В чотирьох



Сторінка10/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   34

А од капіталу й свого, й закордонного — «благоустройство й процвєтаніє»: електрична станція, артезіанські колодязі, знаменитий своїми жатками «Ідеал», завод сіль­ськогосподарських машин, тепер ім. І Травня (колись Грієвза), курорт з цілющими бердянськими грязями та со­лодким бердянським виноградом...

А потім — революція... Окружне місто. А потім Для Бер­дянська «образа» — на район перевернули. Але й в «район­нім становищі» Бердянськ є Бердянськ. Такий же чистень­кий, такий же привітненький і такий же з грошима...

— Ні в кого грошей не позичаємо, дефіциту не знаємо і драних штанів не носимо... І музика щодня в міському садку грає... От!

Та ще й додають:

— Хазяїн у нас путящий! Голова наш — хазяїн добрий... І живемо та хліб жуємо... А що район — так то нам без уніманія!..

Населяє Бердянськ 25 000 люду трудящого й нетрудящого... Ділиться те населення на робітників, на службовців та на інших...

Робітники — роблять, службовці — служать, а інші — «іншають».

Що робітники роблять? Як що? Жатки «Ідеал» роблять, шкіру чинять, рибалять, виноградарствують, в порту пше­ницю та різне там збіжжя навантажують, пароплави лаго­дять, «Рудзутака» клепають... «Рудзутака» не живого, а того, що пісок з моря вичерпує...

Службовці? Взагалі... Як скрізь... Пишуть, торгують і на радянській платформі стоять...

Інші? Тут уже «взагалі» не скажеш... Ті «інші» в кожнім місті інші... Вони, сказать би, певного кольору кожному шматочкові землі нашої радянської надають... Що в Бердян­ську «інші» роблять? Багато чого роблять... А багато вони роблять, бо й їх самих багато.

Найбільше в Бердянську, помоєму, ті «інші» фотографу­ються. Серйозно... Така сила в Бердянському фотографій, що просто очі розбігаються... Треба кожному мешканцеві не менш, як принаймні по двічі на день фотографуватися, щоб тим фотографіям робота була... А які фотографії? Думаєте, прості? Зовсім не прості... Там такі фотогра­фії, що хочнехоч, а зайдеш, щоб тебе на «клішу» взяли. Ну як ви, приміром, встоїте, коли тобі плакат отакео кричить:

ГРАЖДАНЕ РОДИТЕЛИ!

Показалось солпышко! Несите своих птеїічиков в фотографию Ямпольского! Все єсть для дсток: Лошадь — велосипед, лошадь — «форд»!

Смикаю бистро и без долгой возни! Великолепію обставленная фотографи я!

І що ви собі гадасте? «Граждане родители» несуть своїх «птенчиков» до фотографії Ямпольського. Сидять у вітрині «птенчики» і на коні, і на велосипеді, і на «форді». «Форд» нової конструкції: простий собі дитячий возик, а на ньому великими літерами написано «ФОРД»...

Це для «итепчикоя».

А єсть і для солідних «птахів»...

КУРОРТНЫЕ И ПРИЕЗЖИЕ!

Что вы увезете на память о Бердянске?

Нужно зайти к Ямпольскому.

Свой пляж никого не обжигает, своя лодка на 15 чел. Декораций сколько — вибирайте любую, кака я по душе: украинцам украинская,

для учащихся своя декорация,

для пик ник ов своя декорация.

Все! Все! Все!

Доведеться піти... Хоч раз у житті сфотографуватися на тлі «української декорації»... Не можна інакше: жижка національна бринить же жі Чи як, повашому?!

І сидять... І в «своїй лодці» сидить компанія, і на тлі «деко рації» сидять... Лежать і на пляжі, бо «никого не обжи гает»...

А друга фотографія — та бере вище...

ПОРТРЕТЫ ВСЕХ ВЕЛИКИХ ВОЖДЕЙ РЕВОЛЮЦИИ!!!

Тільки великих... Маленьких ні... А на вітрині портрет дівчинки з кицькою... Не подібно до «великого вождя»?.. То нічого. А може ж, із тої дівчинки найбільший «вождь» виросте? Хто знає?!

Фотографуватись, одне слово, єсть де... І бердянці фото­графуються...

Що ще роблять «інші»?

Морожене їдять, бо мороженщиків повне місто... Щоб труїлися, не чуть...

На музику в садок ходять...

Пристрастей емоціальних особливих таких не помітно. Це я на підставі (прости мені, доле!) підслуханої розмови:

— Ви говорите: любов?! Ніякої любові нема! От сьогодні мені докладчик поправився, а назавтра він мені «рознаравився»... А ви говорите: «любов — сила»! Яка ж вона сила?

— Так, Марія Андрєєвна, я ж не про ту вам любов, а про ту, которая тут от... І здесь... Близенько біля нас... Так та лю­бов — большая сила... Бо, їйбогу, можу оцю тумбу вивер­нуть, коли схочете...

— Нєт, не вєрю я з любов, що вона сила!..

Не вірить, що ви їй зробите: людина для неї тумби вивер­тати збирається, а вона не вірить...

Які ж іще «занятія» мають бердянські «інші»?

Ага... От що захоплює їх найдужче... Бичків ловлять у морі... Ловлять, і ловлять, і ловлять, і ніяк їх виловити не можуть... Та як іще ловлять:

— Сів я на оцю одну вудочку... Тягну, й тягну, й тягну... Вісім чоловік позад мене стоять та з гачка знімають, а я тяг­ну... Тисяч зо дві натягав!

Отак ловлять...

Бачив одну з «інших», що особливу має професію: чекає на денаціоналізацію будинків... І не в Бердянську, а в Харкові...

— Ви часом не з Харкова?

— З Харкова...

— Чи вже пройшов той закон, що будинки повертає?

— Не знаю.

— Хоч би, господи...

— А вам що, бабусю?

— Та в мене на Пушкінській два будинки, так той... Я ото сюди до сестри ще 1919 року переїхала, а там, кажуть, повертатимуть...

Насінням бабуся торгує...

У футбола бердянці грають. Хорошо грають: сталінці1 їм набили... Ну, так сталінці?! Сталінці — шахтарі! Це раз. Друге, погода була не підходяща для бердянців, а підходяща для сталінців.

Але:


— Ми їм іще наб'ємо! Сталінцям отим!

* * *


Так і живе Бердянськ. Так і живуть бердянці... Живуть собі, на базар щоранку ходять. А на базарі всіляка пожива продається, для «пропитанія»...

Там на базарі ще й бабуся сліпа сидить, з мисочкою в руці, сидить і причитає:

Помогніте, папаші,

Помогніте, мамаші,

Та помогніте ж, сестриці,

Помогніте, голубиці.

Когда б я світ божий видала,

Я б вашої доріженьки та й не засідала,

Когда б я світ божий виділа,

Я б рученьок не простягала.

Я б вашої головоньки та й не клопотала...

А дасть бердянець бабусі копійчину й дістає за ту копійку:

Сохрани, господи, вас у полі, Сохрани, господи, вас у домі, Сохрани, господи, вас у путі, Сохрани, господи, вас у дорозі.

І все це за копійку!

* * *

Ну, що іще в Бердянську є?



Пляж є... Там купаються, на сонці вигріваються... Це ясно.

Пошта є... На пошті поштових листівок нема... Але це ж не од Бердянська. Це от Наркомпоштеля. А Наркомпоштель вирішив: хай пишуть закриті листи. Більше напишуть...

1 Жителі міста Сталіне (тепер — Донецьк).

Аптека в Бердянську є... В аптеці цвілі капсулі з ри­циною продають! І знову ж не винний у тім Бердянськ аж ні крапельки: то Укрмедторг таку йому ніжку підста­вив.

От що в Бердянську є... Все, думаєте? Ні, не все!

Наостанку я про найголовніше вам розкажу... Про діток про бердянських... Хароші дітки... Святкували оце вони цими днями свято закінчення шкільного року.

От як висипали на бердянські вулиці!.. Так і залили... Більш як три тисячі піонерів у Бердянську! І співали, і дек­ламували в міському садку, і інсценіровки всілякі вистав­ляли...

А як двинули пісні, що ото і:

Капітан комсомолець, Кочегар комсомолець, Всі матроси комсомольці, Комінтерна славні хлопці, Одно слово, ленінці!

Так куди вам?! Та ще не якнебудь, а з притиском:

ЛЕНІНЦІ!

Стара баба так не може. І «інші» так не можуть... Вони, дітки,— вони можуть!

А ви кажете: «Бердянськ?!» От вам і Бердянськ!

«БЛАЖЕННІ ІЗГНАННИЄ ПРАВДИ РАДИ, ЯКО ТИХ ЄСТЬ ПЛЯЖ НА МОРІ НА АЗОВСЬКІМ»

Харашо на світі жить, коли біля вас море шумить...

Тоді так добре на ракушках лежиться, бо під вами плахта, а над вами небо, а на небі сонце...

І знову ж таки море шумить... Азовське море. Воно з бе­регом бавиться: наляже грудьми своїми на берег, заворкоче, а потім одступить і так само заворкоче...

І так день, і так ніч... Воркоче море... Шумить...

Під воркіт морський добре казочки слухати... Море собі шумить, а ти собі слухаєш... А ті, що біля тебе лежать, розказують...

— І був я аж на далекім Уралі. І бив я білих... Ох, як я бив білих!.. А тоді потрапив я на Вкраїну... І бив я Махна... Ох, як я бив Махна! А тоді я демобілізувався і почав пра­цювати на шкірянім заводі в Бердянську... За члена завкома був... В культкомісії працював... Робкором і місцевих, і гу­бернських (тоді ще губернії були), і центральних газет пра­цював... Дааа... Хароше життя було... Чотири роки робкорствував... А потім скоротили мене «по штату»... А потім — безробітний я... Нічого не зробите, «штати» — сувора річ... Сьогодні мене скоротили, а за два тижні на моє місце дру­гого взяли, «кваліфікованішого» від мене, бо в нього чотири корови, садок, земля, а в мене нема того нічого... С и н к о в. моє прізвище... Скоротили, ще й посвідчення дали: активний член профсоюзу, активний робітник, активний робкор... Самий тобі «актив»... Дааа. Робкор — хароша штука... Передовик у робітничій демократії... Мне першого ж і киш­нули... І от ходжуходжу, пишупишу... Дааа!..

...Робкор я... Старий робкор... Давній робкор... Тридцять літ робочого стажу... Слюсар... Активна участь в обороні Радянської влади... Останній час — робітник на Першотравневім заводі в Бердянську... Скоротили... Та ще майстер і говорить:

— Багато пишеш!.. І котись...

Я й покотився... Безробітний я. В садку тепер пораюсь... Прийдеш:

— Чи нема роботи?

— Ааа! Це ти?! Нема! Та так, мабуть, що й не буде! Робкор я... Ф е д ь к о моє прізвище... Дааа.

...Робкор, знаєте, я... Струсовський моє прізвище... Молодий я ще робкор... Комсомолець... На заводі шкіря­ному я працював... Скоротили, знаєте, «по сокращенію шта­тів»... Молодий я ще робкор... Так і ходжу... Дааа...

І я газетяр... Є г о р о в на прізвище... Секретарював у міс­цевій газеті... Тепер статті й кореспонденції пописую... При­йдеш кудинебудь:

— Чи нема посадишки, знаєте?

— Ааа?! Пишете?! Нема, голубчику! І так, що навряд, мабуть, чи й буде! Тяжко тепер, голубчику, з посадами, самі знаєте...

Ну й підеш... А там дивишся — другого й приймуть... Пишу я, знаєте... До газет пишу... Даа.

— Та й що нам, товаришочку, робити?

— Що робити? (Це вже я їм говорю). Робкорівське, говорю, «движеніє» в Бердянську... «Двигають», говорю, робкорами... Інших по інших, говорю, місцях'убивають... Которі робкори й сількори, говорю... Ну, а вам, говорю, що вам... «Принімаючи, говорю, во вніманіє», що город Маріу­поль у вас, говорю, не без прокурора, з нами, значить, говорю, бог!! Давайте покупаємось...

Харашо в Азовськім морі купатись... Море шумитьшумить...

«ІДЕАЛ»


Не парфуми «Ідеал», і не мило «Ідеал», і взагалі не той ідеал, що ви його в думках укохуєте, а жатка «Ідеал».

Жатка, машина ота, що пшеницю косить...

Так про той «Ідеал» мовитиметься...

Про найідеальніший «Ідеал»... І найпотрібніший...

Хто родить той «Ідеал», як він родиться, куди йде, кому допомогу несе?

У Бердянську «Ідеал» родиться...

Під горою завод стоїть, а з димаря там дим курить... Завод стоїть «Первомайський», робітничий ще й селянський... Дивись!.. Аж завіршувалось...

Так оцей самий завод «Первомайський» у Бердянську і виробляє знамениті жаткисамоскидки, типу Дорінга, ві­домі і в нас, і за кордоном під назвою «Ідеал»...

Колись завод належав Джонові Грієвзеві, спритному анг­лійцеві, що прийшов до Бердянська простим ковалем, роз­почав з невеличкої кузні, а кінчив багатющою акціонерною компанією «Джон Грієвз і К0»...

Виробив тип своєї жатки, зробив тую жатку легхоходною, неважкою, недорогою; жаточки виливав та весело по­живав...

Робив він ще й букарі, плуги, снопов'язалки... Робив аж до революції...

Прийшла революція, утворила нове акційне товариство «Робітник, селянин і К » і передала завод новому хазяї­нові.

«Робітника» й «селянина» ви, мабуть, знаєте, а за К° за­просили вони до себе трудову інтелігенцію... Та й почали працювати...

Попервах не клеїлося. Робітник та селянин частенько дома не бували, бо то Врангель, то Колчак, то Махно — доводилося ж ото перестрівати, завертати і т. д., ну а К теж м'ялася, стояла перед отією, що й ви знаєте, платформою та чухалася: «Чи лізти, чи не лізти?»

Кінець кінцем прийшли хазяїни додому, подивилися з платформи на К , дали руку:

— Та ліз^ уже! Чого мнешся, «перепуганная»? Полізла К ... Полізла і, як каже свята євангелія, на плат­формі «угобзилася»...

Та й запрацювали бони «разом трох»... Та працюють і досі... Працюють, сказать, непогано. Панську спадщину поширили.

Спорудили ремонтноінструментальний та будівельний цехи. Це для потреб самого заводу. Спорудили дві нові вагранки.

Збудували шість нових печей для «томленія» чавуну. Поширили деревообробну робітню.

Закінчують нову будівлю чавуночистки, прибудовують шишельний відділ гамарного цеху...

Перебудували ковальську й пресову робітні... «Женуть» 16 000 жаток на рік... І 500 на місяць... На той рік гнатимуть 26 000 жаток... От вам нові хазяїни!

# # *


Зовнішній вигляд заводу?

Завод як завод. Працюють люди... Формовщики — фор­мують, гамарники — виливають, ковалі — кують, слю­сарі — слюсарять, зборщики — збирають...

У директорськім кабінеті сидить не Грієвз, а людина з дуже простим прізвищем — Лисенко...

Підход до справи в директора правильний.

— Дозвольте, товаришу, подивитись, як ви свої «Ідеали» «в життя переводите». Я з тих, що пишуть... Розповім, може, і про «Ідеали» ваші...

— А грошей це не коштуватиме?

— Ні, кажу. І сам я не беру, бо нема таких, щоб і давали... Я «платонічний» газетяр... Не з четвертої сторінки, де «за рядок нонпарелі...» Мої «оголошення» задаром і корпусом...

— Будь ласка! Обдивляйтесь! Вам усе покажуть!.. Зразу видно людину з пальцями, щільненько один до

одного притуленими: копійчина не проскочить... Нічого не зробиш: директор з Донбасу.

* * *


Робітників 1 200 чоловік... Виробляє завод виключно жатки.

Виробництво прогресує широкою ходою: року 1924—1925 програма — 8000 жаток.

За 1925—1926 роки завод випустив 16 000 машин. На той рік намічено 26 000.

Коштує жатка на заводі 175 крб. Ціна прейскурантова передвоєнна.

* * *

Чи добра жатка «Ідеал»? Не знаю, не косив нею...



Бачив тільки в канцелярії заводській отакенне діло з листами од селян... Пишуть у тих листах такі «твори»:

«Дорогі товариші робочі! Виражаю вам благодарність за вашу жатку «Ідеал», котора дуже легка в ходу й хорошо косить. Іще прошу вас, вишліть мені запасні часті... І многі спрашують, де можна купити вашу жатку...

С почтенієм...»

* * *


«Ідеал» — жатка легка в ході і дуже зручна для хазяй­ства. Це її робочі властивості... Але оригінальна вона й ха­рактером своїм. Народившись на півдні, вона більше за все закохується в півночі. У Сибіру... На Сибір її тягне. Укрсільмаштрест у цій справі їй за ретельну сваху править і віддає її радо за молодого, що «за Уральським хребтом, за рєкой Іртишом»...

Та так віддає, що наші південні «молоді» аж у ревнощі вдарились:

— Та дозвольте ж хоч трохи нам нашого «Ідеалу»...

— Не знаю, чи «сваха» погодиться, чи ні... А слід би... Хай би наша «дівка» і по наших ланах гуляла... Не вся, а хоч частина...

* * *

Беруть її й «за моря за океани»... В Персії вона косить, у Турції вона косить, завойовуючи поволі закордонні ринки. Бо вона — «Ідеал».



ПТИЦЯ ПЛАЧЕ

Є на північнім березі моря Азовського велика коса, що колись звалася Денисовою, а тепер зветься Обіточенською...

Коса та на 45 верстов заходить в море і починається якраз отам, де розляглося на морськім березі невеличке місто Ногайськ.

Денисова коса, як і всяка морська коса,— вузький дов­гий півострів морського походження. Вкрита вона типовими дюнами, лагунами та лиманами...

Знаменита тая Денисова коса тим, що править вона за найголовніший етапний пункт для водяного та болотного птаства, що перелітає з півдня на північ і навпаки...

Щороку напровесні і восени мільйони птаства обліплюють ту косу, де птаство відпочиває після довгої путі... Частина птиці зимує... Частина залишається на косі й тут же куб­литься.

Кублиться тут така птиця: крижні, чирята, гагари, лисухи, чайки різні, кулики, лебеді, журавлі...

Денисова коса — єдине місце на Україні, де залишилися величезні колонії бакланів, чайок, крячків...

Знамените місце — Денисова коса.

І от уявіть собі, що мільйони того птаства, такого симпа­тичного, плохого, беззахисного, прекрасного птаства, корис­ного і з наукового, і з економічного боку, плачуть...

Плачуть дрібненькими чистими сльозами, і сльози ті птичачі краплинками діамантовими падають у море в Азовське...

Чого ті птахи плачуть?

Через людей плачуть.

Через великих, сильних, мудрих людей плачуть плохенькі, кволенькі, беззахисні водяні пташки.

Людина нищить птицю...

Людина в особі радгоспу «Вольний», що хазяйнує на косі, здала ту косу в оренду, під випас, а скот витоптує без жалю птичачі колонії...

Людина в особі бердянських, генічеських і інших рибалок щороку наскакує на косу й видирає сотні тисяч яєць та продає ті яйця на яєчні «натюрель»... Цілими баркасами людина ті яйця вивозить... Збирає в коші великі, опускає яйця в тих кошах у море: «запортки» (яйця з зародками) випливають на поверхню і їх вона викидає, а свіжі, не «запорчені», забирає... Людина ця не зупиняється ні перед чим... Вона нападає на об'їздника, що його був поставив на косі Бердянський відділ мисливців та рибалок, і хоче того об'їздника в Морі втопити за те, що той не давав їй нищити беззахисну птицю...

Людина в особі Всеукраїнської спілки мисливців і риба­лок (ВУСОР) чухається...

До неї писали, її прохали вжити заходів, щоб захистити птицю від людини, а вона собі чухається...

Щоправда, Денисову косу оголошено «заказником» на п'ять років, тобто заборонено п'ять років там полювати, але що значить «заказник» без ніякої охорони?

Для того, щоб птицю там не нищили, треба 800 крб. на рік на сторожу...

ВУСОР тих грошей ніяк не може вичухати, хоч органі­зація він економічно не квола, бо збирає він гроші за право полювання на Вкраїні, і збирає немало...

Мелітопольський відділ ВУСОРу, куди за новим терито­ріальним поділом одійшла коса, спить.

Як завжди: один спить, другий чухається, а птиця плаче.

Чи не за таке відношення до Денисової коси вилаяв у ювілейному числі вусорівського журналу «Украинский охотник и рыболов» вусорівський поет Уралов всіх вусорівців?

А вилаяв «хльостко». Отак:

«Ми вільної спілки Вусорові діти, Ми лісу й простору лихії син и».

Істинно: лихії сини!

Давайте щось робити! Давайте рятувати птицю! її в нас не багато!

Птиця — створіння ніжне! Воно лаятись не може!

А як би воно вилаялось, коли б могло!

Треба оголосити Денисову косу державним заповідником.

Треба, щоб на Денисову косу звернули увагу наукові установи (о, Наркомосе! Хай благословенне буде ім'я твоє!), бо це єдине на Вкраїні місце, де можна збагатити новими дослідами орнітологію, біологію й іншу «логію»...

* * *


Птиця плаче! Разом із нею плачуть наука і наші радянські скарби природні!

Невже ж ми такі до євангелія щирі, що на всі плачі ті говоритимемо:

«Блаженні плачущі, яко тії утішаться!»

Євангелія тут не допоможе. Вона б могла допомогти тільки тоді, коли б була вагою пудів так на п'ять з полови­ною, щоб можна було нею бити по голові тих, хто нищить птицю.

«РИБАК РИБАКА НЕ ДУЖЕ БАЧИТЬ НАВІТЬ ПОБЛИЗУ»

Як той казав:

— Хоч не дуже в риму, так зате ж правда.

І це не так, ніби «навздогад буряків», а таки про справж­ніх рибалок, що на Азовському морі рибу ловлять...

Про тутаки справу, що й рибалку до соціалізму повинна витягти,— про «кипарацію», та ще й про рибальську...

Є в Бердянську вуличка, на вулиці дворище, а в двори­щі хаточка, а в хаточці канцелярійка... За хаточкою — хлів, у хліві — «склепчик», ліворуч — льодовня, у льодов­ні — шаплики для просолу риби, серед двору на жердях розпанахана риба на сонці висить...

Оце є Бердянський союз рибалок...

Вузлова станція, звідки бердянські рибалки до соціалізму мають простувати...

* * *

Історія цього кооперативу такенька... Організувався був він у 1917 році... До того часу бердянський рибалка був у «польнім і потомственнім володінні» в прасола, в дуки в того, що «попив нашої»... Силу тут була тих, що «пили»,



«пили» і добре розуміли, що роблять, бо цілий «синдикат» зпоміж себе утворили.

— Ні сюди, бувало, ні туди, а тільки йому в зуби,— розказував старенький член правління кооперативу, піонер бердянського рибальського кооперативного руху.— Купува­ли рибу в нас 1 крб. 80 коп. за пуд, а вже в Катеринославі по 18 крб. за пуд торгували...

Зрештою накипіло. Взялися, щоб без «прасола»... Спо­чатку заснували таке собі «товариство, та й годі»... По надцять карбованців з носа, щоб і по снасть послать, щоб і рибу продавать... Потім на статута перейшли. Народився, зна­чить, кооператив...

В 1919 році, одне слово, «со святими упокой» бердян­ський рибальський кооператив...

Випливла ж ото тоді по всіх морях, по всіх океанах, по всіх річках веееличезна риба, така, як тисяча китів укупі... І звалася вона Г л а в р и б а... Главала вона, главала, а як вона вже була Главриба, то вся та не главриба, а просто собі рибка, що не главала, а плавала, так та рибка з пере­ляку не дуже тоді ловилася...

Потім Вукоопспілку на азовську рибу потягло.

— Дай,— каже,— я рибки половлю!

Сіла Вукоопспілка край моря Азовського і кооперативно задекламувала:

— Ловись, рибка, велика й маленька!

(...Ну, не буду, не буду! Вукоопспілка дуже симпатична установа).

Да... Взагалі, значить, довелося в 1924 році бердянським рибалкам удруге кооперуватися. Так вони взяли й ско­оперувалися, маючи 8 крб. 70 коп. основного капіталу...

«Потрішечку та з папкою» стали вже, не сказать, щоб зовсім на ноги, а так «вроді» рачки...

Так і стоять. Членів мають 180 чоловік. Пай у них 10 крб. з носа, а оборот на рік 12—13 тисяч карбованців... Мають невеличкий просольний пункт у Бердянську, мають на базарі крамничку, а в дворі халупочку, а в халупочці — канцелярійку.

* * *


Так через віщо воно ото так виходить, що «рибак рибака не дуже бачить»?

А як ви гадаєте: хіба легко тебе побачити, коли пере­буваєш ти у вищенаписаному стані? Не легко. Бо й самому

голову тяжко піднести, та й тому, хто тебе вздріти схоче, не дуже «сіє становище» примітне єсть...

А чому таке становище утворилося?

Вважайте...

Бердянський район має біля 300 чоловік рибалокпрофесіоналів, чоловік на сотню набереться рибалокаматорів, що так само немало часу витрачають на рибальство і в яких рибальство при ліпших умовах легко може перевернути на професію. Додайте до цього ще чоловік з сотню «резерву», тобто тих рибалок, що їх занепад теперішнього рибальства кинув на другу роботу... Маєте, отже, армію бердянських рибалок — 500 чоловік. Приблизно, певна річ... Армія чи­маленька, як бачите. Кооперовано з них тільки 180 чоловік, та й то так кооперовано, що тільки 35 % здають рибу до кооперативу. Решта — «і вашим і нашим»...

В чім річ, що рибалка так туго йде до кооперативу?

Не бачить для себе вигоди.

Ясно, що ми не можемо вимагати від рибалок свідомості, культурності і т. ін. Рибалки в такім іще перебувають стані, що тільки матеріальна зацікавленість може залучити їх до гурту, тільки зайва дешева мережа може довести рибалці, що «в єднанні — сила»...

Кооперативові треба затягати рибалок. І не промо­вами та відозвами, а дешевим рибальським посудом, збутом їхньої продукції, культосвітньою серед них роботою.

А оце все й шкандибає на всі чотири...

Що робить тепер кооператив?..

Бореться за своє власне життя. Йому жити треба. А для того, щоб йому жити, він кинувсь у торговельні операції, бо ні від кого підмоги не жде... Значить, всіляка організа­ційна справа, культосвітня робота, всякі там плани — на заднім плані... І жевріє... І стан отакий: ні встав ні впав.

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка