Український інститут національної пам’яті Управління освіти і науки



Сторінка8/18
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.19 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

ФОРМУВАННЯ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ ПРО КОРЮКІВСЬКУ ТРАГЕДІЮ

У статті аналізуються обставини знищення німецькими окупантами як відплатної акції у відповідь на дії радянських партизан майже 7 тисяч мешканців та спалення міста Корюківка (березень 1943 р.), висвітлено заходи з ідентифікації і вшанування жертв, зроблена спроба трактувати історію цієї масакри як важливий компонент формування історичної пам’яті України.

Ключові слова: Друга світова війна, Корюківка, знищення цивільного населення, спалені села України, історична пам’ять.
Ми пам’ятаємо уклінно

На смерть приречених усіх…

Живі їх душі і нетлінні.

Безпам’ятство ж,

То смертний гріх!

Віктор Божок.

Друга світова війна 1939–1945 рр. – це жахлива сторінка світової історії, яка ознаменована битвами, подвигами, матеріальними збитками, а насамперед людськими втратами. Її наслідки – записані в анналах, збережені в архівах та музеях, відображені в художніх творах – служать пересторогою і нагадуванням для поколінь, які не зазнали того лиха. А ось Корюківська трагедія довгий час залишалася білою плямою історії. Невеличке поліське містечко пережило страшну подію, якій немає аналогу в історії війни за масштабами втрат мирного населення. Пам’ять про неї повинна закарбуватися в людських душах, постати в обелісках і монументах, залишитися у кінофільмах, літературі, образотворчому мистецтві. Знищення Корюківки та інших населених пунктів України разом із мирними жителями є окремим видом злочинів проти мирного населення. Саме завдяки цій ознаці Корюківська трагедія є унікальною та найбільшою в Другій світовій війні в Європі.

Про стан дослідження цього виду злочинів проти мирного населення в українській історіографії та наочним прикладам рівня обізнаності вітчизняних науково-педагогічних кіл служить ґрунтовний науковий посібник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів доцента Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидата історичних наук Андрія Козицького «Геноцид та політика масового винищення цивільного населення у XX ст. (причини, особливості, наслідки)», який видано в 2012 р. у Львові. У підрозділі «Військові злочини нацистів на окупованих територіях СРСР» сьомого розділу книги «Військові злочини під час Другої світової війни та перші повоєнні роки» автор приділив спеціальну увагу нацистській каральної політиці знищення населених пунктів разом із цивільним населенням у Білорусі і слушно відмітив: «Хатинь і сьогодні – символ страждань та жахів геноциду цивільного населення окупованої території Білорусії. Таких сіл, які окупанти спалили, в республіці було сотні». Одночасно в цьому підрозділі посібника, в якому ґрунтовно аналізувалася нацистська терористична політика на окупованій території України, жодного слова не сказано не тільки про Корюківську трагедію, а й про знищення карателями сотень сіл і селищ як окремий вид злочинів проти цивільного населення [3, с. 255].

Як відомо, у роки війни на окупованих територіях загинула величезна кількість мирного населення, причому не лише під час бойових дій, військових операцій, а й внаслідок чітко спланованих та послідовно реалізованих акцій нацистської влади. Одним із засобів було знищення населених пунктів разом із його мешканцями через спалення. Це окремий вид злочину проти людства і людяності. «Перша і найголовніша ознака будь-якої трагедії, – підкреслив на засіданні круглого столу, присвяченому 70-річчю трагедії, співробітник Українського інституту національної пам’яті Р. Пилявець, – величезні жертви. Втрати України, територія якої опинилася в епіцентрі воєнних дій, виявилися чи не найбільшими у Другій світовій війні» [12, с.6] . Виявлення імен жертв, вшанування їх є важливим засобом формування самоідентифікації нації, виховання почуття гідності й співпереживання, має стати складовою національної пам’яті нашого народу. Оскільки державна політика пам’яті в незалежній Україні перебуває на початковому етапі свого формування, то до руху за збереження пам’яток Другої світової війни має долучитися громадянське суспільство і насамперед молодь.

В указі Президента України В. Януковича від 22 вересня 2011 р. «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії» чітко вказана актуальність відзначення на державному рівні цієї та подібних національних катастроф: «З метою вшанування пам’яті знищеного фашистськими окупантами у березні 1943 року у місті Корюківка Чернігівської області мирного населення, виховання в українському суспільстві шанобливого ставлення до подвигу й жертовності попередніх поколінь» [21]. Важливим завданням є спорудження у місті Меморіального комплексу пам’яті жителів спалених населених пунктів України. Це підтверджено і постановою Верховної Ради від 21 жовтня 2011 р. «Про вшанування пам’яті жертв Корюківської трагедії під час Другої світової війни» [18]. Одна із очевидців тих страшних подій, чудом уціліла Діна Корнієвська зазначила: «Громадськість міста та району чекали понад півстоліття, і нарешті відновлено історичну справедливість – на державному рівні буде відзначатися пам’ять жертв Корюківської трагедії» [6, с. 2–3].

Звернення до проблеми спалених разом із жителями сіл та містечок, зокрема, й внаслідок каральних акцій, розпочалося ще у 1940-х рр., паралельно з публікаціями документів Надзвичайної державної комісії зі встановлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників на тимчасово окупованій території СРСР. У 1943 р. з’явився перший публіцистичний нарис про знищення поліського містечка [9,15]. Частково тему спалених в Україні під час нацистської окупації сіл оприлюднено в довідниках 1940-х рр. Зокрема, «Хронологічний довідник про тимчасову окупацію німецько-фашистськими загарбниками населених пунктів Чернігівської області» (виданий 1947 р.) подає інформацію про кількість розстріляних та знищених цивільних громадян, примусових робітників, вивезених до Німеччини, число спалених дворів у кожному населеному пункті [20, с. 25].

Потім дослідження фактично припинилися. У відповідному томі «Історії Української РСР» жодним словом не згадано про масову практику окупаційної влади спалювати села з населенням. Тут йдеться про масовий розстріл у с. Червоні Партизани на Чернігівщині [7, с. 146].

Тема спалених українських сіл опинилася на периферії як офіційної політики пам’яті, так і наукових розвідок. Наприклад, вона не знайшла відображення в шеститомному виданні 1960-х рр. «История Великой Отечественной войны Советского Союза. 1941–1945» [8]. Значна кількість публікацій, присвячених знищеним у роки нацистської окупації населеним пунктам, з’явилася упродовж 1970–1980-х рр., коли ця тема стала однією з провідних радянського меморіального дискурсу. Періодичні видання Української РСР друкують документальні й публіцистичні розвідки, присвячені окремим поселенням, що постраждали внаслідок каральних акцій. Наступним кроком у вивченні та вшануванні пам’яті жертв нацистської окупації стало видання у 1988 р. книги-меморіалу «Вінок безсмертя» [5]. Упорядники намагалися звести воєдино всі свідчення та документальні матеріали про спалені села України в роки Другої світової війни.

У незалежній Україні проблему спалених сіл досліджували Л. Легасова та М. Шевченко. Їхня стаття «Спалені села (1941–1944 рр.): український вимір трагедії» [13, с. 154–170] привернула увагу до теми, що так і не знайшла свого повного й неупередженого вивчення в радянські часи. Вони звернулися до історії сіл, спалених унаслідок каральних акцій проти партизан. У цьому контексті вони проаналізували політику й заходи нацистських окупаційних властей, а також зазначили, що відповідальність за каральні акції несуть не лише безпосередні виконавці чи німецьке керівництво, яке віддавало злочинні накази. Опосередкованими винуватцями, провокаторами жорстоких відплатних акцій названо й радянських партизан.

Однак і в незалежній Україні тривалий час кривава історія Корюківки не потрапляла в поле зору дослідників. Вона звучала лише у працях чернігівських істориків та популяризувалася співробітниками Корюківського історичного музею. Чи не першим підняв питання щодо причин Корюківської трагедії С. Павленко у статті «Чорний понеділок Корюківки» [16, с. 111–121]. У самій Корюківці цей злочин ніколи не забували: йому присвячена експозиція Корюківського історичного музею, на сторінках районної газети «Маяк» постійно друкуються матеріали про трагічну подію.

До місцевих істориків долучилися фахівці з Українського Інституту національної пам’яті й очолили роботу по з’ясуванню історичної правди про Корюківку. Більше того, вони надали їй значно більшого розмаху і застосували принципово інший підхід – поставивши завдання виявити всі українські села, спалені разом з мешканцями нацистськими карателями, і через цю статистику показати світові всю міру страждань і втрат українського народу.

Останнім часом вийшло чимало книг, присвячених трагічним подіям у Корюківці. Як правило, вони являють собою збірники матеріалів наукових конференцій, документів, свідчень очевидців, списків жертв [10]. На жаль, ці книги видруковано незначним накладом – лише по 500 примірників. Проте це значний прогрес у порівнянні з минулим. Видання документів та матеріалів про трагічні події в Корюківці стали можливими завдяки співпраці Українського інституту національної пам’яті, Чернігівської обласної та районної державних адміністрацій та Корюківського історичного музею. Варто також відзначити публікації членів Корюківського відділення Товариства «Чернігівське земляцтво у Києві» [11, с.140]. До 70-річчя трагедії керівник вищеназваного відділення підготував до друку масштабне видання, яке присвятив: «тримісячному Колі Мойсєєнку (ХІІ. 1942–ІІІ. 1943), стошестирічній Єфросинії Юхимівні Доропій (1837–1943), понад семи тисячам корюківців, беззахисно, безвинно розстріляних, замучених, спалених німецько-фашистськими окупантами та їхніми найманцями в перші березневі дні 1943 року, а також понад ста двадцяти семи тисячам мирних жителів Чернігівщини, безвинно знищених фашистськими загарбниками з вересня 1941-го по вересень 1943 року у містах і селах практично кожного району області» [21]. Нарешті треба згадати видання, яке дає змогу систематизувати опубліковані дані про трагедію Корюківки, продовжити роботу по з’ясуванню її причин і наслідків. Йдеться про бібліографічний покажчик, підготовлений співробітниками Чернігівської обласної бібліотеки: станом на грудень 2012 р. вони зафіксували 192 назви джерел та літератури [9].

На 2012 р. дослідниками Українського інституту національної пам’яті встановлено 544 спалених разом з людьми сіл та селищ на території України, з них: на Чернігівщині – 63 населених пунктів [20, с. 10]. У цьому сумному мартиролозі особливе місце посідає трагедія міста Корюківки. Ця каральна акція, здійснена в березні 1943 р., є однією з найбільш жорстоких і кривавих упродовж усієї Другої світової війни, навіть за мірками окупаційної політики нацистів.

Корюківка – селище з 1923 р., місто з 1958 р., центр Корюківського району Чернігівської області. Місто розташоване на березі р. Бреч і межує з сусідніми райцентрами Меною, Щорсом, Семенівкою і населеними пунктами району, знаходиться за 100 км на північ від обласного центру Чернігова [1, с. 2–3].

Довгий час трагедія замовчувалася, не розкривалися належним чином її причини. Річ у тім, що Чернігівщина відносилася до так званої прифронтової німецької окупаційної зони й була осередком дій радянських партизанів, а Корюківка стала одним з центрів цього руху (тут діяло комсомольське і партійне підпілля, партизанське з’єднання О. Федорова, Чернігівський партизанський загін тощо) [19, с. 73–74]. Нацистська окупаційна влада неодноразово жорстоко розправлялася з мешканцями сіл району. Окупанти дотримувалися принципу – покарання на смерть мирного населення за всі дії партизан.

Корюківська трагедія – поголовний розстріл жителів міста і спалення всіх будівель, здійснена 1–2 та 9 березня 1943 р., є класичним зразком нацистських каральних акцій. Усю глибину трагедії мешканців цього населеного пункту сучасне суспільство може зрозуміти й усвідомити лише за умови знання змісту цих моторошних подій березня 1943 р.

У лютому 1943 р. партизанські загони під командуванням О. Федорова прибули з Брянщини й розмістилися на Кам’янському хуторі у корюківських лісах. Згодом вони розпочали проводити акції проти окупантів і збирати продовольство у населення. Гітлерівці у відповідь вдалися до жорстоких заходів проти партизан: спалили декілька сіл та взяли під арешт сім’ї партизанів у місті Корюківка. У ніч на 27 лютого загони партизанського з’єднання О. Федорова розгромили німецький гарнізон у місті і визволили в’язнів тюрми – сім’ї партизан та активістів з усього району [4, с. 14]. Для місцевого населення ця операція стала фатальною. Відповідь окупантів була блискавичною: зранку 1 березня 1943 р. з сусіднього міста Щорс (там знаходилася комендатура) прибув каральний загін. Місто було оточене. Під приводом перевірки документів людей зганяли в приміщення ресторану, земвідділу, театру, клубу, поліклініки, дитячої консультації, двох шкіл, на церковне подвір’я чи вбивали у їхніх будинках. Партіями по 50–100 осіб жертв розстрілювали, незважаючи на стать і вік. Люди тікали хто куди міг, ховалися в погребах, сараях, силосних ямах, попри холод стрибали в болото. 2 березня забиті трупами будинки (тільки в ресторані понад 500 тіл) почали підпалювати. 9 березня 1943 р. карателі приїхали знову, завели до цегельного заводу на окраїні міста всіх, хто повернувся на рідне попелище, і розстріляли. Корюківка була вщент спалена, дим і заграву було видно з сусідніх сіл і міст. Як наслідок, 7 тисяч безневинно вбитих людей, 1290 спалених будинків. Ненависть і жага помсти за дії партизан до мирних жителів Корюківки проявилася і в тому, що окупанти нишпорили й переслідували корюківчан по сусідніх селах. Підтвердженням цього є свідчення очевидця Ганни Хомко: «Староста села Наумівка Савелла, за наказом фашистів, почав арештовувати всіх корюківчан і розстрілювати їх. Арешти почалися в червні 1943 року» [10, с. 70–72]. Можна стверджувати, що каральні акції нацистів – це спосіб утримання в покорі цивільного населення.

Відсутність допомоги партизан була обумовлена тим, що ніякого наказу чи команди про допомогу мирному населенню не було дано. Коли вночі 4 березня командир з’єднання О. Федоров прибув з Москви, йому одразу ж повідомили про найбільш значимі воєнні операції, зокрема, й про наліт на корюківський гарнізон. Але жодного слова про трагедію мешканців міста не було сказано, ніби її й не було. Партизани не звертали уваги на те, що німці спалюють села, знищують людей у районі, де вони перебувають. Дійсно, звинувачувати конкретних партизан у тому, що вони не допомогли населенню Корюківки є неправильно, бо не отримали наказу, хоча, добре знаючи про суворі нацистські накази, вони могли якось спробувати захистити людей. Тим більше, що на прикладі Корюківки видно, що більшість жертв – це малі діти, жінки та люди похилого віку. Скоріш за все, партійна верхівка хотіла показати, що режим Гітлера ще страшніший і жорстокіший, ніж режим Сталіна. За радянських часів на офіційному рівні була дана негласна установка – не влаштовувати зайвого галасу з приводу цивільних жертв. Радянська влада не хотіла визнати, що «всенародний» партизанський рух призводив до дуже тяжких наслідків – знищення німецькими карателями багатьох тисяч людей ні вчому не повинних людей, спалення населених пунктів. Також ця проблема замовчувалася, очевидно, через страх зачепити небезпечну національну тему [16, с. 119–120].

У зведеному «Мартиролозі» за результатами 70-річних пошуків встановлено імена 1893 жертв Корюківської трагедії. Це тільки 28% усіх загиблих, про інших із 6700 (а це неповні дані, тому й подаються, як правило, узагальнені дані – майже 7 тис. жертв) уже нема кому згадати. Абсолютна більшість убитих карателями – діти від немовлят і до 16 років, жінки, люди похилого віку. Улітку-восени 2012 р. була проведена ексгумація поховань жертв трагедії 1943 р. та інших злочинів, вчинених під час окупації в 1941–1943 рр. на території м. Корюківка, у ході якої виявлено 46 поховань і останки 230 жертв нацистського злочину [14, с. 12].

Наразі найголовнішим завданням для істориків, краєзнавців, усіх, хто досліджує цю проблему, є врахування світового досвіду вшанування пам’яті жертв мирного населення та використання випробуваних часом практик в українських умовах. Українська Корюківка за масштабами втрат є фактично найбільшою кривавою каральною акцією проти мирного населення у Другій світовій війні, тим паче, що злочин відбувся не під час бойових дій. Порівняймо інші всесвітньо відомі трагедії: Орадур-сюр-Глан (Франція) – знищено 642 чол., Лідіце (Чехія) – 320 чол., Хатинь (Білорусія) – 149 чол., Хацунь (Росія) – 318 чол. Але в кожному з цих населених пунктів-мучеників проведена відповідна робота з увіковічнення пам’яті про ті криваві події. Пам’ятник біля братської могили в Лідіце був відкритий 3 червня 1945 р. Перша панахида на честь жертв лідіцької трагедії проходила 10 червня 1945 р. На початку 50-х рр. було створено перший музей. У 1962 році, під час відзначення 20-ої річниці лідіцької трагедії, було урочисто відкрито новий музей, побудований за проектом архітектора Франтішека Марка. Оновлення пам’ятника почалося в 2001 р., коли Міністерство культури Чехії створило благодійну організацію «Пам’ятник Лідіце», якій було доручено опікуватися збереженням пам’яті про трагедію села, а пріоритетом стала турбота про історичні об’єкти [17].

Спалений Орадур-сюр-Глан після війни не відновлювався, руїни були залишені для пам’яті нащадкам. Рішенням президента Франції Шарля де Голля Орадур-сюр-Глан оголошений меморіальним центром, новий Орадур був побудований в стороні від старого. У 1999 р. президент Жак Ширак назвав Орадур «містом-мучеником». У 2008 р. меморіальний центр був нагороджений премією Австрійської меморіальної служби. Сьогодні люди приїжджають з усього світу на це місце, щоб вшанувати пам’ять загиблих [2, с. 104].

На відміну від Корюківки, Меморіальний архітектурно-скульптурний комплекс у Хатині, збудований 1969 р., займає близько 50 гектарів. У центрі композиції меморіалу знаходиться шестиметрова бронзова скульптура «Нескорена людина» з мертвою дитиною на руках. Тут розташовано символічне «кладовище сіл». На ньому 185 могил: саме стільки знищених нацистами білоруських сіл не змогли відродитися після війни. 186-те – сама Хатинь. На гілках «дерева життя» за абеткою розміщено назви ще 433 сіл, що відродилися до життя [23].

У російській Хацуні (Брянська область) увічнення пам’яті жертв пройшло дуже складний і довгий шлях. У 1977 р. на могилі розстріляних було споруджено скромний пам’ятник. У 2010 р. губернатор Брянської області за підтримки федерального уряду ухвалив рішення про будівництво меморіалу, який повинен був відобразити всю трагічність подій воєнної доби, згадати всі знищені села. За досить короткий час була проведена велика робота, і в жовтні 2011 р. до 70-річчя трагедії комплекс був відкритий. До нього входять: музей, православна каплиця, 28 стел з меморіальними дошками, стіна пам’яті [15, с. 111–112].

Що ж до Корюківки, то в повоєнний час була здійснена певна робота з вшанування пам’яті жертв. У центрі міста споруджено меморіал, у музеї діють експозиції. Але все це робилося на місцевому рівні. Громадськість міста, очевидці подій, їхні нащадки, ті, хто втратив увесь рід, не раз просили владу розповісти про трагедію, збирали кошти на будівництво нового меморіалу. І ось нарешті дочекалися. Згідно з указом Президента України «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії» Музейно-меморіальний комплекс повинен був бути завершеним до 70-х роковин трагедії, але, на жаль, роботи ще тривають. «Будівництво меморіалу має бути не лише даниною пам’яті закатованим і страченим по-звірячому, безневинним душам наших земляків, меморіальний комплекс повинен містити відомості про злочини німецьких загарбників по відношенню до мирного населення всієї України. На його території збудувати треба музей, щоб закарбувати у свідомості прийдешніх поколінь пам’ять про ті жахливі події», – до такого висновку дійшли учасники круглого столу «Корюківка у смертельному вогні», проведеного у лютому 2013 р. [12, с. 15].

У роки незалежності, на відміну від радянських часів, було знято декілька документальних фільмів про трагедію мешканців міста: «1377 спалених заживо», «Корюківка. Відроджені з попелу», «Корюківка. Злочин проти людяності». Запізно, але стали фіксувати спогади небагатьох уцілілих жертв, провадиться значна робота з учнями місцевих шкіл, дітей змалечку привчають шанувати пам’ять про їхніх земляків, які прийняли мученицьку смерть.

Маємо великі сподівання і надії, що Корюківська трагедія стане відомою всьому світу, бо такі факти людство має знати, пам’ятати, щоб не допустити їхнього повторення, глибше усвідомити просту істину, що людське життя – безцінний дар і відбирати його непростимий гріх перед Богом і злочин перед людством.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Божок В. Скорботна подія значимого масштабу / В. Божок // Маяк (Корюківка). – 2013. – 9 березня. – С. 2–3.

2. Бутко С.В. Вшанування жертв Корюківської трагедії 1943 р. в контексті міжнародної історико-меморіальної практики / С.В. Бутко // Актуальні проблеми партизансько-підпільного руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни... – С. 104.

3. Національний символ скорботи знищених населених пунктів України нацистськими карателями в бібліографії (до 70-х роковин Корюківської трагедії) / [Бутко С.В., Каганова І.Я., Сіренко Т.В., Студьонова Л.В.] // Національна та історична пам’ять: Зб. наук. праць. – Вип. 6. – К.: ДП «НВЦ «Пріоритети», 2013. – С. 255.

4. Вєдєнєєв Д. Кров і попіл Корюківки / Д. Вєдєнеєєв // Дзеркало тижня. – 2011. – № 7 (26 лютого). – С. 14.

5. Вінок безсмертя: Книга-меморіал / Редкол.: О. Федоров (голова); авт.-упоряд. В. Маняк. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1987. – 578 с.

6. Гончар О. У кожного – своя правда. А істина – одна! / О. Гончар // Маяк (Корюківка) – 2013. – 9 березня. – С. 2–3.

7. Історія Української РСР: У восьми т., десяти кн. – К.: Наукова думка, 1977. – Том сьомий: Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу (1941–1945) / Ред. кол.: В. І. Клоков та ін. – С. 146.

8. История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941–1945 гг.: В 6-ти томах. – М.: Воениздат, 1960–1965.

9. Корюківська трагедія: наймасовіший злочин гітлерівців. Березень 1943 р.: бібліограф. покажчик / Скл. Т. В. Сіренко, Л. В. Студьонова; авт. вступ. ст. С. В. Бутко; ред. І. Я. Каганова; відп. за вип. І. М. Аліференко. – Чернігів, 2013. – С. 15.

10. Корюківка: злочин проти людяності. Зб. документів і матеріалів / Упоряд.: С. В. Бутко, Т. В. Макаренко. – Чернігів: Видавець Лозовий В. М., 2010. – 88 с.; Актуальні проблеми партизансько-підпільного руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни: Матеріали міжнародної конференції, м. Корюківка, 14 грудня 2011 р. / Упоряд. С. В. Бутко, Р. І. Пилявець. – Чернігів: Вид-во «Десна Поліграф», 2012. – 144 с.; Мартиролог встановлених жертв Корюківської трагедії 1943 року. Довідник / Упоряд.: С. В. Бутко, О. О. Толкачова; відп. ред. Р. І. Пилявець. – Чернігів: Вид-во «Десна Поліграф», 2011. – 220 с.; Мартиролог встановлених жертв Корюківської трагедії 1943 року. Довідник / Упоряд.: С. В. Бутко, О. О. Толкачова; відп. ред. Р. І. Пилявець. – 2-ге вид., переробл., випр. і доп. – Чернігів: Вид-во «Десна Поліграф», 2013. – 280 с.; Спалені села і селища Чернігівщини в 1941–1943 роках: злочини проти цивільного населення: Збірник док. і матеріалів / Упоряд.: С. В. Бутко, О. В. Лисенко; відп. ред. Р. І. Пилявець. – Чернігів: Вид-во «Десна Поліграф», 2013. – 224 с.

11. Корюківська трагедія // Чернігівщина у вогні: Календар-2003 / Тов-во «Чернігівське земляцтво»; упоряд. І. Корбач. – К.: Український центр духовної культури, 2002. – С. 252, 254; Корюківка – наша біль і любов / Упоряд. В. Є. Устименко; тов-во «Чернігівське земляцтво»; Корюківське відділення. – К.: [Б. в.], 2003. – 140 с.

12. Корюківка у смертельному вогні: Правда про трагедію провінційного містечка у партизанських краях // Голос України. – 2013. – 22 лютого. – С. 6.

13. Легасова Л. Спалені села (1941–1943 рр.): український вимір трагедії / Л. Легасова, М. Шевченко // Сторінки воєнної історії України: Зб. статей / Відп. ред. О. Є. Лисенко. – К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – Вип. 13. – С. 154–170.

14. Мартиролог встановлених жертв Корюківської трагедії 1943 року. Довідник / Упоряд.: С. В. Бутко, О. О. Толкачова; відп. ред. Р. І. Пилявець. – 2-ге вид., переробл., випр. і доп. – Чернігів: Вид-во «Десна Поліграф», 2013.

15. Маслова Е. Об опыте создания Мемориального комплекса «Хацунь» / Е. Маслова // Актуальні проблеми партизансько-підпільного руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни… – С. 111–112.

16. Павленко С. Чорний понеділок Корюківки / С. Павленко // Чернігівщина incognita. – Чернігів: РВК «Деснянська правда», 2004. – С. 111–121.

17. Памятник Лидице [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.lidice-memorial.cz

18. Постанова Верховної Ради «Про вшанування пам’яті жертв корюківської трагедіїї під час Другої світової війни» 21 жовтня 2011 р. N 3965-VI // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3965-17

19. Світловська Л. З історії партизанського руху на Чернігівщині / Л. Світловська // Актуальні проблеми партизансько-підпільного руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни… – С. 73–74.

20. Спалені села і селища Чернігівщини в 1941–1943 роках: злочини проти цивільного населення… – С. 10.

21. Указ Президента України «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії» від 22 вересня 2011 р., № 925 // Президент України. Офіційне Інтернет представництво [Електронний ресурс]. Режим доступу: // http://www.president.gov.ua/documents/14008.html.

22. Устименко В. У кожного своя правда. Істина одна: Корюківка: довічний біль / В. Устименко. – К.: Україна, 2013. – 440 с.

23. Хатынь. Государственный мемориальный комплекс [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://khatyn.by/


Наталія Рослік
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка