Український інститут національної пам’яті Управління освіти і науки



Сторінка9/18
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.19 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18

СЕЛО УЛЯНІВКА В ПЕРІОД НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ 1941–1943 рр.

(ЗА СПОГАДАМИ ОЧЕВИДЦІВ)

Дослідження періоду окупації 1941–1944 рр. на Чернігівщині не буде повним без вивчення історичних подій, що відбувались у зазначений час на території маленьких сіл і містечок краю. До таких населених пунктів належить с.Улянівка Чернігівського району. Жодне видання краєзнавчого характеру не містить навіть стислого опису минулого цього села. Дана стаття – це перша спроба розкрити події 1941–1943 років на території населеного пункту за спогадами очевидців.

Німецькі війська увійшли в село 1 вересня 1941 року о 15 годині 30 хвилин. Згадує мешканець села Улянівка Гарига Тимофій Іванович, 1935 р.н.: «Коли розпочалася війна, я був зовсім малим, проте ті події пам’ятаю дуже добре. Наші війська відступали. Німцям вдалося увійти в село фактично без опору. Їх втрати були мізерними – сім вояків загинуло біля старого клубу, у районі церкви. Активні військові дії велися на протилежному боці Десни (у районі сіл Виблі, Піски). Для коригування дій артилерії німці підняли над селом аеростат. Проте наш винищувач І-16 кулеметною чергою збив його. Німецький солдат-коригувальник випав і розбився. Німці підняли в повітря ще один аеростат – його чекала така ж доля. Через Десну німецькі сапери навели переправу. Добре пам’ятаю, що протягом двох днів селом їхала німецька техніка: танки, машини, мотоцикли, велосипеди, обози. Раптом у небі з’явився радянський бомбардувальник. Він, підбитий німцями і палаючий, був спрямований пілотом на переправу – у той момент по ній рухалася німецька колона. Проте знищити її не вдалося – вогнем зеніток літак був підбитий ще раз і впав на острів на Десні. Мешканці села пізніше поховали тіло льотчика, а з бомбардувальника з часом обідрали весь алюміній – німці в обмін на нього видавали сіль, харчі.

Коли настала тиша, ми, малі діти, побігли на поле за село. Руками рили землю аби знайти картоплину – дуже хотілося їсти. Часто знаходили плащ-палатки, молотки. На все життя врізалася в пам’ять картина, коли я знайшов у полі шкіряну рукавичку, схопив її, а там – кривавий шматок руки…»

На окупованій німцями території створювалась нова система влади. На найнижчому щаблі адміністрації перебувала сільська управа, на чолі з сільським старостою. Управи мали збирати податки з населення, сприяти проведенню посівної та збиральної компаній, відповідали за порядок у громадських місцях, на вулицях тощо. Староста мав знати кожного мешканця села та його ставлення до нової влади. За рахунок добровольців з місцевого населення формувалися й загони поліції, які мали здійснювати охоронні функції, виконувати завдання комендатур, залучалися до боротьби із партизанами.

Згадує мешканка села Улянівка Романенко Марія Михайлівна, 1911 р.н.: «З місцевих до лав поліції записались Йовенко Андрій Іванович, Толстий Петро Григорович, Мироненко Терешко. У довоєнний час вони були розкуркулені, тому бажали помститися радянській владі. Терешко у 1943 році втік з німцями і доля його невідома, а інші були засуджені на 15 років, до села не повернулись. Першим старостою був Іван Гутник. Він склав список мешканців села противників нової влади. До нього увійшли: Апанасенко Платон Петрович (директор школи с.Улянівка, потрапив до концтабору с.Яцево), Силко Дем’ян Григорович (голова сільської ради, страчений у в’язниці), Сердюк Василь Хомич (страчений у в’язниці), Йовенко Микита Трохимович (страчений у в’язниці). Дружина Платона Петровича, Віра Федорівна, ніяк не могла і не хотіла миритися з такою долею чоловіка. Мала знайомого в гестапо (радянський розвідник Соколов), через нього намагалася визволити Платона Петровича та помститися Гутнику. Староста згодом був розстріляний у концтаборі с.Яцево, а колишньому директорові допомогти так і не вдалося. Наступні старости, Потереба Петро і Романенко Яків, були добрими, намагалися захищати сельчан. Якщо, наприклад, приходив наказ вивозити людей до Німеччини, то Потереба відразу їм роботу шукав: міст полагодити, врожай зібрати тощо, мовляв поїдуть – ми самі не справимося».

Нова влада розпочала масові депортації працездатного населення на примусові роботи до Німеччини. За нашими даними з с.Улянівка було вивезено 18 чоловік. Згадує Лобос Катерина Федорівна, 1923 р.н.: «Німці закликали їхати до Німеччини, бо там гарні умови праці, зарплати, можна здобути нову професію, а при поверненні додому обіцяли надати землю тощо. З Улянівки добровільно поїхали лише сестри Петюхови. Інших вивозили примусово: сестри Тримиш (працювали на військовому заводі), Фаня Сукач (працювала на господаря), Катерина та Люся Пантелеєнки, Віктор Пантелеєнко, Ганна Мироненко, Сердюк Марія.

Мене завербували на роботу до Німеччини 32 квітня 1942 року. Туди ми їхали вісім днів. Везли нас у брудних товарних вагонах, їсти не давали нічого.

Спочатку я потрапила у місто Найтайх на біржу праці, де було тисячі таких як я. Сюди зібрались німецькі пани з різних міст аби купити нас. Один пан купив 16 хлопців та 32 дівчат, серед яких була і я. Він привіз нас у свій маєток поблизу с.Альт-Мюнстарберг. Там серед поля стояли сірі, холодні бараки для робітників. У бараках ніяких меблів не було, окрім ліжок з трухлою соломою. Нас погодували: дали 100 гр хліба і одну склянку кави. Працювали ми з ранку до ночі. Весь час з нами був доглядач. Хто погано працював, того били палицею. Давали нам по шість фунтів хліба на тиждень, трохи картоплі і моркви. Бараки закривали на ніч, відкривали лише для того, аби випустити нас на роботу. За три роки каторги одяг дали лише раз: полотняну сорочку, спідницю та дерев’яне взуття.

Коли наші підійшли до селища на відстань до 4 км, німці погнали нас до м.Данциг. Там нам вдалося втекти. Звільнена я була 31.03 1945 року. Повернулася додому».

У 1942 році німці почали відправляти на примусові роботи до Німеччини дівчат 1922 року народження. Серед них була Катерина Іванівна Гарига (Сухорукова). Згадує мешканка села Улянівка Гарига Ніна Андріївна, 1926 р.н.: «Аби не потрапити до списків на депортацію дівчина пішла працювати у контору з обліку видачі продуктів німецьким військовим частинам та установам, пізніше влаштувалася на посаду перекладача сільськогосподарської комендатури при Чернігівському райземвідділі. Ми часто бачили її у компанії з німецькими офіцерами, які співали пісні під гітару, плавали на човнах по Десні. Не дивно, що після звільнення України у 1944 року Гарига К.І. була засуджена до п’яти років позбавлення волі за співробітництво з гестапо. Звільнилася у 1949 р. Лише в 1965 році була реабілітована: у справі відкрилися нові факти – Катерина Іванівна протягом 1942–1943 років допомагала радянським військовополоненим, неодноразово допомагала односельцям».

Окрім депортації населення нова влада влаштовувала каральні експедиції, наслідком яких ставало знищення цілих сіл. У лютому 1943 року відбулася страшна трагедія, коли фашистські кати замучили і спалили заживо 712 мирних жителів с.Яцево – це була помста німців за повстання у концтаборі. Серед організаторів повстання був і колишній директор школи с.Улянівка Апанасенко Платон Петрович, який загинув під час тих подій. Ми дізналися з особистих записів Лобоса Федора Васильовича, мешканця с. Улянівка, 1897 р.н., що він переховував біженців з концтабору: заховав їх у скирдах на полі за селом, привозив їм їжу, а пізніше вивіз з села. Фашисти дізнались про це – готувалися до карального походу на Улянівку. Згадує мешканка с.Улянівка Бакун Марія Сергіївна, 1923 р.н.: «Мешканці села не спали ночами, готові були в будь-який момент тікати – усі були охоплені жахом після звістки про спалення Яцево, Бобровиці та інших населених пунктів. У той момент, коли каральні загони рушили до с.Улянівка доля села опинилася в руках німкені Фріди, яка пов’язала білу хустину на палю і пішла на перемовини до німців. Я не знаю, що вона говорила їм, але каральні загони повернули геть».

Ім’я тієї жінки і досі з повагою та вдячністю згадують мешканці села Улянівка, тому вважаємо за необхідне згадати про неї в цій статті. Мова піде про Пештат Фріду Фердинандівну. Спогадами про неї поділилися мешканці села Бакун М.С., Гетьман Г.Є., Куценко Т.Ф. Фріда Фердинандівна народилася в далекому німецькому місті Ессен. Так сталося, що в 1918 році молода дівчина, прогулюючись з друзями вулицями міста, натрапила на барак з російськими військовополоненими. Серед великої кількості поранених Фріда чомусь зупинилась біля солдата, який вже майже не дихав. Вирішила: хай там що, а на ноги я його поставлю. І свого досягла. Мироненко Тихон – так звали солдата – взяв Фріду за дружину і у 20-х роках подружжя переїхало до СРСР. Проте родина чоловіка не прийняла жінку: російською не розмовляє, робити нічого не вміє, приданого не привезла (воно було велике, проте чомусь до адресату не дійшло – загубилось в дорозі). У 30-х роках репресували чоловіка. Проте обставини життя не зробили жінку жорсткою, не викликали бажання помститися. Багато разів звертався до неї староста Потереба з проханням допомогти. І завжди Фріда робила все, що було в її силах. Наприклад, їздила до Гомеля, коли дізналася від Потереби, що серед військовополонених знаходиться Федір Бакун – домовлялася про його звільнення. Допомагала залишити дівчат у селі, яких мали відправити до Німеччини. Зупинила німців у той жахливий день, коли вони, захлинаючись люттю, їхали палити Улянівку. У знак пошани і вдячності мешканці села в післявоєнний період освятили пам’ятник цій видатній жінці».



Окупаційна адміністрація намагалася проводити зміни і в культурно-релігійній сфері життя населення. Мешканці села завжди відзначалися набожністю. Німці використали цей фактор. У 1941 році було дозволено проводити службу в Казанській та Вознесенській церквах. До села повернувся о.Аліпій (Яковенко), який був засновником церковного життя в Улянівці й ніколи не визнавав радянську владу, за що мав декілька термінів тюремного ув’язнення. За часів окупації кожну службу в церкві, за спогадами старожилів, він закінчував фразою «І нехай велика бомба впаде на голови більшовикам аби знищити їх». Промовистим є той факт, що населення в ті голодні, скрутні часи змогло зібрати й подарувати церкві полотно великого розміру аби художник Г. Коваленко з Чернігова та його помічник, місцевий талановитий парубок Я. Ворона, використали для оздоблення Вознесенської церкви. У 1942 році архієпископ Симон відвідав село Улянівка, провів декілька акцій: затвердив монастир на території с. Улянівка; постриг о. Аліпія в сан ігумена «за его подвиг и устройство монастыря женского»; затвердив настоятелькою монастиря Дорофею Надточей, нагородив її Золотим Хрестом. У Вознесенському храмі й досі зберігається ікона, написана в 1942 році на честь фундаторів Свято-Вознесенської жіночої обителі.

Нова влада запровадила на окупованій території політику економічної експлуатації. Згадує мешканець села Улянівка Баглай Василь Іванович, 1929 р.н.: «З приходом німців колгосп було розформовано, землю розподілено між людьми – по 1 га. Колгоспних коней німці роздали по одному на п’ять-сім дворів. Нам сказали, що ми маємо здати по одній корові з п’яти дворів – для німецької армії, молоко дозволили не здавати, а возити в місто на продаж. Навесні жінки й діти вийшли на поле: садили картоплю, сіяли зерно, рис, тютюн. Але лише невеличка частка врожаю 1942 року залишилася в селі, решта німці вивезли в місто».

Село Улянівка було остаточно визволено в ході Чернігово-Прип’ятьської операції силами 148 стрілкової дивізії 13 армії Центрального фронту. Радянські війська здійснювали переправу в районі «Киселівської ями» там, де не чекали на них німці. Згадує мешканець села Улянівка Пантелеєнко Василь Данилович: «Солдати на ворожій території вели розвідку, натрапили на Лобоса Федора Васильовича. Він разом з Морисенко Савелієм Борисовичем дістав три човни, зв’язав їх між собою, зверху наклав дошки. На такому «плоту» за один рейс перевозили 15 солдат або одну гармату. Цілу добу тривала переправа. Коли німці помітили перехід радянських військ через Десну, то зосередили в районі переправи 12 танків, мотопіхоту, підняли в повітря бомбардувальники, які хвилями по 30-60 літаків налітали на радянських воїнів. Солдати вже не чекали на плот, вони почали уплав переправлятися через Десну, тримаючи в високопіднятій руці зброю, а, вийшовши на берег, кидалися в атаку. Їх не зупиняв свист куль, розрив знарядів, стовпи води, що утворювалися внаслідок скидання бомб. Загорілося село – сгоріло більше 60 дворів. Німці чинили жорсткий опір аж поки не вийшли з села на трасу Киселівка–Чернігів. Село було визволено 19 вересня 1943 року».

Під час зазначених бойових дій у селі загинуло сім чоловік: Коленко Іван Петрович, Лобас Демид Васильович, Максименко Андрій Васильович, Максименко Ганна Василівна та її діти: Любов Андріївна (6 років) і Надія Андріївна (4 роки), о.Аліпій (Яковенко). Серед військових загиблих було близько сорока чоловік. Їх тіла були поховані на території села Улянівка.

Гарига Тимофій Іванович згадував, що загиблих поховали у двох могилах – по 18 і 20 чоловік. Проте в післявоєнний час тіла воїнів були перенесені до с.Брусилів, де створено єдиний для навколишніх сіл меморіальний комплекс.

Окупаційний період у с.Улянівка тривав з 1 вересня 1941 року по 19 вересня 1943 року. За цей час до Німеччини було вивезено 18 чоловік, згоріло 60 дворів. Лише 19 вересня 1943 року загинуло сім мирних мешканців, щонайменше п’ятеро було страчено у в’язниці Чернігова. Під час військових дій на території села загинуло біля сорока військових, кількість загиблих під час боїв у вересні 1941 року поки не встановлена.


Ніна Авраменко

СЕЛО ЛОСИНІВКА В ПЕРІОД ОКУПАЦІЇ (1941–1943 РОКИ)

У статті висвітлено окупаційний період в селі Лосинівка Чернігівської області із залученням архівних джерел. Визначено передумови виникнення підпільної організації під керівництвом Фені Мотильової. Подано опис умов життя та побуту мешканців Лосинівки в 19411943 роках з використанням усних свідчень.

Ключові слова: окупаційний режим, Рух опору, повсякденність, громадські господарства, загальна трудова повинність, остарбайтери.
Вступ

Історія нашої республіки в роки війни – це не просто історія воєнних дій і всього того, що їх супроводжувало, а передусім історія народу

Ю. Кондуфор, В. Клоков
Восени 2014 року Україна відзначає важливу подію в житті республіки – 70-річчя визволення від фашистських загарбників. Велика Вітчизняна війна завжди викликала інтерес дослідників. Письменник і публіцист Федір Моргун зазначає: «Попри колосальний обсяг літератури про неї учасників (до генералів і маршалів), журналістів, письменників, професійних істориків (до професорів і академіків), вона є і залишається найтаємнішою подією ХХ століття [22]».

Актуальність теми. Однією з актуальних проблем історії воєнного лихоліття, і водночас найменш досліджених на сьогодні, є життя сільського населення в період нацистської окупації 19411944 рр. Дослідники зосереджувалися на висвітленні злочинів та звірств німецьких окупантів, подавали загальну оцінку людських та матеріальних втрат, що їх зазнало населення на окупованій території. Проте мало уваги приділялося висвітленню економічного, соціально-культурного становища та забезпечення матеріального рівня життя селян, впливу нацистської політики на життя сільського населення в окупованих районах. А саме реалії окупаційного режиму змусили багатьох громадян переосмислити як політику гітлерівської Німеччини, так і власну поведінку, і стали однією з причин виникнення Руху опору.

Мета роботи – на основі комплексного аналізу архівних матеріалів, опублікованих документів, усних джерел розкрити окупаційну політику Німеччини та її вплив на життя селян в умовах воєнної дійсності на окремо узятій території.

Для реалізації поставленої мети необхідно виконати наступні завдання:



  • визначити ступінь досліджуваності даного питання, проаналізувати джерела та літературу з означеної проблематики, ввести до наукового обігу нові архівні документи й матеріали;

  • висвітлити картину окупаційного режиму в селі Лосинівка, виявити передумови створення підпільної організації;

  • прослідкувати зміну настроїв жителів Лосинівки у їхньому ставленні до окупаційної влади впродовж 19411943 років;

  • охарактеризувати реалії повсякденного життя селян в умовах нацистської окупації та його складові: дозвілля, побут та культурно-духовна сфера.

Наукова новизна дослідження полягає в постановці та розробці актуальної проблеми, яка на сьогодні в історичній науці всебічно й об’єктивно не розкрита. Уперше окупаційний період в Лосинівці висвітлено в новому ракурсі: із залученням архівних джерел. Покладено початок дослідженню умов життя та побуту сільських мешканців Лосинівки в 19411943 роках. До обігу введено значну кількість нових даних, отриманих на основі опрацювання архівних матеріалів і джерел усної історії.

Стан вивчення означеної проблеми. Проблема історії українського села періоду окупації є предметом дослідження цілого ряду вчених: М. Коваля, О.Лисенка, О. Перехреста та інших. Найбільш широким є висвітлення цієї теми в підсумкових виданнях [18, 19, 24]. Спостерігається переміщення акцентів з військової історії до висвітлення питання: як жилося людям в умовах окупації? Особливості окупаційного режиму у військовій зоні вивчалися дослідниками С. Власенком [15], В. Нестеренком [23].

Дослідження життя, господарської діяльності, побуту мешканців Лосинівки періоду окупації відсутні. Джерелами для вивчення теми стали архівні документи, свідчення очевидців подій, періодичні видання.

Архівні документи є головним джерелом інформації з історії Другої світової війни, у тому числі й історії окупаційного періоду. Велика кількість документів, що дозволяють з’ясувати особливості окупаційного періоду села, містяться в Державному архіві Чернігівської області. Найбільша кількість документів стосується діяльності громадських господарств Лосинівки, що дало можливість проаналізувати політику окупантів у господарській сфері. Архіви містять списки громадян села. На основі цього було складено таблиці про кількісний та віковий склад населення. Чимало документів стосувалися питань відправки людей на роботу в Німеччину: вербувальні листи, пропагандистські листівки, накази. Завдяки цим матеріалам вдалося скласти списки остарбайтерів та встановити їх кількість. Разом з тим, неповними є дані про розвиток освіти, медицини, культури окупованого села.

Наукові чи глибокі краєзнавчі дослідження життя Лосинівки в 19411943 роках відсутні. Більше уваги приділялося ходу бойових дій і розгортанню Руху опору в регіоні [17, 20]. Діяльність Лосинівського підпілля знайшла своє відображення на сторінках періодичних видань та в повісті В. Леуса «Вогонь запалюють від вогню» [13, 20, 28]. Питання релігійного життя села, у тому числі й у роки війни, вивчає протоієрей Свято-Троїцької церкви Олег Гуга [16].

Досліджуючи означену тему, більше уваги слід звернути на так звані альтернативні джерела. Мова йде про усні свідчення людей, що пережили окупацію і є носіями інформації про досвід виживання в умовах війни. У ході дослідження було записано розповіді восьми жителів Лосинівки, які пережили окупацію. Ці свідчення доповнюють картину окупаційного режиму в селі.

Багато уваги періоду окупації Ніжинського району приділяла місцева преса. Ніжинська газета «Під прапором Леніна» (згодом «Ніжинський вісник») неодноразово вміщувала матеріали про різні аспекти німецького господарювання [25, 26].

Таким чином, охарактеризована джерельна база є достатньою для дослідження окупаційного періоду Чернігівщини та України в цілому. Проте цих матеріалів недостатньо для комплексного дослідження Лосинівки періоду окупації та відтворення реалій повсякденно-побутового життя воєнних років. Окремі фрагментарні описи не розкривають його повної картини.

Становлення німецьких органів влади. Лосинівка – селище міського типу Ніжинського району Чернігівської області. У досліджуваний період – районний центр.

Лосинівку було окуповано 14 вересня 1941 року. Вступу німців передував наліт авіації та артилерійський обстріл. Джерела усного походження свідчать про існування на селі, напередодні вторгнення, тривожної атмосфери невизначеності та очікування війни. З приходом ворожих військ напруженість лише посилилася. Більшість очевидців тих подій відмічають терпиме ставлення німців до жителів села. На той момент вояків цікавили лише продукти харчування. «Вони стали просити «яйка», «млеко», а, одержавши це, пішли з хати. Один солдат навіть автомата у нашій хаті забув. Потім повернувся забрати», – свідчить житель села Дигал Юхим Йосипович. Оскільки селяни віддавали їжу безперешкодно, то і проявів насильства з боку окупантів не зафіксовано. Переночувавши та не завдавши шкоди господарям, солдати рушили далі. Деякі навіть дякували селянам за гостинність.

З окупацією села, німецькі війська просувалися далі на Схід. Жителі мали змиритися й призвичаїтися до «нових порядків» на окупованій території. «Те, що враз навалилося на населення, можна порівняти лише з катастрофічним стихійним лихом» [19, с. 228]. Місцеве населення залишалося один на один із своїми проблемами, а німецька влада розпочинала господарювати на захоплених землях. На той час частина чоловічого населення Лосинівки перебувала на фронтах – 987 осіб. Залишилися значною мірою жінки, діти, літні люди, а також ті, кого за станом здоров’я не мобілізували на фронт.

Чернігівщина увійшла в зону військового управління. В окупованому Ніжині було створено польову комендатуру №197, у підпорядкуванні якої було 10 районів, у тому числі й Лосинівський [25, с. 3].

Чернігівщина в період окупації зазнала величезних руйнувань, як в період наступу німецьких військ, так і в період їх відступу. Багато сіл було спалено повністю або частково [24, с. 222–223]. Соціальна інфраструктура Лосинівки не зазнала значних руйнувань. Це пояснюється тим, що село було окуповано впродовж одного дня. Кровопролитні бої тут не велися, оскільки, на момент приходу німецьких військ, радянські солдати вже відступили. Згідно офіційної інформації, частково постраждали 62 двори, колгоспні будівлі Лосинівки залишились неушкодженими [27, с. 68].

Одним з головних завдань гітлерівців з самого початку окупації українських земель було створення органів влади. У Лосинівці організовано комендатуру. Головою Районної управи став Омелян Саливон, старостою – Остап Ужищенко, паспортний стіл очолив Дмитро Дзюба. За короткий час окупантам вдалося створити в Лосинівці так звану українську допоміжну поліцію. Її очолив Микола Христачевський. В обов’язки поліції входило втілення в життя розпорядження окупаційної влади. Старості села наказувалося виплачувати поліцаям щомісячну зарплату та надавати безкоштовно деякі продукти харчування [7, арк. 205]. А в 1942 році з’явився наказ по Районній управі, згідно якого гроші «на оплату брати від прибутків кожного громадського господарства [7, арк. 209]».

7 лютого 1942 року розпочав роботу Лосинівський відділ запису актів громадянського стану [8, арк. 92]. Аналіз архівних матеріалів дає можливість прослідкувати демографічну ситуацію в районі за період з лютого по серпень 1942 року [11, арк. 78]. Переважаючий показник народжуваності над смертністю (845 проти 235) свідчить про те, що в районі в цей час не проводилося масового знищення людей, це був відносно спокійний період окупації.

Отже, з самого початку окупації в Лосинівці було налагоджено роботу органів влади: створено Районну управу, старостат, поліцію, паспортний стіл. Цей процес відбувався мирно, спокійно.

З метою вирішення першочергових завдань на всіх окупованих територіях було проведено реєстрацію працездатного населення. Встановлено, що на середину 1942 року в Лосинівці проживало 6442 особи. Були складені списки мешканців села і працюючих колгоспників [3], з яких дізнаємося, що на окупованій території перебували значною мірою жінки та діти.

Частка жінок, дітей та людей похилого віку (від 65 років) становила 79%. Діти до 16 років становили 43% населення Лосинівки. Іншими словами, кожні 4 із 5 осіб окупованого села – це жінки, літні люди та діти! Таким є один з головних висновків демографічної ситуації в Лосинівці.

Аналіз архівних документів дозволяє зробити ще один висновок: в окупованій Лосинівці жінок було більше, ніж чоловіків. До того ж, їх було не взагалі більше, а більше саме в тому віці, який відносився до категорії «робоча сила». Кількість жінок віком від 16 до 65 років становила 34%, чоловіків того ж віку – 21 % від загальної кількості населення. Отож і тягар, який окупанти поклали на цю силу, несли на своїх плечах в основному жінки.

«Народ могло врятувати тільки диво. І це диво з’явилося відразу ж, коли нависла смертельна небезпека над народом, – в особі старих і жінок. Навчені житейським досвідом Першої світової й громадянської воєн, голодуванням двадцятих і штучним Голодомором 1932–33 років, діди України не розгубилися, проявили найвищу мужність і небачену завзятість у праці … жінки України, несучи цей тяжкий хрест, знаходили в собі сили, рятуючи дітей, сім’ю, рятуючи Україну. Наші матері й бабусі – ангели-хранителі нашого народу» [21, с. 188, 193].


1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка