В чотирьох



Сторінка15/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   34

♦ * *

Далі вас сильно вражає кар'єр.



Кар'єр — це штука дуже подібна до ночов. Величезних ночов. Завглибшки ці ночви бувають сажнів у п'ятдесят та завдовжки сажнів півтораста. Дітей у кар'єрах не купають, білизни не перуть, а здобувають там руду залізну.

Римується кар'єр із словом фокстер'єр.

Кар'єр він зветься через те, що в ньому пролетарські і непролетарські письменники кар'єром тікають від бурок.

«Бурка»... Що таке бурка? Знову ж таки це не те, що на Кавказі з вовни виробляють.

Шахтарські бурки на плечі не накинеш, нею не вкриєшся, від дощу під нею не заховаєшся.

Вона й невеличка, і не дуже помітна,— тільки й того, що стирчить од неї невеличкий маленький хвостик, що звбться ще бікфордовим шнуром, а тікають од неї люди, особливо письменники,— як я вже казав,— кар'єром.

Бурка — штука на шахтах дуже популярна.

На однім із наших літературних там виступів подано було нам записку з таким запитанням:

«Скажіть, чи здорово ви втікали від бурок?»

Ми сказали правду:

— Втікали здорово!

Ця відповідь цілком задовольнила слухачів, бо вони поба­чили, що й ми, чужі на шахтах люди, серйозно до бурки ставимось.

Коли бурка «рветься», тоді в кар'єрі гримить грім, тоді люди ховаються по штреках і не виходять звідти, аж поки не дозволить їм цього свисток.

Для того щоб зробити бурку, треба мати забурника і пнев­матичний до нього молоток.

Що таке молоток, ви знаєте. Пневматичним він зветься через те, що молотком тим «б'є» згущене повітря.

А от що таке забурник, пояснити я вам, мабуть, і не змо­жу. Це така штука, що забурюється, тобто глибоко кудине­будь усередину входить.

На руднях ви часто можете почути такий вираз:

— Ех! Вставити б оце тобі забурника! Отже, забурник той ще й «уставляється»...

V всякім разі, коли ви поїдете на шахти й почуєте вищенаведений вираз, я вам не рекомендую напрохуватись:

— Вставте, будь ласка, мені забурника!

Виконати ваше прохання, щоправда, можуть, але щоб од цього ви зробилися справжнім шахтарем,— навряд.

Особливо цікавий спорт на руднях — це збігати у кар'єр глибиною в 40—50 сажнів сходами. Сходи ті майже сторчові. Я їх не рахував, але їх чималенько.

Спорт цей найбільше рекомендується людям так пудів 67 на вагу. Пробігтись можна разів тричотири туди й назад. Прекрасний після того з'являється настрій. Тоді кожна людина, що вивела в анкеті все своє походження ще з прапрапрапращура й тепер перебуває на посаді завідувателя торгвідділу в будьякім тресті, лежить і мріє:

— Ах, як прекрасно бути шахтарем! Ах, які щасли­ві шахтьори, що мають змогу щодня того спорту вжи­вати!

* * *

Вище, як ви, може, помітили, я згадав одно з незрозумілих шахтарських слів — «ш трек».



< Слово «штрек», очевидно, походить од українського діє­слова «штрикать».

Хоч у штреках ніхто нікого не штрикає, але яке до цього діло такій науці, як філологія7

Штрек — великий під землею коридор, такий приблизно, як у гостиниці «Спартак», тільки значно чистіший. Він — поземний.

До штреку веде — штольня. Штольня — сторчова.

По штольні ходить кліть, а кліть возить у шахту або лю­дей, або порожні вагонетки, а з шахти витягає ті вагонетки, повнісінькі прекрасної залізної руди.

Як спускатися в шахту?

А так. Становитесь у кліть, і вона везе вас углиб. Страшно?

Мені не було страшно, бо з мене ще не вийшов той пе­реляк, коли я, летівши з Баку торік аеропланом, злетів через якийсь «лоп» у якійсь трубці в жито. Тоді було страш­ніше...

Опускають, як казали нам, іноді в шахту з «вітерцем».

Що воно значить, не можу вам сказати, бо нас спускали без «вітерця». Пожаліли, мабуть, кліті, бо коли ти її вимива­тимеш, як вона безнастанно і днями, й ночами возить і в шахту, і з шахти!

# * *

Штрек.


Величезний коридор з рельсами для вагонеток. Зветься це «продольною».

А ми встали, покурили, По продольной разошлись, По продольной разошлись, За работу прийнялись.

Шахтарська пісня «довоєнного качества».

Од «продольної» праворуч і ліворуч — розгалуження.

А над «продольною» — люки.

У розгалуженнях тих і в люках — забої.

«Забой» — літературна на Донбасі організація, що входить до складу ВУСППу і поділяє письменників на українських і пролетарських.

Це — в літературі.

А забой в шахті — це щось зовсім інше.

Там ні віршів, ні оповідань не пишуть. Там забойщики здобувають гордість криворізьку — прекрасну залізну РУДУ

Забойщики — прекрасні руді люди. Руде в них усе: руда одежа, руді чоботи, руді руки, руде обличчя... І тільки сліпучобілі в них зуби та блискучі очі... Біля забойщиків — лопаточникиодкатчики. Забойщики «забивають». Одкатчики — «одкачують». Зрозуміли?

Ну? Ну, давайте докладніше.

Забойщик — з забурником у руках і з пневматичним мо­лотком. Він бурить руду. А потім приходять «буйщики», за­кладають у ті пробурені дірки бурку. (Динаміт — от що таке бурка!). ,

А коли залунають по шахтам сигнальні свистки, тоді «рвуть» руду. Запалюють бікфордів шнур, і тоді попід зем­лею гримить грім і валиться в забоях руда...

Одкатчики накидають ту руду у вагонетки й одкачують до продольної, а там уже зачіпає їх коногон і гонить до штольні.

А там на кліть і вгору.

А там на вагони... А з вагонів у домни, а з домен у бесемерові печі, а з бесемерових пічок на завод, а з заводу у трест, а з тресту у Вукоопспілку, а з Вукоопспілки у райспілку, а з райспілки в «потребилівку».

А там уже:

— Дайте мені гвіздків з півфунта!

Отже, коли ви колинебудь заженете в ногу гвіздка, згадайте хоч тоді прекрасну людину в рудій одежі, в рудих чоботях, з рудими руками, з рудим обличчям та з сліпучобілими зубами й блискучими очима.

Згадайте криворізького забойщика з його вірним сотрудовником, лопаточникомодкатчиком.

II

Шахтарське життябуття.



Оте саме, що про нього «довоєнное качество» під єрмонію виспівувало:

Ех і розпроклятая Жисть шахтьорськая, Хто не знає, той ідьоть, Хто не знає, той ідьоть, За собой народ ведьоть!

Або ще отак:

Єн, да шахтьор пашеньки не пашеть. Коси в руки не берьоть. Шахтьор курить, шахтьор пьйоть, Шахтьор з музикою йдьоть]

Про таку «жисть шахтьорськую» розповідала пісня «до­воєнного качества».

А яке тепер життя шахтьорське?

Ах, та не знаю ж я, яке воно, товариші мої дорогі!

Тиждень же ж тільки довелося пробути на руднях, з копальні на копальню перескакуючи.

Хіба ж можна за тиждень? Та ще про життя, та ще й про шахтарське?!

Я не чув, щоб хтось із шахтьорів говорив чи співав:

Ех і розпроклятая Жисть шахтьорськая.

Я не бачив ні одного шахтьора п'яного... Але я бачив симпатичного забойщика з марганцевих копалень Марка Фоковича Шпиндю.

їхав він залізницею з окружної виробничої наради. І говорив мені Марко Фокович:

— Три дні оце не робив, три дні не був у забої, і мені вже ніби чогось не хапає. Скучив...

— Як живете?

— Нічого живемо. Робота, щоправда, не легенька, а проте нічого. Приїздіть до мене, подивіться. Людьми живемо. І квартира хороша, і чисто живу, і жінка з дитиною в мене люди... Від самих нас залежить, як живемо. А жити можна полюдському.

І розказував мені Марко Фокович про роботу в забої, про свої копальні, про дніпровські плавні, що недалечко біля копалень, про річку, про рибу, про качки, про свою бабу, що жила 107 років і пам'ятала ще запорожця, про куріпки, про полювання.

Марко Фокович і в забої працює, і на виробничі наради їздить...

Він і копальні свої знає й любить, він любить і те, що біля копалень...

Марко Фокович і шахтьор, і забойщик, і хазяїн своїх копалень, і громадянин, і мисливець, і людина... Чи всі такі шахтьори, як Марко Фокович? А як і не всі?

Важно те, що такі забойщики, такі шахтьори є! А чи були вони колись?

* * *


Неділя. Надвечір...

І прислухаєшся, чи не різне де єрмонія і чи не залунає:

Шахтьор курить, шахтьор пьйоть, Шахтьор з музикой ідьоть.

Не чути нічого.

Аж ось у кімнату: стукстук.

— Прошу!


— Чи тут товариші письменники?

— Тут.


Перед нами літній уже робітник.

— Я вам листа приніс. Читаємо:

«Робітники копальні ім. Дзержинської групи бажають бачити уважаємих письмен­ників. Прохаємо прибути в зал касарні ч. 8, де поділится коєчім научнім.

18/Ш 28 р.

Робітники»

У нас того вечора не було виступу, і ми з радістю пішли на це запрошення.

Невеличка зала. Столи червоним понакривані. Сидять робітники, грають у шахи, в шашки, в доміно.

Вітаємось.

— Що робитимемо? — запитуємо.

— Розкажіть нам про літературу, розкажіть про пи­сьменників, бо багато з нас не зможе бути взавтра на вашім вечорі, працюватимуть у шахтах...

Ми прийшли до них о 6й год. вечора і розказували й читали до 12ї години... Це так тепер. А раніше:

Шахтьор курить, шахтьор пьйоть... 209

* * *

А тепер, товариші, я маю запитання. Спокійно! Хто сказав, що робітництво не розуміє української літе­ратури?



Хто сказав, що робітництво не цікавиться українською культурою?

Я говорю про робітництво з криворізьких копалень.

З отаких копалень: «Комінтерн» (марганцева рудня), Ленінська рудня, Жовтнева, ім. Лібкнехта, ім. Артема, ім. Дзержинського...

Хто це сказав? Прошу встать...

Ага... Ви сказали...

А дозвольте тоді вас запитати:

1) Чим пояснити, що на всіх цих копальнях робітництво переповнювало аж через вінця всі клуби й театри, де висту­пали українські письменники?

2) Чим пояснити, що українських письменників на всіх копальнях робітництво зустрічало музикою?

3) Чим пояснити, що на всіх руднях українські пи­сьменники бачили плакати: «Хай живе українська пролетар­ська культура», «Хай живе українська пролетарська літера­тура!», «Привіт українським письменникам!»?

4) Чим пояснити, що робітництво півторагодинну допо­відь про українську літературу вислухувало з надзвичайною увагою?

5) Чим пояснити ту тьмутьмущу запитань і записок, що їх діставали українські письменники, виступаючи перед робітництвом криворізьких копалень? І записки ті були найрізнохарактерніші, що зачіпали найдрібніші нюанси українського літературного життя?

6) Чим пояснити, що робітники прохали письменників прочитати той чи інший свій твір? Значить, вони того пи­сьменника читали й раніше?

Чим все це, дорогий товаришу, пояснити?

Мовчите?


Сядьте!

Та ви знаєте, що за всю подорож українських письмен­ників на Криворіжжя тільки на НЕСі (будівля нової елект­ричної станції — в районі Жовтневої рудні), в будинку для приїжджих, де дано було їм притулок, вони на таку при­тичину нарвались.

Завідательку тим будинком, така собі опасиста мадам, що, як кажуть, нічого з Жовтневої революції не придбала,

а «зовсім навпаки» (і кажуть, що дуже «навпаки»), запи­суючи письменників до книги, запитала:

— Хто ви такі?

— Письменники.

— Пісьменнікі? Что такоє пісьменнікі? Нєт уж, пожалуйста! Я — руская женщина і такімі словамі не буду портіть кнігі. А ваша как фамілія?

— Микитенко. Пише: Мекитенко.

— Та не Мекитенко, а Микитенко! Пише: Никитенко.

— Та не Никитенко, а Микитенко.

— Ах_ боже мой!

Оце, товаришу, за всю подорож.

Але зауважте: це не робітниця, а мадам в повному розу­мінні цього слова.

А робітниця — там же таки, в тому будинку,— комсо­молка Даша,— «Даша — радість наша!» — що зросла на шахтах, за годину вже говорила з нами прекрасною укра­їнською мовою.

— Та ви ж, Дашо, говорите, як Марко Вовчок!

— Еее!


* * *

Криворізьке робітництво жадібно всмоктує в себе культуру.

Криворізькі робітники — прекрасні друзі літератури вза­галі, а української зокрема.

Серед криворізького робітництва 40 % — постійні читачі й одвідувачі своїх прекрасних книгозбірень.

З якою любов'ю бувші забойщики, висунуті на культро­боту (в культкоми, зав. книгозбірнями), працюють біля книжки, біля клубу, біля театру...

П. Г. Тичина, напевно, про криворізьких робітників писав свій «Псалом залізу», бачивши, як ідуть вони до культури.

Ідуть, ідуть робітники веселою ходою. Над ними стрічки і квітки, немов над молодою.

Там, на криворізьких руднях, червоно гримить з робіт­ничих уст новий псалом залізу і культурі.

ЛЕСЬКА

От ви мені кажете, щоб я вам на роковини про наші хиби та про наші досягнення за одинадцять літ багряної нашої революції розповів.



Звільніть од цього...

Давайте я краще про Леську!

А отих, для кого я мусив був про досягнення,— ви тих до Івана Панасовича Соколянського: він із сліпоглухо­німими, як ніхто в світі, вміє, бо хто не бачить досягнень, у того ж ні зору, ні слуху, ні згуку...

Іван Панасович навчить їх і бачити, й чути, й розповідати...

А мені дозвольте про Леську.

Чому саме про Леську?

Та тому, що дуже ж таки Леська хороша дівчинка.

Вона років на дев'ять з половиною молодша від молодої Жовтневої революції...

Вона білобрисенька, носик у неї ґудзиком, ноженятка у волохатеньких черевиках...

— Як тебе, Лесю, звуть?

— Еся!

А потім ото дибдиб по хаті, швидкошвидко задибає та стане перед Леніновим портретом:



— Ені!

— Хто такий, Лесю?

— Ені!

І пальчиком на Леніна:



— Ені!

— Лесю! Будь готова!

Тоді вона підносить своє рученятко:

— Ди тов!

Завжди, значить, готова!

Леська, крихітка, зпоза стільця її не видко, щойно тільки кинула цицю, і вже воно:

— Ди тов!

І бере «дядю» заздрість...

Бо одинадцять тому років сто з великим гаком мільйонів «дядів» і «тьотів», якби хто їм був сказав «будь готов!», вони б, ті «дяді з тьотями», басами й контральтами хором запитали б:

— По пайки? Хіба дають? Де?!

Та ще й тепер відсотків «...десять п'ять бородатих «дядів» і грудастих «тьотів» на такий запит підхопляться:

— Хіба сьогодні платять?! Завтра ж перше!

І це тоді, коли для них у буряній праці спопелив «Ені» мозок свій...

А Леська, крихітка, зпоза стільця її не видко, щойно тільки кинула цицю, і вже воно:

— Ди тові

Аж ти ж, Лесько! Карапузятко ти отаке"

* * *

Коли Леська іноді осідлає моє позапартійне черево, гуцикає на ньому, як на баскому коні й кричить: «Но!» — я див­люсь на її іскриоченята й думаю:



«Ах ти ж, Лесько. В який же щасливий момент ти в мате­риній пелині викохалась, голоцюцьок ти замурзаний!»

Ти от показуєш пальченятком своїм на портрет «Ені», а я ж років надцять дивився на протопресвітера Івана Кронштадтського, що обов'язково завжди за щось мав мене одлупцювати!

— Не гасай по хаті, а то бачиш, он батюшка на тебе з стінки свариться! Він — сердитий, битиме!

І «бозя» мене завжди готова була за щось вибити.

— Не пустуй: бозя битиме...

А на тебе, Лесько, «Ені» ніколи не свариться і ніколи він тебе не битиме!

І тоді я з заздрості лоскочу Лесине пупенятко, Леська заливається, аж захлинається, перекидається на мені, б'є мене ноженятами по моїх із громадським стажем колінах і кричить:

— Ям! Ям! Ям! Зєсь! Ам! Ото значить:

По морям, морям, морям, Нннче здесь, а завтра тамі Ах ти ж, Леської

Та ти ж на дев'ять з половиною років молодша від молодої Жовтневої революції і вже ти:

— «По морям, морям, морям...»

А я, може, вже й до Жовтневої революції літами дорівнювався, а не знав ні «По морям», ні «Ми молоді весняні квіти»...

Отакої, Лесько, я тоді співав:

Щось у лісі ререпнуло, Баба з дуба гегепиула, Так тобі, бабо, й треба, Щоб не лазила на небо.

Та залоскочу я тебе, Лесько! їйбогу, залоскочу!

Ах, як мені заздрісно, на Леську дивлячись!

Та виросте вона, буде їй стільки, як оце тепер нашій баг­ряній Жовтневій революції, і не бачитиме Леська ні одного неписьменного!

І ніхто до неї на вулиці не підійде, ніхто не протягне їй папірця:

— Прочитай, що тут написано!

А їхатиме Леська колинебудь до дядька або до тітки в якунебудь Зачепилівку і не застряне ніде в багнюці, бо Автодор шляхи Лесьці понастелює.

Сидітиме до того часу вже кріпко «Пролетар на крилі», опанує повітря, і Леська літатиме так, як я тепер на авто­бусі їжджу.

А виросте ще більше Леська, будуть у Леськи коси русяві, будуть стегна пругкі й перса, як антонівка,— не хапатимуть Леськи в темних закутках за груди, бо не буде вже темних завулків, уже в Харкові Есхар засяє, а в Електрополісі Дніпрельстан світлом вулиці позаливає...

Бо буде скрізь ясно, як ясні тепер у Леськи іскриоченятка.

* * *


Простіть мені, товариші, що я не про досягнення, а про Леську.

Дуже ж бо Леська хороша дівчинка. Вона з манісіньких літ знає «Ені» й, отакунічким карапузятком бувши, вже вона:

— Ди тов!

Ах, як мені заздрісно, на Леську дивлячись! Через те й пишу я про неї в одинадцяті роковини багряної Жовтневої революції.

НА ГОНЧАРІВЦІ

Чолом тобі, перший повістяре народу малоросійського, преславний Грицьку КвіткоОснов'яненку! Чолом тобі зпоза Лопані, з тих країв, де хотів був ти посватати сто з гаком літ тому пришелепуватого Стецька Кандзюбу з Прокоповою Шкуратовою донькою Уляною.

Привіт тобі з Гончарівки...

На таксі вже я їжджу на Гончарівку.

І вже на тім місці, де колись попід тином тікав Прокіп Шкурат до «вольної» — вже там деренчить люто електрич­ний вентилятор в друкарні імені Валерія Межлаука, а на вигоні, де співала з дівчатами Уляна Шкуратова та паслись його бузівки,— там тепер сквер з клумбами, і на тих клум­бах широколисті канни червоними квітами подорожнім накивують.

І вигін уже тепер не вигін, а майдан Червоного мілі­ціонера.

Така тепер Гончарівка.

Уже спориші там бруком придавлено, і хоч «здалека ще видно Холодну гору», та поміж Гончарівкою й горою Холод­ною побігли на теплі краї рейки блискучі.

І як біжить мостом залізничним над Гончарівкою К 2, що аж з Ленінграда на Туапсе, тоді здригається Гончарівка, а стара Леусиха хреститься.

Вже й Леус помер.

Його хата якраз за Шкуратовим подвір'ям стоїть. Довго жив Леус.

Він іще пам'ятав, як за олійним заводом Маслотресту бо­лото було з осокою, з очеретом, з крячками й з крижнями...

Тепер уже ніхто не вміє так чумарок шити, як шив старий Леус.

Помер Леус, померли й чумарки, зосталися пальта з церобкоопу, а на місці осоки й болота мій голубоокий Вячко на велосипеді фірми «Stern» їздить та Прокопові Шкуратові нащадки по двадцять чотири хавтайми на день грають.

Вже на місці того болота ростуть груші та яблуні і не одна Уляна в «Яблуневий полон» потрапляє.

Та й груші вже всихають, бо почувають, що скоро широка колія трамвая на їхніх коріннях ляже, бо вже носили астро­лябію поміж грушами.

Ах, уславлений у віках, перший повістяре народу мало­російського, Григорію КвіткоОснов'яненкуП Не така вже Гончарівка, як була вона сто з гаком літ тому, коли хотів був ти посватати пришелепуватого Стецька Кандзюбу з Прокоповою Шкуратовою донькою Уляною.

І Уляни не такі.

Вже не розгортають Уляни хусток і не сумують над ними, співаючи:

Хусточка моя шовковая. Обітри мої слізоньки, Нехай же, нехай же від їх Полиняють квітоньки.

Замість хусток жовтогарячі в них капелюшки, замість слізоньок у піснях «пузирочки»:

Де ти ходиш, де ти бродиш, Сербіяночка моя, Пузирки в кармані носиш, Отруїть хатіш міня.

Померли й Шкурати.

Померли з самогонки, коли віки притрусили «вольні», коли революція позачиняла «марнопольки».

Шкуратові нащадки вже не просовуються тінню попід тинами, не вигукують, озираючись:

Як уволю я нап'юся, Чорта й жінки не боюся, Спи, жінко, спи!

Вони тепер вільно йдуть до церобкоопу, вільно беруть «хлібне вино» й хилять досхочу, а потім уже б'ють боєм смертним жінок своїх...

Не така тепер Гончарівка.

І тільки Стецьки, Одарки та «одставні салдати Скорики» підтримують славу твою, преславний перший повістяре народу малоросійського, Грицьку КвіткоОснов'яненку!

Вони живі ще, і не стерли їх з лиця землі гончарівської довгі віки.

Я бачу частенько одставного солдата Скорика, що «на всьом свєту пабувал, усю Туреччину ісхаділ, і в Расею захаділ».

Тепер він за члена правління житлокоопу № 000 і керує його, житлокоопу, справами.

І коли я, на браву його постать дивлячись, питаю його:

— Що ви з моїм житлокоопом робите? Він, во фрунт стаючи, депортує:

— «Раз у прошлому годі булі ми у паході, у дікам народі. Семдесят городов разорілі, тридцать полонілі, а одін траншеямі осаділі...» Што нам жітлокооп? «Ми усьо знаїм: відалі, как сто дєлається у Франції, і у Туреччинє, і у Расєї».

— А будинки руйнуються?!

— «Постой! Дєлаїш темпи без флігельманта. Прежде надобно сполніть закон»! Одарко, докладай!

Тоді старечою ходою з ґанку злазить Одарка й люто шамотить:

— А ота в шляпці, з п'ятого номера, сьогодні цілу курку з базару принесла. Вона, гадюка, щодня курку їсть. А про­ходить повз мене, так і не дивиться, бариня яка!

— Іч какая! — Скорик каже.— Доканаїм! «Уш з єтакими не справитьсята! І пагразнєй попадались і у Франції, і у Туреччині, і у Расєї, і гдє ми на паходах хаділі, та і тих за пояс затикані».

І йде тоді одставний солдат Скорик до Отецька. Отецько зза Харкова перебрався давненько вже на Гончарівку.

Він оженився там з колишньою курсисткою Бестужевських курсів.

Уже він рота не роззявляє, сам до себе не сміється і, зустрічаючись з сусідами, не питає:

— А що у вас сьогодні варили?

Про те, «що сьогодні варили» сусіди, йому щодня допо­відає його дружина, бувша курсистка Бестужевських курсів й велика приятелька старої Одарки.

У Стецька вже й донька маленька є, в рожевому з блакит­ними биндами капорі.

Стецько працює в округовому суді, скоро вже буде «ответственным», ходить важно й говорить:

— Я їм покажу! На підставі артикула такогото карного кодексу я їм покажу! І взагалі я знаю, до кого!

А його жінка, бувша курсистка Бестужевських курсів, серед двору стоячи, руками розмахує:

— Не забувайте, що мій Степан Павлович в окружному суді служить! Та я йому як скажу, так він вам як покаже!

Ох і грізний же ж Стецько Павлович тепер для народу гончарівського! Ох і страшний же!

На що вже Скорик та Одарка приятелі його задушевні, а й ті тремтять перед Стецьком Павловичем.

Скорик перед ним завжди во фрунт, а Одарка низенько йому кланяється.

Ніяковіє стара Одарка перед Стецьком Павловичем, ніяковіє через те, що колись, сто з гаком літ тому, піднесла йому донька її Уляна гарбуза величезного.

Не думала ніколи стара, що так довго проживе на світі Стецько Кандзюба і що буде він в окружному суді уряду­вати.

Сурйозний став Стецько, і коли вдома після роботи дер­жавної, за столом сидячи, гаркне:

Гигигиги,

Каші хочу, каші, кашії —

тоді біжать до нього дружина його, бувша курсистка Бестужевських курсів, і мама її, і донька його в рожевому

з блакитними биндами капорі і несуть йому багатобагато не каші, а бабки. З варенням.

— Хіба ж можна вам, Степане Павловичу, при такій посаді та кашу їсти? Бабки з варенням пожалуйте.

Стецько їсть бабку (з варенням) повагом, їсть багато й смачно.

А жінка його, бувша курсистка Бестужевських курсів, полюбовно йому розказує:

— Стеценьку! А та, з п'ятого номера, як іде, так на мене й не дивиться. Чи ти ж хіба не можеш, щоб твою жінку поважали? Ти ж в окружному суді служиш! Покажи їй!

— Я їй покажуї Я знаю, до кого!

— Покажи, Стеценьку, покажи! Ми вже з Одаркою їй і концерт під вікнами робили, і кошеня топили, а вона уваги не звертає. І не дивиться. А чоловік її сьогодні на візнику додому приїхав. На візниках роз'їжджають, подумаєш! І щодня отакенні кошики з базару носять. Покажи їм, Стеценьку!

— Я їм покажу! Вони мене знатимуть!

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка