Усі різні усі рівні



Сторінка1/6
Дата конвертації05.03.2016
Розмір1.27 Mb.
  1   2   3   4   5   6




Соціально-психологічна

підтримка дітей

з особливими потребами


Методичний посібник

"Усі різні - усі рівні" Соціально-психологічна підтримка дітей з особливими потребами. Методичний посібник.

Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів с. Прилісне. Кількість сторінок 65





Кредом сучасного педагога має стати девіз "Усі різні - усі рівні", "Рівний-рівному". Ми повинні пам'ятати, що перед нами особистості із сімей з різним соціальним статусом. І вчитель не повинен робити акцент, на одних , не помічаючи інших, він зобов'язаний розуміти, що кожна дитина – це особистість.

Емоційне благополуччя, гармонія з оточенням, радість від процесу діяльності та спілкування є одни­ми з основних детермінант психічного, соціального, духовного і, як наслідок, фізичного здоров'я кожної людини. У дорослих багато в чому ці фактори зале­жать від них самих, бо діяльність, оточення можна об­рати, зрештою, сильна особистість може на них впли­нути чи навчитися врівноважувати свій психічний стан, уникати стресів, бути оптимістом і філософсь­ки чи з посмішкою сприймати світ. Емоційне благополуччя особливої дитини має забезпечити сім'я та школа, ство­ривши для цього відповідні умови.

У методичному посібнику розкрито стимуляцію пізнавальної активності дітей з особливими потребам, пропонується створення умов для пізнавальної діяльності таких дітей, сприяння зменшенню різниці між відхиленнями та нормою, забезпечення в подальшому успішну інтеграцію дітей у суспільство, а також пропонуються розробки психокорекційних занять.

Методичний посібник розрахований для соціально-психологічної служби, педагогічних працівників школи та батьків.



Розробник

Терещенко Л. І. – соціальний педагог ЗОШ І-ІІІ ступенів с. Прилісне

Рецензенти

Каліс Н.П. методист-психолог відділу освіти Маневицької райдержадміністрації

Буско В.М. директор ЗОШ І-ІІІ ступенів с. Прилісне

Навчально-методичне видання затверджено радою методичного кабінету Маневицького району

Протокол №2 від 12.03.2014 року

Відділ освіти Маневицької райдержадміністрації

Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів с. Прилісне



Соціально-психологічна

підтримка дітей

з особливими потребами


Методична посібник

Терещенко Л.І.

Маневичі – 2014
З М І С Т
Передмова.

Гуманізація школи – шлях назустріч дітям з особливими

освітніми потребами ....…….……………………........................................................ 5-6
РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ ІНВАЛІДНОСТІ

1.1. Причини та її види……………………............................................................. 7

1.2.Модель соціально-педагогічної роботи ......................................................... 8

1.3.Типологія інвалідності ……………….............................................................. 9


1.4.Факторів середовища, які негативно впливають на організм.................... 10

1.5.Правила реабілітації дітей з особливими потребами ................................ 11


1.6.Зміст соціально-педагогічної роботи ........................................................... 12
РОЗДІЛ ІІ. ВПРОВАДЖЕННЯ ОСВІТИ ДЛЯ ДІТЕЙ З ОСОЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

2.1.Індивідуальне навчання .................................................................................... 13

2.2.Інклюзивне навчання ........................................................................................ 14

2.3.Індивідуальна програма розвитку ......................................................... 15-17

2.4.Переваги інклюзивної освіти ......................................................... 17-18

2.5.Недоліки інклюзивної моделі навчання ..................................... ................... 19

2.6.Завдання працівників психологічної служби .............................................. 19-20
РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМИ РОДИННОГО ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ОСВІТНІМИ ПОТРЕБАМИ

3.1. Сім’я і її роль у соціалізації дитини ............................................................... 21

3.2. Сім’ї, що негативно впливають на формування дітей .............................. 22-23

3.3. Поради батькам ............................................................................................... 24


РОЗДІЛ ІV. КОРЕКЦІЙНО-РОЗВИВАЮЧІ ЗАНЯТТЯ

4.1. Індивідуальні тренінги-заняття ........................................................ 25-27

4.2. Групові тренінги-заняття................................................................................. 27-44

4.3. Використання методів арт-терапії .................................................................. 45-49

4.4. Фізична корекція та реабілітація ................................................................... 50

4.5. Організація професійної діяльності ............................................................... 51


Тести на визначення неврозу................................................................................. 52-59

Термінологічний словник – інклюзія .................................................................. 60-63

Нормативно-правове забезпечення ..................................................................... 64
Використані джерела……………................................................................................. 65

ПЕРЕДМОВА
Кожна дитина по-своєму унікальна і потреби кожної дитини специфічні. Кожна дитина стано­вить незмірну цінність для своїх батьків і родичів, а всі діти разом - неоціненний скарб суспільства, запоруку його майбутньої долі. Ці твердження ма­ють універсальне значення у всіх суспільствах і культурах. Однак, ми часто свідомо чи несвідомо обмежуємо думки і дії тими сферами, які не триво­жать нашу свідомість безвихіддю і не блокують діяльність безпорадністю. Подібною напівприхованою, дражливою сферою довгий час була і надалі значною мірою залишається інвалідність взагалі, дитяча особливо. Ще дуже далеко до повної від­критості в обговоренні ролі, прав і можливостей ді­тей з особливими потребами в українському су­спільстві і тим більше до цивілізованого вирішен­ня цих проблем на державному рівні. Завважимо, що й сам термін "інвалідність" останнім часом ви­тісняється з термінологічного вжитку внаслідок його недискретності чи, може, дещо образливого звучання. Діячі близьких до цієї проблеми сфер здебільшого навчилися вживати термін "діти з особливими потребами", від чого сама проблема мало наблизилася до ясного розуміння у високих кабінетах та й у суспільстві в цілому.

Під "особливими потребами" можна ро­зуміти принаймні три речі. З одного боку - це необхідність часом надзвичайно специфічних методів обстеження, навчання та комунікації (спеціальної освіти або дефектології), реабілітації і працетерапії , особливого ставлення під час навчання. По-друге, потрібні також спеціальні пристосування - допоміжні пристрої для ходь­би, інвалідні візки, слухові апарати тощо, аж до складної комп'ютерної та медичної техніки, а також підвищені вимоги до безбар'єрної структу­ри та адаптації середовища. По-третє, мається на увазі незахищеність цих дітей у соціальному пла­ні. Частіше, ніж інші, такі діти опиняються під за­грозою сирітства або відмови батьків, відмови шкіл від їхнього навчання, відмови професійної освіти, відмови прийому на роботу, зрештою, ви­ключення з суспільства в цілому. Тому часто фі­зична вада, особливо коли вона поєднана з мозко­вою дисфункцією або психоневрологічною інва­лідністю, призводить до маргіналізації особи, ал­коголізму, жебрацтва, сексуальної експлуатації. Щоб уникнути цих важких соціальних наслідків, наші діти насправді потребують особливої уваги, особливої турботи. Однак загалом потреби неповносправних дітей є абсолютно нормальними, які можуть і мають бути задоволені в рамках кожно­го суспільства.

На початку 90-х в Україні почали активно фор­муватися громадські об'єднання інвалідів та бать­ків, які виховують дітей з вадами розвитку. Лікування, освіта, соціальна допомога, працевлаштування, захист своїх соціальних прав - основні проблеми, які стали в центрі уваги цих організацій. Головні завдання, які стоять перед громадським рухом захисту прав дітей-інвалідів в Україні сьогодні, - це координація дій усіх організацій у лобіюванні інтересів на всіх рівнях влади, спіль­ному використанні ресурсів і виконанні спільних програм; налагодження мережі обміну інформацією та зворотного зв'язку між організаціями: забезпечення видання і розповсюдження літератури, спеціальних періодичних видань; сприяння ство­ренню та розвитку реабілітаційних центрів; під­тримка програм підготовки фахівців тощо. Біль­шість організацій прагне виконувати всі ці про­грами в якомога тіснішій співпраці з органами дер­жавного та місцевого управління.

Соціальна політика України стосовно дітей з особливими потребами, на нашу думку, є далеко не досконалою. Ратифікувавши важливі міжна­родні документи (Конвенцію про права дитини, яка набула чинності для України 27 вересня 1991 р.),наша держава фактично не дотримується взя­тих на себе зобов'язань щодо гарантій прав дити­ни. Ілюстрацією цього є, наприклад, грубе пору­шення статті 9 п.1 Конвенції, коли відбувається розлучення дитини-інваліда з родиною (в більшо­сті випадків наперекір бажанню самих батьків) та передача її під опіку системи інтернатних закладів міністерств освіти або соціального захисту. Слід нагадати, що згідно цієї статті розлучення дитини з батьками можливе лише "...коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосованого закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини". Тим часом багатьох батьків, які виховують дітей з розладами розвитку, відповідні комісії "переконують" віддати їх до закладу закритого типу, тим самим відриваючи від родини, дому, кола товаришів.

Насамперед держава може і повинна юридично забезпечити дотримання прав і пільг дітей з особливими потребами, по-перше, як мінімум на­рівні з усіма дітьми, по-друге, як мінімум нарівні з дорослими інвалідами. Що це значить? Батьки звичайної дитини для її вступу до школи мають подбати про оформлення кількох простеньких до­відок, натомість батьки дитини з розладами в цьо­му ж випадку в обов'язковому порядку повинні пройти далеку від об'єктивності, принизливу про­цедуру визначення, наскільки відповідає чи не відповідає нормі її рівень розвитку. Обстеження дитини психолого-медико-педагогічною консультацією й справді потрібне для визначення по­тенціалу та перспектив її розвитку.

Стандартні правила Організації Об'єднаних Націй щодо урівняння можливостей інвалідів ре­комендують забезпечувати навчання дітей, навіть з важкими формами недієздатності, у рамках місцевих спільнот, тобто в місцевій школі даного мікрорайону чи принаймні району міста, у рідно­му селі серед сусідів, родичів та однолітків. Це стосується всіх країн-членів ООН. Спеціальна освіта в цьому випадку ніби "розчинена" в основній. Послуги спеціальних педагогів нада­ються учням, які перебувають у звичайних кла­сах, або ж ці педагоги консультують інших учите­лів, як їм побудувати навчальний і виховний про­цес. Дитина йде до закладу спеціальної освіти, звичайно, у тих випадках, коли інтегроване на­вчання неможливе, наприклад при сліпоті чи глухоті. І ці заклади практично не передбачають спільного проживання дітей з відривом їх від сім'ї. Крім того, як додаткові й супутні (але аж ні­як не другорядні) програми існують реабіліта­ційні центри, спеціальні майстерні, психологічні, консультаційні служби і служби допомоги, про­грами відпочинку тощо. Не повинно бути "бетон­ного" відомчого бар'єру між загальною школою, спеціальною школою, реабілітаційним центром чи закладом соціального захисту.

Органи освіти мають забезпечити повноцін­ну можливість отримання особами з важкими формами інвалідності середньої освіти вдома, якщо це є бажанням батьків і вибором самої ди­тини. У будь-якому випадку дитина є членом місцевої громади, спільноти чи, якщо хочете, ра­йону, і це відповідно треба враховувати, дбаючи про її освітні потреби. Може, слід було б налагодити підготовку та перепідготовку педагогів за спеціальністю "домашній учитель-реабілітолог" та організувати надання відповідних послуг у рам­ках існуючих структур, але обов'язково з допов­ненням вищезгаданими програмами.

Світ у XXI столітті. Від кожного з нас залежить, якою Україна увійде в нове тисячо­ліття. Ми бачимо, що настає час уваги та поваги до неповносправної людини, чиє існування робить наше суспільство добрішим, толерантнішим, зрештою, просто нормальним людським суспільством. Продуктивність, причому головним чином матеріальна продуктивність особи за всяку ціну, як виявилося, не є найвищим мірилом її вартості для суспільства. У сучасній світоглядній науці, філософії, соціології існує багато свідчень того, що підтримка існуючої багатоманітності, толерант­ність до слабостей, мудра згода з природою, прийняття і розуміння всіляких відхилень, недосконалостей дає набагато більше, ніж уніфікація, жорсткий порядок, однодумність і одноголосність. Це власне і є новий гуманістичний підхід, у межах якого ми б хотіли бачити майбутнє вирішення проблем дітей з особливими потребами.



І. РОЗДІЛ. ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ ІНВАЛІДНОСТІ

В українській мові до кінця ХУІІІ ст. людина з вадою розвитку тлумачилась як каліка, калька, хромець, елєнець (давньоруською), що знаходимо у пам'ятках давньоруської літератури. Так, в Уставі князя Володимира Святославича серед переліку метрополітичпих та церковних людей є список світських людей, які підлягають особливому судочинству, серед них -"кадика, хромець".

На початку XVIII ст. у слов'янських мовах починає вживатися слово "інвалід", яке за походженням - безсилий, слабкий, важко поранений - прийшло в українську і російську мови з французької і до кіпця XIX ст. вживалося в значенні "відслуживший, заслужений воїн, який непристосований до служби через каліцтво, поранення, старезність".

До сьогодні в Україні немає єдиного терміна стосовно осіб, що мають фізичні та психічні відхилення у здоров'ї. Так, у засобах масової інформації, спеціальній літературі вживаються поняття:



  • інвалід;

  • особи з обмеженими функціональними можливостями;

  • люди з обмеженою дієздатністю;

  • люди з особливими потребами;

  • особи з вадами розвитку.

У законодавчих документах, як правило, домінує термін "інвалід";

Інвалід - особа, яка має порушення здоров'я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність її соціального захисту.

Інвалідність - це обмеження в можливостях, обумовлених фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар'єрами, які не дозволяють людині бути інтегрованою в суспільство і брати участь в житті сім'ї та держави па тих же умовах, як і інші члени суспільства.

Існує багато класифікацій відхилень в здоров'ї та розвитку. Однією з найбільш поширених є британська трьохзіркова шкала обмежених можливостей:



*недуга - втрата чи аномалія психічних або фізіологічних функцій, елементів анатомічної структури, що утруднює певну діяльність;

*обмежена можливість - втрата здатності (внаслідок наявності дефекту) викопувати певну діяльність у межах того, що вважається нормою для людини;

* недієздатність - наслідок дефекту чи обмежена можливість конкретної людини, що перешкоджає чи обмежує виконання нею певної нормативної ролі, виходячи з вікових, статевих чи соціальних факторів


  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка