В. Б.Євтух, В. П. Трощинський, Л. О. Аза Міжетнічна інтеграція: постановка проблеми в українському контексті Київ — 2003 удк ббк



Сторінка5/6
Дата конвертації07.03.2016
Розмір1.25 Mb.
1   2   3   4   5   6



Навіть побіжний погляд на таблицю дає підстави говорити, що, не дивлячись на певну уніфікацію етнокультурних компонентів, для кожної етнічної спільноти існує лише їй притаманний спосіб збереження культурних традицій. А це означає, що окреслення таких найбільш прийнятних варіантів збереження етнокультурних цінностей як, наприклад, спілкування рідною мовою, дотримування народних традицій або готування національних страв і т. ін. не виключає їхньої відмінності за ступенем своєї значущості для тієї чи іншої етнічної спільноти.
З врахуванням даної обставини, у забезпеченні етнічної спадкоємності українців суперництво за домінуючу позицію чиниться навколо дотримування релігійних свят (72%), народних традицій, звичаїв (58%) та відданості національній кухні (57%). До речі, рідна мова не пройшла 50% бар’єр скоріше за все тому, що спілкування українською мовою для етнічних українців даного регіону є цілком природнім. У той час як для росіян, наприклад, рідна мова є визначальною у збереженні етнокультурних традицій (65%). Причому цей відрив є настільки суттєвим, що інші способи вже не виглядають такими ефективними, хоча, скажімо, кожний третій респондент-росіянин відзначає помітну роль у збереженні етнокультурних традицій дотримування релігійних свят та відданість національній кухні. Втім, з-поміж опитуваних, поляки найбільшої значущості надають саме відзначенню релігійних свят (85%). Хоча в процесі етнокультурної спадкоємності, на їх погляд, усталеною залишається роль національної кухні (62%) та народних традицій, звичаїв (58%).
Серед румунів кожен другий респондент віддає перевагу необхідності дотримування релігійних свят (59%), спілкуванню рідною мовою (53%), національній кухні (51%), не забуваючи при цьому про роль в етнокультурній спадкоємності народних традицій, звичаїв (41%). Порівняно з ними молдовани виглядають більш невизначеними. Таке враження складається внаслідок того, що практично жодний з культурних компонентів не має чітко вираженого домінування. Хіба що значущість для опитуваних рідної мови (38%), але зазначений відсоток не виводить її на рівень суттєвого превалювання.
Характеризуючи в цілому структуру етнічних цінностей, які успадковуються, слід відзначити, що домінуючу позицію у забезпеченні етнічної спадкоємності в сім’ї виборюється передусім між відданістю національній кухні та дотримуванням релігійних свят. Дещо дистанціюють їм за ступенем важливості народні традиції, звичаї, пісенний фольклор. Проте особливої ролі набуває мовний компонент, значущість якого важко переоцінити.
Безумовно, в реальності людина має значно більше варіантів вибору, ніж ідентифікація з однією визначеною спільнотою. Так, усвідомлення і володіння бікультурною компетентністю можуть стати поштовхом до формування біетнічої ідентичності. Або наприклад, позиція людини, що балансує між різними культурами і позбавлена належного володіння цінностями та нормами жодної з них, дозволяє говорити про маргінальну етнічну ідентичність.
Зрештою, дехто може зауважити, що у повсякденному житті і так існує безліч проблем, які за своєю важливістю не поступаються проблемі етнічної належності людини. З одного боку, з цим важко не погодитися, а з іншого, ігнорувати актуальність питань “Хто я?” або “Хто ми” не уявляється доцільним і слушним, особливо за умови сплеску етнічної самосвідомості у полікультурному регіоні.

Етномовна ситуація. У групі культурних компонентів мова, ясна річ, безумовно є однією з найважливіших ознак етнічної ідентичності. Рідну мову людина, як правило, засвоює не замислюючись над цим, як свого роду природну даність, у якій зберігаються усі накопичені етносом знання та його життєвий досвід, що згодом передаються наступним поколінням. Втім, у процесі міжетнічної взаємодії умовно можна виділити два специфічних напрями: активність стосовно власної культури і позитивну або негативну активність стосовно іншої культури. Якщо реакцію, пов’язану з власною культурою можна розглядати як природну, то факт опанування етнічною групою цінностей іншої культури виводить безпосередньо на проблему мовної компетентності, завдяки якій механізми міжетнічної інтеграції стають більш доступними для соціологічного дослідження. До того ж це стосується не лише мови і пов’язаних з нею функцій спілкування, а й визначення реальних соцікультурних меж комунікативної свободи щодо іншої культури.

Оскільки мова, якій віддається перевага, є суттєвою ознакою культурної орієнтації людини, її включеності у певне соціокультурне середовище, то в умовах етнокультурного поліморфізму мовна компетентність набуває особливої значущості, актуалізуючи водночас проблему задоволення етнокультурних запитів спільнот. Тому в необхідність приведення вищезазначених запитів у відповідність до закономірностей розвитку мовних процесі в у полікультурному суспільстві, яким є Україна, потребує докладного розгляду реального стану мови, як найважливішого чинника міжетнічної інтеграції.

Так, результати соціологічного опитування дають можливість з’ясувати ступінь володіння рідною мовою представниками тих етнічних спільнот, що мешкають у зазначеному регіоні (див. табл. 10.).
Таблиця 10.
Ступінь володіння рідною мовою (%)




Українці

Росіяни

Молдовани

Румуни

Поляки

Цілком вільно

84

94

79

69

78

Під час розмови відчуваю певні труднощі

12

2

11

22

15


Розумію, але не говорю

3

5

9

3

7

Не володію

1

0

1

5

0

Як засвідчують наведені дані, досить високий ступінь вільного володіння рідною мовою демонструють практично всі опитувані. Тому інші позиції, що відбивають той чи інший рівень їхньої мовної компетентності, не набули такого переконливого виразу, особливо, коли це стосується респондентів, які зовсім не володіють рідною мовою. І як з’ясувалося, вони складають лише 5% серед опитуваних румунів, 1%— серед молдован і 1% серед українців.



Довершують картину реального стану етномовної компетентності допомагають відповіді респондентів на запитання, що пов’язані з мовою їхнього спілкування в сім’ї і на роботі (див. табл. 11 і табл. 12).
Таблиця 11.

Мова спілкування в сім’ї (%)




Українці

Росіяни

Молдовани

Румуни

Поляки

Рідною

87

84

79

68

33

Російською

6



8

7

4

Українською



5

4

3

41

По-різному

7

11

10

22

22



Таблиця 12.

Мова спілкування на роботі (%)




Українці

Росіяни

Молдовани

Румуни

Поляки

Рідною

80

43

41

32

4

Російською

3



14

19

12

Українською



16

20

11

52

По-різному

17

40

26

39

32

Як бачимо, відмінність ситуації певною мірою обумовила специфічність застосування респондентами тієї чи іншої мови спілкування. Якщо, скажімо, українці і в сім’ї (87%), і на роботі (80%) послуговуються переважно рідною (українською) мовою, то мовна поведінка росіян не є такою однозначною, коли йдеться про мову спілкування у трудовому колективі. І хоча для 43% респондентів російська мова залишається переважно мовою спілкування, проте 16% спілкуються українською мовою, а 40% — або російською або українською мовою, залежно від обставин. Це при тому, що у сімейному спілкуванні перевага віддається рідній (російській) мові (84%).

Ще більшу мовну варіативність у процесі спілкування на роботі демонструють молдовани: 41% опитуваних спілкуються рідною мовою, 20% — українською, 14% — російською і 26% — залежно від обставин використовують ту чи іншу мову (порівняно в сім’ї рідною мовою спілкуються 79% опитуваних молдован). Мова спілкування респондентів румун виявляється більш ситуативно залежною. Навіть при тому, що рідною мовою у сім’ї послуговуються 68% опитуваних, для 22% — мова спілкування визначається певними обставинами (серед молдован таких 10%). Причому остання позиція набуває ще більшої виразності під час спілкування на роботі — 39% опитуваних демонструють мовну варіативність. Разом з тим рідною мовою спілкуються 32%, російською — 19 і українською — 10% респондентів. На відміну від росіян, молдован і румун помітно вирізняється мовна поведінка поляків, як в сім’ї, так і на роботі. Зокрема, для 33% опитуваних польська мова переважно є мовою сімейного спілкування, 41% — спілкуються українською, а 22% — мовою, доцільність застосування якої визначається тими чи іншими обставинами (російською спілкуються 4%). Втім, з-поміж вищезазначених етнічних спільнот, вони найчастіше послуговуються українською мовою під час спілкування на роботі (52%). Хоча на мовну поведінку 32% респондентів, як правило, впливають певні обставини, а 12% спілкуються російською мовою і 4% — рідною.

Зрозуміло, застосування тієї чи іншої мови спілкування визначається не лише відповідністю ситуації, але й ступенем мовної компетентності. Тому з’ясувавши ступінь володіння представниками етнічних спільнот рідною мовою, не можна залишати поза увагою їхню компетентність стосовно української мови, що є державною, і безперечно відіграє суттєву роль у процесі міжетнічної інтеграції (див. табл. 13).


Таблиця 13.

Ступінь володіння українською мовою (%)




Українці

Росіяни

Молдовани

Румуни

Поляки

Цілком вільно

86

35

41

37

89

Під час розмови відчуваю певні труднощі

13

45

38

50

11


Розумію, але не говорю

1

20

14

8

0

Не володію

0

0

7

5

0

Дані таблиці ілюструють надзвичайно високий ступінь вільного володіння українською мовою серед опитаних поляків (89%). На цьому тлі навіть українці виглядають не так переконливо — 86%. Для інших же спільнот більш характерною є варіативність рівнів компетентності. Якщо частка молдован, які вільно володіють українською мовою складає 41%, на труднощі під час розмови вказують 38%, а 14% розуміють українську мову, але не говорять нею (7% опитаних молдован зовсім не володіють), то серед росіян і румунів вільно володіє українською мовою практично кожний третій респондент, хоча інші позиції не позбавлені певних відмінностей.

У світлі розглянутих даних цілком природним є подальший аналіз думки респондентів щодо доцільності одержання їхніми дітьми (онуками) освіти рідною мовою та необхідності знання ними української мови. За цієї обставини відповіді опитуваних представників етнічних спільнот диференціюються не лише за станом розвитку їх власної етнічної мови, а й за рівнем усвідомлення ними незворотності мовних процесів у суспільстві.

Найбільшу наполегливість стосовно одержання дітьми (онуками) освіти рідною мовою виявляють українці — 87% (див. табл. 14).


Таблиця 14.

Доцільність отримання освіти дітьми (онуками) рідною мовою (%)




Українці

Росіяни

Молдовани

Румуни

Поляки

Так, безумовно

87

53

74

53

78

Ні, не обов’язково

8

33

19

30

11

Важко відповісти

6

14

7

17

11

Активно їх підтримують поляки (78%) і молдовани (74%). Позиції росіян і румунів щодо цього питання дещо відрізняються, причому за рахунок того, що майже кожний третій респондент негативно ставиться до отримання дітьми (онуками) освіти рідною мовою. З-поміж опитуваних росіян таких 33%, а румунів — 30%. Щоправда, 14% росіян і 17% румунів не змогли дати на це питання остаточної відповіді. А можливості отримання освіти рідною мовою у даному регіоні безумовно існують. На думку кожного другого респондента — росіянина, молдованина та румуна цю місію успішно виконує національна школа, 41% опитуваних поляків відзначають позитивну роль факультативів. Хоча водночас з переліку можливих варіантів ними не виключаються дошкільні дитячі установи та сім’я. Втім, ситуація помітно змінюється, коли мова заходить про необхідність знання дітьми (онуками) української мови (див. табл. 15).


Таблиця 15.
Необхідність знання дітьми (онуками) української мови (%)




Українці

Росіяни

Молдовани

Румуни

Поляки

Так, безумовно

91

66

79

73

96

Ні,не обов’язково

4

14

15

8

0

Важко відповісти

4

20

6

18

4

Найвищий відсоток позитивних відповідей демонструють українці і поляки, причому упевненість останніх у необхідності знання дітьми (онуками) української мови є досить переконливою — 96% опитуваних. Поділяючи в цілому цю думку, представники інших етнічних спільнот вишиковуються таким чином: молдовани — 79%, румуни — 73%, росіяни — 66%. Втім, скажімо, 20% з-поміж опитуваних росіян і 18% — з-поміж румунів важко було визначити свою позицію стосовно даного питання.

Загалом наведені дані свідчать, що не дивлячись на деяку відмінність поглядів щодо мовного розвитку в регіоні, представники розглянутих етнічних спільнот своїми відповідями лише підтверджують позитивний характер зрушень в етномовних процесах, які не можуть стати перешкодою на шляху здійснення міжетнічної інтеграції в суспільстві.

Толерантність у міжетнічних стосунках. Як відомо, будь-якій етнічній групі завжди властиві процеси внутрішньої і зовнішньої динаміки. Коли виникає загроза існуванню даного соціального організму неодмінно, з метою самозбереження, посилюються механізми внутрішньо групової єдності “ми” з відповідним відокремленям від “них”.

Як адекватність групового сприйняття можна розглядати і етнічну толерантність. Остання, як правило, асоціюється з відсутністю негативного ставлення до іншої етнічної культури, а точніше, наявністю позитивного образу її з одночасним збереженням позитивного сприйняття своє власної культури. А це означає, що етнічна толерантність є наслідком міжетнічної інтеграції (а не асиміляції), що характеризується саме позитивним ставленням і до своєї етнічної культури і до культури інших етнічних груп, з якими дана група контактує.

Розуміння толерантності не сумісне з визнанням переважання однієї культури над іншою. Під таким кутом зору етнічна інтолерантність виглядає як негативне сприйняття іншої етнічної культури при над позитивному сприйнятті власної культури. Відбувається активізація механізмів соціально-психологічного захисту, що залежить, як правило, від двох факторів:

— культурної дистанції (чим більш відмінною від власної сприймається культура іншої етнічної групи, з якою відбувається взаємодія, тим імовірніше посилення інтенсивності механізмів соціально-психологічного захисту)

— ступеня цілісності та самостійності тієї чи іншої групи як суб’єкту міжетнічної взаємодії.
Інша справа, що іноді представники недомінуючих етнічних груп сприймають проблему толерантності як своєрідний спосіб прояву терплячості. Але така позиція не відповідає намірам сприйняття інших такими, якими вони насправді є і готовності до взаємодії з ними. Міжетнічна толерантність хоча й проявляється у тих чи інших вчинках, проте формується в сфері свідомості і безумовно пов’язана з етнічною ідентичністю. Усі прояви гіпертрофованої ідентичності підвищують рівень інтолерантності у міжетнічних установках. Хоча він далеко не завжди обумовлюється психологічними процесами, оскільки дають взнаки як соціально-економічні і політичні умови життя, так і ситуативність — певний збіг цих обставин.

У даному контексті важливо прослідкувати, наскільки толерантним є ставлення респондентів до тих чи інших етносів. Йдеться про можливий ступінь близькості: від члена сім’ї до мешканця певного населеного пункту, не виключаючи при цьому повного несприйняття. А серед перелічених етносів є американці, білоруси, болгари, греки, грузини, євреї, китайці, кримські татари, молдовани, німці, поляки, румуни, росіяни, словаки, турки, угорці, українці, цигани, чехи.

Як з’ясувалось, українці за ступенем близькості віддають перевагу дружнім та сусідським стосункам. Причому, чим ближчою є культурна дистанція, тим тіснішим виглядає їхній зв’язок. Досить незначні розходження, у порівнянні з українцями, спостерігаються в оцінках росіян при збереженні в цілому попередньої тенденції. Більш категоричними, в плані небажання мати справу з представниками окремих етносів, виглядають поляки. Особливо, коли йдеться про китайців, кримських татар, турків, циган. Щоправда, зазначені етноси не можуть похвалитися і на прихильність з боку інших опитаних.

Респонденти-румуни і молдовани у деяких випадках конкурують між собою, демонструючи більший або менший ступінь толерантності. Це стосується, зокрема, євреїв, болгар, поляків тощо.

Окремо слід відзначити установку опитуваних щодо представників свого етносу в родинних зв’язках. Вона виявилася досить високою для всіх респондентів: 79% поляків, 78% українців, 78% росіян, 72% румунів і 65% молдован. Однак порівняння з реальною ситуацією етнічного складу сімей опитуваних дещо корегує наведені цифри (див. табл. 16).
Таблиця 16.

Відповіді респондентів стосовно етнічного складу їхніх сімей (%)




Українці

Росіяни

Молдовани

Румуни

Поляки

Представники лише моєї національності

81

49

68

67

26


Представники різних національностей

19

51

30

33

74

Наведені дані наочно ілюструють, що реальний стан речей не завжди відповідає бажаному. Якщо серед українців, молдован і румунів відсоток тих, хто демонструє усталеність внутрішньоетнічних зв’язків залишається досить високим, то цього, наприклад, не можна сказати по відношенню до поляків. Лише кожний четвертий респодент-поляк зміг підтвердити моноетнічний склад своєї родини: 74% вказали на її поліетнічний склад. У росіян ситуація складалася таким чином, що кожний другий респондент має моноетнічні родинні зв’язки і стільки ж — поліетнічні.

При цьому оцінка респондентами можливих наслідків поліетнічного складу сім’ї виявило одну надто суттєву обставину. На думку більшої частки опитуваних, даний факт не вносить дисонансу до сімейних стосунків (див. табл. 17).

1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка