Український інститут національної пам’яті Управління освіти і науки



Сторінка15/18
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.19 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

ВОЄННЕ ЛИХОЛІТТЯ
Мне кажется порою, что солдаты,

С кровавых не пришедшие полей,

Не в землю нашу полегли когда-то,

А превратились в белых журавлей…

Расул ГАМЗАТОВ
Війна… Шаленим вихором увірвавшись у мирне життя охіньківчан, вона нещадно пошматувала їхні долі.

22 червня 1941 року, у неділю, випускникам Охіньківської семирічної школи мали вручати свідоцтва про неповну середню освіту. А натомість заголосили селом жінки, заплакали діти… [1]. Мовчки збиралися біля сільської ради зажурені чоловіки, чекаючи з військкомату повісток.

Чекали недовго. Скоро почалася загальна мобілізація до діючої армії. Спочатку призвали військовозобов’язаних 1922 року народження [2]. І вони пішли боронити свою землю від ворога. Одні, щоб уже ніколи не повернутися до рідних осель, а інші – щоб з боями пройти затяжними фронтовими дорогами і повернутися лише після перемоги – зі скаліченими руками й ногами, а ще – зі спустошеними душами.

Війна без розбору обібрала моїх земляків: у кого – доладне дитинство, у кого – неповторну юність, у кого – батька, матір, сестру, брата, чоловіка, коханого…

Землі України зазнали ударів ворога вже в перші години війни, а Україна невдовзі перетворилася на головний плацдарм, де точилися бойові поєдинки. Розгорялися жорстокі криваві битви, що призводили до страхітливих руйнувань і загибелі мільйонів солдатів і мирних жителів.

У перші дні війни радянська армія не змогла встояти проти потужного наступу німців і почала відступати. Уже 7 липня 1941 року розпочалася оборона Києва, яка тривала 72 дні [3].

Після флангових ударів німецьких танкових армій, у вересні 1941 року, війська Південно-Західного фронту, якими командував уродженець села Вертіївка (під Ніжином), Герой Радянського Союзу, генерал-полковник Михайло Петрович Кирпонос, опинилися в оточенні. Вони розбилися на численні загони й групи, кожна з яких з оточення виривалася самостійно. Тисячі солдатів та командирів загинули, переважна більшість особового складу фронту – понад 665 тисяч чоловік – потрапили до німецького полону [4].

Згадував житель с. Охіньки Василь Тимофійович Храпач: «На околиці села (біля останньої хати – з правого боку в напрямку Срібного роменським шляхом) розташувався підрозділ червоноармійців. На озброєнні мали гвинтівки, кулемети. Досить часто шикувалися в стрій. Старший командир із червоними лампасами на галіфе, генерал, час від часу віддавав якісь накази. Очевидно, чекали ворога з боку Прилук. Несподівано, з боку Срібного, на мотоциклах і танкетках у село в’їхали гітлерівці, – і червоноармійці здалися в полон без жодного пострілу» [5].

Згадує ще один уродженець Охіньок, нині житель Санкт-Петербурга Григорій Миколайович Денисенко, що гітлерівці із засуканими рукавами в’їхали в село (район Нахаловки) на мотоциклах польовими дорогами десь із боку Ряшок, тобто зовсім із протилежного, аніж очікувалося, боку. Сталося це 17 вересня 1941 року [6].

Через село тиждень сунули німецькі війська, точніше – переважно їхали (на відміну від наших військ, що відступали пішки) [7].

На два довгі роки в селі встановився німецький окупаційний режим, який здійснювався німецькими властями за допомогою запроданців, котрі визвалися служити в поліції [8]. Оголосивши всі землі власністю німецької держави, гітлерівці разом з тим не пішли на ліквідацію колгоспів. У Охіньках, як і в інших селах Прилуччини, колгосп отримав назву общини з примусовою працею селянства й передачею вирощеного врожаю окупаційним властям. За роботу в цій общині ніхто абсолютно нічого не одержував. Усе зібране на полях акуратно обліковувалося і відправлялося в Німеччину. Люди жили у великій бідності. Не було солі, гасу, сірників, мила й інших найнеобхідніших для життя товарів [9].

Так званий «новий порядок» не виправдав надій жителів приудайського краю. Він приніс такі поневіряння, такий розмах терору, у порівнянні з яким недавнє радянське минуле почало здаватися майже райським. Як би не було важко до війни, але то був тягар свій, а це – чужий, ворожий.

В Охіньках гітлерівці схопили колишнього голову колгоспу Карпа Васильовича Байгуша. Де він зустрів свою останню хвилину, невідомо. Така ж доля спіткала й голову сільради Тихона Юхимовича Тарана, який окупаційним властям здався добровільно [10].

Майже водночас окупантами розстріляні Андрій Тихонович Марченко, який захистив свого сина Петра та Макар Кузьмович Отроша. Макар брав участь у фінській війні і після вступу німців у село, заховавши в одязі кілька гранат, вирушив до контори на тік. Тут стояли автомашини окупантів, метушилися гітлерівці. Односельчани стверджували, що в нього, очевидно, був намір підірвати їх гранатами. Але його зупинив німецький патруль. Макара обшукали, знайшли гранати. Відвели на декілька десятків метрів і біля обійстя Койстриків (нині провулок Шкільний) розстріляли [11].

Віктор Олександрович Бурковський, директор школи, був розстріляний німцями 25.04.1943 р. Похований у селищі міського типу Срібне [12].

Безневинною жертвою власівців, за іншою версією мадяр, став підліток – Сашко Бондаренко (Олександр Гордійович), безпідставно звинувачений у зв’язках із партизанами [13].

Щодо партизанського руху, то його намагалися започаткувати в охіньківських лісах ще 1941 року. В умовах секретності в урочищі Галатовщина закладалися запаси зброї, теплого одягу, продовольства. Насамперед, розраховували на активістів, передовиків виробництва, комуністів та комсомольців. Але всі секретні запаси стали відомі окупантам та поліцаям і дієвого партизанського руху в навколишніх лісах організувати не вдалося [14]. Хоча об’єднаний партизанський загін під командуванням Є.Х. Соколовського тримав під контролем Варвинщину, Срібнянщину, Прилуччину. Місце основної дислокації загону – лісове урочище Ушива, недалеко від старовинного шляху Київ – Суми.

Партизанський загін Є.Х. Соколовського міцно тримав ділянку між Прилуками і Срібним. Партизани не давали можливості фашистам відправляти на станцію Прилуки худобу, хліб та інші продукти. На дорогах організовувалися заслони, знищувалася техніка. Був спалений міст через річку Удай у с. Переволочна, що на деякий час зупинило рух усім шляхом [15].

Під час окупації села, в урочищі «Кут», неподалік від Удаю, висадився невеликий радянський десант. Своїми спогадами ділився Олексій Олександрович Марченко, нині покійний: «Випасаючи корів у Куті, я з хлопчаками зустрів кількох радянських десантників. Перш за все, вони поцікавилися, де вони є. Їх повинні були скинути в Білорусії, у басейні річки Сож, а помилково, після десантування, вони опинилися в приудайському краї. Потім їхній шлях лежав до урочища «Галатовщина», де їх оточили і знищили німці з поліцаями» [16].

Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Людей силоміць відправляли на роботу в Німеччину. Із України на примусові роботи в країну фашистського рейху вивезено 2,3 млн. чоловік [17]. У 1942 році із Охіньок було відправлено в Німеччину на каторжні роботи 18 чоловік віком 17–21 рік, а також росіян – Гаврила і Раїсу, родом із Оренбургу, які перед війною приїхали в Охіньки погостювати. Ось імена тих, кому на долю випала нелегка німецька неволя:



1. Бойченко Ольга Павлівна,

2. Вересоча Євдокія Сильвестрівна,

3. Власенко Ольга Дмитрівна,

4. Дмитрієнко Дмитро Харитонович,

5. Кисленко Петро Демидович,

6. Лоза Христя,

7. Марченко Варвара Семенівна,

8. Марченко Євдокія Федосіївна,

9. Олейніченко Ганна Максимівна,

10. Олейніченко Іван,

11. Панченко Марія Федотівна,

12. Печений Ілля Федорович,

13. Погоріла Маруся Павлівна,

14. Проценко Марія Григорівна,

15. Проценко Олексій Дем’янович,

16. Проценко Харитина Сидорівна,

17. Сребродольський Андрій Павлович,

18. Усенко Марія Максимівна [18, 19].

Згадує Євдокія Сильвестрівна Зотова (Вересоча), що у червні 1942 року її, вісімнадцятирічну Дуню, у групі односельчан та двох уродженців Оренбургу відправили на примусові роботи в Німеччини. З Охіньок і навколишніх сіл бранців везли в Прилуки на підводах. Поліцаї, які супроводжували юнаків та дівчат, попередили, що при спробі втечі будуть у них стріляти. Дорога на чужину (залізницею, у товарних вагонах) зайняла три дні. Цілий ешелон бранців з України доправили в м. Магдебург, де, після санобробки, їх вишикували в чотиришеренговий стрій. Приїхали німці-покупці, стали вибирати собі робочу силу. Незважаючи на плач і прохання невільниць не розлучати їх, бо вони з одного села, гітлерівці на це не зважали. З Дунею опинилася ще одна землячка, односельчанка Галя, яка разом із нею потрапила на ливарний завод у м. Шейнебек. Бранок розвели по цехах. На одязі – знак «Ост», на ногах – дерев’яні черевики. Дуні довелося працювати на свердлильному, а згодом – на токарному верстатах. Годували абияк, серед їжі переважала бруква, морква та капуста, картопляний суп на свята. З часом дівчина оволоділа німецькою мовою. Дуні дуже хотілося в рідне село, до неньки. І одного разу вона запитала літнього німця, який працював у цеху, коли їх відпустять додому. Німець не забарився з відповіддю:

– Поїдеш, як візьмемо Москву.

На те зухвальство дівчина-полонянка відповіла гідно:

– Поїдемо, як візьмемо Берлін!

Ці сміливі слова бранки могли їй дорого коштувати, навіть життя. Проте старий німець лише відпустив їй гарячого ляпаса. На щастя, цим і закінчилося. З часом остарбайтерам дозволили виходити в місто – у певні години. З теплом у голосі Євдокія Сильвестрівна згадує двох німкень, яким вона допомагала по господарству. Вони підгодовували її, ділилися одягом. Визволили полонянку американці – у травні 1945 року. Згодом приїхали на автомашинах червоноармійці і через деякий час звільнених бранців перевезли на територію Польщі.

Чимало пригод випало пережити Дуні з Галею, доки вони добралися в Україну. Потім – Бахмач, Прилуки і, врешті-решт, попутними машинами – у рідні Охіньки. Три тижні митарств.

Була жнивна пора. Біля контори на току стояли віялки, і жінки перевіювали збіжжя. Коли вони побачили дівчат, які повернулися після трирічної неволі, покинули роботу, побігли їм назустріч, радісно стискували їх у міцних обіймах. У селі мало хто вірив, що дівчата живі й здорові… А як голубили, пестили й цілували своїх ненаглядних доньок їх зраділі неньки!.. [20].

На щастя, з чужини додому повернулися абсолютно всі остарбайтери. Більшість із них відразу включилися в роботу в місцевому колгоспі [21].

Після перемоги радянських військ у Сталінградській та Курській битвах почалося звільнення території України від фашистської чуми. Відступаючи, окупанти залишали після себе пустелю.

У розпорядженні рейхскомісара України Еріха Коха від 6 вересня 1943 року представникам адміністрації Лівобережжя, зокрема, зазначалося: «Основний принцип, яким слід керуватися, полягає в тому, щоб противник, захопивши територію, не знайшов би на ній нічого, що міг би використати для подальшого ведення війни: ні продовольства, ні місця розквартирування, ні людських ресурсів, ні підприємств, які могли б бути відновлені протягом кількох тижнів. Ті міста і села, в яких залишається частина місцевого населення, також повинні бути спалені» [22].

Лише стрімкий наступ радянських військ урятував Україну від тотального спустошення.

17 вересня 1943 року гітлерівці, відступаючи з Охіньок, спалили клуб, 5 комір, 2 сушарки, приміщення школи, понад 60 хат охіньківчан [23].

За переконанням багатьох земляків, фашисти знищили б село повністю, якби не мужній вчинок Сидора Івановича Марченка, мого діда. Учасник Першої світової війни, старий бувалий солдат, він помітив на своєму городі, неподалік від сільського кладовища, телефонний кабель. Не вагаючись, взяв лопату й перерубав його. Гітлерівці, залишившись без телефонного зв’язку між частинами, які поспішливо відступали, і ар’єргардом, що палив село, під натиском наших військ не встигли належно зреагувати і стрімко втекли. На знак подяки охіньківчани назвали Сидора Івановича «рятівником села» [24].

У перші ж дні після вигнання гітлерівців, у селі, як і в інших населених пунктах Лівобережжя, розгорталися мобілізаційні заходи, що, зважаючи на відчутні втрати в живій силі, стало конче необхідним в умовах не лише продовження, а й успішнішого завершення війни. Новобранці, так звані «сірі піджаки», поспіхом призвані в армійські лави, були майже відразу кинуті в бій при форсуванні Дніпра – переважно непідготовленими. Не один із наших земляків там загинув, поповнивши списки тих, що навіки пропали безвісти…

ВІН ВИЗВОЛЯВ ПРИЛУЧЧИНУ

Дмитро Павлущенко народився в с. Охіньки у 1919 році – у селянській родині. Його батьки – Павло Григорович та Євдокія Карпівна одними з перших вступили в місцевий колгосп ім. Тараса Шевченка. Батько звільняв село від німців 1918 року, а синові довелося звільняти його від гітлерівців у 1943-му [25].

У 1934 році Дмитро закінчує Охіньківську семирічку. До війни встиг отримати диплом у сільськогосподарському технікумі.

У 1938 – вступив у сільськогосподарський інститут. Відучився тільки рік, потім призвали в армію, точніше – направили в м. Горький, навчатися у військово-політичному училищі, після пришвидшеного закінчення якого вступив у перший бій – у жовтні 1941-го, у Підмосков’ї поблизу містечка Ярополець. «Ми не просто були захисниками цього містечка, ми були захисниками і Олександра Сергійовича Пушкіна, – згадував Дмитро Павлович. – Тут не раз бував відомий російський поет, тут жили його родичі» [26].

Ціною великих втрат винищувальний артилерійський полк виконав наказ: вистояти і не пустити ворога до Москви.

У 1943 році, напередодні битви на Курській дузі, Дмитро Павлущенко вже був капітаном. Якраз тут і зустрівся він із людиною, яка найбільше запам’яталася за довгі роки його військової служби: із самим маршалом Георгієм Костянтиновичем Жуковим! І хоча розмова з прославленим полководцем тривала всього дві-три хвилини, Дмитро Павлович запам’ятав її на все життя. Після Курської битви розпочалося звільнення України від німецько-фашистських загарбників. У вересні 1943 року Дмитро Павлущенко приймав участь у звільненні від німецьких окупантів місцевості, де знаходилося й рідне село Охіньки.

Велика наша земля, а таке щастя випадає далеко не кожному: принести визволення в рідну оселю – батькам, сусідам, односельцям.

Дмитро Павлович згадував: «Коли увійшли в село Охіньки, на моїх очах горіло приміщення нашої рідної школи. Повірте, що я, дорослий мужчина, у той час командував 5-м окремим артилерійським винищувально-протитанковим дивізіоном, плакав як дитина, бо на моїх очах горіла дорога моя школа, в якій я закінчив 7 класів у 1934 році і яка дала мені путівку в подальше життя! Спасибі дорогим учителям, які нас учили: директору Федору Іллічу Гайдаю, відмінному педагогу Данилу Ларіоновичу Сребродольському, вчителям Ользі Трохимівні Сребродольській, Гаврилу Макаровичу Карпусю, Павлу Петровичу М’якому, Федору Петровичу Панченку, Григорію Саєнку та іншим» [27].

Фронтові дороги повели Дмитра Павлущенка далі – на захід. Війну він закінчив 13 травня 1945 року в м. Прага у складі Четвертого Українського фронту, яким командував генерал армії Іван Юхимович Петров. За ратні подвиги ветеран війни нагороджений трьома орденами Червоного Прапора, двома – Вітчизняної війни І ступеня, двома орденами Червоної Зірки, а орден Олександра Невського Дмитро Павлович отримав за звільнення міста Мукачеве в 1944 році і вручав його майбутній лідер радянської держави Леонід Ілліч Брежнєв [28].

Після закінчення війни Дмитро Павлущенко став підвищувати військову кваліфікацію: закінчив вищу командну артилерійську школу в Ленінграді і вищу штабну артилерійську школу в Коломиї, а потім, у 1953 році, – академію імені Михайла Фрунзе. У 1961 рік був командиром однієї з військових частин. Тут йому присвоїли звання полковника. Перебуваючи на військовій службі в Киргизії, Дмитро Павлович обирався депутатом Верховної Ради, членом Центрального Комітету партії цієї республіки, у кінці 60-х років служив старшим військовим радником по ракетах у Єгипті, на Суецькому каналі.

Він є автором книги «Ми знищували німецькі танки», присвяченої світлій пам’яті артилеристів. Ось що пише Дмитро Павлович у вступній частині своїх спогадів: «…я хочу розповісти про те, що бачив власними очима як безпосередній учасник боїв винищувально-протитанкових підрозділів проти фашистських танків і піхоти. Завжди пам’ятаю про ті кровопролитні бої, про своїх друзів-однополчан» [29].

В останні роки життя очолював ветеранський рух у м. Воскресенськ і був членом бюро міськкому Компартії Російської Федерації.



ЗАХИЩАВ СТАЛІНГРАД, ВИЗВОЛЯВ ВАРШАВУ, БРАВ БЕРЛІН

Простежте лишень за дієсловами: захищав, визволяв, брав… Ніби не однакові матері з дітьми чи старі люди живуть на планеті… Ніби й не червона у всіх кров… А от політика розпоряджається по-своєму… Вона визначає підхід – не найвищі закони справедливості… До кого і з якими мірками підступатися… Кого можна по голівці погладити, а кого – й ненависно тріснути по ній же таки!

Та хоч по бруківці розмазати!..

Війна не милосердна…

У сім’ї Сидора Івановича Марченка в першій чверті минулого століття один за одним народилися діти: Явдоха, Яким, Секлета, Полікарп, Софія, Антон. Середній із синів Полікарп (мій батько) у голодному 1933 році закінчив шість класів Охіньківської семирічки. На цьому й закінчилося його навчання, конче потрібно було йти працювати, аби хоч якось допомагати батькам [30].

У 1939 році він пішов служити в Червону Армію.

Полікарпа чекала спочатку артилерійська школа в Баку, а потім – служба в Білорусії. Там і зустрів війну. За лічені дні впав Західний фронт, загинуло багато солдатів і офіцерів, немало потрапило до фашистського полону. Батьку якоюсь мірою пощастило. Пробирався лісами й болотами Білорусії з оточення, перейшов лінію фронту і продовжував битися з ненависним ворогом. Куди далі вели його фронтові дороги, сказати важко: батько ніколи не розповідав мені про війну. Лише одного разу довелося стати свідком розмови батька із зятем Володимиром – чоловіком моєї старшої сестри Надії. За дитячу пам’ять зачепилося небагато. У 1942 році фронтова доля закинула батька на південь, у район Сталінграда. Захищав місто на Волзі разом із однополчанами-артилеристами. За словами батька, боєкомплект 45-міліметрової гармати становив 10 снарядів на добу, і наказ був стріляти лише прямою наводкою [31]. Тут, в окопах під Сталінградом, у важкий і відповідальний для країни час, він вступив до лав більшовицької партії.

У 1943 році стратегічна ініціатива вже була на боці Червоної Армії, яка наступала. Довелося старшому сержанту Полікарпу Марченку визволяти Україну, згодом – Білорусію, звільняв Варшаву. Фронтові дороги привели його в лігво фашистського звіра – на територію гітлерівської Німеччини.

Радянські війська вже підходили до Берліна, і в один із квітневих днів 1945 року батько отримав несподіване поранення. На його артилерійську батарею налетів фашистський літак і скинув лише одну авіабомбу. Батько впав на землю в бік вибуху, прикривши голову руками. Осколок фашистської бомби влучив йому в ліву руку, застрягши в сухожиллі. Потім – госпіталь, і закінчення війни можна було дочекатися під наглядом медсестер і лікарів. Та як можна відлежуватися в шпиталі, коли твої бойові друзі готуються штурмувати Берлін! Попросив своїх підлеглих, і вони крадькома принесли в госпіталь військову форму. Батько втік із шпиталю з єдиним бажанням – брати Берлін!

Йому вдалося неймовірне, про що й засвідчив радісним автографом на історичній стіні поваленого рейхстагу [32].

За ратний труд у роки війни він отримав бойові нагороди: ордени Слави III ступеня і Червоної Зірки, медалі «За бойові заслуги», «За визволення Варшави», «За взяття Берліна», «За перемогу над фашистською Німеччиною», ряд подяк від Верховного Головнокомандуючого.

Демобілізувався в травні 1946 року.

Працював секретарем Охіньківської сільської ради, секретарем партійної організації місцевого колгоспу імені Шевченка, завгоспом.

Проклята війна висмоктала з нього немало сил. Бойові фронтовики рідко живуть довго. Про це я дізнався пізніше. І коли фатального 25 грудня 1976 року мені повідомили, що батько захворів, я їхав додому без ніякого збентеження, навіть не уявляючи, що батька вже немає. Він помер рівно в день мого вісімнадцятиріччя, маючи за плечима неповні 57 років.



КРІЗЬ СТРАШНІ ВИПРОБУВАННЯ

Далеко не всім землякам фронтова доля була прихильною в роки війни. У фашистському полоні опинилися Петро Назарович Клочко, Павло Антонович Стьопа, Микола Федорович Янина, Василь Трохимович Марченко, Микола Несторович Бигиб, Микола Корнійович Клочко, Григорій Іванович Маснуха, Григорій Михайлович Кузьменко, Олексій Федосійович Гладкий, Степан Кирилович Дмитрієнко, Софія Сидорівна Марченко, Іван Митрофанович Усенко та інші. Не з власної волі, звичайно, а в силу непоправних обставин… [33].

Павла Стьопу поранило в легені і гітлерівці – перед відправкою військовополонених в інший табір – напевне, його розстріляли, щоб не возитися даремно [34].

Іван Усенко теж загинув у полоні – невідомо як.

Микола Бигиб, Степан Дмитрієнко, Олексій Гладкий, Григорій Кузьменко і Софія Марченко внутрішньо не змирилися з таким поворотом долі, віднайшли шпаринку в ситуації і таки вирвалися з фашистської неволі.

Петро Клочко, Василь Марченко та Микола Янина (часом самі собі на подив) пройшли крізь пекельні випробування фашистського полону, вистояли в тортурах і – на радість – повернулися додому.

Петро Назарович Клочко, 1920 року народження, нині покійний, розповідав: «У 1941 році служив неподалік від державного кордону, у литовському містечку Россійняй. Напередодні нападу фашистських військ, у район залізничної станції міста були пригнані автомобілі. Світанкову тишу 22 червня 1941 року розбудив віроломний обстріл наших позицій гітлерівською артилерією. Характерно, що перший же німецький снаряд влучив у штаб – і жоден із вищих командирів нашої військової частини не залишився живим. У строю залишилися лише лейтенанти. Усі автомашини були знищені німцями, втрати особового складу зашкалювали. Вода в річці, у районі станції, стала червоною від людської крові. Залишки бійців, разом із прикордонниками, у безвиході кинулись відступати».

Петро Клочко з кількома червоноармійцями зайшли на обійстя одного литовця. Той, незважаючи на стрілянину, разом із синами будував дім. Коли змучені солдати попросили в нього води, він не дав, а сказав, щоб вони йшли до річки і напилися там – води впереміш із кров’ю. Червоноармійці мовчки залишили обійстя недоброзичливого литовця і, відійшовши недалеко, залягли під кущем. Невдовзі вони побачили того литовця з гвинтівкою в руках. Його намір наздогнати відступаючих червоноармійців був очевидний, і вони застрелили його. Згодом бійці потрапили під кулеметний обстріл. За словами Петра Назаровича, вогонь по солдатах вів іще один литовець, а литовка подавала йому диски.

Потрапили ще й під обстріл фашистських мінометів, якими вправно керував німецький коригувальник, що сидів на дереві… Оточення, полон… Польовий концтабір гітлерівці спорудили тут же, на литовській землі. Сюди зігнали сотні полонених. Їсти майже не давали. За кілька днів полонені «з’їли» усю траву довкола, погризли кожне її стебельце і корінці. Земля почорніла від голизни.

Справжня біда прийшла з настанням перших холодів. Ніхто для військовополонених ніяких споруд не зводив. Бійці руками вигрібали-викопували нори-сховища. У кожну з них на ніч забиралося по кільканадцять чоловік. Доводилося людям напівстояти-напівлежати у нічний час. Вранці, перед перекличкою, полонені змушені були виходити чи навіть виповзати зі своїх схованок. Нерідко – майже в кожній «норі» – за ніч кілька чоловік помирало. Проте живі до самого ранку так і не відчували, що знаходяться поруч із мертвими до самого ранку – настільки ворожа неволя їх виснажила.

Згодом полонених, які залишилися живими, відправили на територію Німеччини – у робочий табір. Як виявилося. це був стаціонарний концтабір – із спеціально зведеними бараками, сторожовими вишками і високою загорожею з колючого дроту. За ним – зразу починалася територія іншого концтабору.

Непосильна праця, голодний пайок, жахливі умови існування швидко виснажували в’язнів. Немилосердністю, справжнім садизмом до бранців відзначався літній комендант табору. Щоденно, за його наказом, після підйому, кожний ув’язнений ще в бараці мав отримати удар нагайкою. При виході на роботу за межі табору – знову удар, при поверненні в табір – ще один. Згодом старого начальника табору змінив молодший і в’язнів більше не мітили нагайкою.

Одного дня в табір прибуло поповнення – кілька військових матросів. Очевидно, у полон вони потрапили недавно, бо ще встигли зберегти морську бадьорість і здоровий дух. У цей час у ворота табору в’їхала підвода, навантажена мерзлою напівгнилою рибою, яку супроводжував охоронець. Один із знесилених в’язнів не втримався, схопив рибину з воза і жадібно почав її гризти. Гітлерівець кілька разів ударив нещасного прикладом.

– Хіба так б’ють? – пролунав громовий голос одного з матросів.

– Was? Was? (тобто: що?) – фашист від несподіванки засіпав рукою ремінь гвинтівки. Та більше нічого він сказати не встиг. Точний нокаутуючий удар матроса вмить поклав його на землю. Німець тільки двічі тріпнув ногою і застиг навіки.

Цієї ж миті, на очах заціпенілої охорони табору, хоробрий матрос враз підтягнувся, зробив неймовірний підйом із переворотом через ряд колючого дроту і блискавично швидко опинився на території суміжного табору. У кілька секунд проскочив і його, знову підтягнувся – перелетів через іще один ряд колючого дроту і сховався в лісі. Диво, але пошуки ошелешеними такою спритністю і зухвальством матроса німцями виявилися марними – ніхто його більше не бачив, ні живим, ні мертвим.

Війна наближалася до кінця. Комендант табору отримав наказ знищити всіх в’язнів. Фашистський офіцер, разом з охороною, мав супроводжувати бранців у м. Ульм, де знаходилися війська СС. Комендант вишикував ув’язнених і повідомив їм зміст наказу, водночас запевнивши, що через два-три дні тут будуть американці, і він зробить усе аби урятувати бранців. Дорогою вони зустріли ще одну колону в’язнів, з іншого табору, яку супроводжував інший німецький офіцер, що отримав аналогічний наказ.

Комендант табору зумів переконати його, щоб він не вів ув’язнених на знищення. І таки дотримав свого слова й зробив усе для того, щоб в’язнів визволили американці. На прощання кожному потиснув руку, побажав доброго повернення додому і зустрічі з сім’єю.

Американці до бранців віднеслися добре. Нагодували їх, дали добовий пайок продуктів, відвезли в госпіталь. Згодом на автомашинах відправили в радянську зону окупації. Свої зустріли зовсім інакше. Забрали в нещасних продукти, отримані від американців, і розмістили їх у таборі з колючим дротом і під відкритим небом. Учорашні в’язні німецького концтабору спочатку нічого не могли зрозуміти. Невдовзі їх почали перевіряти смершівці. Слідчих, перш за все, цікавило питання, як вони опинилися в полоні, чи служили в армії Власова… Після допиту смершівці підсунули Петру Назаровичу протокол, який він мав підписати. Як і належить, він почав знайомитися з його змістом і в цей час пролунав знущальний голос офіцера: «Ти ще й читаєш?!» – і пудовий кулак врізався знову поневоленому бранцю в обличчя. Удар був настільки сильним, що Клочку на деякий час здалося, що в нього дві голови [35].

І все ж, після такої перевірки смершівцями, Петро Назарович знову одягнув форму червоноармійця. Кілька років іще служив, отримав військове звання «сержант», мав посаду заступника командира взводу. Повернувшись додому, тривалий час працював у колгоспі трактористом, потім – теслею.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Спогади жителя с. Охіньки Печеного Володимира Денисовича (1926 р. народження) про роки окупації німцями села.

  2. Спогади жителя с. Охіньки Савченка Миколи Ільковича (1922 р. народження), учасника Великої Вітчизняної війни.

  3. Мисан В. Вступ до історії України / В. Мисан. – Київ «Генеза», 2010. – С. 150.

  4. Україна і український народ у Другій світовій війні. – Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. – С. 19.

  5. Спогади жителя с. Охіньки Храпача Василя Тимофійовича (1929 р. народження) про роки окупації німцями села.

  6. Спогади уродженця с. Охіньки, жителя Санкт-Петербурга, Денисенка Григорія Миколайовича (1935 р. народження) про роки окупації німцями села.

  7. Спогади жительки с. Охіньки Марченко Ганни Максимівни (1920 р. народження) про роки окупації німцями села.

  8. Спогади жителя с. Охіньки Стьопи Петра Павловича (1928 р. народження) про роки окупації німцями села.

  9. Халимоненко П. Від Прилук до Праги. Спогади солдата війни 1941 – 1945 / П. Халимоненко. – С. 6.

  10. Спогади жителя с. Охіньки Стьопи Петра Павловича (1928 р. народження) про роки окупації німцями села.

  11. Спогади жительки с. Охіньки Марченко Ганни Максимівни (1920 р. народження) про роки окупації німцями села.

  12. Книга Скорботи України / В.М. Тандура, Я.І. Рутар, О.Б. Коваленко та ін. – Чернігів: РВК «Деснянська правда», 2006. – С. 247; Книга памяти Украины. Черниговская область. – Т. 8. – Киев: Поисково-издательское агентство «Книга памяти Украины», 1997.

  13. Спогади жительки с. Охіньки Марченко Ганни Максимівни (1920 р. народження) про роки окупації німцями села.

  14. Спогади жителя с. Охіньки Стьопи Петра Павловича (1928 р. народження) про роки окупації німцями села.

  15. Савченко М. Сокиринці. Кобзарський край / М. Савченко. – С. 144.

  16. Спогади жителя с. Охіньки Марченка Олексія Олександровича (1935 р. народження) про роки окупації німцями села.

  17. Турченко Ф. Новітня історія України. 11 клас / Ф. Турченко, П. Панченко, С. Тимченко. – Київ «Генеза», 2001. – С. 21.

  18. Спогади жительки с. Охіньки Зотової Євдокії Сильвестрівни (1923 р. народження) про роки окупації німцями села.

  19. Спогади жительки с. Охіньки Бигиб Марії Іванівни (1929 р. народження) про роки окупації німцями села.

  20. Марченко М. Старшина і остарбайтер / М. Марченко // Прилуччина. – 2013. – 13 січня. – С. 7.

  21. Спогади жительки с. Охіньки Бигиб Марії Іванівни (1929 р. народження) про роки окупації німцями села.

  22. Турченко Ф. Новітня історія України. 11 клас / Ф. Турченко, П. Панченко, С. Тимченко. – Київ «Генеза», 2001. – С. 33.

  23. Історичний нарис с. Охіньки Прилуцького району Чернігівської області (рукопис), підготовлений вчителем Охіньківської загальноосвітньої школи Бачишем Миколою Лаврентійовичем.

  24. Спогади жителя с. Охіньки Стьопи Петра Павловича (1928 р. народження) про роки окупації німцями села.

  25. Особиста переписка Павлущенка Дмитра Павловича з Охіньківською школою // із фондів шкільної музейної кімнати.

  26. Там само.

  27. Там само.

  28. Белов М. Звала Отчизна нас / М. Белов // Наше слово. Воскресенская городская газета. – 1991. – 7 ноября.

  29. Сальников К. Где же вы, друзья-однополчане? / К. Сальников // Наше слово. Воскресенская городская газета. – 1993. – 28 января.

  30. Спогади жительки с. Охіньки Марченко Ганни Максимівни (1920 р. народження) про роки окупації німцями села.

  31. Спогади жителя с. Охіньки Марченка Полікарпа Сидоровича (1919 р. народження) учасника Великої Вітчизняної війни.

  32. Там само.

  33. Спогади жительки с. Охіньки Кузьменко Марії Євтухівни (1921 р. народження) про роки окупації німцями села.

  34. Спогади жителя с. Охіньки Стьопи Петра Павловича (1928 р. народження) про роки окупації німцями села.

  35. Спогади жителя с. Охіньки Клочка Петра Назаровича (1920 р. народження) учасника Великої Вітчизняної війни.


Лариса Ребенок

РОБОТА МУЗЕЮ ШКОЛИ № 10 МІСТА ПРИЛУКИ

Історія фотографує останні зустрічі з ветеранами Великої Вітчизняної війни.

«Час війни – це час, коли почуття обов’язку перед Батьківщиною було вище страху, сильніше болі і випробувань важкістю походів, цінніше власного життя» – залишив запис у шкільному альбомі ветеран Протащук Андрій Демидович [1].

Часом учні не розуміють , що це за «почуття обов’язку» , як ордени і медалі могли стати мірилом подвигу. Для сучасного покоління великі справи оцінюються грантами, грошовими винагородами. І добре, що діти не розуміють, як війна встановлює свої закони. Та варто усвідомлювати, що до орденів та медалей додається дещо цінне і важливе – пам’ять майбутнього, розуміння, вдячність, повага і беззаперечне право ветеранів навчати цінностям життя.

В Прилуцькій загальноосвітній школі № 10 діє військово-історичний музей. У час, коли ветеранів майже не залишилось, музей промовляє їх спогадами, записаними в альбомах. Завдання даної роботи – презентувати роботу музею, відкрити для ширшого загалу спогади ветеранів, які відвідували школу з семидесятих років, узагальнити матеріал про час окупації Прилуччини.

Військово-історичний музей був відкритий 9 травня 1972 року.

Перші матеріали, тоді ще музейної кімнати, були присвячені визволителям острова (Гангут) Ханко, що знаходиться у Фінській протоці поблизу міста Ленінграда, нині Санкт-Петербурга, та Герою Радянського Союзу, уродженцю Ічнянського району, генералу Миколі Павловичу Симоняку, який командував військовими операціями на даному острові під час радянсько-фінської війни. Один раз на рік обов’язково відбувалися у школі №10 зустрічі з ветеранами-гангутцями. Проте пошуки нових матеріалів продовжувалася.

У результаті дослідницької роботи талановитих вчителів та учнів, які складали групу «Пошук», фонди музею поповнилися новими матеріалами.

Були зібрані матеріали (спогади ветеранів війни, солдатських вдів, учасників та дітей війни, їхні фото, власні речі), які розповідають про Велику Вітчизняну війну та про період окупації Прилук та Прилуцького району та про Героїв Радянського Союзу – уродженців Чернігівської області.

Частина музейних фондів присвячена десятилітній війні в Афганістані та загиблим там.

Музей створюється для залучення учнівської молоді до вивчення і збереження історико-культурної спадщини рідного народу, формування високоосвіченої всебічно розвиненої особистості та сприянню виховання у підростаючого покоління патріотизму, любові до своєї Батьківщини, поваги до народних звичаїв та традицій, національних цінностей.

Головними завданнями музею є:

1. Залучення молоді до пошукової, краєзнавчої, науково-дослідницької та природоохоронної роботи.

2. Формування в молоді соціально-громадського досвіду на прикладах героїчного минулого України.

3. Розширення та поглиблення загальноосвітньої та професійної підготовки молоді засобами позакласної роботи.

4.Проведення дослідницької роботи з метою вивчення культури та історії рідного краю.

5. Участь у міських, обласних, всеукраїнських заходах.

Напрямки роботи музею:

«писемні джерела» – листування з ветеранами ВВв, дослідження давніх історичних документів;

«усні джерела» – збір інформації про ветеранів ВВв, воїнів-інтернаціоналістів, героїв Чорнобиля, їхні досягнення; співпраця з відповідними організаціями;

«археологічні джерела» – пошук могил загиблих воїнів та налагодження зв’язків з їхніми родинами;

«краєзнавчий» – встановлення та дослідження матеріалів військових подій рідної місцевості;

«архівний» – дослідження архівних документів;

«родина» – встановлення тісних зв’язків з випускниками школи, які присвятили свою діяльність військовій справі;

«співпраця з науковцями» – тісний зв’язок з працівниками краєзнавчого музею та музею ім. Олега Кошового.

Результати роботи :

– відкрита меморіальна дошка на фасаді нашої школи «Загиблим воїнам-афганцям»;

– у місті відкрито пам’ятник «Загиблим воїнам-афганцям» ;

– випущено конверт; встановлено обеліск; названо теплохід, вулицю; відкрито пам’ятник І. Я. Дубинському – Герою Радянського Союзу;

– відкрито меморіальну дошку професору Щербині.

Військово-патріотичне виховання одержало дальший розвиток у різноманітних формах позакласних заходів. Вибір заходів здійснюється з урахуванням інтересів учнів, підготовленістю організаторів, стану матеріальної бази.

Із різноманітних форм позакласної військово-патріотичної роботи в нашій школі найбільш ефективними є: лекції, уроки мужності, тематичні вечори, творчі зустрічі, місячники військово-патріотичного виховання, походи, виставки, музеї, конкурси, військово-спортивні ігри, змагання з військово-прикладних видів спорту, козацькі ігри).

Члени групи екскурсоводів в результаті пошукової роботи провели дослідження бойового шляху наших ветеранів, адже ветерани рідко говорять про себе, а більше розповідають про своїх побратимів по зброї та про загиблих товаришів. Але завдання молодого покоління – знати в першу чергу про героїв, які живуть поряд.

Найбільшим здобутком військово-патріотичного виховання колективу школи №10 є створення групи продовженого дня з посиленою військово-патріотичною підготовкою, так званої групи кадетів, яка існувала на базі нашої школи з 2006 року по 2013 рік.

Вихованець школи має виростати патріотом України. Головне у військово-патріотичному вихованні – це відродження духовності та моралі, що базується на системі загальнолюдських цінностей і вбирають у себе національні, культурні, професійні та інші інтереси щонайширших верст населення.

Результатами нашої роботи є виховання сильних, мужніх юнаків, які захищали нашу школу на рівні міста та принесли значимі результати, у різних спортивних змаганнях, конкурсах, показавши свою фізичну витривалість, наполегливість, бажання перемагати.

Зокрема у рамках Спартакіади відбулись міські змагання Національного Кубку шкільного футболу «Євро–2012», команда нашої школи виборола І місце серед загальноосвітніх шкіл міста.

Проведені міські змагання з волейболу, де команда школи завоювала І місце у міських змаганнях з волейболу серед юнаків в залік Спартакіади школярів 2011–2012 н. р. серед команд загальноосвітніх навчальних закладів міста.

Робота музею – чітко злагоджена система, сформована протягом багатьох років, яка має свої традиції. Так традиційними стали заходи у музеї, на яких присутні ветерани ВВв. Ветерани намагаються заповнити прогалини навчальних посібників і донести до учнів правду. Такий зв’язок поколінь допомагає у створенні справедливого літопису про Велику Вітчизняну війну.

«Батьківщину ми можемо легко знайти, якщо ми навіть її втратили: а от націю і мову – ніколи; батьківщина – сама по собі – є мертва земля, це не людина. Нація ж – це наша кров, життя, дух, особиста власність». (Я. Колар)

Із різноманітних форм позакласної військово-патріотичної роботи в нашій школі найбільш ефективними є: лекції, уроки мужності, тематичні вечори, творчі зустрічі, місячники військово-патріотичного виховання, походи, виставки, музеї, конкурси, військово-спортивні ігри, змагання з військово-прикладних видів спорту, козацькі ігри).

Школа є центром виховної роботи в мікрорайоні і широко використовує допомогу батьків у роботі з військово-патріотичного виховання учнів.

Роботу з батьківським активом проводять за такими напрямами:



  • роз’яснення батькам завдань військово-патріотичного виховання учнів;

  • ознайомлення батьків з основними методами військово-патріотичного виховання дітей;

  • залучення батьків до участі в позакласній та позашкільній роботі (допомога в проведенні походів, екскурсій, військових ігор, керівництво гуртками, бесіди з учнями) на патріотичні теми, різноманітні форми спільної пошукової і творчої діяльності.

Батькам пропонуються такі форми та методи військово-патріотичного виховання учнів у сім’ї:

  • ознайомлення дітей із сімейними бойовими та трудовими традиціями, бесіди про героїчні подвиги українського народу;

  • читання та обговорення з дітьми книг на військово-патріотичну тематику;

  • спільний перегляд героїко-патріотичних фільмів, телевізійних передач;

  • заохочення дітей до участі в догляді за могилами воїнів та надання допомоги інвалідам війни;

  • розвиток інтересу до військової професії і служби в Збройних силах України;

  • фізична підготовка та загартування дітей.

Варто згадати тих, хто очолював музей – Голуб Г. П., Власенко В. П., Івахненко Н. О., Неймаш В. Л., Свириденко С. О., Головко Ю. В. Ці люди приклали багато зусиль, щоб організувати роботу учнів, систематизувати матеріал. Цінує музей і вкладає власні зусилля в його розвиток директор школи – Кобець Василь Іванович. Саме завдяки цим людям на базі школи є безцінні матеріали.

Спогади одного шкільного альбому

Один з альбомів музею містить фотографії, адреси і спогади ветеранів, які приходили в гості до школи. Це зокрема Денисенко Олексій Андрійович, Корчміна Гера Василівна, Іванін Георгій Васильович, Поздняков Володимир Васильович, Корінь Дмитро Іванович, Івахненко Олексій Олексійович, Колос Іван Іванович, Протащук Андрій Демидович, Хромов Олександр Григорович, Лотонов Олександр Васильович, Прядко Віра Саніфонова, Смірнов Олександр Андрійович, Залеснічко Віктор Миколайович, Іванов Михайло Якович, Васильєв Володимир Петрович, Левашов Василь Іванович, Шинкаренко Микола Андрійович, Задорожко Іван Григорович. Спільне в усіх спогадах те, що для кожного війна стала окремим життям: вчились, освоювали нові професії, одружувались, розлучались, знаходились. Кожний з ветеранів наголошував, що ладні були зносити будь-які труднощі заради перемоги. В умовах миру бажали учням відповідально ставитись до навчання, гідно поводитись і обрати професію, якою б приносили користь Батьківщині. На війні теж була диференціація зайнятості, можна обрати це за критерій подальшої розповіді.



Моряк, замісник командира окремого дивізіону кораблів протилодочної оборони - Протащук Андрій Демидович залишив у альбомі наступні спогади: «Слово «війна» прийшло в моє життя червневим світанком 1941 року під час служби на легендарному кораблі «Аврора» . Партія і серце дали наказ залишити «Аврору» і піти на фронт. Почуття обов’язку було вище страху, сильніше болі і випробувань важкістю походів, цінніше власного життя. Хіба ми могли не перемогти? Всю війну я провів з боями на кораблях Червонознаменного Балтійського флоту. Приймав участь в обороні Ленінграду, звільненні Прибалтики, в розгромі Східного пруського угрупування, взятті Кенінсбергу та інших бойових операціях на Балтійському морі. Був поранений, двічі тонув і дивився смерті у вічі, але завдяки тому, що гарно плавав – вижив. Нагороджений орденами СРСР: Вітчизняної війни, Червоного прапора, двома орденами Червоної зірки. Медалями: «За оборону Ленінграду», «За взяття Кенінгсбергу», «За перемогу над Німеччиною», та іншими. Дорогі школярі , пам’ятайте: молоде покоління 40-х років на своїх плечах винесло основний тягар війни. Ваше життя, робота і навчання повинні бути гідними батьків і дідів. Партія і народ вірять вам і сподіваються на вас. Капітан ІІ рангу, авроровець – А. Протащук» [2].

Розвідниця, лейтенант адміністративної служби - Прядко Віра Саніфонівна.

«Мене знайшла війна в інституті на державному екзамені. Нас евакуювали з Дніпропетровської області в Сталінградську. Я працювала вчителем, а також у колгоспі. У вересні 1942 року після закритого листа Сталіна, мене, як і 360 жінок Сталінградської області забрали на фронт. Зарахували мене в 118 військову частину, яка стояла під стінами Сталінграду. Від моєї майстерності в роботі завідуючої секретним діловодством, вміння зберегти військову таємницю, стратегії швидко надати секретні пакети нашим батальйонам залежало життя – і я це усвідомлювала, але не брати на себе відповідальність стало б малодушністю, а це не для війни і не для мене. У підпорядкуванні у мене було 8 солдат, але і самій почасти приходилось по-пластунськи доставляти пакети особливої секретності. В середині жовтня, коли ворог зробив спробу скинути нас в Волгу, було дуже важко. Бій був жорстокий, сонця ми не бачили за димом, річка здавалось горіла від вибухів. Гасло «Ні кроку назад» жило всередині нас – бій за кожний квартал, за кожний будинок, за кожний поверх, за кожну сходинку... Після припинення бойових дій в Сталінграді нас направили в Бутово (під Москвою) для трьохмісячного відпочинку і поповнення рядів. Тут я закінчила курси молодших лейтенантів. Потім – шлях визволення до Німеччини в розпорядженні ІІ Прибалтійського фронту. Нагороджена орденом Червоної зірки, медалями «За бойові заслуги», «За оборону Ленінграда», «За Перемогу над Німеччиною», пам’ятним знаком «Ветеран 64-7 гвардійської армії», ще 5 медалей і подяки. 5 вересня 1945 року мене, лейтенанта адмслужби, як вчителя демобілізували з рядів Радянської Армії. Дорогі школярі , вчіться бути кмітливими, сміливими в мирний час і ніколи не зраджуйте, будьте чесними і порядними. Із вдячністю – В.С. Прядко [3].



Льотчик Смірнов Олександр Андрійович .

«12 липня 1941 року я був направлений в ІІ Московську школу авіамеханіків спецслужб. Коли фронт підходив до Москви, ми всі виявляли бажання піти на захист столиці. Але Верховний головнокомандуючий сказав, що авіаспеціалісти країні ще будуть потрібні. Нашу школу евакуювали на Урал. В лютому 1942 року мене як відмінника бойової і політичної підготовки разом з шістьма товаришами направили в Запасний полк, присвоївши звання сержанта. Потім був направлений в Куйбишівську область, наш полк зарахували в резерв Ставки Верховного головнокомандування. Коли потрібно було нанести удар для розгрому фашистів під Вітебськом, наші літаки робили по 6-7 вильотів на день. Зачасту за день льотчик проводив у повітрі по 12 годин. Бувало приходили на землю на резервному бензині, тільки літак торкнеться земної поверхні як мотор припиняє роботу, секунди вирішували питання життя. Важко було і ремонтувати літаки, щоб вони знову піднялись в небо. За успішні бойові дії нашому 811 штурмовому авіаполку, а потім дивізії присвоїли звання Вітебської і вручили орден Суворова. Потім Литва, Польша, Німеччина – визвольний етап все ж легший. Наближався день перемоги, нам потрібно було знищити групу в м. Бреслау. Гарнізон цього міста не здавався аж доки не капітулював Берлін. Так ми зустріли перемогу. За успішні вильоти маю урядові нагороди, ордени. Медалі, дипломи Міністерства морського флоту , грамоти прикордонних військ» [4].



Командир радіовідділення, офіцер, командир батареї Залеснічко В.М.

«У жовтні 1939 року Сосницьким РВК був призваний в ряди Радянської Армії. Служив у 547 артилерійському полку в м. Куйбишев. Був командиром радіовідділення. У 1940 році полк переїхав у Грузію. Мав вже демобілізовуватись, але ...війна, – вогонь!!! На другий день війни мене направили на навчання в Тбіліське артучилище. По закінченню присвоєно звання молодшого лейтенанта. У грудні 1941 року був уже на фронті, командував вогневим взводом. У лютому в боях за Азов був поранений. Після госпіталя був призначений у І Сталінградське училище командиром взводу курсантів. Через 2 місяці знову на фронт. Воював у Криму, був командиром взводу розвідки. Потім отримав призначення на посаду командира вогневого взводу окремої артилерійської дивізії. У боях за Новоросійськ був знову тяжко поранений. Потім навчання у вищій офіцерській школі Червоної Армії, по закінченню якої присвоєно звання – старший лейтенант. Знову фронт, призначення командиром батареї. Поранений у боях за Чехословаччину, демобілізований у квітні 1945 року. Учням бажаю розуміти слово честь і нехай вогонь буде в серцях на все гарне, не розпалюйте ворожнечу» [5].



Секретар комсомольської організації, замполітрук Колос Іван Іванович.

«Наш 729–й стрілецький полк почав свої бойові дії в Карпатських горах, поблизу Косово. Продовжив бойові дії у складі Північно-Кавказького фронту. Найважчими були бої біля стін Львова, Івано-Франківська, Києва, Нальчика, Лисичанська. Перейшовши в контрнаступ ,наш полк приймав участь у визволенні Кубані, Північного Кавказу, Донбасу, Одеси. За участь у операціях по визволенню Болгарії та Румунії отримав вдячність від Верховного Головнокомандуючого маршала Радянського Союзу тов. Сталіна. Нагороджений орденом Червоної зірки та медалями» [6].



Викладач педагогіки на курсах інструкторів – льотчиків, старший лейтенант - Івахненко Олексій Олексійович.

«Я учасник громадянської і Великої Вітчизняної війни. В роки громадянської війни я служив у Прилуцькому Уєздвоєнкоматі. Їздив по селах , мобілізував коней для Червоної армії. В серпні 1941 року я служив у Воронезькій авіашколі пілотів. З наближенням німців нас евакуйовували в Сибір (м. Абакан ). Але в дорозі на нас налетіли німці і вбили 19 моїх товаришів, поранених було до 30. Мене призначили старшим лейтенантом, викладав я педагогіку в Омській воєнній авіашколі пілотів. Дві війни мого життя – дві рани. Добре, що можу вчити вже не воювати, а берегти мир» [7].



Командир відділення кулеметної роти Корінь Дмитро Іванович.

«До приходу німців на Менщину, влітку 1941 року, працював по мобілізації і брав участь у винищувальному батальйоні в боротьбі з ворожими парашютистами. Коли прийшли окупанти, був евакуйований до Харкова, звідки був мобілізований до лав Червоної Армії. Служив рядовим у 13-му запасному полку у Слов’яногорську. Німці змусили нас блукати місяць по території Донеччини і Ворошиловоградщини, спинились ми аж у Чебаркулі Челябінської області. В цьому ж полку я вже мав звання сержанта, служив помічником командира взводу і читав лекції в першій роті. Звідси мене послали на навчання в Тюменське піхотне училище, де працював командиром відділення першого взводу кулеметної роти. Був поранений і після шпиталю влаштувавсь у штабі цього ж училища. Нагороджений медалями «За победу над Германией», «За доблесній труд в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг.» [8].


1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка