В. Б.Євтух, В. П. Трощинський, Л. О. Аза Міжетнічна інтеграція: постановка проблеми в українському контексті Київ — 2003 удк ббк



Сторінка1/6
Дата конвертації07.03.2016
Розмір1.25 Mb.
  1   2   3   4   5   6
В.Б.Євтух, В.П.Трощинський, Л.О.Аза

Міжетнічна інтеграція: постановка проблеми в українському контексті

Київ — 2003


УДК

ББК

Рекомендовано до друку Вченою радою факультету соціології та психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рецензенти: д-р екон. наук Ю.І.Саєнко

д-р філософ. наук В.А.Скуратівський
В.Б.Євтух, В.П.Трощинський, Л.О.Аза
Міжетнічна інтеграція: постановка проблеми в українському контексті. — К.: 2003. — 79 с.

В роботі досліджується феномен міжетнічної інтеграції, розкриваються тенденції, чинники та перспективи етноінтеграційних процесів в сучасному українському суспільстві.

Для науковців, посадових осіб органів державного управління, керівників національно-культурних товариств, усіх, хто цікавиться проблемами міжетнічних відносин.

Вступ
Одним із наслідків трансформаційних процесів в країнах колишнього СРСР стало помітне зростання ролі етнічності як своєрідної реакції на невизначеність ситуації і найбільш давньої та усталеної форми інформаційного структурування світу. За таких умов і в Україні з її поліетнічним складом населення особливої актуальності починає набувати проблема міжетнічної інтеграції, пов’язана не лише з розвитком культурної самобутності, але й зі взаємним пристосуванням етнічних спільнот. Інакше кажучи, міжетнічна інтеграція є таким принципом співжиття, коли різні спільноти, зберігаючи власну вихідну культурну індивідуальність, водночас об’єднуються в єдине суспільство на іншій, але так само значущій для них підставі. Інтеграція означає розширення соціальних та особистісних можливостей, взаємне збагачення соціальних зв’язків груп і окремих людей.

Незважаючи на появу останнім часом низки книг, брошур і статей, у яких висвітлюються різні аспекти міжетнічних відносин в українському суспільстві, феномен міжетнічної інтеграції залишається одним з найменш досліджених у вітчизняній етнополітології та етносоціології.

У даній праці здійснено спробу з’ясувати деякі теоретичні проблеми цього явища, а також запропонувати модель міжетнічної інтеграції для України, що передбачає створення найсприятливіших умов для розвитку усіх етнічних культур й водночас базується на трьох спільних цінностях: українська державність, територіальний патріотизм, державна українська мова.

Загальноукраїнський контекст розгляду проблеми поєднується з регіональним підходом. Зокрема, соціальну обумовленість етноінтеграційного процесу досліджено на прикладі одного з “класичних” поліетнічних регіонів України — Чернівецької області, де значну частину населення складають національні меншини й де накопичено цінний досвід міжетнічної взаємодії та взаємного пристосування, що включають право на етнокультурні відмінності. В ході соціологічного дослідження, проведеного в Чернівецькій області в 2000-2001 рр., авторами були виявлені певні тенденції процесу міжетнічної інтеграції та її значущі показники (етнічна толерантність, етнокультурна дистанція, мовна компетентність, правова захищеність етнічних спільнот, міжетнічні сім’ї тощо). Результати цього опитування, цікаві самі по собі, можуть прислужитись наступним більш широким дослідженням проблематики міжетнічної інтеграції, оскільки інтеграція є перманентним процесом і її показники необхідно відстежувати на постійній основі.



Розділ I. Міжетнічна інтеграція як модель культурного діалогу
Серед вітчизняних вчених та управлінців-практиків існують різні точки зору щодо ролі і місця, а також тенденцій розвитку етнічного чинника, міжетнічних відносин в сучасній Україні. Зокрема, досить поширеною є думка про те, що проблема стабільності в Україні лежить не стільки у сфері міжнаціональних відносин, скільки у площині етнічної та національної ідентифікації її громадян, і, передовсім, у завершенні процесів консолідації українців як етнонаціональної спільності.

Поза всяким сумнівом, завершення процесів внутрішньоетнічної консолідації української етнонації належить до пріоритетних завдань гуманітарного розвитку України. До речі, виконувати це завдання можна і потрібно шляхом реалізації відповідних принципів, цілей і заходів гуманітарної політики в кожній конкретній гуманітарній галузі: мовній, культурній, освітній і т.д. Водночас державна стратегія гуманітарного розвитку повинна постійно тримати в полі зору міжетнічні відносини, не тільки передбачати, а й своєчасно вирішувати проблеми, які тут виникають.


З початку 1990-их рр. значне число вчених, що досліджують міжетнічні відносини, знову і знову звертаються до теорії акультурації, яка стала своєрідною панацеєю від дефіциту теоретичних і методологічних ідей.

Як відомо, акультурація — це процес взаємовпливу культур, а також результат цього впливу, що характеризується сприйняттям однією з культур (частіше тією, що менш розвинена, хоч можливим є і протилежний вплив) елементів іншої, а також виникненням нових культурних явищ [1].

Вивчення проблем акультурації відноситья ще до другої половини XIX ст. й стосується передовсім тодішньої американської етнографії. В 1990-их рр. сучасне тлумачення теорії акультурації подав Дж.Беррі [2], а його ідеї для аналізу міжетнічних відносин в державах колишнього СРСР особливо плідно застосувала співробітник Інституту філософії і соціології Литви (Каунаський Університет Вітаутаса Великого) Наталія Касаткіна [3]. Наше дослідження саме й спирається на теоретичні підходи цих авторів.

Згідно з Дж.Беррі, акультурацію зумовлюють два одномірно діючі фактори, котрі впливають на вибір чотирьох основних стратегій. Цими факторами є збереження культури (якою мірою визначається необхідність підтримки культурної ідентичності) і участь в контактах (якою мірою меншості включаються в іншонаціональну культуру чи залишаються серед “своїх”). Залежно від варіантів відповідей на ці два основні питання Дж.Беррі визначив чотири стратегії акультурації: асиміляція, сегрегація, маргіналізація та інтеграція.

Асиміляція розуміється як відмова від збереження своєї культурної ідентичності та самобутності в процесі повсякденних контактів з домінуючою культурою.

Якщо етнічна самобутність зберігається, але при цьому не спостерігається (або майже не спостерігаються) жодні контакти з домінуючою культурою, то дана етнічна спільнота віддає перевагу стратегії сегрегації.

За відсутності достатнього прагнення (чи можливості) зберегти культуру й водночас при незначному бажанні підтримувати контакти з іншонаціональним середовищем вибирається маргінальна стратегія акультурації.

Зрештою, інтеграція визначається як збереження культурної та етнічної ідентичності не просто в процесі міжетнічної взаємодії, а в повсякденних контактах з культурою етнічної більшості.

Дж.Беррі особливо наголошує на тому, що недомінантні етнічні групи та їх члени мають бути вільними у виборі будь-якої стратегії акультурації, в противному разі ці явища визначаються іншими поняттями. Втім, сегрегація досить рідко буває результатом вільного вибору людини чи етнічних груп. Ще більшою мірою таке застереження стосується асиміляції та маргіналізації.

Як приклад, що ілюструє чотири стратегії акультурації за Дж.Беррі, Н.Касаткіна наводить “синтетичну модель” сім’ї, описану її студентом в роботі на здобуття бакалавра політології. Цей приклад досить цікавий в контексті загального розуміння проблеми і заслуговує на те, щоб його коротко переповісти.

Після закінчення технічного вузу, подружжя одержало розподіл в Литву, де у нього народились і виросли дочка — 17 років і син — 14 років. Після відновлення незалежності, батьки втратили роботу на підприємстві колишнього союзного підпорядкування. Мати, вивчаючи литовську і англійську мови та відвідуючи курси перекваліфікації, прагнула віднайти нову роботу, яку, зрештою, одержала на конкурсній основі. У вільний час вона бере активну участь в діяльності російського національно-культурного товариства в Литві. Активний соціальний і культурний спосіб життя матері відповідає інтеграційній стратегії акультурації.

Батько досить міцно тримається російських традицій, добре знає російську літературу й історію, відзначає колишні радянські свята й розмовляє лише російською мовою. Після втрати праці він тривалий час був безробітним, а потім влаштувався на приватному підприємстві свого знайомого, де зайняті в основному російськомовні співробітники. Таким чином, батько надав перевагу сепаратній стратегії акультурації.

Дочка закінчує литовську школу, відвідує репетиції в музичному ансамблі, більшість її друзів — литовці, крім того, у неї є товариш-литовець. Їй не подобається російська кухня, традиції (зокрема, стиль одягу). Дочка цілком байдужа до атрибутів російської культури, в музиці та літературі вона віддає перевагу західноєвропейським і американським авторам. Цілком очевидно, що вона обрала асиміляційну стратегію акультурації.

І, зрештою, син. Він не сприймає цінностей російської культури, не розуміючи, який сенс її розвивати в Литві. Але він відчуває себе відчужено і серед литовських однолітків, хоча б із-за його яскраво вираженого російського акценту. Його не радують й успіхи литовського баскетболу. Він немов би зависнув між двома культурами, не віддаючи переваги жодній з них. Син йде маргінальним шляхом, конфліктуючи як з батьками, так і з школою.

Цілком очевидно, що інтеграцію слід вважати найбільш доцільною стратегією акультурації. З одного боку, наслідком адаптації до іншоетнічного середовища є збереження власної етнічної культури групи, разом із певним культурним “збільшенням” за рахунок елементів іншої культури; з іншого боку, існує прийнятна для обох груп основа (загальна складова), на якій відбувається їхня інтеграція в єдине суспільство.

Але інтеграція може бути успішною стратегією акультурації, лише тоді, коли основними установками домінуючої групи є відкритість і толерантність щодо культурних відмінностей. Ця стратегія передбачає як одну з важливих умов обов’язковий взаємний компроміс і взаємне пристосування, що включає визнання усіма групами права на культурні та національні відмінності. В ідеалі, як вважає Дж.Беррі, стратегія інтеграції вимагає від груп етнічних меншостей поступової адаптації до основних цінностей домінуючого суспільства, а більшість має адаптувати соціальні інститути (освіту, культуру, управління, судову справу тощо) для їх кращої відповідності потребам багатонаціонального суспільства. Інтеграційна стратегія найбільш придатна для реалізації тільки в такому мультикультурному суспільстві, в якому відносно низький рівень упереджень (тобто мінімально поширена символічна дискримінація або расизм, етноцентризм), позитивні взаємовідносини між різними культурними групами, досить широкий діапазон культурних цінностей суспільства, зримо появляється ідеологія толерантності.

Слід відзначити, що інтеграційна стратегія не лише як теорія, а й як практична модель дедалі більше привертає до себе увагу фахівців в ряді пострадянських країн. Зокрема, Латвія та Естонія розробили спеціальні державні програми інтеграції своїх суспільств, органічною складовою яких є міжетнічна інтеграція.

Зрозуміло, українська ситуація суттєво відрізняється від балтійської, де, за словами самих розробників державної програми “Інтеграція в естонському суспільстві. 2000-2007 рр.”, проведені в середині 90-х років соціологічні дослідження засвідчили тенденцію до формування в Естонії моделі “два суспільства в одній державі”. А член правління Об’єднаної народної партії Естонії А.Єгоров говорить про соціально-політичний вододіл, що проліг між двома спільнотами. Йдеться про те, що одна з них — естонці — знаходиться біля керма державної влади, контролює потоки ресурсів, а інша все далі і далі відтісняється вниз соціальної піраміди [4].

Усвідомлюючи загрозливу з точки зору соціальної і політичної безпеки тенденцію розвитку Естонії за моделлю “два суспільства в одній державі”, з метою виправлення такої ситуації, й було розроблену вищезгадану державну програму інтеграції естонського суспільства. З врахуванням естонських реалій, ця програма покликана реалізувати три основні цілі інтеграції:

— комунікативно-мовна інтеграція, тобто відтворення в Естонії єдиного інформаційного простору та естономовного середовища в умовах різноманітності культур і толерантності;

— політико-правова інтеграція, тобто формування лояльного до Естонської держави населення і зменшення кількості людей, що не мають громадянства Естонії;

— соціально-економічна інтеграція, тобто досягнення кожним членом естонського суспільства конкурентноздатності та суспільної мобільності.

Подібні цілі покликана виконати й державна програма інтеграції латвійського суспільства.

Ясна річ, для України не є актуальними завдання політико-правової та соціально-економічної інтеграції в таких контекстах, в яких вони є актуальними для держав Балтії. Лояльність до Української держави переважна більшість її жителів різних національностей переконливо засвідчила на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. І хоча наступні соціологічні опитування фіксували певне зменшення числа беззастережних прихильників української державності, більшість населення пов’язує своє майбутнє саме з незалежністю. В Україні не постерігається скільки-небудь серйозне бажання чи прагнення створювати політичні партії за етнічною ознакою. Від самого початку незалежності у нас не стояла і не стоїть проблема громадянства для неукраїнців. Навіть у випадку кримських татар ця проблема, що мала свою специфіку, вже практично вирішена.

Досить своєрідно виявляється етнічний чинник у формуванні ієрархічних зв’язків в соціальній структурі українського суспільства. На відміну від багатьох інших багатонаціональних суспільств, певні диспропорції за етнічною ознакою склалися тут аж ніяк не на користь титульної нації.

Справа в тому, що реальне становище людей все ще значною мірою залежить від місця їх мешкання, кращих, як порівняти з селом, умов для реалізації творчих можливостей людини й, тим самим, для її соціального розвитку в містах, передовсім великих. Звідси соціальне обличчя етнічних спільнот, зокрема, рівень освіти й кваліфікації не в останню чергу обумовлюються співвідношенням у складі кожної з цих спільнот міського та сільського населення. Урбанізовані етнічні групи посідають зазвичай престижніші соціальні позиції, мають більшу частку зайнятих працею вищої кваліфікації.

Це чітко простежується, приміром, за показниками вищої освіти, яка є однією з головних умов отримання висококваліфікованої праці та досягнення престижних соціальних позицій. Так, за переписом 1989 р., серед зайнятого населення вищу (в тому числі незакінчену вищу) освіту мали 12,7% українців, 21,6% росіян, 47,1% євреїв, 15,5 білорусів, 5,5% молдован, 10,4% болгар, 10,6% поляків. Найбільше осіб з вищою освітою мали найурбанізованіші (євреї та росіяни), найменше — найменш урбанізовані (болгари та молдовани) етнічні групи. Дослідження кваліфікаційного складу зайнятих серед семи вказаних найчисельніших етнічних спільнот України виявляє його відмінності та особливості пропорцій у кожної.

Провідне місце за структурними пропорціями кваліфікаційного складу зайнятих посідає єврейська етнічна група. Питома вага працівників, зайнятих в управлінні, у цієї групи є найвищою в Україні й майже вп’ятеро перевищує таку ж питому вагу у молдован. Російська етнічна група, питома вага якої серед усіх зайнятих дорівнює 22,7%, становить третину зайнятих у науці та приблизно 30% усіх управлінців України.

Пропорції кваліфікаційного складу зайнятих серед українців у цілому відповідають середньому рівню як порівняти з іншими етнічними спільнотами. Проте до сьогодні залишається досить значною частка людей некваліфікованої фізичної праці — вона становить більш як чверть усіх зайнятих українців і майже половину всіх працюючих молдован [5].

Цілком очевидно, що навіть побіжний аналіз професійно-кваліфікаційної структури різних етнічних спільнот України висвітлює ряд проблем, які ще потрібно розв’язати в ході соціально-економічної інтеграції багатонаціонального українського суспільства. Проте це проблеми дещо іншого характеру, ніж ті, що мають місце в Естонії та Латвії. До того ж загальний вплив етнічного чинника на їх вирішення, як і на реалізацію відповідних завдань в сфері політико-правової інтеграції, є незрівнянно меншим, ніж у державах Балтії.

В той же час, подібно до усіх інших пострадянських країн, за винятком Російської Федерації, для України надзвичайно актуальним завданням є досягнення комунікативно-мовної інтеграції, відтворення єдиного інформаційного простору та спільного україномовного середовища в умовах різноманітності культур і толерантності. Це завдання є центральним на шляху реалізації в Україні стратегії міжетнічної інтеграції загалом.

Доводиться констатувати, що українська мова як державна ще не набула необхідного поширення в усіх її функціональних виявах на всій території України. Суспільний і побутовий престиж української мови не адекватний її виражальним можливостям та високому рівню розвитку. Питома вага використання української мови в усіх сферах суспільного життя є значно меншою порівняно з відсотком українців у загальній чисельності населення в Україні.

Як засвідчують дані соціологічних опитувань, в тому числі дані моніторингу Інституту соціології НАН України, що проводиться з 1994 р., дослідження М.О.Шульги “Функціонування української і російської мов в українському суспільстві”, результати якого були опубліковані в книзі “Проекты законов о языках — экспертный анализ”[6], з точки зору мовних відносин в сучасному українському суспільстві досить поширена маргінальна модель акультурації. Однією з найважливіших сутнісних характеристик цієї моделі є т. зв. українсько-російська двомовність, що досить часто виявляє протиприродну розбіжність етнічного походження людини і її рідної мови і мови спілкування в сім’ї. Так, якщо за даними перепису населення 1989 р. в Україні проживало близько 73% українців та 22% росіян, то показники щодо рідної мови, які щорічно з 1994 по 2001 рр. одержувались в моніторингу Інституту соціології НАН України (вибірка складає трохи більше 1800 осіб, репрезентує все доросле населення і охоплює всі області України та АРК), залишаються незмінними в межах 60-62% — українська мова, 35-38% — російська мова, 2-3% — інші мови. Водночас, як засвідчують дані опитування, проведеного в рамках зазначеного моніторингу у січні 2001 р., тільки 37% респондентів спілкуються в сім’ї винятково українською мовою, 37% — винятково російською мовою, 1% — іншими мовами, 26% — по-різному, залежно від обставин [7]. Зрозуміло, національність респондентів, згідно з правилами репрезентативного опитування, в цілому відповідає пропорціям нинішньої етнонаціональної структури українського суспільства.

Тут не будемо зупинятись на відомих і вже добре з’ясованих історичних і політичних причинах, що зумовили переваги на користь російської мови. Зазначимо лише, що маргінальна стратегія акультурації характерна як для значного числа українців, так і для певного числа росіян в Україні. Ця ж стратегія визначає етномовну поведінку переважної більшості членів груп білорусів, євреїв та ряду інших. Значно меншою мірою це стосується, скажімо, угорської та румунської етнічних спільнот.

Разом з тим, в силу етнокультурної і релігійної специфіки та історичної традиції, окремі етнічні спільноти в Україні, зокрема цигани, групи іммігрантів з ряду мусульманських країн, віддають перевагу сегрегаційній стратегії акультурації.

Що ж до асиміляційної стратегії акультурації, то в Україні її можна спостерігати, як правило, лише на індивідуальному рівні.

Певно, будь-яка стратегія акультурації, якщо вона обирається людиною чи групою індивідів добровільно, має право на існування. Хоча, зрозуміло, не буває в поліетнічних суспільствах цілком добровільних стратегій акультурації, що здійснюються за моделями асиміляції, маргіналізації і сегрегації. Такі моделі переважно є наслідками деформаційного розвитку міжетнічних відносин.

Найбільш адекватною потребам регулювання міжетнічних відносин в Україні, забезпечення специфічних етнокультурних інтересів різних етнічних спільнот, усунення чинників міжетнічної напруженості й міжетнічних конфліктів, зрештою, реалізації європейського вибору Української держави є, на наш погляд, інтеграційна стратегія акультурації.

Поза усіма іншими завданнями, стратегія інтеграції покликана здійснити стабілізуючий вплив на етнополітичний ренесанс, що його нині переживає Україна і який за різних соціальних обставин може відігравати як функціональну, так і дисфункціональну роль.

Як відомо, в основі стосунків між етнічною більшістю (українською нацією) і етнічною меншістю (сукупністю неукраїнців) лежать, хоч і не завжди одномірно виявлені, спільність і розбіжність етнічних інтересів кожної з цих категорій. Спільність їх інтересів виявляється в головному — у прагненні побудувати демократичну, соціально орієнтовану правову державу.

Проте в іншій важливій сфері — у прагненні етнічних спільнот до розширеного відтворення своїх етнокультурних і етноментальних характеристик — їхні інтереси не завжди збігаються. Це відбувається тому, що в багатонаціональній державі або в державі з багатонаціональним складом населення, якою є й Україна, етнічні інтереси формуються у зв’язку з відмінностями в становищі різних етнічних груп в суспільному житті. Відтак етнічні інтереси певної спільноти соціологічно стають інтересами лише тоді, коли досягається відповідний рівень етнічної (групової) самосвідомості даної спільноти, а саме усвідомлення етнічних інтересів здійснюється у ході перманентного процесу порівняння, тобто співставлення рівня задоволення етнокультурних потреб “своєї” спільноти з аналогічним задоволенням потреб інших спільнот. Етнічні інтереси завжди спрямовані на збереження або зміну становища певної етнічної групи в суспільстві. Звідси міжетнічна інтеграція має розглядатися як певний контініум від позитивних своїх значень до негативних, від ситуацій, коли дії етнічних спільнот вписуються в коло відповідних вимог суспільства до перешкод, що виникають на шляху між культурної взаємодії.

Одним з найважливіших досягнень державної етнонаціональної політики України за роки її незалежності стало створення умов для усвідомлення різними етнічними спільнотами своїх етнічних інтересів. Разом з тим, певні розбіжності в цих інтересах, спричинені, зокрема, синхронністю процесів етнічного відродження як української нації, так і національних меншин, об’єктивно породили деяку конкурентність стосунків у цій сфері і водночас деякі суперечності розвитку поліетнічного українського суспільства.

Такі суперечності, до речі, не вичерпуються розбіжностями міжетнічними інтересами титульної (української) нації та етнічними інтересами сукупності національних меншин. Вони проявляються і як суперечності між інтересами етнічних спільнот, які претендують на статус корінних народів України, та інтересами решти етнічних меншостей держави, і як суперечності в середовищі самих, так би мовити, “класичних” національних меншин України. Тут варто зазначити, що в силу різних обставин, насамперед історичних, є у нас національні меншини (приміром, угорці та румуни), які мають значно більші можливості для задоволення своїх етнокультурних потреб (школи, мова, культурні центри тощо), ніж інші спільноти. Росіяни ж, із зрозумілих причин, мають у своєму розпорядженні цілком завершену етнокультурну, освітню та мовну інфраструктуру в Україні.

Хоча завдяки зваженій і досить ефективній державній етнонаціональній політиці міжетнічні суперечності в українському суспільстві майже не проявляються назовні, вони несуть в собі певний конфліктогенний потенціал. Що потрібно зробити для того, аби міжетнічні суперечності й надалі не переростали в міжетнічні конфлікти, а стали джерелом поступального конструктивного розвитку етнополітичної сфери?

Такий розвиток можна забезпечити, на наше переконання, тільки шляхом розробки і реалізації системи заходів, які б забепечили усвідомлене, добровільне прийняття усіма етнічними спільнотами України стратегії міжетнічної інтеграції. Її мета — так розбудувати поліетнічне українське суспільство, в якому різні етнічні спільноти при збереженні своєї ідентичності будуть вважати Україну своїм домом і цінувати це. Міжетнічна інтеграція — це не тільки потреба знаходження міри збігу етнічних інтересів, але й здатність до довіри.

Результатом інтеграційного процесу, який, після широкого попереднього громадського обговорення його засад й досягнення відповідного консенсусу, мав би бути втілений у спеціальній державній програмі, стане українська версія мультикультурного суспільства. Це суспільство і надалі визначав би культурний плюралізм. Але, з іншого боку, воно характеризувалось би досить міцною загальною складовою.

Культурний плюралізм полягає в тому, що для національних меншин гарантуються усі можливості забезпечення їхньої самобутності, збереження і розширення їхніх етнокультурних прав на основі національного законодавства, а також прийнятих Україною міжнародних зобов’язань. Зокрема, вже зараз стала очевиною необхідність визначення конкретних і дієвих механізмів реалізації прав етнічних спільнот на національно-культурну автономію, передовсім права на одержання освіти рідною мовою, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації тощо. Для цього потрібно якнайшвидше розробити й ухвалити або спеціальний закон про національно-культурну автономію, або внести відповідні зміни і доповнення в статтю шосту чинного закону “Про національні меншини в Україні”.

Відмінність інтеграції від тієї ж асиміляції полягає в двох процесах, що відбуваються одночасно: з одного боку збереження мови та культурних особливостей етнічної групи, з іншого — інтегрування в українському суспільстві на базі загальної складової.

На наш погляд, ця складова має бути територіально, політично і культурно детермінована з Україною і українською нацією. Наведемо лише один аргумент. Україна, як і переважна більшість європейських країн, до речі, як і Росія, самим своїм державним існуванням завдячує тому, що до цього прагнула насамперед нація, котра традиційно проживає на даній території, а на ній найчисельнішою етнічною спільнотою; територія розселення цієї нації визначила кордони держави, а самоназва нації — назву держави.

З точки зору досягнення стратегічних цілей міжетнічної інтеграції загальну складову цього процесу мають втілювати три основні цінності: українська державність, територіальний патріотизм, державна українська мова. Особливий наголос слід зробити на комунікативно-мовній інтеграції, за якої українська мова як державна змогла б реалізувати свою державотворчу та консолідуючу роль і утвердитися як основний засіб функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території країни одночасно зі створенням найсприятливіших умов для вільного розвитку російської та інших мов національних меншин.

В цілому, міжетнічна інтеграція — це процес, який покликаний забезпечити утворення в Україні сучасної нації як поліетнічної спільноти, об’єднаної історичною долею, державною мовою, інститутом громадянства.

В той же час до інтеграційної сфери не можуть відноситись: рідна мова національних меншостей, освіта рідною мовою національних меншостей, етнічні традиції, релігійні вірування, сімейні традиції, індивідуальні стилі життя.

З огляду на тривалий період перебування України у складі інших держав і (як наслідок) серйозне деформування в минулому її етнонаціональної сфери, важко розраховувати на швидке досягнення повної міжетнічної інтеграції українського суспільства. Інтеграція спрямована у майбутнє і не може бути обмеженою в часі. Сприятливими чинниками для успішного просування України шляхом міжетнічної інтеграції є те, що:


  • Україна дедалі ширше включається у світове співтовариство демократичних держав, наслідуючи при цьому відповідне законодавство і практичний досвід вирішення етнополітичних проблем;

  • ми маємо власний досить цікавий та позитивний досвід розв’язання складних етнополітичних проблем (період УНР, частково за доби УРСР, після проголошення незалежності у 1991 році);

  • безпека і добробут етнічної більшості та етнічних меншостей в Україні невіддільні;

  • в українському етнополітичному просторі не існує міжетнічних суперечностей, яких не можна було б не вирішити мирними, компромісними засобами;

  • на побутовому рівні, що підтверджують результати соціологічних досліджень, в українському суспільстві майже не спостерігається міжетнічної відчуженості, чому сприяють міжетнічні шлюби, ділове партнерство, поліетнічні колективи на роботі і т.д.


  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка