Український інститут національної пам’яті Управління освіти і науки



Сторінка3/18
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

ВІЙНА: ІСТОРИЧНІ ПАРАЛЕЛІ В КОНТЕКСТІ БОРОТЬБИ УКРАЇНИ ПРОТИ АГРЕСІЇ НАЦИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ І ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

У статті на основі нових об’єктивних підходів до історичних процесів, сформульованих Українським інститутом національної пам’яті, висвітлюються події Другої світової війни в контексті участі в ній України, робиться спроба аналізу причин та наслідків неоголошеної війни Росії проти нашої країни.

Ключові слова: німецька окупація, окупаційна влада, Друга світова війна, вигнання окупантів, СРСР, УРСР, Україна, Росія, комуністичний, польський, український підпільний і партизанський рух, гастарбайтери, сепаратисти, АТО, агресія, гібридна війна.

70 років тому окупанти німецького блоку вигнані з території України. Ці події, як органічна складова Другої світової війни, вже стали історією. Проте, як говорив Микола Карамзін, «история должна быть злопамятной». Нинішнє покоління повинне пам’ятати трагедію нашого народу, підсиленої тим, що йому довелося зустрітися з двома окупаціями – радянською і нацистською. Як стверджує автор книги «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним», професор історії Єльського університету (США) Тимоті Снайдер, Україна стояла у центрі найбільшої катастрофи Західного світу. «З 17 млн. убитих, – пише Т. Снайдер, – 14 млн. було знищено там, де побували і радянська, і німецька адміністрації. У 1930 – 40-их роках Україна була найнебезпечнішим для життя місцем у світі». Це багато в чому пояснює складність і багатогранність подій в Україні у воєнні роки, які до цих пір є об’єктом суперечок істориків.

У серпні 1991 р., після розпаду Радянського Союзу, Україна отримала справжню незалежність. І це – подія великого історичного значення. Але в 2014 р. у Росії знайшлися сили, які, скориставшись внутрішніми негараздами в Україні, поставили собі за мету ліквідувати українську державність, розпочавши проти нашої країни неоголошену війну, яка за своїми методами багато в чому нагадує агресію нацистської Німеччини проти європейських країн, включно з СРСР.

Автор ставить перед собою завдання співставити події 19391944 рр. і 2014 р., які відбувалися і відбуваються в Україні, провести певні історичні паралелі, спробувати з’ясувати на основі різних інформаційних джерел витоки і можливі результати так званої «гібридної війни» путінської Росії проти України, схожість методів нинішнього російського керівництва з методами нацистської Німеччини, а також окремі аспекти політики лідерів європейських країн у передвоєнні роки та у зв’язку з відвертим ігноруванням російським керівництвом норм міжнародного права в нинішніх умовах.

На думку Тараса Гунчака, події 30–40-х років минулого століття в Україні чи загалом у Радянському Союзі, треба бачити в контексті Другої світової війни в цілому. Не викликає сумніву, що головним палієм війни був Адольф Гітлер. Прилученню до Третього рейху Австрії, а згодом загарбанню Чехословаччини сприяло те, що у 1938 р. ані західні країни, ані Радянський Союз не готові були стати на захист цих країн. Більше того, підписавши пакт Ріббентропа-Молотова, нацистська Німеччина і Радянський Союз домовилися розділити суверенну державу Польщу, а українці якщо не 1 вересня, то 17 вересня 1939 р. опинилися у вирі війни. Франція і Англія стали на бік Польщі, то ж відтоді і до 22 червня 1941 р. весь тягар боротьби проти гітлерівської Німеччини лежав на плечах західних держав, а Радянський Союз активно допомагав Гітлерові, постачаючи йому стратегічну сировину для воєнної індустрії [12, с. 221–222].

У той же час СРСР сам готувався до війни, постійно збільшуючи свої воєнні видатки. Якщо у першій п’ятирічці витрати на оборону становили 11,5% державного бюджету, то у другій – 16,4%, у 1939 р. – 25,6%, у 1940 р. – 38,6%, а в 1941 р. вони зросли до 43,4%. На 22 червня 1941 р. за кількістю особового складу сили Німеччини і СРСР були приблизно рівними, а за кількістю гармат, танків і літаків Червона армія не мала собі рівних у світі [20, с. 559–562]. Таким чином, улітку 1941 р. на герць вийшли дві наймогутніші армії світу.

Бойові дії на території України (оборонні, в окремих випадках, як, наприклад, під Харковом, наступальні, але провальні) точилися до 22 липня 1942 р., коли радянськими військами був залишений останній український населений пункт – м. Свердловськ. З початку війни до 1 травня 1942 р. втрати Червоної армії склали 6 млн. 839 тис. військовослужбовців, у т. ч. 4 млн. 91 тис. – безповоротні втрати (вбиті, полонені, зникли безвісти) [12, с. 567–568].

Напередодні німецького вторгнення серед українців чітко вимальовувалися три категорії: ті, що жили під радянською владою; ті, що з 1939 р. опинилися під радянською владою; нарешті, ті, що ніколи не жили під радянською владою. Українці під радянською владою, за невеликим винятком, становили аполітичну масу, яка, пройшовши через страхіття сталінської соціальної, економічної та політичної лабораторії, боялися навіть думки про якісь громадянські чи національні права. Інакше було на західноукраїнських землях до їх прилучення до УРСР. Тут було створено ряд легальних партій, які обстоювали інтереси українців у державних інституціях. Після заборони їх діяльності у 1939 р. підпільну роботу продовжувала розділена на дві фракції – Андрія Мельника і Степана Бандери – Організація українських націоналістів [12, с. 224–225].

Якщо ж говорити про політичні сили, які існували в Україні під час Другої світової війни, то Тарас Гунчак зводить їх до чотирьох: німецька окупаційна влада; комуністичний підпільний і партизанський рух; польський підпільний і партизанський рух; український самостійницький підпільний і партизанський рух [12, с. 227].

Безперечно, найбільш вирішальним чинником на окупованій території виступала нацистська влада, завданням якої, зо словами Еріха Коха, було «висмоктати з України всі багатства, не звертаючи уваги на почуття чи власність українців», а останні мусять «працювати, працювати і ще раз працювати». Унаслідок такої політики на початок 1945 р. у Німеччині працювало майже 7 млн. завезених робітників, із котрих 2,5 млн. були з Радянського Союзу. Авторитетний історик Александр Даллін вважає, що приблизно 2,2 млн. з них – вихідці з України [12, с. 228–229].

До нападу на СРСР нацистські вожді висловлювали готовність до співробітництва з населенням національних республік Радянського Союзу, щоб забезпечити стабільність «нового порядку». Проте після перших приголомшливих успіхів у війні проти СРСР Гітлер та його оточення розробляють інші плани, в яких для населення окупованих територій вже майже не залишалося місця.

Отже, окупанти самі створили передумови для зміни тактики націоналістів і виникнення перших збройних загонів, пов’язаних з українським самостійницьким рухом. Вони з’явилися на Поліссі, де Тарас Бульба-Боровець заснував так звану Поліську Січ. Восени 1942 р. і ОУН організувала ряд партизанських загонів, які скоро прибрали назву Українська повстанська армія (УПА). За німецькими даними, до 1943 р. УПА мала під зброєю 80–100 тис. вояків [12, с. 238–241].

Зауважимо, що, поширивши поле своєї діяльності на східні терени України, ОУН мусила організаційно і програмово пристосуватися до нових обставин. У рішеннях Великого збору організації недвозначно приймалися демократичні принципи, які мали забезпечити майбутній державний порядок і справедливий соціальний лад, звертається особлива увага на економічне будівництво та культурне піднесення народу в самостійній українській державі [25, с. 90–103]. Зверніть увагу, що це вирішувалося за надзвичайних воєнних обставин, коли перспективи були зовсім неясними. Порівняйте це з ситуацією на Сході України у 2014 р.

Серед польського підпільного і партизанського руху найпотужнішою силою була Армія Крайова, пов’язана з польським еміграційним урядом. Інші групи типу Гвардії Людової, пов’язані з Радянським Союзом, особливої ролі не відігравали. Армія Крайова не мала на меті здійснювати великі збройні акції проти німців. Її завдання було іншим – підготовка до повернення під польське панування східних земель [12, с. 231–232].

Стосовно комуністичного партизанського руху, то в 1942–1943 рр. він розвинувся у значну силу. Якщо у травні 1942 р. в Україні він налічував приблизно 26 тис. бійців, то в кінці 1943 р. – 58,5 тис. Німецьке командування виділило для боротьби з партизанами близько 120 тис. солдатів [12, с. 228–229].

Умови для вигнання нацистських окупантів з України створив контрнаступ Радянської армії, що розпочався 19 листопада 1942 р. під Сталінградом. Першими на українську землю вступили бійці 1-ої гвардійської армії Південно-Західного фронту. Це сталося 18 грудня 1942 р., коли було звільнено село Півнівка Міловського району Ворошиловградської області [20, с. 581–587].

У першій половині 1944 р. радянські війська звільнили Рівне, Луцьк, Чернівці, Тернопіль. Шлях червоним на захід, зокрема, закривали частини 13-го корпусу 4-ої танкової армії. До складу цього угрупування була включена і дивізія «Галичина», що нараховувала майже 15 тис. військовослужбовців і стояла на одній з найгарячіших ділянок під Бродами. В результаті, у так званому «Бродівському котлі» загинуло близько 38 тис. німецьких солдатів, близько 17 тис. потрапило в полон. Із 15 тис. бійців «Галичини» з оточення вдалося вирватися лише 1,5 тис. на чолі з командиром дивізії генералом Фріцом Фрайтагом [10].

Завершальною у вигнанні нацистських окупантів з території України стала Східно-Карпатська операція, що почалася 8 вересня 1944 р. Вона, за офіційними джерелами, якими користувалися в Україні до останнього часу, була завершена 28 жовтня звільненням порівняно невеликої території західних областей УРСР, яка ще залишалася окупованою, а також очищенням від ворога території Закарпаття і частини Східної Словаччини. [20, с. 588].

За даними Вікіпедії, військові втрати всіх країн – учасниць Другої світової війни склали 24 млн. 438 тис., мирних жителів загинуло 46 млн. 733 тис. Втрати СРСР склали відповідно 8 млн. 860 тис. (приблизно 36% від загальних військових втрат) і 15 млн. 760 тис. (біля 34% від загальних цивільних втрат). Найбільші втрати поніс Радянський Союз і у фінансовому відношенні – 600 млрд. доларів, тобто 30 % від фінансових втрат всіх країн – учасниць [8].

Російський дослідник Г. Ф. Кривошеєв наводить дещо інші цифри загальних людських втрат СРСР – 26,6 млн., куди входять військовослужбовці і партизани, убиті в боях та ті, що померли від ран і хвороб; мирні громадяни, що померли від голоду, загинули під час бомбардувань, артилерійських обстрілів та каральних акцій; розстріляні та замучені в концентраційних таборах військовополонені; підпільники; робітники, селяни та службовці, загнані на каторжні роботи [28, с. 417, 419].

Чи не найбільші втрати у Другій світовій війні поніс український народ – демографічні, матеріальні культурні, а ті, хто врятувався, пережили страшні фізичні й духовні тортури. Як писав Олександр Довженко, Україна поруйнована, як нi одна країна в свiтi. Поруйнованi й пограбованi всi мiста. У нас нема нi шкiл, нi iнститутiв, нi музеїв, нi бiблiотек. Загинули нашi iсторичнi архiви, загинуло малярство, скульптура, архiтектура. Поруйнованi всi мости, шляхи, розорила вiйна народне господарство, понищила людей, побила, повiшала, розiгнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митцiв... [15].

За радянськими джерелами, німецькі окупанти зруйнували в Україні понад 700 міст і містечок, знищили понад 28 тис. сіл. Це позбавило 10 млн. людей притулку і спричинило шкоду народному господарству на 1,2 трлн. карбованців. На окупованій території від німецьких рук загинуло близько 7 млн. цивільного населення і військовополених [12, с. 221].

Враження про наслідки нацистської окупації України після її відвідування виклав у статті «Україна сплачує за своїм рахунком американський журналіст Едгар Сноу. «Уся ця титанічна боротьба, що її деякі схильні скинути з рахунку на якусь «славу Росії», – зазначав Сноу, – була насправді – і в багатьох аспектах – насамперед боротьбою, запеклою війною України, яка їй коштувала багатьох болючих втрат. Звичайно, найбільшою втратою були людські життя. Не менш ніж десять мільйонів людей…загинуло на Україні з початку війни… Жодна інша країна Європи не зазнала подібного руйнування міст, промисловості, сільськогосподарських угідь, загибелі стількох людей» [34]. За процентом утрат за роки війни відносно всього населення – 16,7% – Україна поступається лише Польщі (19,6%) [12, с. 249–253].

Про те, що саме Україна була центральною ареною війни, свідчить той факт, що вже у 1941 р. фактично вся її територія, яку залюднювали 41,9 млн. чоловік, була окупована німцями. У той самий час лише 17% території Росії з населенням 27 млн. було зайнято ворогом [12, с. 247]. Про такі факти не зайве було б знати російському президентові Володимиру Путіну, котрий в одному із своїх виступів заявив, що Росія і без України виграла б Велику Вітчизняну війну.

Були і позитивні результати війни для України. Вона вийшла, хай і формально, на міжнародну арену, ставши одним із засновників ООН. Правда, цей факт українським інтелектуалам особливого оптимізму не вселяв. «В цьому році повинна скінчитися світова війна на європейському континенті. – писав Олександр Довженко. – Треба сподіватися великого множества подій, може, несподіваних, непередбачених, але глибоких і надзвичайних по наслідках. До сього часу принаймні ніхто не може сказати, будемо ми в Європі чи ні. Мені щось кажеться, що ні. Германію ждуть страшні часи, яких вона заслужила усім своїм людожерським єством. Руський народ за величезну ціну вийде на широку арену міжнародного життя. Відновиться Польща, Чехія, Австрія, виросте Юго-Славська федерація. Одна тільки удовиця оплакуватиме дітей своїх на руїнах до самої своєї смерті. Замовчана, підозріла, зневажена віками падчериця Європи [15].

До позитивних результатів, але, знову ж таки, з певними застереженнями, ми можемо віднести і завершення процесу возз’єднання українських земель. На жаль, населення Західної України чекало насильницьке переселення. За договором з новим урядом Польщі українські етнічні землі на захід від лінії Керзона деукраїнізувалися, а на схід – деполонізувалися. Завершилася етнічна чистка українців на території Польщі в результаті операції «Вісла» [19, с. 15–16]. Увійшла до складу УРСР і Закарпатська Україна. Правда, до моменту офіційного включення Закарпаття до складу СРСР на цій території «ефективно потрудилися» органи держбезпеки, «очистивши» її від людей, що співробітничали з угорським окупаційним режимом чи виступали проти радянської влади, а також від «українських буржуазних націоналістів» [20, с. 593–594]. Тепер російські окупанти та їх найманці на Сході України знову шукають «українських націоналістів», «бандерівців», «фашистів», фактично копіюючи методи Сталіна – Берії, поєднуючи їх із загарбницькою тактикою і стратегією нацистської Німеччини.

Разом з тим зазначимо, що поразка нацистської Німеччини відкривала перед країнами-переможцями, у т. ч. Україною, нові перспективи. «Я хочу вірити, що якби не багато загинуло кращих людей, як не багато шушвалі лишиться по жирним прифронтовим установам, – писав Олександр Довженко, – все ж таки виростуть і загартуються в боротьбі сильні характери, сильні душі замість срак, широкі натури, чесні, сміливі і відверті, що виросли і оформилися у огні і бурі. Вірю, що вони будуть, що не розійдуться вони скромно по домівках, що вирушать вони на трибуну і як у боях під кулеметами, не криючись, чесно і відверто, і строго побажають кращого, розумнішого. Тоді й почую, що кров ніколи не ллється марно, людська гаряча кров, з слізьми і потом. Буде управа уйнiвна вiйна, яким би брудним ураганом не пройшлась вона по Українi, її величезне позитивне значення для iсторiї українського народу безперечне. У дураку і усуспільненому тупиці бюрократу! … Якою б не була страхiтливо р цiй пожежi, хаосi й кровi злились воєдино всi українськi землi. I якою б не була, очевидно, напочатку їхня доля тяжкою i трудною, в кiнцевому рахунку український народ робить рiшучий i неминучий крок вперед». [15].

Цей крок отримав логічне завершення 24 серпня 1991 р. – Україна стала незалежною, соборною державою. Та на 23-му році незалежності, незважаючи на новий світовий порядок, участь у всіх міжнародних організаціях і гарантії безпеки з боку провідних держав, у т. ч. Росії, Україна стала об’єктом відвертої агресії з боку цієї країни – однієї із учасниць антигітлерівської коаліції в роки Другої світової війни. Спочатку російське керівництво підло анексувало Крим, потім стимулювало сепаратистські настрої на Сході України, заохочуючи терористів і постачаючи їм зброю, і, нарешті, ввело свої регулярні війська на Донбас, правда, заперечуючи цей абсолютно достовірний факт.

Врешті-решт, 7 квітня 2014 р. в. о. Президента України Олександр Турчинов оголосив про проведення військової операції проти сепаратистів, що захопили декілька адміністративних будинків у Донецьку, Луганську і Харкові, що і вважається офіційним початком антитерористичної операції (АТО). До активної фази боротьби українські військові приступили лише в кінці травня, після президентських виборів. До того часу бойовики взяли під контроль третину території Донбасу і оголосили про створення Донецької і Луганської народних республік.

За час проведення АТО підконтрольна сепаратистам територія зменшилася вдвічі (за даними РНБО). У ніч на 5 липня українські війська визволили багатостраждальний Слов’янськ, що три місяці був неприступним форпостом сепаратистів [5].

Визволення Слов’янська виявилося, по-суті, останньою вдалою операцією українських військовиків, а кордон залишався дірявим для постачання Росією вояків і зброї. Що і стало однією з причин воєнної катастрофи під Іловайськом. Як визнав Міністр внутрішніх справа Арсен Аваков, там наступ сил АТО відбувався без резервів, розвідки і підтримки. Він зазначив, що наступ вели непідготовлені люди із добровольчих батальйонів, в яких відваги повне серце, але це піхота. А їм протистояла регулярна російська армія із сучасною технікою [1]. Народний депутат Олег Ляшко вважає, що 80 % полеглих на Донбасі бійців загинули не в результаті прямих зіткнень з противником, а від обстрілів з Градів, артилерії, мінометів. Знову принцип командування Червоної армії часів Великої Вітчизняної, що люди – це лише гарматне м’ясо?

Яких же втрат зазнали українські Збройні сили, міліція, СБУ та добровольчі батальйони за час проведення АТО в цілому? Цифри з різних джерел суттєво різняться. Головний військовий прокурор Анатолій Матіос на своїй прес-конференції 7 жовтня 2014 р. заявив, що українські втрати складають біля 1 тис. загиблих, 3,5 тис. поранених. За даними прес-центру АТО та ІАЦ РНБО, втрати силових структур України з 18 березня по 5 серпня 2014 р. (тобто ще до Іловайська) – 562 чол. Натомість втрати проросійських сил виглядають так: людські – 1650, танків – 31, БТР/БМП/БМД – 41, БМ 21 Град (Ураган/Смерч) – 37 [9].

В ефірі програми «Шустер Live» на «Першому національному» заступник глави Дніпропетровської обласної державної адміністрації Святослав Олійник повідомив, що загальні втрати українських силовиків (особовий склад ЗСУ, добровольчі батальйони і спецбатальйони МВС) під час проведення антитерористичної операції з середини травня (до початку жовтня) можуть скласти близько 2 тис. осіб. Втрати бойовиків і російських військовослужбовців, за словами Олійника, «не менші, а, швидше за все, більші» [32]. Представництво ООН в Україні опублікувало дані, що станом на 21 вересня на Донбасі унаслідок боїв загинуло 3543 людей, поранено 8198 [29].

Схід України зазнав і величезних матеріальних збитків. Віце-прем’єр-міністр, Міністр регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ Володимир Гройсман оприлюднив такі цифри: станом на середину вересня 2014 р. із 28 міст та 18 районів Донецької області руйнувань зазнали 21 місто та 13 районів; з 14 міст та 18 районів Луганської області зазнали руйнувань 14 міст та 8 районів. За попередніми підрахунками, у цих двох областях зруйновано або пошкоджено 11 325 об’єктів на більш як 11 млрд. грн. Більша частина руйнувань припадає на житлові будинки та системи енерго-, водо-, теплопостачання. Зруйновано більше 1,5 тис. об’єктів інфраструктури та 132 промислові об’єкти. Внаслідок цього від 1,1 до 1,8 млн. працездатних жителів Донбасу в тій чи іншій мірі залишаться без роботи та засобів для проживання [13].

Якщо головним винуватцем Другої світової війни, її першопричиною була нацистська верхівка Німеччини, то до подій на Сході України безпосередньо причетне керівництво Росії в особі її президента Володимира Путіна. Саме він призвів до того, що у 2014 році, через 100 років після початку Першої світової війни, Росію охопила воєнна істерія, приступ ура-патріотизму, масовий мілітаристський психоз. Путіну, на думку російського політика, депутата Псковського обласного Зібрання депутатів Лева Шлосберга, дуже хочеться виправити наслідки «найкрупнішої геополітичної катастрофи ХХ століття», як він сам одного разу назвав розпад Радянського Союзу. Те, що подібне бажання може повернутися страшним кровопролиттям, Путіна не зупиняє [34].

Стосовно мотивації вторгнення Росії в Україну і підтримки нею сепаратистів, художник Андрій Більжо назвав її логікою маячні хворих. Мотивація поведінки і прийняття рішень втрачена. Так поводить себе дитина, яка вже розуміє, що не права, але, заливаючись слізьми, у звуженій свідомості, тупо преться на вас, стиснувши свої маленькі кулачки. Істерика. У таких випадках раніше рекомендували вилити на істерика відро холодної війни. Можна ще приголубити. Проте у такому випадку є небезпека, що істерики будуть повторюватися [3].

Щодо політики врегулювання конфлікту на Донбасі, особливо з точки зору «умиротворення» агресора – Росії, відношення в українському суспільстві неоднозначне. Так, наприклад, багато політологів вважають, що Мінські угоди, Закон України від 16 вересня «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» – добровільна здача, вивід з-під української юрисдикції частини нашої території в обмін на примарний мир на Донбасі. Таку точку зору висловив, зокрема, чернігівський журналіст, громадський діяч Петро Антоненко. Він нагадав, що Президент, подаючи, у порядку реалізації мінських домовленостей, закони до парламенту, звернувся до депутатів зі словами «краще ця маленька ганьба, ніж велика війна». Хоча давно відомий вислів Уінстона Черчілля: «Хто віддає перевагу ганьбі перед війною, отримає і ганьбу, і війну» [29].

Кандидат юридичних наук, експерт-кримінолог Ганна Маляр вважає, що українські політики з колишньої команди Януковича користуються світоглядним егоїзмом та нерозумінням цінності держави певною категорією населення України, ставлячи у своїх полум’яних агітаційних виступах на перше місце «мир будь-якою ціною». На жаль, таку саму риторику підхопила й діюча влада. Адже саме прагненням миру вона виправдовує ті свої рішення, які активно критикує суспільство. Так, ми всі хочемо миру, ніхто не хоче гинути або втрачати на війні близьких. Але зменшення кількості смертей повинно вирішуватись за рахунок професіоналізму командування – а не за рахунок втрати територій! [21].

З такою точкою зору можна погодитися, проте із серйозними застереженнями, пов’язаними із співвідношенням воєнних потенціалів України і Росії. На думку польських військових, захист Європи та США – єдиний шанс для нашої країни стримати агресію північного сусіда. Проте, за словами колишнього командира елітного польського підрозділу GROM Романа Полько, навіть спільно з Польщею Україна не в силах здолати російську армію. У Польщі та Україні разом узятих військових у десять разів менше, ніж у Росії. Польська армія налічує 120 000 військових, українська – 180 тисяч. Тоді як росіяни мають 3 мільйони бійців. За підрахунками польських військових, співвідношення збройних сил Росії і України виглядає наступним чином. Бронетранспортери: Росія – 2,5 тис. одиниць, Україна – 2 тис, одиниць. Танки: Росія – 2,5 тис., Україна – 700. Бойових літаків: Росія – 2194, Україна – 270. Військовослужбовців: Росія – 3 млн., Україна – 180 тис. [23].

Джерело Ukranian Media Service приводить більш реальну статистику стосовно співвідношення Збройних сил України і Росії. У вигляді таблиці це виглядає таким чином [6].



Кількісні параметри

Україна

Росія

Військовослужбовці

160000

766000 (Резерв – 2 485000)

Бронетранспортери

7081

10720

Танки

4112

15500

Артилерія

1000

4625

Бойові літаки

400

3082

Бойові вертольоти

93

973

Бойові кораблі

24

289

Субмарини

1

63

Величезний дизбаланс військових сил віддзеркалює різні бюджети на оборону. Росія витрачає близько 78 млрд. доларів на рік, а Україна – 1,6 млрд. Разом з тим, Збройним силам України, як вважають експерти, може допомогти підвищене почуття національної ідентифікації, формуванню якої сприяє окупація іноземними військами [2].

Характерною особливістю нинішнього протистояння між Україною і Росією є інтенсивна інформаційно-пропагандистська війна, яка з боку нашого північного сусіда ведеться за так званим «правилом спрощення», сформульованим ще Геббельсом: «Народні маси зазвичай більш примітивні, ніж ми собі уявляємо. Виходячи з цього, пропаганда повинна залишатися простою і одноманітною. У цій виснажливій гонитві лише той здатний досягти головних результатів у справі досягнення впливу на громадську думку, хто здатний звести всі проблеми до найпростішої термінології і в кого вистачить мужності постійно повторювати їх у такій простій формі, незважаючи на заперечення інтелектуалів» [26, с. 169].

Жорстко охарактеризував російську державну пропаганду Лев Шлосберг. На його думку, останнього року вона стала синонімом і квінтесенцією брехні, цинізму і хамства. Масштаби брехні про війну на території України і про становище в Росії змусили згадати найбільш похмурі радянські роки. Навіть не роки застою, а роки репресій. Російське державне і піддержавне телебачення захлинається брехнею і ненавистю як блювотиною. І стає схожим на пропаганду у стилі Геббельса [33].

«Чи бачили ви коли-небудь, як людина крадеться на задній двір і піднімає камінь, щоб запустити ним у кота, який сидить на паркані і дивиться на неї? Людина робить вигляд, що в руках у неї нічого немає і що вона не бачить кота і кіт не бачить її». Ця цитата з О. Генрі якнайліпше характеризує нинішню самосвідомість росіян, у першу чергу тієї її частини, яка надає перевагу вірити заявам влади з приводу того, що відбувається в Україні [4].

Олександр Невзоров цілком слушно зауважив: росіяни не хочуть визнавати того факту, що Україна – держава, яка має свою мову і право на абсолютне самовизначення. Ось це дратує найбільше, але дратує не справжню Росію… Тобто не людей, які серйозно займаються прогресом, історією, мистецтвом, наукою, а зомбовану телевізором більшість. Притому з’ясувалося: чим більш примітивне, однокліткове зомбування, тим публіка з більшим захопленням це сприймає. До певної міри це кристалізується в так званій національній руській ідеї – заявити про те, що ми особливі, виняткові, а всіх, хто не згоден, в ім’я любові і доброти зашельмувати маскою ганьби і зневаги. Це наше улюблене заняття протягом багатьох віків [24].

Звертаємо увагу, що і в роки Другої світової війни, у т. ч. на території України, велася не лише збройна, але й інформаційно-пропагандистська війна. У межах України нацистською пропагандою займався спеціальний батальйон U., до складу якого входило сім груп: преси, активної пропаганди, культури, друкованої пропаганди, кіно, радіомовлення, а також керівна група. Головним завданням пропаганди було представити німецьку окупацію як визволення України від більшовицького гніту, а одним із напрямів – показ гарного життя остарбайтерів, перспективи високооплачуваної роботи на просторах Рейху.

Радянська ж пропаганда намагалася пробудити у народів СРСР патріотичні почуття. У випадку з українцями цій меті слугувало використання імені і творчості Тараса Шевченка – на радіо, у пресі, на плакатах. За роки війни типографіями надруковано понад 500 тис. примірників «Кобзаря». Цікаво, що німці також використовували ім’я Т. Шевченка, але в антирадянському образі. Аудиторією радянських агітаторів були також німецькі солдати, бійці добровольчих загонів, набрані німцями із місцевого населення, самі місцеві жителі.

За уми українців вели боротьбу і націоналісти, притому на трьох фронтах: проти СРСР, польського підпілля і Німеччини. Протягом осені-зими 1941 р. ОУН створила свою підпільну мережу в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Одесі, Донецьку (Сталіно), Маріуполі, Горлівці, Артемівську, Краматорську тощо. До речі, робота в незнайомих раніше регіонах примусила оунівців, як сьогодні модно говорити, «Почути Південний Схід». Бо ідея незалежності тут була не настільки популярною, як на Заході, тому потрібно було правильно донести її до населення. Націоналістам довелося поступово перебудуватися на пропаганду демократичних цінностей, звернути більше уваги на соціальні питання [18].

Досвід агітаційно-пропагандистської роботи ОУН з населенням східних областей у воєнні роки з корективами відповідно до нинішніх інформаційно-комунікаційних можливостей не став би зайвим і в організації інформаційної протидії російським ЗМІ. Тим паче, що нинішня війна, розв’язана Путіним, є війною нового типу, для визначення якого застосовуються різні терміни – гібридна війна, нестандартна, неконвенціональна. Серед методів і технологій такої війни найбільш ефективні: розвідка і контррозвідка; інформаційна, дезінформаційна і пропагандистська війна; кібервійна; широке застосування спецпідрозділів; використання неурядових акторів (бізнес, наука, релігійні організації, криміналітет, приватні особи), що діють порівняно незалежно, але під загальним керівництвом і централізованим управлінням; широке використання підривних дій; застосування тактики терористів, у т. ч. використання жінок і дітей, як живого щита при нападах на воєнні і цивільні об’єкти; енергетична війна; економічна війна, що включає торгові, санітарні, фінансові та інші інструменти; вивід на принципово новий рівень корупції, яка фактично перетворилася на оптові закупівлі політичного і військового керівництво в країнах, що є об’єктами агресивного впливу; «п’ята колона» в Україні, інших пост-радянських та західних країнах.

Не слід забувати, що, як заявив на засіданні Комітету з економіки і безпеки Парламентської асамблеї НАТО у Вільнюсі 31 травня 2014 р. російський економіст, радник президента Росії у 2000–2005 роках Андрій Ілларіонов, тепер ми маємо справу не лише з правлячим режимом, а й із значною частиною російського суспільства, що схильне до реваншизму і ревізії повоєнного світового порядку. І це необхідно розуміти [17].

Тому, як заявив у своєму коментарі «Обозревателю» екс-заступник глави СБУ генерал-лейтенант Олександр Скипальський, повного припинення вогню на сході України очікувати, у силу об’єктивних причин, не варто. «Ми отримали довготривалу війну, – підкреслив генерал, – і тепер повинні жити в умовах наявності такого конфліктного регіону. Сьогодні подібні регіони мають багато країн» [11].

Очікують погіршення ситуації на сході України і в НАТО. Про це заявив заступник Генсека НАТО Олександр Вершбоу. На його думку, Росія намагається «заморозити» конфлікт на Донбасі, й існують серйозні ризики того, що їй це вдасться [22].

Потрібно реально оцінювати ситуацію і враховувати той факт, що біля 300 км російсько-українського кордону не контролюється Україною, а моніторинг, що здійснюється ОБСЄ, на думку посла США в цій організації, абсолютно неадекватний. У групи спостерігачів ОБСЄ на сьогодні є доступ лише до одного кілометру кордону [7].

На думку російського політолога Станіслава Бєлковського, Путін буде продовжувати воювати з Україною всіма доступними йому засобами до тих пір, поки не виконає три завдання: гарантія не вступу України до НАТО; фактичне визнання належності Криму до Росії; реалізація сценарію, аналогічного Придністров’ю. Гарантії виконання цих завдань російський президент бачить у своєму власному неформальному контролі над частиною української території, загрозу відновлення війни у будь-який момент з плацдарму Донецької та Луганської областей [27]. Схожої точки зору дотримується і відомий політолог Збігнєв Бжезинський. Він вважає, що Путін має три сценарії для України: продовження допомоги сепаратистам і підтримка надовго конфлікту на Сході України; повномасштабна агресія проти України і завоювання її території; всебічне мирне врегулювання конфлікту з Україною, налагодження нормальних добросусідських відносин. Останній сценарій має повне право на життя, але його реалізація в першу чергу залежить від українських політиків, ефективності реформ у всіх сферах життя, консолідації суспільства. З боку ж керівництва Росії, як продемонстрували багатосторонні і двохсторонні зустрічі російського і українського президентів у рамках саміту Європа-Азія (Мілан, 16–17 жовтня 2014 р.), особливого бажання реалізовувати третій сценарій не спостерігається.

Але перспективи в України є. Найперше – це посилення сектору безпеки. Програма урядових реформ передбачає збільшення військового фінансування з 1% у нинішньому (2014) році до 5% від ВВП у 2020 році [14]. Важливим фактором є провал проекту Путіна щодо Новоросії. Він, як зазначає російський журналіст Олександр Невзоров, закривається, як шкатулка. А закривається проект тому, що для всіх очевидно: неможливо відповісти на єдине питання – «навіщо?». Навіщо потрібна смертельна ворожнеча з самими близькими людьми, на яких ми завжди могли б у тяжку хвилину спертися? На що ми поміняли цю дружбу, близькість і любов? Це незрозуміло нікому [24].

Невтішні для Росії наслідки війни рано чи пізно примусять правлячі кола цієї країни замислитися над пошуком прийнятного виходу із неприємної ситуації. Адже, як зазначає у своїй статті «Бессмысленный и беспощадный» російський політик Лев Шлосберг, зруйновані (і надовго, на багато років) відносини Росії з більшістю розвинутих країн світу. Фактично Росія опинилася в міжнародній ізоляції. Хто міг подумати рік тому, що по відношенню до Росії буде застосовуватися слово «ізгой». Тепер – застосовується. Будь-яке зниження продажу нафти і газу, зниження цін на нафту і газ позбавляють не лише російську економіку, але й російський бюджет, значної частини грошей. …Всього за один рік Володимир Путін програв все. Дружбу народів. Політику. Безпеку. Економіку. Славу. Мир [33].

Висновок Лева Шлосберга підтверджується і серйозністю намірів США знизити ціну на нафту, що може розглядатися як глобальна нафтова війна, яка тягне на дно російський карбованець. На думку оглядача газети The New York Times Томаса Фрідмена, «американці разом із Саудівською Аравією намагаються повернути період перед крахом СРСР, обанкротити суперників, опустивши ціни до мінімуму». А це може бути 70 доларів за баррель [31].

З обережним оптимізмом дивиться на ситуацію в Україні Президент Петро Порошенко. У своєму Зверненні до українського народу 12 жовтня 2014 р. Петро Олексійович зазначив, що після ухвалення в Мінську протоколу щодо реалізації Мирного плану Президента України вдалося домогтися перших результатів: зупинити наступ ворога по всьому фронту, встановити режим припинення вогню вздовж значної лінії зіткнення, знизити кількість жертв серед наших військових, звільнити майже півтори тисячі наших полонених, частково здійснити ротацію військових і загоїти рани, відремонтувати пошкоджену та доставити нову техніку в зону АТО, налагодити нормальне життя у визволених від сепаратистів містах, селах і районах. Ключовим завданням залишається встановлення контролю на українсько-російському кордоні, що убезпечить нашу країну від постачання техніки, нової зброї та найманців. Великі сподівання Президент України покладає на переговори з В. Путіним за посередництва європейських лідерів [16].

У цілому можна зробити ряд висновків із ситуації, що склалася в результаті агресії Росії, екстраполюючи на нинішні реалії і події Другої світової війни на теренах України. По-перше, механізм підготовки та здійснення агресії путінської Росії проти України у 2014 р., вичікувальна позиція європейських лідерів адекватна агресивним планам нацистської Німеччини та політиці «умиротворення агресора» напередодні Другої світової війни. По-друге, неготовність країн, що стали об’єктами агресивних дій, до рішучої відсічі в силу технічної відсталості та непрофесіоналізму військових кадрів. По-третє, наявність «стіни» між владою і народом, її байдужість до потреб простих людей і військових, що в роки Другої світової війни вилилося у використання сталінським режимом живої сили, як гарматного м’яса, а нинішньої української влади – у цілковиту безпорадність стосовно військово-технічного постачання Збройних сил і перекладенні цих обов’язків на волонтерські організації. По-четверте, присутність досить потужної колабораціоністської складової як тоді, так і зараз, особливо політика сепаратизму і співпраці з країною-агресором з боку ряду політичних партій у нинішніх умовах. По-п’яте, відсутність воєнного досвіду та координації дій між різними підрозділами при проведенні військових операцій, а не рідко і відверті зрадницькі дії мали результатом оточення і полон сотень тисяч радянських бійців у роки Другої світової війни, подібні наслідки у відповідних пропорціях – під час проведення АТО. По-шосте, радянська і націоналістична пропаганда на території окупованої України довгий час програвали нацистській, війну за мізки людей, їх світоглядні позиції на Сході України сьогодні поки що виграє країна-агресор – Росія. По-сьоме, як у роки Другої світової війни, так і в процесі війни з російськими окупантами у 2014 р., знадобився певний час для консолідації українців у боротьбі за свою територіальну цілісність і соборність. В обох випадках справі консолідації через свої власні дії сприяли країни-агресори.

«Мусимо зрозуміти, – наполягав у свій час Лесь Танюк, – що українська національна ідея сьогодні – це і розвиток національної економіки, підтримка вітчизняного виробника, розбудова власної армії, зміцнення національної валюти, гідне поводження із державами-партнерами. …Україні потрібен патріотичний уряд і патріотичний парламент. Лише тоді українська національна ідея стане чинником повноцінної розбудови держави» [30, с. 430]. Ці слова, сказані ще в далекому 1999 р., аж ніяк не втратили своєї актуальності і сьогодні.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аваков рассказал правду о «котле» под Иловайском // Vlasti.net, 7 сентября 2014 г. [Електронний ресурс]. Режим доступу: vlasti.net

2. Армии России и Украины. Соотношение // Радио Азадлыг, 6 октября 2014 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: radioazadlyg.org

3. Бильжо Андрей. Так... мысли вслух... / Андрей Бильжо // Радио Эхо Москвы [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://echo.msk.ru/blog/bilzho/1371930-echo/

4. Бологов Петр. Почему россияне игнорируют правду / Петр Бологов // Новое время – 2014. – 31 августа [Електронний ресурс]. – Режим доступу: nvua.net

5. Вецько Евгения. Выжить любой ценой / Евгения Вецько // Кореспондент. – 2014. – №27. – 11 июля.

6. Восточный проект [Електронний ресурс]. – Режим доступу: vp.donetsk.ua

7. В США раскритиковали работу миссии ОБСЕ на Донбассе // «Главком». – 2014. – 10 октября [Електронний ресурс]. – Режим доступу: glavkom.ua

8. Втрати у Другій Світовій війні // Вікіпедія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: wikipedia.org

9. Втрати проросійських сил з 29 червня по 28 вересня (дані прес-центру АТО та ІАЦ РНБО) // Вікіпедія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: wikipedia.org

10. Гавриш Іван. Загибель дивізії / Іван Гавриш // Історія. – 2014. – №7 (8).

11. Генерал объяснил, почему полного прекращения огня на Донбассе не будет // Обозреватель. – 2014. – 13 октября [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.obozrevatel.com

12. Гунчак Тарас. Україна. Перша половина ХХ століття. / Тарас Гунчак. – К.: «Либідь», 1993. – 288 с.

13. Дининець. – 2014. – 18 вересня. – № 16 (66).

14. Дининець. – 2014. – 2 жовтня. – № 17 (67).

15. Довженко О. Щоденникові записи 1939 – 1956 рр. Дневниковые записи 1939 – 1956 / О. Довженко // Культура України. Електронна бібліотека [Електронний ресурс]. – Режим доступу: nplv.org.

16. Звернення Президента України щодо реалізації Мирного плану та зміцнення обороноздатності держави // Українська правда. – 2014. – 12 жовтня [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua

17. Илларионов Андрей. Четвертая мировая война / Андрей Илларионов // Выступление на заседании Комитета по экономике и безопасности Парламентской ассамблеи НАТО. – Вильнюс, 31 мая 2014 года.

18. Клочко Роман. Вторая информационная / Роман Клочко // Корреспондент. – 2014. – №26 (4 июля).

19. Коропатник М. М. Права і свободи людини – головна цінність цивілізації / М. М. Коропатник. – Чернігів, 2013. – 24 с.

20. Литвин Володимир. Історія України / Володимир Литвин. – К.: Наукова думка, 2009. – 824 с.

21. Маляр Анна. Маніпуляція «миром» вбиває державність / Анна Маляр // Українська правда. – 2014. – 24 вересня [Електронний ресурс]. – Режим доступу: pravda.com.ua

22. НАТО: У найближчі дні ситуація на сході України може погіршитися // Українська правда. – 2014. – 10 жовтня [Електронний ресурс]. – Режим доступу: pravda.com.ua

23. Наші гроші. – 2014. – 5 березня [Електронний ресурс]. – Режим доступу: nashigroshi.org

24. Невзоров Александр. Шовинистическая истерия РФ / Александр Невзоров // Новое время. – 2014. – 1 сентября [Електронний ресурс]. – Режим доступу: nvua.net

25. ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1945 рр. – Б. м., 1955. – 655 с.

26. Почепцов Георгий. Теория коммуникации / Георгий Почепцов. – Б.м.: Изд-во «Ваклер», 2011. – 845 с.

27. Российский политолог рассказал, когда Путин прекратит воевать с Украиной // Обозреватель. – 2014. – 25 сентября [Електронний ресурс]. – Режим доступу: obozrevatel.com

28. Россия и СССР в войнах ХХ века / Под общей редакцией Г. Ф. Кривошеева. – Москва: «Олма-Пресс», 2001. – 950 с.

29. Світ. – 2014. – №39 (25 вересня).

30. Танюк Лесь. Психологічні децибели «діалогу культур», або Євразія – чи Азіопа? / Лесь Танюк // Публіцистика незалежної України. Хрестоматія. – Київ, 2009. – С. 425–440.

31. The New York Times: Нефтяная война США против России продлится до $70 за баррель // Гордон. – 2014. – 15 октября [Електронний ресурс]. – Режим доступу: gordon.com

32. Українська правда. – 2014. – 19 вересня [Електронний ресурс]. – Режим доступу: pravda.com.ua.

33. Шлосберг Лев. Бессмысленный и беспощадный / Лев Шлосберг // Псковская губерния. – 2014. – №39 (712) (15–21 октября).



34. Шлосберг Лев. Казус бэлли Владимира Путина /Лев Шлосберг // Псковская Лента Новостей. – 2014. – 19 сентября.

35. Saturday Evening Post. – 1945. – Jan, 27.



Сергій Бутко

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЦИВІЛЬНОГО НАСЕЛЕННЯ В УКРАЇНІ НАЦИСТСЬКИХ ОКУПАНТІВ У 1941-1944 рр. І РОСІЙСЬКИХ АГРЕСОРІВ У 2014 Р.: СПРОБА ПОРІВНЯЛЬНОГО АНАЛІЗУ ІДЕОЛОГІЧНИХ ЗАСАД

Спроба порівняння ідеологічних засад державної політики нацистської Німеччини під час Другої світової війни (1939–1945) та Російської Федерації у 2014 р. та їхньої агресії проти українського та інших народів, невід’ємною складовою яких є злочини проти цивільного населення, у тому числі і знищення населених пунктів разом із мешканцями.

Ключові слова: злочин, знищення населених пунктів, воєнний злочин, Донецька область, Друга світова війна, нацизм, Німеччина, Російська Федерація, цивільне населення, русский мир.

Ставлення воюючої держави до цивільного населення наочно демонструє сутність ідеологічних засад їхньої державної політики.

У 2010–2013 рр. під час наукових конференцій [1, 4] та у виданнях про Корюківську трагедію 1943 р., знищення в 1941–1944 рр. нацистськими карателями та відступаючими військами Вермахту з населених пунктів України [6, 7, 8, 10, 11, 15, 17] українські науковці наголошували, що пам’ять про злочини проти цивільного населення є важливою засадою створення нетерпимості та безумовного засудження можливості їхнього здійснення в майбутньому потенційними організаторами і виконавцями. Наступні покоління слід виховувати в непримиренності до злочинів проти людяності, органічного відторгнення будь-якої злочинної ідеології та політики, у першу чергу нацизму і фашизму [15, с. 22]. Коли дослідники робили такий висновок, то вважали, що це тільки історія, а вище згадані заклики є тільки профілактикою.

Проте, з 27 лютого 2014 р. розпочалася агресія Російської Федерації проти України і сучасний загарбник продовжує здійснювати таки самі злочини вже в нових умовах XXI ст., застосовуючи нову зброю знищення цивільного населення. Так, 10 серпня 2014 р. село Степанівка Шахтарського району Донецької області України (до російської агресії там проживало 1389 осіб) було зруйновано внаслідок обстрілу з території Російської Федерації [5].

Прикладів таких злочинів агресора щодо населених пунктів, де відсутні українські війська, з кожним днем ведення неоголошеної війни Російською Федерацією, катастрофічно збільшується, кількість жертв цивільного населення зростає. Усі обставини та масштаби цих злочинів проти людяності можна буде докладно з’ясувати після завершення війни з метою притягнення до кримінальної відповідальності не тільки виконавців, а також ідеологів і організаторів.

Термін «цивільне населення» за нормами міжнародного гуманітарного права означає осіб, які безпосередньо не беруть участі у воєнних діях. Він включає дітей, підлітків і юнаків від немовлят до призовного віку, жінок, які не проходили службу у збройних силах країн і збройних формуваннях рухів опору, людей похилого віку, а також тих осіб зі складу збройних сил, котрі склали зброю і осіб, котрі перестали брати участь у воєнних діях через хворобу, поранення, затримання або з інших причин [18].

Термін «воєнний злочин» – у сенсі міжнародного права злочин проти цивільного населення або народів під час війни, скоєний однією з військових сторін конфлікту або обома сторонами. Сьогоденне розуміння цієї правової норми базується на міжнародних угодах рішеннях Першої та Другої Гаазьких Конвенцій 1899 та 1907 рр., а також угодах Женевських конвенцій («Конвенція про поліпшення долі поранених та хворих у діючих арміях» (Женева, 27 липня 1929 р.), «Конвенція про поводження з військовополоненими» (Женева, 27 липня 1929 р.), Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни тощо) [13, 18].

Після закінчення Другої світової війни, відповідно рішень Нюрнберзького міжнародного судового процесу над колишніми керівниками гітлерівської Німеччини у 19451946 рр. та наступних міжнародних угод, до воєнного злочину звичайно відносять:

цілеспрямоване вбивство цивільних осіб;

штучний голод;

перешкоджання гуманітарній допомозі;

цілеспрямоване ушкодження водоканальних шляхів та електропостачання;

килимові бомбардування;

використання хімічної та біологічної зброї;

вбивства полонених і заручників;

тортури;


пограбування зайнятої території (мародерство) та знищення об’єктів культурної спадщини [13].

Український інститут національної пам’яті ще в 2012 р. зробив висновок, що у політиці нацизму в Другій світовій війні в Україні окремим видом злочинів проти цивільного населення було знищення населених пунктів разом із його мешканцями. Особливу увагу вони звернули на те, що «трагедію спалених сіл не можна розглядати поза контекстом проблем цілеспрямованої терористичної політики та геноцидних явищ, які були заздалегідь закладені у людиноненависницькі доктрини Третього рейху» [17, с. 8].

Нагадаємо, що за підрахунками Українського інституту національної пам’яті, під час перебування нацистських окупантів в Україні з 22 червня 1941 р. до кінця жовтня 1944 р., їхніми карателями та військами Вермахту свідомо було знищено понад 670 населених пунктів із 50828 особами цивільного населення в 16-ти областях країни та Автономній республіці Крим [17, с. 46–47].

Кількість спалених сіл по окремих областях у межах сучасного адміністративно-територіального поділу України становить:

1) Вінницька – 17 населених пунктів, вбито 808 осіб цивільного населення;

2) Волинська – 93 (з них 4 села, що не існують), вбито 5056 осіб цивільного населення;

3) Дніпропетровська – 4 (з них не існує – 1), вбито 138 осіб цивільного населення;

4) Житомирська – 121 (із них не існує – 6), вбито 7389 осіб цивільного населення;

5) Запорізька – 1, відсутня інформація про число вбитого цивільного населення;

6) Київська – 48 (із них не існує – 16), вбито 2704 осіб цивільного населення;

7) Кіровоградська – 2 (з них не існує – 1), вбито 28 осіб цивільного населення;

8) Львівська – 5 (з них не існує – 1), вбито 269 осіб цивільного населення;

9) Полтавська – 6, вбито 798 осіб цивільного населення;

10) Рівненська – 74 (з них не існує – 11), вбито 6954 особи цивільного населення;

11) Сумська – 65 (із них не існує – 13), вбито 4532 особи цивільного населення;

12) Тернопільська – 7 (із них не існує – 1), вбито 1517 осіб цивільного населення;

13) Харківська – 1, вбито 240 осіб цивільного населення;

14) Хмельницька – 28 (із них не існує – 1), вбито 1411 осіб цивільного населення;

15) Черкаська – 15 (із них не існує – 4) , вбито 1342 особи цивільного населення [17, с. 46–47];

16) Чернігівська – 63 (із них не існує – 3), вбито 17642 особи цивільного населення [15];

17) Автономна республіка Крим – 127 (із них понад 1/3 з різних причин зникло), за відсутністю довідок порахувати кількість вбитих наразі немає можливості [17, с. 46–47].

Отже, ідеологічні засади, які покладаються у формування та здійснення політики держави-агресора, приводять до таких жахливих злочинів проти цивільного населення.

Нацистська Німеччина: ще у виданій у 1925 р. книзі «Mein Kampf» («Моя боротьба») Адольф Гітлер присвятив цілий чотирнадцятий розділ «Східна орієнтація або східна політика» ставленню до українського та інших народів СРСР. Він прямо заявив: «Завдання нашого руху полягає не в тому, щоб бути адвокатом інших народів, а в тому, щоб бути авангардом свого власного народу. […] Ми ні в якому разі не візьмемо на себе роль захисників і поліцаїв горезвісних «бідних маленьких народів». Наша роль – роль солдатів власного народу. Ми, націонал-соціалісти, повинні піти ще далі: право на придбання нових земель стає не тільки правом, а обов’язком, якщо без розширення своїх територій великий народ приречений на загибель». Сформулювавши таку помилковому та злочинну засаду ідеології, А. Гітлер далі чітко вказав напрям імперіалістичної експансії: «Коли ми говоримо про завоювання нових земель в Європі, ми, звичайно, можемо мати на увазі у першу чергу тільки Росію і ті окраїнні держави, які їй підлеглі» [3, с. 664–665].

До приходу нацистів до влади у 1933 р., а особливо до початку Другої світової війни, значна частина світової та, зокрема, європейської громадськості не вірила, що А. Гітлер як керівник європейської держави всерйоз стане реалізовувати свої людиноненависницькі плани, які виклав у своєму маніфесті в часи, коли вірогідність приходу до влади була ще примарною. Нацистське керівництво в 1939–1940 рр., після захоплення Польської держави, тобто ще до нападу на СРСР, відпрацювало стратегію поглинення загарбаних держав. Метою створення на неанексованій частині Польщі Генерального губернаторства стало винищення «нижчого» польського населення для звільнення місця німецькій «вищій расі». Така сама політика, під контролем СС і поліції Гіммлера, передбачалася і для територій СРСР. План для них у кінці 1941 р. одержав назву «Генеральний план Схід», а підготовча робота для його створення почалася за наказом Гіммлера ще в січні 1940 р. В Україну та інші окуповані території планувалося послати мільйони німецьких колоністів, слов’янську робочу силу використати, але пізніше знищити [9, с. 99].

16 липня 1941 р. на засіданні з керівниками Райху Гітлер чітко висловив свої цілі: «…ми зовсім нічого не казали про нашу мету, і ми будемо досить розумними, щоб не казати цього і в майбутньому. […] Ніхто не повинен помітити, що йдеться про остаточне врегулювання. А всі необхідні заходи, такі як страти, депортації і т. ін., ми застосовуємо і будемо застосовувати, незважаючи ні на що». Він нагадав своєму оточенню, що «ми ніколи не покинемо цих територій». Далі керівник держави вказав на привід для розгортання геноциду народів захоплених територій СРСР під виглядом боротьби з рухом опору: «Росіяни недавно віддали наказ вести партизанську війну за нашим фронтом. Ця партизанська війна має й вигоду: вона дає нам можливість знищувати всіх, хто протистоїть нам» [16, с. 177].

Таким чином, націонал-соціалістична ідеологія була покладена в основу формування та здійснення державної політики Німеччини – Третього Райху. Вона, під час Другої світової війни, привела до катастрофічних за своїми масштабами в історії людства злочинів проти цивільного населення, воєнних злочинів.

Злочини російського агресора і його п’ятої колони в Україні в 2014 р. проти цивільного населення не є чимось раптовим, випадковим або новим. Вони теж є результатом реалізації державної політики на засадах відповідної ідеології.

Наведемо приклад свідомого знищення населених пунктів, де не було бойових дій, під час т.зв. Другої Чеченської війни 1999–2009 рр., тобто війни Російської Федерації проти одного з її суб’єктів, Чеченської Республіки та сусіднього Дагестану. Майбутні агенти-терористи силових структур Російської Федерації в агресії проти держави Україна Олександр Бородай та Ігор Стрєлков (Гіркін), а у той час «спеціальні кореспонденти» російської газети «Завтра», у репортажі «Кадарская зона» від 27 вересня 1999 р. так вихваляли (схвалювали, оспівували) знищення населених пунктів Дагестану військами Збройних Сил Російської Федерації:

«Командири ваххабітів не думали, що російські генерали, знехтувавши «міркування гуманності», стануть спокійно і відкрито застосовувати по населених пунктах авіацію і артилерію. Застосовувати стільки, скільки треба, щоб по максимуму зберегти життя російських солдатів. Вони крупно прорахувалися…

Зачистка пройшла цілком благополучно. Всі сім будинків з примикаючими господарськими будівлями закидали гранатами і, обшукавши, спалили. У стовпах полум’я і клубах диму піднімалося до неба матеріальне благополуччя «істинних послідовників Пророка». В одному вогні згорали папахи гірських старійшин і японські пральні машини, дорогі килими, кришталеві люстри і гори ісламської літератури, напіврозібрані крадені КамАЗи і багаторічні запаси вівса, картоплі, комбікорми. Трупів в будівлях спецназівцями не виявлено, хоча важким їх запахом несло від земляних насипів майже в кожному будинку.

По розбитій гірській дорозі до нас підповзає дивного вигляду гусенична машина, озброєна тільки двома довгими ракетами. Вона йде трохи вперед, після чого над руїнами мечеті і будинків, в самому серці Чабанмахи на мить виростає величезна вогненна куля. Потужний вибух, повітряна хвиля від якого досить відчутна навіть на відстані, нагадує атомний характерною формою димного гриба.

«Це натуральний Аллах-пі...ц!», кричить у рацію зам. командира загону. «Тільки наступну трохи лівіше покладіть», просить він. І знову ми бачимо, як над руїнами ваххабітського оплоту злітає ракета, яка потрапляє цього разу точно в ціль. Так працює УР-77 установка розмінування, кожен заряд якої несе в собі півтори тонни вибухівки. Шкода тільки, максимальна дальність пострілу всього 500 метрів…

Спецназівці мріяли, щоб проклятий ваххабітський анклав був стертий з лиця землі вакуумними бомбами або хоча б спалений дотла, щоб сюди вже ніхто не побажав повернутися. Ми не сумнівалися: омоновці, що залишаються в селах, постараються виконати це бажання...

Бойовий дух російських солдатів високий як ніколи. Не секрет, що для багатьох простих солдатів війна, яка почалася, стала стимулом до усвідомлення власної національної приналежності і формуванню уявлень про історичну місію російського народу» [2].

Звернемо увагу, автори репортажу, які в 2014 р. особисто відповідальні за руйнування Донецька, Слов’янська та багатьох інших міст, містечок і сіл Донецької та Луганської областей України, вбивства цивільного населення та інші злочини проти людяності, у 1999 р. відверто і свідомо зневажають засадами гуманності, іншими словами – людяності. Ще більш важливо, що вони чітко вказують на ідеологічну основу такої державної політики Російської Федерації – «історичну місію російського народу».

Сутність цієї ідеологічної засади – «місії» розкривається у т.зв. концепції «русского мира». Її автори пояснюють, що це «концепція міжнародної трансдержавної і трансконтинентальної спільноти, об’єднаної причетністю до Росії і прихильністю до російської мови і культури. Слово «росіянин» у назві вказує насамперед на історичні корені спільності, що бере свій початок в стародавній Русі (зверніть увагу на відмову від терміну «Київська Русь»), а в слово «мир» вкладається значення «весь світ», «всі люди». «Русский мир» також є позначенням цивілізаційного, соціокультурного та наднаціонального простору, що охоплює близько третини мільярда російськомовних людей або майже кожного двадцятого мешканця планети, які володіють духовними та ментальними ознаками російськості і небайдужі до долі і місця Росії в світі» [14].

Територію експансії російського імперіалізму, як і у свій час нацистами, окреслено теж гранично відверто: «Оскільки будь-яка людська спільність мешкає на якійсь території, «русский мир» може бути оформлений геополітично в результаті вільного цивілізаційного вибору людьми, що проживають на території Росії, України, Білорусії, Молдови та російськомовних громад за їх межами, що раніше входили до складу не тільки Святої Русі, але і Російської імперії.

Форми геополітичної реалізації концепції «русского мира» повинні відповідати реаліям XXI століття і нести в собі інтеграційну складову» [14].

Отже, ідеологи російського імперіалізму таким чином обґрунтовують право на загарбання Російською Федерацією всіх держав і поневолення всіх народів, які окреслені в зоні т.зв. «русского мира». Ця концепція чітко пояснює причини російської агресії проти України – загарбання і підкорення держави українського народу, злочинів проти цивільного населення.



На нашу думку, ідеологічне обґрунтування російської агресії та інструменти реалізації такої державної політики у 2014 р. тотожні нацистській навалі 1939–1945 рр. Одним із інструментів обох агресій є злочини проти цивільного населення і, зокрема, знищення населених пунктів разом із мешканцями.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка