В чотирьох



Сторінка13/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   34


Вбив, називається, бабу Палажку! Висміяв!

Я люблю пресу!

Але на цей раз я плюнув і вилаявся! Ну хіба ж таки можна отак підводити?

РАДІО


Чи чули наші батьки отаке, як оце ви тепер щодня чуєте? Та ніколи в світі.

Найбільше й найдовше в наших батьків було радіо, це коли один стоїть на однім березі Ворскли, а другий на другім та:

— Подай перевозу!

На оті тільки метри й була в наших батьків радіохвиля.

А тепер бачите, що воно виходить?

Ми тут у Харкові газету говоримо, а ви десь аж у Шенгеріївці чи в Бирках стоїте, чи сидите собі та слухаєте.

До того вже з цими газетами дійшло, що й очима во­дити по папері не треба.

Сама в уші лізе.

Ой, до чого ж ми з оцим докотимось?!

До чого нас, грішних, оце радіо призведе?

Я ото колись писав був, що така штука, як голосномовець, як гучномовець, цілий переворот у хазяйстві зробить, бо тим гучномовцем дуже добре можна, сидячи в хаті, го­робців на вгороді та хлопців на бакшіполохати.

А тепер уже чого доскочили?

Уже от вигадали отаку штуку, що можна не тільки слу­хати, як ми тут оце говоримо, а просто перебалакуватися один з одним.

У вас апарат і в жінки, приміром, апарат.

Поїхали ви по снопи, а рубля забули. До апарата зараз:

— Марусю! Рубля забув. Мерщій неси, бо як же ж я ті снопи довезу?..

А вона вам в апарат:

— Про що ж ти, іроде, думав, як по снопи їхав? Про куму?

І летить вам трясця по радіохвилі. З таким апаратом просто — й дома, й замужем. Оришка десь буряки поле, а Андрій тина за сім верст городить. Пополола, пополола й потім до апарата:

— Андрійку, прийдеш увечері! А Андрій в апарат:

— Опридільонно.

А що вже нашим дівчатам городським, що по канцеляріях у нас отут соціалізм будують, так не життя буде, а масниця.

Тепер тільки й розваги, що побігла попудрилась перед дзеркалом, а тоді — боже мій!

Побігла, в апарат потихеньку, щоб ніхто й не чув:

— Колю, Колю! Вже скоро пів до четвертої. Де ждеш?

— На Лібкнехта.

— Цілую.

— Обратно й вас.

Хороша це штука — отакі апарати.

Та треба ж вам сказати, що вигадали ще дивовижніший апарат. Це вже такий, що я б його ніколи не дозволив роз­повсюджувати.

Такий апарат, братця, вигадали, що й подумати страшно.

Через його, через оцей нововигаданий апарат, видно, що поза хатою, де ви сидите, робиться...

Ви розумієте, що це буде?..

Сидите ви в хаті. Схотілося вам дременуть кудинебудь. Куди?..

Та то вже ваша справа — куди. Яке кому до того діло?..

Жінці ви кажете, що підете на дуже важливий пленум.

А самі вийшли та й чкурнули, куди вже там вам хотілося... А жінка до апарата. І бачить, з яким ви там пленумом засідаєте...

Прийшли ви додому. Ну, ви ж розумієте, яка вже буде після того пленуму дискусія?..

Це — апарат безумовно шкідливий.

Оті всі апарати: гучномовець, приймачі, радіотелефони — то корисні апарати. А це — це язва. Як на мене, я б його заборонив обов'язково. Смертельний бій буде через той апарат, а не життя.

Так до такого, значить, життя ми з вами дожили.

До радіожиття.

І коли вже повигадували такі апарати, що за сто верстов можна буде все бачити й чути, то вигадають же радіо на кожний випадок життя. По радіо будемо ходити, чоботи скидати, спати... І в церкві богу по радіо молитимемось.

А чого, справді, чимчикувати до тієї церкви, коли можна по апарату сказати паламареві:

— Приліпи там, Іване, свічку пресвятій богородиці, а я полежу.

І їстимемо по радіо. Просто в апарат жінці:

— Пообідай, Марино, сама, а мені пусти по радіохвилі борщу на три вольта та вареників на п'ять, бо обідати мені ніколи йти.

Життя буде хороше.

Сидітимемо тільки та в хвильки гратимемо...

мисливство

Ах, тумани над озерами!

Ах, луки над Дінцем, над Пслом, над Ворсклою!

Ах, ліси! Ах, лани широкополі!

Господи! Та хто ж вигадав оце все?!

Хто вигадав крижня, хто зайця сотворив та лисицю?

Та ви знаєте, що оце все робить з людиною?!

З тою людиною, що в звичайний час життя свого повсяк­денного нормальніша за нормальних усіх людей, а в суботу або в день перед святом починають у неї (у людини в тієї) бігати очі, починає та людина на кріслі крутитися, соватися, поглядати щохвилини на годинника, а потім непомітно, бочком, бочком, за картуза — і шусть з установи!

І біжить та людина додому, хапає рушницю, ягдташа, патронташа, собаку і мчить на вокзал, бо ж о 4й годині потяг іде!

І ніяка сила не в силі зупинити тої людини!

І ніколи ніхто її не зупинить, бо... ах, тумани над озерами! Ах, ліси! Ах, лани широкополі! Ах, качки! Ах, зайці!

Бо та людина — мисливець!

Нема в світі найбільшої сили, як жінка!

Але в цім разі і жінка нічого не вдіє...

І жінчина сила розбивається об тумани над озерами, об ліси, об лани широкополі...

* * *

— Іване Петровичу, в суботу їдемо?



— Як вирвусь, так їдемо!

— Звідки вирвусь?

— З дому! Заховала, триклятуща, рушницю!

— Ну?! І не поїдете, значить?

— Нічого це, брат, не значить, бо дав синові полтиника, щоб винюхав, де вона її заткнула, та переховав у інше місце! Він у мене такий, що знайде! Поїдемо!

* • *


Яка ж це сила велика — мисливство!

А хіба не сила?

Уважайте!

Коли ви сидите у вагоні і в думках уже націляєтесь на крижня, розлітаються двері, і в вагон ускакує солідна людина.

— Товариші! Нате мою рушницю, нате мої ягдташа й патронташа, а я поки що під лаву! Та прикрийте мене, голубчики, вашою сукою, бо витягне!

— Хто витягне?

— Жінка витягне! Ззаду біжить!

І коли вскочило у вагон те, що «витягне», так старий мисливець, що на своїм віку «медведів давив, як кошенят», перехрестився й проказав з острахом:

— Тигра бачив, гієну бачив, а ніколи так не лякався, як це тепер! Моя вже вмерла, царство їй небесне, одвик уже!

Ах, тумани над озерами!

* * *

Ви, товаришу, ще не мисливець? Як же це так?



На самій Харківщині вже дев'ять тисяч мисливців, а ви ще не записалися?

— Айайайайай! Записуйтеся — це ж не так тяжко!

Для того, щоб бути мисливцем, треба ось що:

1) Складну алюмінієву чарку!

2) Баклажку таку, щоб містила не менш як літр.

3) Фунтів зо два мисливських сосисок.

4) Патронташ.

5) Ягдташ.

6) Рюкзак (це така сумка, що за плечі одягається)...

7) Чоботи мисливські. Довгі такі — аж по самі тпруті...

8) Реміняку — зайці носити...

9) Тороки — качки носити...

10) Барклайку — набої набивати.

11) Закрутку — /іабої закручувати.

12) Мірочку — порох та шріт одміряти.

13) Мисливський квиток.

14) Рушницю. Остання — не обов'язкова, бо можна самому собі або товаришеві ногу чи голову прострелити.

Все це на себе одягається й ідеться полювати. Коли потім вас запитують:

— Що, товаришу, вбили?

— Та пляшок з чотири таки вбили! А потім у порожні пляшки поціляли!

Ви вже — справжній мисливець.

Ви вже абсолютно нічим не відрізнятиметесь од 95 % всіх наших найдосвідченіших мисливців!

ЯКІСТЬ ПРОДУКЦІЇ

їхав я якось залізницею. На одній із станцій витяг я із валізки склянку, вискочив, приніс до вагона води й поставив у купе на полиці.

Літній чоловічина, що сидів поруч мене, попрохав дати йому напитися.

— Беріть, будь ласка.

Чоловічина випив воду, подякував і, показуючи мені склянку, промовив:

— Подивіться на цю склянку.

— А що таке? — запитав я.

— Подивіться, як її зроблено. Вінця якісь нерівні, костру­баті, боїшся просто в рота взяти, щоб не подряпати себе.

— Да,— відповів я.— Чи не вміють, чи не хочуть, а роб­лять погано. Можна б уже й кращий посуд випускати.

Розбалакалися ми.

— Я сам,— розповів мій супутник,— робітник із гути. Давно вже працюю на виробництві, і скажу я вам, що це просто неохайність виробнича. Нема догляду на заводі, нема ока. Робимо, аби з рук. Директор або управитель дбає, очевидно, щоб програму виконати, а свідомості серед робітників теж не багато... От і маємо таке, що бридко в руки взяти...

— А правда ж,— перебив я його,— можна вже робити як слід?

— Та, звичайно ж, можна. Я не знаю, якої це гути оця склянка, а знаю, що з нашої такої б не випустили. Ніколи б не випустили. Наш директор би цього не допустив.

— Налагодали, значить, вже виробництво?

— Налагодили. А знаєте, як налагодили?

— Як? ,


— Шлунок допоміг.

— Який шлунок?

— А такий звичайний шлунок... Робимо ми, як ви знаєте, всілякі скляні вироби: пляшки, склянки, лампове скло, аптечний посуд. Робимо ми, між іншим, і наконечники для клістирів. Робили ми раніше отаке казнащо, як і оця склян­ка. Аби зробити. Піде, бо кращого все ж одно немає. І от одного разу заслаб наш директор на шлунок. Треба було клістир поставити. Прибігла директорша до склепу по наконечник. Дали їй... Вона й засунула. Так директор як не підскочить, як не крикне:

— Що ти мені їжака сунеш?!

Перелякалася директорша страшенно.

— Що ти, Ваню! (Його Іваном Федоровичем звуть). Якого їжака? Це з вашого заводу наконечник.

— З нашого?

Та як ухопить того наконечника, та як брязне об землю... А на другий день скликає загальні збори. А потім вироб­ничі наради.

Як узявсь, як узявсь — так тепер наша гута на першім місці. Посуд у нас, як хрусталь. І всі задоволені.

«Що бог посилає, то все на краще»,— подумав я.

«ЧУКРЕН» Сивасивезна старовина...

Отоді ж таки, як жилабула на світі Атлантида, гонів із сотню за Атлантидою, трішки вбік, праворуч, була друга казкова країна, що мала чудернацьку трохи назву «Чукрен».

Звалася так та казкова країна через те, що її населення, люд тобто її божий, завжди чухався.

Дитинча маленьке, як тільки починало було спинатися на ноги, і коли було його чи запитають про щонебудь, чи загадають що зробити, зроду воно лізе до потилиці й почи­нає чухатись. І так ото чухається все своє життя, аж поки дуба вріже...

Через те й країна звалася «Чукрен»...

Власне кажучи, перша її назва була не «Чукрен», а «Чухрен», але згодом «хи» перейшло в «ки», а правописна комі­сія той перехід «хи» на «ки» затвердила. Так назавжди й залишилася назва тої країни «Чукрен».

Жили там люди — чухраїнці. Усе було вони чухаються та співають. До співів вони були великі мастаки. Співають було цілими століттями.

Спочатку в них пісні були дуже короткі, мелодійні і з гли­боким змістом, а потім, як уже було заведено «Всечухраїнський день музики», починали співати «Корита»:

Ой корито, корито, Повне води налито. Там дівчонки води мили, А мальчишки воду пили. Не хочу я чаю пить, Не хочу заварювать, Не хочу тібє любить, З тобою разговарювать.

Співали вони так, що сусіди їхні, атлантидяни оті самі, аж вікна було зачиняють;

— Співають чухраїнці! От народ!? А коли ж вони вже за індустріалізацію візьмуться?

А ті співають, а ті співають... Перестануть, почухаються та знову:

Ти скажи мне пачєму, По какому случаю, Одного тібе люблю, А десяток мучаю.

Отак і жила та казкова країна «Чукрен».

І якось вийшло так, що мала вона святкувати якесь дуже велике ювілейне свято: чи то десятиріччя якоїсь події, чи то ювілей якогось громадського дуже важливого чинника,— одне слово, дуже якесь велике мало відбутися свято.

Вирішили святкувати.

От надіходить уже й свято, а чухраїнці чухаються собі помаленьку.

Сусіди збоку нагадують:

— Не проґавте, хлопці! А чухраїнці їм:

— Нічого! Встигнемо з козами на торг.

Та й дочухалися до того, що перед самісіньким святом тикмик, а святкувати нема з чим. Не підготувалися як слід... Що маєш робити?

Так вони що втнули? Хитрий нарід був. Рік у них мав 365 день, так вони взяли й ухвалили:

Через те, мовляв, що рік для нас дуже короткий, ухва­люємо, що з цього числа рік у нас має бути на тисячу днів.

Щоб не дуже, значить, поспішали. Зраділи всі дуже...

А заслужена їхня артистка вийшла на сцену в народнім театрі й проспівала художньо:

Віють вітри, Віють буйні,

Ажажаж дерева гнуться.

На тім, поки що, і кінчився «народний здвиг» з цього приводу.

Отака була колись казкова країна «Чукрен».

«ЧУХРАЇНЦІ»

(Спроба характеристики)

ПЕРЕДМОВА

«Чухраїнці», як ми знаємо, це дивацький нарід, що жив у чудернацькій країні «Чукрен».

Країна «Чукрен» була по той бік Атлантиди.

Назва — «чухраїнці» (і про це ми знаємо) — постала від того, що нарід той завжди чухався...

В цій моїй науковій праці ми спробуємо, за виконаними матеріалами, зазнайомити з характеристикою вищеназ­ваного дивного народу.

РОЗДІЛ І

Країна «Чукрен», як про те свідчать матеріали, знайдені при розкопках гробниці чухраїнського царя Передериматнюріохора, розлягалася на чималім просторіш від біблійської річки Сону до біблійської річки Дяну. Біля річки Дяну простягалося пасмо так званих Кирпатих гір. Це — на заході...

Південь країни «Чукрен» обмивало море з водою синього кольору. Синім те море зробилося дуже давно, ще тоді, коли найбільша в світі катаклізма — бог одділив океани від землі. Тоді те море хотіло зробитися океаном — надулося, поси­ніло, та так синім на ввесь свій вік і залишилося.

В синє море текла найулюбленіша чухраїнцями річка Дмитро. А на південному заході була велика річка Дсітро. Од цих річок і чухраїнці прибрали назв: Наддмитрянців і Наддсітрянців. Наддмитрянці — це ті, що жили над річкою Дмитром, а Наддсітрянці — над Дсітром.

Чухраїнців було чимало і щось понад тридцять міль­йонів,— хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть...

Як запитають було їх:

— Якої ви, лорди, нації? Вони, почухавшись, одповідають:

— Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні.

«Чукрен» була країна хліборобська. На ланах її на ши­роких росли незнані тепер хліба: книші, паляниці, пе­репічки...

А найбільше чухраїнці любили на вгородах соняшники.

1S3

— Хороша,— казали вони,— рослина. Як зацвітезацвітезацвіте.



А потім як і схилить і стоїть перед тобою, як навколюшках... Так ніби він — ти, а ти — ніби пан. Уперто покір­лива рослина. Хороша рослина.

РОЗДІЛ II

Мали чухраїнці цілих аж п'ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були для них характерні, що, коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі подіб­них істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає:

— Це — чухраїнець.

І ніколи не помилиться...

Його (чухраїнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса — все це так і випирає оті п'ять голівних рис його симпатичної вдачі.

Риси ці, як на ту старовинну термінологію, звалися так:

1. Якби ж знаття?

2. Забув.

3. Спізнивсь.

4. Якось то воно буде!

5. Я так і знав.

Розглянемо поодинці всі ці п'ять характерних для чу­храїнця рис.

Нагадаємо тільки, що розкопані матеріали сильно потер­піли од тисячолітньої давнини, а декотрі з них й понадривані так, ніби на цигарки, хоч матеріали ті ні на книжки з сіль­ського господарства, ні на газети не подібні.

Одну з книжок, писану віршами, викопано разом із гле­чиком.

Академіки кажуть, що, очевидно, чухраїнці накривали глечики з молоком поезією: настільки в них була розвинена вже тоді культура.

Книжка дуже попсована, вся в сметані. Сметана та взялася струпом. Хімічний дослід того струпа виявив, що то — крейда. Як догадуються вчені, сметану ту було накрито книжкою біля якогось великого міста.

Отже, дуже тяжко працювати над тими матеріалами. Через те характеристика кожної національної чухраїнської риси може бути не зовсім повна.

Ми зарані просимо нам те дарувати. Не ми в тому винні, а тисячоліття.

Вивчати науково кожну окрему рису ми, за браком часу й місця, навряд чи зможемо. Доведеться обмежитись наве­денням для кожної з них наочних прикладів: так, ми га­даємо, буде й швидше, й для широкого загалу зрозуміліше.

Якби ж знаття

Найхарактерніша для чухраїнців риса. Рисамати. Без неї чухраїнець, а риса ця без чухраїнця — не риса.

Повстала ця риса в чухраїнців от з якого приводу. Вшивав один із них хату. Зліз аж до бовдура і посунувся. Сунеться й кричить:

— Жінко! Жінко! Соломи! Соломи! Соломи!.. Геп!

— Не треба...

Це, значить, кричав чухраїнець жінці, щоб вона, доки він гепне, соломи на те місце, де він гепне, підіслала. Не встигла жінка цього зробити. Тоді виходить: «Не треба».

І от після цього й укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тільки яка притичина, зразу:

— Якби ж знаття, де впадеш,— соломки б підіслав. Або:

— Якби знаття, що в кума пиття...

І так в кожнім випадку життя чухраїнського цивілі­зованого.

От будують чухраїнці якунебудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла і упала. І зразу:

— Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.

Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно... А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів) та як зче­пились полемізувати... Полемізувалиполемізували, аж див­ляться — у всіх кров тече... Тоді повставали й стогнуть:

— Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би.

Сильно тоді в них культура затрималася... Та й не дивно: з попроваленими головами не дуже культурне життя нала­годиш...

Вирішили якось, вони театр організувати. Запросили спеціальну людину. Бігали, говорили, обговорювали. Хва­лилися, перехвалювалися. Підвела їх та людина: не орга­нізувала театра, а зовсім навпаки.

Тоді почухались.

— Якби ж знаття... І почали знову.

І не було жоднісінького чухраїнця без отого знаменитого:

— Якби ж знаття...

Якосьто воно буде. Я так і знав.

З цією головною рисою тісно з'єднані четверта й п'ята риси в чухраїнців, а саме: «якосьто воно буде» та «я так і знав».

Коли чухраїнці було починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя та робота виникла, і коли хтонебудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливіший зауважив:

— А чи так ви робите?

Чухраїнець обов'язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже:

— Та! Якосьто вже буде! І починає робити...

Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:

— Я так і знав!

— Що ви знали?

— Та що отак буде!

— Так навіщо ж ви робили?

— Якби ж знаття...

— Так ви ж кажете, що знали?

— Так я думав, що якосьто воно буде!

Один індійський мудрець, коли йому про це тоді роз­повідали, сказав:

— Дивне якесь perpetuum mobile.

Забув. Спізнивсь.

Друга риса — «забув» і третя — «спізнивсь» характерні так само риси для чухраїнців, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують...

— Чому ви цього не зробили?

— Іііти! Забув! Дивись?! Або:

— Чого ж ви не прийшли?

— Та засидівсь, глянув, дивлюсь — спізнивсь! Так я й той... облишив. Якосьто, сам собі подумав, воно буде.

Істинно дивний народ.

РОЗДІЛ III

Країну «Чукрен» залила стихія разом із Атлантидою.

Один чухраїнський поет, грізної стихії перелякавшися, за­ліз на височенну вербу й чекав смерті. Коли вода вже зали­вала його притулок, він продекламував журно:

Ой, поля, ви, поля, Мати рідна земля, Скільки крові і сліз По вас вітер розніс.

А в цей момент пропливав повз ту вербу атлантидянин і, захлинаючись уже, промовив:

— І все подурному!

ПІСЛЯМОВА

Читав я оці всі матеріали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і зітхнув важко, а з зітханням тим само по собі вилетіло:

— Нічого. Якосьто воно буде. Тьху!

ЦЕ ВАМ НЕ БАНДИТИЗМ

Як вам розказать, так, їйбогу, не повірите...

Людина, що бандитизм і бандитів трощила, «як коше­нят», здала перед тяганиною... Розгубилась... Опустила руки й каже:

— Можна здохнуть. їйбогу, можна здохнуть.

Кажу ж, на бандитів ішла, груди вперед, без ніякого страху, а як побачила тяганину, кричить аж із села Дашківки, Кременчуцької округи:

— Рятуйте!

І людина, між іншим, зовсім не з боязких. От ким людина була:

а) Організатором червоного батальйону при 12й поза­черговій дивізії.

б) Командувачем Ростовського фронту від Ростова до Новобатайська з 24 серпня 1917 р. до 13 червня 1918 року.

в) Командувачем бронепотягів.

г) Командиром експедиційного полку по боротьбі з бан­дитизмом.

д) Воєнкомом в огневім загоні по боротьбі з бандитизмом.

Людина має 12 ран і контузію.

Людина має три ордени Червоного Пра­пора.

Звуть ту людину Порфир Кіндратович Черкасов. Виходить, як бачите, що П. К. Черкасов не з полохливих людей...

Ну, так от...

Коли вже, значить, після баталій, тов. Черкасов осівся в селі Дашківці, і

тогда считать ми стали ранн, товарищей считать.

Підрахував він, що дванадцять ран і контузія — речі, що й казати, почесні, та не дають вони йому як слід у неве­личкому його сільському господарстві працювати. Забрали, капосні, в нього працездатність.

От 1925 року і написав тов. Черкасов до Кишинського тва взаємодопомоги, щоб пенсію інвалідську йому дали.

Кишинське РКВД послало всі папери до Кременчуцького окрсобезу.

Півтора року — ніякої відповіді.

Пишуть кишинці до кременчужан удруге.

Кременчужани відповідають:

«Забули документи. Починай спочатку..!»

Почали вдруге.

Лежала ця справа в Кременчуці рік.

П. К. Черкасов — до Кременчуцької РСІ.

РСІ «поставила на вид» усім винним у тяганині — запро­понувала окрвійськкоматові скоріше розв'язати цю справу (протокол окрРСІ від 12 лютого 1927 p., № 6).

Пішов Черкасов по комісіях.

Був аж на трьох комісіях: на військовій, на двох експерт­них і на останній — у Полтаві. Визнано — друга група інвалідності. Надіслали справу до ВУЦВКу.

ВУЦВК розглянув і повідомив тов. Черкасова, що його справу для виконання надіслано до Кременчуцького окр­собезу.

Здається, все.

Не дуже все.

Кременчуцький окрсобез подивився і, маючи в себе всі документи і всі постанови всіх комісій, пише до Черкасова:

«Надішліть документи від лікаря, що ви таки інвалід, а від сільради про маєтковий стан...»

Весела пісенька:

Хвост поджала, побежала, Начинай сначала.

П. К. Черкасов думає собі:

«Коли я воювався проти контрреволюції, і зовнішньої і внутрішньої, так я знав, що в мене є руки, ноги, м'язи, груди... В мене є. «гвинт», є кулемет, є ентузіазм і бажання знищити своїх ворогів. Я йшов і нищив. Я знав свого ворога, який він на масть, я знав його звички, його прийоми... Аж коли проти мене виступила тяганина, так я не знаю, з чим проти неї воюватись. Так я кричу:

— Рятуйте!»

Страшні вороги бюрократизм і тяганина, коли перед ними герої Червоного Прапора пасують. Ой, страшні!

УНІВЕРСАЛ До земляків своїх, на Україні й поза Україною сущих

Земляки! Всі земляки: вже перчені, перцьовані й ті, що ще мають перчитись.

Волею найкращих братів ваших настановлено мене, «Чер­воний перець», на сторожі життя радісного на землі україн­ській радянській.

Десять літ уже минуло, відколи землею українською порядкують робітники й селяни.

І гадалося мені, «Перцеві червоному», що за десять цих років налагодиться життя наше так, що не треба буде нікого підперчувати...

Але не так склалося, як гадалося.

Хоч і маємо ми великі усіма сторонами досягнення, проте: Ще й досі ми сильно самогон п'ємо та в карти граємо; ще й досі ми не позбавились в апараті радянському бюро­кратизму та протекціонізму; ще й досі ми неписьменності не ліквідували; ще й досі ми газет, журналів та книжок не читаємо; ще й досі ми на трипіллі сидимо та над раціо­налізацією в сільському господарстві чухаємось; ще й досі ми індустріалізуємось, як мокре горить... Ще й досі ми не всі кооперовані... А ті, що кооперовані, ще й досі не кре­дитовані; свині в нас не йоркширські; корови в нас не симен­тальські; коні в нас і не ардени, і не рисаки орловські;

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка