Український інститут національної пам’яті Управління освіти і науки



Сторінка2/18
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

ВИГНАННЯ НАЦИСТСЬКИХ ОКУПАНТІВ З УКРАЇНИ: ГОЛОВНІ ПІДСУМКИ ТА УРОКИ

У статті висвітлено головні підсумки воєнних дій на теренах України в роки Другої світової війни та окреслено найсуттєвіші з уроків у контексті сучасних воєнних дій на Сході України.

Ключові слова: Друга світова війна, Червона армія, Україна, вигнання ворога, втрати, уроки війни.

28 жовтня в Україні відзначатиметься 70-а річниця вигнання з України нацистських загарбників та їх союзників. Ця важлива історична подія в житті українського народу пов’язана з подіями найбільшої трагедії в історії людства – Другої світової війни. Вважається, що саме в цей день у 1944 році було покладено край поневоленню нашої землі нацистами та злодіянням, які вони чинили в часи окупації. Завдяки рішучим наступальним діям Червоної армії, передусім чотирьох Українських фронтів, які до 40-50% складалися з українців, а також представників десятків інших народів багатонаціональної країни, за сприяння бойової діяльності сил опору на окупованих землях, територію України було повністю очищено від загарбників. Вигнання ворога з української землі тривало понад 22 місяці і було здобуте ціною мільйонів життів воїнів-визволителів і цивільних громадян. Звільнення території України від нацистів мало велике історичне значення для подальшої долі українського народу, проте воно не стало для нього справжнім визволенням, здобуттям свободи і незалежності.



Це свято офіційно встановлене Указом Президента України Віктора Ющенка від 20 жовтня 2009 року «з метою всенародного відзначення визволення України від фашистських загарбників, вшанування героїчного подвигу і жертовності Українського народу у Другій світовій війні». Воно спрямоване на всенародне прославляння воїнів-переможців, вшанування пам’яті про мільйони полеглих за звільнення української землі представників всіх національностей, співвітчизників, загиблих на окупованій території, у концтаборах, на примусових роботах у Третьому Рейху та окупованій Європі.

Насамперед, зазначимо, що на українські землі війна прийшла не у 1941 році, як подавалося радянською пропагандою, а значно раніше – у вересні 1939 року. Окремі вітчизняні історики наполягають на тому, що вона увійшла в наш дім ще за півроку до цього – у березні, коли угорські війська придушили Карпатську Україну. Такий погляд, безумовно, має право на існування. Водночас, загальновизнано, що Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року. Саме тоді внаслідок нападу нацистської Німеччини та її союзника Словаччини на Польщу західноукраїнські землі стали театром воєнних дій. А 17 вересня, ще за довоєнною домовленістю з Німеччиною («пакт Молотова – Ріббентропа»), у конфлікт вступив Радянський Союз, окупувавши території східної Польщі. Восени того ж року західноукраїнські і західнобілоруські землі увійшли до складу СРСР. У 1940 році до СРСР були приєднані території Бессарабії та Північної Буковини, що у міжвоєнний період належали королівській Румунії.

Після окупації значної частини Західної і Південної Європи, реалізуючи свої подальші імперські наміри, нацистська Німеччина 22 червня 1941 року здійснила напад на СРСР. Відразу ж територія України стала ареною запеклої збройної боротьби між вермахтом і його союзниками (арміями Італії, Угорщини, Румунії, Словаччини) – з одного боку, та Червоною армією – з іншого. Але окремі спроби дати гідну відсіч агресору і героїчна оборона деяких міст і районів, зокрема битва під Дубно, оборона Одеси, Києва, Севастополя, перекреслювалися прорахунками командування, браком забезпечення, втратою керованості, панікою і, як наслідок, нищівними поразками, неорганізованим, а то й безладним відступом. Внаслідок низки об’єктивних і суб’єктивних чинників армії й цілі фронти потрапляли у численні «котли» з подальшим розгром військ і здачею у полон. В Україні у 1941 році великі маси військ Південно-Західного і Південного фронтів потрапили в кільце оточення під Уманню (кінець липня – початок серпня, близько 100 тис. вояків), Мелітополем (кінець вересня – початок жовтня, понад 60 тис. людей). Найбільшим став «київський котел» (друга половина вересня), де ворогом було знищено і взято у полон понад 600 тис. (за німецькими даними – 665 тис.) воїнів РСЧА. Все це призводило до величезних втрат особового складу, знекровлення армії, залишення ворогу великої території, сотень міст і десятків тисяч сіл із населенням, промисловими підприємствами, інфраструктурою. До кінця 1941 року майже вся територія Української РСР була окупована ворогом. Водночас, саме відчайдушний спротив радянських військ на території України в 1941 році спричинив фактичний зрив планів гітлерівського «бліцкригу», давши можливість залучити стратегічні резерви й організувати міцну оборону та перейти в контрнаступ під Москвою.

Загалом воєнні дії на території України тривали понад 40 місяців – з 22 червня 1941 року до кінця жовтня 1944 року. Україна мала стратегічне значення у планах сторін, а тому перебувала в епіцентрі воєнних дій. Видатний український кінорежисер Олександр Довженко, перебуваючи на Південно-Західному фронті, записав у щоденнику, що з Україною пов’язано «добру половину всієї світової війни». У 1941–1944 роках тут зосереджувались ударні формування агресора – від половини до 70% загальної кількості дивізій вермахту та армій їх союзників. Так, наприкінці 1943 року вони налічували 40% піхотних і 72% танкових сил.

Перші спроби звільнення окремих районів України від окупантів відбулися ще наприкінці 1941 – на початку 1942 року, коли Червоною армією було проведено Керченсько-Феодосійську десантну операцію та наступальну операцію на Харківському напрямі (Барвінково-Лозовська операція). Пізніше, у травні 1942 року було здійснено вкрай невдалі спроби нових наступів на Кримському півострові (з Керченського п-ва) та під Харковом (остання відома як «харківська катастрофа 1942 року»). Їх наслідком стали нищівні поразки та відступ військ аж до Волги, повна втрата території України у другій половині липня 1942 року. Проте мільйони українців продовжували боротьбу з ворогом у лавах Червоної армії, у партизанських загонах і підпіллі, на оборонному виробництві в тилу. До спротиву нацистським окупантам були залучені й сотні тисяч українців через зв’язок із підпіллям ОУН та Українською повстанською армією. Український народ боровся за збереження своєї Батьківщини та існування як етносу.

Наступна хвиля наступу радянських військ на території України відбулася наприкінці 1942 – на початку 1943 року в розвиток успіху під Сталінградом. У результаті проведених операцій було звільнено частину Східної України разом з містом Харків, однак уже в середині березня внаслідок контрнаступу противника більшу частину звільнених міст довелося залишити.

Свого апогею битва за Україну досягла з осені 1943 до весни 1944 року. У цей період на українському театрі воєнних дій було зосереджено переважну частину сил діючої Червоної армії – 42% стрілецьких та 80% танкових і механізованих з’єднань. З осені 1943 року на території України діяли шість фронтів (чотири з них у жовтні 1943 року отримали назви Українських – 1-го, 2-го, 3-го і 4-го), Чорноморський флот і три військові флотилії. Майже половину їх особового складу становили українці і представники інших народів, призвані з УРСР, що зумовлювалося поповненням військ фронтів за рахунок майже «поголовної» мобілізації чоловіків на територіях, звільнених від окупантів. Багато таких непідготовлених і не забезпечених зброєю «призовників» (т.зв. «чорносвитників» або «сірих піджаків») гинули у перших же боях. Водночас, наступу діючої армії, особливо в північних і центральних районах України, сприяли активні дії партизанських загонів сил Опору.

Вигнання ворога з української землі тривало понад 22 місяці. Загалом, у ході звільнення території України, упродовж січня 1943 – жовтня 1944 років, на території країни радянські війська провели 15 наступальних операцій, з них 11 стратегічних і 4 самостійні фронтові. Улітку 1943 року розпочалося остаточне звільнення території України від ворога. У результаті здійснення Бєлгородсько-Харківської і Донбаської стратегічних операцій Червона армія оволоділа важливими промисловими районами, звільнила десятки міст України. Успішною і водночас украй важкою видалася грандіозна битва за Дніпро – серія з кількох стратегічних операцій з визволення Лівобережної України та подолання великої водної перешкоди – річки Дніпро, що тривала з серпня по грудень 1943 року. Дніпровсько-Карпатська стратегічна операція, проведена на Правобережжі чотирма Українськими фронтами, які налічували майже 2,5 млн. військовиків, у період з кінця грудня 1943 року до квітня 1944 року, стала найбільшою за розмахом і залученими силами стратегічною операцією Другої світової війни. У травні 1944 року наступаючі радянські війська очистили від ворога Крим. Не менш завзятою була боротьба в липні – серпні під час Львівсько-Сандомирської операції.

Вважається, що звільнення України завершилося в ході проведення Карпатсько-Ужгородської фронтової наступальної операції (частина Східно-Карпатської стратегічної операції), що почалася 9 вересня 1944 року. 27 жовтня 1944 року було звільнено Ужгород, а 28 жовтня взяттям міста і залізничного вузла Чоп радянські війська завершили вигнання ворога з території України в її нинішніх кордонах. Проте, останнє твердження є не зовсім коректним, а офіційна дата (28 жовтня) не повною мірою відповідає дійсним реаліям, адже бої за окремі населенні пункти Закарпатської України тривали і в листопаді 1944 року. Так, згадане місто Чоп остаточно було здобуто військами 4-го Українського фронту лише 23 листопада.

У боях за Україну в 1943–1944 роках з обох сторін брали участь понад 6 млн. солдатів і офіцерів, використовувалися 85 тис. гармат і мінометів, 11 тис. танків, самохідних артилерійських установок та штурмових гармат, 10,5 тис. літаків. Загальні втрати Червоної армії загиблими і пораненими під час звільнення України у 1943–1944 роках склали 3,5 млн. осіб. Відзначимо, що втрати військ, як і жертви серед цивільного населення, могли бути значно меншими. Однак Сталін та його оточення не переймалися збереженням життя людей, для них важливою була перемога за будь-яку ціну.

У Другій світовій війні 1939–1945 років прямі людські втрати України були найвищими серед інших сучасних країн і становили від 8,5 до 9 мільйонів осіб, причому втрати на фронтах і серед військовополонених (понад 4 млн. осіб) співставні з кількістю жертв серед цивільного населення.

Війна спричинила колосальні руйнування. На території України їх зазнали понад 700 міст і 28 тисяч сіл. Понад 670 населених пунктів було свідомо знищено окупантами внаслідок каральних акцій. Так, у містечку Корюківка в березні 1943 року карателями було знищено і спалено майже 7 тис. жителів. Ця трагедія стала найбільш масштабним серед подібних злочином нацистів у в роки війни. Внаслідок бойових дій і спричинених ними руйнувань без даху над головою залишилися близько 10 мільйонів людей. Мільйони військових і цивільних були скалічені й поранені, мільйони жінок стали удовами, а мільйони дітей – повними сиротами чи напівсиротами.

У роки війни повністю або частково було знищено понад 16 тисяч промислових підприємств. Матеріальні втрати, яких зазнало господарство і населення України, сягнули 1,2 трлн. крб., тобто понад третину національного багатства республіки, безпосередні втрати – 250 млрд. крб., або майже 42% втрат колишнього СРСР.

Водночас, ми повинні пам’ятати, що український вимір Другої світової війни не обмежується участю українців у війні на боці СРСР. Крім того, Друга світова війна для України також не обмежувалась тільки європейським театром воєнних дій: українці брали участь у воєнних діях у складі інших армій учасників антигітлерівської коаліції (американської, канадської та інших).

Український народ своєю участю у боротьбі з окупантами на фронтах і на зайнятій ворогом території, а також своєю звитяжною працею в тилу разом з іншими народами світу зробив великий внесок у перемогу над нацизмом. Позитивним наслідком війни можна вважати об’єднання українських земель в рамках одного, хоча й несамостійного, державного утворення – УРСР.

Водночас важливо, щоб ми не забували про набуті ціною важких втрат уроки Другої світової війни, про багатогранний досвід минулої війни. Особливо це актуально в наш час.

Як показує досвід Антитерористичної операції на Сході України, що фактично являє собою ведення воєнних дій з метою відбиття агресії з боку нашого північно-східного сусіда, захисту незалежності країни, відновлення територіальної цілісності країни й конституційного ладу, Збройні Сили України з честю виконують покладені на них завдання. При цьому військовослужбовці частин і з’єднань Міністерства оборони України, МВС, СБУ, бійці і командири добровольчих формувань виявляють зразки мужності, відваги, героїзму та самопожертви в ім’я України та українського народу.

Водночас, досвід так званої «гібридної війни» на Сході України, яку проти України ведуть не стільки іррегулярні формування терористичних ДНР і ЛНР, як регулярні війська разом із спецслужбами Російської Федерації, виявив низку серйозних системних недоліків і прорахунків в організації та проведенні АТО (веденні бойових дій). Вони стосуються майже всіх сфер і ланок, передусім державного і військового керівництва, питань планування операцій, управління військами, організації взаємодії, всебічного (особливо бойового та матеріального) забезпечення.

Збройні Сили в України як гарант воєнної безпеки нашої країни та українського народу в сучасних умовах потребують цілеспрямованих системних змін. Ці зміни слід проводити, передусім, на підставі вивчення досвіду й урахування уроків, набутих у результаті ведення бойових дій у роки Другої світової війни, у локальних війнах і збройних конфліктах повоєнного періоду, і «найсвіжішого» досвіду, отриманого в ході проведення АТО, що триває.
Олександр Штоквиш

«ВИЗВОЛЕННЯ–1944». ІГРИ З ПАМ’ЯТТЮ НА ТЛІ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ 2014 РОКУ.

Цього року виповнюється 70 років з того дня, коли, як прийнято вважати, останній окупант залишив межі нашої багатостраждальної Вітчизни. Цю подію, ще донедавна трактували як «визволення» України 1944 року, але чи є справедливим таке тлумачення? Начеб-то все вірно: саме тоді нацистські окупанти назавжди залишили Україну, їх прогнала Червона армія, позбавивши змучене населення нацистського гніту. Але хіба тоді гніт зник узагалі? Чи позбавившись нацистської неволі, голоду, репресій, інших поневірянь український народ дихнув з полегшенням, насолоджуючись свободою? Певно що ні. Правда є такою, що на зміну одному окупанту прийшов інший окупант. Один, нацистський гніт змінився іншим, радянським. З одного рабства народ «визволили» для іншого.

До речі подібне вже відбувалося трохи менше ніж за п’ять років до того. Так званий «Золотий вересень» 1939 року або «визволення» Західної України (до речі також своєрідний ювілей – 75 років, про який, щоправда, призабули) з під гніту польських панів. Що принесло те «визволення» добре відомо. Сотні тисяч розстріляних, закатованих, депортованих, пограбованих; знищені храми, пам’ятки культури; розлучені сім’ї та скалічені долі. Та й не дивно, адже в ролі «визволителів» тоді виступили СРСР і … нацистська Німеччина: тоді вони були ще союзниками. А згодом один з них постав у якості окупанта, інший же одягнув на себе машкару непримиримого борця з цим окупантом. Та чи було це останнім перетворенням у цьому театрі абсурду, режисерами якого так прагнуть бути тоталітарні режими?

Здавалося б, що це все минувшина. Але не засвоївши уроків останньої, ризикуємо пройти тим же курсом у майбутньому, а то й у сьогоденні. Недарма сьогодні в інформаційному просторі нашої та суміжних держав так «багато війни». Інформації про війну справжню, яка точиться на Сході України та війну сімдесятирічної давнини, – цієї інформації так багато, що іноді і не збагнеш про яку саме іде мова, коли згадуються «нацисти», «фашисти», «бандерівці», «карателі», «визволення» та «визволителі» [1; 2].

Таке враження, що все переплелося в одному стрімкому коловороті: часи, світи, особи і події. Зник порядок і запанував хаос. Але це і є сутністю війни нового типу. Війни, яку веде проти України Російська Федерація – достойна спадкоємиця СРСР, який усіх і завжди намагався від когось «визволити».

Не секрет, що РФ веде проти України так звану «Гібридну війну», або, як її ще називають війну керованого хаосу. Це війна ХХІ ст., вона є поєднанням принципово різних типів і способів ведення збройної і незбройної боротьби, які скоординовано застосовуються задля досягнення спільних цілей. Типовими компонентами гібридної війни є використання:



  • класичних прийомів ведення війни (із військовослужбовцями в уніформах, військовою технікою та ін.);

  • нерегулярних збройних формувань (повстанців, терористів, партизан та ін.);

та таких типів війни і прийомів як інформаційна і кібервійна. Питома вага інформаційної або точніше інформаційно-психологічної боротьби, у такому типі конфлікту досить значна, оскільки, організація і проведення інформаційно-психологічних атак не потребують значних матеріальних затрат, порівняно із збройною боротьбою, а ефект буває навіть вищим за ефективність останньої. Основний об’єкт дії інформаційно-психологічної війни (ІПВ) – свідомість людини, основний спосіб дії – маніпуляція цією свідомістю, арсенал – відпрацьовані маніпулятивні технології.

Як показала світова практика ведення ІПВ, досить ефективними, з точки зору інформаційно-психологічного впливу, виявилися методи впливу на історичну свідомість певної соціальної (національної, етнічної) групи з метою коректування, переформатування або знищення її колективної пам’яті, оскільки, остання завжди пов’язана з існуванням певної ідентичності (національної чи іншої), по-суті є фундаментом, несучою конструкцією, на якій тримається остання. Саме завдяки спільному минулому, перемогам і поразкам попередників, спільним героям, місцям пам’яті тощо, сучасні покоління відтворюють власний історичний досвід і таким чином нація усвідомлює свою сутність, духовність. Історична пам’ять впливає на сучасний пошук ідентичності, вона так би мовити з минулого керує сучасним і майбутнім, впливає на перебіг подій саме сьогодні.

Саме тому вона є бажаною ціллю для атак тих, хто ставить собі за мету усунути небажаного конкурента, а таким може бути і цілий народ. І тому не дивно, що саме історична пам’ять сьогодні використовується як інструмент для численних маніпуляцій з боку різноманітних сил, адже завдяки їй можна впливати на перебіг подій і прогнозувати національні настрої з різних питань, а відтак і маніпулювати свідомістю громадян у своїх власних цілях. Зруйнувавши цю базову конструкцію, можна і знищити ідентичність, дезінтегрувати спільноту.

Дане положення пояснює ту ситуацію у вітчизняному медіапросторі, яку ще називають «війнами пам’ятей». Тема Другої світової війни – передній фронт цієї боротьби.

На перший погляд може здатися, що пам’ять про ту війну просте відображення минулих подій, такими як вони були в дійсності. Але чому ж так багато пристрастей кипить навколо окремих її епізодів, чому у суспільстві не має єдності щодо тих чи інших інтерпретацій причин, ініціаторів, жертв і героїв та ба навіть щодо дат початку і кінця, а також назви війни існують розбіжності. Усе це обумовлено тим фактом, що колективна пам’ять як певний соціальний феномен не є чимось сталим, стабільним, а залежить від зовнішніх чинників, які час від часу впливають на неї, викликаючи неминучі деформації.

За радянського періоду межі пам’яті про т.зв. Велику Вітчизняну війну радянського народу (Радянського Союзу) були суворо визначені домінуючим суб’єктом – керівною верхівкою СРСР. Офіційна інтерпретація епізодів даної події могла відбуватися лише у контексті існуючої (у певний період післявоєнної історії СРСР – доби культу особи, хрущовської відлиги, брежнєвського застою) домінантної пам’яті, метою створення якої було формування якісно нової ідентичності.

Починаючи з перших повоєнних років, героїчне минуле народу було об’єктом ідеологічних спекуляцій радянського режиму – сталінізації, десталінізації, реабілітації Й. Сталіна, Г. Жукова, гіперболізації ролі у війні М. Хрущова, Л. Брежнєва та інших значущих фігур, слугувало в якості головного доказу «керівної і направляючої» ролі партії. По-суті, перемога у війні створила нові умови для легітимації комуністичного режиму, несучі конструкції якого, були підточені довоєнною жорстокою практикою голодоморів і репресій, національно-культурних утисків тощо.

Війна з її численними реальними і міфічними проявами героїзму і жертовності надала необхідний матеріал для створення патріотичних символів і домінантної пам’яті. Більше того, спільна боротьба народів СРСР з ворогом давала можливість, не ігноруючи, а скоріше навпаки, акцентуючи увагу на місцевій специфіці, створювати модель загального патріотизму, єднання громадської свідомості і офіційної комуністичної ідеології, по-суті, те на чому базувалася нова радянська ідентичність. Мова йшла не про правдиве відтворення подій війни, а про творення, шляхом сепарації реальних спогадів, виокремлення одних і замовчування інших, потрібного, на поточний момент, міфу Великої Вітчизняної війни [3, с. 12 – 20].

Такий міф про Велику Вітчизняну війну, базову основу якого складали ідеологеми про полум’яний радянський патріотизм і масовий героїзм, про морально-політичну єдність радянського суспільства, керівну роль комуністичної партії, єдність фронту і тилу, дружбу народів СРСР тощо, покликаний був зіграти особливу роль у єднанні радянського суспільства. Тому у ньому не могли знайти відображення факти, події, історичні постаті, які не вписувалися або відверто конфліктували з означеним переліком ідеологем. У величезному просторі пам’яті про Велику Вітчизняну війну, висвітлювалися лише окремі, «підходящі» ділянки, «оточені» зонами замовчуваної «антипам’яті», на кшталт правди про початковий період війни, масовий перехід на бік ворога червоноармійців, колаборація з окупантами місцевого населення, антикомуністичний партизанський рух тощо.

Здавалося, усе це вже відійшло в минуле, Україна понад 20 років творить нову історію, та несподівано наш волелюбний народ, який ніколи не міг миритися з тиранією, національним гнітом, приниженням власної гідності, почув на свою адресу звинувачення в «фашизмі», «нацизмі» та інших смертних гріхах. А згодом «заговорила» зброя: «братський» народ прийшов «визволяти» Україну від … українців. Прийшов абсолютно впевнений у своїй правоті, у «святості» своєї місії, в очікуванні вдячності від братів-українців. Деякі фахівці називають такий феномен – масовою шизофренією російського соціуму. Але це, у принципі, відомий наслідок дії згадуваних маніпулятивних технологій, «промивки мізків», навіювання та інших.

Але небезпека для нас не лише в такому опосередкованому застосуванні арсеналу інформаційно-психологічної війни – зомбуванні власного народу країною-агресором. На нас теж щодня виплескується шалений вал потенційно небезпечної інформації і цьому необхідно протистояти. А протистояти завжди легше знаючи характер зброї з якою на тебе нападають. Одним з досить дієвих методів маніпуляції свідомістю, зокрема історичною, є так зване термінологічне «мінування», яке полягає у викривленні первинної правильної суті принципово важливих, базових термінів і тлумачень загально світоглядного та оперативно-прикладного характеру.

Наприклад, співробітника спецслужби, який займається збором таємної інформації, можна, у залежності від потреби, називати як розвідником, так і шпигуном. Але за суспільною традицією, розвідником іменують «свого» – співробітника власної вітчизняної спецслужби, шпигуном «чужого», тобто іноземного агента, підкреслюючи негативний відтінок цього поняття. Аналогічно співвідносяться і поняття «партизани» (якщо свої), тобто нерегулярні військові угруповання, які діють у тилу ворога і «бандформування» (якщо ворожі). Такими нехитрими іграми зі словами можна досягти суттєвого ефекту в управлінні свідомістю, як індивідуальною так і масовою.

Такі можливості визначаються тим, що в мові більшість слів-знаків мають більше ніж одне значення, тобто співвідносяться не з одним лише об`єктом реальності. Ці різні значення одного й того самого мовного знака актуалізуються тільки в мовленні, у певному контексті. Неправильне трактування контексту може призвести до неадекватного тлумачення знаку, а врешті маємо хибну інформацію про той чи інший факт дійсності.

Крім основного значення – денотації – низці слів притаманний додатковий зміст (так звана конотація) та побіжні семантичні або стилістичні відтінки, котрі накладаються на основне значення і слугують для вираження різних експресивних емоційно-оцінних обертонів.

Слово як будівний елемент мовної системи є одночасно основною когнітивною одиницею, яка має декілька видів семантичної значимості: граматичне (внутріструктурне) значення, лексичне (речове) і прагматичне значення, яке виступає у вигляді різноманітних конотацій (оціночних, культурно-історичних, національно-географічних та інших знань), накопичених носіями мови в результаті сприйняття ними різних аспектів зовнішнього світу.

Велике значення для трансляції мовою культурної спадщини мають саме конотації – супутні значення мовних одиниць, різновиди прагматичної інформації, що відображає не самі предмети і явища, а певне ставлення до них.

Конотація включає додаткові семантичні або стилістичні елементи, стійко пов’язані з основним значенням у свідомості носіїв мови. Вона призначена для вираження емоційних або оціночних відтінків висловлювання і відображає культурні традиції суспільства.

Часто в єдності «денотат + конотат» домінантом виступає конотат. Конотативні розбіжності призводять до значних розходжень у значеннях денотативно-еквівалентних знаків. Відтак, уживанням слів з певними, завбачливо підібраними, конотаціями можна за бажанням видозмінювати (тенденційно подавати) інформацію про реальні факти, яка міститься в основному значенні ключового слова контексту.

Ця проблема є особливо актуальною, коли справа стосується вивчення минулого, інтерпретації історичних текстів. Питання впливу мовного чинника на теорію історіописання привернуло увагу багатьох видатних вчених наприкінці 1970-х – на початку 1980-х рр. Ця зміна поглядів на теорію історіописання, дістала назву «лінгвістичний поворот» (Linguistic turn). Одним з його наслідків стало посилення уваги до мовних засобів, якими історик користується для презентації своїх результатів дослідження, тобто до лінгвістичного аспекту історичних пошуків. Представниками нової течії вважають, насамперед, М. Фуко, р. Барта, Г. Вайта, Ж. Дерріда, П. Рікера. Тут не варто детально розглядати їх напрацювання, підкреслимо лише, що підмічена нами особливість мовного вираження об’єктів реальності надає широкі можливості для довільних їх інтерпретацій і подання на широкий загал.

«Після лінгвістичного повороту – зазначає видатний польський дослідник Є. Топольський – мову вже не можна трактувати як прозору структуру, розташовану між дослідником та дійсністю. Мову (нарацію, дискурс, текст тощо) розуміємо вже не як інструмент, що уможливлює «об’єктивний» опис реального світу, а як інструмент, необхідний для конструювання образів світу («можливих світів»). Використання цього інструменту дає можливість лише часткового володіння світом» [4, с. 24].

Зазначені обставини надають великих можливостей для здійснення маніпуляції історичної свідомості засобами звичайної мови. Російська інтерпретація подій, пов’язаних з революцією гідності в Україні, побудована на пропагандистському словнику, стереотипах, пропагандистських кліше часів Другої світової війни. Коли зтикаєшся з тими потоками бруду, який виливається із ЗМІ та інтернет-сайтів, підконтрольних Росії, то складається враження ніби час зупинився на межі середини 1940-х. Коли мова заходить про дії патріотів України, слова-ярлики сиплються немов горох з прорваного мішка: «нацисти», «фашисти», «бандерівці», якщо мова про наших військових, що діють у зоні АТО, то вони іменуються не інакше ніж «карателями».

Водночас як у самій РФ, так і на тимчасово окупованій українській території, якій придумане нове ім’я «Новоросії», звучить пафосна риторика про захист цієї самої «Новоросії» від фашистів та іншої «нечисті», захист пам’яті про велику Перемогу, а також звучать заклики до визволення від усього цього самої України. Такі нехитрі ігри зі словами нечутно перетворюються в ігри з пам’яттю, остання, стукаючи неначе попіл Клааса у груди Уленшпігеля, спонукає, надихає, кличе до дій і вчинків.

Як бути в цій ситуації? Як запобігти подальшому збільшенню кількості зомбованих «памятью о великой Победе» уже за рахунок нашого, не завжди національно свідомого (особливо на Сході і Півдні країни) населення? Цілком логічним було б застосувати проти ворога його ж зброю, у даному випадку, інформаційно-психологічну. Але чи варто опускатися до маніпуляцій свідомістю тим на чийому боці правда? Тим більше, що правда долає врешті всі, навіть дуже витончені, маніпуляції.

Але, як не парадоксально це звучить: щоб знешкодити ворога в сьогоденні, треба позбавити його минулого, вірніше позбавити його можливості крутити тим минулим, як то кажуть: «як циган сонцем». Іншими словами, щоб позбутися реальної війни сьогодні, необхідно позбутися міфів війни минулої. А це можливо за умов розвінчання, деконструкції цих міфів. Одним із таких є міф «визволення» України в 1944 році.

Термін «визволення» передбачає позбавлення кого-небудь неволі, рабства, набуття ним волі, свободи, а у 1944 році Україна не стала вільною. Із вигнанням нацистських окупантів Україна не отримала волі, а лише позбулася одного з поневолювачів – нацистського окупанта. Це справді була знаменна подія у справі спасіння українського народу від знищення, але ця подія не знаменувала кінця цій справі. На зміну тікаючому окупанту повернувся попередній – радянський тоталітаризм, який уже показав себе голодоморами, репресіями, пограбуваннями власного народу та використанням його в якості гарматного м’яса у пеклі війни, одним з ініціаторів якої він і був. Він не визволив Україну, а лише звільнив її територію від запеклого конкурента, а ще раніше бажаного союзника, не визволяв її народу, а лише змінив суб’єкт панування, результатом якого, невдовзі, стали масові репресії та депортації, зокрема, сотень тисяч українців, поляків та цілого кримськотатарського народу. Але все це було оформлено у міф «визволення України», який є складовою міфа під назвою «Велика Вітчизняна війна».

Цей міф «визволення України» не лише затемнив істинну суть справи зміни одного окупанта іншим, він ще й задавав систему координат пам’яті про війну, даючи право лише одним, з усіх тих хто боровся з нацизмом, вважатися справжніми «визволителями». Для інших було відведено місце «у тіні», а інших планувалося обернути на «табірний пил». Строката багатоколірністю картина Другої світової війни була ретельно підкоригована, уніфікована і набула чорно-білого стандарту «Великої Вітчизняної». Тому, позбавляючись міфів минулого, ми позбавляємося і небезпеки втратити зв’язок з реальністю і сьогодні.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Российский канал рассказал, как «каратели убивают людей на Донбассе за клочок земли и рабов» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ru.tsn.ua/ukrayina/rossiyskiy-kanal-rasskazal-kak-karateli-ubivayut-lyudey-na-donbasse-za-klochok-zemli-i-rabov-394592.html

  2. Нацисты осатанели от парада пленных украинских фашистов в Донецке [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.bragazeta.ru/news/2014/08/24/paradd/

  3. Штоквиш О.А. «Війна і міф»: маніпуляції на тему великої вітчизняної війни в контексті війн пам’яті на пострадянському просторі / О.А. Штоквиш // Матеріали міжрегіональної науково-теоретичної конференції «Героїчні сторінки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років у патріотичному вихованні української молоді» (до 70-річчя визволення Чернігівщини від німецько-фашистських окупантів), 18 вересня 2013 року. – Частина 1. / Упорядник Коропатник М.М. – Чернігів: ЧОІППО імені К.Д.Ушинського, 2014. – 82 с.

  4. Топольський Є. Як ми розуміємо і пишемо історію? Таємниці історичної нарації / Є. Топольський. – К. : «К.І.С.», 2012. – 400 с.


Михайло Коропатник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка