Український інститут національної пам’яті Управління освіти і науки



Сторінка16/18
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.19 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Парторг, капітан –Власенко Микола Михайлович.

«У війні мені прийшлось приймати участь з першого її дня. Наша зенітно-артилерійська окрема частина, де я був секретарем комсомольської організації, заступником політрука, почала свої бойові дії в районі міста Шауляй Литовської РСР Прибалтійського Особливого Воєнного Округу. Потім продовжили воювати на Ленінградському фронті, на «малій землі». Німці не змогли взяти Ленінград відразу і розраховували взяти його рукою голоду та шляхом методичних бомбардувань та артобстрілів. Але не змогли зламати нас. За участь в цих легендарних подіях нагороджений орденом Червоної зірки, маю медаль «За оборону Ленинграда». Потім – на визволення Прибалтики, тут ми і зустріли перемогу» [9].

Останні зустрічі з ветеранами


У мікрорайоні школи на сьогодні немає в живих жодного ветерана. Спогади Шовкуна Сергія Гордійовича, Котолова Леоніда Григоровича, Терентьева Володимира Юхимовича залишені на останніх зустрічах.

Шовкун Сергій Гордійович.

«Народився я в селі Крутоярівка колишнього Яблунівського, а нині Прилуцького району. Після закінчення восьмого класу вступив до школи ФЗО у місті Прилуки. Закінчити не встиг – почалась Велика Вітчизняна війна. Добровольця направили у сухопутні війська, в розвідку.

У 1942 р. під Воронежем на Білгородському напрямку військова частина відступала на переформування. Отримали наказ: поблизу села Меліховка провести розвідку боєм, визначити кількість солдат та перелік озброєння ворога. Інформацію здобули швидко, передали і отримали нове завдання – приєднатися до війська, що вело бій під Меліховкою. Саме тут, рятуючи замполіта, отримав поранення. Всі п’ятеро товаришів з розвідки загинули, йти Сергій не міг. Троє суток, періодично втрачаючи свідомість від втрати крові, то на колінах, то боком рухався вперед аж доки не зустрілась група розвідників. Сергію допомогли дістатись госпіталю, де за життя боровся вже не сам» [10].



Котолов Леонід Григорович.

«Народився я в Осетії (м. Цхінвалі). У перші дні віни в місті проходили спортивні змагання, де виступав і молодий Леонід Китолов. Раптом із радіоприймача пролунала звістка про початок війни. Без вагань спортсмен став добровольцем. Вже будучи ветераном, неодноразово наголошував учням наскільки потрібні фізичні тренування. Йому це на фронті не раз рятувало життя, а спортивна витримка не давала зламатись. Згадати хоча б Сталінградську битву, участь у якій Леоніду Григоровичу прийшлось приймати при температурі мінус 40 градусів. Солдатам видали шерстяні маски на обличчя, але коли повітря виходило з’являвся лід, а це дуже заважало пересуватись. Ветеран полюбляв задавати риторично питання учням: «Ніхто не жалівся, але як думаєте – кому було простіше: загартованим патріотам чи просто патріотам? Починайте, хлопці з ранкової зарядки – не завадить». Як же осетинський хлопець потрапив у Прилуки? Кохання. Коли полк базувався на прилуцькому аеродромі він познайомився з тою, яку не міг забути і після демобілізації. Повернувшись на Батьківщину, зрозумів, що серце повертає в Прилуки. Приїхав, одружився і більшу частину життя провів в Україні. Працював у школі, очолював методобєднання вчителів допризивної підгтовки, був головою виконавчого комітету по фізичній культурі та спорту, після виходу на пенсію прийшов працювати в у міську раду ветеранів [11].



Терентьев Володимир Юхимович.

«Я – льотчик, визволитель міста Прилуки .Мене в Прилуки залишив аеродром і кохання. Пропозицію Ніні зробив швидко і не помилився, вона зі мною і до Берліну дійшла. Із 1942 до 1945 року здійснив 133 бойових вильоти, з яких більше половини відбулись в ході визволення України, 52 вильоти провів у якості ведучого групи. До визволення Прилук воював під Сталінградом, на Курсько-Белгородській дузі. У Прилуки почав літати з аеродрому в Тростянці. Німецьких літаків там уже не було, тому наші льотчики надавали підтримку наземним військам» [12].



Окупаційний режим

Про окупаційний режим згадує Котеленець Борис Миколайович.

«Народився 1926 року на Кустівцях. Коли розпочалась війна, старший брат (кадровий офіцер) і батько пішли на фронт. З перших днів окупації почались арешти членів родин активістів, комуністів, тих, чиї рідні були в лавах радянської армії. Одного разу, повертаючись ввечорі від товариша, він побачив, як поліцаї і німці вибивають двері та вікна рідної хати. Хлопець побіг у сторону Плискунівки і по замерзлому Удаю дібрався до села Замістя, де жила тітка. Так як німці могли завітати і за цією адресою, тітка Олександра вирішила переховувати Бориса в скирді соломи. Однієї ночі хлопець відчув, що до скирди хтось підійшов – це виявився рідний батько, якому вдалось втекти з полону. Зустріч тривала декілька хвилин. Батько в ту ж ніч пішов шукати шлях на фронт, а Борис в 1943 р. приєднається до батька. Він стане мінером 33 саперного батальйону і встигне знешкодити ще сотні мін, спробує себе розвідником, буде визволителем Києва, Варшави, а перемогу зустріне в Берліні. Борис Миколайович зізнався, що до цього часу його лякає звук будильника, адже діяти на війні потрібно було швидко і секунди вирішували життя чи смерть. Остаточне рішення було – за життя. Нагороджений Борис Миколайович Орденом Червоної Зірки, Орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, Орденом «За мужність» та ще 12 медалями [13].

Офіційно Прилуки опинилися в руках ворога 18 вересня 1941року. Але за день до окупації по місту пройшла німецька колона з вантажними машинами, мотоциклами, велосипедами і пішими солдатами. Коли колона залишила місто, пересуваючись в напрямку Сум, прилучанам стало зрозуміло – в місті немає ніякої влади і скоро відбудеться окупація німцями. Звичайно знайшлись такі, що почали грабувати магазини, і такі, що почали готуватись до зустрічі німців. Зокрема, колишній завгосп панчішної фабрики Романюта вирушив назустріч німцям і запропонував співпрацю. Його призначили міським старостою і дали перше завдання – організувати зустріч німецьких військ. Романюта вмовив близько десяти чоловік одягнути українські костюми і вийти з квітами, хлібом-сіллю зустрічати німців, як визволителів. Вишиті сорочки і німецька свастика – невдале поєднання. Так і було в Прилуках – зрадники, які отримали карабін і пов’язку поліцая – показували своє справжне обличчя. Вони грабували жителів міста, зводили особисті рахунки (Ведмідського Григорія було записано в список партійців до розстрілу, хоча він ніколи не був членом партії, але мав конфлікт зі старостою, який складав для німців цей список). Варто сказати, що серед поліцаїв, яких зневажали прилучани були і такі, що насправді заслуговували поваги. Наприклад, Антоненко був розвідником, а поліцаєм став за наказом радянського командування. Два поліцаї відмовились розстрілювати прилучан-євреїв, їх розстріляли, але не змусили до вбивства своїх.

Серед окупантів були і союзники – румуни та італійці. Очевидці згадують, що румунські солдати були зухвалими і жорстокими до населення. А італійські вояки були дуже боязкі. Коли італійський уряд підписав договір про капітуляцію, німці перестали їх забезпечувати і італійці жебракували в окупованого населення [14].

За спогадами Нощенка Миколи Федоровича в Прилуках була особлива військова частина вихідців з колишніх азіатських радянських республік, які ненавиділи радянську владу. Вони користувались довірою німців, до прилуцького населення були жорстокі.

Гітлерівці створили в Прилуках цілий каральний апарат – гестапо, жандармерію, військову комендатуру, два поліцейські відділи, міську комендатуру, сільськогосподарську комендатуру [15].

Оголошння в Прилуках ілюструють незмінні методи – залякування (смерть за співпрацю з радянськими), винагорода за доноси, безкоштовні курси німецької мови (школа № 7), комендантські години.

У грудні 1941року в місті виникла підпільна група «Юні товариші». Організаторами її були політрук Новицький Н. І. і киянин, лейтенант Ю.А.Агеєв, які потрапили в оточення і опинились в Прилуках. Члени групи поширювали листівки, зробили ряд диверсійних актів. У грудні 1942 року гітлерівці заарештували 48 підпільників і розстріляли їх.

Друга підпільна група була організована в середині 1942 року під керівництвом комсомольців Правдивця І.Т. та Полякова І.А. Вона , як і перша, була офіційно зареєстрована в обкомі партії. Але була ще й третя підпільна група, відомості про яку зібрав Григорій Греченко. Ця антифашистська група діяла сама по собі. Хлопці 15–17 років (спочатку їх було 12) об’єднувались в трійки і визначали план подальших дій. Серйозна конспірація, обережність дозволила в разі виявлення однієї з трійок вціліти іншим. В саду на горищі у Зленків хлопці обладнали портативну радіостанцію (до війни Володя Зленко, Володя Пилипенко і Юрій Полуботько відвідували заняття радіогуртка). Хлопці слухали радянські радіопередачі і головний зміст записували друкованими літерами в листівки, які розклеювали в багатолюдних місцях. Окрім цього хлопці передавали в радянським військовополоненим перев’язувальні матеріали, продукти харчування, тютюн [16].

Встановлення «нового порядку» було тісно пов’язане з «остаточним рішенням єврейського питання». До кінця 1941 року всіх євреїв-жителів Прилук зібрали в приміщенні школи №4 для загального мешкання, заборонивши залишати обумовлену територію. Переповнені кімнати, голод і холод, нестерпні умови проживання спричинили високу смертність. Євреї Прилук загинули останніми в області. В травні 1942 року до міста прибула зондеркоманда СД «Пласт». Перший масовий розстріл був призначений на 10 травня 1942 року, повторний – на 20 травня. У цей час в урочищі Плискунівка, в глибокому яру, було вбито 1290 євреїв. Дітей труїли, дорослих розстрілювали). Кожного року 20 травня відновлена Прилуцька міська єврейська община збирається на цьому місці, щоб віддати шану невинно загиблим. Учні ЗОШ № 10 підтримують чистоту, в день пам’яті покладають квіти, читають вірші , слухають спогади ветеранів [17].

Серед публікцій, що зберігає музей є такий лист:

«Шановна редакція газети «Правда Прилуччини». Цього листа пише вам з далекого м. Тольятті Куйбишевської області Бровкіна Марія Петрівна. …Є у нас прохання висловити велику вдячність керівникові музею бойової слави середньої школи № 10 Ніні Олексіївні Івахненко, а також учням школи за участь у розшуку любого чоловіка ...» [18].

Таких листів до редакції і до школи приходило багато. За що дякували люди з різних куточків СРСР? 9 травня 1988 року в парку Вічної Слави відбувся мітинг-реквієм. Приїхали на нього близькі і рідні загиблих визволителів. Довгі 43 роки багато хто з прибулих не знав, де могили їх рідних. Слідопити школи провели велику роботу, адже почасти відомі були лише прізвища загиблих. А потрібно було знайти адреси родичів, написати листи, запросити, прийняти, знайти потрібні слова. Гості віддячили щирістю слів та родинними історіями. Некрутенко Любов Панасівна приїхала до могили батька, якого ніколи не бачила. Народилась вона тоді, коли Некрутенко Панас Мойсейович вже був похований в прилуцькій землі. Матір фашисти теж закатували. Коли Любов Панасівна виходила заміж, то залишила прізвище батька, адже це єдине, що від нього залишилось. По цьому прізвищу її і відшукали.

Іван Юхимович Івченко приїхав з Волгограду на батькову могилу. Виявилась нова деталь в сімейній історії – він пішов на фронт 7 листопада 1943 року, а батько помер від тяжких поранень 6 листопада цього ж року. Син змінив батька на бойовому посту, навіть не здогадуючись про це [18].

Проходить зміна поколінь і хочеться вірити, що подвиг героїв війни буде жити в мирних перемогах сучасного покоління – перемогах над цинізмом, егоїзмом, матеріалізмом. Пліч-о-пліч стояти за гарну справу, знаходити сили бути вірними і відданими, гідно і з честю представляти мирні соціальні статуси – це те, чому вчили ветерани, сподіваючись на ще одну перемогу.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1Запис в шкільному альбомі жителя м. Прилуки ( вул. Червоноармійська , 68) Протащука Андрія Демидовича про Велику Вітчизняну війну.

2 Там само.

3 Спогади жительки м. Прилук Прядко Віри Сафонівни (1917 р. народження) про Велику Вітчизняну війну.

4 Спогади жителя м. Прилук Смірнова Олександра Андрійовича (1922 р. народження) про Велику Вітчизняну війну.

5 Спогади жителя м. Прилук Залєснічко В.М. про Велику Вітчизняну війну. Спогади жительки м. Прилук Прядко Віри Сафонівни (1917 р. народження) про Велику Вітчизняну війну.

6 Спогади жителя м. Прилук Колоса Івана Івановича про Велику Вітчизняну війну.

7 Спогади жителя м. Прилук (вул. Радянська, 133) Івахненка Олексія Олексійовича (1900 р. народження) про Велику Вітчизняну війну.

8 Спогади жителя м. Прилук (ІІ провулок Шевченка, 20) Кореня Дмитра Івановича про Велику Вітчизняну війну.

9 Спогади жителя м. Прилук (вул. Радянська, 85) Власенка Миколи Михайловича про Велику Вітчизняну війну.

10 Спогади жителя м. Прилук Шовкуна Сергія Гордійовича про Велику Вітчизняну війну.

11 Спогади жителя м. Прилук Котолова Леоніда Григоровича про Велику Вітчизняну війну.

12 Спогади жителя м. Прилук Терентьєва Володимира Юхимовича про Велику Вітчизняну війну.

13 Спогади жителя м. Прилук Котеленця Бориса Миколайовича (1926 р. народження) про Велику Вітчизняну війну.

14 Миргородський Олександр. Прилуки в роки Великої Вітчизняної війни / Олександр Миргородський. – Тернопіль: Видавництво «Підручники і посібники», 2008. – С. 33.

15 Миргородський Олександр. Вказана праця. – С. 35.

16 Миргородський Олександр. Вказана праця. – С. 59.

17 Ліпін Павло. Трагічні сторінки історії єврейського народу / Павло Ліпін // Слово школяра. – 2010. –№ 2 (квітень–червень). – С. 29.

18 Ткаченко Ніна. Пам’ять людського серця / Ніна Ткаченко // Правда Прилуччини. – 1988. – 13 травня.

19 Там само.
Тетяна Денисенко

І ТІЛЬКИ ПАМ’ЯТЬ НЕ СИВІЄ. СПОГАДИ ВЕТЕРАНА ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ РЕДЬКО ГРИГОРІЯ ФЕОФАНОВИЧА ПРО ЙОГО БОЙОВИЙ ТА ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ

На фото – ветеран Великої Вітчизняної війни Редько Григорій Феофанович (народився 22.03.1922 – помер 28.09.2010 рр. Проживав у смт. Срібне Чернігівської обл. Уродженець с. Іванківці Срібнянського р-ну.).

Спогади ветерана про його бойовий шлях були записані в 2005 році. На жаль, Редько Григорій Феофанович відійшов у вічність – його вже немає поруч з нами. Та його спогади про Сталінград, Курську дугу, Корсунь-Шевченківську битву, Сандомирський плацдарм, як і спогади про нього самого, будуть вічно жити в наших серцях і серцях прийдешніх поколінь.

Події Великої Вітчизняної війни здаються близькими і давніми в часі, але ніколи не забутими. Пам’ять серця непідвладна часові.

Тисяча чотириста вісімнадцять днів і ночей жорстокого двобою з фашизмом – таким був шлях солдата та всього народу Радянського Союзу до Перемоги. Той шлях политий кров’ю 20-ти млн. радянських людей, які віддали свої життя за свободу і незалежність Батьківщини. Наші люди пам’ятають голод і варварські бомбардування, палаючі міста і села, засніжені окопи і самовіддану мужність бійців, які грудьми стали на захист матері – Вітчизни.

Москва і Ленінград, Сталінград і Севастополь, Одеса і Новоросійськ, Брест і Керч, Курська дуга і Дніпро, балканські перевали і відроги Карпат – це далеко не всі етапи бойового шляху до Перемоги.

Не забути, як і словами не передати ту радість, з якою кожний зустрів у ті далекі травневі дні звістку про Перемогу, про закінчення кровопролитної війни, про розгром фашизму. Розгром гітлерівської Німеччини – одна з найяскравіших сторінок літопису нашої Батьківщини.

У пам’яті поколінь будуть вічно жити подвиги воїнів Радянської Армії, партизан, підпільників, трудівників тилу всього радянського народу в роки Великої Вітчизняної війни.



Спогади ветерана війни Редько Григорія Феофановича: «Мені довелось бути учасником ряду вирішальних битв Великої Вітчизняної війни. Моя біографія проста, подібна до багатьох біографій.

Родом я з села Іванківці. Після закінчення середньої школи в листопаді 1940 року 18-ти річним юнаком був призваний у ряди Червоної Армії і був зарахований курсантом 1-ї Вольської авіатехнічної школи, яку закінчив на початку липня 1941 року з присвоєнням звання сержанта авіатехнічної служби.

Як відомо, 22 червня 1941 року озброєні до зубів орди німецько-фашистських загарбників віроломно напали на нашу Батьківщину, розпочалася Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу проти гітлерівської Німеччини. Напад ворога викликав полум’яний патріотизм, масовий героїзм, всенародний гнів, тисячі і тисячі людей виявили бажання негайно піти на фронт і зі зброєю в руках стати на захист Батьківщини.

На другий день війни я і мої товариші по авіатехшколі т. Олександр Попутний, з Дніпропетровщини, Василь Чепурний з Полтавщини, Григорій Голобурда з Чернігівщини, Петро Россадін з Москви та багато інших курсантів подали рапорти командуванню авіатехшколи з проханням направити на фронт.

Але нам було відмовлено і по закінченню навчального курсу нас направили авіатехніками в ряд авіаційних шкіл, зокрема мене і моїх колег було направлено в Балашовську авіашколу пілотів.

Тут ми працювали на обслуговуванні літаків ДБ-3, СБ, де навчались пілоти льотної справи. Крім цього у вільні від обслуговування часи, а їх до речі було дуже мало, ми вивчали матеріальну частину, поступивших на озброєння літаків-штурмовиків ІЛ.-2, а також одержували уроки по техніці пілотування літаків У-2, СБ - готували з нас запасних пілотів. Влітку 1942 року на південно-західному напрямку радянського-німецького фронту створилась небезпечна обстановка. Використавши відсутність другого фронту, ворог зосередивши величезні сили танків, піхоти, авіації зламав нашу оборону і прорвався в сторону Північного Кавказу, в міжгір’я Волги і Дону, 17 липня зав’язав бої за Сталінград, з метою вийти на Волгу і повернути напрям удару на Москву з півдня.

Становище радянської країни було критичним про що з прямотою говорилось в наказі НКО № 227 від 28. 07. 1942 року. У наказі говорилось:

«Кожний командир, червоноармієць і політпрацівник повинен зрозуміти, що наші засоби не безмежні.

Територія радянської країни – це не пустеля, а люди – робітники, селяни, інтелігенція, наші батьки, матері жінки, брати, діти ... Після втрати України, Білорусії, Прибалтики, Донбасу та інших областей у нас стало набагато менше території, стало бути набагато менше людей, хліба, металу, заводів, фабрик. Ми втратили понад 70 млн. населення, понад 800 млн. пудів хліба за рік, і більше 10 млн. тонн металу за рік.

У нас нема вже тепер переваги ні в людських резервах, ні в запасах хліба. Відступати дальше – значить загубити себе і загубити разом з тим Батьківщину.»

Наказ № 227 вимагав від всіх бійців і командирів стійкості і твердості духу. «Пора кінчати відступ. Ні кроку назад. Таким тепер повинен бути наш головний заклик. Потрібно твердо до останньої краплі крові захищати кожну позицію, кожний метр радянської території, чіплятися за кожний клаптик землі і відстоювати його до останньої можливості.

Наша Батьківщина переживає тяжкі дні. Ми повинні зупинити ворога, чого б це нам не коштувало.

Німці не так сильні як це здається панікерам. Вони напружують останні сили. Видержати їх удар зараз, в ближчі декілька місяців – це значить забезпечити за нами перемогу.»

Цей наказ був доведений до кожного воїна Червоної Армії. Він був зачитаний 31 липня на мітингу військовослужбовців Балашовської авіашколи пілотів, багато з яких виявили бажання йти добровільно на фронт на захист Сталінграду. У тім числі був і я.

З добровольців бійців була створена 62 стрілецька дивізія (комдив полковник Фролов), яка була направлена на оборону Сталінграда і прийняла бойове хрещення 17 серпня 1942 року в районі дослідного поля радгоспу «Кузьмичі».

Обстановка під Сталінградом у той час була надзвичайно складною. Ворог не рахуючись з втратами намагався захопити Сталінград, охопивши його подвійним кільцем намагався вийти північніше міста до Волги, захопити Дубовку і перерізати сполучення Сталінграда з півночі.

6,5 місяців продовжувалась Сталінградська битва. У ній приймало участь з обох сторін понад 2 млн. чоловік, 26 тисяч гармат і мінометів, понад дві тисячі танків, біля двох тисяч літаків.

Ореолом слави і безсмертя овіяно ім’я легендарного міста-героя. Сталінград навіки ввійшов у літопис, як символ несокрушимості нашої держави. З Сталінградом пов’язана вирішальна битва, що визначила корінний перелом у ході Другої світової війни і забезпечили її переможний фінал на користь Радянського Союзу.

Героїзм воїнів-сталінградців здивував увесь світ. Вони відбили шалений натиск 36 фашистських дивізій, а потім 19 листопада 1942 року перейшли в наступ, розгромили і полонили 330-тисячну німецько-фашистську армію.

Під Сталінградом я прийняв вперше бойове хрещення 17 серпня 1942 року в районі Дослідного Поля радгоспу « Кузьмичі», що розташоване на північний захід від Сталінграда на віддалі 17 км. Наша 62 стрілецька дивізія 66 армії (командарм генерал-лейтенант Жадов) протистояла німецько-фашистським військам, які настирливо намагалися вийти на Волгу в районі Дубовки і ліквідувати плацдарм на р. Дон, який обороняла наша дивізія. Своїми наступальними діями 66 армія Донського фронту (ком. фронту Рокосовський) відтягувала на себе частину сил гітлерівських військ від 62 армії (командарм Чуйков), яка оборонялась безпосередньо в Сталінграді.

У той час я командував стрілецьким відділенням. Того пам’ятного літнього дня 17. 08. 1942 року наш 1151 стрілецький полк після 20-ти хвилинної підготовки при підтримці інших частин дивізії перейшов в атаку і ми піхотинці сходу ввірвались у траншеї ворога, де закипів рукопашний бій. Ворог не витримав дружньої штикової атаки і відступив.

Наш полк вклинившись на 3–4 км., зайняв все Дослідне Поле і цим самим було покращено оборону на плацдармі. В цьому бою я мало не загинув від кулі фашистського офіцера, який стріляв в мене в упор, а я увернувшись від кулі заколов його штиком.

Ворог втративши вигідну позицію щодень по 5–6, а часом і по 8–10 раз на добу атакував наші позиції, обрушував на нас лавину вогню і металу. Але позиції наші були неприступні, бійці втримали натиск німецько-фашистських вояк. Не раз нам приходилось нав’язувати ворогові штикові атаки і ворог не втримував їх, відкочувався.

Згодом наша 62 дивізія влилася в 343 кубанську дивізію. В цій дивізії я служив в 289 стр. полку в мінометній батареї спочатку наводчиком, а потім командиром обслуги 120 мм. міномета (міна – 16 кг).

Згодом, коли 343 стрілкова дивізія (комдиви генерал-майори Ксенко, Анциферов) перейшла в наступ, відбулись жорстокі бої за Ерзовку, балки Сату, Суху і Мокру Мечетну, за висоти Бой, Май, населені пункти Орловку, тракторний завод. Тут біля тракторного заводу в день завершення Сталінградської битви 2 лютого 1943 року я був легко ранений в праву ногу.

Після лікування в медсанбаті м. Заварикіно, де я знаходився всього 20 днів я знову повернувся в свою бойову сім’ю. За бій під Сталінградом мене було нагороджено медалями «За оборону Сталінграда» і « За відвагу».

5 травня 1943 року згідно наказу НКО 343 дивізії був вручений гвардійський Прапор і вона була перейменована в 97 гвардійську стрілецьку дивізію. В урочистій обстановці бійцям був вручений почесний знак « Гвардія».

У боях за Сталінград ми навчилися оборонятися і рішуче наступати, ламати ворожі позиції. Девіз «гвардії» такий – «Де «гвардія» обороняється – ворогу не пройти, де «гвардія» наступає – ворогу не утриматись.»

Битва на Курській дузі літом 1943 року, учасником якої мені довелось бути, як командир 120 мм. міномета 289 стр. полка 97 гвардійської стр. дивізії 5 гв. Армії (66 армія була перейменована в 5 гвардійську армію) закінчилась повною поразкою німецько-фашистського угрупування військ. Не помогли гітлерівцям ні нові танки «Тигр», ні самохідні гармати «Фердінанд» при допомозі яких вони намагались взяти реванш за Сталінград.

До речі, у районі Прохорівки відбувся найбільший танковий бій Другої світової війни, де з обох сторін приймало участь до 1,5 тис. танків. Тут було навалено груду фашистських машин. Наші війська перейшли в наступ. Був звільнений Бєлгород, Прохорівка, Томаківка, Борисовка. Бої перенеслись на Україну.

Наша дивізія звільнила Богодухів, 21 вересня переправилась через мальовничу річку Ворсклу і штурмом оволоділа м. Полтавою за що їй було присвоєно звання «Полтавської». За участь дивізії по звільненню Кременчуга від німецько-фашистських військ її було нагороджено орденом Червоного Прапора.

У цей час я був нагороджений орденом Червоної Зірки і в жовтні 1943 року направлений на 3-х-місячні курси підготовки парторгів стрілецьких батальйонів при 2-му Українському Фронті.

Після закінчення курсів 1 лютого 1944 року мені було присвоєно звання молодшого лейтенанта і я був призначений парторгом першого стрілецького батальйону 289 полка. Приймав участь у звільненні Кіровограда, Знам’янки, Новоукраїнська в Корсунь-Швченківській битві.

Україна була звільнена від німецько-фашистських окупантів. За мужність і героїзм воїнів в боях по звільненню України 97 гвардійську дивізію було нагороджено орденом Суворова 2-го ступеня та орденом Богдана Хмельницького.

У червні 1944 року мені було присвоєно чергове звання гвардії-лейтенанта.

У цей час наша дивізія вела бої на території Румунії, в Ясько-Кишенівській операції в боях за Батошани, Паркани.

Згодом нашу 5 гвардійську армію було переведено в склад 1-го Українського фронту, де вона приймала участь у боях по визволенню Польщі.

У липні 1944 року мене перевели парторгом 3-го стрілецького батальйону сусіднього 294 гв. полку 97 дивізії (командир полку підполковник Харитонов, зам. по політчастині майор Косой).

Наша дивізія вела кровопролитні бої на Сандомирському плацдармі. Ворог

чинив шалений опір, намагаючись за будь-яку ціну ліквідувати Сандомирський плацдарм на річці Вісла. Точилися безперервні жорстокі бої. Та опір ворога було зламано. В одному з боїв під містечком Стопниця, де ворог кинув на третій батальйон понад 50 танків і до полку піхоти, 27 серпня 1944 року я був вдруге тяжко поранений ( снаряд розірвався за три метри від окопу).

За бої на Сандомирському плацдармі і форсування річки Вісла я був нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня.

На цьому скінчився мій бойовий шлях у складі славної і рідної для мене 97 гв. Полтавської Червонопрапорної орденів Суворова і Богдана Хмельницького стрілецької дивізії, бойовий шлях якої проходив дальше по території Німеччини і закінчився визволенням Чехословаччини. 15 раз головнокомандувач у своїх наказах оголошував подяки особистому складу дивізії.

Відгриміли бої, здобуто велику Перемогу, пройшли роки але в пам’яті живуть бойові дні, ратні подвиги, мужність і безсмертя воїнів, моїх колег однополчан, що перегородили своїми грудьми шлях загарбникам, розгромили фашизм і врятували людство від мороку і тьми.

Про мужність і героїзм складаються пісні і пишуться книги. Одна з пісень присвячена нашій дивізії, яка закінчується словами:

«Не умолкла гвардейская слава,

Не утихли раскаты «Ура»!

Помнит Кременчуг и Полтава

Помнят волны седого Днепра».

У пам’яті спливають мої товариші – Биков, Пархоменко, Степаненко та інші, що разом зі мною першими ввірвались у ворожу траншею 17 серпня 1942 року під Сталінградом. Мінометники Акіншин, Капустін, Кузьмін, Нетреба, що громили ворога під Орловкою на Курській дузі, під Полтавою і Кременчугом, командири рот Кудрявцев, Косенко, командири мінбатареї Шевченко, Лічман, комбатальйонів Абухов, Раков, командири полків Науменко, Харитонов, зам. по політчастині ком. полку майор Косой, секретар п/о, парторг 289 гв. полка Борозінець, комсорг 3-го батальйону 294 полку Леденьов та інші.

Нам доводилось з фронтовими побратимами ділити лихоліття війни, нас розкидали фронтові дороги, багатьох з нас нема в живих, багато віддали своє життя за Батьківщину. Пам’ять про них шануємо вічно.

Приємно зустрічатись з однополчанином фронтовим колегою по 289 гв. полку 97 стр. дивізії, нині пенсіонером, с.Карпилівка П.Г. Коваленком. Ми ділимося спогадами про наші фронтові будні, про бойових побратимів.

Після госпіталю я демобілізувався з рядів Радянської Армії і в 1945 році працював безперервно в райкомі партії, а потім в органах народного контролю, тепер на заслуженому відпочинку. Часто пригадуються роки війни, моральна велич справи, за яку боролися радянські люди в роки війни, була важливим фактором мужності і героїзму».


1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка