В чотирьох



Сторінка11/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   34

Рибалки його (чи від його) ждуть, а він на рибалок чекає.. Даси рибалкам —самому нічого не залишиться (смерть!), не даси рибалкам — членів не буде (смерть!). І крутиться в зачарованому колі.

Треба те коло зачароване розірвати!

Хто його має пірвати?

Всеукррибакспілка!

Як?


Допомогою! Якою?

Перш за все організувати ринок збуту. Кооператив захлинається, не маючи ринку.

Друге — кредитом. За час війни, і імперіалістичної, і гро­мадянської, рибалки залишилися без «посуду»'. Нема мереж на білу рибу, нема гачків на красну рибу... Нема човнів... Без допомоги з боку кооперативу неможливо пра­вильно й широко організувати рибальство.

Третє. Треба відкрити консервний завод. Він є в Бердян­ську. І, здається, в розпорядженні Укррибакспілки, але він спить.

Оце треба зробити, і зробити негайно.

Вважайте, що завмерла багатюща галузь нашої промис­ловості в Бердянськім районі. Можливості її колосальні. Наукова експедиція проф. Книповича довела, що війна спричинилася до того, що риба в Азовському морі збіль­шилася неймовірно. (Єдина користь, що від тої триклятущої війни маємо!). За передвоєнного часу Бердянськ ловив 200 000 пудів риби. Тепер ловить ледве 50 000. А ловити може «тисячу тисячів»...

* * *

«Розкачайтеся», товариші з Укррибакспілки!



І качайтеся скоренько, бо біла риба знищить в Азовському морі «красну» рибу. Серйозно. їсть, стерво, ікру «красної» риби...

Чим тоді закусюватимете? Огірком солоним?

«ТАК МИ Ж НАРОД ТЬОМНИЙ» (Конспект до трагедії)

В Азовському морі, на дні оного, росте трава зелена, що к о м к о ю зветься...

Травка вона приємненька, ніжна й м'якенька, не «куса­ється» так, як наш кушир триклятущий, а як улізеш у неї — так вона тільки лоскоче... Лоскотлива трава... Хороша трава...

І от, як вона виросте, хвилі морські її гойдають, з кореня зривають і прихлюпують її до берега, де й лягає вона понад берегом зеленими мокрими «ковбасами»...

Найбільше її хвилями пригортається до берегів азовських кіс — Денисової (Обіточенської) та Бердянсьхої...

1 Посуд — снасть. (Авт.)

Тоді приходять люди православні, вигортають комку тую на берег, на піску її розтрушують, сонце її припікає, висушує, і робиться вона сухасуха, та м'яка, та рипуча...

А потім того її збирають, складають у такі пакунки, як ото сіно, й пресують особливими машинами...

А потім уже одправляють її в усі кінці СРСР нашого, де з неї ліжники роблять, подушки роблять і всілякі м'які меблі роблять, щоб гражданам не дуже муляло, коли вони після «трудов праведних» чи лягають, чи сідають відпочити для...

Хороша трава комка, корисна і хорошу котировку має на ринку нашому радянському...

Вже Бердянську, приміром, тамтаки, на місці, по пів­тора карбованця за пуд комки платять '.

* * *


Сидимо ми якось на Денисовій косі, на березі, та й диви­мось на шкаралущі з яєць морської птиці, що енергійно несе яйця для яєчні православного населення, на косі «обитаємого»... А шкаралущі ті, як яєчня вже спечена, викида­ються в море, щоб не бачив ніхто, як нищиться морська птиця на Денисовій косі...

Сидимо та й «дакаємо», бачачи, як у нас природа наша охороняється...

Підпливає баркас, а на баркасі п'ять засмаглих «гражданов», з вусами попід носами (декотрі з сивими) і з заліз­ними вилами в руках...

— Здорові були,— кажуть граждани.

— Драстуйте,— кажемо ми.

— На охоту?

— Ні, так... Подивитись, як тут, на косі, що й до чого... А ви?

— А ми комку збираємо...

— Ну, сідайте, закуримо... Сіли й закурили...

— Так комку, кажете, збираєте?

— Комку збираємо...

— Що ж у вас — артіль, чи як?

— Яка там артіль? Од «хазяїна»...

— Ну й що?

— Та що ж. «Гіркі, сестро, заробітки»... Хіба ти його багато назаробляєш, коли й вигорни, і висуши, і збери,

1 Роздрібна ціна. (Авт.)

і спресуй, а воно тобі по п'ятнадцять копійок з пуда за всю ту роботу платить...

— А хто ж у вас за «хазяїна» править?

— Та Гальперин якийсь, із Харкова...

— А що ж воно за Гальперин такий?

— А ми хіба знаємо, а ми хіба бачили його? Живе собі в Харкові, а ми тут робимо... Тут у нього уповнова­жений е... Так іноді приїздить з Харкова, подивитись, та й усе...

— Іч який Гальперин!.. Сидить у Харкові, а ви тут зби­раєте?

— Еге!

— А почім той Гальперин продає ту комку, що ви йому збираєте?



— А ми хіба знаємо? Може, по карбованцю, а може, й по півтора... Вона не дешева...

— А ви йому по п'ятнадцять копійок збираєте?

— Еге!

Тут уже (з пісні слова не викинеш) в таку спокійну нашу бесіду почали вскакувати, з нашого (признаємось) боку, слова, що їх аж ніяк не можна на папір навести... Нехороші почали слова вскакувати...



— Так що ж ви4,— кажемо,— не можете того самі робити, що робить Гальперин? Не можете скласти артілі, щоб не годувати Гальперина?

— Та воно...

— Що воно?

— Так Гальперин заплатив за оренду чотири тисячі, та машини...

— А ви цього скопом не могли б зробити? Чи вам би не пішов Наркомзем на поміч, щоб дати в розстрочку оренду? Чи у вас нема КНС, що міг би це на себе взяти? Чи ви не маєте кооперації? Ви стоїте, чухаєте поперека, а Гальперин у Харкові не на комці, а на перинах спить?!

— Та воно так!.. Так ми ж народ тьомни й!..

— Тьомний ви народ?! Так ви (трах! трах! трах!) Гальперинові на перину заробляти «не тьомний», а для себе «тьом­ний»?!

— Та воно (трах! трахі трахі) так! Правильно!

— А потім скиглите, що «жисть чижолая»?!

— Ну що ви з нами зробите, коли отакі ми. Ех (трах! трах! трах!) «жисть»!..

— Ото тільки й нашого: я на вас — «трах», а ви на «жисть» — «трах», а Гальперини на перинах сплять...

Іще одно. На Денисовій косі, кажуть, комки щороку зби­рають щось 40 000 пудів... Підрахуйте, скільки Гальперини можуть перин придбати, бо: «так ми ж народ тьомний». І не забувайте, що для того, щоб тую комку збирати, не треба навіть «світла» особливого: комка собі росте, сама на березі лягає, а ти тільки згрібай та пресуй...

Так навіть і для цього «ми народ тьомний» (трах! трах! трах!).

«БЕЗ ГОЛОСУ ВОВНА»

Щось ізнову з «правдою» непорядок...

Що вона за знак такий, що за тою «правдою» до Харкова почав народ частенько навідуватись?..

З гречкою, чи що, повикошували «правд}'» ту на ланах на широких на українських?

І виходить якась нісенітниця: щоб знайти «правду» на Харківщині, треба їхати аж до Харкова.

Хіба «праЕда» здалеку видніша, чи що?..

На Харківщині, в селі Ковалюхах, одібрали у селянина Соколовського «голос»...

Була людина з «голосом», а потім з ласки райвиборкому «охрипла»... На виборах тепер тільки сипить...

А через віщо його «охрипли»? Сказать, і людина ніби для «голосу» підходяща, а «голосувати» права не має...

Соколовський — бідняк... До шістнадцяти років — най­мит... На початку революції — член Київської Ради депута­тів. До 1920 року — інструктор Полтавського земвідділу. Хвороба... Тяжка праця... Торік — хліборобство в с. Кова­люхах, на наділеній землі... 1922 року проводить селянство Соколовського в сільраду... Декому з місцевих царків (так пише Соколовський), це не до вподоби, і його позбавляють права голосу. ВУЦВК відновлює його в правах. Біжучого року бідняцькосередняцькі лави висувають кандидатуру Соколовського в сільраду. На перевиборах виступає він і трохи проти гладить РВК, вказуючи на дефекти в роботі...

Через кілька часу нема в Соколовського «голосу»!

Нема...

Тиць сюди, тиць туди — нема. Має Соколовський вовночіску. Чеше вовну... Кустар, одне слово. Так от:



— Експлуататор. Фабрикант.

— Та помилуйте, я сам чешу, з найманої праці не корис­туюсь!

— Еее!

І нема в Соколовського «голосу»...



І запитує з сумом Соколовський (а за ним і ми):

— Чи всіх вовночосів позбавлено на Вкраїні голосу, чи тільки самого Соколовського?

Як же тепер бути? Раз я схочу чесать вовну, так, значить, бери свій «голос», загортай у папірець, неси до Хорольського РВК і кажи:

— Нате голос. Вовну збираюсь чесати. Так чи ні?

Соколовський має одну конячину... І пишуть:

«Соколовський дає в експлуатацію коня...»

Угу... Це значить, як повезе мене Йосип Явдокимович з роз'їзду до Лиману качки стріляти, так його «голосу» за це слід позбавити.

Експлуатує ж він коня!

Не їздитиму, хай вибирає Йосип Явдокимович раду, бо людина він усіма сторонами хороша... Ходитиму тільки...

Щось воно не те... Десь, щось, когось, комусь, чогось не тогось...

А Соколовський уже просить:

— Якщо на світі нема правди, вибийте з моєї голови міцну віру в силу революційної законності.

Бачите, що виходить?..

Таке, хоч кидай печене й варене та вибивай з голови віру... Давайте краще так робитимемо, щоб віра сама в голову влазила...

Для всіх краще буде...

ЩЕ ПРО ХВОРОБИ ЖИТЛОКООПЕРАЦІЇ

Согласний, товаришочки, согласний, що житлокооперація наша перебуває в статиці, а не в динаміці...

Согласний, товаришочки, согласний, що маса житлокооперативна малоактивна і дуже пасивна.

І з тим, товаришочки, согласний, що правління житлокоопів виконують свої обов'язки показьонному...

Обома руками підписуюсь і я під отаким діагнозом хво• роби нашої житлокооперації...

Прааавильно!

Тільки ж дозвольте й мені, на підставі власного досвіду, поділитись з вами й своїми спостереженнями й додати дещицю до синодика житлокооперативних хвороб...

* * *

Дуже тяжка, затяжна й дуже болюча хвороба (просто житлокооперативний рак!) в житлокооперації— це ват е р... Спільний ватер в житлокооперативній квартирі...



Він, ватер, він валить житлову кооперацію, він точить її, як шашель могутнього дуба, рве її на шмаття, пускає їй кров і кидає її, знесилену, на поталу ворогів колективного життя радянського.

Він із тихого, спокійного вихованого члена житлової кооперації робить буйного опозиціонера, крикучого, шипу­чого, лютого, що потім сам говорить:

— Почуваю, що валю кооперацію! Але не можу! Зро­зумійте, що не можу! Я їй говорю:

«Чи довго ви там сидітимете?» А вона мені:

«Сидітиму,— говорить,— до побєдного конца!.. Я вам не качка!»

Я тигрою налітаю на двері й б'ю їх коліньми. Вона в крик:

«Не лякайте женщину в такім положенію!.. Я жінка голови правління!»

«Гражданка,— кричу,— не я вас лякаю, а фізіологія моя вас просить!.. Пустіть, пожалуста!»

Сидить...

Тоді я біжу з дому... Я сварюсь з кондуктором на автобусі, я розштовхую по дорозі публіку... Я... я не можу так!

Я визнаватиму житлокооперацію тільки тоді, коли на кожного члена буде окремий ватер...

* * *


Друга тяжка хвороба житлової кооперації — це к у х н я. Кухня — це житлокооперативна саркома...

— Може б, ви, Маріє Петрівно, не ставили отут своєї каструлі, бо давно вже ж вам сказано, що це місце моє?

— А що вашому тому місцеві зробиться, коли моя на ньому каструля постоїть? Полиняє од того хіба ваше місце?

— Я ще раз прошу вас, Маріє Петрівно, заберіть ви звідси вашу каструлю, і взагалі хай ваш Петька не мочиться в коридорі... За дітьми доглядати треба.

— Я б прохала вас, Катерино Михайлівно, не вчити мене виховувати дітей, бо ще вопрос, хто мочиться...

— Хто мочиться?! Я мочусь?!

— Я не сказала, Катерино Михайлівно, що іменно ви мочитесь, я тільки говорю, що єсть такі, що мочаться.

— Подумаєш — муж бюстгалтер, так я вже й мочусь?!

— Прошу вас, Катерино Михайлівно, мене в ці справи не мішать... Я бухгалтер, це правда, я відповідальний робітник, це правда, але це ще не значить, що жінка всякого шофера може жмакать моє ім'я...

— Ааа?! Так я жінка «всякого шофера»?! ...Тррррах!

— За що б'єш?! Ой! 1і!

— Граждане! Та будьте ж сознательні! Граждане!

— Пущай вона, стерва, будеть сознательна! Як у мене чоловік шофер, так я повинна буть сознательна, а як у неї бюстгалтер, так вона ні?!

Я визнаватиму житлобудівництво тільки тоді, коли на кожного члена буде окрема кухня...

* * *

Тяжка хвороба, товаришочки, в житлокооперації ще й ванн а...



— Це хто води у ванну напустив?

— Я напустила! Купаться буду.

— Ви напустили?

— Я напустила!

— Вона води напустила! Бачили?!

— Я напустила!

— Хіба ви не знали, що я сьогодні думала купатись?

— Чому ви?

— А чому ви?

— Ні, ви скажіть, чому ви, а не я?

— Ні, ви скажіть, чому ви, а не я?

— Купатимусь я!

— Ви?

— Я!


— Ну так купайся ж, купайся ж, купайся!..

— Граждане! Рятуйте! Топлять!

— Граждане! Та будьте ж сознательні! Граждане!..

Я визнаватиму житлобудівництво тільки тоді, коли на кожного члена буде окрема ванна...

Це основні три хвороби житлової кооперації.

Але патологія, товаришочки, нашого житлобудівництва і багатогранна, і різнобарвна...

І силасиленна в ній таких хвороб є, що не придумаєш, як їх кваліфікувати...

Я знаю житлокооп, що його розвалило манісіньке ко­шеня...

Одного тихого вечора страшенний крик пролунав у житло . коопівськім дворі. Серед двору бігала гражданка — член житлокоопу. В правій руці вона держала за хвоста мокре як хлющ кошеня...

Гражданка кричала:

— Утопили! Мою бідну кицьку втопили! Он він, буржуй, которий в першім номері, кошеня втопив! Товариші! Та доки ж це буде, що ті, которі в двох кімнатах живуть, коше­нята наші топитимуть?!

Одні «за», другі «проти»...

Житлокооп розвалився...

А я на власні очі бачив, що та гражданка сама вмо­чила своє кошеня в діжку з водою і побігла з криком по двору...

* * *

Буде нам тяжко «перші триста літ» з житловою коопера­цією, коли ми не вигадаємо апарата, щоб поглиблювати моральні борозни у мешканців наших житлових коопе­ративів.



«ГУМОРИСТИ» їй же богу, помирати не хочеться!

Ну, кої його лихої години помирати, коли жити весело, коли на кожному тобі кроці падаєш та регочешся!..

Життя — воно таки чуднувата штукозина: йдеш отак, напапужишся, такий ото ніби серйозний, а тут тобі життя щось як підтаскає — просто на кольки тебе бере...

Думалося, що оце, як режим економії завели, так не так смішно буде, приборкають, думалося, життєві всякі ви­тівки...

А воно ще смішніше...

Зайшов оце якось до Наркомзему... Серйозна така справа була. Обговорювати хотіли, як звірину од людини захистити, бо сильно людина на звіра насідати почала. Зайшов... Див­люсь, Наркомзем заливаєтся... Та як заливається?! Зупи­нитись не може... Хочуть мені щось ісказати,— не можуть: давить сміх.

— Торкніть, кажу ж, і мене, й я буду сміятися. Торкнули... Так і досі регочусь...

Була в їх бюджетна нарада... Обмірковувалися рибальські справи... Був і представник Наркомфіну... Вимагалися кошти на риборозвідники, вимагалися кошти й на рибну ловлю в морях і т. ін.

Слухавслухав представник Наркомфіну, встав і заявив:

— Що це,— говорить,— за установа така? В однім місті розводять рибу — давай гроші! В другім місці виловлюють рибу — давай гроші!.. Я протестую!

Пропала наша нарада: прореготали...

Оце вже трохи почав був заспокоюватись, так понесло ж мене в Наркомос, до Головнауки... Зайшов, а там гомерич­ний сміх...

— Невже, питаю, й у вас представник од Наркомфіну був, що так смієтесь?..

— Не був,— кажуть,— а листа прислав... Я так і впав...

— Пропало, кажу, тижнів три! Сміятимусь. Коли так і є... Показують мені «відношення»:

До Народного комісаріату освіти

При перевірці відчитності за березень завважено, що на Всерадянський з'їзд ґрунтознавців (ботаніків) у Москві були відряджені з Харкова т. т. (ім'ярек)... Таким чином, одночасно в однім місці по одній і тій же справі приймали уділ(? — О. В.) дев'ять представників НКОСу. Таку кількість співробітників, що були зайняті одною справою, фінансовоконтрольне упр. НКФ вважає прибільшеною взагалі, а маючи на увазі режим економії,— і зов­сім хибною, через що, звертаючи увагу НКО на вищевказане, ФКУ прохає НКО висловити свої міркування.

Нач ФКУ НКФ (Маламедовський) Кер. контр. відд. (Руднів)

Ой, товариші з Нархомфіну! Ой, пожалійте! Не можна ж так народ смішити... Сміх — штука хороша, але ж коли тебе вже на кольки бере,— хай йому грець!

Тож професори на з'їзд на всесоюзний поїхали, кожен з собою доклада повіз, радіти нам з того треба, а ви їм «спра­ву» припаяли!..

Ой, помилуйте!

Ви ще такої хоч штуки не встругніть...

Незабаром оце буде Всесоюзний з'їзд Рад... Чоловіка, мабуть, 400 виїде «одночасно в одне місце по одній і тій же справі уділ приймати»...

Ну що буде, як ви настрочите до ВУЦВКу:

«...Маючи на увазі режим економії, мож­на було б просто собі збігати до Москви самому Григорію Івановичу... Та так, щоб і не барився... Та хай уже за одним рипом і ґудзиків для ХЦРК захопить вагонів зо два... Прохаємо ВУЦВК з приводу цього висловити свої міркування...»

Помремо! їйбогу, помремо! Зо сміху!..

НЕ ПІДГАДЬТЕ, ПРАВОСЛАВНІ!

Часи веселі оце якраз на селах понаставали... Храми скрізь пішли...

І воздвиження, й роздвиження, й усіх пречистих, і по­крови, й Семена, й Михайлів, і Андрія, й Митрофана, й Кузь­ми з Дем'яном, й Казанської, й Астраханської...

Гуляй — не хочу!

Святі знали, коли й «воздвигнутись», коли й «успіти», коли й «омофором покрити», коли й іконі якій чудотворній із'явитися...

У жнива ніхто з них не з'являвся... Ніколи було... Воно, мабуть, і на небі якраз жнива, де там тоді про «покрову» дбати, коли треба снопи в'язати...

Оджнивувавсь, одмолотивсь, одсіявсь — отоді можна й за чудеса...

Народ ото відпочиває потроху після трудів праведних, воно тоді чудо саме раз ізробити. Та й засіки повні, ст і пере­падає «дітишкам на молочишко», тим, хто біля чудес ходить...

Якраз оце тепер по селах в усі дзвони калатають, храми справляють...

Так ви ж, православні, не підгадьте!..

Дзвони гудуть, змійовики гудуть, в головах гуде...

Не підгадьте!

Храмувать так храмувать... «До положенія»:

Щоб знав бог, щоб знали всі святі, які ми вірні...

Піддержте віру православну на всі сто відсотків, бо під­упадає вона, сердешна.

Пийте так, щоб зразу видно було, що ви віри святої не забули...

Ото тільки погано, що довго по церквах у такі дні прав­лять... Якби швидше. А то тяжко витримати.

Воно, положим, можна й до служби хильнуть — так боязко: може неприємність бути... Забажається, приміром, підтягти «Іже херувими», а воно ж ото як почне півча:

Ііі...

Ііі...


Ііі...

Поки до того «же» дійде, можна забути, про що справа йде, й ушкварити:

І хліб пекти, Й по телята йти, Коли б мені, господи, Василя знайти.

Невдобно...

Оце тільки й невдобство храмових свят...

А так — урем'я підходяще, щоб і ікалось, і співалось, і щоб кров з носа капала...

Підходящий, одне слово, час «постраждати за віру пра­вославну»...

Валяйте!


МОЖЕ, ЩЕ ІНСЦЕНІЗУВАТИ НАКАЖЕТЕ?

Дивовижні іноді в людей бажання бувають...

Знав я одного невеличкого хлопчика, що кожного дня, як лягав спати, падав на ліжко, бив по ліжку ногами й кричав як зарізаний.

— Чого ти,— питає його було ніжно мати,— плачеш, Петюнечко?

— Місяця хочу!

— Петюнечко,— мати до нього,— голубчику, як же я тобі місяця того дістану? Місяць далеко. Місяць, Петю­нечко, на небі, а ти в ліжечкові... Спи, Петюнечко, завтра до дідуся поїдемо, дідусь черешеньок нарве, а черешеньки солодкісолодкі... І мама з тобою поїде, і татко поїде... А місяця, Петюнечко, не можна в ліжко, він до маленьких діточок не ходить, він по небу ходить та з зірочками здо­ровкається... «Драстуй,— говорить,— зіронько!» Спи, Петю­нечко, спи...

— Ой! Ойойой! Місяця! Дайте мені місяця! Я не хоцу церешеньок! Місяця хооооцу!

І ногами по ліжкові — тататата!

І так аж до того часу, поки входив до кімнати татко, здіймав із штанів череска, показував Петюнечці того черес­ка й запитував:

— А цього «місяця» ти не хочеш?! Спать!!!

— Я вже сплю, таточку! Я вже не хоцу місяця!.. Місяць до маленьких діток не ходить!..

— Тожто бо й є!

* * *

Так отаке буває на світі.,.



У селі Суховолі, Володарського району на Волині, живе інвалід імперіалістичної війни Яків Іванович Тичина. Пролив Яків Іванович на війні всю свою кров мужичу, поклав на триклятий «олтар» живіт свій, і приїхав до рідного села для того, щоб носили його та на ліжко підсажували, бо всі 100 % своєї працездатності залишилося на гали­цьких, на волинських, на холмщанських, на польських та на інших чистою мужицькою кров'ю политих ланах...

В Якова Івановича семеро дітей малих. Жити тяжко, бо робити на наділеній революцією землі нема кому.

От і звернувся Яків Іванович за пенсією до соцзабезу...

Пішли з села папірці до району. Мовчить район. Пишуть удруге. Пише район:

Нехай Тичина доставить двох свідків, які бачили, що його поранено...

От вам задачка!

Дай свідків, що поруч тебе пішли в атаку й бачили, як тебе покалічено!..

Не можна,— пишуть,— цього зробити!

Дайте тоді,— пише район,— приговора загальних зборів, що Тичина інвалід...

Послали витяг із протоколу загальних селянських зборів... Протокол,— пишуть,— це протокол, а нам приговор потрібний.

Привезіть в такім разі Тичину до нас — подивимось... Повезли. Привезли. Лікар визнав втрату працездатності на 100 %.

Лежать папери в районі...

Довелося їхати інвалідові ще раз прохати, щоб прискори­ли якнебудь справу...

Послали папірця до окрсоцзабезу...

Чотири місяці лежать папери в окрузі.

Нарешті летить до села відношення:

В триденний термін доставить свідків, що бачили, як Тичину поранен о...

Знов за рибу гроші...

Як, ламає голову Тичина, я можу це зробити? І сидить з сумом в очах...

А ми оце думаємо: а що, як окрсоцзабез забажає, щоб йому інсценізували оту війну?..

Боже наш! Мобілізацію об'являй, маніфеста видавай... Ойойой!

— Місяця хооцу!

Воно, звичайно, РСІ череска не носить, як той татко, проте в неї є дещо, що того череска замінити може з успіхом.

«ЧЕСТЬ ІМЄЄМ ВАС ПОЗДРАВІТЬ»

Не знаю, чи знайдуться відповідні слова змалювати ве­лику й урочисту подію, що сталася в селі Суботові, на Чигиринщині, у вересні місяці цього ж таки біжучого року?!

Ой, не знайдуться...

Тут великого майстра треба, бо велика й славна була в Суботові подія... Спробуємо... Господа благослови!..

* * *


Ревуть дзвони в Суботові... Світить сонце... Повіває вітерець... І виходить святий отець у білій ризі, з хрестом у руках на церковний ґанок...

А од ґанку підходить молодий молодець, комсомолецьудалець Коваленко Федот та ще й Митрофанович...

На нім френч вилискує, на френчі «КІМ» поблискує, а за ним несуть бойовий портфель секретаря Суботівського осередку комсомольського.

Лунає «революційна» пісня:

Гряди, гряди, Голубице моя...

І становиться молодий молодець, комсомолецьудалець Коваленко Федот та ще й Митрофанович Па рушник білий і схиляє свою голову революційну перед святою євангелією, квітчастою хусткою до молодої прив'язаний.

Поооложил єси на главах їх вінці!.. Ревуть дзвони в Суботові...

* * •


Коли Федота Митрофановича запитали:

— Як же це так, Федоте Митрофановичу? Ви ж самі каза­ли, що «релігія — опіум для народу»?!

— Казав! А що таке «опіум»? «Опіум», коли без цього «опіуму» приданого не дають... Четверину цілу того «опіуму» вихилити можна, коли придане підходяще...

Пррравильно!

* * *

ЦК ЛКСМУ і редакція зо всіма співробітниками «честь імєєть поздравіть» дорогого Федота Митрофановича з законним браком і бажає в ділах рук і ніг його всякого благополучія...



Хай благословить господь бог весь рід його од віку й до віку...

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка