В чотирьох



Сторінка14/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   34

і спізнюються в нас ще й досі потяги; і не доходять учасно в нас листи; і запізнюються в нас телеграми; і не скрізь у нас є виробничі наради; і не Така, як слід, у нас продуктивність праці; і багато в нас бюлетенів до страхкас; і б'ються в нас сковорідками та макогонами по жилкоопах; і тягаємо ми ще своїх жінок за волосся; і не всі ми допомагаємо безпри­тульним; і не всі ми підписуємось на позику індустріалі­зації...

Ще й досі поза Україною... вилизують чоботи Пілсудським, Чемберленам, Пуанкарам, щоб Радянському Сою­зові хоть чимнебудь та нашкодити...

До всіх цих земляків моїх звертаюся я голосом пекучим:

Схаменіться! Десять літ уже, як ви «сини вільної волі»!

Схаменіться, бо перчитиму я вас і пектиму і на друге де­сятиріччя, і на третє, і на п'яте, і на десяте, і завжди, і нині, і повсякчас, і на віки вічні, аж поки не буде на землях ра­дянських і з того і з другого боку, і всередині всього, всього, всього на всі 100 %.

«Червоний перець»

ДО ТИХ, ЩО ПОЗА УКРАЇНОЮ СУЩІ

Я не знаю, як ми з вами, читачі наші, назвемо тих, що поза Україну їх червоний Жовтень, сказати б, «запросив», щоб вони не образились.

Свято ж у нас тепер оце, так ми не лаятимемось.

Чого нам лаятись? Ми краще до них так, як їм і нале­жить:

«Панове й господа».

Невважаючи на всю вашу допомогу, більшовики, а разом із ними всі робітники й селяни, не впали через два тижні, як про це ви й писали, й говорили.

Не впали вони й потім, через два тижні.

Уявіть собі, що й після цих двох тижнів вони так само не впали.

І отак всі десять років революції вони не падали через кожні два тижні.

Прожили вони, не падавши, й цілих десять років,— жи­вуть і далі й не кашляють.

Живуть, значить, більшовики, а з ними живуть робітники й селяни.

Як живуть?

Жити під більшовиками, як сказати вам по правді, дуже тяжко.

Ви ж самі знаєте, що більшовики звірі, а не люди. Ніколи ви не бачили живого більшовика? Це — жах.

Зуби в них великівеликі. І гострі.

Як зробить отак: «Гам!» — так аж мороз поза шкурою ходить.

Живих дітей їдять, їйбогу, правда!

В кожному селі сидить у ячейці такий більшовик, щомі­сяця на молодику пише декрет голові сільської Ради:

«Завтра — молодик. Наказую приставити мені з такогото кутка дівчинку 3х місяців. Я її з'їм, бо без чоловічого м'яса мені жити ніяк нідзя».

Що вже плачу материнського, що вже голосіння! Та нічого не вдієш: треба давати. І дають!

Ви з нас тільки ж 300 літ пили й пили, а ці, мабуть, і за 1000 років не вгамуються.

Боже наш, боже наш...

Та хіба ж це все?

А що вони з вашими маєтками та з землею зробили! Селянам пороздавали. Пороздавали й кричать:

— Обробляй. Уродить — мели, їж або продавай. Кріпацьке право повернули.

І нещасні селяни тепер землю обробляють. УСю. І свою, й колишню поміщицьку. Отакі більшовики! І це ще не все.

Колись у нас були справники, і земські начальники, і губернатори. Та кого тільки в нас не було, що нами керу­вали.

А більшовики як присікались:

— Самі собою керуйте. Самі над собою начальникуйте. До няньок позвикали. Ми — вам!..

І доводиться тепер страждати: то в сільраду тебе вибе­руть, то до виконкому, а то до самого ВУЦВКу або до ЦВК СРСР.

Та їдь тоді до столиці та й засідай. Та хоч би ж так: посидів би — та й вже. А то ні: скажи їм, як державою ке­рувати, розкажи їм, як господарство налагодити, порадь, як із грошима, як із школами, як те, друге, десяте.

Ви, спасибі вам, самі нами керували, ніколи, дай боже вам здоров'я, не питали нас, чого нам потрібно, чого нам

треба, щоб нам краще жилося.» Віддані було вам останню корову і живеш собі потихеньку, як бог приказав.

А як коли неспокійний заявить, було, вам про те, що йому треба, пошлете його, спасибі вам, або в Вологодську губер­нію, або у Наримський край. Сидить він там собі тихо та мирно й не ворушиться.

. Відпочити тобі нема коли. Радіо це по селах позаводили, спати не дають.

До того повиснажувано, до того нас позамотувано, що як про все згадаємо, так не те що за ломаку, а за голоблю хапатись хочеться.

І це за десять років.

Усього тільки за десять років.

Що воно далі буде, не знаємо!

* * *

Ну, а ви як там?



Цілуєте князів та гетьманів?

Цілуйте й далі, пошли вам, господи, довгі губи та сли­зького язика.

Щоб поцілувавши, ще й лизнули.

Князям та попам це дуже приємно, бо ж тоді краще житиметься. Бувайте!

З десятими вас роковинами життя вашого закордонного.

КОЛИСЬ І ТЕПЕР

Що, якби колись, за царя, та під час якогось перепису, коли тебе запитали б:

«Якої ти національності?» А ти взяв би й бабахнув би: «Українець я!»

От би штука була. І пристав би біг з дзвониками, і справ­ник летів би з присяжними, щоб на таке диво дивне поди­витися, на живого українця.

А губернатор би одну телеграму бив би справникові:

«Приставіть ме.чі оте чудоюдо в губернію».

А другу до міністра внутрішніх справ:

«За честь маю доложить вашому високопревосходительству, що в селі такому один мужик українцем прозвався.

Вже сидить. Молебня про здравіє государя імператора одправлено. Чекаю наказу».

А міністр телеграму:

«Вислать у 24 години!»

І були б ви аж у Наримському краю, кайданами поторох­кували б.

А тепер і українцями ми прозиваємося, і вдома живемо, і в школі українською мовою вчимося.

А ви так запитайте свого вчителя, що вчителював до революції, як йому було наказувано вчити нас.

Що йому було, коли він навчить дітей якоїсь української пісні співати.

Він вам отакого розповідатиме.

Як тільки пролунає в школі хоч невеличка українська пісня, тоді батюшка сідають уночі за стола й пишуть до інспектора народних шкіл:

«Ваше високоблагородіє. Маю за свій пастирський обов'язок з сумом повідомити вас, що в нашій школі появився гетьман Іван Мазепа, що хоче відділити малую Русь ізпод скіпетра Великого Білого Царя. Діти в школі вже співають «Ой за гаємгаєм, гаєм зелененьким». Коли не буде вжито заходів, у нашім селі буде республіка.

Ваш покірний слуга отець І. Пресвятобогородицький».

Тоді випадково ніби приїздить до школи іспектор.

— Драстуйте.

— Драстуйте.

— Ну, як у вас тут?

— Та нічого.

— Співають дітки?

— Співають.

— Можна послухати?

— Можна. Доляфа. «Боже, царя храні».

— А ще яких пісень ваші дітки співають?

— «Коль славен наш господь».

— А ще?


— «Во саду лі, в огороді».

— А мєстних, малоросійських, не співають?

— Та трошки й своїх співають.

— Ага. Ну, спасибі. А тоді в учительській:

— Ось що. Ви б, може, подали прохання поки що на перевод ваш на хутір. Це я тільки зважаючи на дітей ваших не звільняю вас зовсім з посади.

— Та за віщо ж?

— Так, знаєте, «для пользи служби». І поїде собі інспектор.

А тепер...

Тепер і всеукраїнський день музики є, а не то що «Ой за гаєм, гаєм...» Тепер ми — українці, й ніхто нікому про це телеграм не посилає, й ніхто за це ніде кайданами не бряж­чить...

І вже десять літ!

І як усе ніби просто.

І живемо ми, українці, і живуть з нами руські, німці, бол­гари, греки, молдавани.

І кожний народ має свою школу, суд зі своєю мовою, мають цілі свої райони.

І за чуби не беремось.

А перейдіть з нашого Поділля тільки за річку Збруч — і зразу вас за грати.

І скільки плачу, сліз і крові, щоб мати українську школу. А чи маєте ви хоч би ж у тійтаки Польщі український суд?

А напишіть ви там якенебудь прохання поукраїн­ському,— що вам там зроблять?

От вам і революція! От вам і Жовтень!

З ВАШИМИ ПРЕМІЯМИ...

«Всеукраїнський огляд сільських Рад!» «Кращим сільрадам буде видано премії». Легко це вам, сидячи в столиці, взяти й оголосити отакийо конкурс!

А як нам?! Думаєте, нам, що по сільських Радах губернаторуємо,— нам, думаєте, легко цей огляд пережити?!

Сиділи собі спокійнісінько, головували собі помаленьку,— колинеколи там хтось про нас напише, чи десь розкаже, трішки очима поблимаєш, трішки одбрешемся, іноді на того писаку кулаком накиваємо — дивись, і проминуло.

А тепер — виходь на люди, показуй, чого такого наголовував, як насільрадствував...

Порозстібають на тобі всі ґудзики і роздивлятимуться з усіх боків:

— Ану, чого ти тут радянського набудував?

— А як населення «увєренне» обслуговуєш?

— А покажи, де, в якім саме місці на соціалізм повернув?

— А покажи свою кооперацію!

— А школа з вікнами чи без вікон?

— А в лікарні холодно чи тепло?

— А сельбуд?! А лікнеп?! А агроном? А хатачитальня?!

— А хто в тебе на селі хазяїн: чи незаможник із серед­няком, чи глитай?!

— А на якім щаблі у тебе вчитель?

— А як у тебе з червоноармійками та з удовами?

— А місток через річку є чи нема?

— А шляхами твоїми їздити можна чи ні?

Та душу твою просто через отой конкурс вивернуть! їйбо, якби був знав, що отакого конкурса вигадають,— зроду й звіку б на отого голову не вибирався! Господи, пронеси!

У нас оце, як принесли «Вісті», як прочитали про таку на нашу голову халепу, так я просто сказав секретареві:

— Пропали! їйбогу, пропали! Посилай до Одарки, хай поверх норми жене, та скликай пленума! В останній раз за­сідання зробимо! Де мої дві курки не пропадали?! Члени хай сало зносять! Все одно не викрутимось!

* * *


Вам здається, що керувати населенням на терені якоїсь сільради дуже легко?

Думаєте, що це те саме, що взяти й оголосити конкурс у газеті?!

Воно б, може, й нічого було, якби не оті гемонські «під­ходи»*

До всього, до найдрібнішої справи — дай «підход».

Та якби ж підход той можна дати якийнебудь, а то дай правильний підход.

Не «дійшов» або «перейшов» — неприємність.

От, наприклад, у справі з самогоном.

«Не дійдеш» — тобі радощей ніяких, «перейдеш» — крик на все село:

— П'янствує! П'янствує! П'янствує!

І знайдеться яканебудь «комса», що сяде та й чиркчирк до газети.

Та то звичайного часу чи знайдеться ще, чи не знайдеться, а тепер через отой конкурс обов'язково знайдеться, бо ж і йому премію!

І розпише тебе так, що з півроку чхатимеш!

* * *

— Та от зі мною така штука трапилась. На селі — ве­сілля. Пішов і я. Ну, самі ж знаєте, на весіллі, як на весіллі! А я ж голова? Голова! Де мене садовлять? На покуті! Прос­тій людині чарку, а мені — дві! Сидю, головою крупо! Уже моя чарка не чарка, а дві чарки. Устав, музика грає. Я бах по столу кулаком:



— Грай для голови, танцювати хочу! А не гратимеш, позаарештовую всіх!

Ну, танцював! Ну, принесли мене додому!! Що ж тут такого?!

Так ви думаєте, до газети не написали? Написали, ідоли! Насилу одбрехався!

І ото так живи й озирайся!

Уважиш комунебудь, зробиш якесь хороше діло, а тебе тоді на цугундер. Та от вам!

Приходю до сільради, голова тріщить, моторошно так, що й на світ дивитись не хочеться.

Аж ось дівчина. У хусточці пляшка й сала шматочок. Так уже ж учасно, що куди вам!

— Чого тобі?

А вона почервоніла та потихеньку до мене:

— З Іваном гуляла! Тепер чувствується. Дайте посвідку, що вже чувствується, бо щось Іван до Марини вчащати по­чав! Ось вам і гостинця.

Ну що ж? І написав:

«Сільрада свідчить, що Килина вже два місяці в ременості».

І печатку приклав, і підписався.

Килина до суду!

А потім увесь район сміявся:

— Що ти,— кажуть,— уже за лікаря правиш, чи що?! От і вваж!

Та якби вам почав розказувати, чого тільки там у нашій роботі не трапляється?!

І хоч що б ти там зробив, все' дно ти винуватий.

Та ще ось що вам іскажу,— може, хоч ви мені розтовкмачите, чого воно так. Поки ти був собі простою людиною, ніяка собака тобі й драстуй не скаже! Як тільки настано­вили на голову — всі приятелі. Батюшка привітно всмі­хається, повз крамницю Харитонову не пройдеш, щоб він тобі чаркою не брязнув.

Де хто жене, всі запрошують,— одкараскатись не можна:

— Та зайдіть, по чарці вип'ємо! А ми од вас анічогісі­нько! Хіба ото тільки як міліція виїздитиме, то накивайте й на нас!

А винуватий ти. Все ти!

А тут тобі ще оті конкурси, ще оті премії!

Життя нема.

* * *

Слухав я оце, слухав і дуже мені шкода стало мого прия­теля хорошого, голову однієї сільради...



І сильно мені забажалося допомогти йому, щоб із цього конкурсу він вискочив...

І порадив я йому ось що.

— Надміться, кажу, Пилипе Андрійовичу! То вже таке діло — треба викручуватись. Тижнів зо два роботи буде неабиякої, та проте, може, таки вискочите! Хай уже ваші кури постраждають, а актив «обработать» треба! Не поску­піться на чарку, скличте актив та й обговоріть, що про вашу сільраду написати слід... При добрім закусоні, дивись, іще й на премію вийдете!

Подумав Пилип Андрійович і погодився.

— Кури,— каже,— є! Первак з цукру добрий тепер же­нуть. А гусей доведеться прикупити! Спробую!

Щасти йому, доле!

ВІДЬМА

Дописувачі Войт і Снігур пишуть нам, що в селі Голдашівці, Ольгопільського району (Тульчинщина), є відьма.



Я особисто ніколи не .мав найменшого сумніву в тім, шо в нас на Україні відьом іще є видимоневидимо, а от редак­ція наша мене за таке моє переконання затюкала й засміяла

Річ, товариші, ось у чім.

В учителя (так, так, в учителя!) села Голдашівки пере­стала корова давати молоко.

Учитель (так, так, товариші, учитель!) з дружиною вирі­шили, що тут справа не без відьми.

До відповідної баби.

Баба поставила діагноз: відьма!

Як і належить в таких випадках, було взято святу воду, свячену сіль, німицю, ножа, горня й вирушено до корови.

Корову було оглянено з усіх боків і ще раз констатовано, що молоко одібрала відьма.

Моментально ж було вжито відповідних заходів:

а) помолилися,

б) похрестили свяченим ножем,

в) обхлюпали йорданською водою,

г) обтерли свяченими ганчірками,

д) обору обсипали кругом свяченою німицею та свяченим маком.

Свячене горня із свяченою сіллю .баба віддала вчителеві (так, так, товариші, вчителеві!) та його дружині, щоб вони другого дня вдосвіта пішли з тим горням по воду, а йдучи, тільки придивлялися, бо перша жінка, що зустрінеться їм на дорозі, і є ота сама триклятуща відьма.

Учителі так і зробили.

Ще не благословлялося й на світ, а вже учителева жінка чимчикує з горням по воду.

Відьма зустрілась. Це була Марина, сусідова жінка.

Знялася баталія, під час якої учителева жінка голосом, повним височенних нот, довела всім сусідам, що впіймала відьму.

Епілог. Корова здохла. Про відьму нічого не пишуть, а про вчителів пишуть, що вони й досі твердо переконані, що Марина — відьма.

Оце й усе!

* * *


Про все це я розказав редакції, всіма способами дово­дячи, що відьми в нас є і що не вірити в це я ніяк не можу.

Редактор до цього поставився скептично. Він зразу запитав:

— Літає?

— Хто, кажу.

— Відьма!

— Літає, кажу.

— Який мотор? Крила Елінсон? Гази куди пускає: в ка­бінку чи одведені за кабінку?

— Не знаю, кажу.

— То ж бо то й є! Взнайте! Коли крила Елінсон,— украдено в інженераконструктора Калініна! Коли гази поза кабінкою — це вже досягнення! А взагалі йдіть к лихій годині з вашою відьмою. Тут авієтки нема де зробити, а він з своїми відьмами...

Іона Азраїлович Вочревісущий сказав, що він від усяких відьом застрахований, бо в те місце, де він «сущий», уже надцять літ ніяка відьма не залізе. Одне слово, його це не цікавить.

П. Лісовий махнув рукою:

— У мене,— каже,— конкурс не відьм, а сільрад! При­рівняв хвіст до пальця! А ще Остап, а ще й Вишня!

Марія Яковлівна проказала:

— Відьма? А який тираж? Як передплата? Гонорар вимага­ють чи ні? Я у телефону! Не заважайте по телефону говорити!

Молодь загогокала, засвистіла, і тільки Настя стисла мені руку й зашепотіла на вухо:

— Є! Відьми є! Сама бачила! Хай сміються!

Таке відношення редакції до народного лиха мене страшно вразило.

— Товариші,— крикнув я.— Вам смішно! Але ви поду­майте! До вчителів, не до темних селян, а до вчителів уже відьми добираються, а ви смієтесь! Що робити?

— Роби,— кажуть,— що хочеш! Коли ти віриш, ти й роби!..

Сумний я вийшов з редакції.

Поки що я придумав ось що. Хай відділи народної освіти розішлють такого циркуляра:

до всіх шкіл Позаяк на вчительські корови по­чали нападати відьми, учителям на­лежить, побачивши відьму, читати тричі: «Да воскреснет бог і розточать­ся вразі його».

Зав. ОНО (підпис) Секретар (підпис)

Про дальші заходи доведеться, очевидно, поговорити на Всеукраїнському учительськім з'їзді.

ХОЧ НЕМАЄ РИМИ, ТАК ЗАТЕ Є СМАК «Жінці — дорогу».

Це — гасло. Воно лунає по цілому Союзу.

— Що це значить?

Це зовсім не значить, щоб узяти свою жінку за руку, ви­вести за ворота, пхнути її коліном і гаркнути:

— Туди тобі й дорога. Це значить зовсім інше.

Значить те гасло, що жінка повинна бути в сільраді, в ТВД, в кооперації і т. д., і т. д.

В селі Малі Виски так це гасло й зрозуміли: взяли та й вибрали двох жінок до правління кооперативу свого.

Ну, а як, знаєте, воно новина, то поки що (зразу ніби страшно, чи що) настановили їх на кандидатів у члени правління.

Добре. Хай буде так.

Незабаром голова правління попрохав, щоб його звіль­нили з посади' з якихось там причин. Ну?!

Ну, а далі розкажуть вам вірші, що їх прислано до нас із села Малі Виски.

Ось що кажуть ті вірші:

Я тут хочу дуже, брате, Одну справу розказати Про жіноктаки отих, Що вони, як бач, на сміх. Скрізь по них ніби в турботі Всяк говорить — так, так, Щоб була жінка в роботі В государствених ділах.

Так ото для того, «щоб жінка була в роботі, в государ­ствених ділах», вибрали маловискнянці дві жінки до коопе­ративу.

Звільнився голова. Зостається пусте місце. Хто ж повинен туди сісти, Як не жінкакандидат? Ні, голубчику, яе так.» Не так, значить. Як же? А ось як: Порішили зізвать збори, Щоб на зібранні зібрать Нового члена правління, А про двох жінок мовчать.

Голова райвиконкому Слово перше бере, Ну, «товариші селяни, Хто ж нам діло поведе? Кооперація не штука. Хто нам діло поведе? Туди треба чоловіка, В мене вже й кандидат є.

О, бачите! «Про двох жінок мовчать, бо в мене вже й кан­дидат є».

Хто ж той кандидат?

Твердоступа 'звільнимо, А Фесенка посадимо, Він райначмілом був І собі грішка набув».

Он хто кандидат.

Голова райвиконкому начрайміла на голову садовить, он кого.

А як же жінки, що в кандидатах на членів правління сидять?

А жінки. Жінки на місці Нехай киснуть собі в тісті.

Он як із жінками.

Отаке в Малих Висках скоїлося.

І бачите, які злі вірші написали у Висках.

В них, може, й рима не така вже добірна, та проте «смак» у них (у віршах) великий.

І правильно кидає автор на адресу маловисківського начальства:

Все для вас тільки слова,

Сиплють ними гарно.

Та все це проходить марно.

Ага... З'їли...

А тепер от перевибори правлінь у кооперативах: от і про­читайте ці вірші всі, хто так до жінок ставиться, як у Ма­лих Висках.

«ДОРОГУ ЖІНЦІ»

Все, що оце напишу я, я з великим здивуванням присвя­чую всім тим, хто в день 8 Березня, в день жінкиробітниці, стоятиме на трибуні і, бія себе в груди, вигукуватиме:

— Дорогу жінці!

Я трішки неточно висловився. Присвячую я цей твір не «всім тим», а... та вони самі догадаються, кому цей твір присвячено.

* * *


Слухайте, що іноді на світі буває...

Одна молода жінка (заховаємо її прізвище за літерою К.) 1926 року закінчила Одеський сільськогосподарський інститут.

Жінка, значить, агроном.

І от за вимогою Вінницького ОЗУ її було направлено як стажорку до Вінниці.

Приїхала вона до Вінниці разом із шістьма своїми това­ришами.

І була вона одна жінка, а решта її товаришів були чоловіки.

Вінницьке ОЗУ чоловіківстажорів призначило на роботу, а жінці сказало:

— Ви хочете бути в нас за агронома? Не можемо ми вам такої посади дати, бо в нас, слава богу, ще жінкиагронома не було, та, сподіваємося, й не буде.

Пішла жінкаагроном до Вінницького відділу Цукротресту, де колись одбувала практику.

Не дали їй і там місця стажорки, хоч її чоловіка (теж агронома) зразу призначили на роботу на Махаринецьку цукроварню.

На Махаринецькій цукроварні жінціагрономові поща­стило особисто влаштуватися стажувати, але пішли балачки, що працюють в однім місці і чоловік, і жінка і т. д. і т. ін. Довелося роботу залишити.

І от з 20 вересня 1926 року жінкаагроном сидить і пише до всіх земуправлінь, до дослідних станцій, до Цукротресту і т. д.

І дістає жінкаагроном відповіді: «Мест свободньгх нет». А іноді й отакі дістає вона відповіді: «Посад вільних не мається».

І жінкаагроном не має змоги пройти стажу, щоб здати вже написану дипломну роботу.

Одного разу жінкаагроном пише до земельного управ­ління заяву про посаду і в заяві говорить, що вона не жінкаагроном, а чоловікагроном.

Тоді вона дістає таку відповідь:

«Приїздіть. Посада є!»

І сидить от уже два роки жінкаагроном, і не може дістати посади!

* * *

Оце й усе!



Товариші, ті, кому я з великим здивуванням оцей твір присвячую.

Коли ви виступатимете в день 8 Березня з промовами, то перед тим, як вигукнути: «Дорогу жінці» — вщипніть себе, боляче так ущипніть себе.

І коли після цього ви не заїкнетесь, тоді говоріть: «До­рогу жінці».

А коли заїкнетесь, тоді краще не вигукуйте, бо самі ж знаєте, що збрешете.

НА РУДНЯХ І

І от я, син села, Уриваюся в серце Донбасу, Димарями земля поросла, Буйним зіллям машинного часу.

Це вірш, як ви знаєте, не мій, а вірш хорошого поета Андрія Панова.

Я, треба вам знати, в серце Донбасу не «уривався», а в'їхав поганеньким поїздом у серце Криворіжжя, якраз отуди, де добувають залізну руду й марганець.

Коли навіть прийняти фабричні димарі за зілля, то на Криворіжжі такого зілля дуже небагато, а вкрито воно (Криворіжжя) горами химерного каменю, що вилискує на сонці чорними, синіми, зеленуватими і сіруватосрібними вилисками.

— Що то,— питаю я в сусіда,— за камінь такий?

— То кварцит!

«Кварцит! З чим же він,— думаю собі,— римується?» Кварцит... Антрацит... Первоцвіт... Апендицит... Я, їйбогу, не брехатиму в своїх враженнях про криво­різькі шахти.

Через те, власне, я й починаю з того, з чим «кварцит» римується...

Бо, «урвавшись» на якийсь там тиждень в копальні, ні чорта ви про кварцит більше не взнаєте, як тільки те, з чим він римується або якого можна до нього причепити асонанса чи алітерацію...

Щоб дізнатися про той кварцит докладніше, щоб знати, що з тим кварцитом зв'язане (а зв'язано з ним ой як багато!), не тиждень, і не два, і не три треба нюхати той кварцит та до нього придивлятися.

* ♦ *


Так, значить, перше враження — кварцит. Друге враження — копьор. Скрізь: копьори, копьори, копьори... Що таке копьор?

Це слово, що римується з словом шахтьор.

Всякий письменник, приїжджаючи на копальні знайоми­тись з пролетарським на них життям, може, не доїхавши навіть до копалень, уже написати такого вірша:

Випинаються копьори,

А на них стоять шахтьори...

Коли вам люди обізнані на шахтарськім житті, скажуть:

— Що ви, товаришу, мелете? Ніколи ніякі шахтьори на кольорах не стоять!

Ви на це відповідайте сміливо:

— А от на честь мого приїзду повилазили! На кольорах скрізь шківи.

І шківи придатні для вірша:

І стоять копьори з шківами, Як ті коні буйногривії.

Шківи так подібні до гриви, як, приміром, я до канарейки.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка