Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи»



Сторінка6/59
Дата конвертації20.02.2016
Розмір15.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   59

О. ДОВЖЕНКО. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА, КІНОРЕЖИСЕРА, ЗАСНОВНИКА ПОЕТИЧНОГО КІНО. НАЦІОНАЛЬНІ ТА ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКІ ПРОБЛЕМИ В ЙОГО ТВОРЧОСТІ. КІНОМИСТЕЦЬКА СПАДЩИНА. КІНОПОВІСТІ ДОВЖЕНКА ЯК НОВИЙ ЖАНР У ЛІТЕРАТУРІ, ЙОГО ХАРАКТЕРНІ ОЗНАКИ. РЕЖИСЕРСЬКА МАЙСТЕРНІСТЬ МИТЦЯ

Мета: ознайомити учнів із життєвим та творчим шляхом О. Довженка; продовжувати роботу над формуванням навичок самостійної та пошукової роботи, розвивати вміння систематизувати дібраний матеріал, вибирати з нього необхідне; зв'язне мовлення учнів, уміння виступати перед аудиторією; викликати зацікавлення особою митця; виховувати любов до літератури як мистецтва слова.

Обладнання: портрет письменника, книжкова виставка його творів, таблиця «Фільмографія О. Довженка», за можливості фото кіностудії ім. О. Довженка.

Теорія літератури: кіноповість, публіцистичність.

Тип уроку: ознайомлення з особою письменника.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

  1. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

  2. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

  1. Перевірка підготовлених учнями розгорнутих відповідей

на питання: «У чому полягають особливості розвитку прозових жанрів у літературі воєнного періоду?»

  1. Зачитування творчих робіт: «Українська література періоду Другої світової війни — це художня хроніка великої трагедії»

  1. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Слово вчителя

В обрамленні білосніжного сивого волосся скульптурне чоло. З-під злегка зламаних енергійних брів дивляться вдалину сіро-блакитні очі. Погляд довірливий, пильний, вдумливий, уважний. Вольове, напружено-серйозне, мужнє обличчя, вирізьблене з незвичайною довершеністю. Вражає рідкісне поєднання духовної і фізичної сили, стрункий, з вольовим голосом командира, зі світлою усмішкою дитини. Красивий, мудрий, мужній. Простий, артистично-елегантний. Таким запам’ятався сучасникам Олександр Довженко. А ще, як зазначав О. Гончар, «складалося враження, що творча сила Довженка не має меж. Вічно неспокійний, він жив інтенсивним, до краю напруженим життям. По-моєму, не було такого виду мистецтва або галузі людського знання, що їх не торкнулася б його допитлива, весь час вируюча думка». Із життєвим та творчим шляхом цієї незвичайної людини ми і познайомимося сьогодні.

!V. СПРИЙНЯТТЯ ТА ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ



Виступ учнів із випереджувальними завданнями

  1. ша група. Розповідь про життєвий і творчий шлях митця. Учні складають хронологічну таблицю життєвого та творчого шляху О. Довженка.

  2. га група. «У поетичній вітальні». Виразне читання віршів про

О. Довженка (див. додаток).

V. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ



Інтерактивна вправа «Шерлок Холмс»

Користуючись власними записами та на основі прослуханого матеріалу, скласти якнайбільше запитань, які мають охопити весь матеріал і врахувати найменші дрібниці. Потім учні зачитують питання і дають на них відповіді.

VL ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ



  • Повторити матеріал уроку.

  • Прочитати кіноповість «Зачарована Десна», використовуючи

«Щоденник подвійних нотаток».

  • Творча робота. Написати есе на тему «Мої роздуми над долею

О. Довженка».

VN. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ. РЕФЛЕКСІЯ



Закінчити речення.

  • Ознайомившись із біографією О. Довженка, я зрозумів (зрозуміла), що бути неординарною особистістю ...

  • Найбільше мені імпонує така риса характеру митця, як .

  • Складно було.

ДОДАТОК

НА СВІТАННІ

(З циклу віршів про О. П. Довженка)

В кволому серці тліє жарина.

Пульсу повільне биття.

До телефону кличе дружина —

Подруга вірна життя.

Ні, ще не час, ще зарано вмирати —

Мозок думки сплітає,

А за вікном оксамитові шати.

Говорить Каховка. Світає.

Лізуть у небо новобудови,

Гримлять трудові години.

Скільки життя, скільки любові В хворому серці людини Рипнула рама.

Свіжість б’є в груди.

Ідуть екскаватори, краять озера.

«Поему про море» — пишу вам, люди,

Вам, будівникам нової ери!

Про вас нехай знає вся земна куля,

Про велич вашу, а не моє горе.

Я здоровий! Не хвилюйся, Юля,

І щасливий. Синіє Каховське море!

М. Уманець

ДОВЖЕНКО

І

Благословенні води літ,

Літа Десни благословенні І часу вічного політ В однім осяянім іменні.

Благословенна срібна твердь Землі і неба, дня і ночі,

І золоті вогневі очі,

Де обнялись життя і смерть.

Священна чаша доброти В руках всепільності й любові І світ, об’єднаний у слові Краси, і правди, і мети.

Благословенна світлотінь Судьби в щасливім одкровенні.

І многокрилля поколінь В однім озоренім іменні.

М. Вінграновський

ЗЕМЛЯ Там, де Псьол Грайливими потоками Лагідно торкається землі,

Йшла людина з думами глибокими В полотняних штанях і брилі.

Йшла босоніж Навпростець, не стежкою.

У роздолах пахли чебреці,

На сорочці, по канві мережкою —

Сонце гаптувало воронці.

Йшла людина.

Потім зупинилася І дивилась довго на поля.

От тоді в Довженка й народилася Знаменита всій землі «ЗЕМЛЯ».

М. Уманець

РЯДОК ПРО ДОВЖЕНКА Прогримів золотим салютом,

Молодим повесняним громом,

Наче виклик скупим і лютим,

Наче промінь над отчим домом,

Обійнявши весь цвіт нагорний, Охопивши долини світу,

Сивочолий і мудрозорний,

Наче вийшов із заповіту.

Що там листя із зелен лавра,

І зітхання, і тихі жалі?

Не вмирають твої литаври І деснянські твої скрижалі.

А вже ті, що тебе поносили Сонцесяйними доносами І сокирку несли за плечками, Записались тепер дружечками!

Толочили на шпальтах преси,

Серце кидали на арену,

Доморощені злі дантеси Лізуть з спогадами на сцену;

Підбирають як слід цитаточки.

Ерудиція в них і туга,

Так у хату на вогник-цяточку Заповзає, бува, злодюга.

Завжди днями, як світ, зеленими Дурноголов росте під кленами,

Цвіль лягає, де круча кручиться,

До таланту — злоба гадючиться.

Але ти у життя за брата,

І для мене, навік єдина,

Світлим перстенем Полікрата Повертає твоя судьбина;

І розкущується на волі,

І скликає вітри обгінчі,

На вселюдськім широкім полі Український іде Да Вінчі.

Виглядаю тебе за горами.

Хоч заглянеш на вогник з кашею.

Хоч посидим та поговоримо,

Заспіваєм отої, нашої,

Що співалася часто літами,

Що жагою млоїла груди,

Що з тобою безсмертя питиме,

Як і нас на землі не буде.

Андрій Малишко

ОСТАННІЙ ЛИСТ ДОВЖЕНКА Прозаїки, поети, патріоти!

Давно опазурились солов’ї, одзьобились на нашій Україні.

А як не чути їх? Немає сил.

Столичний гамір заважкий мені.

І хочу вже на затишок, і, може, на спокій хочеться на придеснянський, і хочеться на мій селянський край. Пустіть мене до себе. Поможіть мені востаннє розтроюдить рану, побачити Дніпро, води востаннє у пригірщ із криниці зачерпнуть.

Нехай гризуть дніпрові гострі кручі моє зболіле серце. Хай гудуть чернігівські просмолені ліси.

Пустіть мене в просмолене дитинство. Бо кожну ніч порипують бори, і ладаном мені живиця пахне, і дерева, як тіні предковічні, мене до себе кличуть і зовуть.

Пустіть мене у молодість мою.

Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм,

хоч крихіткою ока ухопить прогірклу землю. Звіхолили сни мій день, і ніч мою, й життя прожите.

Пустіть мене до мене. Поможіть ввібрать в голодні очі край полинний і заховать на смерть. Пустіть мене — прозаїки, поети, патріоти.

В. Стус

Юнацький зір і сивина пророка,

Сльози і сонця незбагненний сплав.

Як небеса, над лісом людських справ Світилася його душа глибока.

Час від його проникливого ока Трутизну в мед підступно заховав.

Та він печаль і смерть свою поправ,

Ніч обернув на сяйво оболока.

Д. Луценко

Матеріал для вчителя

В українській культурі XX століття навряд чи можна знайти постать величнішу і більш трагічну, ніж Олександр Довженко. Досить складними були стосунки великого митця з офіційною владою: з одного боку, його визнавали, відзначали державними нагородами, а з іншого — Довженків образ постав перед його сучасниками і майбутніми шанувальниками його таланту в одіозно заміфологізова- ному вигляді, далекому від справжнього творчого портрета митця.

Видатний режисер, письменник, сценарист і педагог Олександр Петрович Довженко народився на хуторі В’юнище, околиці старовинного повітового містечка Сосниці на Чернігівщині, 10 вересня 1894 року в селянській сім’ї.

У різних джерелах називають різні дати народження О. Довженка: 10, 11 або 12 вересня. Згідно з актовим записом у метричній книзі Соборно-Троїцької церкви містечка Сосниця, він народився 29 серпня 1894 року за «старим стилем» — тобто 10 вересня за новим.

Батько й мати були неписьменні. Батько, Петро Семенович Довженко, належав до козацького стану. Сім’я жила не дуже заможно: землі було немало, проте була неродюча, натомість дітей було 14, тому батько «наймався в підводчики та смолярував». Діти в сім’ї швидко помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому в згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали «плач і похорон». Він любив матір, про яку писав: «Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди».

Вирішальним для характеру творчості майбутнього режисера почуттям стала любов до природи, яка визріла ще в дитинстві: мальовнича Десна, «казкова сіножать» на ній назавжди залишилися для Довженка найкрасивішим місцем на всій землі.

Вчився Довженко в Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школі. Навчання хлопчикові давалося легко — він був відмінником, хоча потім вважав, що це «вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник.». Загалом, Довженко зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя (тоді йому здавалось) йшло у двох вимірах — реальному і уявному. Пристрасті до чогось одного він не мав, натомість хотів вирізнятися, йому здавалося, що він може все, але «загалом мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб і учителювання».

1911 року вступив до Глухівського учительського інституту (1911-1914). Вступив, бо «мав право складати туди іспити», а ще — бо там платили стипендію 120 карбованців на рік. Серед студентів він був наймолодшим. Там учились навіть ті, хто мав не один рік учительського стажу. Довженкові було важко знайти з ними щось спільне, та й підготовка його виявилась недостатньою. Отже, вчитися було складно, стипендії перші два роки не одержував. Батькові, який дуже хотів «вивчити свого сина на пана», довелося навіть продати десятину землі.

Як пише Довженко в «Автобіографії», тут «з нас готовили учителів — обрусителів краю», а він усе ж таки крадькома здобував заборонені українські книжки (журнал «Літературно-Науковий Вісник», газету «Рада»). Юнак дуже багато читав, малював, брав участь у виставках. В одному із сіл, неподалік від Глухова, організував етнографічний хор. У студентські роки Довженко заявляв про себе як про людину мистецтва, демонструючи при цьому неабиякий талант яскравого просвітителя і культурного діяча.

Після закінчення інституту з 1914 року вчителював. За розподілом Олександра Довженка як молодого фахівця направили до другого Житомирського змішаного вищого початкового училища, де довелося викладати фізику і природознавство, географію та історію, навіть гімнастику. Втім, і за такого розмаїття навчальних дисциплін молодий учитель досить швидко завойовував дитячі серця. Від запропонованої на другий навчальний рік посади інспектора відмовився, потай мріючи учитись далі. Хотів стати художником, брав уроки малювання і сподівався «коли-небудь потрапити в Академію мистецтв хоч вільним слухачем».

Пройшовши за роки Першої світової війни нелегкий шлях духовного зростання від наївного «ура-патріотизму» до розуміння трагедії народу, втягнутого в безглузду війну за чужі інтереси, чиновник дев’ятого класу Олександр Довженко зустрів Лютневу революцію 1917 р. з великою радістю.

«Я вигукував на мітингах загальні фрази і радів, мов собака, який зірвався з ланцюга, щиро вірячи, що вже всі люди брати, що вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян, що завтра про це довідається увесь світ і, вражений розумом, що осяяв нас, зробить те ж саме у себе»,— напише Олександр Довженко 1939 р. в «Автобіографії». І через кілька абзаців скрушно додасть: «.я ввійшов у революцію не тими дверима».

Наступні десять років життя його схоже на пригодницький роман.

  1. року Довженко переїхав до Києва, де спочатку продовжив вчительську кар’єру, а невдовзі вступив на економічний факультет Комерційного інституту. Це був єдиний спосіб здобути загальну вищу освіту, бо його атестат не давав права вступу до інших вузів.

  2. року він стає головою громади Комерційного інституту. Працює в Київському губернському відділі народної освіти й мистецтва, потім його призначають комісаром театру імені Т. Г. Шевченка.

1921-1923 роки — період, коли О. Довженко перебуває за кордоном на дипломатичній службі.

Спочатку він працював у Варшаві при українсько-польській комісії обміну і репатріації полонених, потім був керуючим справ посольства УРСР у Варшаві, щоб 1922 року перебратися до Берліна на посаду секретаря генерального консульства УРСР в Німеччині. Тут здійснилась його мрія вивчити модерне європейське мистецтво. Він покинув нелюбу йому працю в посольстві і, маючи 40-доларову місячну стипендію від Наркомосвіти УРСР, яким тоді керували боротьбисти, учився в приватній мистецькій школі експресіоніста Геккеля. У цей час його виключили з партії нібито за неподання документів на чистку.

У липні 1923 року Олександр Петрович повертається в Україну. За велінням долі він опиняється в Харкові, тодішній столиці України, де одразу потрапляє в товариство харківських романтиків на чолі з Хвильовим. Він досить швидко знаходить й своє місце в колі мистецької інтелігенції і завойовує популярність як художник- карикатурист. Його карикатури (здебільшого політичні) з’являються у газеті «Вісті ВУЦВК» під псевдонімом «Сашко». Працюючи у «Вістях» на посаді художника-ілюстратора до 1926 року, Довженко бере найактивнішу участь у літературно-мистецьких зустрічах та дискусіях. Він вступає до спілки пролетарських письменників «Гарт» та літературної організації ВАПЛІТЕ.

На тридцять третьому році життя О. Довженка круто змінюється. Він переїздить із Харкова до Одеси, де починає працювати режисером на кіностудії.

Українське кіно тоді лише «спиналося на ноги». 1924 р. виходять перші українські фільми: «Остап Бандура» Володимира Гардіна, «Укразія» і «Тарас Шевченко» Петра Чардиніна. Піднімали крила для лету режисери Юрко Стабовий, Фавст Лопатинський, Микола Надемський, Арнольд Кордюм та інші, актори Марія Заньковець- ка, Степан Шагайда, Мар’ян Крушельницький, Юрій Шумський. І все ж то ще не було українське кіномистецтво в національному розумінні. Все змінилося з приходом О. Довженка.

Прийшовши в кіно, Олександр Довженко хотів працювати лише в комедії. Він пише комедійний сценарій «Вася-реформатор», яким і дебютував як кінодраматург і кінорежисер 1926 р. Цією комедією було започатковано дитячий радянський кінематограф. Мріючи про оновлення жанру, Довженко зазначає: «У нас комедійних персонажів чомусь позбавляють розуму, а треба зовсім навпаки. Комедійний характер нічого спільного з розумовою відсталістю не має».

Це був цілий кіноуніверситет, у стінах якого молодий режисер виробив свій стиль праці: ставити фільм самому, за власним сценарієм, і третє — фільм має бути односерійним. Цього ж року з’явився короткометражний фільм «Ягідка кохання», режисером і сценаристом якого був Довженко.

1927 року Довженко знімає революційно-пригодницький фільм «Сумка дипкур’єра», у якому грає свою єдину за все життя роль кочегара, заявивши про себе як талановитий актор. В епізодичній ролі йому вдається створити привабливий символічно-патетичний образ.

Усі триєдині самовимоги Довженко повністю втілив у кінофільмі «Звенигора», творі наскрізь поетичному. Поява 1928 року на екранах України «Звенигори» була сенсацією. Фантастично-символічний і реальний плани дії, химерно переплітаючись навколо наскрізного героя — шукача скарбу діда Невмирущого, що живе вже друге тисячоліття, відтворювали біографію України, підводили до висновку про надзвичайність її історичного шляху. Тут уперше виявилось оте чисто довженківське почуття вічної краси природи та його козацьке трактування смерті як складника й оновлювача життя. Сценарій до «Звенигори» писали Майк Йогансен та Юрко Тютюнник, що невдовзі по виході фільму був розстріляний. Сам Довженко, уже через десять літ по забороні «Звенигори», писав: «Звенигора в моїй свідомості одклалася як одна з найцікавіших робіт»; це «прейскурант моїх творчих можливостей»; «я зробив її одним духом — за сто днів», «не зробив, а проспівав, як птах. Мені хотілося розсунути рамки екрана. заговорити мовою великих узагальнень» («Автобіографія»).

Фахівці досі дивуються, як це Довженко зумів на 1799-ти метрах кіноплівки вмістити мало не всю тисячолітню історію України, яку розповідає своїм онукам, Павлові і Тимошеві, символічний дідуган Невмирущий як романтичну легенду про пошуки скарбу, про чвал вершників над Звенигорою, пускання вінків на воду. Це був перший справді національний кіновитвір, яким було закладено основи українського кіномистецтва. Так почалася українська епоха в світовому кіно.

Висока культура може постати тільки як продовження і розвиток минулого. Саме тому в «Звенигорі» і показано Україну від прадавніх часів аж до сучасних письменникові днів. Навколо панувала зневага до історичних традицій, а Довженко дерзновенно заявляє: «Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу». У новаторському фільмі «Звенигора» віртуозно поєднано історію, казково-міфологічну сюжетику і хроніку громадянської війни, епос, лірику, сатиру і глибинну філософію.

«Звенигора» стала помітним явищем у кіномистецтві 20-х років. Фільм свідчив про розкриття нових граней потужного самобутнього таланту, який зміг узагальнити соціальні процеси тогочасного життя. У цьому фільмі не тільки органічно переплелися героїчна і водночас трагічна історія волелюбного українського народу, «а й всепроникаюча філософська масштабність, не лише невичерпний фольклорний дивосвіт, а й гідний захоплення високий ліро- епос». Митець, ніби перебравши надбання століть, дійшов висновку: скарби народної поезії повинні відбивати сучасний зміст, сприяти творенню образів нових людей.

Щоб уможливити дальшу працю в кіно, Довженко мусив зробити в другому своєму фільмі «Арсенал» (1929) політичну концесію Москві, змалювавши повстання проти Центральної Ради, яку сам же і захищав 1917-1918 рр.

Стрічка «Арсенал» знята за власною кіноповістю Довженка, написаною 1928 року. Цей фільм є новим етапом у творчості митця.

Історична кінопоема «Арсенал» — це не роман, не повість, не драма. Навіть не спектакль. А трагічна ода, справжня поема. «Арсенал», як і «Звенигора»,— епічний твір, який складається із семи частин (пісень); у змістовно-сюжетному плані кожна з них вирізняється символічністю, поетичністю і динамізмом.

«Арсенал» засвідчив, що митець уже вповні визначив своє творче кредо: фільм позначений чіткістю ідейних оцінок, гостротою проблематики, стрункістю композиції, глибоким осмисленням народної етики й естетики.

У фільмі Довженко торкнувся болючої рани України — поразки УНР. Цим яскраво політичним, пробільшовицьким твором, який недвозначно засуджував ідеологію українського націоналізму, режисер об’єктивно схвалив, підтримав тоталітарний окупаційний режим в Україні. Митець, на жаль, стоїть тут на боці повсталих проти Центральної Ради робітників «Арсеналу». Але це не була кон’юнктура. Безсумнівно, висока художність фільму підводить нас до висновку про щирість його автора. Він так тоді мислив. Успіх «Арсеналу» зумовлений зйомками багатьох кадрів знизу, з переміщенням горизонтальної осі камери, експресіоністичне зображення образів (наприклад, крик Тимоша в останній сцені), використання здобутків художньої фотографії, зокрема Данила Демуцького, поетизація пейзажу, численні кі- нометафори, прийом гальмування дії психологічними паузами тощо.

За «Арсенал» офіційна критика поставила українського кінорежисера поруч з Сергієм Ейзенштейном та Всеволодом Пудовкіним. З приводу цього Сергій Плачинда сказав так: «Хоча дорога стелилася попереду рівна й широка, проте. він рішуче зійшов з гладенької дороги й крізь нетрі та чагарі заторував власну стежку до вершин. І вже ніщо не могло зупинити сміливця: ні колюче терня, ні скелясті крутосхили, ні глибокі урвища. Він здіймався дедалі вгору і вгору. «Божевільний!» — жахалися одні, що спокійно дибали гостинцем. «Відчайдушний!» — захоплено вигукували інші, які вже готувалися рушити й собі услід за сміливцем. «Щасливий!» — зітхали ті, що через свою кволість, несміливість чи полохливу вдачу не могли йти за першопрохідцем».

Як автор «Арсеналу» Довженко побував на його демонструванні в Москві, Берліні і мав їхати з цією самою метою до Нью-Йорка, але дозволу на це парторгани не дали.

Починаючи від стрічки «Арсенал», Довженко ставить фільми лише за власними сценаріями. Саме він першим в українському кінематографі започатковує, розробляє й утверджує в художній літературі новий жанр кіноповісті, у якому синтезував жанрові ознаки кіномистецтва (динаміка і рельєфність зображення) і прози (епічність і психологізм).

Шедевр світового кіно — кінострічка «Земля» — з’являється 1930 року, виводить українське кіномистецтво на міжнародний рівень і приносить Довженкові заслужену світову славу. «Земля» здобула заслужене визнання. Саме 1958 року на всесвітній виставці кіномистецтва в Брюсселі найповажніші кінокритики і кінознавці з двадцяти країн до переліку дванадцяти найкращих фільмів світового кіно внесли і Довженкову «Землю».

Основні зйомки «Землі» проводили на Полтавщині, у селі Яресь- ках над Пслом, що тоді зберегло ще всі ознаки старого українського побуту, з розмальованими хатами й розмаїттям барвистого національного одягу.

Бувало, блискотить повноводий Псьол при заході сонця сріб- ною стрічкою поміж осокорів та верб і, звиваючись, тихо підкрадається до підніжжя гори, на якій і розкинулись мальовничі Яреськи. А коли засяють зорі на небі,— згадує Петро Масоха,— залунає дівочий голос десь на одному кутку, потім перекинеться на другий, а відтак. до них приєднуються інші голоси, і вже чути над селом цілі співочі ансамблі, створюючи своєрідний багатоголосий оркестр. Тієї зоряної ночі 1929 року яреськівські дівчата співали про кохання, про дівочу долю, про щастя і горе.

Ось на лоні такої божественної природи знімає свій фільм Олександр Довженко. Митець священнодійствував, і це передалось акторам. У «Землі» кожного вражають сцени голосіння в хаті Бі- локоня, шаленство Хоми, що вкручується в землю, «як хробак», кадри з нареченою тракториста Василя, яка, порвавши на собі весь одяг, у розпачі дереться на стіни. Діди в «Землі» та й у попередніх фільмах — це поетичне втілення споконвічних народних традицій. А чого варта сцена пологів Трубенчихи в той самий час, коли ховають її сина Василя! Є у фільмі й підтекст — головна думка про невмирущість українського народу.

«Земля», яку Довженко проспівав, як птах,— найпоетичніший фільм не тільки його доробку, а й усього українського і світового кіно. Саме після «Землі» утвердилася за Довженком слава першого в світі поета кіно — і сталося це тому, що він подарував людству фільм, органічно пов’язаний з національною сутністю України. Саме цим кінокартина і була небезпечна для більшовицького режиму. Дуже швидко одна за одною в пресі стали з’являтися погромні статті. Наприклад, «Известия» опублікували фейлетон Дем’яна Бєдного, у якому той «Землю» назвав «куркульською кінокартиною»:

«Киноштучка «Земля» Ильичу Была бы не в радость.

Он ее оценил бы брезгливым словцом:

«Настоящая гадость!»

Це був удар, який приголомшив геніального кінорежисера: всього за декілька днів він постарів і посивів. «Я хотів був умерти»,— визнає Довженко. Та кремлівським можновладцям і цього було замало. Після нечуваного успіху, вже через дев’ять днів після перегляду в Києві та Москві, фільм був заборонений. Можливо, це єдиний в історії світового кіно тріумф за своєю короткочасністю. За те його режисера розпинатимуть ще не раз — і ходіння по муках триватимуть аж до самої смерті.

Та попри все, фільм Довженка «Земля» став одним із кількох центральних і конгеніальних творів «розстріляного відродження». Могутня незбагненна хвиля пшеничного моря під вітром, перша любов у містерійних світлотінях літньої ночі, бездоганне тичининське українське небо з «думами-кораблями» хмар — це могутня поема землі, людині і природі, життю, безмежній вітальній силі і красі України. Смерть обрамлює початок і кінець фільму. Смерть діда під яблунею, сковородинський мирний відхід із життя, що дає своє місце онукам і своєму садові. І смерть насильницька закоханого юнака, зваленого кулею в час його спонтанного радісного танцю. Але життя тут цар — не смерть. Життя котить могутніми океанськими хвилями крізь веселі і зажурені серця людей, крізь золото пшениць, крізь краплі дощу на яблуках, крізь небесну зливу світла. «Земля» — це могутнє мистецьке втілення світовідчування Розстріляного Відродження — романтики вітаїзму. Вона накреслила власний і незалежний від російського кіномистецтва шлях українського мистецтва фільму. До самого свого дна і ґрунту національна, українська, «Земля» показала, як з органічного власного національного виростає твір вселюдський. Фільм заборонили, потрактувавши його як національно шкідливий, бо він надавав перевагу біологічному над соціальним.

Зневажений політичним звинуваченням за «Землю», Довженко 1930 року в тяжкому стані виїхав зі своїм оператором Данилом Де- муцьким за кордон, їх захоплено вітали в Берліні, Празі, Парижі, Лондоні, де з аншлагом йшов перегляд «Звенигори», «Арсеналу» і «Землі». Успіх був колосальний, преса десятками, сотнями статей захлиналася від пієтетних оцінок. Виник у Довженка благородний намір поїхати в Голлівуд, аби зустрітися з Чарлі Чапліним. Але влада не пустила його в США. Одна паризька кінофірма пропонувала знаменитому кінорежисерові роботу, але тут Довженко і сам собі заборонив: без України він не уявляв собі життя. Та повернення на Батьківщину було важким. З одного боку, Довженко, натхненний на Заході звуковим кольоровим стереоширокоформатним кіно, загорівся і леліяв громаддя творчих задумів, про що в листі до друга пише так: «Мені хочеться жити сто літ сотнями життів, робити це все і бачити, бо це буде більш ніж кіно». Але критикани- кон’юнктурники не вгавали і далі розпинали його за «Землю», а їх «цілий табун і риють паршивими рилами» (з цього ж листа). І тоді настала пустка, страшенна пустка. Пустка і депресія, про що йдеться в цьому ж листі: «Я. нелюдськи втомився. У мене втомилося серце. Я вже не ходжу так швидко, як колись. І зовсім перестав сміятися». У 36 років Довженко — хвора на серце людина, фізично і психічно знищена.

1932 року, до 15-ї річниці Жовтневої революції, О. Довженко ставить свою першу звукову стрічку — фільм «Іван». У ній кіно- митець змішує публіцистику, кінодокументалістику і художній кінематограф: документальні кадри публіцистичного навантаження органічно вводяться в художню канву кінострічки. Цей фільм з особливою силою передає не лише метафоричний образ могутнього Дніпра, а й торкається проблем поміркованого ставлення до цієї національної святині. На тлі поширеної тоді «теорії безконфліктності» виникають і загострюються непорозуміння між самобутнім митцем і тодішнім керівництвом Київської кіностудії. Фільм «Іван» зазнає численних несправедливих нападок, його знімають з екрана, а Довженка звільняють з роботи. В умовах партсвавілля він не міг ні писати, ні знімати («Я порожній. повний почуття огиди і безконечного жалю»). І коли йому «порадили» покинути Київ і оселитися в Москві, він у момент втрати душевної рівноваги погодився на це, ще не відаючи, що розлука з Україною — вже назавжди.

Отже, з 1935 року Олександр Довженко працює на «Мосфільмі», куди його запрошують за клопотанням кінодіячів Москви. Готуючись до написання сценарного варіанту «Аерограду», він разом із Юлією Солнцевою та Олександром Фадєєвим здійснює багатомі- сячну подорож Далеким Сходом.

Наприкінці цього ж року на екрани виходить «Аероград» — стрічка про Далекий Схід, про віру в неосяжний край майбутнього та про невичерпність його природних багатств. Але навіть у цьому оптимістично-соцреалістичному фільмові відчувається потаємна тривога: фільм сповнений передчуття небезпеки майбутньої війни.

На початку 1935 року Довженка відмічено високою державною винагородою — орденом Леніна.

1939 стає роком виходу на екрани героїчної епопеї «Щорс», поставленої на Київській кіностудії. Як і в «Арсеналі», у цій картині вдало поєднуються документальність і алегоричність, героїко- романтичний і сатиричний струмінь. Олександр Довженко виступає тут і як філософ, і як літописець, і як історик. Втім, замість узагальнених алегоричних героїв «Арсеналу» на екран виведено постаті конкретних історичних особистостей, котрі уособлюють український національний характер. Але за всієї історичної достовірності ці образи зберігають романтичний розмах, піднесеність героїв народної епопеї. Стрічку «Щорс» 1941 року було відзначено Державною премією СРСР.

1940 року Довженко поставив документальний фільм «Визволення» про возз’єднання Західної України з УРСР, і цей фільм став однією з небагатьох творчих невдач режисера.

Навесні 1941 року О. Довженком завершено розробку сценарію кіноповісті «Тарас Бульба» за відомим твором Гоголя. Навіть розпочалися зйомки фільму, але війна зупинила їх.

З початком Великої Вітчизняної війни змінюється життя О. Довженка. Він добровольцем іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах «Красная Армия», «Красная звезда», «Известия». Пише серію оповідань у своїх статтях «До зброї» і «Ворог буде розгромлений» (1941) Довженко закликає письменників, інших діячів культури передавати від роду до роду славу предків, множити її: «Живуть в народній думі великі імена Наливайка, Богдана Хмельницького, Богуна, Кривоноса, Трясила, Кармалюка,— і кличуть до бою за свободу, за життя України, за славу».

Упродовж 1942-1943 років він як політпрацівник і військовий кореспондент працює в самому вирі воєнних подій — на Північно- Західному, Сталінградському, Воронезькому фронтах, бере участь у визволенні Харкова і Києва. Водночас активно пише кіносценарії, статті, нариси, оповідання, виступає по радіо, плідно ставить документальні фільми «Битва за нашу Радянську Україну» (1943) та «Перемога на Правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель» (1944) (у співрежисурі з Ю. Солн- цевою та Я. Авдієнком). До матеріалу цих картин, відзнятого операторами в різних військових частинах, у радянському тилу, у тилу супротивника, у партизанів, Довженко додає кадри німецької кінохроніки, що посилює драматизм сюжету, подій картини. Тут митець проявляє себе як віртуоз монтажу і карбованого дикторського тексту.

У 1942-1943 роках ним написано кіноповість «Україна в огні», у 1944-1945 роках — «Повість полум’яних літ», оповідання «Ніч перед боєм», «Відступник», «Стій, смерть, зупинись!», «На колючому дроті». Твори Довженка в цей час друкують і українською, і російською мовами, їхні великі наклади разом зі зброєю відправляють на фронт.

У жанрово і тематично різнобарвному творчому доробку

О. Довженка періоду війни на перший план виступає українська проблематика. Будучи від природи надзвичайно вразливим, митець із перших днів війни стає особливо уважним до найскладніших і найтрагічніших моментів воєнної дійсності. О. Довженко перший і єдиний у тогочасній літературі робить найрішучіший крок: тема долі українського народу стала домінантною в його творчості періоду війни, що викликає невдоволення критики, яка надавала творам Довженка не етнокультурне, а соціально-політичне забарвлення.

Над своєю «Зачарованою Десною» письменник почав працювати ще 1942 року. Та й його «Щоденник», що є на сьогодні своєрідним літописом історії війни і водночас складним і суперечливим філософсько-літературним твором, сповненим тривожними думками і роздумами про фізичні та моральні втрати, які несе український народ.

Цей самий мотив можна знайти і в оповіданнях «На колючому дроті», «Відступник», кіноповісті «Повість полум’яних літ». Найбільше і найвиразніше говорить про це О. Довженко в «Україні в огні» — творі надзвичайно правдивому та сміливому, як на той час.

Саме в роки війни проблема збереження історичної пам’яті набуває найширшого, надзвичайно загостреного звучання. У творі «Україна в огні» Олександр Довженко порушує важливі морально- етичні проблеми гуманізму, патріотизму і довіри до людини. Варто схилити голову перед громадянською мужністю митця, який ризикнув першим в українській радянській літературі показати найтрагічніший період Великої Вітчизняної війни — її самий початок, коли радянські війська відступали, а Україна опинилася під тягарем фашистської окупації. Сьогодні ми знаємо, що Сталін 1943 року заборонив друкувати кіноповість і здійснити екранізацію фільму «Україна в огні». Тоді Довженко зазнав чергових репресій: його позбавили права повернутися на Україну й очолити Київську кіностудію.

У післявоєнну добу (1948) він пише п’єсу «Життя в цвіту», присвячену Івану Мічуріну, і цього ж року ставить кольоровий фільм «Мічурін», який 1949 року здобув Державну премію СРСР. Потім ним було написано кілька кіноповістей: 1949 року — «Прощай, Америко!», 1952 — «Антарктида», 1956 — «Поема про море». 1955 року написана автобіографічна повість «Зачарована Десна».

«Зачарована Десна» стала художньо-філософським осмисленням народного буття, тісно переплетеного з чарівною українською природою. Сам Довженко скромно назвав цей твір «коротким нарисом автобіографічного кінооповідання», хоча значно вийшов за ці вузькі жанрові межі, створивши повість про сувору правду життя українського села початку XX століття. У повісті немає чіткого сюжету з відповідною послідовністю подій. Втім, своєрідність її архітектоніки не знижує ваги спогадів Довженка про життя, про своє селянське дитинство, красу одвічної людської праці на землі. Зі сторінок кіноповісті звучить віковічна народна мораль, сяє глибока селянська мудрість.

Кіноповість «Зачарована Десна» була опублікована в березні 1956 року, і в цей же час завершено «Поему про море» — пам’ятник усім, хто споруджував Каховську ГЕС.

У листопаді розпочалися зйомки фільму «Поема про море», а 25 листопада 1956 року Олександр Петрович Довженко раптово помер.

У «Поемі про море», присвяченій будівникам Каховської ГЕС, Довженко знову повертається до пекучих соціальних та морально- етичних проблем, на які було накладено вето для радянської літератури, такі як: занепад села, втрата історичної пам’яті, зневага до землі, бездуховність, зубожіння людської душі, функціонерсько- бюрократичне ставлення до людини тощо. Цю кіноповість в 1958 року екранізувала Ю. Солнцева, 1959 року фільм здобув Ленінську премію.

  1. року ім’я Олександра Петровича Довженка було присвоєно Київській кіностудії.

  2. року дружина Довженка подарувала екранне життя «Повісті полум’яних літ» (1961) і «Зачарованій Десні» (1964). До речі, фільм «Зачарована Десна» 1965 року було відмічено Спеціальним дипломом XIII Міжнародного кінофестивалю у Сан-Себастьяні (Іспанія).

А Це цікаво

Олександр Довженко і Варвара Крилова познайомилися і покохали одне одного, коли навчалися у Житомирському вищому початковому училищі ще 1917 р. Обоє вродливі, юні (наймолодші з усіх викладачів), обоє обдаровані. Розумна, щира і ласкава Варя одразу впала в око серйозному, красивому Олександрові. А покохавши одне одного, і дня не могли жити нарізно, тому незабаром таємно повінчалися в церкві. Розлуку їхню, навіть недовготривалу, тяжко, просто неможливо уявити, та коли вона сталася (Олександр після операції поїхав у Сосницю на доліковування), закохані в листах виливали всю жагу свого нерозтраченого почуття. Ось лише кілька фрагментів одного листа Сашка: «Варюнечко! Дуже скучаю по Тобі. Моє світле сонечко, Варюсю, чудесна, славна дівчинко. Так хочеться тебе бачити, бути з тобою. Варя! Мила, чудесна голубка. Я гордий, що так безмежно люблю Тебе. Я сумую без Тебе, рідна. А часом, коли туга по Тобі межує з безумністю, я стаю в темряві на коліна і, припавши до узголів’я ліжка, молюсь Тобі. І я бачу Тебе, і туга проходить, міцніє душа, і я засинаю із світлими надіями. Дякую Тобі, що ти є. Цілую Твої ноги. Кохаю Тебе, чиста, світла. Ти чуєш свого Олександрика, Варюсю? Міцно, міцно обіймаю Тебе і цілую Твоє привабливе чоло, твою чудесну голівку. Я ходжу (уявно — Б. С.) з Тобою в саду, я промовляю Тобі слова кохання і хочу Тебе нести на руках. Які в Тебе чудесні руки, і коли Ти торкаєшся ними мого чола, у мене перестає боліти голова. Посидь зі мною, рідна. Я так хочу зблизька, зблизька дивитись на тебе. Ти плачеш? Не треба, Варюсю, не треба, мила. Я осушу поцілунками Твої очі. Засни, моя дівчинко. А коли ти заснеш, я тихо, тихо поцілую Тебе, аби не розбудити. Я не буду спати, я хочу думати, кохати хочу, хочу відчувати Твою близькість. Я безмежно кохаю Тебе і хочу продовжити свою радість. Я Твій Олександрик».

Ось уривок з іншого листа: «Ой, Варю, як я хочу відчути у себе на руці твою голівку. і цілувати, цілувати без кінця всю тебе, рідну, близьку. Цілувати очі, чоло і волосся, моє ніжне сонечко. Може, ти бачиш мене уві сні. Коли ти спиш, я тебе люблю більше за все. Мені тоді здасться, що ти не дружина моя, а моє дороге, чудесне дитя. Цілую тихенько, ніжно, ніжно твою тепленьку ручку в думках. А в мене на руці Твоя обручка.».

Оклигавши, завдяки материним харчам і наддеснянському повітрю, Довженко з молодою дружиною виїжджає на дипломатичну службу до Варшави, а потім — до Берліна. У Варшаві щасливе подружжя користувалось неабияким успіхом: Варвара брала участь у різних благодійних концертах, а на одному з вечорів вона виконувала оперні арії, Олександр — українські народні пісні. Після повернення з-за кордону подружжя приїхало в Сосницю. Два тижні Довженко раював на придеснянських луках: з батьком косив сіно, складав його в копиці, ловив рибу.

Далі був Харків з його бурхливим у той час мистецьким життям. Олександр поринув з головою в малярство і журналістику, а Варя в театр, вчилася на драматичних курсах, сам Лесь Курбас пророкував їй неабияке сценічне майбутнє. Воно, може, так би і сталось, коли б не фатальний випадок 1925 р.: необачний удар веслом по коліні — запалення суглобів — неправильний діагноз і непотрібне, шкідливе лікування від туберкульозу, а як наслідок — інвалідність (не згиналася нога). Одна біда сама не ходить, а веде за собою другу. На нещастя, Довженко невдовзі виїхав до Одеси, де його причарувала артистка-москвичка Юлія Солнцева. Як не прикро, але Олександр не встояв і. зрадив. У це важко повірити, бо ще вчора писав своїй дружині: «Варю! Глибоко і сильно кохав я тебе. Кохав з усією ніжністю, на яку тільки здатна моя душа. Як і раніше, хочеться ввібрати в себе всю твою рідну, всю твою чудову, ніжну, гарну душу.» Але, на жаль, глибина виявилась неглибокою, а сила — слабкою, душа — не дуже здатною на вірність. То була зрада. І хто- зна, чи не саме за це доля незабаром так тяжко його покарала.

А от Варвара, навіть маючи від Довженка сина Вадима і одержавши вигідну шлюбну пропозицію, усе життя до скону любила тільки його і залишилась вірною йому до самої смерті. А коли знайшлася інша, розлучниця, відійшла вбік, аби тільки він був щасливим. І хоч як їй було тяжко і в окупації, і в голодні післявоєнні роки, і як їй було тяжко стягати злиденні карбованці на життєво необхідне щорічне лікування в санаторії, не вийшла Варвара вдруге заміж, бо, на відміну від чоловіка, була однолюбкою.

Цілу поему вірного Кохання з великої літери можна було написати лише за нещодавно виявленими листами Варвари до Олександра Довженка. Ось деякі уривки з чотирьох збережених сином Вадимом листів. «Ніколи, ніколи більше не проситиму, рідний мій, тебе про те, щоб ти повернувся до мене. Ти вільний від мене назавжди, і мій коханий. Ти пробач мені лише в одному: немає у мене сил відмовитися від безумного, нестриманого бажання говорити з тобою в листах. Адже це для мене єдина радість. Я так утомлена, друже мій, пережитою бурею, так знесилена. Були хвилини, коли в усій істоті моїй щось притуплено і дико кричало: «Не йди від мене! Вбий мене, розчави, але не покидай!» О, ніхто і ніколи не дізнається, що пережито було. Не треба, Сашо, рідний мій, знати про це і тобі. Не хочу засмутити твій спокій і порушити безтурботність щастя.

Я люблю життя твоє. о Сашо! З тобою спізнала я в житті моєму стільки чудесних хвилин. Ти дав мені стільки щастя, чи винен ти, друже мій, що не зміг зробити його вічним?.. Ні, Сашунько. О Сашо, мій Сашо! Друже ти мій, безцінний, чудовий. Так безмежно, так палко і безсмертно люблю я тебе! Хай спалю я себе, хай загину в боротьбі із спокусами, хай з глузду зійду, але любить ніколи тебе не перестану, чудесний мій, незабутній. І всюди незмінно я тільки тебе бачу: і в музиці, в шумі хвиль морських, в піснях і в красі оточуючій. У снах і тиші бездумній, у пошуках, поривах, в обіймах і ласках шалених — буде лише вічно жива мрія про тебе, прегарний Сашо мій! Завжди і всюди радістю будеш для мене — дзвінкою і ніжною, тихою і світлою.

Сашунько, Сашо, Сашуля! Зірка моя ти далека, тремтлива! Казка ти моя чудесна! Люблю я тебе, о, як боляче сильно люблю! Скільки пісень і молитов склала для тебе я в душі моїй, Сашо! Прощай, моє сонечко ясне. Прощай, ти, єдиний, бажаний, неповторний! Обіймаю тебе так бентежно, так-палко, так пристрасно. Душу твою стихійну, дивну тихо і благовійно цілую. Варя

А що ж на те все, на той огром ніжності й вірності Довженко? У відповіді на один з листів Варі він, правда, визнав: «Я безкінечно і непоправно перед тобою винен. ти незрівнянно вища від мене».

Коли Варвара дізналася про смерть Довженка, вона, вбита горем, чимдуж побігла до лісу, цілісінький день там блукала і, сплівши вінок з соснових гілок, все промовляла: «Сашко, Сашко!». Подруги знайшли її пізно ввечері з переламаною рукою, привели додому. З цього дня вона помітно осунулась. Після чергової сердечної атаки 1959 р. померла та, що дала світові безприкладний зразок великого серця, якогось надглибинного і надмірного кохання і нечуваної жертовності. Це була жінка, яка до кінця життя, до останнього подиху залишилась вірною своєму першому почуттю і церковному шлюбові.

УРОК № 72


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   59


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка