В чотирьох



Сторінка12/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   34

Хреститимете першого — нас не забувайте... З великою радістю понесемо до церкви, тричі в воду опустимо, дунемо й плюнемо, як полагається.

* * *

В Суботові, одне слово:



То не вітер з двох боків —

З нашого і з того,

То до церкви піп повів

Когось молодого...

Молодого, молодого, молодистого...

НАЦІОНАЛЬНО, ПРОСТО, А ГОЛОВНЕ — ПРИЄМНО

Соборна Україна...

Не доводитимемо, що значать ці два слова... Ах, як це зрозуміло для всіх, хто живе і по той, І по цей бік отієї річки, що Збручем прозивається... Соборна Україна... Для всіх зрозуміло...

Не для всіх, правда, однаковий зміст цих двох таких при­вабливих, таких бажаних слів, але не в цім справа... Ах, не про те ми тепер, не про те!

Ми знаємо, що багато вже кісток лежить на поки ще несоборних ланах за те, щоб були ті лани соборними.

Ми знаємо, що багато мужицьких м'язів шляхетськими кайданами і тепер мордується за тую соборність...

Але ми ніколи не припускали, що все це задарма, що є прекрасний безкровний спосіб здійснити соборність всіх українських земель...

Емігрантська українська молодь, що на Чехах у Падебрадах навчається, той спосіб придумала...

І за посередника в цій великій національній справі обрала князя церковного, високопреосвященного митрополита галицького графа Андрія Шептицького...

Який прекрасний спосіб!

— Ваше преосвященство! — звернулися падебрадські студенти до митрополита.— Цілуючи ваші руці, ваші нозі, ми, цвіт української нації, молитовно благаємо вас: благо­словіть прислати до Падебрад хоч п'ятсот панночок із Гали­чини до нашої академії! Всі вони тут віддадуться за над­дніпрянських студентів, і таким чином здійсниться ідея соборної України. Тільки ж, ваше преосвященство, не тяг­ніть довго, бо дуже вже в нас та ідея назріла, видержати не можна!

* * *

Оце, я розумію, спосіб!



Це не те, що під Львовом або під Станіславом, в холоді, в голоді, в тифозних вошах, під шляхетською шрапнеллю соборність здійснювати...

Тут просто.

Підголився, черевики підлакував, вуса підкрутив і на падебрадську алею:

— Панунцю! Як вам погодка? І взагалі ніжка у вас... Хехехе!

— Що ви, пане, хто вам дав право?

— Соборність, знаєте! Хехехе!

— Ах, що ви? Хоч і соборність, але ж нащо ж так тис­кать?

— Ах, ідея ж! Та знаєте, панунцю, за таку ідею не те що притиснуть, задавить можна!

— Ах, побалакайте з мамунцею!

Потім серед товаришів:

— Ех, панове! До ранку сьогодні соборну Україну здійс­нював! Не піду на лекції — спати хочеться...

* * *


У нас, як ми парубкували, ця справа зовсім інакше звалася.

P. S. Може, хто подумає, що це вигадано. Не вірите мені,— повірте шановному Євгенові Чикаленкові, що з за­хопленням розповідає про цей намір здійснити соборність України на шпальтах «Українського голосу» № 40 від З жовтня 1926 року.

«ОЙ ГОРЕ, ГОРЕ МНІ»

Дев'ять літ, значить, уже, як «камунія п'є нашу кров»... Ото 1917 року, 7 листопада, як почала пити, та й досі... І які ж ми такі нещасні люди поробилися за цей часі Як ми видержали, бог його святий знає?! Ви тільки послухайте, яких способів уживали більшовики, щоб до цурки нас ізнищити...

Насамперед — землею нас задавити хотіли...

— Ходите,— говорять,— ручки в брючки позакладавши, сіряки наопашки, я ж вам!

Та зразу як шандарахнули на бідне, нещасне селянство п'ятдесят мільйонів десятин поміщицької землі...

— Ага,— кричать,— попались?! Викручуйтесь! Застогнало бідне селянство...

— Пропааали!

Та як же ж не пропадати: землі сила, поміщиків нема, обробляти нікому...

Ряатуйте! — кричать селяни.— Гинемо! Це не інакше як анцихрист!

Дуже сильно надималися, поки сяктак ту силу землі до себе приборкали... Аж повпрівали... А більшовики не вгавають.

':—. З поміщицькою вже уговталися?! Почекайте, ми ще вам візка підтаскаємо...

— Оддать,— кричать,— ще тому селянству куркульської землі п'ятдесят мільйонів десятин! Додавлюй селянство до кінця!

Тяжко, дужетаки тяжко пришилося бідному селянству... Але якось із божою поміччю і з цією землею упорались. Упорались, сидять і думають. Чи кінець уже, чи не кінець?

Більшовики дивляться, що землею не взяли, живуче дуже селянство.

— Катай,— кажуть,— на них сільськогосподарські ма­шини... Машинами їх, машинами! Не давай опам'ятатися!

Та як двинули, як двинули на бідне селянство машини... На сто дев'яносто мільйонів карбованців машин за цей час на село двинули...

Трактори татахкають, молотарки гудуть, паровики ревуть, віялки Цокотять, плуги блищать, сіялки риплять...

Таке знялося, таке піднялося, що паламарі по всіх церквах почали в дзвони калатати,— думали: війна.

І тут не взяла «камунія» — вискочили... Тракторами навіть почали весілля справляти... А сильно хотіли більшовики машинами селянство зничтожить, 21 тисячу тракторів на села пустили...Жарти вам?

Не взяли машини селянство. Хоч і з великими трудноща­ми, а вижило воно.

Не зупинилися на цьому більшовики... Не дають дихати ніяк селянинові...

— Не взяли,— кажуть,— машинами, візьмемо чимось іншим, а таки додавимо. На те ми, мовляв,— «камунія», гірша від анцихриста...

Та й вигадали на бідну, на темну, на затуркану голову Землевпорядкування та меліорацію...

— Позвикали,— кажуть,— за двадцять верстов на вось­мушки їздити?! Позвикали на болотах порпатись?! Брешете! Ми вас примусимо на однім шматку біля хати хліборобити, ми вам повисушуємо болота! Ми вам покажемо!

Двадцять мільйонів карбованців державних коштів на це діло кинули!

61 мільйон десятин землі впорядкували!

180 тисяч десятин з*емлі од багнищ осушено!

10 мільйонів тисяч десятин землі водою напоєно! Довго чухалось, довго стогнало й кректало селянство від цього лиха...

Та всетаки вичухалось...

Думало — край уже... Кінець! Нічого,— думало,— вже більшовик не придумає...

А більшовик хитрий, упертий...

Електрику вигадав!

Напускає електричество на села!

600 сільських електростанцій побудував.

Ні сірничка тобі засвітити, ні од тієї лампочки закурити... Крутнув штепселя, воно й горить...

Доводиться крутити, нічого не зробиш...

Бо ж жити хочеться, хоч і напосілася та «камунія» дуже здорово.

Та якби ж хоч на цьому окошилося?! Так ні!

Загальне навчанняі

Ліквідуй неписьменність на десяті роковини! Кооперує всіх поголовно!

А це ще Дніпрельстан вигадали... На Дніпрі таку елект­ричну станцію будувати задумали, що півУкраїни в дроти візьмуть...

Що його робить, як його зпід тої «камунії» виприснути — хто й зна...

Дев'ять літ кров п'є...

А воно кров якась гаспидська... «Камунія» її смокче, а вона, іродова душа, грає, а вона грає...

І чим її вгамувати, і чим її припинити — способу не добе­реш...

Бідні селяни!

СЛУХАЙ, ОБИВАТЕЛЮ!

І коли після пива, після лото, після механічного тоталіза­тора він прийшов додому і напівроздягнений сидів у кріслі, велика втома залила його мозок, його м'язи, його нерви...

Тоді прийшла до нього чудесна жінка, в кривавочервону порфіру одягнена, і поклала свою сталевопрекрасну руку на спітніле чоло його...

І в очах чудесної жінки світилася тверда воля й велика мудрість.

— Хто ти є, чоловіче? — запитала його чудесна жінка. І, осяяний неземною красою жінки чудесної, промовив він:

— Обиватель я!

— Про що мариш, обивателю?

— Так собі... Спати хочу... Роздягатися ліньки... Сиджу... І промовила чудесна жінка:

— Десять літ завтра, обивателю, як прийшла я на землю цю. Десять літ завтра, обивателю, як у вирі, у вихорі, у бурхливому полум'ї, у кривавих загравах прошуміла я ла­нами, лісами, степами...

Десять літ...

— Хто ти?

— Я — революція!

— Рррят...!

— Не кричи, обивателю! Не бійся! Ти ж певний, що я не така тепер, як була дев'ять літ тому, коли од заграв моїх ти ховався в льохи, коли з перин, умивальників та урильників ти під дверима робив од мене барикади, коли од вихору мого ти закладав подушками вікна... Чого ж ти боїшся? Давай краще з тобою побалакаємо...

— Дддавай!

* * *


— Ну, обивателю! Як ти живеш?

— Сквернувато... 9й розряд, і нагрузки не дають...

— Ах, не про те я... Не про те... Ти колинебудь думав про мене?

— Думав...

— Коли ж ти думав?

— Як на загальних зборах у порядку профсоюзної дис­ципліни бував. Там про тебе говорили, а я думав...

— Що ж ти думав?

— Думав... Що дала нам Жовтнева революція думав... Гнівно й гордо підвелася чудесна жінка... Іскри зневаги

спалахнули в прекрасних очах її... І тверда сталь забри­ніла в її голосі.

— Що дала я тобі, ти думав?! Я дала тобі все! Ти хто — робітник? Я дала тобі волю, я дала тобі заводи, я дала тобі фабрики! Ти хто — селянин? Я дала тобі волю, я дала тобі землю! Ти — інтелігент? Я дала тобі волю, я дала тобі не­обмежені простори виявляти інтелект твій. Я все дала... І щороку ти думаєш, що дала тобі революція?! А подумав ти хоч раз, у цей день, що ти революції дав? Подумав?! Говори!

— Ні... Я... Я не буду!

— Та не тремти ти так! Не бійся! Я не битиму! Я питаю тебе, що ти дав революції?! Мовчиш?! Слухай, обивателю!

І буйним потоком полилися слова із прекрасних уст чу­десної жінки... І в словах тих мідь дзвеніла, і був у тих сло­вах і жаль, і гнів... І прорвалась лють у них, і звучала гор­дість...

— Слухай, обивателю!

Я прийшла до тебе вільною, як легіт гірських полонин... А ти причепив до мене «платформу». Ти жабою дряпався на ту «платформу», на всі боки озираючись... А видряпав­шись, сів і завив голосно:

— Дай ставку!

— Яв бурі буряній принесла тобі машини, домни, паси... А ти запальнички почав робити... Я засвітила твої

* мартени, я завертіла твої машини, а ти не можеш дати мені нічого без «комісій підвищення продуктивності», без комітетів «поліпшення якості»...

Я в вирі шаленім волю тобі кинула, а ти обернув її в про­гули, в бюлетені та в черги біля поліклініки...

— Слухай, обивателю!

Я в загравах кривавих дала тобі землю, а з землі тої ще й досі трипілля соки висмоктує, а землю ту ще й досі будяки колють, мишії та пирії криють...

Я могутньою рукою скинула з тебе кайдани національ­ної неволі, а ти з пригнічуваних культур зробив посміхови­ще, ти з задавлених мов зробив «собачі», ти красу націо­нального відродження добачаєш тільки в «комісіях по українізації», куди тебе ломакою заганяти треба.

Я вихором зірвала з тебе чорну пелену темряви, а ти чухаєшся, коли тебе кличуть до школи, ти біжиш до пивної, ти біжиш на досвітки, коли в школі учитель чекає на тебе, щоб тобі, дорослому, розплющити очі знанням приваб­ливим!

— Слухай, обивателю!

Я посадила тебе в апарат керувати величезною державою робітників і селян, а ти в тім апараті кубло бюрократичне зробив собі й видавлюєш із живого діла своїми чиновни­цькобюрократичними руками душу живу...

Коли кращі твої батьки, сини, матері, сестри, брати путь мою поливали гарячою кров'ю своєю, ти в черзі по пайки стояв, мене проклинаючи...

Коли тепер твої брати, твої сестри над верстатом над­ривають груди свої, ти посвистом різким вечори пронизуєш,

ти обригуєш тротуари, ти «криєш» прохожих, ти фінку встромляєш у серце брата твого...

— Слухай, обивателю!

Я дала тобі скарби народні, а ти їх розтрачуєш, ти програєш їх у шмендефер, ти пропиваєш їх із прости» тутками!

— Слухай, обивателю! Що ж ти дав революції?!

— Говори!!!

— Заснув?! Тьху! Бодай же ж ти й не прокидався!

А МИ ЧИМ ВИНУВАТІ?

Оце Ж ЛаЯТИМетеСЬ;

От, скажете, сукин син: на віру на православну нападає, на бога, на церкву.

На батюшок, на священиків.

А як по правді сказати, так оте все мені й за вухом не свербить.

Я вже знаю добре та гаразд, що, в царство небесне мене не пустять, у пекло теж не потрапиш, бо й з чортами я глека розбив. Сидітиму я на тім світі десь під вербою між пек­лом та царством небесним, повішавши на вербі всі свої гріхи...

Так що воно мені ні до чого...

І не я винен, і не винна й редакція, коли ви самі, селяни, пишете до нас отакіо листи й запитуєте, що вам у данім разі зробити...

Отакий, приміром, лист.

«Прохаю звернути увагу на такий факт:

В нашому селі (не скажу в якому,— хай покортить.— О. В.) за останні два роки з простих малограмотних хлопців, навіть хуліганів та бандитів, вийшли вісім попів:

1) Кський Лука — амністирований бандит.

2) Кський Яків — хуліган.

3) Кцький Григор — сидів у бупрі півтора року.

4) Снюк Захарко — хуліган нашого села.

5) Бтан Андрій — хуліган самий кращий.

6) Бтан Марко — хуліган.

7) Гць Йосип — так само.

8) Пко Петро — хуліган на 100 відсотків.

І ще підготовляється таких багато...» Отакі листи нам пишуть і прохають одповісти, що робити, чому це так і т. ін. Мусимо ж ми відповісти? Мусимо.

І пишемо... А ви потім лаєтесь.

* * *

Що ж вам робити?



Сподівайтесь, запричащайтесь, хрестіться, ховайтесь, бийте поклони, несіть книші батюшкам...

Помоєму, так це найпідходящіші батюшечки...

Ви ж знаєте, що бог тепер твердий став. Не дуже й дощів посилає, з чудесами щось у нього загальмувало і взагалі не дуже обдаровує нас мил остями.,.

Що тепер зробить якийнебудь смиренний та тихий батюшка?

Нічого...

От і пробують отаких висвячувати... Щоб уже як скаже: «Подай,* господи»,— так хоч і не хоче господь, а подасть. Хай спробує не подасть... З таким батюшкою не зажартуєш. От для чого це, очевидно, робиться.

ЗОЙК НА «ДОРОЗІ»

Харитина Филипченкова, вдова Гуляйполя, почув­ши гасло «Дорогу жінці!», вийшла на ту привабливу «до­рогу»...

Ви гадаєте, що так легко на ту «дорогу» селянській жінці вийти?

Не легко. Та ще коли в тої жінки за спідницю дер­жаться четверо дітей, та ще коли батько тих дітей «умер, бедняга, в больнице военной, долго, бедняга, страдал».

Ой, не легко! Ой, як не легко!

Бо четверо ж ті їсти хотять, бо для них і для себе треба орати, волочити, сіяти, косити, молотити, молоти...

І всетаки Харитина Филипченкова вийшла на «дорогу жінці»...

Харитина Филипченкова була делегаткою. Харитина Филипченкова цей рік за члена сільської Ради правила.

Харитина Филипченкова не тільки числилася в деле­гатках, не тільки числилася в сільській Раді, Харитина Филипченкова, вийшовши сама на «дорогу» ту, вона, одна з «перших хоробрих», повинна виводити й інших, котрі в спідницях.

І до того ще добре затямила Харитина Филипченкова, що і в спідниці права повинні бути.

І от скривдили в Гуляйполі одну «спідницю». У сироти Кириченкової сотенні уповноважені Карпенко Іван та Тужик Михайло земельку загарбали та й до двору сиріт­ського руки почали простягати. Сирота до суду.

А Харитина Филипченкова, твердо затямивши, що і в «спідницЬ права повинні бути, за ті права стала, на суді показала, що то земля Кириченкової, і одсудив суд сироті землю.

І зробилася після того Харитині Филипченкової ота «до­рога жінці» не простою «дорогою» привабливою, а глибоким яром, терном порослим, з ямами вовчими. Зробилася вона «дорогою» темною, страшною.

Уже улюлюкають на Харитину Филипченкову, коли вона «дорогою» тою йде, вже обороняють її од Карпенка на базарі люди, бо вже до волосся Харитининого він сі­кається...

Вже кричить Карпенко Харитині:

— Пожди! Ще й Тужик тебе зустріне!

Вже лунає зойк «першої хороброї» Харитини Филип­ченкової з «дороги жіночої».

— Що робить?.. Рятуйте! Нема вже мені тут життя. Мені вже й земелька буде за 10 верстов, і невдобна та земля буде, ще всього мені буде. Удовабо я, жінкабо я, а вони чоловіки, вони в нас диктатори.

Вже сльози ХаритининІ «дорогу жіночу» миють.

Ах, як тяжко ще в нас на «жіночій дорозі».

Хто «улюлюкне» на Карпенків та на Тужиків?..

Щоб не тернами колючими йшла Харитина Филипчен­кова на жіночій «дорозі»... Щоб сльози її на ту дорогу не капали...

А ТИ, МАРКУ, ГРАЙ!

Ми, розпочинаючи видавати свій журнал, категорично вирішили ігнорувати Чемберлена. Категорично!

Хоч на голову, думали ми собі, хай Чемберлен стане, хай монокля надіне ще на одне око — не звертатимемо, сказали ми собі, ніякісінької уваги ні на його монокль, ні на його циліндр. І на Болдуїна не звертаємо. І на Черчілля, і на Хікса... Мов їх нема зовсім.

Коли один із наших співробітників якось заявив:

Та ми ж усіх перчили, Поперчимо й Черчілля,—

всі в редакції, як один, замахали руками:

— Не займай Черчілля, не буде черчіллить! І так у редак­ції душно.

А секретар редакції до цього додав:

І не станем на колена — Плювать нам на Чемберлена.

Ну всетаки ми вирішили, що плювати не будемо, бо, поперше: слина теж річ у хозяйствї потрібна, а подруге: в дипломатичних зносинах плювати не прийнято, тим паче, що містер Чемберлен — людина дуже образлива і пише ноти навіть з приводу карикатури, намальованої на нього в «Известиях», так що, якби ми плюнули, попер би ще на нас війною. А ми народ мирний. Нам он треба Дніпрельстан будувати, а не воюватися...

Вирішили ми просто собі ігнорувати його — й край!

І от нате вам: нота.

Нота — висока дуже. На верхнє «до». Так що вже не проста собі нота, а фальцетиста. Аж пищить!

Коли ми про ноту вперше почули, ми думали, що то просто радіохвиля з чергової трансляції знизилась десь до розсадника расових йоркширів, якраз у той час, коли їм (йоркширам тим) їсти давали, підхопила вона (хвиля) йоркширські нервові голоси й принесла у гучномовець...

Аж воно — ні.

Виявляється, що то Чемберленова нота. Ми просто зніяковіли: отака подібність! І перший момент не знали, як же нам реагувати... З одного боку — обіцянка не звертати на Чемберлена уваги, а з другого — отакий галас.

Думали довго, що нам робити. І вирішили всетаки що:

Ми не станем на колена — Плювать нам на Чемберлена. Хай пищить англійський пан, Наша справа — Дніпрельстан.

ВІЧНА ЇМ ПАМ'ЯТЬ Все село плакало...

Йшло за марами, на яких пливли дві новенькі осикові труни, і плакало справжніми гіркими болючими сльозами...

Та й як же було тому селу не плакати?

Ховали голову й секретаря сільради.

Хароші таки були люди, чесні, трудящі, роботящі, не­давнечко оце їх переобрали,— і раптом обох їх знайшли висячими над ставком, на вільхах, один перед одним, в смутних позах трагічних шибеників...

Повісились хороші люди...

Все село плакало, проводжаючи в далеку путь двох хороших, чесних, активних, роботящих людей...

І було це так для села несподівано, на думку ніколи нікому не спадало, щоб можна було чекати отакого страш­ного кінця...

Веселі ж були, жваві, здорові...

Оххохо!.. '

* * *

Поховали...



І коли вже поховали, тоді зібрався актив сільради, довго сиділи, думали і, нарешті, вирішили покликати жінок покійних товаришів і розпитати, в чім же ж справа...

Прийшли заплакані жінки.

— Скажіть, де причина? Через віщо це вони так?

— Ох, і не знаємо" Ох, і не скажемо! Ох, і не докажемої

— Та, може ж, хоч помічали щось таке за ними остан­німи часами?

— Нічогої Тільки й того, що обидва почали оце перед благовіщенням у ставку купатись!

— Як?

О доле наша...



І розказали жінки неймовірну історію. Прийшли якось їхні чоловіки з сільради сумні дуже і об'явили їм:

— Завтра поринаємо!

— Як поринаєте? Куди поринаєте? Де поринаєте?

— В ставку поринаємо! Вглиб!

— Та що ви, побожеволіли, чи що? Та ще ж крига не

розтала!


— Нічого не поробиш: треба! Човна нема — треба поринати... Наказано...

— Та...


— І не такайте, бо не вашого,— кажуть небіжчики,— це розуму справа... Треба...

І справді... Другого дня вранці пішли кудись... За годину приходять, зубами цокотять, мокрі як хлющ. Попереодягались, позалазили на піч, гріються і один в одного питають:

— Дістав дна?

— Ні! Ще трішечки і дістав би, так духу не хватило...

— От нещастя,— каже другий,— і де воно на нашу голову взялося?

— А ще ж і рибу передивитись треба, якої вона по­роди!..

На другий день те саме...

Пішли, а потім поприбігали — й на піч.

Балакають:

— Нічого, мабуть, не вийде. Дна, може, й дістанемо, а рибу навряд чи перепишемо... Дуже трудно... В глибу риба сидить.

А на третій день ото пішли:

— Ой, горе наше, горе! Та хто ж наших діточок догля­датиме? Та хто ж...

Сумувала сільрада... Та що поробиш?

Вибрали нового голову, нового секретаря... Почали працювати, згадуючи добрим словом небіжчи­ків...

І вже аж через місяць, перекидаючи папери, закричав секретар новий не своїм голосом: — Ось! Ось! Всі до нього...

Папірець... А на папірці резолюція: «Оце наша смерть!»

Прочитали:

«Райземвідділ пропонує вам терміново дати відо­мості про рибні вгіддя місцевого значення:

1) Які рибні вгіддя маються в вашій с/раді (річки, озера, ставки).

2) Площа окремого рибугіддя (довжина, ширина, глибина).

3) Які породи риби і т. д., і т. д.» Догадалися члени сільради...

Терміново... Березень місяць... Човна нема... Поринали... Міряли... Вічна їм пам'ять.

* * *

Не скажу, в якім це було селі! Не скажу, якого району! Не скажу, якої округи!



ЯК МЕНЕ ПРЕСА ПІДВЕЛА (Факт)

Сьогодні — наш день. Хоч один день на рік, а таки наш. Цілком наш, з гамузом, з уздром. Сьогодні можна про себе... Про свої справи, про «пресові», бо хоч що ви там собі кажіть, а ми таки преса...

Так, значить, про себе...

Сьогодні, як на духу, розкажу вам, як мене підвела преса, друковане тобто слово, як воно, оте слово, поклало мене на обидві лопатки, як я витріщив очі, довго кліпав віями, а потім плюнув і вилаявся...

Так от, слухайте... Майте на увазі, що це тільки сьогодні й більше ніколи нікому я цього не розповідатиму. Нізащо в світі.

Те, що ото колись мені трапилось в потязі, коли я в купе розбалакався про літературу з якимось незнайомим мені інженером і той інженер, перебираючи українських літера­торів, мене особисто (не знаючи, що то я перед ним) так крив, так крив, що я й совався, й вертівся, й вікно одчиняв (та ще й підтакував, бо вважав за незручне сам себе захища­ти),— так це все проти того, як мене підвела моя книжка оце недавнечко,— дрібничка...

Є в мене одна сільська усмішка, що зветься «Охорона здоров'я народного». Ввійшла вона в збірку моїх «Сіль­ських усмішок». Висміюю я там сільських «наркомздравів», бабівшептух, а висміюючи, даю зразки їхніх «ліків», мо­литов їхніх різних од глазу, од сказу й од усього такого іншого...

Написав я ту усмішку колись і подумав: «О! Доб'ю я таки оті забобони! Пропали тепер баби Палажки, бо висміяв я їх круто...» І що ж би ви гадали?

Недавно оце одержав я листа від одного бібліотекаря з одного невеличкого українського міста. І пише він мені отаку пригоду.

Приходить до нього в книгозбірню старезна бабуся й каже:

— Дайте мені книжечку Остапа Вишні, оту, що там про бабівшептух написано.

«Здивувався я,— пише мені бібліотекар,— що така старенька бабуся й цікавиться новою літературою...

— Навіщо вам книжечка, бабусю?

— Перечитати хочу.

— Звідки ви знаєте, що є такий письменник і що в нього є така книжка?

— Знаю. Дочка моя працює в цегельні, так вона брала у вас ту книжечку й читала вдома уголос...

— Так що вам так вона сподобалася, що ще раз пере­читати хочете?

— Е, ні! Не те, щоб вона мені сподобалася, а там такі хороші молитви понаписувані од хвороб різних. Як ото брала дочка книжку, так у мене якраз бешиха була... А там молитва од бешихи така ж хороша! Як помолилася я тоді з тої книжечки, одпустило мене зразу! А тепер так мене на кольки взяло, що ні чхнути мені, ні дихнути. Так там, кажуть, і від кольки є молитва, дайте, пожалуста!»

Ну?!

Як вам це подобається?!

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка