Український інститут національної пам’яті Управління освіти і науки



Сторінка14/18
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.19 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Миф политрука Фильченкова и четырех героев-краснофлотцев [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://book.e-reading-lib.org/chapter.php/1005568/28/Sokolov_-_Mificheskaya_voyna._Mirazhi_vtoroy_mirovoy.html.


Євгеній Шпилевський

ПРЕСА НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Під час Другої світової війни засоби масової інформації відігравали особливу роль у житті суспільства. Уже з початку бойових дій на східному фронті, у кожній з груп армій вторгнення вермахту («Північ», «Центр», «Південь») були сформовані так звані батальйони пропаганди. Батальйони (по одному на групу армій) складалися з кількох рот пропаганди, кожна з яких мала відділи (Propaganda-Staffel). Для групи армій «Південь», який обслуговував батальйон «Ргораganda-Abteilung U», належність відділів до тієї чи іншої роти зазначалася у випускних даних індексами від U1 до U6. Середня чисельність контингенту роти пропаганди становила 115 осіб. Залежно від ситуації на фронті відділи часто змінювали дислокацію своїх керівних ланок. Військовослужбовці діяли індивідуально або в складі компактних груп на великій віддалі від решти груп і командування. На ці пропагандистські підрозділи покладалася робота як у вермахті, так і психологічна обробка військ і населення противника. У 1943 році війська пропаганди як окрема складова вермахту налічували 15 тис. особового складу.

Суб’єктами газетно-видавничої діяльності в зоні бойових дій виступали насамперед підрозділи пропаганди вермахту, міські та польові комендатури, інколи навіть штаби військових частин, які спиралися на залежні від них цивільні управи як органи місцевого самоврядування. У перші тижні окупації ініціаторами видання газет нерідко виступали діячі опору більшовизмові, члени похідних груп ОУН тощо. Вцілілі від більшовицьких репресій українські журналісти почали організовувати незалежні пресові видання. Проте невдовзі гітлерівська військова окупаційна адміністрація ліквідувала всі друковані засоби інформації, що проводили незалежну від неї політичну лінію. Зокрема, були закриті газети «Українське слово» у Києві та «Українські вісті» у Львові. Редакторів та співробітників цих органів, зокрема в центральних та східних землях, було заарештовано, а деяких як Івана Рогового редактора київської газети «Українське слово» було знищено. В умовах підпілля УПА випускала бюлетені «Осередок пропаганди й інформації при проводі ОУН», «Бюро інформації УГВР», журнали «До зброї», «Самостійність», «За Волю України», літературний альманах «Чорний ліс», журнал гумору й сатири «Перець», щороку виходив «Календар українського повстанця». У них висвітлювались питання визвольної боротьби УПА, надавались реляції з бойових полів, розкривалась сутність антиукраїнської політики більшовиків на теренах Західної України, передусім у зв’язку з проведенням там насильницької колективізації, публікувались статті про справжні причини голоду в Центральній і Південній Україні, про звірства органів НКВС. Періодичні видання тиражувалися в підпільних друкарнях, розмножувались на друкарських машинках чи переписувались від руки.

У перші місяці окупації з передачею територій під цивільну адміністрацію Рейхскомісаріату України – (РКУ) було проведено уніфікацію видань і щодо їх засновників і власників. У структурі центрального управління Рейхскомісаріату Україна ці функції покладалися на політичне правління апарату РКУ, який діяв за приписами політичного відділу міністерства окупованих східних областей, яким керував А. Розенберг. Політичне управління складалося з 14 відділів, в їх числі функціонував відділ загальної пропаганди, а в його структурі – підвідділи: пропаганди, радіо, преси, кіно, іноземних зв’язків, господарського вербування, виставковий, обслуговування військ.

8 жовтня 1942 року було засновано Видавниче управління в структурі відомства рейхскомісара. Його начальником призначений Г. Горнауер, заступником Г. Шпотт. Управління видавничою діяльністю РКУ здійснювалося також і на основі приписів геббельсівського міністерства пропаганди.

У поліграфічній базі для управління видавничою діяльністю в РКУ було розбудовано струнку систему підрозділів, які діяли на комерційних засадах. Головним з них стало «Німецьке видавничо-друкарське товариство в Україні з обмеженою відповідальністю» («Deutsche Verlags- und Druckereigeigesellschaft Ukraine m.b.H.» Luzk), у Луцьку, засноване 19 листопада 1941 року берлінською фірмою «Europa-Verlag G.m.b.H.» і берлінським підприємцем Р. Шепке. Також у пресі повідомлялося, що такою фірмою є «Ост-Європа-Маркт». Директором компанії призначено Г. Горнауера. Це товариство опікувалося виданням насамперед німецькомовної періодики, у тому числі офіційних бюлетенів рейхскомісара та комісарів генеральних округ, гуртовою книготоргівлею, мало в своїй структурі фотоагентство.

Уже на початок 1943 року відділ преси мав 32 власних пункти розповсюдження і забезпечував 11 фронтових книгарень, а в серпні 1943 року мережа вже охоплювала 65 міст, у тому числі 16 фронтових і 17 вокзальних книгарень.

Головними проблемами в розгортанні системи окупаційної преси загарбники вважали кадрову політику, брак паперу та його виробництва в Україні. Скрушно зазначається, що український читач сприймає лише добре зроблені газети, що за більшовиків значного розвитку набула провінційна преса.

Під час окупації в адміністративно-територіальних межах сучасної України, за далеко не повними даними, налічувалося майже 400 назв переважно газетного типу. На завершальному етапі присутності окупантів в Україні виходили також газети й журнали, що обслуговували потреби українських військових формувань, як-от: дивізії СС «Галичина» та подібних до неї (14 назв); досить значною і тематично та типологічно розмаїтою є група видань, випущених на території самої Німеччини (38 назв), які призначалися для остарбайтерів та військовополонених українців. Ще близько 50 видань з’являються в цей час в інших країнах Європи та на інших континентах.

На окуповану територію України в роки війни закидалися також випуски періодичних видань, підготовлених політуправліннями радянських фронтів, іншими політичними структурами. Окрему типологічну групу становлять листівкові видання, частина з яких мала серійне оформлення і періодичність.

Пропрацювала добре створена та продумана і структурована система забезпечення видавничої діяльності в Україні до середини 1943 року, яка була спрямована на задоволення інтересів окупованої території захопленого «життєвого простору».

Після 25 січня 1944 року на рештках території РКУ частина газет продовжували виходити і їх патронування здійснювали армійські пропагандистські підрозділи. Частина газет переміщувалися на ще не звільнені від німецько-фашистських окупантів території України і, або розгортали свою діяльність на повністю новому щодо видання газети місці, або зливались чи співіснували із місцевими вже існуючими редакціями, інколи підпорядковуючи їх ресурси й перепрофільовуючи друковану інформацію. Головним для таких видань прифронтових областей стало інформування евакуйованих про наявність можливостей розміщення і життєзабезпечення.

Що стосується радянських видань, то вже з перших днів війни радянські редакції газет перебудовували свою роботу на новий лад. Гасло «Все для фронту, все для перемоги!» – визначило життя радянських людей на чотири довгих роки. Основними тематичними напрямками місцевої преси стали повідомлення з фронтів, пропаганда «справедливого» характеру війни, розгортання мобілізаційних ресурсів країни, переведення промисловості на виробництво військової продукції, евакуаційні проблеми мешканців та підприємств.

У діючій червоній армії почали розгортатися фронтові, армійські, дивізійні газети, штати яких комплектувалися з робітників місцевих органів преси. Типові назви цих російськомовних газет – «За Родину!», «В бой», «За победу!». Кореспонденти низових військових газет брали матеріал прямо в землянках та окопах, на вогневих позиціях, на бойових кораблях. Багато з них загинули смертю хоробрих, виконуючи редакційні завдання.

У воєнні роки в Червоній армії і на флоті виходило 20 журналів. Головне Політичне управління Радянської Армії видавало журнали: «Агитатор и пропагандист Красной Армии», «Блокнот агитатора»; літературно-художні журнали «Красноармеец», «Фронтовая иллюстрация». Також виходили журнали в кожному роді військ: «Артиллерийский журнал», «Журнал автобронетанковых войск», «Военно-инженерный журнал», «Связь Красной Армии» та інші. Усього в 1943 р. для особового складу збройних сил видавалося 128 щоденних газет і 600 газет, що виходили тричі на тиждень.

Фронтовими кореспондентами центральних газет «Правда», «Красная звезда» стали відомі радянські письменники К. Симонов, Б. Полевой, Є. Петров, А. Гайдар та багато інших. Номери армійських газет періоду Великої Вітчизняної війни – це суміш з партійних передовиць, опису боїв, повідомлень Совінформбюро про становище на фронтах, інформація про життя тилу, міжнародні події, наприклад, пов’язані з відкриттям союзниками «другого фронту». З текстів обов’язково вилучалися цензурою будь-які подробці, що могли б розкрити військові таємниці. Були непоодиночні випадки, коли редактори та кореспонденти радянських газет залишилися на окупованих територіях та працювали на ворога.

Випуск партійно-радянських газет повністю припинився під час окупації на теренах східної України, за виключенням листівок підпільників та друкованих видань крупних партизанських з’єднань під командуванням Ковпака, Федорова («Партизанская правда» тощо). Ці видання виходили в лісових друкарнях на обладнанні, що доставлялося з Великої землі разом зі зброєю, вибухівкою та пачками «Радянської України» і центральних московських газет. Під час формування бойових загонів та веденні ними воєнних дій вони зіграли надзвичайно важливу роль.

Як тільки Червона армія почала звільняти окуповані гітлерівцями українські землі, одразу ж у великих населених пунктах було налагоджено випуск газет. Вони тиражувалися у військових друкарнях у двохполосному варіанті. Передовиці цих газет зверталися до українців як до «нащадків славних і хоробрих запорозьких козаків», закликали їх битися «за Україну» та за відродження щасливого довоєнного радянського життя. Журналістам дозволялося давати більш-менш об’єктивну оцінку історичних подій, літературних творів. Та як тільки війна залишила межі України, влада радикально змінила своє ставлення до українців. Патріотичні мотиви, що нещодавно зазвучали в творах українських письменників та журналістів, стали приводом для переслідування української інтелектуальної еліти.

На визволеній українській землі тривав процес відновлення мережі центральної, обласної та районної преси. Так на початку 1944 року знову радянськими стали 301 район з 360, що належали до 10 областей України; у них відновлено випуск 156 районних і міських газет; через чотири місяці на 1 травня 1944 року кількість відновлених місцевих газет зросла до 342. На момент завершення визволення України (жовтень 1944) у ній видавалося вже 852 назви газет усіх типів, разовим накладом 2 млн. 620 тис. примірників

Вигнання німецько-фашистських окупантів з українських земель почалося з Ворошиловградської (нині Луганської) області, невдовзі у 1943 р. у цьому місті почався випуск центральної української партійно-радянської газети «Советская Украина», згодом її редакція перебралася до Харкова, а вже звідти повернулася до Києва восени 1943 року.

З Луганщини почалося відновлення й низових ланок партійно-радянської преси. Уже в перші тижні після відновлення райкомів партії почали виходити «Під прапором Леніна» (Мілове), «Ленінський заклик» (Рубіжне), «Ленінська перемога» (Містки).

Згодом, із просуванням лінії фронту на захід, почали виходити одна за одною обласні газети. У тому ж партійно-радянському варіанті вони проіснували до кінця горбачовської перебудови, тобто до початку 1990-х: «Соціалістичний Донбас» (Сталіно), «Соціалістична Харківщина», «Зоря» (Дніпропетровськ). Перші номери відновлених газет з’являлися на другий-третій день після визволення обласних центрів від німецько-фашистських окупантів. Видані в дві полоси, на напівпрозорому чи, навпаки, дуже цупкому папері, вони, тим не менше, знаменували початок мирного життя. Так, «Днепровская правда» (Дніпропетровськ) у перших жовтневих номерах 1943 р. друкувала розпорядження міськвиконкому, вісті з фронтів, міжнародну інформацію. Цікавість викликає розпорядження про заборону населенню випасати худобу в скверах у центрі міста.

«Ворошиловградская правда» повідомляє про стан шахт області та перші дії по відновленню вуглевидобутку.

Натомість у великих містах окупаційна влада почала випускати колабораціоністські газети, як, наприклад, «Нове життя» у Харкові – утім, ці видання не мали широкого розповсюдження серед населення. За змістом вони являли собою суміш офіційних повідомлень військових комендатур, управ бургомістрів та передруки з геббельсівських видань у Німеччині.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Горєвалов С. І. Військова журналістика України в національно-визвольних змаганнях за утвердження самостійної держави / С.І. Горєвалов. – Львів: Видавництво відділення військової підготовки ДУ «Львівська політехніка», 1997.

2. Животко А. Історія української преси / А. Животко. – Київ; Мюнхен, 1998.

3. Иванов В. Ф. Это нашей истории строки / В.Ф. Иванов. – К., 1988.

5. Кривошея Г. П. Українська військова преса: у пошуках витоків / Г.П. Кривошея, 1997.

6. Мас-медіа України. – К.: «К.І.С.», 1985.

7. Романюк М. М. Українська преса Північної Буковини (1918–1940 рр.) / М.М. Романюк. – Львів: Фенікс, 1996.

8. Шелленберг В. Лабиринт. Мемуары гитлеровского разведчика. Пер. с англ. – М.: СП «Дом Бируни», 1991. – С. 198–199.

9. Оккупация 1941–1944 годов. Как немцы пытались украинцам глаза на «правду» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.oplot.info/content/okkupaciya-1941-1944-godov-kak-nemcy-pytalis-ukraincam-glaza-na-pravdu-otkryt#sthash.4kVyX9sQ.dpuf
Валентина Паньок

АКТИВІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ УЧНІВ ЧЕРЕЗ ДІЯЛЬНІСТЬ ШКІЛЬНИХ МУЗЕЇВ.

Всезростаючу роль у подальшому розвитку національного відродження української держави, формуванні нових підходів до національної освіти і виховання підростаючого покоління, розвитку його особистих якостей і моральних цінностей, підйому патріотичного виховання відіграють шкільні музеї. Шкільний музей на сьогодні стає міцним стержнем всієї навчально-виховної роботи, широким полем творчості учнів та вчителів. Завданням педагогів є формувати в учнів національну свідомість, високий патріотизм, почуття власної гідності, гордості за свою державу, бажання збагатити її своєю творчою працею, виховувати любов до країни і рідного краю, бажання бути причетним до всього, що відбувається на рідній землі. Постійно підтримувати інтерес та зацікавленість учнів, використовувати нетрадиційні методи в роботі з обдарованими дітьми – головне завдання шкільного музею патріотичного напрямку.

Метою цієї статті є узагальнення алгоритму дій щодо створення кімнати-музею, практичному підйому дієвого патріотизму в сучасних умовах.

Ідея створення кімнати-музею Великої Вітчизняної війни в гімназії плекалась з моменту становлення закладу. У 2005 році реалізувати мрію взялися вчителі історії разом з учнями – активними учасниками курсу за вибором «Ми – громадяни України» при підтримці адміністрації гімназії, селищної ради. Для цього був оформлений проект, де чітко відслідковувались усі етапи:



  1. Робота над метою, актуальністю і завданнями кімнати-музею.

  2. Дослідження проблеми, збирання інформації.

  3. Розроблення плану дій, визначення груп дітей з обов’язками над реалізацією проекту.

  4. Презентація проекту, відкриття кімнати-музею.

Створення багатої, сильної, незалежної, демократичної держави України потребує виховання в підростаючого покоління патріотичної свідомості, національної вірності, високої моральності, громадянської активності, поваги до історії свого народу. Саме таку мету ставлять перед собою засновники кімнати-музею, адже розуміють, що формування високих якостей у своїх гімназистів має спиратися насамперед на добрі знання історії Батьківщини, рідного краю, його людей, їхніх звершень. Якраз це і є тією духовною стежиною, яка веде до справжнього дієвого патріотизму, здатного принести суспільству порозуміння, злагоду, консолідацію, відродження і процвітання.

Особливо важливо правдиво показувати сторінки історії в наш складний час, коли трапляються випадки інтерпретації подій «під себе», під ідеологію своєї держави, спотворення недавньої історії пострадянського минулого нашої держави і всього світу. На захист від цього і має стати патріотичне виховання молоді. Тому Деснянська гімназія взяла за основу як одне із найважливіших завдань – виховання в учнів високого почуття громадянина, патріота своєї Вітчизни, продовжувача почесної справи своїх батьків, захисників незалежної держави України.

Звичайно, діти нашого військового містечка повинні добре знати не лише історію Великої Вітчизняної війни, а й бойовий шлях 5-ї гвардійської Звенигородської Червонопрапорної ордена Суворова ІІ ступеня повітряно-десантної дивізії, на базі якої був сформований нині діючий 169 військовий навчальний центр. Тому, плануючи збір матеріалів, група активістів звернулась до колишнього директора Деснянської школи Л.У. Зарічної, яка в 70-80 роках займалась пошуковою роботою, була організатором клубу «Пошук» – листуванням з ветеранами дивізії, збором інформації про їх бойові подвиги та про героїв Радянського союзу, пам’ять яких увіковічена в стелі на алеї героїв. Створенню кімнати-музею передувала велика дослідницька робота учнів та вчителів. Були підняті матеріали місцевих бібліотек, преси, архівів гарнізонного будинку офіцерів, Інтернет-ресурси, залучені спогади ветеранів війни та праці, їх листування. Після копіткої і довготривалої праці по збору інформації постало питання знаходження коштів для створення експозицій, естетичного обладнання. На допомогу прийшли небайдужі люди: батьківський комітет, селищна рада, військовий лісгосп, спонсори, учителі, учні. Останні намагались самостійно заробити гроші, проводячи благодійні концерти, акції.

Розмістити експонати, систематизувати матеріал, створити хронологічно правильні експозиції допомогли працівники гарнізонного музею Бойової Слави, учителі історії, образотворчого мистецтва. Так виникло наше маленьке «дітище». Кімната-музей має кілька сторінок :



  1. Із історії Великої Вітчизняної війни «Пам’ять народу живе в віках».

  2. Бойовий шлях 5-ї гвардійської Звенигородської Червонопрапорної ордена Суворова ІІ ступеня повітряно – десантної дивізії.

  3. Межиріччя – партизанський край.

  4. Ми – патріоти України.

Кілька слів про експозицію «Межиріччя – партизанський край». Вона вміщує матеріали діяльності на нашій території в роки Великої Вітчизняної війни партизанського загону ім. Щорса під керівництвом Ю.О. Збанацького, розвідувальної групи К.С. Гнедаша, підпільної комсомольської організації села Виповзів. У цій добірці зібрано досить цікавий матеріал: деякі особисті речі Збанацького, унікальні архівні книги 1943–1947 років, спогади очевидців. Гордістю музею є невелика діарама «Партизани в бою», художня картина якої доповнена особистими речами партизан.

Найважливіший етап роботи – презентація та відкриття музею. Воно відбулося у переддень Великої Перемоги із запрошенням почесних гостей, ветеранів, учнів, батьків, учителів. Після підготовленої і проведеної учнями екскурсії, гості в змозі були почути «живий» голос ветеранів – друзів нашої гімназії, адже діти протягом багатьох зустрічей вели відеозаписи про їх бойові подвиги. Присутніх також вразила виставка-повідомлення гімназистів «Як моя родина брала участь у Великій Вітчизняній війні» та дитячі малюнки на захист миру.

Змінюється час, але зберігаються традиції патріотичного виховання учнів через дієвий осередок – шкільний музей: через екскурсії, консультації, лекції, листування з ветеранами, масові заходи, присвячені річницям подій війни, в яких з великим задоволенням і відповідальністю беруть участь як учні, так і вчителі, співаючи патріотичні пісні, декламуючи вірші, виконуючи танки.

Проте музей й нашій гімназії виконує не лише функції виховання, а ще й освіти. Працюючи над проектом створення кімнати-музею в Деснянській гімназії, учителі історії прийшли до висновку, що музейна справа сприяє активізації дослідницької роботи вчителів та учнів з історії. Це прослідковується в:



  • пошуку та підборі музейних об’єктів, що представлені у вигляді матеріальних, художньо-ілюстративних, письмових, документальних пам’яток;

  • систематизації та оформленні музейних виставок та композицій;

  • створенні історичних панорам та діорам;

  • використанні документальних кіноплівок та телефільмів, які збільшують кількість пізнавального матеріалу;

  • монтуванні власних фільмів «Живий голос історії»;

  • застосуванні картографічного матеріалу;

  • діяльності групи « Пошук», яка займається листуванням та зустрічами з ветеранами Великої Вітчизняної війни, зокрема з ветеранами 5-ої Звенигородської повітряно-десантної дивізії; листуванням з родичами Гнедаша К.С., дослідження партизанської діяльності Збанацького Ю.О.;

  • налагодженні зв’язків з працівниками музеїв 169 навчального центру;

  • виявленні інтересу учнів до минулого своєї родини – написання оповідей «Участь моєї родини у Великій Вітчизняній війні» та створення історичних колажів;

  • підготовці дослідницьких та проведенні демонстративно-показових екскурсій учнями в кімнаті - музею.

  • збір сучасних матеріалів останніх визначних історичних подій, пов’язаних з історією нашої держави та містечка.

Така копітка робота учителів та учнів може привести до більш серйозного вивчення того чи іншого аспекту теми Великої Вітчизняної війни, перерости в написання МАНівської роботи. Отже, в умовах нового освітнього простору, залучення учнів до дослідницької діяльності в музеях історичного профілю сприяє розвитку особистості, ініціює здібності до творчого саморозвитку, визначає ефективність пізнавальної діяльності, допомагає перенесенню знань, умінь і навичок дослідника в будь-яку сферу пізнавальної і практичної діяльності старшокласника, формує патріотичні почуття майбутнього свідомого громадянина України.

Складне сьогодення нашої країни вимагає оновлення експозиції кімнати-музею, доповненню її новими трагічними сторінками: «Майдан 2014 – революція Гідності» та « Україна – єдина держава. Захист Батьківщини сьогодні». Не відкрию таємницю, якщо скажу, що серед батьків, вчителів, випускників, навіть старшокласників були майданівці, які виборювали справедливість у листопаді–лютому 2014 року, які повстали проти ненависного режиму Януковича і його команди, проти корупції, бюрократії, вічної брехні. У групи активістів музею вже є деякий матеріал, який дасть можливість створити міні-експозицію «В боротьбі за Європейський вибір». І найболючіше для більшості українців і жителів нашого містечка, у тому числі і дітей – це участь чоловіків-батьків, братів, сестер у бойових діях, що наразі відбуваються на сході нашої країни. Це окремий, найактуальніший, найпатріотичніший, найпекучіший напрям роботи нашого музею. Ми продовжуємо написання листів воїнам-захисникам України, нашим випускникам, проводимо конкурс малюнків для солдат «Ми за мир», організовуємо благодійні концерти і акції на підтримку наших близьких – бійців батальйону територіальної оборони «Чернігів», усіх воїнів.

Учні нашої гімназії, діти військового містечка, оточеного блокпостами, швидко дорослішають, особливо зараз, і розуміють усю відповідальність перед батьками, державою – сумлінно навчатись, любити і поважати свою Батьківщину, виростати дійсними патріотами, захисниками Вітчизни. Вони беруть приклад зі своїх батьків, дуже багато обирають професію військового і нізащо не віддадуть ворогу ні кроку української землі, будуть стояти на захисті збереження цілісності й суверенітету України – рідної, коханої, найкращої в світі!

То чи варто починати справу створення музею в освітньому закладі? Певно, так. Адже, ефективна діяльність шкільного музею створює умови для покращення патріотичного виховання. Ми зробили лише перший крок у розвитку музейної справи, але зрозуміли, що це дуже важливо і відповідально. Залучаємо і вас у своїх освітніх закладах, хто ще не створив музей, швидше братись до справи задля виховання національно свідомої, високопатріотичної майбутньої еліти нашої держави.











Микола Марченко
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка