Управління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва «70-ій річниці звільнення Київщини присвячується»



Сторінка1/10
Дата конвертації09.03.2016
Розмір1.99 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
logo3.jpg


УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ, НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ ТА РЕЛІГІЙ

КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

КИЇВСЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ЮНАЦТВА

«70-ій річниці звільнення Київщини присвячується»

28 жовтня - день звільнення україни від фашистських загарбників

Київ 2013



УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ, НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ ТА РЕЛІГІЙ logo3.jpg

КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

КИЇВСЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ЮНАЦТВА

До 70-ї річниці визволення України

від фашистських загарбників

та 70-ї річниці Перемоги у

Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років

«70-ій річниці звільнення Київщини присвячується»

Методико-бібліографічні матеріали

Київ 2013

ББК 63.3 (4 Укр)622

С 11

70-ій річниці звільнення Київщини присвячується : до 70-ї річниці визволення України від фашистських загарбників та 70-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років: методико-бібліографічні матеріали / [уклад. Н. Я. Патенок]; Київська обласна бібліотека для юнацтва. – К., 2013. – 110 с.



Видання присвячене 70-ій річниці визволення Київщини. Яготинщина, Володарщина, Вишгородщина, Таращинщина, Білоцерківщина, Сквирщина, Іванківщина, Бориспільщина та інші описують свій край під час Великої Вітчизняної війни та масові заходи до святкування звільнення Київщини від фашистсько-німецьких загарбників.

Розраховано на учнівську та студентську молодь, працівників освіти та культури, а також людей, які цікавляться історією Київщини.

Укладач: Н. Я. Патенок

Відповідальний за випуск: Г. Й. Сорока

© Укладач : Н.Я. Патенок, 2013

© Київська обласна бібліотека для юнацтва, 2013



Відділ культури національностей та релігії Яготинської райдержадміністрації

Яготинська централізована бібліотечна система

Яготинщина у роки війни

70-й річниці звільнення: присвячується



Герої Яготинського краю

Минають роки, і в пам’яті тих, кому довелося з першого і до останнього дня війни зі зброєю в руках захищати Вітчизну від навали ворога, ті далекі часи жорстокої битви пригадуються, як страшний сон. Але ніколи не забудеться героїчний подвиг нашого народу. Із вуст в уста, із покоління в покоління будуть, як легенди, передаватися сказання про тих, хто в смертельному двобої з фашизмом відстояв свободу і незалежність нашої Батьківщини.

Минула війна показала всьому світові не бачені до того зразки масового героїзму радянських воїнів. Таке ніколи не забудеться. Обеліски нагадуватимуть прийдешнім поколінням про їх подвиги, добру славу.

Яготинщина по праву гордиться своїми героями. Із 157 Героїв Радянського Союзу Київщини 7 - яготинських. А генерал – полковник А. Г. Кравченко (с. Сулимівка) і майор М. З. Бондаренко (с. Богданівка) удостоєні цього звання двічі.

Ми пишаємось чотирма повними кавалерами орденів Слави Є. Гелеверою (с. Лозовий Яр), М. Н. Дубошієм (м. Яготин), М. І. Козловим (х. Рокитне) та В. І. Ходусом з Яготина. Але імена рядових воїнів, сержантів, старшин та офіцерів також навіки вкарбовані в літопис Великої Вітчизняної війни, в героїчну історію Яготинського краю. По району орденами і медалями нагороджено більше 3600 чоловік. Тільки в Яготині за активну участь у боях нагороди отримали понад 1200 чоловік.

Серед славетних яготинців - двічі Герой Радянського Союзу генерал – полковник танкових військ Андрій Григорович Кравченко, який пройшов шлях від рядового бійця до відомого полководця. З усіх битв, які провів генерал, починаючи з війни з білофінами (1940р.), він не програв жодної.

Ось хронологія бойового шляху А. Г. Кравченка. Восени1941 року командує 31-ю танковою бригадою, бере участь у параді на Червоній площі 7 листопада 1941 року в Москві. А з параду – в бій. Уже у вересні 1942 року генерал-майор Кравченко командує 4-м танковим корпусом під Сталінградом, оточує армію Паулюса і змушує її здатися в полон. У січні 1943 року йому присвоєно звання генерал-лейтенанта, а 4-й танковий корпус перейменовано на 5-й Сталінградський, який бере участь у боях на Курській дузі, звільняють Київ, далі Корсунь-Шевченківська битва. 20 січня 1944 року формується 6-а танкова армія, командуючим призначається генерал-лейтенант Кравченко. А вже восени йому присвоюється звання генерал-полковника. З 6-ї танкової армії сформована 6-а гвардійська танкова армія, яка громила ворога в Румунії, Угорщині, Австрії, Чехословаччині, закінчивши війну 11 травня 1945 року в Празі. 24 червня 1945 року генерал-полковник А. Г. Кравченко у складі Другого Українського фронту бере участь у Параді на Червоній площі в Москві. Бойовий шлях командарма Кравченка завершився на Сході у вересні 1945 року.

Ім’я прославленого командира Андрія Григоровича Кравченка навіки вписалося в літопис Великої Вітчизняної війни, в героїчну історію танкових військ. За хоробрість, мудрість, військову майстерність та відвагу А. Г. Кравченко одержав 24 подяки від Верховного Головнокомандуючого. Про його бойові шляхи говорять 26 орденів і медалей. Це шлях доблесті і слави.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1944 року А. Г. Кравченко удостоєний звання Героя Радянського Союзу за форсування Дніпра та визволення Києва. А у 1945 році, за успішні бої на Східному фронті, нагороджений другою медаллю «Золота Зірка».

Після війни продовжував службу в армії. Помер у жовтні 1963 року, похований у Москві на Новодівичому цвинтарі.

Грозою для німецьких військ був льотчик двічі Герой Радянського Союзу майор Михайло Захарович Бондаренко.

Перший екзамен на бойову зрілість лейтенант М. Бондаренко витримав у 1940 році, захищаючи Ленінград від білофінів. Був учасником найбільшої повітряної битви радянсько-фінської війни над Виборзькою затокою.

У перші дні війни льотчик здійснив 25 бойових вильотів, захищаючи небо над Ригою. На початку липня 1941 року під час нічного вильоту Михайло Бондаренко був підбитий. Лікувався в госпіталі, що знаходився у місті Воронежі.

До своєї частини М. Бондаренко не повернувся, отримав направлення на перенавчання на пілота нового літака – штурмовика Іл-2. Уже 6 листопада 1941 року М. Бондаренко за успішне виконання бойових завдань отримав свою першу нагороду – орден «Червоного прапора».

За рік перебування на фронті знищив і вивів з ладу 14 літаків ворога, знищив і пошкодив 48 танків, 12 автомашин, 300 осіб піхоти ворога. За цей подвиг Михайлу Захаровичу Бондаренку в червні 1942 року присвоєно почесне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

Відважний льотчик винищувач сміливо нищив німецьку авіацію в небі над Сталінградом й на Курській дузі. 23 серпня 1943 року майора Бондаренка було нагороджено другою медаллю «Золота Зірка». За час перебування на фронті прославлений льотчик не знав випадку невиконання бойового завдання. Кілька разів був поранений в повітряних боях, але не втратив жодної машини, завжди повертався на свій аеродром.

В листопаді 1943 року майора М. З. Бондаренка відряджено на навчання в Червонопрапорну військово-повітряну академію. В бойовій характеристиці записано, що він зробив 104 бойових вильоти, пробув у повітрі 632 години, знищив і вивів з ладу велику кількість літаків, бойової техніки, живої сили ворога. У 1944 році прославленого льотчика нагороджено орденами Червоного Прапора та медаллю «За перемогу над Німеччиною».

Після закінчення війни у 1946 році майор Бондаренко успішно закінчив академію. Отримав призначення командира авіаполку, який базувався в Німеччині. З академічним знанням та величезним досвідом проведення повітряних боїв Михайло Захарович навчав льотного і бойового мистецтва своїх підлеглих.

Та доля жорстоко розпорядилася з Героєм. У липні 1947 року життя його трагічно обірвалося. Похований в своєму рідному селі Богданівці, де в центрі села встановлено бронзовий бюст на постаменті із сірого граніту, як вічна пам’ять і шана земляку.

Першим Героєм Радянського Союзу серед наших земляків, став механік - водій хімічного танка Іван Іванович Бранець у 1939 році в Монголії. Народився у 1914 році в мальовничому куточку яготинщини – на хуторі Рокитному Райківщинської сільської Ради, в родині бідного селянина. Навчання в школі давалось легко, був активним учнем, цікавився машинами, технікою. Після закінчення семирічки пішов працювати до місцевого колгоспу. Щодня працював на полі та потяг до техніки, до трактора – справжнього дива для селян, переважив. Захотів стати трактористом. Але не довго трудився хлопець на рідній мирній землі.

Прямо із трактора у 1936 році призвали хлопця в армію. Службу проходив на Далекому Сході в Монголії у танкових військах. Після чотирьох років служби авторитет серед танкістів зростав, бо виділявся серйозним спокійним характером. Любили його командири і товариші по службі.

Досконало володів технікою і тактикою наступального бою. Йому доручали найвідповідальнішу роботу, з якою він справлявся грамотно і легко. За що був нагороджений іменним годинником командуючого Забайкальським військовим округом.

Після наступу японських самураїв монгольські прикордонні війська разом з радянськими частинами зайняли оборону на річці Халхін-Гол. Після тяжких боїв, відважний танкіст згорів у танку разом зі своїм екіпажем.

Загиблих героїв поховали в братській могилі на березі цієї ж річки, поблизу міста Тамцаг-Булака. Указом Президії Верховної Ради Радянського Союзу від 17 листопада 1939 року за особливий героїзм, проявлений у боротьбі з японськими самураями, Івану Івановичу Бранцю посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 27 років на його рідній землі вважали як такого, що пропав безвісти. А трапилось це тому, що військовий писар при оформленні нагороджувальних документів в прізвищі допустив помилку. Замість прізвища Бранець було написано «Бронець». Грамота Героя шукала його батьківщину цілих 27 років.

Серед воїнів-яготинців і льотчик-винищувач Герой Радянського Союзу Андрій Іванович Гирич.

На світанку 22 червня 1941 року саме військова частина, де проходив службу А. Гирич, першою підняла літаки на захист своєї Вітчизни. Одним із перших прийняв на себе бій лейтенант Гирич. Потім були бої на Кримському півострові, Південно-Західному, Центральному і Другому Українському фронтах.

Під час боїв в районі Києва декілька разів пролітав над рідним Яготином. Після визволення України капітан А. Гирич командував ескадрильєю, з’єднанням літаків. Брав участь у повітряних боях над Яссами, Будапештом, Прагою, Берліном. 23 лютого 1945 року Указом Президії Верховної Ради йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після війни А. І. Гирич закінчив Військово-Повітряну академію ім. Жуковського, військову ордена Суворова Академію генерального штабу, отримав звання генерал-майора авіації, командував авіаційною дивізією. Працював начальником кафедри в академії ім. Ю. Гагаріна. Помер у 1973 році. Його ім’я носить одна із вулиць його рідного міста, ім’я Героя Радянського Союзу присвоєно середній школі, в якій навчався, на ній встановлено меморіальну дошку з портретом нашого земляка.

Село Годунівка – батьківщина двох Героїв Радянського Союзу. Один з них артилерист Борщик Іван Володимирович. У рідному селі проходило його безрадісне дитинство. У голодному 1933 році померли брат, сестра, а згодом і батько. Залишився для одинокої матері і господарем, і порадником. Після закінчення семи класів, пішов працювати у колгосп. Устигав скрізь і на полі, і на фермі, і клуб чи хату-читальню відвідати. Згодом пішов до вечірньої школи. Подобалось хлопцю навчання, але і працю не полишав. У 1939 році Івана Борщика покликали на військову службу. За відмінну бойову і політичну підготовку командування направляє молодого енергійного солдата на навчання в школу молодших командирів, а згодом – в артилерійське училище.

З перших днів війни лейтенант, командир взводу захищає рідну землю. На бойовому рахунку артилериста Борщика – 3 знищені артбатареї, 5 – мінометних, 8 кулеметів і до 2-х батальйонів піхоти противника. Гімнастерку комбата прикрасили ордени Вітчизняної війни ІІ ступеня та Червоної Зірки.

Далі бойовий шлях привів І. І. Борщика до Прибалтики. У червні 1944 року був поранений, але відмовився від медсанбату. Опираючись на милиці продовжував командувати батареєю. Наприкінці літа бої в Литві не втихали. Одного разу залишився сам на сам з ворожими танками, зібравши останні сили, опираючись на милиці, тримаючи в руках дві протитанкові гранати, ступив назустріч ворожій машині. Ціною власного життя, зупинив її.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року І. В. Борщику посмертно присвоєно почесне звання Героя Радянського Союзу.

Пізніше старшого лейтенанта І. В. Борщика навічно зараховано в списки 1-ї батареї 239 артилерійського полку, в якому служив Герой.



Василь Іванович Кравченко народився у мальовничому куточку Яготинщини – селі Годунівка. Сім’я була великою: батько, мати і п’ятеро дітей.

Мати померла дуже рано Тож виховання малолітнього лягло на плечі батька. Саме він привчав хлопця до різних ремесел.

Школу закінчив на відмінно, далі було ПТУ, потім військовий завод. За три роки до початку війни, був уже кваліфікованим спеціалістом. Вісімнадцятирічним юнаком зустрів Василь війну. Разом із товаришами пішов у військкомат проситися на фронт. Їм відмовили, евакуювали разом із заводом в Нижній Новгород. І вже тут прохання було задоволено, але спочатку було піхотне училище, аж потім молодший лейтенант Василь Кравченко у складі гвардійського 837-го стрілецького полку 238-ї стрілецької дивізії 50-ї армії Білоруського фронту хоробро вступив у бій з ворогом. У боях за Тулу молодий лейтенант завоював повагу бійців, командирів, показавши себе справжнім солдатом. У грудні 1941 року отримав перше поранення. Після медсанбату знову повертається до свого полку.

У запеклих боях за визволення Калуги у березні 1943 року Василь Кравченко був дуже тяжко поранений. Провів вісім місяців у госпіталі, там його і знайшла перша нагорода – орден Червоної Зірки. Лейтенант Кравченко знову повертається до свого рідного полку, який розшукав уже в Білорусії.

Потім були бої за Могильов. Далі бойовий шлях проліг до Польщі. Радянські війська продовжували звільняти Польщу. Для Василя Івановича це був останній бій. 27 вересня 1944 року він загинув смертю героя. Похований в селі Вилудки Сокольського району Білостоцького воєводства. Указом Президії Верховної Ради від 24 березня 1945 року йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу та нагороджено орденом Леніна і медаллю «Золота Зірка». Його ім’я викарбовано золотими літерами у залі Слави Центрального музею Великої Вітчизняної війни в парку Перемоги міста Москви.

Кайдаш Володимир Федорович - молодший сержант, командир відділення кабельно-телеграфної роти 359-го окремого батальйону зв’язку 23-го стрілецького корпусу 2-го Українського фронту Володимир Кайдаш народився в селі Лісняки Яготинського району Полтавської області. Після закінчення семирічки у 1929 році вступив до Смілянського технікуму харчової промисловості. Працював теплотехніком на цукрових заводах Сумщини. Далі була військова служба. Там здобув професію зв’язківця і став молодшим командиром.

В часи Великої Вітчизняної війни спочатку виконував завдання в тилу ворога. За це карателі вбили його дружину і двох малолітніх синів. Після звільнення Сумської області попросився в діючу армію, щоб помститися за смерть рідних. В жовтні 1943 року Кайдаш прибув до частини, яка вела бої за Десною.

А при форсуванні Дніпра Кайдаш здобув досвід забезпечення зв’язку в складній бойовій обстановці. Протягом трьох днів він прокладав кабельну лінію через ліси і болота до підрозділів, які воювали в тилу ворога.

В. Кайдаш брав участь у звільненні багатьох міст і населених пунктів України, а потім був переведений до 359-го окремого батальйону зв’язку 23-го стрілецького корпусу, який на початку 1944 року вів бої південніше Тернополя.

За вміле керівництво підлеглими і забезпечення надійного зв’язку при форсуванні Дністра, а також під час боїв у районі Тлумач - Обертин Кайдаш був нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня, і йому було присвоєно звання «молодший сержант».

У листопаді 1944 року частини корпусу підійшли до Шорокшарського Дунаю (рукава основного Дунаю) і готувалися форсувати його. Перед відділенням Кайдаша було поставлено важке завдання: прокласти кабельну лінію через цю перешкоду.

Зв’язківці досягли ворожого берега і по прокладеній лінії передали повідомлення про обстановку, а також вказівки для артилерії. Кілька днів підряд телефоністи забезпечували надійний зв’язок цією незвичайною лінією, скеровуючи вогонь артилерії, вони допомогли піхотинцям відбити 17 атак противника.

Указом Президії Верховної Ради СРСР 23 березня 1945 року Володимиру Федоровичу Кайдашу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після війни повернувся в село Куянівку що на Сумщині. Скинув військовий одяг і приступив до мирної праці – головним механіком на цукровому заводі. Працював аж до виходу на пенсію. Будучи на заслуженому відпочинку заснував у Куянівці краєзнавчий музей, який і очолював до останніх днів свого життя. Помер В. Ф. Кайдаш 31 липня 1972 року.

І сьогодні у переддень 70-річчя визволення України Яготинщина особливо пишається своїми Героями Радянського Союзу. Кожне ім’я висвітлене безсмертною славою, всенародною любов’ю і визнанням їх подвигів.
Вони славу не шукали, вони захищали Вітчизну

Серед найхоробріших із хоробрих з особливою повагою називаємо повних кавалерів орденів Слави – тих, хто відзначився безпосередньо на полі бою, чиї особисті подвиги, здійснені неодноразово, стали уособленням героїзму воїнів у Великій Вітчизняній війні.

Бойові біографії повних кавалерів ордена Слави – це подвиг служіння народові. На Яготинщині таких четверо.

Гелевера Євмен Дмитрович – командир відділення саперного взводу 101-го гвардійського стрілецького полку (35 гвардійська стрілецька дивізія, 8-ї гвардійської армії, 1-го Білоруського фронту), момент представлення до нагороди Орденом Слави І-го ступеня - гвардії сержант.

Народився в селі Лозовий Яр Яготинського району Київської області в селянській сім’ї. У 1931 році закінчив 7 класів, потім курси трактористів.

На фронті із 1943 року. Воював на Південно-Західному, 3-му українському і 1-му білоруському фронтах. Брав участь у визволенні Запоріжжя, форсуванні Дніпра, знищенні нікопольсько-криворіжського угруповання ворога, звільняв південь України, брав участь у Вісло-Одерській та Берлінських операціях.

Командир відділення саперного взводу 101-го гвардійського стрілецького полку гвардії сержант Гелевера в ніч на 14 січня 1945 року в ході Вісло – Одерської операції в районі населеного пункту Гловачув забезпечив прохід в дротовій загорожі, через який пропустив наші стрілецькі підрозділи.

Наказом командира 35-ї гвардійської стрілецької дивізії від 31 січня 1945 року за мужність проявлену в боях з ворогом, гвардії сержант Гелевера нагороджений орденом Слави 3-го ступеня.

В ніч на 6 березня 1945 року у складі штурмової групи батальйону недалеко від міста Кітц зробивши прохід в загорожі противника, розмінував 37 мін, зробивши вільною дорогою до його окопів. Наказом командира 8-ї гвардійської армії від 5 травня 1945 року гвардії сержант Гелевера нагороджений орденом Слави 2-го ступеня. 23 квітня 1945 року на підступах до Берліну сапер Гелевера забезпечив прохід стрілкам через мінне поле противника. А 27 квітня, будучи пораненим в бою, продовжував розмінування, даючи можливість підрозділам просуватися вперед.

Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1945 року за мужність, відвагу та героїзм, проявлений в боях з німецько-фашистськими загарбниками, гвардії сержант Гелевера Євмен Дмитрович нагороджений орденом Слави 1-го ступеня.

У 1945 році демобілізувався. Проживав в селі Садове Синельниківського району Дніпропетровської області. Працював трактористом. Нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденами Слави 3-х ступенів, багатьма медалями. Помер 7 вересня 1998 року. Похований в селі Луб’янка Синельниківського району.

Віхами героїчного сходження Миколи Наумовича Дубошія стали орден Слави ІІІ ступеня за форсування Дніпра, орден Слави ІІ ступеня – бої за Житомир, орден Слави І ступеня за бої в Карпатах та інші бойові нагороди. У 1936 році юнак пішов учитися на курси трактористів. Якихось 20-ть років виповнилося тоді Миколі Дубошію, коли його призвали до армії. Потім – війна… Після війни закінчив вечірню школу, у 1958 році – Київський педагогічний інститут ім. М. Горького.

Більше 30-ти років вчителювання, викладав трудове навчання та малювання, навчав школярів найкращому - мистецтву. Удостоєний знака «відмінник народної освіти». Часто виступав перед молоддю разом з іншими фронтовиками, засівав золоту ниву в дитячих душах, будучи вчителем від Бога.

З якою люттю бив він ворога, з таким же натхненням по війні викорчовував ненависть, плекав у собі і учнях почуття добра і любові. Був зразком військової доблесті і честі, став еталоном людяності і шляхетності. У мирний час М. Н. Дубошій самовіддано, по фронтовому трудився на педагогічній ниві. Завжди мав активну громадську позицію, був патріотом України, свого рідного Яготина. Міська громада відзначила його за це найвищою своєю нагородою: М. Н. Дубошій – почесний житель міста Яготина.

Груди славетного фронтовика заслужено прикрашали також ордени Великої Вітчизняної війни І ступеня, відзнака Президента України – орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, медалі «За відвагу», «За Перемогу над Німеччиною» та багато-багато інших. Помер у 2007 році.

Ще один кавалер ордена Слави уродженець Яготинського краю Козлов Микола Ілліч. На війні з червня 1941 року. Славетний кулеметник М. Козлов вправно володів ручним кулеметом. Неодноразово викликав вогонь на себе.

Одного разу капітан запитав рядового Козлова, - коли той почав воювати. Відповідь була простою: «Та з перших днів, у цих же місцях, - і він обвів рукою околиці Володимира-Волинського. – Гірко, ой як гірко тоді було. Фашисти лізуть твою землю топчуть, а ти відступаєш… А що ж у них танки, літаки, а в нас… Я через хутір Рокитне – це в Яготинському районі Київської області – відступав… Народився на тому хуторі, сестри там жили… Питали вони в мене: «Чи довго так, Миколо?» Поклявся їм, коли прощалися, що проляже наша дорога на захід… Але поранило мене тяжко на Харківщині… Вилікувався – інвалідність причепили… Ледве оце добився відправки на фронт…»

27 липня 1944 року в бою за одне з міст Польщі був поранений. За цей бій отримав нагороду – орден Слави ІІІ ступеня.

У боях на лівому березі річки Вісла із свого кулемета знищив більше двох десятків ворожих вояків і знову був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня, але згодом пере нагороджений орденом Слави І ступеня.

Уже в лютому 1945 року у складі того ж полку і дивізії у боях за місто Бреслау (Польща) рядовий Козлов виніс з поля бою пораненого командира роти і доставив його в медпункт, за що був нагороджений орденом Слави ІІ ступеня.

Після війни повернувся в місто, де починав свою трудову діяльність, де його чекала дружина з дітьми, Красний Луч Луганської області. Останні роки проживав у місті Нова Каховка Херсонської області. Нагороджений орденом Червоного Прапора, іншими медалями. Помер 20 квітня 1971 року.

Легендарним розвідником у роки війни був невловимий старшина Ходус Володимир Іванович. Війна застала старшину Ходуса на понадстроковій службі в одній з військових частин Одеського гарнізону. Учасник героїчної оборони цього міста. Потім воював на Кримському півострові. Форсував Дніпро в районі Переяслав-Хмельницького. Одним із перших переправився на лівий берег Вісли поблизу Сандомира. Брав участь у штурмі Берліна. Має на своєму рахунку 36 захоплених «язиків».

14 травня 1944 року брав участь у розвідці боєм поблизу села Воютин Волинської області. Під вогнем ворога одним із перших увірвався до німців і захопив радіостанцію, за що був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.

Вночі 6 червня того ж року, виконуючи завдання по взяттю «язика» західніше міста Луцька група, до якої входив і рядовий Ходус, зіткнулась з ворожою розвідкою. Відкривши вогонь по ворогу, Ходус із автомата і гранатою знищив 5 гітлерівців. У цьому ж бою був взятий у полон і доставлений у штаб ворожий офіцер. А Ходус В. І. за цей бій отримав орден Слави ІІІ ступеня. У 1955 році пере нагороджений орденом Слави І ступня. А вже на кінець літа за форсування Вісли отримав нагороду орден Слави ІІ ступеня.

У 1945 році старшина В. І. Ходус був демобілізований. Проживав у місті Берислав Херсонської області. Згодом переїхав у рідний Яготин. Лейтенант у відставці, нагороджений орденом Червоного Прапора, Орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, багатьма медалями. Помер 2 лютого 1978 року.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка