Український інститут національної пам’яті Управління освіти і науки



Сторінка5/18
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Ключевые слова: преступление, уничтожение населенных пунктов, военное преступление, Донецкая область, Вторая мировая война, нацизм, Германия, Российская Федерация, гражданское население, русский мир.



Лілія Юзвик

ГЕРОЇЧНІ СТОРІНКИ ПАРТИЗАНСЬКОЇ ВІЙНИ НА ЧЕРНІГІВЩИНІ

У статті висвітлено діяльність партизанських загонів на Чернігівщині у роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр., проаналізовано територію їх дій, керівний склад, час існування та виконання бойових завдань.

Ключові слова: партизанський рух, «лісогради», партизанські з’єднання та загони, УШПР.

На території Чернігівщини боролися з ворогом понад 20 тис. партизанів, об’єднаних у декілька з’єднань та десятки загонів. 37 населених пунктів області визнані партизанськими. У лавах народних месників Чернігівщини билися з ворогом представники 47 національностей. 30 тис. партизанів і підпільників нагороджені орденами і медалями, 28 присвоєно звання Героя Радянського Союзу.



На чернігівській землі скрізь виникали партизанські загони, створювались неприступні для фашистів «лісові фортеці» «лісогради».

1. Добрянський партизанський загін ім. К.Є.Ворошилова створено у вересні 1941р. чисельністю 121 чоловік. Свої дії концентрував навколо залізниці Чернігів – Гомель. За три місяці знищив 860 німецьких солдат та офіцерів, одного генерала, 40 автомашин, штабний автобус з військовими документами, пустив під укіс 12 поїздів з боєприпасами і продовольством, висадив у повітря сім залізничних мостів та вісім – на грунтових шляхах, водокачку, розгромив залізничну станцію, комендатуру в смт. Добрянці. Припинив діяльність у грудні 1941 р. Частина бійців приєдналася до Чернігівського обласного з’єднання партизанського загону. Добрянський партизанський загін відновлено навесні 1943 р. (командир Г.П. Джалий, комісар І.І. Муравйов), розформовано в кінці вересня 1943 р.

2. Партизанський загін Варвинського району створено в кінці лютого 1943 р. (командир – Є.Х. Соколовський). У червні 1943 р. до загону приєдналася партизанська група під командуванням Ф.Т. Поети, у серпні – партизанський загін ім. 18-го серпня Іваницького району (командир М.М. Лойко, комісар М.Д. Симоненко) у кількості 100 осіб. Командиром загону залишився Є.Х. Соколовський, комісаром став М.Д. Симоненко. Загін діяв на території Варвинського, Іваницького, Малодівицького, Прилуцького і Срібнянського районів Чернігівської області, Лохвицького і Пирятинського районів Полтавської області. Під час діяльності знищив понад 700 окупантів і їх пособників, шість поліцейських станів, комендатуру, чотири військові ешелони, два паровози, 28 вагонів, 10 мостів, 90 автомашин, склад, літак, захопив 21 кулемет, міномет, 385 гвинтівок. Після розформування 20 вересня 1943 р. партизани об’єдналися з регулярними частинами Червоної Армії.

3. Партизанський загін Грем’яцького району створено 28 серпня 1941 р. у с.Грем’яч ( командир – секретар Грем’яцького РК КП (б)У С.Ю. Ханович, комісар – голова райвиконкому С.К. Клименко). 2 грудня 1941 р. загін розділився на кілька груп, які самостійно вийшли в білоруські ліси. У січні 1942 р. фашисти схопили і розстріляли С.Ю. Хановича. 8 квітня 1942 р. Грем’яцький райком партії вирішив об’єднати партизанські групи у загін, командиром якого став С.К. Клименко, комісаром – А.Г. Абрасенко. У червні–жовтні 1942 р. загін діяв у складі партизанського з’єднання О.М. Сабурова. Після того, як останнє вирушило в рейд, загін діяв самостійно на території Грем’яцького, Новгрод-Сіверського, Семенівського районів Чернігівської області, Середино-Будського і Ямпільського районів Сумської області та Погарського району Брянської області аж до приходу Радянської Армії (вересень 1943 р.). Під час своєї діяльності загін провів 23 бойові операції, знищив понад 600 окупантів, пустив під укіс 5 ешелонів, розгромив 35 поліцейських станів, розібрав 2,5 км. залізничних колій, підірвав 8 мостів, 8 складів з боєприпасами і 37 з продовольством, зіпсував 66 км телефонного кабелю, знищив 55 автомашин, 22 танки і броневики, захопив 17 кулеметів, дев’ять мінометів та багато іншої зброї. 7 вересня 1943 р. бійці загону переправили через річку Десну 72 білоруських партизани. Загін надавав практичну допомогу частинам Червоної Армії, систематично передаючи дані про укріплення берегів Десни від Трубачевська до Новгорода-Сіверського, про пересування німецьких військових частин і наявність ворожих гарнізонів на території Грем’яча, Погара, Новгорода-Сіверського і Семенівки; переправляючи бойові групи для захоплення плацдарму при форсуванні Десни. Розформований 10 вересня 1943 р. Його бійці приєдналися до регулярних частин Червоної Армії.

4. Партизанський загін Іваницького району ім. 18-го серпня створено у вересні 1941р. (командир І.Т. Парченко, комісар М.Д. Симоненко) в складі 42 осіб. Своїми діями перешкоджав окупантам вивозити хліб, продукти, худобу тощо з Іваниці, Варви, Малої Дівиці, Прилук, Срібного. Розформовано 20 вересня 1943 р.

5. Партизанський загін ім. С.М. Будьоного створено в березні 1943 р. з колективу 121 козацького батальйону, який був на службі в окупантів і перейшов на бік партизанів (командир В.Ф. Саричев, комісар К.О. Ткачов). Діяв у межиріччі Десни й Дніпра. У червні увійшов до складу з’єднання партизанських загонів Чернігівської області під командуванням М.М. Таранущенка. У вересні захищав переправу через Десну аж до підходу частин Червоної Армії. Розформований після визволення Чернігівщини від німецько-фашистських окупантів (наприкінці вересня 1943 р. ).

6. Партизанський загін ім. М.М. Коцюбинського створений у січні 1943 р. у Михайло-Коцюбинському районі в складі 50 осіб (командир М.М. Таранущенко). На початку квітня 1943 р. загін уже налічував близько 950 бійців. Наприкінці травня загін став складовою частиною партизанського з’єднання ім. М.М. Коцюбинського, яке остаточно сформувалося в середині червня 1943 р.

7. Городнянський партизанський загін ім.О.Я. Пархоменка створено в травні 1943 р. 25 липня 1943 р. командиром загону затверджено І.І. Веремієнка, комісаром – Ю.П. Мельника. За час свого існування загін знищив 32 ешелони з технікою і живою силою ворога. Здійснив кілька операцій по розгрому поліцейських станів. Розформовано 23 вересня 1943 р.

8.Партизанський загін ім.Й.В. Сталіна. 11 березня 1943 р. з’єднання партизанських загонів Чернігівської області під командуванням О.Ф. Федорова вирушило в рейд на Правобережну Україну, залишивши на території області партизанський загін чисельністю 300 бійців (командир Ф.І. Коротков, комісар П.С. Горілий). За допомогою підпільного обкому КП(б)У загін згодом виріс до 600 осіб, що дозволило його реорганізувати у з’єднання партизанських загонів.

9. Партизанський загін ім. М.С. Хрущова створений у вересні 1941 р. з місцевого партійного і радянського активу. Діяв здебільшого на території Іваницького, Ічнянського, Комарівського районів. На час розформування (21 вересня 1943 р.) особовий склад становив 445 чоловік.

10. Партизанський загін ім. В.І. Чапаєва створено 14 березня 1943 р. в урочищі Костобобрівська Дача Семенівського району в складі 210 бійців (командир Г.С. Артозєєв, комісар Т.С. Демченко, після його загибелі – Х.М. Чорнуха). Діяв у Семенівському, Холминському, Новгород-Сіверському і Грем’яцькому районах. Тримав під контролем залізничні лінії Новгород-Сіверський – Новозибків, Гомель – Чернігів – Київ, Гомель – Бахмач, річки Десну, Сож і Дніпро, автостраду Ленінград – Київ та багато грунтових шляхів, якими ворог направляв резерви в райони Глухова і Севська. Під час наступу частин Червоної Армії партизани захопили укріплення в с.Мощенці Городнянського району, при форсуванні Дніпра організували розвідку й диверсії, захопили й підготували для частин 8-ї стрілецької дивізії шість переправ через Дніпро.

11. Партизанський загін ім. М.О. Щорса створено навесні 1943 р. в Остерському районі (командир Ю.О. Збанацький). Базувався в Соколиному Бору, у 2-й половині червня 1943 р. став складовою частиною з’єднання партизанських загонів Чернігівської області. З 21 серпня виділився в окремий загін (350 чоловік). Переформований у самостійне діюче з’єднання.

12. Партизанський загін Козелецького району створений у серпні 1941 р. Після приходу окупантів провокатор указав їм, де знаходиться база народних месників, і за рішенням підпільного райкому КП(б)У значна частина загону перейшла на становище підпільників, а решта приєдналася до партизанських загонів Носівського і Остерського районів. У квітні 1943 р. на основі прибулої сюди групи (вісім чоловік) на чолі з А.С. Яровим створено новий партизанський загін (153 чоловіки), який дислокувався в Пилятинському, Кобижчанському і Темному лісах. Протягом травня–вересня знищено 1310 окупантів, пущено під укіс 12 ешелонів, підірвано п’ять мостів, перехоплено і роздано населенню продукти, що окупанти мали вивезти до Німеччини. Народні месники знищили поліцейські стани в селах Лемеші, Сираї, Данівка, збирали і систематично передавали у штаб партизанського руху розвідувальні дані. На час розформування у вересні 1943 р. партизанський загін налічував 173 бійці.

13. Партизанський загін Корюківського району створено у серпні 1941 р. чисельністю 76 осіб (командир Ф.І. Коротков, комісар Й.І. Рудий). Для населення Корюківки виділив понад 3 тис. пудів хдіба, 100 пудів м’яса, 22 корови. 20 листопада 1941 р. увійшов до складу Обласного партизанського загону. З 30 березня 1943 р. діяв самостійно як партизанський загін ім. Й.В. Сталіна (командир Ф.І. Коротков, комісар П.С. Горілий, 300 бійців). Згодом приєднався до з’єднання партизанських загонів під командуванням М.М. Попудренка.

14. Партизанський загін Куликівського району створений навесні 1943 р. на базі підпільної організації, яка налічувала 48 чоловік (командир Л.Ю. Ющенко). У травні розгромив поліцейські стани в селах Смолянці, Дроздівці, Орлівці, зірвав 4 залізничні мости. Згодом увійшов до з’єднання партизанських загонів «За Батьківщину».

15. Партизанський загін Любецького району створений навесні 1943 р. у складі 40 чоловік (командир П.С. Дудко, комісар О.О. Седляр). Знищив ешелон з пальним, розгромив кілька поліцейських станів. У травні 1943 р. влився до з’єднання партизанських загонів М.М. Попудренка, як загін ім.Ф.Є. Дзержинського.

16. Партизанський загін Новобасанського району створено в квітні 1942 р. (командир – колишній комісар райвійськкомісаріату С.А. Князєв). За допомогою лікаря І.М. Мартиновського партизани організували лікування поранених червоноармійців. Через підпільників добували зброю і боєприпаси. Літом до загону приєдналася група київських підпільників на чолі з Г.І. Куликом. У серпні 1942 р. частину патріотів схопили фашисти і розстріляли. Намагаючись відірватися від переслідування гітлерівців, партизани стали пробиватися до лінії фронту. Під час цього переходу багато з них загинуло. Загін як окрема бойова одиниця перестав існувати. Ті, кому пощастило врятуватися, продовжували боротьбу в партизанському загоні ім. М.О. Щорса і з’єднанні «За Батьківщину».

17. Партизанський загін Носівського району створений у вересні 1941 р. (командир М.І. Стратілат, потім М.Д. Симоненко) переважно з комуністів і радянських активістів (250 бійців). Свою діяльність загін розпочав у листопаді 1941 р. знищенням поліцейського стану в с.Козарах. Згодом здійснив бойові операції проти окупантів у м.Носівці і в селах Мрин і Червоні Партизани. У січні 1943 р. на основі партизанського загону Носівського району і партизанської групи Бобровицького району, організованої П.Ф. Кіктенком, створено партизанський загін, а в червні – з’єднання «За Батьківщину», яким командував Герой Радянського Союзу Іван Бовкун.

18. Партизанський загін Ріпкинського району ім.О.В. Суворова створено у травні 1943 р. з ініціативи Ріпкинського підпільного РК КП(б)У (командир Ю.І. Щуковський) у кількості 75 осіб. Партизани збирали розвідувальні дані про дислокацію військ окупантів, знищували транспорт, засоби зв’язку, поширювали листівки, повідомлення Радінформбюро. Розформовано у вересні 1943 р. після визволення району від гітлерівців.

19.Партизанський загін села Парафіївка Ічнянського району діяв під час окупації у складі 19 чоловік ( командир П.Г. Череп).

20. Партизанський загін ім. І. Богуна Сосницького району створений 20 липня 1943 р. за наказом командування з’єднання партизанських загонів Чернігівської області ім.М.М. Попудренка в складі трьох взводів і двох диверсійних груп, що дислокувалися в Бречанських лісах (командир – член підпільного райкому Є.М. Бочаров, комісар С.М. Жема). Діяв на території Менського, Понорницького, Сосницького і частково Коропського районів. Партизани підірвали 4 ешелони з живою силою і технікою ворога, 5 мостів, знищили 12 автомашин з боєприпасами і один танк. У партійній організації загону налічувалось 27 чоловік, стільки ж – у комсомольській.

21. Партизанський загін Холминського району створено наприкінці серпня 1941 р. (командир І.І. Водоп’ян, комісар І.І. Муравйов). Основним центром його активних дій були села Перелюб і Погорільці. Партизани фактично позбавили гітлерівців можливості створити окупаційний аппарат. З 30 березня 1943 р. – Холминський загін ім.В.І. Леніна приєднався до з’єднання партизанських загонів під командуванням М.М. Попудренка.

22. Перелюбський партизанський загін створено у вересні 1941 р. на території Холминського району (командир О.П. Балабай). 20 листопада 1941 р. приєднався до обласного партизанського загону. У січні 1942 р. корюківські і перелюбські партизани утворили 2-гу стрілкову роту обласного об’єднаного партизанського загону (командир О.П. Балабай, комісар Ф.І. Коротков). 11 березня 1943 року партизанський загін вирушив як особлива ударна група в рейд на Правобережну Україну в складі партизанського з’єднання Чернігівської області під командуванням О.Ф. Федорова.

23. Партизанський загін «Перемога» створений на початку 1943 р. (командир С.Ю. Науменко). Діяв у межиріччі Дніпра і Десни. У березні за допомогою київських річковиків–підпільників потопив два пароплави, нафтоналивну баржу та суднопідіймальну станцію. Наприкінці квітня партизанський загін «Перемога» разом з народними месниками загону ім. М.О. Щорса розгромили гарнізон окупантів с.Пирнова. У червні приєднався до з’єднання партизанських загонів під командуванням М.М. Таранущенка.

24. Рейментарівський партизанський загін ім.М.О. Щорса створений у вересні 1941 р. на території Холминського району (командир Б.С. Туник (Донской)). За 65 днів діяльності загін кількісно зріс, озброївся. Висаджував мости, автомашини, знищував бази і живу силу ворога. У селах збирали розвідувальні дані тощо. 20 листопада 1941 р. Рейментарівський партизанський загін приєднався до обласного партизанського загону.

25. Чернігівський обласний об’єднаний партизанський загін. У липні 1941 р. сформовано обласний партизанський загін під командуванням М.М. Попудренка. Протягом кількох днів до загону вступило 186 чол. У першій половині серпня 1941 р. розташовувався в урочищі Гулиному Корюківського району, у середині вересня перебазувався в Холминський район. Тільки протягом другої половини вересня партизани висадили у повітря 11 мостів, знищили 19 танків, 6 бронемашин, 69 автомашин тощо. У районі Рейментарівки, де, крім обласного загону, дислокувалися Рейментарівський, Холминський, Перелюбський, Корюківський партизанські загони, шляхом їх об’єднання було створено Чернігівський об’єднаний партизанський загін, командиром якого 17 листопада 1941 р. став О.Ф. Федоров, комісаром – В.О. Яременко. Загін став збройною силою підпільного обкому КП(б)У. Однією з перших його значних операцій був бій 2 грудня 1941 р. у с.Погорільцях Семенівського району, коли ворог втратив убитими понад 100 солдатів і офіцерів, дві гармати, дев’ять автомашин, 18 мотоциклів, кілька складів з боєприпасами та пальним. У районі сіл Журавлева Буда, Майбутнє і Ласочка загону вдалося встановити зв’язок з партизанами Орловської області та за їх допомогою розшукати розвідників Червоної Армії з радіопередавачем. 9 січня 1942 р. передано першу радіограму на «Велику землю». У ній зазначалося: «Чернігівський обком діє на своїй території. При обкомі загін – 450 чоловік». Того ж дня надійшла відповідь від командування Південно-Західного фронту, що за чотири місяці ними було знищено 478 фашистів, зірвано 5 складів з боєприпасами, три залізничні мости, поширено серед населення 40 тис. примірників листівок. У районі Єлінських лісів літаками з «Великої землі» було доставлено до Чернігівського обласного об’єднаного партизанського загону зброю і боєприпаси, направлено радістів з радіостанцією, кадрових розвідників і фахівців-підривників. У квітні 1942 р. за рішенням підпільного обкому партії загін перебазувався у Злинківські ліси на Орловщині. 28 липня 1942 р. згідно з директивами УШПР і Штабу партизанського руху Південно-Західного фронту на базі Чернігівського обласного об’єднаного партизанського загону було створено партизанське з’єднання Чернігівської області.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. В тилу ворога: Документи і матеріали про участь партизанів Чернігівщини в боротьбі проти фашиських загарбників / За ред. М. О. Рудько: Чернігівська обласна рада ветеранів Укр.: акція партизанів ВВВ. – Чернігів, 1994.

2. Кучер В.І. Партизанські краї і зони на Україні в роки ВВВ (1941–1944) / В.І. Кучер. – К.: «Наукова думка», 1974.

3. Україна партизанська 1941–1945. Партизанські формування та органи керівництва ними. Науково-довідкове видання. – К., 2001.

4. Українська РСР у Великій вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–45. – Т. І. – К., 1967.; Т. II. – К., 1968.; Т. III. – К., 1969.

5. Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны 1941–1945 гг. Документы и материалы. – М., 1999.

6. Сіментов Ю.Я. Краєзнавчі матеріали з історії Чернігівщини / Ю.Я. Сіментов, М.Т. Яцура. – К.: «Радянська школа», 1968.

7. Чернігівщина. Енциклопедичний довідник / За ред. А.В. Кудрицького. – К.: «Українська Радянська Енциклопедія» ім. М.П.Бажана, 1990.


Євгеній Ткаченко

ЧЕРНІГІВЦІ У НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОМУ РУСІ ДОБИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

(НА ПРИКЛАДІ ЖИТТЄВОГО ШЛЯХУ ІВАНА РЕМБОЛОВИЧА)

На прикладі життєвого шляху військовика Армії УНР Івана Ремболовича показано участь вихідців з Чернігівщини у спробах діячів українського національно-визвольного руху, скориставшись можливістю співпраці з нацистською Німеччиною, закласти основи національного війська в роки Другої світової війни.

Ключові слова: Іван Ремболович, вихідці з Чернігівщини, Другий Зимовий похід, національно-визвольний рух, Друга світова війна, дивізія СС «Галичина», УПА.

Пройшло уже майже 70 років, як завершилася страшна сторінка в історії України і всього людства загалом – Друга світова війна, але вона залишила багато невирішених проблем. У сучасному суспільстві побутує маса міфів, у тому числі й штучно породжених, про участь українців у Другій світовій війні. Вони спотворюють історичне минуле українського народу.

Історична пам’ять – один із найважливіших елементів процесу державотворення для кожної нації. Вона є успадкуванням минулого досвіду, існує у вигляді історичної свідомості народу. За своєю суттю пам’ять емоційна, особистісно забарвлена, здатна до містифікацій, що зумовлює можливість її деформацій. За таких умов з’являється можливість спроб «скорегувати» історичну пам’ять відповідно до встановленого режиму. У роботах деяких істориків, під тиском політичного режиму, гіперболізується роль окремих вождів, спотворюються історичні події. Процеси політичного і громадянського структурування й самоорганізації українського суспільства обтяжені особливостями історичної пам’яті, що призводить до штучного протиставлення Сходу і Заходу [13, с .1–4].

Оскільки не існує державної практики формування історичної пам’яті, то, як правило, ліві й проросійські сили намагаються (і не без певного успіху) утвердити в середовищі, насамперед, української молоді сфальсифіковані радянською владою ще у другій половині 40-х рр. стереотипи сприйняття подій Другої світової війни. Одним із шляхів звільнення з-під впливу ідеологічного тиску ЗМІ є, у першу чергу, правдива інформація про діячів Українського визвольного руху, поширення даних про те, що в рядах ОУН, УПА, дивізії СС «Галичина» боролися і воювали не тільки представники Західної України, а були й вихідці з інших регіонів.

Серед уродженців Чернігівщини (Північне Лівобережжя України) можна назвати чимало таких діячів. Після поразки в національно-визвольних змаганнях України 1917–1921 рр. частина її учасників змушена була емігрувати. Серед них був і Євген Онацький (1894–1979) – уродженець м. Глухова, близький соратник першого керівника ОУН Євгена Коновальця. У 1929 р. він вступив до лав ОУН і відтоді аж до свого арешту нацистами в 1944 р. очолював осередок організації в Італії. Уродженець м. Ніжина Осип Твердовський (1901–1930) – ветеран збройної визвольної боротьби в 1918–1921 рр., учасник знаменитого бою під Крутами. Опинившись в еміграції, він теж вступив до ОУН, був одним з керівників відділення організації в Люксембурзі. Ще один наш земляк Максим Грива (справжнє прізвище – Загривний) (1893–1931) – делегат Першого конгресу ОУН. Він брав активну участь у антибільшовицькому повстанському русі на Чернігівщині [6, с. 121–122]. Уродженець с. Дащенки (тепер Варвинського району Чернігівської області) – Аверкій (Оверко) Гончаренко (1890–1980) – увійшов в історію як видатний військовий та громадський діяч. Він командував українськими частинами в знаменитому бою під Крутами, а в роки Другої світової війни був командиром батальйону 29-го полку, старшиною штабу 30-го полку дивізії «Галичина» і 1-ї Української дивізії Української національної армії (далі – УНА). 8 травня 1945 р. він вивів понад 2000 вояків дивізії «Галичина» на територію, окуповану англійськими військами. Архип Йосипович Кмета – військовий та громадський діяч, інженер-старшина 4-го Сердюцького полку, Гетьманської сердюцької армії, гвардії Армії Української Держави, командир 4-го полку Січових стрільців, старшина Генерального штабу Армії УНР, член штабу Українського Визвольного Війська УВВ, у 1942 р. у рідному місті Ічні створив осередок ОУН. Володимир Олександрович Савченко-Більський (1867–1955) – уродженець містечка Олишівка (тепер Чернігівського району). Він – учасник українізації Чорноморського флоту, засновник гардемаринських шкіл у м. Миколаєві, м. Севастополі, м. Кам’янці-Подільському, автор цінних спогадів про Військово-морський флот УНР, один із ініціаторів створення УВВ [7, с. 341–342]. Виходець з Чернігова А. Валійський (1895–1976) був сотником Армії УНР, а на початку березня 1945 р. очолив штаб УНА [20, с. 27–28].

Упродовж 1943–1944 рр. Чернігівська область дала 97 осіб (31,09%) від усіх немісцевих вояків УПА, 2 були з самого Чернігова, а найбільше осіб з містечок Нова Басань, Ічня, Холми [14, с. 117].

Надзвичайно яскравою, але, на жаль, зовсім призабутою постаттю національно-визвольного руху першої половини ХХ ст. є Іван Семенович Ремболович (1897–1950). Проте останнім часом все-таки його ім’я поволі повертається Україні. Так, першим більш-менш значним дослідженням стала публікація Володимира Малкоша в часописі «Вісті комбатанта», які видає Братство колишніх воїнів дивізії «Галичина» [12, с. 31]. По тому його ініціативу підхопили історики Ярослав Тинченко [21, с. 366] та Роман Коваль [7,с. 364].

І. Ремболович народився у місті Городня – повітовому центрі на півночі Чернігівської губернії – у родині священика. Скоріше за все, саме його батько перебував у 1876 р. на посаді псаломщика у Звеничево-Голубицькій парафії Городянського повіту [16]. До речі, у деяких публікаціях прізвище І. Ремболовича пишуть через «а» – Рембалович, ми ж вважаємо, що написання Ремболович більш правильне, бо саме таке прізвище носять його родичі на Городнянщині.

Усе життя він присвятив боротьбі за незалежність України, причому воював зі зброєю в руках, оскільки був професійним військовим: учасник Першої світової війни, командир пішої півсотні української охоронної сотні м. Городні (весна 1918 р.), начальник зв’язку 1-ї Запорозької стрілецької дивізії, Запорозького корпусу (1918 р.), старшина 20-го кінного Павлоградського полку (січень 1919 р.), кінного дивізіону корпусу Січових стрільців (січень 1919 р.), штабу Дієвої армії УНР, начальник оперативного відділу 4-ї Київської дивізії Волинської групи, пізніше командир ударної частини УПА під час Другого зимового походу (листопад 1921 р.), командир саперної сотні та куреня дивізії «Галичина» (1943 р.); військове звання – підполковник Армії УНР, сотник дивізії «Галичина», полковник Української повстанської армії [7, с. 14].

Привертає увагу також його громадська активність: І. Ремболович – делегат 1-го, 2-го і 3-го Всеукраїнських військових з’їздів (Київ, 1917 р.), активіст руху українізації частин російської армії, за що був заарештований, учасник боїв на Чернігівщині проти червоних (грудень 1918 – січень 1919 рр.), учасник Першого зимового походу Армії УНР та Другого зимового походу Української повстанської армії. У цій останній операції він проявив себе як хоробрий та досвідчений командир, а особливо прославився у боях за Коростень, інші міста та села Житомирщини. Так, сотник О. Шпілінський писав у своїх мемуарах: «На станцію Коростень о 5.30 хв. направили загін підполковника Рембаловича, який складався з 20 осіб. Він нищить телеграф, телефони, закидає ручними гранатами ешелони» [22, с. 26]. У бою 12 листопада в селі Чайківці підполковник був поранений у нижню частину лівого стегна. У бою під Малими Миньками 17 листопада 1921 р. організував групу до ста осіб, з якою хоробро оборонявся, та все ж потрапив у більшовицький полон. 20 листопада, попри поранення, старшині вдалося вирватися на волю: він, роздягнений, босий, утік по снігу в 17-ти градусний мороз, а селяни надали притулок і перев’язали рани [15, с. 106–107].

У січні 1928 р. І. Ремболович переїхав до Варшави. Він працював електромонтером у приватних фірмах. Згодом виїхав до с. Грежебовільськ, де влаштувався на цегельному заводі. У січні 1931 р. повернувся до польської столиці. Саме тут і народилися його спогади «Рейд 1921 року», написані на прохання полковника М. Садовського. У 1932 р. їх було опубліковано у збірнику «Базар» та часопису-альманасі «За державність». Вони також увійшли до сучасного збірника про героїчну спробу очолити масовий селянський рух в Україні у 1921 р.

За доби еміграції І. Ремболович продовжував уболівати за долю Батьківщини: відвідував український клуб «Хата козака», був учасником вечорниць, брав участь у роботі літературно-мистецького об’єднання «Веселка», поруч з іншими вояками виступав зі споминами про свою участь у Визвольній боротьбі [10, с. 114].

Після нападу Німеччини 22 червня 1941 р. на СРСР І. Ремболович 16 липня був несподівано заарештований окупантами зі звинуваченням у саботажі, хоча й працював домоправителем. Після звільнення 18 листопада 1942 р. він зустрівся у Варшаві з П. Дяченком (колишнім командиром полку Чорних запорожців). Обоє були прихильниками створення Українського визвольного війська у складі Вермахту. До того ж, П. Дяченко щойно повернувся з Чернігівщини. Звичайно, І. Ремболович просив його довідатися про долю рідних – коли той знову буде на Сіверщині [7, с. 105].

Коли у лютому 1943 р. І. Ремболович приїхав до с. Дебеславці, щоб провідати своїх синів, на контакт з ним вийшли українські підпільники. Вони запропонували І. Ремболовичу готувати кадри для Української повстанської армії, проте полковник відмовився, мотивуючи рішення станом здоров’я (виразкою шлунку). У березні того ж року на зв’язок з ним вийшов командир УПА «Магістр». І. Ремболович знову відмовився взяти участь в організації загонів УПА, пояснюючи свою позицію тим, що є прихильником УНР, а ОУН проповідує національну диктатуру під своїм проводом. Це була поширена практика командування УПА: товариш по зброї І. Ремболовича, теж підполковник Армії УНР Л. Ступницький погодився на співпрацю з українськими повстанцями, які прагнули створити частини, подібні до регулярної армії [9, с. 40].

Після поразки під Сталінградом, коли німці почали програвати війну, Г. Гіммлер, який командував формаціями СС (від німецького Schutz Staffeln –охоронні частини) і поліції, погодився на створення української частини в лавах «Війська СС» («Waffen SS»). Це мала бути не охоронна, а суто фронтова частина, що їх німці організовували в окупованих і союзних країнах Європи з добровольців. Ставлення до цих формувань неоднозначне. Так, А. Русак писав, що німцям «було потрібне гарматне м’ясо, і вони його одержали у вигляді майже 35 тис. солдатів та офіцерів-українців, які пройшли через «Галичину за термін її існування» [17, с. 227].

Чимало ветеранів УСС, УГА, армії УНР і леґіону ДУН, яким дозволив вік і стан здоров’я, добровільно записалися (часто з синами) до дивізії «Галичина». Їх підтримали УЦК на чолі з колишнім воїном УГА Володимиром Кубійовичем та митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. За ними пішла значна частина свідомої молоді Галичини.

За домовленістю німці мусили виконати низку вимог української сторони:


  • дозвіл на духовну опіку, бо війська СС не мали священиків-капеланів;

  • вишколення українських старшин, яких не вистачало;

  • застосування дивізії тільки проти більшовиків;

  • звільнення з тюрем українських політв’язнів (було виконано частково) та старшин леґіону ДУН («Дружини Українських Націоналістів»);

  • збільшення прав української поліції;

  • поширення української преси;

  • забезпечення полегшення в господарсько-економічному житті;

  • опіка над родинами вояків.

Через нестачу вишколених українських військових кадрів, високі командні пости в дивізії посіли німці. Командиром дивізії був призначений генерал Фріц Фрайтаґ, начальником оперативного відділу штабу – майор вермахту Вольф-Дітріх Гайке, прихильний до українців [12, с. 9].

Днем заснування дивізії «Галичина» вважається 28 квітня 1943 р., коли про це було проголошено на урочистостях у Львові. Військова Управа приступила до набору добровольців, під час якого в більш-менш значних містах Галичини проводилися святкові зібрання за великої участі громадськості. Т. Гунчак підкреслив, що серед пропагандистів цього руху були Лев Шанковський, Остап Тарнавський, Юрій Косач, Іван Крип’якевич [5, с. 31]. Українське громадянство і комбатанти схвально сприйняли створення дивізії. Фракції ОУН поставилися до «Галичини» по-різному: частково негативно, частково позитивно або ж нейтрально. Найворожіше відреагувало польське підпілля, яке випустило спеціальні летючки.

До червня зголосилося 82 тисячі осіб, охочих вступити до дивізії. Серед них було 19 старшин леґіону УСС, 70 – УГА, 80 – армії УНР і 14 – леґіону ДУН [12, с. 10].

Чому ж І. Ремболович обрав дивізію СС «Галичина», коли його, як твердить Р. Коваль, неодноразово запрошували до УПА? На нашу думку, найбільш переконливо відповісти на дане запитання можна, спираючись на міркування В. Кубійовича щодо нагальної потреби у формуванні дивізії як зародку регулярної української армії: «Ми живемо в час найжорстокішої війни, в якій немає милосердя, в якій цінується лише сила, у першій мірі фізична. Ми високо стоїмо морально, але фізичної сили нам бракує, і з цієї причини ми є об’єктом, а не суб’єктом у теперішніх подіях. Щоб поправити наші шанси, нашою задушевною мрією є створити власну збройну силу, і в цьому напрямі йдуть найрізнорідніші спроби від вибуху війни… Українська збройна Сила – це наше бажання, бо тоді стаємо співвоюючою силою і здобуваємо в боротьбі за наше становище найсильніший козир: ми проливали кров. І таким чином стаємо підметом у політиці…

Різні збройні відділи, які організуються, зокрема на східних землях – це відділи з українців, але не українські. Вони не зв’язані з українським зорганізованим світом, за ними не стоїть український політичний чинник, бо в справах жодного з цих відділів не було німецької політичної декларації. Проллята українцями кров, не впливає на українсько-німецькі відносини і на нашу роль у світі. З двох способів постання армії – повстанської і регулярної – ми є вповні за другими» [11, с. 16–17].

Такі погляди були поширені в українських колах. Про це свідчать мемуари буковинця Миколи Суховерського, який, зафіксувавши розмову з проф. В. Сімовичем, навів його аргументи на користь дивізії: «Якщо ми не будемо творити українську дивізію, якщо вона не буде бодай під нашим контролем, то однаково німці будуть організовувати українські відділи при німецькій армії і тоді ми не зможемо мати жодного впливу взагалі. […] Німеччина напевно війну програє, і тоді ми будемо мати зародок української армії, бо якраз ця СС Дивізія «Галичина» стане підставою для творення української армії, яка буде конче потрібна, щоби підтримати порядок на Україні». Чимало прихильників вбачали аналогію з УСС, які спочатку були при австрійській армії, а пізніше переорганізувалися на Січових Стрільців й УГА. Сам мемуарист теж схилявся до цієї думки [19, с. 84–85].

І. Ремболович, очевидно, розумів, що дивізія СС «Галичина» – це та регулярна військова одиниця, яка може стати ядром майбутньої національної армії, без якої в тих умовах було неможливо вибороти власну державність.

У травні 1943 р. командир УПА вийшов на зв’язок з І. Ремболовичем. У ході переговорів І. Ремболовичу був дозволений вступ до дивізії «Галичина», але перед ним поставили умову, що метою «відрядження» буде вивчення нового озброєння. Перебувати в дивізії він буде доти, поки його не відкличуть в УПА [7, с. 109].

17 липня 1943 р. І. Ремболович виїхав на збірний пункт дивізійників у Коломиї, а звідти через Львів – до чеського міста Брно. 1 серпня він у складі групи з 16-ти осіб прибув до саперної школи у місцевості Піковиче. Закінчивши 1 грудня 1943 р. школу, І. Ремболович отримав звання ваффен-гауптштурмфюрера (сотника) та призначення командиром 1-ї роти 14-го саперного батальйону. Під час формування батальйону якийсь час він ним і командував .

Формування дивізії «Галичина» завершувалося в таборі Нойгаммер. У середині червня стрільці рознесли звістку, що дивізія має ось-ось вирушити з Нойгаммера. Підрозділи дивізії повинні були ввести в дію на Прикарпатті, в околицях Станіслава. Але була надіслана телеграма, яка сповіщала, що маршрут дивізії «Галичина» змінено – вона надходить у розпорядження армійської групи «Північна Україна» [4, с. 62].

Саперна рота І. Ремболовича виступила на фронт 1 липня 1944 р. Проїхавши Красне, запинилися на маленькій станції Ожидів. Начальник штабу дивізії «Галичина» В.-Д. Гайке вже знав від командувача корпусом А. Гауффе про перегрупування радянських частин і концентрацію їхніх сил на відтинку ХІІІ корпусу. А. Гауффе сказав, що наступ червоних почнеться впродовж наступних 14 днів, вони наступатимуть на Львів через Броди і завданням дивізії «Галичина» є втримати бродський плацдарм та розбудувати другу лінію оборони корпусу [2, с. 67].

Як відомо, цей бій був невдалим для німців та їхніх союзників. Разом з ХІІІ корпусом потрапила в оточення дивізія «Галичина». Майор В.-Д. Гайке небезпідставно побоювався, що його частину пошлють у бій не як бойову одиницю, а окремими полками, якими закриватимуть діри у прорваній лінії фронту. Так і сталося. Першим кинули в пекло 30-й полк дивізії «Галичина». Ще поки він встиг розгорнутися, його атакували танки. Втрати були страшні, проте окремі сотні вийшли з-під удару і в боях звузили прогалину наступу.

«Дивізії «Галичина» дістався найважчий і найбільш неясний фронтовий відтинок корпусу», – вважав майор В.-Д. Гайке [3, с. 76]. Запеклі бої точилися за розташоване на горі с. Підгірці. Замок і село декілька раз переходили з рук у руки. На цій ділянці фронту діяли 29-й і 30-й полки дивізії «Галичина». З них відзначилися курінь фюзилерів і курінь саперів. Фюзилерів очолював Карл Бріштот, а саперів – І. Ремболович. Хоча від німецького командування не надходило наказів, вояки продовжували боротьбу. Надвечір 21 липня, прийшов німецький старшина з куреня постачання і оголосив, що штаб дивізії скликає старшин на нараду. У штабі й відбулася остання зустріч старих вояків Армії УНР та УГА – І. Ремболовича, М. Палієнка, П. Силенка, Р. Долинського. Д. Палієва та О. Поляківа. Були й начальник штабу В.-Д. Гайке та командир дивізії Фрайтаг. Усі звернули увагу, що І. Ремболович «блідий і виснажений від щойно перебутого виливу крови» [1, с. 109].

Німецьке командування вирішило прориватися з оточення на захід від Золочева – між селами Княже та Ясенівці. І. Ремболович отримав завдання до 1-ї години ночі збудувати неподалік Княжого місток, через який мали перейти обози.

Очевидці стверджували, що вийти з оточення допомогла контратака саперного батальйону, яку очолив І. Ремболович. Небагатьом вдалося прорватися за Ясенівці та узгір’я – всього 412 особам. На полі болю під цим селом дістав тяжке поранення уламком гранати в ліву ногу й підполковник І. Ремболович. Його врятували місцеві жителі, які надали першу медичну допомогу і під виглядом пораненого односельчанина направили в Львів до радянського шпиталю. Саме там йому і ампутували ногу вище рани.

Посилаючись на запроваджені до наукового обігу В. Сергійчуком документи НКВС (насправді вже МДБ – Є. Т.), один з біографів писав, що І. Ремболович після одужання прибув у Коломийський район Станіславської області, де вступив до УПА. Далі в публікації мовиться, що 6 листопада 1949 року в селі Космач тодішнього Яблунівського району І. Ремболовича захопили в полон співробітники МДБ [18, с. 22].

15 травня 1950 р. згідно зі ст.ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР Івана Ремболовича засуджено до розстрілу. Вирок ухвалив Військовий трибунал Прикарпатського воєнного округу: «Визнаний винним у тому, що після Жовтневої революції 1918 р. служив в армії гетьмана Скоропадського, а потім у петлюрівській, боровся проти Червоної Армії», – так записано у Висновку прокурора Івано-Франківської області від 27 червня 1994 р.

За цим вердиктом український герой Іван Ремболович реабілітації не підлягає навіть у незалежній Україні [8, с. 4].

Проблема участі у національно-визвольному русі доби Другої світової війни представників Чернігівщини є малодослідженою і потребує більш глибокого й систематичного вивчення. Крім суто академічного інтересу, підкреслимо і значення такої роботи для формування громадського суспільства, руйнування міфів про Другу світову війну, зокрема, стереотипу, що в боротьбі за державність у період Другої світової війни, українську сторону представляли виключно представники Західної України. Довкола репрезентантів української ідеї, що знайшла своє втілення у гаслі Української Самостійної Соборної Держави, об’єднувалося і чимало наддніпрянців. Завдання істориків нового покоління зробити їхню діяльність надбанням широкої громадськості.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Верига В. Слідами батьків. Нариси історії 30-го полку дивізії «Галичина» 1-ї дивізії Української національної армії / В. Верига. – Львів: Братство колишніх вояків 1-ї УД УНА, 2002. – С. 109.

2. Гайке В.-Д. Бій під Бродами / В.-Д. Гайке // Броди. Збірник статей і нарисів / За ред. О. Лисяка. – Шосте вид. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2009. – С. 67.

3. Гайке В.-Д. Українська дивізія «Галичина» / В.-Д. Гайке. – С. 76.

4. Гайке В.-Д. Українська дивізія «Галичина». Історія формування і бойових дій у 1943–1945 роках / В.-Д. Гайке / З передмовою В. Кубійовича. – Торонто; Париж; Мюнхен: Накладом Братства кол. вояків 1-ї Української дивізії УНА, 1970. – С. 62.

5. Гунчак Т. У мундирах ворога / Т. Гунчак. – К.: Час України, 1993. – С. 31.

6. Демченко Т. Український національно-визвольний рух на Чернігівщині / Т. Демченко, С. Бутко // Чернігівщина incognita. – Чернігів: КП Видавництво «Чернігівські обереги», 2004. – С. 121–122.

7. Коваль Р. Іван Ремболович: Історичний нарис / Р. Коваль. – Київ: Історичний клуб «Холодний Яр»; Вінниця: ДП «Державна картографічна фабрика», 2012. – 464 с. – (Серія «Отаманія XX століття». – Кн. 4).

8. Коваль Р. Ремболович Іван Семенович / Р. Коваль // Незборима нація. – 2005. – Ч. 9. – С. 4.

9. Ковальчук М. Підполковник Армії УНР, генерал-хорунжий УПА Леонід Ступницький: сторінки біографії / М. Ковальчук, О. Вовк // Військово-історичний альманах / Засновник – Центр. музей Збройних Сил України. – К., 2009. – Ч. 1 (18). – С. 4–40.

10. Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі 1920–1939 рр. / О. Колянчук. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. – С. 14, 114.

11. Кубійович В. Початки Української дивізії «Галичина» / В. Кубійович // Українська дивізія «Галичина»: історико-публіцистичний збірник / ТОВ «Негоціант – Плюс»; Братство колишніх вояків 1-ої УД УНА, УВКР, редакція газети «Вісті з України». – Київ; Торонто, 1994. – С. 16–17.

12. Малкош В. Українська «Дивізія Галичина» в світлі «леґіонової» політики XX сторіччя / В. Малкош. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2007. – С. 31.

13. Мацькевич М. Історична пам’ять народу та сучасне українське державотворення / М. Мацькевич // Юридична Україна. – 2009. – № 1. – С. 1–4.

14. Патриляк І. «Еведенційні» картки УПА як статистичне джерело / І. Патриляк // Український визвольний рух: Наук. збірник / Центр досліджень визвольного руху; Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Львів, 2005. – № 6. – С. 110–117.

15. Ремболович І. Рейд 1921 року / І. Ремболович // Другий зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар: 3б. статей. – К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1995. – С. 106–107.

16. Розподіл наявних священно-церковно-служителів Чернігівської єпархії на штатних посадах згідно Височайше затвердженого 17 січня 1876 року списку приходів та причтів цієї єпархії [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.petergen.com/bovkalo/sp/chernigov1876.html//

17. Русак А. «Галичина» – перша українська дивізія Української національної армії / А. Русак // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Збірка наук. праць та спогадів. – К.: НАНУ України; Інститут історії України, 2001. – Ч. 6 (7): У двох част. – Ч. 2. – С. 227.

18. Стасів Б. Полк. Іван Рембалович не загинув під Бродами / Б. Стасів // Вісті комбатанта. – Торонто; Нью-Йорк, 1998. – Ч. 3. – С. 22.

19. Суховерський М. Мої спогади / М. Суховерський / Передм. О. Зінкевича. – К.: Смолоскип, 1997. – С. 84–85.

20. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921) / Я. Тинченко. – К.: Темпора, 2007. – С. 68; Ясенчук О. Чернігівець – командир УНА, створеної у Берліні в 45-му / О. Ясенчук // Сіверщина incognita: Публіцистичне вид. – Чернігів: ТОВ РВЦ «Сіверщина», 2011. – С. 27–28.

21. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921) / Я. Тинченко. – К.: Темпора, 2007.

22. Шпілінський О. Базар // Другий зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар: 3б. статей / О. Шпілінський. – К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1995. – С. 26.
УДК:93(477.82):929

Сергій Кузьмич

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка