Український інститут національної пам’яті Управління освіти і науки



Сторінка17/18
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.19 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Перший фронтовий лист(Додпток А) додому Редько Григорія Феофановича у січні 1944 року у звільнене від окупантів село Іванківці Срібнянського району (мова оригіналу).

«Здравствуй дорогая мама и сестрица Верочка. Сообщаю, что три ваших письма получил. Как я был рад. Ведь я думал, что Вас-то и в живых нету. Сразу даю ответ. Не знаю, из писем поймешь ли ты мою жизнь за 3 года и 3 месяца. 1940 года 12 ноября я вступил на службу, с того времени в моей жизни произошли большие изменения. После того, как я ушел на фронт добровольцем из Вольского летного училища мне пришлось перенести очень большие трудности которые вьпали на мою долю. Почти 2 года мне пришлось провести в окопах, на передовой.

Чего только не переносил: і холод и т. Д. Бывало, мама, заложишь руку под мышку и вытянешь штук 10 «зверьков». Рубашки бывало гнили на плечах. Выгребешь снежок, простелишь плащ палатку и ляжешь отдыхать. Только лег и бой, и бой, и бой… Теперь я нахожусь на отдыхе и учебе ( 3-ох-місячні курси підготовки парторгів стрілецьких батальйонів) . Учеба кончается 31 января и я стаю офицером. Воевал старшим сержантом. Под Сталинградом был разведчиком, связистом, командиром 120-мм. миномета. Моє орудие по врагу випустило 1540 мин и столько же под Курском и Белградом. (1 мина весит 16 кг.).

Но сердце кровью обливалось когда вспоминал про тебя и Верочку. В самый жестокий бой я помнил, что там далеко на родине, в ужасном положении находятся моя родная мать и бедная сестренка Верочка. Все думы и помыслы были о Вас, и об отце. (Він ще не знав, що батько в чині капітана загинув ще в 1941 р., разом з армією генерала Кирпоноса). Какая радость, что после долгой разлуки я получил от вас весточку. Хотя письма и не очень веселые. Что наделали предатели в селе: спалили 262 двора и 2 школы. Где же живут бедные люди? Но ничего, мы таких предателей-иуд под Кременчугом много стукнули. Пиши мама подробней о своей жизни. Жди письма. Целую тебя и Верочку».

Додаток А



Наталія Мещенинець

ЛЮБЕЦЬКА «ЛАСТІВКА»

46-й гвардійський Таманський Червонопрапорний ордена Суворова 3-го ступеню нічний бомбардувальний авіаційний полк – єдине у своїй унікальності з’єднання часів Великої Вітчизняної війни. Цей полк був жіночим. Усього було три авіаційних полки, в яких літали жінки: винищувальний, важких бомбардувальників та легких бомбардувальників. Два перших полки були змішаними, і тільки останній, де літали на легкому бомбардувальнику По-2, був виключно жіночим. Льотчики і штурмани, командири і комісари, техніки і механіки, лікарі і працівники штабу – усе це були жінки. І вся, навіть найважча робота, робилася жіночими руками.

Авіаційний полк був сформований у жовтні 1941 року за наказом НКО СРСР №0099 від 08.10.1941 р. «Про формування жіночих авіаційних полків ВПС Червоної Армії». Саме в цьому полку в роки Великої Вітчизняної війни служила Віра Якимівна Кашина (Огій), жителька селища Любеч Ріпкинського району Чернігівської області.

Народилася Кашина В.Я. у Любечі в 1920 році в багатодітній сім’ї. Батько працював посезонно в річковому пароплавстві, мати була домогосподаркою. Після закінчення 7 класів пішла працювати.

До війни вийшла заміж. І тому в 1941 році, як дружина офіцера, була евакуйована до Сталінграда, де добровільно працювала сестрою милосердя. У квітні 1942 року Віру Якимівну призвали до армії й направили на навчання до міста Енгельса. Півроку вона наполегливо навчалася на курсах авіамеханіків. Іспити з теорії і практики здала на «відмінно» й одразу в складі 46-го гвардійського нічного легкого бомбардувального жіночого авіаполку, який формувався в м. Енгельсі, прибула на передові позиції.

Молоді льотчиці за війну піднімали у бій літаки По-2 23762 рази і скинули на ворога 2 902 980 кг бомб. Усього літаки знаходилися в повітрі 28676 годин (1191 добу). За неповними даними, полк знищив і пошкодив 17 переправ, 9 залізничних ешелонів, 2 залізничні станції, 46 складів, 12 цистерн з горючим, 1 літак, 2 баржі, 76 автомобілів, 86 вогневих точок, 11 прожекторів. Також було скинуто 155 мішків з боєприпасами і продовольством радянським військам, що потрапили в оточення.

Всю війну пройшла Віра Кашина з екіпажем у складі льотчиці, командира ланки Раїси Юшиної та штурмана Лідії Лошманової.

Вдень вона готувала літак, здійснювала пробні вильоти. Вночі проводжала свій екіпаж на бойове завдання, чекала повернення.

За час війни забезпечила 600 надійних вильотів. Згадуючи той час, говорила: «Працювали без вихідних. На відпочинок за добу припадало 2–3 години. Відпочивали в землянках, де навіть стіл і лави були земляними. Перед відпочинком кожній дівчині давали випити 50 грамів спирту або 100 грамів горілки або 200 – вина, щоб швидше розслабилися, зігрілись і заснули. Будили через 2 години і – мерщій на польовий прифронтовий аеродром.

На війні забували про негаразди, їжу, мокрий одяг. Та найтяжче було взимку, коли від виснажливої нежіночої праці, бензину, вітру й морозу розпухали руки, що потім ними не можна було тримати навіть ложку».

Існувало неписане попередження: якщо літак зробить вимушену посадку – військовий трибунал. Але й без цього застереження дівчата працювали вдень і вночі, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я.

Була ніч, про яку особливо згадувала Віра Якимівна, з 20 на 21 грудня 1944 року. Тоді її екіпаж здійснив 16 бойових вильотів через лінію фронту.

Кашина В.Я. пройшла дорогами війни через Кавказ, Кубань, Тамань, Крим, Білорусію, Східну Прусію, Померанію, Німеччину. День Перемоги сержант В.Я. Кашина зустріла у Нойбрандербурзі.

Фронтовичку нагороджено орденом Червоної Зірки, медаллю «За бойові заслуги», орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями: «За оборону Кавказу», «За звільнення Варшави», «За перемогу над Німеччиною».

15 жовтня 1945 року полк був розформований. Кашина демобілізувалася з лав Збройних сил 1 грудня 1945 року.

Як тільки не називали дівчат із 46-го авіаполку. Німці називали їх «нічними відьмами», бо літали на завдання тільки вночі, свої – «Дунькин полк» (за неповним ім’ям командира полку Євдокії Бершанської та з натяком на повністю жіночий склад), а самі дівчата казали про себе і свої літаки – «Ластівки».


Наталія Куліненко

ВОНИ КУВАЛИ ПЕРЕМОГУ (ЗІ СВІДЧЕНЬ ОЧЕВИДЦІВ)

З розбудовою нового демократичного суспільства в Україні зростає актуальність осмислення її минулого, того важкого і неоднозначного шляху, який пройшла вона протягом всієї історії. Важливою частиною цього шляху є Друга світова війна, як один з найскладніших, найтрагічніших і водночас найгероїчніших періодів в історії України.



Мета дослідження: вивчити героїчні і трагічні події Другої світової і Великої Вітчизняної війни з позицій об’єктивності та історичної правди; поглибити знання з історії свого краю, зберегти історичну пам’ять народу.

Для досягнення цієї мети необхідним є вирішення таких завдань:



  • провести пошук нових джерел з історії війни;

  • складати історію людського виміру шляхом документування усних спогадів: фронтовиків, учасників Руху опору, працівників тилу;

  • осіб, які працювали в колгоспах, на спорудженні оборонних рубежів;

  • людей, які проживали на окупованій території, дітей війни.

Свідчення учасників Другої світової війни.

Минуло 73 роки з того часу коли над нашою благословенною землею запахло порохом, коли надії на краще життя обірвалися трагічними подіями 1941 року. З 24 червня 1941 року була проведена мобілізація всього транспорту з міст і сіл району для потреб армії, демонтаж і вивіз у глибокий тил обладнання заводів і фабрик, евакуація населення. Жителі міста Прилуки приймали участь у будівництві оборонних споруд.

У м. Прилуках і Прилуцькому районі формувалися загони народного ополчення. На 11 липня 1941 року по місту нараховувалося 2470 ополченців, у тому числі 897 жінок, а по району – 2961 чол., з них 222 жінки.

З 24 серпня до 14 вересня 1941 року містився штаб Південно-Західного фронту по вул. Т.Г.Шевченка, 61. Командуючий фронтом М. П. Кирпонос звідси здійснював керівництво фронтом.

На фронтах війни, в партизанських загонах і підпіллі близько 18 тис. мешканців Прилуцького району захищали свою Батьківщину. За виявлену хоробрість і мужність 8148 чол. відзначені державними нагородами, з них 12 чол., уродженців Прилук і району, удостоєні звання Героя Радянського Союзу, це Кошовий О.В., Дубинський І.Я., Горбач М.М., Литовченко М.І., Лозенко І.А., Макієнко О.П., Малка І.Т., Мороз Д.Ю., Надьон І.П., Степанюк Г.Ф.,Тищенко М.П., Харлан І.Ф. Почесний громадянин міста Прилук Григорій Іванович Риженко нагороджений солдатським орденом «Слава» усіх трьох ступенів. 14619 жителів Прилуччини загинуло на фронтах війни.

В Прилуках похоронений командир 6-го гвардійського танкового корпусу Герой Радянського Союзу генерал-майор М.І.Зінькович, який загинув при форсуванні Дніпра. Всього на території Прилуцького району поховано 352 військовослужбовців, знаходиться 90 поховань, в тому числі 66 братських і 24 могили.



Кутовий Кирило Олександрович. Старший лейтенант, заступник командира взводу десантників. В ніч з 15 на 16 вересня 1943 року загін десантників у кількості 109 чоловік під керівництвом Кутового форсував річку Удай і здійснив рейд у тил ворога. Загін розмінував два залізничні мости, звільнив із замінованої лікарні 50 чоловік медичного персоналу і хворих. До кінця дня 17 вересня загін захопив залізничний вокзал, польовий аеродром, 9 грузових літаків і утримував ці стратегічні об’єкти до приходу радянських військ.

За цей подвиг Кирило Олександрович був нагороджений орденом «Червона Зірка». Учасник Параду на Красній площі у Москві 7 листопада 1941 року, Параду 1травня 1945 року, Параду Перемоги 24 червня 1945 року, Ювілейного Параду 1995 року. Є почесним громадянином міста Прилуки.



Риженко Григорій Іванович. Кавалер орденів Червоного Прапора і Слави трьох ступенів, Червоної Зірки, Вітчизняної війни. Під час війни був сапером-розвідником. Відзначився у боях під Корсунь-Шевченковим, коли на закладених ним мінах підірвалось три танки і 2 самохідні гармати. В районі Рівного привів двох німецьких «язиків» – офіцера і солдата.

Під час форсування Вісли переправив два взводи автоматників і будучи пораненим, не покинув поля бою. У боях під Одером пляшками з запалювальною сумішшю підбив два ворожі танки, зірвав амбразуру дзоту і взяв в полон п’ятьох солдат і одного офіцера. Нагороджений ленінською ювілейною медаллю «За доблесну працю». До 50-річчя Перемоги нагороджений знаком «50-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників», медаллю «50 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні», почесним знаком Президента України на вшанування ратного подвигу. Учасник Параду Перемоги 1985 року. Приймав участь в урочистому засіданні у Київському палаці «Україна» до 50-річчя Великої Перемоги.



Терентьєв Володимир Юхимович. Гвардії полковник у відставці, інвалід Великої Вітчизняної війни, колишній командир авіаескадрильї пікіруючих бомбардувальників 36-го гвардійського бомбардувального орденів Суворова та Кутузова Берлінського авіаційного полку.

З дитинства молодий сибіряк Володя Терентьєв мріяв літати. Після закінчення семирічки і залізничного технікуму навчався в Ачинському аероклубі, потім закінчив Омську школу льотчиків.

Воювати розпочав у 1942 році. Воював під Сталінградом, на Курській дузі, звільняв Польщу, Чехословаччину, у 1943 році звільняв Прилуки.

Всього здійснив 133 бойові вильоти, серед них – 52 рази був ведучим груп ескадрильї та полку, 31 – провідником ланки, 38 – веденим, особисто сам збив 2 ворожі літаки.

Воєнні дороги довели його полк до Берліну. На рейхстазі у 1945 році льотчики зробили фото – пам’ять про бойову молодість. Інша фотографія – 1-й авіаційний ескадрон після перемоги над фашистською Німеччиною у Зарау 15 травня 1945 року, де Терентьєв – у нижньому ряді в центрі.

У жовтні 1943 року, коли полк перебував у Прилуках, познайомився з дівчиною Ніною, з якою одружився і пройшов всю війну до самого Берліну.

Його бойові та трудові ордени: орден Олександра Невського, ордени Великої Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, орден Червоної зірки, орден Богдана Хмельницького, медалі «За бойові заслуги», «За взяття Берліна», «За звільнення Праги». Нагороджений ще шістнадцятьма медалями та численними грамотами.

Після війни служив у Росії, Угорщині, Австрії, Прибалтиці, Середній Азії, Білорусії. З 1958 року оселився у Прилуках. Очолював відділ кадрів СМУ НГДУ. Близько півстоліття Володимир Юхимович не піднімався в небо. У 1986 році Владислав Кіча зробив 86-річному ветерану подарунок до дна народження – піднявся з бойовим льотчиком у небо.



Котеленець Борис – корінний при лучанин, народився 26 грудня 1926 року на Кустівцях. У 1941 році закінчив сім класів школи №10. А потім розпочалася війна. У роки окупації його сім’я зазнає переслідувань від окупаційних властей. Хлопцю не виповнилося і сімнадцяти, коли він відправився добровольцем на фронт. Воював у 13297 військовій частині, 33-му саперному батальйоні у взводі мінерів. Знешкодив не одну сотню мін та розтягань. Після легкого поранення та лікування продовжив службу у військовій частині 26784, 27 батальйоні, у технічній розвідці. Брав участь у боях за визволення Києва, Варшави, штурмував Берлін, де й зустрів Перемогу.

Вегера Софія Іванівна народилася 13 січня 1924 року в селі Воровське Прилуцького району. Перед війною дівчина закінчила дев’ять класів і працювала у колгоспі. Уроки окупації батько Іван Макарович налагодив зв’язки з підпільною організацією «Батьківщина», яка діяла в селі Жовтневе під керівництвом Олексія Федоровича Федорова в будинку Марії Павлівни Плевако. За зв’язки з партизанами батька заарештували, а в липні 1942 року він був розстріляний. Тоді сімнадцятирічна Софія виконувала доручення партизанів. У неї вдома тимчасово перебували партизани, які направлялися з конспіративної квартири підпільного обкому партії. У будинку проводилися збори партизанів-підпільників. Софія складала й переписувала листівки, розносила їх по селах Жовтневе, Петрівка, Миколаївка, які були закріплені за нею. У хліві зберігалися снаряди, а сам будинок був явочною квартирою для підпільників. Зустрічаючись із селянами , повідомляла про рішення підпільного обкому: про необхідність закопувати хліб, забивати домашніх тварин, щоб не дісталось німцям. За її участі відбирались кращі коні з господарств селян, які відправлялись до партизанського загону. Декілька разів зустрічалася із секретарем підпільного обкому Олексієм Федоровим. У травні 1942 року, виконуючи партизанське доручення була поранена у праву гомілку під час розриву міни. У липні, коли в полі обробляла цукрові буряки, під’їхали два поліцаї, зв’язали руки, привели до старости, допитували , а потім на підводі відвезли до прилуцької тюрми. Батьківську хату спалили, а Софію вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Спочатку працювала в місті Гале на заводі «Юнкерс», де виготовляли деталі до літаків, потім цей завод був перевезений у місто Нордхаузен. Жили в бараках, обнесених колючим дротом. О шостій годині ранку в’язні повинні були стояти в шерензі. Під наглядом охоронців і собак ішли до своїх робочих місць, працювали по 12-14 годин. Годували баландою. Знесилених, не здатних працювати відправляли у крематорій. Так продовжувалося до квітня 1945 року. Визволяли в’язнів американці. Вони протягом трьох місяців організували гарне харчування, а потім відправили на східний берег Ельби – у зону радянських військ. До рідного дому потрапила не відразу, працювала у військовій частині дояркою. І тільки тоді, коли із сільради за місцем колишнього проживання надійшла характеристика та підтвердження того, що дійсно допомагала підпільному обкому партії, дозволили повернутись у рідне село.

Після війни Софія Іванівна працювала в колгоспі, деякий час на Донбасі. Закінчила медичну школу. Працювала в дитячому інфекційному відділенні міської лікарні, в здорово пункті заводу «Будмаш», у кардіологічному кабінеті міської поліклініки. Останні роки перед пенсією працювала в інспекції державного страхування.

Софія Іванівна має п’ятьох внуків і двох правнуків. Пише вірші, ось один із них:

Моя доля, моя юність –

То шляхи широкі.

Моя молодість пройшла у воєнні роки.

Дитинство моє босоноге,

І хата край поля…

Не думалось, не гадалось,

Що жде гірка доля.

Із підпільниками Федорова

Часто зустрічалась,

Із завданнями, що давались,

Чесно я справлялась.

Партизани фашистів громили,

Мости підривали,

Ешелони поїздів під укіс пускали,

Україну, нашу неньку, вони захищали.



Татаринов Петро Вікторович народився 1915 року на Київщині. Доля закинула хлопця до далекого Грозного, де жили його сестри. Працював на нафтопереробних підприємствах, а в 1936 році був призваний в Червону Армію. Згодом він вступає до офіцерської школи. Петро Вікторович став танкістом, брав участь в обороні Москви. Під час одного з боїв дістав тяжке поранення. Але після одужання знову воював. Разом з однополчанами в 1943 році форсував Дніпро. Знову був поранений. Бойовий шлях старшого лейтенанта Татаринова прославився і в країнах Європи. У 1945 році молодий офіцер потрапляє на лікування до Львівського шпиталю, там зустрічає свою долю – медсестру Олександру.

Титова Олександра з Липецької області. До війни закінчила медучилище. На другий день війни дівчину викликали до військомату і вже надвечір разом з іншими працівниками відправили на фронт. У Сверловську Олександра Іванівна працює операційною сестрою. Сім’я Татаринових береже фронтові фотографії, листи, нагороди. Поряд лежать два ордени Червоної Зірки, орден Олескандра Невського, орден Вітчизняної війни, орден Червоного Прапора, медалі «За відвагу», «За взяття Кенігсберга», «За бойові заслуги».

Ворончихін Петро Климентійович народився у січні 1925 році в селі Гингозово Омської області в селянській сім’ї. Батьки померли, коли хлопчику виповнилося трохи більше десяти років. Виховувався у дитбудинку. З 14 років працював на цегельному заводі поводирем коней при замісі глини. Закінчивши сім класів, вступив до Кіровоградського залізничного училища, де вивчився на помічника машиніста.

Коли виповнилося вісімнадцять, разом з товаришами пішов добровільно у військомат, який направив до військового училища. Після прискореного курсу навчання, здобувши професію «командир протитанкової гармати», відбув до армійського винищувального протитанкового армійського полку № 1073. Визволяв Кіровоград, Кам'янку, Знам'янку, Смілу, населені пункти Одеського, Кишинівського та Львівського напрямків. Отримав два поранення, але з полку не вибув. У боях за Тернопіль його гармата разом з піхотою ввірвалася на околицю міста і впритул розстріляла вогневі точки, живу силу і техніку противника, що дало змогу піхоті просунутися вперед. Тоді Ворончихін, серйозно ризикуючи життям, заліз на кузов вантажівки, щоб подавати снаряди солдатам.

Петро Ворончихін звільняв також землі Румунії та Польщі. Орден Слави ІІІ ступеню знайшов Петра Климентійовича у військовому госпіталі у Прилуках, хоча про Указ Президії Верховної Ради СРСР дізнався ще в Польщі, на Сандомирському плацдармі, де велись жорстокі бої.

До лютого 1945 року знаходився на лікуванні в госпіталях Львова, а далі – глибокий тил у Прилуках, де й зустрів Велику Перемогу. За відвагу, проявлену у період Великої Вітчизняної війни, молодому командиру гармати Петру Ворончихіну було вручено ордени Вітчизняної війни І ступеню і «За мужність» ІІІ ступеню. Про війну ветерану нагадують і понад десять ювілейних медалей.



Івахненко Іван Васильович у перші роки війни хотів піти боронити Вітчизну, але вік не дозволив. З1944 року воював у складі І Білоруського фронту 27 гвардійської морської дивізії. Звільняв Брест. Запам’ятався Івану Васильовичу прорив німецької оборони в січні 1945 року. Бої були надто важкі. Полягло багато побратимів. Сам одержав контузію і був відправлений у шпиталь, не знаючи, що за героїзм у цих боях нагороджений медаллю «За відвагу». Уважався безвісти пропавшим.

Як згадує ветеран, важкими були бої під час форсування Одра в районі Кюстрена. Це дало можливість 24 квітня 1945 року з південного заходу радянським військам підійти до Берліна. Війну закінчив у м. Ратенов, що за 72 км. від столиці Німеччини. Подвиги ветерана відзначені орденами «Червоної Зірки», «Вітчизняної війни», численними медалями, серед них «За взяття Берліна», «За взяття Варшави». Цікаво, що медаль «За відвагу» знайшла Івана Васильовича тільки півтора роки тому.



Катков Микола Олександрович народився в Саратовській області, де й провів дитячі роки. Улітку 1942 року одержав свідоцтво за 9 класів, а вже в листопаді одягнув армійську шинель. Військову присягу прийняв у місті Пугачові у запасному полку. Потім було навчання у школі снайперів, на курсах артилеристів. Службу розпочав у артилерії.

Свій перший бій Микола Олександрович прийняв на Курсько-Бєлгородській дузі. Полк, у якому служив О.Катков звільняв Харків і Полтаву, Кіровоград і Корсунь-Шевченківський, Львів і Стрий. Пройшов з боями Польщу, Німеччину. Фронтовик згадує запеклі бої під Берліном. Ворог використовував проти наших військових різні форми боротьби, у тому числі психічну атаку. У цих боях Катков врятував життя командиру Богодухову.

Після взяття Берліна полк направили на допомогу чеським патріотам. Незабутніми залишалися зустрічі на чехословацькій землі. Жителі Праги засипали наших воїнів квітами, пригощали, напували водою.

Війна для воїна закінчилася в Чехословаччині, але служба продовжувалася в Середній Азії. Після навчання в Ленінградському вищому політичному училищі був направлений у Вінницю, згодом у Житомир, Полтаву, а в січні 1961 року прибув до Прилук на посаду заступника командира по політчастині авіаційно-технічної бази дальньої авіації. Деякий час служив у групі радянських військ у Німеччині.

М.О.Катков нагороджений орденом Вітчизняної війни, двома медалями – «За відвагу», «За бойові заслуги».

Діденко Григорій із Сухополової призвався в армію у 1939 році. Його 4-й стрілецький полк був перекинутий до Таганрога, де під час бою був поранений. Після лікування знову повернувся в свою частину. Проте воювати довелося недовго. Через три місяці Григорія поранило відразу в руку, ногу і голову. Стікаючого кров’ю, непритомного підібрали його санітари на полі бою. Протягом двох місяців лікувався в госпіталі. Повернувшись у стрій, воював під Сталінградом. Велику мужність і героїзм проявив у цих боях і був нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда».

Ще жахливіші випробування чекали на нього на Курській дузі. Таких кривавих боїв, які велися тут, не пам’ятає за всю війну. Бомби і снаряди перешматували кожний клаптик землі. Горіло все. Здавалося сама земля не витримає цього пекла і ось-ось розколеться навпіл. Григорію треба було виявляти неабияку спритність, щоб, незважаючи на суцільну завісу диму і вогню, «знімати» один за одним ворожих солдатів. Його снайперська гвинтівка стріляла без промаху. Тож десятки, сотні фашистів знешкодив відважний боєць.

Григорій Діденко звільняв Україну, Румунію, Угорщину, Югославію, Чехословаччину, Австрію. Радісний і незабутній День Перемоги зустрів на території Австрії. А коли повернувся додому, груди його прикрашали бойові нагороди, якими було відзначено ратний подвиг простого солдата.

Забула Андрій народився 13 грудня 1924 року в селі Тростянка Борзнянського району Чернігівської області в багатодітній сім’ї. Коли у вересні 1943 року рідне село було визволене, юнака мобілізували в Червону Армію і зарахували до кулеметного училища 161 запасного полку 13 армії 1-го Українського фронту. У листопаді йому було присвоєно звання сержанта. Як відмінника бойової та політичної підготовки А.Забулу на деякий час залишили командиром відділення для навчання мобілізованих воїнів із визволених територій Київської та Житомирської областей. Згодом направили в окрему роту автоматників 20-ї мотострілецької бригади 1-го Українського фронту. В одному з боїв на Львівщині Андрій був поранений. Після лікування потрапив у 229 мінометний полк, що розташовувався в Польщі, за Віслою, на Сандомирському плацдармі.

Тут А.Забула став розвідником взводу управління дивізіону, згодом – командиром відділення розвідки. Андрій Свиридонович згадує: «12 січня 1945 року, о 5-й ранку, тиша була зірвана громом гарматних та мінометних пострілів. Вогняна хмара нависла над землею. Так продовжувалось 2 години. О 10-й ранку на 40-кілометровій ділянці прориву в ярах, лісах і окопах командири гармат подали команду: «До бою!». О 12 годині артилерійська підготовка завершилась. «Прорвали», – впевнено сказали солдати. Полк знявся з позицій, одержавши завдання діяти в передовому загоні корпусу. Колона перейшла у нейтральну зону, перетнула лінії траншей противника. Повалені, вирвані з корінням дерева, зірваний білосніжний покрив. Із траншей вилазили німці, які збиралися групами й прямували назустріч колоні. «Не в той бік крокуєте!» – лунало від солдат-мінометників із кузова автомобіля».

Полк, де служив Андрій Забула, форсував річку Одер, брав участь в боях за Бранденбург, Потсдам і Берлін. Рано вранці переможного 9 травня 1945 року він увійшов у Прагу.

Після війни Забула служив старшиною учбової, а потім зенітної роти. 15 березня 1946 року у званні старшого сержанта його було демобілізовано.

У родині Андрія Забули воювало троє: батько, старший брат і він. На щастя, всі повернулися з війни живими.

Ветеран нагороджений орденами Вітчизняної війни 1-го та 2-го ступенів, орденом Слави 3-го ступеня, медалями «За взяття Берліна», «За визволення Праги», «За перемогу над Німеччиною», «За доблесну працю», 10 медалями та нагрудним знаком «Ветеран 4-ї гвардійської танкової армії».


1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка