Український інститут національної пам’яті Управління освіти і науки



Сторінка18/18
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.19 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Поух Наталія Петрівна народилася у серпні 1918 року в Ленінградській області. З дванадцяти років стала сиротою. Виховувалась у сім’ї старшої сестри. Успішно закінчила вісім класів та курси медичних сестер.

6 липня 1941 року вона була призвана в армію. Розпочала військову службу в 22-й стрілецькій бригаді. Уперше в бою молода медсестра побувала під Ленінградом. На «невському п’ятачку» йшли кровопролитні бої. Протягом 900 днів, ризикуючи життям, Наталія Петрівна надавала медичну допомогу бійцям, переправляла тяжко поранених по Ладозі, по «Дорозі життя». Не злічити скільки разів вона потрапляла під бомбардування, отримувала поранення! Але попри все знову поверталася до своєї нелегкої роботи. У 1942 році отримала першу нагороду – медаль «За відвагу». У січні 1943 року розпочався наступ радянських військ, який завершився проривом блокади Ленінграда. Після цього була Курсько-Орловська дуга. Брала участь у звільненні Глухова, Кролевця, Конотопа. На фронті Наталія Петрівна зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою Степановичем. Подружжя виховало сина Віталія та доньку Тетяну.

Нагороджена орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня, «За мужність», 15 медалями, серед них «Захисник Вітчизни», «60 років звільнення Білорусії».

Сіра Віра Іванівна народилася в листопаді 1925 року в Прилуках. До війни Віра закінчила вісім класів школи № 2. У грудні 1943 року мобілізована до лав Червоної Армії. Служила в Обозноремонтній майстерні центральної групи військ, що входила до складу діючої армії першого Українського фронту. Перемогу Віра Іванівна зустріла у столиці Австрії Відні.

У квітні 1946 року Віра Іванівна повернулася до рідного міста. Серед нагород – орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, медаль «За Победу над Германией в Великой Отечественной войне (1941–1945 гг.)», медаль Георгія Жукова «Захисник Вітчизни», знак Маршала Радянського Союзу Леоніда Говорова «Фронтовик» та ще одинадцять ювілейних медалей.



Мединський Михайло у 1940 році був призваний до Військово-морського флоту, першу бригаду підводних човнів Чорноморського флоту, де прослужив до 1943 року. Потім, під час облоги Кавказу, добровільно пішов на сухопутний фронт. У складі 83-ї морської бригади брав участь у боях під Новоросійськом, де був двічі тяжко поранений. Після семимісячного лікування у тбіліському госпіталі Михайла Миколайовича визнали нестройовим і він потрапив у аварійно-рятувальний загін Чорноморського флоту. Там із червня 1944 року служив мотористом-дизелістом на кораблі. У 1945 році за вказівкою командування Михайла Мединського направили до Америки приймати кораблі згідно з договором по ленд-лізу. На цих кораблях брав участь за звільнення Курильських островів. До 1947 року служив на кораблі «Фрегат» АЧ-16, після чого демобілізувався.

Михайло Михайлович нагороджений орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни І ступеня, орденом «За Мужність», медалями «За оборону Севастополя», «За оборону Кавказу», «За перемогу над Німеччиною», «За перемогу над Японією», орденом «Ветеран флоту СРСР» і багатьма іншими.



Однолько Микола народився у грудні 1922 року в селі Щурівка, що на Ічнянщині. Освіту здобував у Щурівській, а потім у Ряшківській середній школі. Зі святковим настроєм, атестатом про середню освіту разом з учителем військової підготовки та групою випускників прибув Микола 22 червня 1941 року до Іваницького військомату, щоб стати на облік. Тут і дізнався про страшну біду, яка на світанку того дня прийшла на його землю: грянула війна.

Юнак планував своє подальше життя, але всі його мрії були зруйновані. До призову в Червону Армію працював на будівництві військового аеродрому, протитанкового рову в Бахмацькому районі, на підступах до Конотопа. За дорученням райкому комсомолу переганяв велику рогату худобу до станції Талалаївка для подальшої евакуації.

5 вересня 1941 року був призваний до лав Червоної Армії. Спочатку навчався в Чугуєві Харківської області. Коли фашисти наблизилися до Харкова, за наказом військового командування молоді бійці перейшли Харківську, Луганську, Воронезьку області й за 80 км. від міста Балашов Саратовської області продовжили навчання, знайомлячись із бойовою технікою. Спочатку був зв’зківцем, сапером, згодом – розвідником, артилеристом.

Воював на Південно-Західному фронті зв’язківцем. У жорстокому бою отримав тяжке поранення. Лікувався та перенавчався. Проходив військову службу в 899 артполку 337-ї стрілецької дивізії І, ІІ, ІІІ Українських фронтів в якості розвідника-артилериста. Був учасником Корсунь-Шевченківської битви. Ветеран розповідає: «Корсунь-Шевченківська операція 1944 року завершилася знищенням найбільшого угрупування німецьких військ. Війська І та ІІ Українських фронтів прорвали головну смугу німецько-фашистської оборони й 28 січня з’єдналися районі Звенигородки, оточивши більше 10 дивізій противника. Відбивши атаки 7 танкових і 1 піхотної дивізії німців ззовні і наступ оточеного угрупування противника, радянські війська 17 лютого повністю його ліквідували. Перемога наших військ у Корсунь-Шевченківській операції створила сприятливі умови для їх нового великого наступу й повного розгрому німецько-фашистських армій на Правобережній Україні».

У військовій біографії Миколи Однолька є участь у визволенні Молдови, а саме в Умансько-Ботошанській операції. Наприкінці березня 1944 року в складі Червоної Армії перейшов кордон з Румунією в п’яти-шести кілометрах від міста Ясси. Протягом трьох днів фашисти були повністю розгромлені, народ Румунії визволений.

Микола Ілліч брав участь у звільненні від нацистів народів Угорщини, Чехословаччини, Австрії. Перемогу зустрів у місті Грац, що на півночі Австрії. У цей день були палкі обійми побратимів-однополчан, товаришів по зброї та сльози радості.

Бойова відвага Миколи Однолька пошанована Орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За взяття Будапешта», «За перемогу над Німеччиною».

Маляренко Петро родом з Товкачівки, що на Прилуччині рано пізнав тяжку селянську працю. На «відмінно» закінчив семирічну школу, середню освіту здобув у Малодівицькій школі. У листопаді 1943 року був призваний до лав Червоної Армії. Військова служба розпочалася під Москвою. У лютому отримав направлення до 435 стрілецького полку 217 стрілецької дивізії Другого Білоруського фронту. Довелося долати великі випробування. Фронтовик охоче розповідає про мужність солдат і про солдатську дружбу. Ось один із епізодів його бойового життя: як командир стрілецького піхотного відділення Петро Петрович у квітні 1944 року брав участь у форсуванні річки Друть у напрямку Жлобина й Рогачова. Два дні тривали жорстокі бої, боротьба з фашистами велася за кожний метр, за кожну траншею. Врешті-решт оборона противника була прорвана.

Наказом Верховного Головнокомандувача СРСР 25 червня 1944 року П. Маляренку було оголошено подяку. У цих жорстоких боях його поранило. Декілька місяців знаходився на лікуванні у Київському шпиталі. Після одужання продовжував службу у запасному полку № 81, чекаючи подальшого відправлення на фронт. День Перемоги зустрів у Києві.

За мужність і відвагу в роки Великої Вітчизняної війни груди рядового П. Маляренка прикрасили бойові ордени: «Слава» ІІІ ступеня, Вітчизняної війни І ступеня, «За хоробрість». На відзнаку 56-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні та згідно указу Президента України учаснику бойових дій Петру Петровичу Маляренку було присвоєно чергове військове звання – підполковник. Нині Петро Петрович має ще й п’ятнадцять медалей.

Геря Микола Федорович народився 5 листопада 1925 року в с. Гришино Роменського району Сумської області. У 1940 р. закінчив Гришинську середню школу і поступив у Роменський медичний технікум. У 1941 р. закінчив 1 курс фельдшерського відділу і розпочалася Велика Вітчизняна війна. Ветеран розповідає: «На цьому моє навчання закінчилось. Я повернувся в село і почав працювати в колгоспі. Коли село звільняли від німців, всі мужчини села ховалися в лісах і ярах, щоб до них не потрапити.

Згодом до нас прибули радянські командири, назначили серед нас старшого, розповіли маршрут. Нас направили під Київ у ліси, де були розташовані війська 340-ої Сумської дивізії.

Усіх розділили по підрозділах а командирами назначили солдатів, які служили в армії. А нас кому не було 18 років, направили по своїх військоматах. Звідси мене розподілили в запасний полк під м. Святогорськ Донецької області. Спочатку ми проходили навчання один місяць, а потім нас відправили на фронт. Наступ вівся у Польщі, де звільнили м. Хелм і наблизились до р. Західний Буг. Німці не встигли переправиться через річку, тому ми їх атакували. Гітлерівці, відступаючи захопили в полон один наш взвод. Ми зуміли його відбити у фашистів, але декілька солдатів на жаль загинули.

Наші війська продовжували наступати у Польщі, і дійшли до р. Вісла. Форсували річку вранці. Переправлятися довелося хто по чому міг. Німці на протилежному березі займали вигіднішу позицію, тому серед наших солдатів були великі втрати.

Далі ми отримали команду наступати і розширити плацдарм, на захопленому березі Вісли. Ми змогли закріпитися на території 12 км понад річкою і 4 км. Вглиб прилеглої території. На цьому плацдармі наші війська готувалися до слідуючого наступу.

За операцію на р. Вісла я отримав медаль «За відвагу».

Під час наступу на плацдармі я був легко поранений. Лікувався у шпиталі я один місяць і знову повернувся у свою частину.

15 січня 1945 р. 1-й Білоруський фронт під командуванням генерала Жукова, почав наступ на Берлін. Ми дійшли майже до р. Одер. При переході через залізничний насип поранило в живіт командира 3-ої роти. Рана була тяжкою і він дуже кричав. Ми втрьох з товаришами почали перетягувати його через насип. У цей час нас обстріляли німці і мене знову поранило в руку. Командир наказав мені іти в санчастину, так як у мене піднялася висока температура. Мені зробили операцію і відправили у шпиталь м. Калуш. Тут я пролежав 4 місяці.

Після цього мене комісували і відправили додому, хоч далі ще була Японська війна. Повернувшись додому, я закінчив бухгалтерську школу і 45 років працював у рідному колгоспі.

За Велику Вітчизняну війну маю такі нагороди: «Орден Великої Вітчизняної Війни» і багато медалей».



Андрєєв Андрій Тимофійович народився в селі Сухополова 23 лютого 1906 року. Ветеран розповідає: «У 18 років мене забрали до армії, прослужив я небагато, бо почалася війна. Коли я був у відпустці на п’ять діб, коли до нас у село прийшли фашисти, почали стріляти дітей, дорослих, немічних старих людей. Вони не жаліли нікого. На моїх очах фашисти розстріляли сусідів. Я тоді напав і поранив одного з них, і він через деякий час помер. У нашому селі війна тривала довго: ми рили окопи, мінували поля. Коли мінували, мене німець підстрелив у ногу. У шпиталі я пробув недовго, потім мене з шпиталю відправили далі під Київ. Я став танкістом. Я підірвав багато танків фашистів, потім у мій танк кинули бомбу. Мені пощастило, що було пошкоджено гусеницю, і я не постраждав.

На цій війні дуже багато загинуло моїх знайомих і близьких друзів. Я одержав «Орден за відвагу».

Коли повернувся в рідне село, німців уже вигнали. Люди, які залишилися, почали ховати померлих, а вбитих німців скидали в одну яму і заривали. У нас за селом був колодязь. Води там не було. Ми туди поскидали боєприпаси, патрони, зброю, накрили дошками і засипали».

Ляшенко Олексій Григорович народився 22 лютого 1922 року. Призваний до лав збройних сил 14 вересня 1941 року з с. Кривінка, Бескаралайського району, Павлоградської області, Казахської СРСР.

Був направлений в 45 артполк на навчання. Через 6 місяців попав на фронт під Тулу. Брав участь в обороні Москви. Був поранений, до 18 березня 1943 року пробув у госпіталі.

Після госпіталю направлений в 309 артполк в Центральному фронті. Лютий 1943–1945 – 1 Український фронт, 97 окремий протитанковий батальйон. З 1945–1946 рр. 600-й стрілецький полк, 13-А армія, 97 навчальний полк (тренував курсантів) по грудень 1946 р.

Звільнений в запас 12 грудня 1946 р. Указом президії СРСР від 1946 р. захищав Москву; звільняв Ромни, Срібне, Прилуки, Київ (форсування Дніпра). Тимчасово призначений комзвода, захопили в Коростені Главпочтамп, та 27 листопада були взяті в облогу і змушені були відступати по річці.



Сліпченко Іван Дмитрович народився 22 листопада 1921 року в с. Макушиха Варвинського району.

Іван Дмитрович розповідає: «Початок війни мене застав під час проходження служби в армії. Я служив у 197-му окремому саперному батальйоні в Брестській області, Білорусі на р. Буг. Через стрілковий наступ німців нашим військам з боями довелося відступати і під Києвом, ми потрапили в оточення. Але я зміг вийти з оточення і повернувся в окуповане німцями, рідне с. Макушиху.

У наших лісах був сформований партизанський загін «Сокіл», який діяв у лісах Чернігівщини і Полтавщини. Я вступив до партизанського загону, де став відповідати за розвідку. Командир партизанського загону Соколовський моїм розвідникам часто давав різні завдання, але вони жодного разу загін не підвели. Завдяки цьому в загін не було великих втрат.

Одного разу, у кінці березня 1942 року, я особисто був у розвідці в с. Лука Лохвицького р-ну. Жителі села мені повідомили, що в місто Юсківці з м. Ромни прибув каральний загін німців до 3000 солдатів. А з м. Лохвиці вийшов загін поліцаїв, зібраних з усього району. Поліцаї і німці повинні були знищити наш партизанський загін.

Я негайно повідомив про це командування нашого загону. Ми вирішили вдень дати ворогам бій, а вночі відступити, так як сили були нерівні. Так ми і зробили. Бій тривав зранку до 17-ї години вечора, а потім ми відступили. Пізніше жителі м. Юсківці повідомили нам, що втрати ворога становили приблизно 150 чоловік.

Іншого разу, будучи в розвідці в с. Вільшани, ми помітили колону німецьких машин, німці хотіли дізнатися про дорогу на м. Прилуки. Ми ж їх направили в тому напрямку, де знаходився наш партизанський загін. Автоколона була знищена партизанами. Дуже великі бої прийняв наш партизанський загін в урочищі Вшива. Доходило до того, що німці проривалися в ліс, але ми їх відбили, з великими для них, втратами.

Незадовго перед звільненням нашої території від ворогів, я був у розвідці в Ніжинському районі. Ми з товаришами хотіли взяти в полон «поліцаїв», які в останній час переодягалися у форму червоноармійців. Ми вислідили групу червоноармійців, але в полон взяли не ми їх, а вони нас. Виявилося, що це була розвідка Червоної Армії. Радість зустрічі партизанського загону і Радянської Армії передати важко. Бійці партизанського загону, і я в тому числі, влилися в ряди радянських військ і дійшли до Німеччини, звільняючи міста України і Європи. 23 липня 1945 року мені присвоїли звання лейтенанта. Демобілізувавшись, я повернувся в рідне с. Макушиху, де працював у колгоспі до виходу на пенсію».

Отже, жорстоким випробуванням для нашого народу стала Друга світова війна, яку називають найтяжчою і найкровопролитнішою з усіх воєн. Навічно викарбувалися у серцях людей ті страхітливі події, до цього часу відлунюють щемним болем і пам’яттю про величний подвиг тих, хто відстояв свободу і незалежність від нацистських окупантів.



* Малюнок зроблено за: ДАЧО, ф.Р-3013, оп.1, спр.86, арк.2–22; ф.Р-90, оп.3, спр.10, арк.76.

1 Таблицю зроблено за: ДАЧО, ф.Р-3013, оп.1, спр.86, арк.2–22; ф.Р-90, оп.3, спр.10, арк.76.

* Малюнок зроблено за: ДАЧО, ф.Р-3013, оп.1, спр.86, арк.2–22; ф.Р-90, оп.3, спр.10, арк.76.

* Згідно акту-списку про насильницьке вивезення громадян села Іванківці до Німеччини, складеного Іванківською сільською радою Срібнянського району 5 червня 1944 р. під № 16 зазначений Коломієць Андрій Севастьянович. (ДАЧО, ф.3013., оп.1, спр.86, арк.5.)

2 Фото зроблено за : ДАЧО, ф. Р-8940, оп.1, спр. 16910, арк.1–4.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка