Український інститут національної пам’яті Управління освіти і науки



Сторінка6/18
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

ПАРТИЗАНСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ТАРАСА БУЛЬБИ-БОРОВЦЯ

НА ВОЛИНІ

У статті розглядаються особливості партизанської боротьби, розгорнутої на Волині під проводом Т. Бульби-Боровця у роки Другої світової війни, зокрема, аналізуються взаємини командування «Поліської Січі» з представниками радянських партизан, німецької окупаційної влади, польським антинацистським рухом Опору.

Ключові слова: Друга світова війна, Тарас Бульба-Боровець, «Поліська Січ», український рух Опору, радянські партизани, польський рух Опору, УПА.

Із здобуттям Україною незалежності пожвавився інтерес до питань, пов’язаних з національно-визвольним рухом на західноукраїнських землях у роки Другої світової війни. Зокрема, це стосується й тієї течії, біля витоків якої стояв Тарас Бульба-Боровець – засновник Української повстанської армії «Поліська Січ».

Актуальність даної проблематики визначається завданням формування нового типу історичної пам’яті, у центрі якого мав би бути рух Опору, який інтенсивно вивчається і пропагується упродовж десятиліть в Європі, а в Україні перебував під суворою забороною і трактувався офіційною радянською владою винятково як прояви українського буржуазного націоналізму. Табу було накладено й на дослідження партизанської діяльності Тараса Бульби-Боровця та очолюваних ним повстанських збройних формувань – Поліська Січ, УПА Бульби-Боровця, Української народної революційної армії.

Незначний фактичний матеріал і по сьогодні не дозволяє належним чином дослідити життя та діяльність Т. Бульби-Боровця (1908–1961). У підпіллі Т. Боровець був також відомий під псевдонімом «Чуб», «Гонта», «Байда», «Старий», «Бистриченко», «Боровик», «Кононенко». До недавнього часу основним джерелом до висвітлення подій, пов’язаних із життям Т. Боровця, були його мемуари, що вийшли друком після Другої світової війни на Заході: «Кредо революції» (Париж, 1946), «Збройна боротьба України (1917–1950)» та «Армія без держави». Остання книжка була видана в 1981 р. у Канаді й згодом запропонована Вінніпегським інститутом дослідників Волині для публікації в Україні, на жаль, у значно скороченому вигляді. Вона побачила світ у Львові в 1993 р. [2, с. 166]. Суттєвим доповненням до праць самого Т. Бульби-Боровця виступають спогади іншого учасника тих подій О. Шуляка (О. Штуль-Жданович) «В ім’я правди» (Роттердам, 1947) [7, с. 6].

Важливу роль у вивченні цієї постаті відіграли праці західних дослідників, зокрема, В. Косика [10, с. 94], який спирався на архівні джерела. Досить скептично цей дослідник поставився до поширеного твердження, яке базується на спогадах самого Т. Бульби-Боровця, про отримання «воєнного наказу» від президента УНР в екзилі А. Лівицького, тобто фактично заперечив, що «Поліська Січ» виконувала вказівки уряду УНР, але визнав наявність тісних стосунків між Т. Бульбою-Боровцем і мельниківцями [10, с. 99–101]. Очевидно, ці висновки дали підстави С. Стельниковичу в дисертаційному дослідженні, присвяченому партизанській діяльності Т. Бульби-Боровця, та відповідній монографії для різкої критики позиції В. Косика як пробандерівського дослідника [21, с. 17]. Натомість С. Стельникович відзначає науковий доробок В. Дзьобака, де предметно висвітлюються процеси організації та діяльності підрозділів «Поліської Січі» у 1941 р., військово-політичні взаємовідносини УПА(Б-Б)–УНРА з німецькою та радянською сторонами, польським населенням українських земель та українськими політичними і військовими організаціями [22, с. 24–25].

Звичайно, на вивчення історії зародження УПА впливають суперечності між прибічниками різних гілок ОУН, проте варто відзначити досить зважений погляд на ці складні проблеми, який прослідковується в сучасних узагальнюючих працях з історії України доби Другої світової війни [16, с. 386, 429]. Автори наголошують, що метою збройної боротьби загонів «Поліської Січі» було «творення власної адміністрації під гаслом: «Ми хочемо вільної України без німців, без поляків, без росіян!» [15, с. 377]. Вони визнають значні успіхи цього сегменту українського повстанського руху на Волині: саме тому, що УПА була популярною серед українського населення краю, бандерівці з середини квітня 1943 р. стали використовувати цю назву [16, с. 403]. Важливим також є визначення характеру боротьби УПА проти німецьких окупантів. Його кваліфікують як «атантизм». Він «передбачав накопичення сил, відмову від активності у веденні збройної боротьби, аби не провокувати масових каральних акцій окупантів проти мирного населення, збереження власних кадрів та очікування слушного моменту для збройного виступу («тримання зброї при нозі»)» [20, с. 542].

Нарешті, на нашу думку, найсуттєвішим фактором, що впливав на особливості партизанського руху Т. Бульби-Боровця став сам Волинський край. Я. Дашкевич писав, що тут сформувалася «антиукраїнська коаліція», мала місце «потрійна окупація» – німці, поляки, росіяни, відтак постання УПА дослідник визнавав як «повстання проти трьох окупантів, об’єднаних антиукраїнською ідеологією» [6, с. 137, 148]. Якщо ж врахувати й такий чинник як прагнення революційної (бандерівської) ОУН опанувати тереном, щоб «переформатувати повстанські загони в регулярні частини» [14, с. 137], то можна зрозуміти, настільки заплутаною й непередбачуваною була ситуація в даному регіоні на початковому етапі радянсько-німецької війни. Тарас Бульба на чолі загону в 600 осіб, озброєних трофейною радянською зброєю, діяв самостійно на відтинку Сарни–Клесів–Рокитне–Олевськ, але під тиском німців змушений був у вересні 1941 р. відправити частину січовиків по домівках. Невеликий загін бульбівців, що перебував у Олевську, був роззброєний окупантами в листопаді 1941 р. [13, с. 29].

Посилення тиску на український національно-визвольний рух з боку гітлерівців, поляків та радянських партизан послужило приводом до активізації руху Опору в північно-західних районах Рівненської та Волинської областей. Начальник відділу радянської розвідки держбезпеки Мартинов інформував ЦК КП(б)У, що станом на 3 грудня 1942 р. у районі Пінська, а також лісах Острога, Шумська, Мізоча спостерігаються великі групи українських націоналістів. Кличка їхнього керівника «Тарас Бульба». Проти німців вони влаштовують окремі засідки [1, с. 398]. У цьому ж донесенні йшлося про те, що «поповнення партизанських загонів відбувалося за рахунок міського та певної частини сільського населення, в основному молоді та колишньої української поліції, яка, останнім часом отримавши зброю, стає на сторону націоналістів. Поліція Каменя-Каширського, Любешова, Ковеля, Рівного, Дубно, Луцька перейшла до УПА» [1, с. 398–399]. Проте діяльність УПА була зосереджена не тільки на теренах Рівненщини й Волині, вона мала значно ширшу географію свого впливу і не обмежувалась територією України. Так, зимою 1941 р. УПА заключила братерство зброї з білоруським партизанським рухом. Білоруси, у свою чергу, були тісно пов’язані з Прибалтикою. До українців долучаються і представники інших національностей, що проживають на Волині. Так, у трикутнику Ковель–Сарни–Столин, повідомляли 3 листопада 1943 р. командири рівненських більшовицьких партизанів, їх дістають націоналісти і чеські загони УПА. А відтак, сам по собі починає формуватись революційний блок поневолених націй [3, с. 75–87].

Розвідка радянських партизанів, яка довгий час активно збирала інформацію про український визвольний рух, повідомляла, що найбільші націоналістичні формування під командуванням Т. Бульби-Боровця досягають близько 6 тис. осіб і повністю охоплюють Північно-Східну частину Волині та Рівненщину [19, с. 135–141].

З 1942 р. силами УПА починає цікавитись Москва. Її емісари настирливо шукають контактів, пропонують «братні» переговори, присилаючи літаком з Москви уповноважену спецделегацію. Активізація бульбівців як антифашистського руху, а також неможливість власними силами опанувати територію Волині спонукала червоних партизанів до пошуку компромісу з ними і навіть залучення на свій бік. Перші подібні контакти були започатковані ще в лютому-березні 1942 р., але більш інтенсивно цей процес відбувався восени того ж року. Наприкінці червня 1942 р. у район Мозирських лісів був закинутий загін особливого призначення на чолі з Дмитром Медведєвим. У складі загону був представник Генерального штабу Червоної армії О. Лукін, який і провадив переговори з отаманом. Зустріч відбулася 16 вересня поблизу села Бельчанки-Глушків. Згадуючи про неї у власних мемуарах, Д. Медведєв та Т. Боровець по-різному описують загальну атмосферу переговорів: від зверхнього ставлення представників радянської сторони до повної лояльності з дотриманням усіх необхідних процедур взаємних привітань і демонстрованої взаємоповаги. «Підполковник Лукін … розпочав переговори привітанням героїчної УПА та її командування від «самого» товариша Сталіна, совєтського уряду, генерального штабу СРСР та уряду УРСР. Що нам відразу впало в очі, то це те, що Лукін не згадав про зграю злочинців, що називає себе ЦК ВКП(б)», – іронічно писав Т. Бульба-Боровець про враження від зустрічі з О. Лукіним на переговорах [2, с. 137].

Т. Бульба-Боровець не дав однозначної відповіді щодо спільної боротьби проти німецьких окупантів. 28 жовтня 1942 р. відбувся новий раунд переговорів. О. Лукін наполягав на спільних антинімецьких діях. Як першочергове завдання ставилася вимога ліквідувати Е. Коха та інших представників окупаційної адміністрації. Такі кроки означали б для Т. Бульби-Боровця остаточний розрив із німцями і неможливість порозумітися з ними в майбутньому. Тому ці пропозиції були відхилені. Результатом стала взаємна домовленість про дотримання нейтралітету, який зберігався до 1 березня 1943 р., коли на мосту через річку Случ, (поблизу села Хотин, тодішнього Людвипільського району), був обстріляний разом з іншими членами загону радянський розвідник М. Кузнецов. Ця подія стала початком жорстокої боротьби між бульбівцями і радянськими партизанами [12, с. 99–102].

Радянський партизанський рух всіляко намагався зашкодити діяльності українських національних формувань та позбавити їх основного джерела підтримки – народу. Підтвердженням цього факту є свідчення офіцера «Українського штабу партизанського руху» капітана Русанова:

«Русанов: Осенью, когда командование армии готовилось к зимнему наступлению, были предприняты все меры к развертыванию партизанского движения. Все командующие получили по этому поводу соответствующие указания.

Полковник: Что же они предприняли?

Русанов: Тут сложная схема. При отступлении Красной Армии местные партийные организации оставляли наиболее выдержанных коммунистов для партийной роботы. Они должны были проводить всяческую агитацию, сеять недовольство среди населения. Для этого они совершали различные акты против немцев, с расчетом, что бы все эти акты вызывали ответные репрессии со стороны немецкого командования. Все эти спровоцированные репрессии всячески используются для подстрекательства.

Полковник: Но ведь все эти репрессии отражаются на мирном населении?

Русанов: Ясно. Подпольщики хорошо законспирированы. Их не так легко найти. Собственно, они так и совершают диверсионные акты, чтобы виновным оказывалось мирное население. […] Мирное население часто и не знает, почему на него обрушились репрессии, поэтому оно начинает думать, что это произвол немцев, и озлобляется. На самом деле вызывается все это деятельностью подпольных групп» [1, с. 415].

Улітку 1942 р. до переговорів з бульбівцями вдалися й німці. Е. Кох за посередництва підполковника СС Пютца та рівненського гебісткомісара Беера запропонував Головній команді УПА прийняти певні умови, на основі яких повстанці могли б легалізуватися: перейти на офіційну службу до окупаційної влади й розпочати спільну боротьбу з червоними партизанами. Прямої відповіді Пютц не отримав. Отаман прагнув не підпорядковуватись німецькій адміністрації, а домогтися від неї визнання ситуації двовладдя на Волині, встановлення рівноправних союзницьких відносин [3, с. 75].

Непроста політична ситуація, яка складалася на той час на Волині, змусила отамана Боровця вдатися до застосування тактики «гри у дві руки». Суть її полягала в тому, щоб використовувати стосунки з німецькими і радянськими силами, добиватися значних поступок від кожної із сторін і по можливості триматися щодо них нейтралітету. Однак така політика не мала великого успіху бо й Німеччина, і Радянський Союз сповідували принцип: «хто не з нами, той проти нас» [7, с. 86]. Від перших та других Т. Боровець вимагає негайного визнання суверенної української держави. Проте всі переговори розбиваються об цю вимогу. Тоді отаман починає шукати підтримки в різних націоналістичних організацій.

Переслідуючи спільну мету всіх течій національно-визвольного руху, Т. Бульба-Боровець закликав до об’єднання і мобілізації ОУН(б), ОУН(м) та УПА [1, с. 398]. Проте консенсусу досягнуто не було, а натомість за дорученням М. Лебедя В. Івахів зробив Т. Боровцю пропозицію щодо очищення всієї повстанської території від польського населення, яке скрізь шкодило українській справі. Відомо, що Т. Бульба-Боровець з цим не погодився, оскільки вважав, що за ворожі акції з польського боку слід карати тільки винних, а не все населення [8, с. 234, 248]. Ця точка зору піддається ревізії з боку В. Косика, який, спираючись на повідомлення керівника польського руху Опору генерала С. Ровецького лондонському еміграційному урядові, вважає, що всі українські військові формування на теренах Волині «розпочали масові вбивства польського населення» [9, с. 100]. Натомість Т. Гунчак, аналізуючи рапорти того ж діяча, але трохи ранішого періоду (березень 1943 р.), виявив повідомлення, «що українці прагнули розпочати спільні військові операції проти німців і совєтів та водночас хотіли сприяти припиненню воєнних дій між поляками й українцями на Волині» [5, с. 80–81]. Щоправда, зважаючи на те, що «1930-ті роки підготували ґрунт для трагічних польсько-українських подій», а «зростаюча радикалізація в обох громадах призвела до відкритої конфронтації», Т. Гунчак вважає, що шансів для компромісу на той час не існувало [5, с. 70–76].

Між бульбівцями і бандерівцями з кінця лютого по кінець травня 1943 р. теж велися переговори. Обидві сторони погоджувалися на необхідність заснування спільного керівного центру. Але реально було досягнуто лише згоди на створення спільного оперативного штабу. Скориставшись домовленістю, керівник ОУН(б) М. Лебедь у березні видав наказ про перейменування бандерівських загонів в Українську повстанську армію. У результаті, замість єдиної об’єднаної з’явилися дві УПА – бульбівська і бандерівська [3, с. 83]. Після травневих переговорів 1943 р. керівництво бандерівських відділів починає використовувати запозичену в отамана Т. Боровця назву Українська Повстанська Армія (УПА) [15, с. 141–142]. І вже на середину 1943 р. починається активна діяльність бандерівських загонів, що носила антинімецький, антипольський та антирадянський характер [12, с. 93]. Але важливим є і той факт, що по закінченні переговорів керівництво ОУН(б) починає проводити політику насильницького об’єднання усіх націоналістичних формувань. Так, у липні-серпні 1943 р. озброєні загони бандерівців оточували бульбівські та мельниківські групи і примушували їх підкоритися своєму командуванню. Тих, хто не погоджувався, знищували. Бульбівська УПА опинилася в скаженому вогні трьох противників: німців, росіян та бандерівців [3, с. 83].

З цього часу радянська розвідка не може точно розрізнити, де діє УПА бандерівського типу, а де бульбівського, приписуючи останній криваві знищення поляків. Проте, слід зазначити й те, що поляки не без участі німецького командування теж проводили каральні експедиції та розвідувальні операції. На думку І. Ільюшина, саме винищення польського населення бандерівськими формуваннями, що перебрали назву УПА, змусило Т. Боровця відмовитися від цієї назви, щоб, таким чином, відмежуватися від подібних дій [8, с. 240]. І з 27 липня 1943 р. отаман видає наказ про перейменування УПА на УНРА (Українська народно-революційна армія), у програмі якої йдеться про демократичну основу міжпартійного порозуміння, щоб завдяки цьому в боротьбі за визволення української держави об’єднати всі сили українського народу та створити єдиний всенародний революційний фронт. Апелюючи до Закону українського партизана Т. Боровець говорив: «Наша підземна армія – це єдина можлива форма збройної боротьби України за свою свободу» [7, с. 157].

У другій половині 1943 р. Головна Команда УНРА, зважаючи на відступ вермахту на Східному фронті, вирішила перейти до виключно антирадянської боротьби. УНРА бореться за перебудову Східної Європи за етнографічним принципом. Тобто, кожен народ має право на свою суверенну державу, а не потерпати під насильною окупацією компартійної імперії. Водночас в умовах наближення Червоної армії Т. Бульба-Боровець прийняв рішення про перехід формувань територіальної та діючої УНРА в підпілля для збереження сил на завершальний етап війни. По-суті, у військовому аспекті бульбівський рух не створив серйозної загрози ні для СРСР, ні для Німеччини. Підтвердженням цього факту є і оцінка упорядників «Літопису УПА»: «з початку 1943 року, починають розгортатися збройні дії повстанців більшими відділами. Правда, до того часу на Волинському Поліссі існували загони українських повстанців під проводом Бульби-Боровця, але вони перебували на обмеженому терені Полісся і не могли розгорнутися в потужну силу, щоб зорганізувати спротив на цілому терені Волині, що стало вже необхідністю» [4, с. 26].

З іншого боку, заслуговує на увагу і той факт, що мешканці Волині у більшості випадків ідентифікують УПА саме з військовим формуваннями отамана Боровця, котрий діяв, як вважається, під юрисдикцією уряду УНР в екзилі, а його «Поліська Січ» силоміць була приєднана до бандерівських загонів. У свідомості місцевого населення міцно закріпився термін «бульбаші». Термін «бандерівець» поширився значно пізніше – очевидно, як плід радянської пропаганди. І, здавалось би, зараз, коли Україна й інші країни світу відзначають 68-у річницю перемоги над гітлеризмом, пора б українському суспільству консолідуватися, щоб гідно вшанувати світлу пам’ять усіх наших земляків, які стали жертвами жорстокої боротьби двох людиноненависницьких систем – комуністичної та фашистської.

Україна була пограниччям у боротьбі двох тоталітарних режимів і зазнала у цій війні найбільших втрат. Але формування історичної пам’яті про Другу світову війну відбувалося під ретельним наглядом політичного й пропагандистського апарату СРСР, відтак мало специфічний характер. Так, з кінця 60-х і до кінця 80-х рр. включно було встановлено велику кількість пам’ятників радянським солдатам-визволителям. Є вони і в селах мого рідного Камінь-Каширського району Волинської області. Але тут же постає ряд питань: а де поділися солдати національного руху Опору, адже їхня роль не менш важлива? Хто вони – ці народні месники? Надто довго радянська влада ховала їхню діяльність під грифом «цілком таємно» й трактувала як винятково «бандитську». Лише із здобуттям незалежності України частково відкривається доступ до архівних матеріалів та знімається табу на дослідження національного руху опору. Пошуком відповідей на ці питання займаються провідні українські історики, які у своїх дослідженнях аналізують не тільки архівні матеріали, але й звертаються до методу усної історії як невід’ємної складової частини історичної пам’яті українського народу. Оптимальний шлях збирання подібної інформації – залучення до даної роботи сільської інтелігенції, учнів старших класів, використання місцевої преси. Так, на шпальтах районної Камінь-Каширської газети з’явився нарис про учасника бульбівського руху з с. Брониця Гаврила Тараканця [18, с. 2].

Надзвичайно важливо задля правдивого висвітлення історії бульбівського руху на Волині застосувати метод усної історії і спробувати зафіксувати свідчення і спогади людей – мешканців краю про цю історичну особу, його оточення й справи очолюваного ним партизанського формування. Подібна інформація дозволить актуалізувати історичну пам’ять.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953: У 2-х т. [Текст] / І. Білас. – К.: Либідь, 1994. – Т. 2. – 398 с.

  2. Бульба-Боровець Т. Армія без держави [Текст] / Т. Бульба-Боровець. – Львів: Поклик сумління, 1993. – С. 166.

  3. Бульба-Боровець Т. Кредо революції і короткий нарис історії, ідеологічно моральної основи та політична платформа Української народної революційної Армії [Текст] / Т. Бульба-Боровець // Сучасність. – 2002. – № 11. – С. 75–87.

  4.  Волинь і Полісся: німецька окупація [Текст] / [відп. ред. Є. Штендера]. – [3-тє вид., випр.]. – Торонто, 1989. – Кн. 1. – 326 с. – (Літопис УПА; т. 1).

  5. Гунчак Т. Ключові проблеми історіографії Другої світової війни (Збірник ст.) / Т. Гунчак. – К.: УВС ім. Ю. Липи, 2011. – 247 с.

  6. Дашкевич Я. Третій фронт у міжнародній грі в минулому і тепер [Текст] / Я. Дашкевич // Український визвольний рух: Наук. збірник. – Львів: Вид-во «МС», 2003. – Зошит № 2: Українсько-польський конфлікт під час Другої світової війни – С. 137–148.

  7. Дзьобак В. Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському русі Опору (1941–1944 рр.) [Текст] / В. Дзьобак. – К.: Інститут історії України НАН України, 2002. – 261 с.

  8. Ільюшин І. Українська повстанська армія і Армія Крайова. Протистояння в Західній Україні (1939–1945 рр.) [Текст] / І. Ільюшин. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. – 348 с.

  9.  Косик В. Польсько-українська трагедія під час Другої світової війни (1942–1944) [Текст] / В. Косик // Український визвольний рух: Наук. збірник. – Львів: Вид-во «МС», 2003. – Зошит № 2: Українсько-польський конфлікт під час Другої світової війни – С. 94–107.

  10. Косик В. Про «уряд УНР у Варшаві» й Тараса Бульбу-Боровця (Деякі аспекти історії 1939–1945 років) [Текст] / В. Косик // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. – К.: НАН України; Інститут історії України, 2002. – Ч. 8-9: У двох част. – Ч. 2. – С. 94–106.

  11. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні [Текст] / В. Косик. – Львів: Світ, 1993. – 660 с.

  12. Ленартович О. Ю. «Поліська Січ» Т. Бульби-Боровця на завершальному етапі боротьби (березень 1942 – жовтень 1943) [Текст] / О. Ю. Ленартович // Історичні студії Волинського державного університету імені Лесі Українки / редкол.: В. К. Баран та ін. – Луцьк, 2007. – Вип. 4. – С. 89–102.

  13. Марчук І. «Січі» 41-го на Волині [Текст] / І. Марчук // Визвольний шлях. – 2001. – Кн. 4. – С. 24–32.

  14. Патриляк І. К. Військові плани ОУН(б) у таємній інструкції Революційного проводу (травень 1941 р.) [Текст] / І. К. Патриляк // Український історичний журнал. – 2000. – № 2. – С. 135–147.

  15. Патриляк І. 1943 р. в історії ОУН і УПА [Текст] / І. Патриляк // Український визвольний рух. – Львів: Центр досліджень визв. руху; Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 2009. – Збірник 13. – С. 140–149.

  16. Патриляк І. К. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду [Текст] / І. К. Патриляк, М. А. Боровик. – Ніжин: Вид. ПП Лисенко М.М., 2010. – 579 с.

  17. Патриляк І. Український визвольний рух у роки Другої світової війни [Текст] / І. Патриляк, М. Трофимович // Україна в роки Другої світової війни: погляд з ХХІ ст.: Історичні нариси у двох кн. / Ред. кол: В. А. Смолій (голова кол.) та ін. – К.: Наукова думка, 2011. – Кн. 2. – С. 386–429..

  18. Приходько Т. Молодість кликала у бій за Україну // Полісся (м. Камінь-Каширський). – 2002. – 27 серпня. – С. 2.

  19. Сергійчук В. Український здвиг: Волинь (1939–1955) [Текст] / В. Сергійчук. – К.: Українська видавнича спілка, 2005. – 354 с.

  20. Слободянюк М. Радянське антифашистське підпілля війни [Текст] / М. Слободянюк // Україна в роки Другої світової війни: погляд з ХХІ ст.: Історичні нариси у двох кн. / Ред. кол: В. А. Смолій (голова кол.) та ін. – К.: Наукова думка, 2011. – Кн. 1. – С. 534–582.

  21. Стельникович С. В. Ідейно-політичні засади Українського національного руху опору Тараса Бульби-Боровця (1941–1944): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 – історія України [Текст] / С. В. Стельникович. – К., 2008. – 20 с.

  22. Стельникович С. В. Український національний рух опору Тараса Бульби-Боровця: історичний нарис [Текст] / С. В. Стельникович. – Житомир: Полісся, 2010. – 424 с.


Лідія Нестеренко
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка