна // Українознавчий альманах. – 2011. – Випуск 6. – С. 146–151.

  14. Физелер Б. Женщины на войне: ненаписанная история / Б. Физелер // Mascha + Nina + Katjuscha: Frauen in der Roten Armee 1941 – 1945. – Berlin, 2002.

  15. Шайде К. Коллективные и индивидуальные модели памяти о «Великой Отечественной войне» (1941–1945 гг.) / К.Шайде // Ab Imperio . – 2004. –№ 3 [Елетронний ресурс]. – Режим доступу: http://abimperio.net.


Наталія Потій
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка