В. Б.Євтух, В. П. Трощинський, Л. О. Аза Міжетнічна інтеграція: постановка проблеми в українському контексті Київ — 2003 удк ббк



Сторінка2/6
Дата конвертації07.03.2016
Розмір1.25 Mb.
1   2   3   4   5   6

Розділ ІІ. Субєкти етноінтеграційного процесу та чинники, які обумовлюють їхній розвиток
Етноінтеграція або міжетнічна інтеграція розуміється нами як процес взаємодії двох і більше етносів чи етнічних спільнот, що призводить до формування у них ряду спільних культурно-побутових ознак, але не викликає змін етнічної самосвідомості. Зрозуміло, будь-яка взаємодія, в тому числі у рамках етноінтеграційного процесу, передбачає виявлення її суб”єктів та чинників, що обумовлюють їхній розвиток. В даному випадку під суб”єктами етноінтеграційного процесу мається на увазі сукупність різних за чисельністю, походженням та рівнем внутрішньої згуртованості етнічних спільнот, що утворюють етнонаціональну структуру українського суспільства й тією чи іншою мірою переживають стадію етнічного чи то етнополітичного відродження.

Феномен відродження етнічностей чітко виявляє себе починаючи з середини 1960-х років і з різною силою у різних поліетнічних країнах світу дає себе знати вже впродовж останніх майже сорока років. Одним з перших дослідників, який спробував дати характеристику цьому явищу і узагальнити його вплив на суспільні процеси, був англійський етнолог Ентоні Сміт [1]. Щоправда, він для означення феномену (на відміну від нашого контексту) вжив термін «етнічне відродження» («етнічний ренесанс»). Підкреслимо, що і Е.Сміт й інші етнологи, етносоціологи та етнополітологи (мається на увазі зарубіжні) більшою мірою користуються саме цим терміном. І відразу варто з’ясувати співвідношення між термінами “етнічний ренесанс” та «етнополітичний ренесанс». Перший термін більш доречний до вживання, коли мова йде про відродження етнічностей (етнічних меншин) у рамках поліетнічних країн, де сформувалися політичні нації з чітко визначеною домінуючою більшістю, а інші етнічні компоненти етнонаціональної структури інтегровані у ці нації. У рамках інтегративних процесів етнічних рухів у таких країнах час від часу спостерігається активізація етнокультурного життя меншин, подеколи загострюються відносини між останніми і домінуючою більшістю (як правило, у контексті втілення етнополітики владними структурами). Два мотиви є найхарактернішими для таких процесів: 1) прагнення меншин, зазвичай, стимульоване лідерами їхніх організацій, зайняти більш вагомі ніші у суспільному житті тієї чи іншої країни; 2) невдоволення станом задоволення потреб етнокультурного розвитку меншинних груп населення та етнополітикою держави.

Описані вище процеси характерні для більшості поліетнічних країн світу. Однак є країни, яким властивий дещо інший перебіг подій. До них належать передовсім нові країни, які виникли на території колишнього Радянського Союзу та колишньої Югославії [2]. Суттєва відмінність етнонаціональних процесів у цих країнах від більшості європейських країн полягає у тому, що тут почали формуватися політичні нації на основі домінуючої у кількісному плані етнічної більшості. Етнічна більшість стає ядром, основоположним компонентом нової територіально-політичної (потестарної) спільноти [3] — держави, котра, як правило, перебирає назву цієї більшості: українці в Україні, македонці в Македонії, словени у Словенії і т.д. З цим процесом переходу у нову якість пов’язане і етнічне піднесення (етнічне відродження) більшості. У згаданих країнах відбувається перетворення етносоціальних організмів (ЕСО) [4] етнічних більшостей, які були позбавлені власної реальної політичної надбудови (до речі квазі декоративна політична надбудова існувала і за часів Радянського Союзу та соціалістичної Югославії), у визначальний чинник розвитку нових держав. У випадку з Україною українська етнічна спільнота як етносоціальний організм, хоча і не зовсім тотожна з поняттям держави, але дуже щільно з ним пов’язана, принаймні набагато щільніше, аніж до незалежності навіть з тогочасним квазі державним утворенням — Українською Радянською Соціалістичною Республікою. За таких умов українці об’єктивно отримали можливість відроджувати і розвивати у повному обсязі атрибути своєї етнічності, а особливо ті, які раніше з погляду Москви класифікувалися як загрозливі процесові формування “нової історичної спільності — радянський народ” та за своєю суттю складали єство української етнічності. Оскільки повністю не можна було заборонити, витравити історичну пам’ять про етнокультурну спадщину українського народу (не лише через прийняття офіційних документів з цього приводу, але й завдяки цілеспрямованим заходам типу залучення українців до освоєння цілинних земель Казахстану, будівництва Байкало-Амурської магістралі тощо), то вияв самобутності українців дозувався і контролювався центральною владою із Москви. Сьогодні таких перепон на шляху самореалізації українців як етнічної спільноти немає; більше того, з’явилася реальна можливість (вже котрий раз) відбутися українцям як етносоціальному організмові, що має свою державу.

Саме цей момент дає підстави для вживання терміна «етнополітичний ренесанс» як такого, котрий адекватно відтворює сутність сучасного стану основного компонента етнонаціональної структури українського суспільства: з одного боку, він вказує на суто етнічний аспект, а з другого, — фіксує присутність політичної волі більшості до закріплення своєї державності. До того ж, за умов етнічного відродження і утвердження україноетнічних елементів в етнонаціональному розвитку держави збільшується інтеграційний потенціал українського етносу, мається на увазі центростимулюючі можливості. Про ознаки етнополітичного ренесансу мова піде нижче, а принагідно зазначимо, що цей термін може бути застосований і до інших компонентів етнонаціональної структури суспільства. Параметри його застосування до останніх, як і характерні риси самого ренесансу у останніх, а також їхньої участі у етноінтеграційних процесах, розглянемо після з’ясування наповненості етнонаціональної структури суспільства [5]. До речі, згідно з класифікацією відомого німецького правознавця з питань національних меншин Георга Бруннера, Україна за етнічним складом населення є гетерогенною (неоднорідною), оскільки тут відсоток національних меншин перевищує 10% [6].

Отже, згідно з офіційними даними (перепис 1989 р.) на території України мешкають представники майже 130 етносів. Щодо типів етнічних спільнот, то у етнонаціональній структурі нашої країни сьогодні можна виділити українську націю та етнічні меншини. Щоправда, у Конституції України йдеться також і про корінні народи. На нашу думку, поняття «корінний народ» безпідставно попало у правові документи України, оскільки воно не визначене і, скажімо, за традиційним сприйняттям корінних народів у міжнародній практиці, воно не може бути застосоване в українському контексті. Якщо ж брати за основну ознаку визначення поняття «корінний народ» відсутність державного утворення поза межами України, то на такий статус в Україні можуть претендувати гагаузи, караїми, кримські татари та кримчаки.

Певні відмінності спостерігаються також і у сприйнятті поняття «етнічна (національна) меншина». На відміну від багатьох європейських поліетнічних країн згідно з концепцією визначення поняття у нашій країні до меншин можна зарахувати практично представників усіх етносів, які нині проживають в Україні. Зокрема, згідно з Законом України «Про національні меншини в Україні» «до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою» [7]. Дискусії останніх років (на теоретичному і практичному рівнях), аналіз реалізації прав національних меншин в інших поліетнічних країнах (наприклад, Угорщина, Словаччина) спонукає до більш чіткого визначення критеріїв, за якими можна було б представників тих чи тих етносів України зараховувати до національних меншин. Зокрема йдеться про їхній кількісний склад, тривалість проживання на даній території тощо.

Ведучи мову про етнонаціональну структуру, на сьогоднішній день ми запропонували б визначити її таким чином: український етнос (українська етнонація); етнічні групи — серед них з невизначеним статусом (корінні народи/національні меншини) та національні меншини; представники окремих етносів. Кілька моментів до пояснення запропонованої структури у контексті етнополітичного ренесансу. Український етнос — найчисельніша етнічна спільнота України (понад 37 млн.). Щодо етнічних груп з невизначеним статусом, то до них можна віднести гагаузів (близько 32 тисяч), караїмів (близько 1400), кримських татар (нині понад 250 тисяч), кримчаків (520).

За відсутності чітких критеріїв визначення поняття «національна меншина» в українському політико-правовому полі і офіційній практиці (етнополітиці) запропонуємо у рамках даного аналізу скористатися критеріями, які були покладені в основу визначення поняття «національна меншина» учасниками спільної робочої групи Ради Європи і України у рамках виконання пілотного проекту «Освітня політика і меншини. Україна». Одначе варто мати на увазі, що вони базуються на відомому визначенні поняття «національна меншина» Ф.Капоторті [8]:

група населення, яка відрізняється від основної групи населення своїм етнічним походженням чи то своєю національністю, чи то своєю мовою, чи то своєю релігією; за своєю кількістю поступається основній групі населення; не займає домінантної позиції в країні; демонструє бажання зберігати свою самобутність і свою культуру, традиції, релігію чи мову; не складається з недавніх іммігрантів або біженців; має глибоке коріння в країні проживання (як правило, громадяни цієї країни).

Додамо до цього, група населення, яка має достатню кількість індивідуумів, котрі усвідомлюють себе членами цієї групи й здатні репродукувати свою самобутність через участь у діяльності етнічних організацій, художніх колективів, створення умов для збереження і розвитку своєї мови тощо. Тобто володіти внутрішніми резервами для досягнення, за Р.Бретоном, «конституційної наповненості» структур національної меншини [9]. У контексті дискусії про визначення поняття суті та функцій національної меншини доречно нагадати про цікаву, на наш погляд, запропоновану відомим німецьким дослідником Ф.Гекманном класифікацію етнічних меншин, котрі за своїм змістом включають національні меншини. Згідно з його версією етнічні меншини можуть бути: 1) національні меншини; 2) регіональні меншини; 3) мігрантські меншини; 4) колонізовані меншини; 5) нові національні меншини [10]. Принагідно варто, принаймні стисло, подати їхні характеристики: 1) національні меншини утворилися внаслідок виникнення націй-держав (національних держав), для котрих важливою умовою було співпадіння державної самоорганізації й етнічної приналежності їхнього населення. “Острівки” з відмінною етнічною ідентичністю у рамках утворених національних держав й складали національні меншини як різновид етнічної меншини; 2) регіональними меншинами є групи населення, які з різних причин всупереч уніфікації та асиміляції зберегли етнічну ідентичність, або ж завдячуючи етнічним і політичним рухам заново хочуть відкрити і оживити “призабуті” етнічні традиції й культуру, а також окремі образи минулого. Власне, ті меншини, які тримаються своєї ідентичності, що була їм властива до утворення національних держав; 3) інший тип меншини — емігрантський — добре знайомий і українській науковій літературі, оскільки іммігранти постійно перебувають у полі зору дослідників; 4) щодо колоніального типу етнічних меншин, то їх приклади легко віднайти у багатьох поліетнічних країнах світу: індіанці у Північній Америці, древні жителі Австралії, полінезійське населення Австралії, пігмеї та бушмени Африки; згідно з визначенням Ф.Гекманна, “колоніальні меншини” — це нащадки древнього населення завойованих і заселених колоністами територій, які у процесі пограбування, знищення й витіснення були позбавлені їхньої успадкованої економічної основи життя й соціальна структура та культура котрих була вкрай знищена; 5) останній тип етнічних меншин — “нові національні меншини” — є результатом утворення нових національних держав, причому на етапі становлення останніх. Певною мірою до цього типу меншин можна віднести і меншини (діаспори), які утворилися на терені колишнього Радянського Союзу, у тому числі і в Україні.

Отже, враховуючи вищесказане, до національних меншин в Україні є підстави, на наше переконання, зараховувати такі етнічні групи населення: росіяни (понад 11 млн.); євреї (близько 500 тис.); білоруси (понад 400 тис.); молдовани (понад 300 тис.); болгари (понад 200 тис.); поляки (понад 200 тис.), угорці (понад 160 тис.), румуни (понад 130 тис.), греки (близько 100 тис.), татари (близько 90 тис.), вірмени (близько 55 тис.), німці (близько 50 тис.), рома (близько 50 тис.), азербайджанці (приблизно 37 тис.), грузини (близько 24 тис.), литовці (понад 11 тис.), чехи (близько 10 тис.), словаки (близько 8 тис.), естонці (понад 4 тис.) [11]. Завважимо, що ця пропозиція не є остаточною і категоричною; можливо, поза увагою залишаються інші чинники, дія котрих поки що не виявляється з повною силою і вони не враховуються дослідниками.

Інші громадяни України неукраїнського етнічного походження не відповідають визначеним вище критеріям і є підстави класифікувати їх як представників етносів і і окремих представників етносів. Останнє зумовлено їхньою чисельністю — від кількох тисяч до 2-3 чоловік. Зауважимо також, що у багатьох етнічних груп населення України існують внутріетнічні групи — субетнічні групи, котрі внаслідок різних причин зберігають свої специфічні риси культури, діалектні особливості мови та самоназву (мікроетнонім). Це зокрема, в українців — бойки, гуцули, лемки, литвини, поліщуки, русини; у росіян — козаки; у кримських татар — півдненнобережні («ялтинські»), гірські («татлар»), центральнокримські («орта-полак»), степові («ногайлар»); у татар — волго-уральські, сибірські, астраханські; такі групи існують також серед греків, молдован, рома, угорців, поляків [12].

Кожному із перерахованих компонентів етнонаціональної структури українського суспільства різною мірою властивий етнічний ренесанс. На наш погляд, найбільш очевидно він виявився у українського етносу і окремих національних меншин.

Український етнос, незважаючи на обмежені (ідеологічно й економічно) можливості за часів Радянського Союзу, зберіг потенціал своєї самобутності, а після отримання незалежності почав реалізовувати цей потенціал і не лише у рамках географічної території, яка і раніше була населена переважно етнічними українцями у складі іншої держави, але вже у рамках етнополітичного організму (ЕПО) [13], де він складає домінуючу частину населення. За цих умов, особливо у перші роки незалежного розвитку, були відчутні результати етнічного відродження українців: від впровадження української етнічної символіки у якості державної до формування досить стійкої етнічної самосвідомості і належності до єдиної спільноти.

Цей процес супроводжувався утвердженням позицій української мови в усіх сферах суспільно-громадського життя, зокрема у державному управлінні, і, навіть, у сфері особистісних стосунків; мала місце до певної міри інтенсивна дерусифікація різними обставинами зрусифікованих українців. Відбувалося відродження традицій та історичної пам’яті українського народу, прикладом чого може слугувати козацький рух, відновлення діяльності громадських організацій (що було притаманно українському національному рухові, зокрема на початку минулого століття) й різних форм участі громадян країни у її суспільному житті (наприклад, жіночі клуби, народні доми, об’єднання за поза професійними інтересами тощо).

З одного боку, показником, а з іншого, значним стимулятором українського етнополітичного ренесансу у новітній час стало введення в школах та інших учбових закладах таких дисциплін, як народознавство та українознавство і утвердження цих дослідницьких напрямків у якості пріоритетних у системі соціогуманітарних наук. Важливим показником процесу відродження для українців України стала інтенсифікація зв’язків з громадянами українського походження (“українською діаспорою”) [14] в інших країнах й усвідомлення українства у всьому світу як єдиного українського етносу [15].

Ще одним, з нашого погляду, надто суттєвим чинником етнополітичного ренесансу українців стало функціонування України як самостійного суб’єкта міжнародно-правових, міжнародно-політичних і міжнародно-економічних процесів. Зокрема прихід в Україну представництв міжнародних, міждержавних організацій, міжнародних неурядових організацій, іноземних фірм і утворення спільних з українським та іноземним капіталом підприємств відіграли важливу роль у становленні українського етносу в Україні як визначального цементуючого компонента (mainstream) у державотворчих процесах. Така їхня роль визначалась тим, що вони йдуть в Україну як самостійну державу й їхнє функціонування відбувалося у рамках процесу утвердження самодостатності українців як вирішального чинника творення української нації (у політичному значенні цього терміна) й української держави. Йдеться про адаптацію до такого перебігу подій й певною мірою сприйняття їх як закономірних, що, зокрема, відбилося в інтегруванні української (державної) мови у їхню діяльність (підбір кадрів для роботи в Україні зі знанням української мови, принаймні, таким надавалася перевага; офіційне листування українською мовою; введення до штату перекладачів з українською мовою тощо).

Специфічним чином етнічний ренесанс українського етносу відбився у середовищі його субетнічних груп. Це виявилося передовсім у зацікавленості особливостями (історичними, географічними, етнокультурними) свого походження та свого статусу у сучасній ієрархії українського етносу. Така зацікавленість, як правило, переростала у більш бережливе ставлення до етнографічної спадщини груп і плекання самобутніх традицій і звичаїв у рамках українського етносу як частки цієї етнічної спільноти. Одночасно етнополітичний ренесанс українського етносу та національних меншин дав поштовх лідерам русинської субетнічної групи до артикуляції претензій на свою окремішність від українського етносу й переконань до необхідності боротьби за визнання русинів щонайменше окремою національністю, а той взагалі нацією [16]. Констатуючи відсутність у русинів багатьох рис, притаманних етнічній меншині, етносу, а тим більше нації (як в етнічному, так і у політичному сенсі), можна стверджувати безпідставність подібних претензій і класифікувати це як найбільш концентрований вияв процесу політизації етнічності, що має місце в умовах етнополітичного відродження не лише в Україні, але й інших поліетнічних країнах світу [17].

Повертаючись до ролі українців як суб’єкта етноінтеграційних процесів, власне як їх головного актора, можна стверджувати, що така його роль значною мірою обумовлюється не лише кількісними показниками та історичними пріоритетами українців, але і фактом достатнього жвавого ренесансу у їхньому середовищі.

Щодо етнополітичного ренесансу у середовищі національних меншин, то тут варто звернути увагу на два моменти: 1) інтенсивне «пробудження» етнічної самосвідомості і прагнення до відродження етнічної самобутності; 2) пошуки шляхів до ефективної участі у суспільно-політичних процесах, до самоутвердження як дійових чинників державотворення з зайняттям відповідних ніш в економічному і політичному житті нової держави. У першому аспекті фіксується щонайменше три особливості:

1) зміна статусу російської етнічної групи населення, коли вона фактично була домінуючою у суспільному житті Україні як складової СРСР, і трансформації її у національну меншину (до речі, українські росіяни підпадають повністю під запропоновані вище критерії поняття “національної меншини”) з відповідними політико-правовими статусними нормами, притаманними такому типу етнічних спільнот;

2) особливий характер відродження у тих національних меншин, які і до незалежності демонстрували досить високий рівень внутрішньої згуртованості (це явище прибрало назву “етнічна солідарність”) [18], що дозволяло зберігати і певною мірою розвивати їхню етнічну самобутність (болгари, молдовани, поляки, румуни, угорці). Тут процес етнічного відродження мав достатній грунт для своєї інтенсифікації і питання стоїть більше у плані утвердження себе як дійових факторів державотворчих процесів і посилення свого впливу на прийняття рішень, принаймні на місцевому і регіональному рівнях;

3) в окрему групу можна виділити ті національні меншини, де процес відродження відбувається надто швидкими темпами, але у них не було такої бази, як, скажімо, у тих меншин, про які йшлося вище. Сюди можна віднести азербайджанців, білорусів, вірменів, греків, євреїв, німців, рома, татар, словаків, чехів та деяких інших. У середовищі цих меншин інтенсивно відбувалося утворення своїх етнічних організацій, відкриття шкіл або класів з етнічними мовами навчання, засновувалися періодичні або ж епізодичні видання і т.д. Можна сказати, що формувалася система “конституційної наповненості”. Разом з тим вони активно почали включатися у суспільно-політичні процеси і прагнуть до статусу дійового чинника (саме як самобутніх етнічних спільнот) у формуванні офіційної політики, принаймні у сфері етнонаціонального розвитку. На наш погляд, останнє поки що не дуже вдається, бо вони, як правило, ще не сформувалися у стійкі структурні компоненти етнонаціональної структури українського суспільства з чітко вираженим почуттям етнічної солідарності. З цим пов’язана і велика кількість організацій у деяких меншин, і певна конкуренція за лідерство у своїх етнічних рухах.

Серед типових і найхарактерніших рис етнічного відродження національних меншин можна назвати наступні: 1) утворення організацій з переважаючим членством представників однієї етнічності. Таких організацій на всеукраїнському, регіональних та місцевих рівнях нараховується понад 400; 2) діяльність художньо-мистецьких колективів, які збирають, відтворюють і пропагують фольклор, традиції, звичаї своїх етносів (за попередніми підрахунками нині таких в Україні налічується близько 2000); 3) функціонування державних шкіл з повним, частковим або епізодичним навчанням етнічними мовами: за даними Міністерства освіти і науки на кінець минулого століття їх в Україні було понад 5 200, із них понад 2 500 російських, 108 — румунських, 65 — угорських, 3 — польських, 6 — кримськотатарських (за даними Фонда досліджень і підтримки корінних народів Криму на півострові у 1999 році налічувалося 7 шкіл з кримськотатарською мовою навчання, 4 з поглибленим вивченням кримськотатарської мови, 10 шкіл з двома мовами — кримськотатарською та російською [19]; понад 2400 — з двома мовами навчання; 3 — з трьома мовами навчання [20], недержавних учбових закладів (як правило, недільні школи); наявність середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, які готують фахівців мовами етнічних меншин, або ж у яких викладаються спеціальні дисципліни (переважно філологічного циклу та народознавчого характеру); 4) видання преси етнічними мовами або ж для етнічних меншин — вони виходять з різною періодичністю і різними накладами (на кінець минулого століття їхня кількість сягала 105, а з’являлися вони 23 мовами) [21]; 5) радіомовлення (угорською, румунською, єврейською, болгарською) складало близько 1800 годин на рік; телемовлення (тими ж мовами) — понад 500 годин на рік [22]; 6) видання літератури (не лише підручників) мовами національних меншин (з цією метою у 1992 році була утворена Головна редакція літератури мовами національних меншин). За її даними, впродовж 8 років було видано десятки назв у кілька сотень тисяч накладом такими мовами. Принагідно завважимо, що наведені приклади (а їх перелік, звичайно, за потреби можна було б розширити) свідчать не лише про перебіг етнічного відродження меншин, але і є результатом реалізації їхніх прав у рамках українського етнополітичного організму. До речі, чим вищий рівень вдоволення потреб етнокультурного розвитку меншин на основі реалізації їхніх фундаментальних та компенсаторних прав у тій чи іншій країні, тим сприятливіші умови складаються для інтеграції меншин них спільнот у суспільство. Про це зокрема йдеться у працях знаного канадського фахівця Вілла Кимлічки, професора філософії університету Квінт у Кінгстоні, провінція Онтаріо [23].



Свої особливості ренесанс має у середовищі етнічних спільнот з «невизначеним статусом». У цьому контексті варто мати на увазі кілька моментів:

1) сьогоднішня кримськотатарська спільнота складається переважно з репатріантів — депортованих та їхніх нащадків, які поступово повертаються до Криму, в основному із Узбекистану: якщо перепис 1989 року зафіксував приблизно 47 тисяч кримських татар, то на кінець минулого століття тут вже мешкало понад 250 тисяч, тобто за десять років від початку процесу повернення до України кількість кримських татар збільшилася у п’ять разів. Високий ступінь етнічної солідарності та опанування ареалом попереднього розселення (звісно, не завжди у окремих випадках тотожного до того, який був до депортації) — два визначальні фактори темпів етнополітичного ренесансу кримських татар. Наявність етнічного ареалу, практично всього переліку індикаторів «конституційної наповненості» (етнічні організації, церковні заклади, середні та вищі навчальні заклади, преса, художні колективи, література кримськотатарською мовою тощо), координуючого політико-адміністративного органу (Меджліс кримськотатарського народу); завважимо, нелегітимний, оскільки його функції не вписуються у правові рамки чинного законодавства, тобто відсутні закони, які регламентували б його діяльність), представництво у органах місцевого управління сприяють формуванню нового типу етнічного самоврядування. Тут поєднуються риси територіальної і національно-культурної автономії. Згідно документів кримськотатарського руху перевага надається територіальному принципові реалізації запитів розвитку кримських татар — йдеться про утворення кримськотатарської автономії на території Криму [24]. Невирішеність соціально-економічних проблем облаштування кримських татар (про це зокрема йшлося під час парламентських слухань з проблем законодавчого врегулювання та реалізації державної політики щодо забезпечення прав кримськотатарського народу, національних меншин, які були депортовані і добровільно повертаються в Україну (5 квітня 2000 року) [25], незавершеність процесу переселення їх з інших країн \СНД (певний потенціал збільшення кількості кримськотатарського населення Криму зберігається в Узбекистані, Киргизії, Росії. Зокрема події в Афганістані після терористичних актів в США 11 вересня 2001 року стимулювали переселенські настрої серед кримських татар Узбекистану), могутній політичний запал кримськотатарського руху, вагома роль релігійного (ісламського) чинника, дія (подекуди цілеспрямована експлуатація у спекуляційних політичних цілях) фактора знедоленого, скривдженого народу визначатимуть у майбутньому досить активну фазу етнополітичного відродження у напрямку формування територіально-адміністративної автономії (за умови існуючої етнополітики держави щодо кримських татар). У цьому контексті можна висунути припущення, що посилення тенденцій етнічної солідарності й чітко виражене прагнення до побудови національно-культурної автономії за територіальним принципом артикулюватиме окремішність цієї спільноти й дещо стримуватиме її інтеграцію в український контекст, або ж принаймні може породити новий тип її взаємодії з етноукраїнською більшістю, що не вкладатиметься у рамки засвоєного нами значення терміну “інтеграція”;

2) гагаузи чи не єдина етнічна спільнота України, яка практично на сто відсотків розселена компактно (Одеська область, на кордоні з Молдовою). Маючи свій етнічний ареал, досить високу ступінь етнічної солідарності, тісні контакти з гагаузькою спільнотою Молдови, ця спільнота за умов сприятливої офіційної етнополітики зберігає добрі шанси для підтримання і розвою своєї етнічної самобутності. Разом з тим, на нашу думку, гагаузи України, володіючи багатьма ознаками для реалізації своїх прав за територіальним принципом, повністю схильні до вирішення проблеми свого розвитку у рамках всеукраїнського контексту. Підстави для такого висновку дає той факт, що лідери гагаузів не піднімають питання про якесь спеціальне етнічне територіальне утворення (типу ЕСО). Щоправда, події після парламентських виборів у Молдові (лютий, 2001 року), стимулюючи автономістські тенденції серед гагаузької спільноти Молдови, можуть збудити подібні настрої у певних кіл українських гагаузів. Хоча навіть і за такого сценарію ці настрої, на наше переконання, не стануть домінуючими;

3) основні зусилля кримчаків та караїмів у процесі етнічного ренесансу зосереджуються на відродженні і підтриманні символів та знакових рис своєї самобутності: мови, пам’яток історії та культури. У випадку з цими етнічними спільнотами очевидно йдеться не про відтворення, репродукування себе як спільноти (принаймні цей мотив не є превалюючим), а скоріше про збереження історичної пам’яті через збереження пам’яток історії і культури про дуже специфічні етнічні групи населення України й інтегрування своєї історичної пам’яті в історичну пам’ять всього українського народу. Останній термін вжито тут у політичному контексті — всі громадяни України.

Щодо такої категорії громадян України як «представники інших етносів», то етнічний ренесанс у їхньому середовищі має обмежені можливості для свого вияву. Найхарактернішими його ознаками є усвідомлення належності до тієї чи іншої етнічності і співвіднесення себе з етносом, який розташований за межами України; спроби реанімувати свою історичну пам’ять через реалізацію інтересу до свого етнічного походження і етнічної батьківщини (не обов’язково у розумінні етнополітичного організму, але й у прив’язці до певного місця у цьому ЕПО, яке є тим чи тим етнічним ареалом); інтенсифікація зв’язків з етнічною батьківщиною.

Оцінюючи стан етнополітичного ренесансу в Україні та його вислідів на етнонаціональний розвиток українського суспільства у зв’язку з етноінтеграційними процесами, варто врахувати також ще дві категорії населення неукраїнського походження, які, власне, не є усталеним компонентом його етнонаціональної структури — біженців та іммігрантів, котрі тимчасово перебувають на території нашої країни. Річ у тім, що етнополітичний ренесанс українського етносу, національних меншин стимулююче діє на посилення їхньої етнічної солідарності й збереження їхньої самобутності у нових умовах проживання. До того ж, чинне українське законодавство (подеколи і недосконале) і державна етнополітика надають можливості для цього через реалізацію їхніх прав [26]. Зокрема, у проекті концепції державної етнополітики фіксується норма про те, що українська держава “вживатиме заходів до їхньої тимчасової інтеграції, захисту від примусової асиміляції, а також сприятиме поверненню біженців на попереднє місце проживання після створення там умов для їхньої безпеки або добровільному переселенню в інші держави” [27]. Такий підхід стимулює до збереження етнічної самобутності цих категорій мешканців України, адже її втрата несе ускладнення для їхньої реінтеграції у суспільство, з якого вони вийшли, або ж адаптації у суспільствах, які є кінцевою метою їхньої міграції.

Деякі іммігранти, біженці створюють свої етнічні організації, мета діяльності котрих, звичайно, відрізняється від таких національних меншин, члени яких є громадянами України. Щоправда, не варто виключати можливості формування етнічних спільнот подібних національним меншинам на базі іммігрантів і біженців та трансформації цих спільнот у національні меншини. Характер трансформаційного процесу залежатиме від кількох обставин, зокрема, від намірів лідерів таких спільнот щодо осідлості чи то міграції; соціально-економічної та політичної ситуації у країнах виходу; політики української держави; ступеня толерантності у міжетнічній взаємодії в Україні [28]. За таких умов інтеграційний потенціал цього компоненту етнонаціональної структури українського суспільства зростає.

Отже, на підставі виявлених тенденцій (для деяких компонентів етнонаціональної структури етнополітичного ренесансу, а для деяких етнічного ренесансу) та перерахованих його рис (безумовно, тільки незначної їхньої частини) можна зробити кілька попередніх висновків:

1) у стадії етнополітичного чи етнічного ренесансу перебувають всі компоненти (усталені й тимчасові) етнонаціональної структури українського суспільства;

2) етнополітичний (етнічний) ренесанс виявляється з різною силою у різних етнічних спільнотах і його результати по-різному дають себе знати як у середовищі самої спільноти, так і у взаємодії цих спільнот, а також впливають на формування визначальних тенденцій етнонацінального розвитку України; зокрема етноінтеграційних;

3) найбільш відчутно й інтенсивно етнічне відродження відбувається у середовищі українського етносу, болгар, греків, німців, поляків, рома, румунів, угорців та деяких інших. Це виявляється передовсім у відродженні занедбаних (до чого спричинилася офіційна політика тодішньої держави) етнічних мов, традицій, інших ознак етнічності, а для української спільноти ще й у прагненні вибудувати й зміцнити державу, у якій вона складає основу державотворення.

Щодо росіян, то етнонополітичний ренесанс у їхньому середовищі має дещо своєрідну форму — дискусії, особливо останніх років, про становище російської етнічної спільноти в Україні засвідчує, що лідери їхніх організацій, за поодинокими винятками, обертають свою діяльність проти втрати позицій, якими російське населення тішилося у межах усього колишнього Радянського Союзу, у тому числі й в Україні. Вони не бажають адаптуватися до нових умов, у яких росіяни складають етнічну меншість (вони виступають навіть проти терміну “національна меншина” у застосуванні до росіян), й усвідомлювати нові реалії й нові правила взаємодії. До речі, з новою ситуацією зіткнулися росіяни у всіх країнах колишнього СРСР [29]. Й саме такий неконструктивний підхід деяких лідерів російських організацій та рухів до визначення місця росіян в етнонаціональній структурі в нових умовах може породжувати конфліктогенні ситуації;

4) фази етнополітичного ренесансу українців й етнічного ренесансу національних меншин та інших спільнот України практично співпадають, вони почалися наприкінці 1980-х років й інтенсифікувалися після проголошення незалежності у 1991 році. Важливим моментом для оцінки направленості дії відроджувальних факторів у середовищі різних компонентів етнонаціональної структури українського суспільства є те, що під час проведення всеукраїнського референдуму з приводу незалежності України понад 90 відсотків проголосували за незалежність. Це означає, що реалізацію ідеї українського етнополітичного організму, носіями котрої, за рідкими винятками, були українці, масово підтримали і представники інших етносів, які мешкають в Україні. Нагадаємо, що останні складають майже 28% усього населення. І якщо припустити, що вісім з чимось відсотків, які не голосували за незалежність, були б вихідці з інших етносів, то і у цьому випадку більшість їх була за незалежність. Цей факт дає підстави для висновку, що на початковій стадії (фазі) етнополітичного (етнічного) ренесансу попри різні цілі щодо суто внутрішнього розвитку різних етнічних спільнот була закладена добротна основа інтегративного типу етнонаціонального розвитку й українського суспільства в цілому;

5) за минулий період (10-12 років) етнополітичний ренесанс в Україні пройшов свою першу фазу всього циклу саме у той час, коли формуються цілі учасників цього процесу (провідників українського національного руху, етнічних організацій, їхніх лідерів): чітка орієнтація на побудову незалежної Української держави, зміцнення її позицій на міжнародній арені, утвердження україноетнічних засад у державотворчих процесах; формування умов (соціально-економічних, правових, політичних) для розвитку етнічних меншин і активізації їхньої участі у суспільно-політичних процесах; змістом наступної фази етнополітичного ренесансу має стати досягнення поставлених цілей, вдоволення потреб етнокультурного і певною мірою політичного розвитку різних компонентів етнонаціональної структури; завершальна фаза етнополітичного ренесансу наступить після вдоволення основних потреб і досягнення цілей, які ставили на першій його фазі учасники через своїх лідерів етнополітичного відродження; зміст третьої фази, на нашу думку, буде визначатися зменшенням (за умов вирішення головних проблем відродження) гостроти постановки питань етнонаціонального розвитку. Щоправда, не зайвим буде рахуватися з тим, що на новому етапі розвитку української держави, ці проблеми можуть виникнути з новою силою, оскільки процеси глобалізації й стандартизації у більш широкому контексті, принаймні європейському, створюватимуть колізії, викликані прагненнями до збереження етнічної самобутності вихідцями з різних етносів, котрі мешкають в одному етнополітичному організмові. За ними підрахунками (на основі аналізу перебігу таких процесів у зарубіжних поліетнічних країнах та етнополітичної ситуації в Україні впродовж десятилітнього періоду) [30] цикл етнополітичного відродження може продовжуватися 30-40 років (в інших країнах, це приблизно 20-30 років).

На основі викладеного вище можна зробити наступний висновок: у ході етнополітичного ренесансу в Україні виявляються дві чіткі тенденції. Перша із них — це прагнення побудови національної держави. Найбільш концентровано його уособлюють представники українського етносу, переважна частина членів національних меншин. Дискусія точиться в основному навколо того, яким чином втілювати це прагнення. Очевидним є той факт, що згідно Конституції України — наша держава є унітарною [31]. Ця обставина з чітко вираженими національно українськими (національно-патріотичними тенденціями і активними діями відповідних суспільно-політичних сил) може створити враження, що магістральним пріоритетом етнополітичного відродження в Україні є етнічно однорідна держава, асиміляція інших компонентів в українське етнічне тло й етнічна гомогенізація суспільства.

Друга тенденція — відродження етнічної самобутності інших компонентів етнонаціональної структури супроводжується зростанням етнічної солідарності, внутрішньої групової згуртованості і активізацією етнічних рухів за реалізацію прав меншин. Останнє, за певних обставин, може породжувати конфліктогенні ситуації й якщо не сепаратистські, то, принаймні, обособленські настрої у середовищі національних меншин.

Наявність двох зафіксованих тенденцій навіть без оцінки їхньої взаємодії (про це йтиметься далі) не дає підстав робити однозначний висновок про те, що в Україні вибудовується жорстка етнічна гомогенізація суспільства, не дивлячись на сильний пасіонарний, за М.Гумільовим, вплив українського етнічного компоненту на етнонаціональний розвиток країни.

Для того, щоб отримати повну картину участі різних суб’єктів в етноінтеграційному процесі необхідно проаналізувати взаємодію двох зазначених тенденцій й вплив на цю взаємодію різних факторів як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Вочевидь, варто мати на увазі кілька обставин: 1) історичну тяглість безконфліктного (за поодинокими винятками) співіснування представників багатьох етносів на території нинішньої України, що об’єктивно створює сприятливі умови для інтеграції;

2) фактор підлеглості, а до певної міри і національного пригнічення, але, безумовно, обмеження можливостей розвитку як етносоціальної спільноти українців, а також представників інших етносів;

3) перспективу розвитку самобутності усіх компонентів етнонаціональної структури українського суспільства, яка відкрилася з отриманням Україною незалежності;

4) засади етнонаціональної політики української держави та механізми її реалізації;

5) позиції держав етнічних батьківщин щодо частин своїх етносів, які знаходяться у рамках українського етнополітичного організму;

6) можливості взаємодії різних частин етносів, у тому числі і українського;

7) зовнішньополітичні пріоритети й орієнтації України.

Поглянемо, яким чином перелічені обставини можуть впливати на перебіг етнополітичного ренесансу і, головне, на його вислід на етнонаціональний розвиток українського суспільства.

Історичний досвід співіснування представників різних етносів на території України (мають на увазі ті часи, коли Україна являла собою, хоча і незавершений, але принаймні достатньо окреслений етносоціальний організм) дає підстави говорити про переважаючий безконфліктний тип розвитку міжетнічної взаємодії. Конфліктні ситуації у стосунках між українцями і поляками, українцями і євреями, що мали місце у XVI-XIX та на початку XX ст. обмежувалися рамками відносин між двома етнічними спільнотами і не справляли визначального впливу на формування міжетнічної взаємодії в цілому, у якій український етнічний компонент відігравав вагому роль. До того ж, належність різних частин теперішньої України до різних країн (Польща, Росія, а пізніше СРСР, Румунія, Чехословаччина) на тих чи тих відтинках історії перетворювала український етнос у меншину у складі інших держав, щоправда, компактно розселену, і зумовлювала особливий тип міжетнічної взаємодії, коли українці не були її домінантною.

Отже, довгий час визначальним, на наш погляд, фактором у формуванні етнонаціональної ситуації був фактор підлеглості й обмеження можливостей розвитку української етнічної спільноти, як і інших спільнот, котрі були на цих територіях майбутньої єдиної української держави. Ця обставина сприяла формуванню міжетнічної солідарності представників різних етнічностей у спротиві асиміляції, часто-густо примусовій, і втраті своєї самобутності. Певне пожвавлення етнічної самобутності на тій частині території України, якк входила до складу Радянського Союзу, викликала політика (1920-1930-і роки) створення адміністративно-територіальних одиниць таких меншин, як болгарської, єврейської, німецької, польської, а також політика українізації [32]. Що ж до території України, які входили до складу інших країн, то там впродовж усього часу мало місце пригнічення українців і, безумовно, надання переваг для розвитку на цих територіях представникам титульної нації. Після об’єднання усіх українських земель в єдиний етносоціальний організм (після 1945 року) у складі Радянського Союзу (як зазначалося вище, Україна не набула всіх ознак етнополітичного організму, а скоріше була квазідержавним утворенням) відбувалися певні статусні зміни компонентів його етнонаціональної структури: румуни, угорці, чехи знову перетворилися у меншинні етнічні групи, українці стали ще більш чисельною етнічною спільнотою, однак не домінуючою у всіх інших виявах; росіяни поступово почали займати панівні, домінуючі позиції по всій території України, таким чином закріплюючи статус підлеглості усіх інших етнічностей. Така ситуація об’єктивно зумовлювала посилення тенденції до міжетнічної солідарності “підлеглих”, що у майбутньому позитивно вплинуло на формування безконфліктного типу розвитку етнонаціональних процесів й сприяло інтеграції українського суспільства. Власне, йдеться про однакові можливості щодо статусу у ієрархії “домінантність-підлеглість”.

З отриманням Україною незалежності у етнічних спільнот України з’явилися можливості реалізації прагнення до розвитку своєї самобутності. Такі можливості були зафіксовані, зокрема, у Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 року), у Акті проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року), у Декларації прав національностей України (1 листопада 1991 року). Від початку 1990-х років відбуваються чергові зміни у статусі компонентів етнонаціональної структури українського суспільства: українці перетворюються у домінуючу етнічну спільноту, а представники інших етносів (принаймні багаточисельних, з певними потенційними внутрішніми можливостями до самоорганізації) в усталені компоненти цієї структури. Взаємодія цих компонентів з домінуючою більшістю (українцями) виходить на новий рівень. Такий перебіг подій відкрив можливість для утвердження стандартного і панівного на території колишнього СРСР типу відносин між домінуючою етнічною спільнотою і підлеглими спільнотами, де превалювала тенденція гомогенізації (політичної, ідеологічної і, до певної міри, національної, принаймні, з огляду на лобіювання теоретиками і практиками національних відносин ідеї “нової історичної спільності — єдиного радянського народу”). Тобто, перетворення українського етносу не лише на домінуючий, але й на панівний компонент етнонаціональної структури з перспективою на гомогенне в етнічному плані суспільство. До речі, настрої “Україна для українців”, ідея етнодержави час від часу зринає в дискусії про майбутній етнонаціональний розвиток України. Однак, вони не є визначальними і для їхнього циркулювання у сьогоднішній Україні недостатньо грунту.

Серед багатьох чинників, які позбавляють перспективи етнокультурної гомогенізації українського суспільства, вирішальне місце має зайняти державна етнополітика і вправність управлінської системи у сфері етнонаціонального розвитку. Стратегія української держави у цій сфері визначена передовсім Конституцією України (28 червня 1996 року) (преамбула, ст. 10, 11, 12). Нагадаємо, у преамбулі йдеться про те, що “український народ — це громадяни України усіх національностей” [33], тим самим у правовому контексті усі компоненти етнонаціональної структури мають однакові права. Далі, “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України” [34]. Певною мірою згадана стратегія конкретизується в основних правових засадах у Законі України “Про національні меншини в Україні” (25 червня 1992 року) та у таких документах, як “Основи законодавства України про культуру” (14 лютого 1992 року), Закон України “Про освіту” (23 травня 1991 року), Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” (21 травня 1997 року). Підкреслимо, що в останніх посилюються правові можливості розвитку національних меншин, а це в свою чергу є аргументом на користь тенденції до поліетнічності українського суспільства.

Зрештою, вирішальну роль у взаємодії двох тенденцій в етнонаціональному розвитку України і перспектив збереження полі етнічного й формування полікультурного характеру українського суспільства мають відіграти досконалі механізми впровадження правничих засад етнополітики держави та вправна управлінська система (етнічний, етнополітичний менеджмент). На сьогоднішній день можна констатувати, що як перший, так і друга лише формуються. Зусилля управлінців концентруються лише на частковій реалізації “компенсаторських прав” меншин. На початковому етапі формування етнополітичного менеджменту особливо чітко виявляється прагнення лідерів як українського національно-патріотичного руху, так і лідерів етнічних рухів утвердити у цьому менеджменті свої позиції, погляди, підходи й ідеологію в цілому, котрі впливали б на зміст етнонаціонального розвитку країни. Зокрема, йдеться про створення можливостей для зміцнення позицій українськості у суспільно-політичному розвиткові України (проект Закону України “Про розвиток і застосування мов в Україні”, проект “Концепції державної етнонаціональної політики України”, “дерусифікація” шкільництва і громадського життя), про спротив цьому процесові й прагнення вибороти собі більш вигідні й зберегти привілейовані ніші у суспільному житті (деякі лідери російського етнічного руху в Україні), про формування власних адміністративно-управлінських структур в етнічних ареалах (кримські татари, румуни, угорці) з закритими циклами (дитячий садок-школа-вищий навчальний заклад) підготовки спеціалістів етнічними мовами тощо. Сюди можна додати і пропозиції змін до чинного законодавства України про національні меншини, які мають на меті закріпити їхній статус, що не відповідає реальним їхнім можливостям соціального функціонування, а скоріше потенціалові, не завжди об’єктивно визначеному лідерами етнічних рухів.

Врахування і закріплення крайніх поглядів на перспективу етнонаціонального розвитку України як перших, так і других у етнополітичному менеджменті, однозначно, створить перешкоди на шляху до конституювання в Україні поліетнічного, полікультурного суспільства й сповільнить етноінтеграційний процес. Продуктивним у запобіганні такого сценарію є децентралізація управлінських зусиль й створення умов для участі представників різних компонентів етнонаціональної структури у прийнятті рішень, які їх стосуються, особливо на регіональному і місцевому рівнях. Крім того, необхідно створювати умови для формування системи толерантності у міжетнічній взаємодії [35]. Як відмічалось вище, історичний досвід і специфічний статус України (або її частин) у складі різних етнополітичних організмів дає підстави для ствердження тези про те, що для України були властиві засади міжетнічної толерантності. У новітніх умовах ця теза підтверджується чисельними етносоціологічними дослідженнями. Принагідно наведемо кілька прикладів із даних моніторингу соціальних процесів, у тому числі і етнонаціональних, який здійснюється в Інституті соціології НАН України з 1994 року.

Отже, одним із визначальних показників, які свідчать про позитивну стабільність та толерантність у міжетнічних стосунках й певною мірою адекватність державної етнополітики, є наявність та рівень дискримінації, власне, в оцінці самих дійових осіб етнонаціонального розвитку. Відповіді респондентів семи опитувань про наявність дискримінації щодо різних національностей (їм доводилося стикатися з випадками дискримінації) коливаються для українців в межах 6,6-9,6%, для росіян — 5,7-9,5%, для євреїв — 4,1-7,2%, для інших національностей — 4,5-6,3%; абсолютна більшість респондентів з дискримінацією за етнічною ознакою не стикалася: українці — 88,1-93,1%; росіяни — 85,7-93,6%; євреї — 86,0-95,3%; інші національності — 83,5-92,8%.

Високий рівень толерантності у міжетнічних стосунках підтверджують заміри за шкалою американського соціологоа Е.Богардуса про ставлення представників різних етнічних спільнот один до одного. Скажімо, середній бал за період з 1992 по 2000 рік становив 1,43-1,83; для росіян — 1,90-2,46; для білорусів — 2,41-2,85; для євреїв — 3,77-4,18; для поляків — 3,77-4,75; для німців — 4,43-4,81; для словаків — 4,55-5,50; для угорців — 4,24-5,08; для кримських татар — 4,55-5,09; для молдован — 4,60-5,11; для румун — 4,56-5,15 тощо [36].

Наведені дані відкривають великі можливості для їхньої інтерпретації. У контексті ж нашого викладу звернемо увагу на один дуже важливий момент. Досить високий рівень толерантності відкриває перспективи для утвердження такого феномену як міжетнічна солідарність, котра за певних обставин попри усі політичні настрої, або ж і політичні доктрини, може відіграти вирішальну роль у консолідації українського суспільства на багатоетнічній, багатокультурній основі. Вияви такої солідарності фіксуються як на рівні національних меншин (скажімо, міжетнічні об’єднання громадських організацій меншин), так і у більш широкому контексті (нагадаємо, на початку свого зародження Народний рух України, здавалося суто етноукраїнський, об’єднав навколо себе і представників інших національностей, деякі з них були його членами).

У ході етнічного ренесансу національних меншин важливу роль можуть відіграти позиції держав, котрі для переважної більшості етнічних спільнот України або етнічними батьківщинами, або з них походять їхні представники. Не викликає заперечення, що зв’язки з країною походження стимулюють збереження і розвиток самобутності тих частин етносів, які перебувають на теренах іншої держави. Останні, як правило, отримують моральну, матеріальну і фінансову підтримку і від країн походження. Скажімо, в Угорщині сформована правова база, яка, зокрема, регулює і фінансову допомогу етнокультурного розвитку угорців України [37]. У різних формах (через державні органи, громадські організації) подібна допомога надходить з Болгарії, Ізраїлю, Німеччини, Польщі, Росії тощо. Оскільки такі контакти і зв’язки останнім часом активізуються, то постала необхідність їхнього правового регулювання. Воно здійснюється у рамках Закону України “Про національні меншини в Україні” (ст. 15, 17), міждержавних, міжвідомчих угод та діяльності урядових змішаних комісій. На сьогоднішній день діють такі угоди: “Угода між Україною та Федеративною Республікою Німеччини про співробітництво у справах осіб німецького походження, які проживають в Україні” (вересень 1996 р.), “Угода між Міністерством України у справах національностей та міграції і Департаментом національних відносин при Уряді Республіки Молдова про співробітництво з питань міжнаціональних відносин” (лютий 1996 р.), “Угода між Державним комітетом України у справах національностей та міграції і Департаментом з регіональних проблем та національних меншин при Уряді Литовської Республіки про співробітництво з питань національних відносин” (лютий 1997 р.), “Угода про співробітництво між Міністерством Російської Федерації у справах національностей та федеративних відносин з Державним комітетом України у справах національностей та міграції” (вересень 1997 р.).

Свого часу були підготовлені проекти угод про співробітництво у забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, між Україною та Естонією, Латвією, Грузією, Узбекистаном, Білоруссю, Азербайджаном, а також проекти міжвідомчих угод про співробітництво у сфері зазначених вище проблем між Державним комітетом України у справах національностей та міграції і Комітетом у справах національностей адміністрації Тюменської області (Росія), Міністерством у справах народів Республіки Саха (Якутія, Росія), Міністерством праці Республіки Казахстан.

Конструктивним чинником у вирішенні проблем національних меншин в Україні, і, відповідно, українців у тих чи тих країнах, а відтак і у правовому регулюванні питань, котрі виникають у процесі етнополітичного ренесансу, стали змішані комісії: Змішана українсько-угорська комісія з питань забезпечення прав національних меншин (1992 р.), Міжурядова українсько-німецька комісія у справах депортованих німців, які повертаються в Україну, (1993 р.), Двостороння українсько-словацька комісія з питань національних меншин, освіти і культури (1994 р.), українсько-литовська (1997 р.), українсько-румунська (1998 р.), підкомісія з гуманітарного розвитку Міжурядової українсько-російської комісії.

Перелічені вище правові документи та органи, котрі займаються реалізацією прав національних меншин, як і державна етнополітика України, уможливили збільшення обсягів та розширення діапазону взаємодії різних частин етносів, що мешкають в Україні. Зокрема це стосується і українського етносу. Цей момент, безумовно, підсилює звучання етнополітичного відродження українців та етнічного ренесансу національних меншин, разом з тим спонукаючи до пошуків шляхів оптимальної взаємодії між цими тенденціями сучасного етнонаціонального розвитку України.

Щоправда, постійні і невдалі реорганізації центрального виконавчого органу, який опікується координацією діяльності усіх органів державного управління у сфері етнонаціонального розвитку держави, вкрай негативно позначилися на діяльності перелічених комісій та на виконанні угод. Перші практично припинили свою роботу і вже довгий час до урядів країн не поступають рекомендації про шляхи вирішення складних питань у двосторонніх відносинах, які стосуються національних меншин в Україні та української діаспори у відповідних країнах. Скажімо, відкриття державних українських шкіл, культурних центрів, зміст підручників для меншин і діаспори; щодо дискусії, яка загострюється з приводу відкриття пам’ятника української державності на Верецькому перевалі у Закарпатті тощо. До речі, ніхто не опікується моніторингом виконання положень угод, що, безумовно, у дискусіях про становище національних меншин у країнах-учасниках угод надає перевагу опонентам України. Здається, настає час, коли згадані комісії зможуть відновити свою роботу. Добрим знаком у цьому напрямку стали засідання Змішаної українсько-угорської та українсько-румунської комісій (2001 р.).

На наш погляд, надзвичайно важливим фактором в утриманні оптимального балансу між прагненнями національно-патріотичних сил до утвердження не віртуальної, а насправді незалежної української держави, і могутньою хвилею етнічного відродження національних меншин, є зовнішньополітичні пріоритети й орієнтації України. Не вдаючись до детального обґрунтування цього твердження, обмежимося заввагою: скажімо, орієнтація на інтеграцію у європейське співтовариство держав вимагає прийняття й адаптації себе до тих правових норм, які утвердилися у цьому співтоваристві. Щодо таких у сфері етнонаціонального розвитку і міжетнічної взаємодії, то тут вони зорієнтовані на концепцію плюралістичного розвитку суспільств, вибудовування такої системи регулювання стосунків між домінуючою етнічною більшістю і меншинними етнічними групами населення, котра повинна упереджувати конфліктогенні ситуації у їхній взаємодії, сприяти інтеграційним процесам. При цьому не виключаються конфлікти, які можуть виникнути на етнічній основі у тих чи тих поліетнічних країнах Європи; однак вони, як правило, є наслідком неадекватної політики держави в етнонаціональній сфері. Оскільки поліетнічні європейські країни свого часу пройшли через період загострення проблем етнонаціонального розвитку і ними були віднайдені шляхи, засоби і форми його оптимізації [38], то вочевидь, орієнтація на такий спосіб вдоволення потреб розвитку різних компонентів етнонаціональної структури буде більш прийнятною для України, аніж орієнтація на схід. До речі, і на сході вдається вгамовувати етнічні конфлікти, але оскільки це здійснюється переважно авторитарними методами, то і їхнє врегулювання є тимчасовим, а тому вони з більш щільною частотою відновлюються на відміну від європейських країн, де все ж таки перевага у попередженні та вирішенні конфліктних ситуацій надається політико-правовим засобам.

Отже, аналіз тенденцій етнонаціональних процесів в Україні, ситуації у міжетнічній взаємодії й деяких аспектів державної етнополітики дають підстави для висновку, що в Україні формуються передумови для втілення концепції багатоетнічного, багатокультурного розвитку й разом з тим інтеграції усіх компонентів етнонаціональної структури в українське суспільство. Є можливості подолання як крайньо правих національно-патріотичних тенденцій (етнічної гомогенізації, етнічної нетерпимості), так і тенденції до штучної інтенсифікації етнічного фактора з боку лідерів етнічних рухів, певної відокремленості, а почасти й сепаратизму, як також випадків протиставлення інтересів етнічних спільнот. Важливим чинником, а на наш погляд вирішальним, в утвердженні тенденцій багатокультурного розвитку українського суспільства, є державна етнополітика, яка пропонує правові засади регулювання усіх аспектів етнонаціональних процесів. Основними напрямками її вдосконалення на даному етапі і на найближче майбутнє мають стати:

1) внесення змін до існуючого законодавства у сфері міжетнічних відносин, які враховували б міжнародний досвід, рекомендації міждержавних європейських інституцій (скажімо, Рада Європи, Європейський Союз, Організація Безпеки і Співробітництва у Європі), консультативних, дорадчих органів при цих інституціях (наприклад, Федеральний союз європейських національностей), міжнародних форумів тощо. Усе це у висліді сприяло б адаптації українського законодавства до міжнародних стандартів у цій сфері суспільного життя;

2) формування матеріально-фінансової бази вдоволення передовсім етнокультурних потреб різних компонентів етнонаціональної структури суспільства;

3) децентралізація управлінської влади з одночасним впорядкуванням системи розширення можливостей участі представників етнічних спільнот у прийняття рішень на різних рівнях.

1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка