Урок психологічне дослідження Мета: навчальна



Скачати 294.59 Kb.
Дата конвертації19.02.2016
Розмір294.59 Kb.

Т е м а

« Ч ОРНА СПОВІДЬ МОЄЇ ВІТЧИЗНИ…»

Роман Василя Барки « Ж о в т и й к н я з ь »

( 2 год. )

Вид заняття: Урок - психологічне дослідження

Мета:

- навчальна: шляхом рольової гри ознайомити студентів із життєвим шляхом Василя Барки; з'ясувати життєву основу роману «Жовтий князь»; простежити, як на прикладі персонажів роману відтворено життя українського села під час голодомору 1932-1933рр;

- розвиваюча: формувати вміння цілісного ідейно-художнього аналізу епічного твору; уміння формулювати правильні висновки, виходячи зі змісту; уміння підтверджувати свої думки цитатами із твору; уміння робити власні висновки; уміння аналізувати художні образи;

- виховна: виховувати свідомих громадян України, формувати почуття патріотизму, шанобливе ставлення до невинних жертв голодомору.

Забезпечення заняття:
Література:

1. Барка В. Поезія. Повість „Жовтий князь". - К.: Наук. думка, 1999. Наочність:

1. Таблиця «Порівняльна характеристика героїв роману».

Основні методи роботи:

Розповідь викладача, рольова гра, бесіда, робота в групах, робота з таблицею, виразно-художнє читання.

Оформлення класу:

Біля дошки стоїть маленький столик застелений темно-червоною скатертиною.

На столику стоїть ваза із колосочками, на вишитому рушнику лежить чорна кругла хлібина, біля неї запалена свічка.

Х І Д З А Н Я Т Т Я

1. Організаційний момент.

- Добрий день. Сідайте.
2. Слово викладача (під музику – Моцарта «Реквієм»).

Пам'ять - нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок вписано криваво-чорним кольором. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбовано слова про голод.

(Вчитель читає вірш М.Будлянського «Весна»)




В е с н а
Цей сніг, як сон, прийшов - розтане,

Здимить і в хмару перейде... Весна.

Село лежить в тумані,

Голодний рік, голодний день.

Іде - не йде, повзе по мертвих,

Й хвалити Бога, - хоч повзе.

Весняний дух живий - не спертий

До сонця зводить все живе

Й воно і молиться, і плаче,

Й радіє сонцю і воді.

Якби він знав, якби побачив -

Сини ростуть на лободі

Сини Радянської держави!

Та знає вождь, усе він зна...

У вус всміхається лукаво:

В Москві весна. Його весна!

В селі весна повзе на ліктях, Повзе по мертвих і живих.

В долоні сонце ловлять діти, Що дзвінко капає із стріх. І п'ють опухлими вустами Оту живицю молоду. Їм жить і жить, та над полями Знов ворон каркає біду. Забрали тих, хто із комори Пашню останню вимітав, Хто ще активним був учора - сьогодні ворогом ставав! Голодний рік. Жорстокий світе! Дай хоч надію для живих.

Весна. І сонце ловлять діти, Що дзвінко скапує із стріх.

Сподіваюсь, що сьогодні у ваші душі ввійде великий жаль, від якого стрепенеться серце і вже завжди озивати­меться до всякого горя. І ви, гадаю, задумаєтеся над тим, як зберегти найцінніше, що нам дане Богом – життя.
3. Мотивація навчальної діяльності

1. Рольова гра „Знайомство з письменником". (Варіант виступу учня у ролі письменника Василя Барки.)

( До дошки виходить учень одягнений у чорний костюм і білу українську сорочку. Сідає за столик і починає розповідь).

Ви, мабуть, ще не знайомі зі мною… Я - Василь Барка, саме той, кого називають українським лірником на американській землі. Саме той, чиє ім'я в Україні чи не вперше почули тільки в 1991 році, коли вийшов мій роман «Жовтий князь».

Справжнє ж моє ім'я - Василь Костянтинович Очерет. Народився я на Полтавщині. Батьки мої були незаможні. Від злиднів рятувалися щоденною працею. Хоча батько працював теслею, заробітку не вистачало, і я із двома старшими братами брався доглядати чужі сади. То гіркий був час, але водночас - добра школа побуту.

Після семирічки я закінчив педагогічний технікум і став учителем математики і фізики. Але у мене виник конфлікт з партійцями і сільрадівцями, бо все, що надходило для дітей, вони розкрадали. На батьківських зборах я сказав, що партійці - злодії і злочинці. Хоч факти і підтверджували мої слова, сільрадівці оголосили мене божевільним і самовільно заарештували. Мене помістили до лікарні і сказали, що я психічно хворий. На щастя, лікар відмовив­ся підтвердити діагноз і мене випустили. Товариш порадив тікати з України, і так далеко, на скільки в мене вистачить грошей. І я поїхав на Кубань. Закінчив філологічний факультет Краснодарського педагогічного інституту. Прагнення до літературознавчої науки привело мене до аспірантури. Тоді ж почав писати вірші, які видавалися з легкої руки кумира моїх молодих років - Павла Тичини. Це були 30-ті роки. Тодішня критика оці­нила їх як «вилазку класового ворога», вияв «буржуазного націоналіз­му». За це змусили мене до прилюдного каяття на зборах Пролетарсь­ких письменників. Змусили писати в ідеологічно правильному руслі. Стежили за кожним кроком. Щоб більше не компрометувати себе як поета, що підкорився, не втратити власне обличчя, я більше не друкував своїх поезій на батьківщині. Так закінчилися мої перші кроки поета в рідній Україні.
Я був радянським патріотом. Я ненавидів сталінщину всіма фібрами душі. Я вірив в ідеальний образ комунізму… Перед війною я був дуже хворий. Одужав. І можна було відпрошуватися від фронту. Але я добровільно пішов на фронт, бо вважав, що це мій обов’язок, бо гітлеризм ніс нищення народові. Спершу я був в народному ополченні. А потім німці так швидко рушили на Кавказ, що нас вивели з казарм народного ополчення і влили в регулярну червоноармійську частину, яка обороняла підступи до Кавказу. Коли нас кинули в бій, виявилося, що ми навіть належно не озброєні. Після поранення осколком в голову, коли вже плече було пробите кулею з танкового кулемета, я втратив свідомість. Опритомнів, добувсь до городів на околиці і заліз в покинуту хату. Вся ліва сторона гімнастьорки була закривавлена і прилипала. Пораненого, мене рятували чужі люди. Німці закидали окуповану територію листівками, в яких повідомлялося, що кожен військовий, який переховується, буде знищений. З радянських літаків теж летіли папірчики з подібним змістом: «Всі, хто зостався живий при німцях після побоєвища, проголошувалися «изменниками родины». Чоловік опинявся між двома смертями, викреслений з живих. Багато товаришів загинуло. Багатьох проголосили зрадниками батьківщини.

Війна розлучила мене з дружиною і сином. У 1943 році окупантам була потрібна робоча сила для праці в рейху, тому всіх чоловіків вербували на каторжні роботи. Часто фашисти робили облаву і хапали тих, хто не встиг сховатися, вантажили в товарні вагони і силою відправляли до Німеччини. Добровільно можна було виїжджати цілими сім'ями. Я не хотів розлучатися з рідними, але стояла холоднеча, і подорож у товарняках була б смертельно-небезпечною для маленького сина. Я поїхав сам. Дорога виявилася настільки важкою, що й я, дорослий чоловік, мало не загинув.

У Берліні я працював коректором в українському видавництві «Голос». Саме тут розпочався другий період у моїй творчості.

Сумував за сім'єю, за батьківщиною. Але повернення на Україну стало не можливим: і за те, що залишився в окупованій території, і за те, що вивезли до Німеччини, і за співробітництво в закордонному українському видавництві. За ці «гріхи» мене чекала тільки смерть.
Але і післявоєнна Німеччина стала країною руїн, бідувань та жорстоких переслідувань. У 1950 році я виїхав до Америки. Оселився на 82-й Вест авеню Нью-Йорка, де мешкали чорношкірі. Там можна було найняти дешевшу кімнату на піддашші. Але й тут проживати було не легко. Голодуючий, часто безробітний, хворий, я ділив одну банку консервів і миску рису на два дні. Мені доводилося зголошува­тися на будь-яку роботу. Вибору не було: топив котли у кочегарці, возив тачкою вугілля, мив підлоги і вікна в шпиталі. Але і за таких умов творив.

З роками я почав все ближче підходити до проблеми людини і Бога. У день свого 50-ти ліття прийняв біле чернецтво, тобто вирішив стати монахом у мирському житті. Зараз живу скромно в українському поселенні Глен Спей, що неподалік від Нью-Йорка. Місцеві жите­лі прозвали мене «святим чоловіком» за те, що я усвідомив істину: довкола світ змінити не можна, але його можна змінити в собі. От і все, що я можу сказати про себе.

2. Рольова гра „Інтерв'ю з письменником" (Учні ставлять запитання до письменника).

Скажіть, а як з'явився псевдонім „Василь Барка" ?



Це було у 1943 році. Я передав до Праги свого вірша „Земля" для журналу. Подумав, як його підписати. В Україні мав рідню — всі Очерети. На Кавказі залишилися дружина і син - теж Очерети, їм могла задорого коштувати ця „Земля", якщо підписав би її власним прізвищем. Тягти з вигадуванням псев­доніма було ніколи. А перед поглядом, мов жива картина, була ріка Кубань - і я з іншими робітниками розвантажую барку з помідорами. Чомусь моє життя нагадало мені ту барку, яка тягнеться туди-сюди, несучи на собі те, що людям потрібне. Я підписався Василем Баркою і є ним до сьогодні, майже півстоліття.

Величезний успіх і визнання в Україні приніс Вам роман „Жовтий князь". Розкажіть нам про його створення.



Над романом я працював з 1958 по 1961 рік. Спочатку написав 600 сторінок, потім скорочував, креслив, міняв вислови, і так 4 рази ті 600 сторінок переписував від руки. У ньому відтворені реальні події голодомору 33-го року в Україні. Певною фактологічною основою послу­жили особисті спогади одного земляка, який описав долю близької йому родини і залишив мені на мій розсуд. Я дав цій родині прізвище Катранників. Окрім цього, я голод бачив на власні очі і багато чув про нього від очевидців. У 1933 році я відвідав родину свого брата на Полтавщині і був вражений страшною трагедією. Наступного року голод прий­шов на Кубань, і я на своїй долі відчув його. Бачив як гниють на станціях і біля елеваторів розкриті під дощем гори зерна, як божевільні від голоду люди поїдають рідних і чужих, як німотно мовчать хати, з яких доноситься трупний запах. Та й під час написання роману в Нью-Йорку я був напівголодний. Можливо без цього пережитого голоду я не міг би відновити тих фібрів, тих відтінків, найгіркіших у людській істоті. Пам’ятаю, що під час роботи над романом у мене було більше плачу, ніж писання.

Уперше окремою книжкою «Жовтий князь» вийшов у Нью-Йорку 1963 року, був перекладений 1968 року. У 1981 році вийшов у перекладі французькою. Тільки в 1991 році з ним зміг ознайомитися читач в Україні. До речі, за моїм романом створено фільм «Голод 33-го». Сценарій написали Лесь Танюк та Сергій Дяченко.

3. Слово викладача

Життя Василя Барки є пристрасним свідченням про драматизм істо­ричної долі України, доносить до нас біль і тугу вигнанців з рідного краю на чужину, що стала їм другою батьківщиною. Ми повертаємо собі ще одне ім'я справжнього сина України.

4. Повідомлення теми, мети заняття. Епіграф.

Отже, тема нашого заняття: Роман Василя Барки «Жовтий князь».

Наша мета - простежити, як на прикладі персонажів роману відтворено життя українського села під час голодомору 1932-1933 років.

Зверніть увагу на записи на дошці, які є епіграфами до нашого заняття:

Ні труни, ні хрестів...

І ні тризни.

Прямо в ямку. На віки віків!

Чорна сповідь моєї вітчизни. І її затамований гнів.

Олександра Ямборська.

«Розкидані їхні кістки були скрізь...»

Ми є. Були. І будем МИ!

Й Вітчизна наша з нами!

Іван Багряний

5. Засвоєння і усвідомлення нових знань.

1. Бесіда за романом.

Як ви вже зрозуміли, за жанром «Жовтий князь» - це роман. Але деякі дослідники творчості Василя Барки вважають, що це сімейна хроніка. Як ви вважаєте, чому? (У творі розповідається про життя Мирона Катранника і його родини: дружини, матері і трьох дітей від осені 1932 до жнив 1933 року).

За словами літературознавця Олександра Ковальчука, через нелюдські обставини життя сімейна хроніка невідворотно перетворюється на мартиролог. Хто з вас може пояснити значення цього слова?

Словникова робота

Походить від грецького що в перекладі означає - мученик.

1. Збірник церковних повіствувань про християнських «святих» і «мучеників за віру».

2. Перелік осіб, що зазнали гонінь, утисків, або перелік покійників.

А тепер поясніть, які ознаки мартирологу ви помітили в романі „Жовтий князь"? ( У цьому романі мучениками є всі члени родини Катранників).

Проблемне питання.

Світ, який завжди ніс радість хліборобу, що жив у одвічній гармонії із землею, перетворився на зону смерті. Отже, на вашу думку, яка основна проблема порушена в романі Василя Барки „Жовтий князь" ? (Проблема хліба. Всі думки героїв звернені до цієї проблеми. Для них хліб – це життя. Навіть персонажів свого твору Барка називає словами, які в своїй основі мають корінь «хліб» - «хлібороби», «хлібокуси», «хлібопроси», «хлібокупи», «хлібокради»).

Де і коли відбуваються події, змальовані у творі? (В українському селі Кленоточі у 1932-1933 роках. Але в образі цього села втілена вся змордована Україна).



На які два центри - головні образи - можна умовно поділити персонажів твору? (Ті, які утверджують два типи моралі, добро і зло. Це – Мирон Кат- ранник і Григорій Отроходін).
2. Робота в групах з таблицею.

Для того, щоб далі організувати бесіду про головних персонажів, пропоную вам розділитися на дві групи (варіанти). Так, як поділяються герої твору.

1 група – «Хліботруди»

(Представляють образ Мирона Катранника).

2 група – «Хліботруси»

(Представляють образ Григорія Отроходіна).

Група «Хліботрудів» заповнює першу колонку таблиці, а група «Хліботрусів» заповнює другу колонку.






КАТРАННИК



ОТРОХОДІН


Зовнішність



«З вигляду – середній чоловік. Вираження буденності підсилено, бо небритий»; «Череп вимірився в височину, з залисками, що, коло русявої чуприни, біліли над обпаленістю чола і видовженого обличчя»; «Аж сивими, на дні зпападин, виглядають очі, хоч вони з проголубінню, притіненою від брів: мов землистого тону, як і вуса, опущені крайцями вниз».



«Нудний промовець»;

«Страшний, ох, страшний! Такий переступить»; «Кароокий, в окулярах»; «Лоб скосистий і білявий: різнить проти щік, пройнятих брунатною тіністю»;

своїм ім’ям він називається тільки перший раз, а далі «рудий», «рудець», «золотозубий», який «обгавкав увесь світ»; має жовтий колір шкіри і френч «зеленкува- тий», як у вождя, і погляд лютий крізь окуляри.



Риси характеру



Твердий у вірі своїх моральних принципів; добрий; терплячий; розсудливий; роботящий;

витривалий.



Людина без моральних принципів; не любить працю; в усіх вчинках керується тільки корисливим розрахунком.


Ставлення до людей



До людей ставиться з повагою; допомагає у складних ситуаціях; він не відганяє слабшого від мерзлого коня, а ділиться з ним; заходить до товаришів підтримати хоч словом; співчуває рядовим колгоспникам, дітям-стротам з притулку.



До людей ставиться зневажливо, знущається над ними ( спокушає умираючого від голоду Катранни- ка цілим мішком пшениці); як представник влади хоче, щоб люди боялися його, кланялись йому, просили його.




Життєві інтереси



Прагне жити в добрі, у праці;

хоче оберігати життя родини й односельців за будь-яку ціну.



Прагне до вершин влади;

заради кар’єри та власного

добробуту готовий знищувати все.




Віросповідання




Християнська віра з її десятьма запові- дями.



Партійно-більшовицька віра в Сталіна, який, знищуючи цілий народ, забезпечує «світле комуністичне життя» таким, як Отроходін.

Висновок



Мирон Катранник успадкував від свого народу найголовніше – людинолюбство, глибоку емоційність, повагу до праці, до землі, самостійність, патріотизм. Його шанують люди і передають навіть церковну святиню – чашу. Бо знають, що він не зрадить. Він не стоїть осторонь загальнолюдської біди. Його мозок у постійному пошуку шляхів виходу з неї. Навіть доведений до смертельної межі, він не перестає боротися. І лише повністю вичерпавши фізичні та духовні сили, він помирає.

Через світосприймання Кат ранника автор зумів передати щиру вдачу українців, їхнє високе розуміння добросусідських відносин, святості роду. У цьому образі уособлено духовну силу нації.



Описуючи Отроходіна, автор показує дорогу партійців до влади. Ось селянин бачить містичне видіння на місяці – брат брата держить на вилах, вдаривши під груди і піднявши. Це означає панування серед людей підозри, недовіри, розправи, підступності.

Отже, Григорій Отроходін – носій зла, втіленого в образі жовтого князя. Темна сила тогочасної системи.


3. Пообразний аналіз твору.

У центрі свого твору Василь Барка ставить родину. І через страждання окремої сім'ї показує трагедію цілого народу.

Ми будемо говорити про історію родини Катранників. Їх можна назвати гармонійною, ідеальною сім'єю. Ця родина - втілення того позитивного, чим характеризується українське селянство.

Назвіть представників родини Катранників.



( Батько – Мирон Катранник, його мати – Харитина Григорівна, дружина – Дарія Олександрівна, їх діти – Миколка, Андрійко, Оленка).

Які стосунки були в родині Катранників? (Ось як у тексті говориться про те, як жила родина Катранників: «Сімя жила рідним гуртком, де одне для одного було дороге, як весь світ». Отже, як сказано у романі, жили вони одне для одного).

Хто був берегинею моралі, етичності у родині Катранників? (Це була бабуся, Харитина Григорівна, яка щедро наділяла своєю любов’ю і Мирона з Дарією, і внуків. Зі смертю старої матері Мирон зрозумів, що вона була для нього ніби «світло з височини»).

Оскільки образ голови родини ми вже розглянули, давайте перейдемо до берегині родинного вогнища - дружини Мирона Катранника.



(Учні аналізують образ Дарії Олександрівни. Зачитують цитати із твору).

Дарія Олександрівна (дружина Мирона Катранника)

(Гідною парою Катранникові показана його дружина, мати трьох дітей, Дарія Олександрівна.

«Обличчя в неї – з видовженістю і запалими щоками; з надто звуженими, супроти звичайного, обрисами нижніх повік, як і надто вглибленими очима, кольору темно-сірого, без гострого блиску. Але ясність їх відтінена бровами і косами – в такому відсвіті, що нагадує попіл від згорілого шовку; і видаються темнішими, ніж насправді, через неприродну блідість обличчя» (с.41).

«Дарія Олександрівна, хоч найменше їсть, - усе дітям віддає! – але тримається, мов чудом. А висохла; коли вкутається в платок, зав’язуючи біля шиї, тоді в його обводі над чолом, схожому на звід іконної ризки, раптом видно, як висохла хворісно» (с.97); «З терпеливістю, дивною самій, господиня зносить голодні болі. Дивлячись на неї, Мирон Данилович буває вражений: така сила противлення недузі і зморі, особливо вихолодженню – в жінки, ніби слабішої; коли ж рухається так вільно! – витриваліша, ніж він» (с 191).

Втрата свекрухи, потім старшого сина, потім чоловіка і, нарешті, дочки – фатальні випробування для цієї жінки. Не можна без сліз читати рядки, в яких передано горе від втрати старшого сина Миколки: «Матір не можна впізнати: за вечір стала іншою. Як вишня, що недосвіток поранив смертельно, - тоді обпав цвіт, і зосталась вона темніти гілками, не відкликаючись на нове тепло. …втратила відчуття навколишньості; як сновида. Навіть не плакала того вечора… Лежить на печі мати з дітьми: горнуться до неї, вона ж, тримаючи їхні руки, ніяк не опритомніє, не вирветься від горя, що калічить серце» (с.142).

Не можна без хвилювання читати, як мати гріє дітям плечики, притуливши до себе: «Мати знайшла куток між дошками, що, нависаючи в нерівному виступі, закривали від хуртовини. Там присіла з дітьми; пригортала їх , сонних, і цілу ніч трусилася, сидячи: то задрімає, то, від холоду і тривоги, знов прокинеться» (с 174).

Коло мертвого чоловіка Дарія Олександрівна веде гірку розмову: «Ми ж з тобою не сварилися ніколи і гарно жили… Побуду з малими, поки зможу! – прости, якщо кривду вчинила, а ти ж ні в чому проти мене не винен… Зустрінемось там, де Бог покличе» (с. 246). Вона вірить, що й на тому світі її сімя буде разом.

Честь роду для неї – понад усе. Одного разу вона гримнула на Оленку, яка через пустощі недбало виконала домашнє завдання. Сльози дочки, розпач, а надалі постійне тремтіння дитини за хорошу оцінку не раз згадувалися матері. Вона подумки картала й мучила себе, що налякала й образила дитину. А як тяжко Дарія Олександрівна переживає втрату Оленки: «Пригорнулась мати до пів теплого трупика і тільки повторює: - Донечка моя нещасна, моя нещасна! Замовкла, коли відчула, що в неї серце от-от зупиниться. Так чорно стало вдень… Брала її тоненькі, вже не важучі руки – собі до обличчя і обмивала сльозами. Все побивалася і не могла втішитись…На серці тяжче було, ніж могла терпіти. Не було вже в неї плачів. Підвелась і стояла, як з каменя січена; без мови і рухів; хоч вся душа її западала в незміренний морок, як, буває, птиця – з крилами, покаліченими грозою, опускається в гірську ущелину, де візьме потік і віднесе в чорну безвість» (с. 249).

Загубивши у веремії останню живу дитину, Дарія Олександрівна наполегливо розшукує сина. Важливою художньою деталлю у змалюванні материнської й синівської любові є хлібина: мати кладе корж під синову подушку, син – привезену хлібину – під мамину, чекає неньки, голодуючи, і з’їдає паляницю лише тоді, коли вже вона спліснявіла, тобто коли берегти їжу не стало сенсу.

Мати в романі – типова українська страдниця. Вона помирає, затиснувши в руках Оленчин зошит, помирає з жагучою думкою побачити Андрійка, впевнитися, що він не пропав, що не зїли його людожери).

Вчитель підсумовує сказане поезією Ганни Чубач.
Нехай мені доля вготовила муки.

Не камінь на плечі, а цілий обвал.

Я буду до щастя простягувать руки.

Я буду молитись на свій ідеал.

Нехай моя доля знедолено плаче.

Карає і мучить нестерпним життям.

Я - все-таки сильна. Я - щось-таки значу.

Я - світ цей дивую красивим дитям.

Накотяться біди - повинна здолати.

Підкотиться туга — повинна мовчать.

Немеркнуче світло: я - жінка, я - мати,

Запалена Богом остання свіча.

І хто мене кине, — покинутим буде,

Хто словом осудить, - осудиться сам.

Земна і небесна. Такою пребуду!

Такою достанусь грядущим вікам!


Слово викладача.

Ми з вами пройшлися по ниві життя дорослих людей, членів родини Катранників. На їхню долю випало дуже багато страждань і горя. Але згорьоване голодне життя випало і на долю ні в чому не повинних дітей - Миколки, Андрійка та Оленки. Давайте простежимо їх тернистий життєвий шлях.

Учні аналізують образ Миколки.



(Миколка був найстаршою дитиною в родині Катранників: «…завжди добрий і справедливий; з тихою і світлою думністю в худорлявому вигляді». Він кмітливий, дотепний, здатний на милосердя до стражденних і ненависть до ворогів. Радянську владу Миколка разом із братом сприймає як нелюдську навалу. Дуже добре це видно із діалогу між братами, коли вони підбирають слова для характеристики місцевих партійців: «хліботруси», «хлібокради», «хлібобери» «хлібохапи». На дуже короткий вік йому випало багато страждань і горя, які залишили свій слід на обличчі: «Губи темні, мов запеклися. Аж чорно в кутках очей, при переніссі. Обличчя висохло, і високий блідий лоб, ніби з крейди струганий, неприродно виступав… Мати присіла до Миколки, гладить йому чоло, відгортаючи чуб: сухий, як давно скошена травка. В істоті хлопця вже ніби стихло життя, хоч він рівно дихав і ворушив рукою біля горла» (с.114). Як стійко тримається маленький Микола, добре знаючи, що помирає! «Микола зразу ж ліг: жовтий з обличчя і аж темнавий, як бабуся була перед смертю. Ходила коло нього мати, розпитувала, що болить, приносила пити гарячу настоянку з зілля, як чай, припрошувала брати печиво, - він пив, казав, що не болить нічого, але більше не їв». Як свічечка згасало життя маленького Миколки. «Мирон Данилович застав плачі коло старшого сина, що, лежачи на вузькій постелі, важко дихав і казав: - Я скоро вмру… Страх збільшився вмить, бо в Миколи над щиколотками, крізь лахміття, видно: на припухлих і розірваних місцях просочилась вода. Мало не закричала мати, як побачила руїну живого тіла синового… під час розмови побачили – син піднімає руку розпачливо: ніби тоне в річці і знак подає, захлинаючись і б’ючися останніми зусиллями. Підбігли до нього, але він зітхнув, як з важкої гіркоти, і стих. Не поворухнуться уста і вії, не здригнуться: вже недвижні! Втекло життя від них» (с. 140 -141).

  • Вчитель читає вірш:

Бозю, що там у тебе в руці!? Дай мені, Бозю, хоч соломинку... Щоб не втонути в холодній ріці. Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка. Таж підрости хоч би трохи бо дай. Світу не бачив ще білого, Бозю. Бозю, зроби, щоб їсти не хтілось! Холодно, Бозю. Сніг дуже білий. Бозю, що там у тебе в руці!?
Учні аналізують образ Оленки.

(Оленка – уособлення добра, ніжності й тендітності. «Оленка під маминим гребінцем стала покірно; вся в білому і сама бліда, з світлими очима і високо піднятими брівцями – як в тата. Кілька квіток біля її чола, здавалося, посилали бризкучий промінчик на всі сторони. Як зоря, - жила в хаті, дивна тихістю» (с. 41-42). Батькові дуже важко було дивитися, як Оленка з кожного дня мучилася від голоду «…бідне моє, - тужить він, - ми старі мучимось, бо грішні, а воно безневинне терпить за нас».

Вона дуже вразлива. Одного разу мати гримнула на Оленку, яка через пустощі недбало виконала домашнє завдання. Доньчині сльози, розпач, а надалі постійне тремтіння дитини за хорошу оцінку не раз згадувалися матері. Не дивлячись на те, що Оленка ще зовсім дитина, вона по дорослому переносить всі страждання: «Блажен ненька доня! – терпить сумирно. Навіть пробує всміхнутись, але не може…». Навіть у найстрашніших муках маленька Оленка не очерствіла, не огрубіла душею. Здається, конаючий повинен би думати про себе, про їжу. А Оленка жаліє наловлених горобчиків, тяжко переймається вбивством собаки.

Згасло ,як вогник, життя маленької Оленки. «Опустили Оленку в землю. Перед тим, як загорнути, оглядається мати навкруги, - скрізь бурян, тільки одна єдина ромашка зацвіла поблизу: невеличка, але з чистою білістю; зірвала її мати і поклала Оленці в руки…» (c. 250)

Вчитель читає вірш:

Я ще не вмерла. Ще промінь в оці сяє.

В четвер мені пішов десятий рік.

Хіба в такому віці умирають!?

Ви тільки поверніть мене на бік.

До вишеньки. В колиску ясночолу.

Я чую запах квітів. Я не вмерла.

А небо стрімко падає додолу -

Тримайте хтось, хоча б за коси верб.

Куди ж ви, гей, ви, людоньки, куди?

Окраєць ласки...

Чи хоч з печі диму?

Тож скільки в тілі зайвої води!

Я ще не вмерла. Всі проходять мимо...
Учні аналізують образ Андрійка.

(З усієї родини Катранників залишається тільки єдина тонка і нетривка гілочка – Андрій. Він був наймолодшим із дітей. На його долю випало багато страждань: голод, втрата бабусі, старшого брата, батька, сестрички, матері. Кожний голодний день накладав свій відбиток на хлопчикові: «Менший зберіг живі поблиски в погляді, хоч зробився схожий на старичка: голова велика, а шия тонка, як стеблинка жита, і на ній голова хитається: страшно постарів хлопчик і сміх втратив» (с. 97). Вже в ранньому віці йому притаманне співчуття до ближнього. Про це свідчить такий епізод: «…відрізає кусень і жує швидко… І знову жує. Але відчуває дивну ніяковість: підводить голову і враз бентежиться: поблизу літня жінка стоїть і спостерігає, як він їсть… Аж чорна: висохла від голоду… Хлопцеві стало так недобре, що він похапцем склався і пішов. Виправдовувався у думці, мовляв тепер «кожен – собі» (с. 275-276).

Хлопчик вирушає на пошуки матері, і читач одразу переймається тривогою, непокоїться, чи врятується цей пагінець великого роду, хоча з контексту випливає, що хлопчик житиме. Саме йому з-під землі світиться закопана церковна чаша. Естетичне начало, яке єднало родину Кат ранників, - це розуміння краси життя, зокрема краси природи. Тільки краса може здобути жили серця. Вихована на ній душа малого Андрійка обов’язково пробудиться до життя у правді і добрі. Ось чому так прагнули сталіністи виконати наказ «Вбий душі!». Та це не вдалося людоморам. У романі це переконливо показано завдяки глибокому зображенню внутрішнього світу Андрійка. Саме він, пам’ятаючи про все пережите, бере на себе відповідальність за продовження роду. Відродження душі хлопчика, змученої голодом і втратою матері, починається з потягу до краси. Ось цей епізод з роману: «Одного ранку хлопець ворушився між бур’янами у садибі, шукаючи рештки старої городини. Серед зарості, серед гичі – потворної і жорстокої – побачив квіти: з білими промінцями вкруг і охристими очками посередині». Це свідчить, що його серце не байдуже до краси, а отже, і до життя. Саме для цього «засяяв небозвід, прибравши обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили таємниці, страшно помираючи одні за одним в приреченому колі. Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона навіки принести порятунок» (с. 298).

Проблемне питання

Чому автор залишає живим наймолодшого члена родини Катранників – Андрійка – живим ? (Це символічний образ. Василь Барка вірить у відродження українського народу, тому і залишає жити наймолодшого члена родини Кат ранників – Андрійка. Він один рушить у далеку життєву мандрівку. І свого часу церковна чаша – символічне вмістилище огню і світла небесного – засяє у церкві. Так з’являється відповідальність за життя своє і світу, через всі випробування проходить людська душа. І це віщує відродження. Саме в показі незнищенності гармонійної душі, яка вихована на красі, і полягає ідея твору).

Поясніть назву роману. Хто ж такий «жовтий князь» ? (У романі «Жовтий князь» символічно переплітаються три кольори: чорний, білий і жовтий. Геніальність автора в тому, що він зумів цією бідною кольоровою гамою передати багатюще розмаїття почуттів. Сучасна психологія, досліджуючи вплив кольорів на почуття людини, аргументовано довела, що жовтий колір збуджує апетит, чорний і білий в поєднанні між собою заспокоюють, нейтралізують усі почуття. У наших предків це поєднання було символом старості, забуття, смерті, зими. Отож можна логічно обґрунтувати генеалогію самої назви твору «Жовтий князь». Це не що інше, як персоніфікація голоду. Жовтий – показник ненаситності, спустошеності, яка підсилюється тематичною лексемою князь, що утверджує зверхність, могутність, непоборність і повновладдя. Вимальовується міфічна зловісна істота, схожа на фольклорний образ гоголівського Вія, що своїм поглядом перетворює усе на тлін).



Слово викладача.

Про страшні муки й переживання українського народу в 1932-1933 роках написано ще небагато. Писали, свідчили за кордоном, в Україні про голодомор 1933 не вільно було й слова мовити. Василь Барка відтворив народну трагедію в романі «Жовтий князь», не втішаючи себе надією, що цей твір колись буде надрукований в Україні. А надія його, як бачимо, збулася. На запитання «А коли Ви почали писати «Жовтого князя»?» Барка сказав: «Я думаю, що це таке нещастя велике. І в цьому є таки великий злочин проти народу українського… Але я не був певен, що серед українців хтось із письменників, хто не тільки пережив цей голод і біду, а й бачив біду тисяч. То я не певен був, чи знайдеться інший, хто б подав такі свідчення. Я відчув, що це мій обвязок». Найголовнішими своїми творами Василь Барка вважає «Судний степ», «Океан», «Кавказ». У них найвиразніше відбилося світло його душі, його світогляд, освячений не злобою чи ненавистю, а любов’ю до людей і Божого світу. З цього приводу можна згадати слова одного з героїв роману «Рай», які можна сприйняти і як висловлення авторського творчого кредо, бо цей герой є образним втіленням самого Василя Барки. «Поет, що вміє прийняти всі прокляття на свою голову і віддає перевагу станові злидаря, обшарпанця, митаря, відлюдника-ченця, аби тільки бути вірним таємничому кличу з невідомості, - рівний силою свого Духа подвижнику і герою, бо він саможертвою зберігає світло для всіх. Поет повинен бути непокірним і неслухняним: повинен іти своєю призначеною йому від народження стежкою. Зобов’язаний бути ворогом всіх, хто чинить насильство».


  1. Підсумок заняття.

Трагічна доля родини Катранників із села Кленоточі - уособлює шлях на Голгофу голодної смерті мільйонів українців. Нашу сумну розмову хочу закінчити словами «Молитви за убієнних голодом» Катерини Мотрич:

«Роде наш небесний! Народе Божий, не оплаканий! Лика не ціловані, руки не перехрещені! Душі рідні перед господніми воротами не по благословенні! Прости, народ Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не робили. І ми покарані за безпам’ятство. І до нас озвалося лихо. Нагодувало і нас смертним плодом., і горить над нами лиховісна непогасна свіча. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, Душі убієнні! Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди й погибель від землі й народу сущою відведи. Нині, прісно і навіки вічні відведи. Амінь».

За нашим давнім народним звичаєм всіх, хто помер, згадують у церквах, запалюють свічку ( Вчитель бере зі столика свічку ). Засвітимо й ми свічку, яку не було кому світити на похоронах убієнних голодом. Настав час, коли ми схиляємо голови перед їхніми важкими муками. Нехай у ваших душах залишить­ся цей маленький вогник свічечки, як спомин про тих, кого сьогодні немає серед нас, які померли страшною смертю. Дай, Боже, щоб це ніколи більше не повторилось! Пом'янемо ж їх хвилиною мовчання.

  1. Оцінювання. Домашнє завдання.

Написати творчу роботу «Лист у ХХІ століття від Андрійка Катранника».

(Це може бути лист-звернення, лист-застереження, лист-прохання, лист-сповідь).
Наталія Овсієнко,

викладач української мови та літератури

Олександрійського політехнічного коледжу


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка