В чотирьох



Сторінка16/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   34

І тоді манісінькі Стеценькові очі такі робляться, як у зінського щеняти, а він такий стає, що якби хто, то ніяк би не пізнав у ньому того ж самісінького Отецька, що сто з га­ком років тому на тій же Гончарівці співав:

Ішов Стецько льодом. Свиня огородом, Подай мені, моя мила, Свою білу ручку.

У Отецька й грамофон є.

Він дуже любить слухати грамофона, особливо романс:

Я упрекать тебя не стану, я не смєю, Ми так давно і так нелєпо разошлісь, Но я любіл тебя, і ти била моєю, Зачєм же ти ушла? Вереекісь!

Цього романса тоненьким голоском співає за грамофоном і дружина Стецькова, бувша курсистка Бестужевських курсів, а Степан Павлович вступає у спів тільки тоді, коли грамофонна голка вискакує на те місце, де починається «вернісь», і «вернісь» виконується вже як тріо: грамофон, дружина Степана Павловича, бувша курсистка Бестужевсь­ких курсів, і сам Степан Павлович.

Веренісьй!

Одставний солдат Скорик частенько заходить разом з Одаркою до Степана Павловича.

Там вони обговорюють, як доконати квартиру номер п'ятий, що ото «на візнику приїхав, подумаєш»...

І коли Скорик з Одаркою виходять од Стецька, Одарка нахваляється на п'ятий номер кулаком:

— Ууу, гадюко!

А одставний солдат Скорик потихесеньку під п'ятий номер мочиться, щоб на завтра зранку можна було люто галасувати:

— Де санітарна комісія? П'ятий номер під вікно горшка виливає!

Прийшовши додому після трудів праведних, Одарка довго молиться перед цілителем Пантелеймоном, а Скорик випиває на сон грядущий лампадку й роздягається, при­співуючи:

Ліш умєй за дєло взяться, Можна всюди пожівляться, В поле бий, колі, рубі,— Дома дєнєжки бері.

А Стецько в цей час голубить жінку свою, бувшу кур­систку Бестужевських курсів, і вона йому каже:

— Я хочу, щоб був хлопчик!

І ніхто з них не знає, які вони старі суть, і ніхто з них не пригадує уславленого першого повістяра народу мало­російського, Грицька КвіткиОснов'яненка...

На Гончарівці є будинок, що з його вікон часто видзво­нюють дітки пісню:

Ми молоді весняні квіти. Ми діти молота й серпаї —

і мій голубоокий Вячко тої пісні наспівує. А потім питає:

— Тату! А баба Одарка була колись молодою й весняною квіткою?

Взагалі мій голубоокий Вячко — комік. Чолом тобі, перший повістяре народу малоросійського, преславний Грицьку КвіткоОснов'яненку!

Як кріпко породив єси ти Стецьків, Одарок і Скориків. Півтора століття не впоралися з ними. Ще й нашим «молодим весняним квітам» буде роботи! Чолом тобі!

з новим..,

Таке тепер оце нашому братові, як отій дівці:

І хліб пекти,

Й по телята йти...

І святкувати, і Ради переобирати.

За що вхопитися, що важливіше — як його збагнеш?

Як на наш погляд, краще всетаки святкувати, а Ради хай самі собі переобираються.

Справа в тому, що коли незаможники та середняки так ото спроквола до перевиборної кампанії поставляться, Ради виберуть попи, крамарі, глитаї.

І це буде краще, бо тоді незаможники з середняками матимуть змогу довести, що вони, а не хто інший, будуть свідомими й активними громадянами Радянської Респуб­ліки.

Справді.

Ви уявіть собі, що буде, коли за голову в сільраді сидіти­ме титар, кооперацією правитиме псаломщик, за жінорганізаторшу буде матушка, за голову ТВД — батюшка.

Тоді тільки незаможники з середняками державу й під­тримуватимуть.

Продподаток увесь тоді хто платитиме?

Незаможник із середняком!

Хліб державі хто даватиме?

Незаможник із середняком!

Самооподаткуватиметься тоді хто?

Незаможник із середняком!

Пай до кооперації хто даватиме?

Незаможник із середняком!

З кооперації замість краму хто дулі діставатиме?

Незаможник із середняком!

Внесками до кредитової кооперації хто кооперацію під­тримуватиме?

Незаможник із середняком!

Хто замість кредиту по шиї матиме?

Незаможник із середняком!

Буде в нас не менш як процентів на 200 незаможницькосередняцька держава.

Отже, з Новим роком вас! Святкуйте, на здоров'ячко вам...

Хай обирають попи з глитаями, а ви на дозвіллі наши­вайте — куди слід — луб'я.

З БОГОМ ДО РОБОТИ

Не скажу, що скрізь, по всій Радянській Україні, тяжко доводиться батюшечкам, куркулям, крамарям та колишнім стражникам та урядникам під час перевиборів до Рад, проте по деяких селах на них таки бідняки з середняками натис­кають, дихати їм не дають і до Рад не пускають.

По деяких місцях їм таки тяжкенько доводиться.

Шкода мені їхі

І от хочу я їм кілька порад дати, як тих незаможників та середняків обкрутити, як їх перемогти, щоб до влади дістатися...

Бог тепер не дуже допомагає: старий він уже зробився, хоч скільки йому молебнів прав — нічого не виходить. Треба щось земне видумати. Давайте поміркуємо.

Добре, на мій погляд, робити так, як от уже додумалися в селі Ягорлиці, Дубосарського району.

Там, коли зібралися виборці на перевиборчі збори (а діло було ввечері), куркулі прибігли й почали під вікнами кри­чати:

— Пожежа! Пожежа! Рятуйте!

Розуміється, що люди поперелякувалися й повискакували з хати.

Збори було зірвано.

Прийом підходящий, як бачите.

Коли його вживати, сказать, в масовому розмірі, можуть, кінець кінцем, перестати вірити. Казатимуть:

— Не обдуриш! Знаємо ці «пожежі».

Тоді можна буде справдітаки підпалити хату, де відбу­ваються збори, і, танцюючи попід вікнами, приспівувати:

— Не повірили?! Не повірили?!

А батюшка в цей час хай мотуза від дзвона одріжуть, щоб ні за віщо було на сполох дзвонити...

Біднота з середняцтвом погорять у хаті, і до Рад буде обрано самих тільки заможних.

А батюшечку тоді можна буде обрати за голову сіль­ради.

Зверніть увагу на самогон.

Самогон так само дуже добре допомагає пролізти до сільради.

І серед бідняків, і серед середняків є такі хлоп'ята, що люблять хильнути.

Треба підпоїть! І добре треба набражити таких «сознательних».

Можна ще й по карбованцю в руку сунуть. Вони тоді самі на зборах таке зчинять, що збори розбі­жаться.

А ви ходіть та посміюйтесь:

— Хіба то ми збори зриваємо?! То ж самі бідняки та середняки! А ми нічого!

* * *

Пробуйте залякувать. .— Ідеш, Іване, сьогодні Раду вибирати?!



— Іду!

— Йди, йди! Подивимось, як вертатимеш! Рачки, сукин ти сину, лізтимеш! Я тебе піду!

Не всі, а дехто таки злякається.

Налякуйте особливо жінок: вони народ тендітний.

* * *

Найпростіший спосіб — перебити всю бідноту та актив­них середняків.



З рушниці або сокирою. Добра голобля чи коляка так само хороше допомагає.

І обов'язково — з богом.

В цих випадках бог прекрасний помічник!

* * *


Так ото й нам би... Зважити все це. Та й до висновків.

ҐВАЛТІ


Біжить учора моя сусідка сходами, захекалася, як запаль­ний кінь, волосся в неї мокре, шия вся в милі, одна нога в ботикові, а друга без ботика (загубила!) і зпід спідниці висить одна трикотажна кальсони на.

— Чого це, питаю, сусідонько, так вас жене? І куди вас жене? І хто, питаю, сусідонько, так вас жене? Чи не тигра на Сумській зустріли? А мо'ть, фінінспектора?

— Нема!

— Кого нема? Чого нема?



— Цукру нема!

— Де нема?

— Ніде нема! Хліба нема й цукру нема!

— Ну, хліба, я розумію, справдітаки нема, бо у вас, кажу, в самої дві кімнати сухарями аж під самісіньку стелю на­бито, а от чому цукру нема — не розумію!

— Нема й не буде!

— А що ж сталося: зразу почали всі і день і ніч без пере­рви чай пити, чи як?

— Ой, нема! Позичте чувала!

— Та у вас же, я бачив сам, аж два чували новісінькі було.

— Вже повні!

— Чим повні?

— Цукром!.. Ой, дайте чувала.

— Чувалами, кажу, не занімаюсь, а пораду дати можу.

— Ой, дайте!

— Беріть, кажу, найбільші пантолони, одпорюйте мере­жива, зав'язуйте халоші й гатіть натовпом цукор аж до талії...

— Ой, спасибі!

— Та заткніть, кажу, за панчоху трикотажну кальсонину, а то щоб, не дай господь, бронхіту не було.

Метонулась моя сусідка, як блискавка, і хвилин через п'ять мчала назад із сестрою, із наймичкою й з братом, а за ними, крекчучи, чимчикувала сусідчина мама, старезна бабуся, що виходила з хати тільки в особливо екстрених випадках.

Сусідка командувала:

— Я на Ветеринарну, ти на Сумську ти на Мироносицьку, а ви, мамонько, потихеньку до Чорноглазівської... Займайте чергу, а потім ми підбіжимо! Та не повсковзніться, мамо, щоб не покалічитись... Як де горку побачите, краще сідайте на «попочку» й їдьте!

«О господи!» — подумав я.

А потім ударило мені в голову...

Прийшов я додому, мобілізував посімейство, взяли рядно, взяли лопату й галопом до найбільшої проти нашого бу­динку купи снігу.

Побігли й прожогом почали накидати в рядно сніг.

Прохожі питають:

— Що ви робите?

— Сніг беремо! З першого не буде! По картках церобкооп видаватиме!

— Та ну?

— Слово честі!

— І не кажуть же, душі триклятущі! А по двадцять п'ять крб. пай! Та не забирайте ж усього, я ось тільки подушки з наволочок витрушу!

За півгодини розібрали увесь сніг.

Бились. Одній господині одірвали шматок живота, трьох з проваленими головами забрала «швидка допомога», трьох дітей задавили...

* * *


Я не знаю, невже в нас нема такої лабораторії, де б можна було виробляти хоч баранячі мізки спеціально для кооперо­ваного населення.

Мізки ці слід видавати без ніякого обмеження, без кни­жок і навіть без черги.

ПЕРЕПЛУТАЛИ

Студента Одеського муздраміну виключено з інституту за те, що він попівський син.

Прізвище того студента — Півнів, а звуть його Олек­сандр.

Учився Півнів у муздраміні, діставав стипендію, був в ор­ганізації КНС, учився добре, поведінки був хорошої, виявив себе якнайкраще і з громадського боку (про це є свідчення і самого муздраміну, і Березніговатського КНС та сельбуду), і от раптом хтось із Березніговатки (село таке є на Одещині) написав до інституту, що Півнів — попів син.

І вже студент Півнів не студент, уже він два місяці не вчиться, а ходить і всім доводить, що його батько, селянин, колись керував церковним хором, і що його основна праця була — хліборобство, і що ніколи його батько не був не тільки попом, але й попадею. Про все це Півнів має доку­менти, і ніхто на ті документи не хоче дивитися, а всі кажуть:

— Ні, ти, хлопче, попович!

Але основне те, що батько студента Півніва помер в 1 9 0 9 p., тоді саме, як студентові Півніву було 10 міся­ців.

З того часу його мати вдовує, є член КНС, має наділ зем­лі, одну коров'ячку й живе в чужій хаті.

З того часу студент Півнів іпастухував, ібатракував, аж поки самотужки не дійшов до вищої школи.

А тепер студентовінезаможникові Півніву «шиють опіум для народу».

А все через те, що дехто в Березніговатці забув, що таке піп, а що таке мертвий регент, і перемішав одного з одним. Доводиться ще раз пояснити.

Піп — це є істота іноді з довгим волоссям, у рясі, з боро­дою, іноді голена і навіть у пІджаці. Але завжди — службо­вець культу і посередник між паствою своєю і якоюнебудь «бозею». В рясі в нього великі й глибокі кишені, спеціально для божої благодаті. Круг нього весь час ширяє дух святий. Оце є піп.

А мертвий регент, що помер 20 літ тому,— це є кілька людських кісток під землею, без ніякої благодаті. Ну, як можна було їх перемішати?!

Хай учиться Півнів, а Березніговатці й Одеському муздрамінові треба докладно вивчити різницю між попом і мертвим регентом, бо з них кури сміятимуться.

РОЗМОВА НА МЕЖНИКУ

Ходили ми по полю оце з Андрієм Федоровичем, з серед­няком.

Ходили межами, поміж житами, поміж ячменем, милува­лися колосками, і гуторили про се, про т, про двадцять п'яте...

Андрій Федорович каже:

— Хліб росте! А я йому кажу:

— Ремінь росте, чоботи ростуть!

— Галушки ростуть! — каже Андрій Федорович. А я йому:

— Піджаки, кажу, ростуть! Спідниці ростуть, штани ростуть!

Андрій Федорович своєї:

— Паляниці ростуть! Книші ростуть!

Л я йому своєї:

— Плуги ростуть! Трактори ростуть! Він мені:

— Затірка,— каже,— росте! А я йому:

— Школи ростуть, лікарні ростуть, містки ростуть!

— Та де ви,— питає Андрій Федорович,— того трактора серед жита вздріли?

— А де,— я його питаю,— ви ту затірку серед ячменю вздріли?

— Так,— каже Андрій Федорович,— оце викошу, помо­лочу, помелю, замішу, затру, в чавун та в піч — от вам і затірка! Бери та й їж!

— Так,— я йому кажу,— оце ви викосите, помолотите, та до кооперації одвезете, та державі здасте, а вона помеле, та замісить, та робітникам хліба дасть, а робітники вам ременю і а чоботи вичинять, а робітники вам мильтону на штани насчуть та трактора зроблять. О!

— Е?!

— Що, кажу, «е»?!



— Так тоді ж у мене на затірку менше буде!

— Ото! А ви б ото так цілий день та цілу ніч затірку й їли! І босий — без чобіт, і голий — без штанів, і неграмот­ний — без школи, і хворий — без лікарні?! Аби з затіркою?!

— Так воно...

— А як на мене: як ото сидіти без штаніта ополони­ком затірку їсти, краще менша ложка, та в штанах.

— Та воно...

— То ж бо то й с. А потім, Андрію Федоровичу, кажу, давайте так прикинемо. Коли робітник дає вам або чоботи, або гвіздки, або там якусь машину, так він ніколи не гала­сує: «Ааа! Робилиробили, а воно все селянам та селя­нам!» І ніколи я не бачив, щоб робітники на заводі зробили машину, та зразу в садок, та за лопату, викопали яму та машину в яму!.. А тоді стали б перед селянами та: «їйбогу, не вродило машини. Ну, де я вам тієї машини візьму? Хоч і шукайте!» А ми з вами, як тільки робітникові дати хліба, зразу в крик: «Та де ж я вам того хліба наберу?!» Чого воно так, Андрію Федоровичу?

— Та той...

— І потім так. Чого воно так: робітник — так він дбає не тільки за себе, не тільки за свій завод... Йому болить і те, що ми" з вами ще й досі, мов ті жуки, в землі поодинці порпаємося, що ми й досі допотопними способами землю

обробляємо, що ми без містків, без шкіл, без електрики... Він крекче на Дніпрельстакі, він поневіряється в шахтах, він сходить потом біля гарячих мартенів... І це — для всіх нас, для всієї держави, а не для його самого! А ми, намоло­тивши хліба, що його ніколи самі не поїмо, зразу його в яму, а тоді в крик: «А! А! А! Забирають! Так хоч би ж заби­рали! А то ж купують!» Чого воно так?!

— Та воно...

— От вам і «воно»... Коли всім будувати краще життя, так усім... Коли робітник вам електрику, ви йому хліба! І не жалкуйте, а везіть. Удесятеро він для вас більше кори­сті дасть, ніж у засіках лежатиме.

— Та воно правда...

— Ясно, що правда.

— Ходім!


— Ну, гаразд! Ходім затірку їсти.

За затіркою Андрій Федорович прохав переказати, щоб ті установи, що заготовлятимуть хліб,— щоб вони не затри­мували селян біля зсипищ та щоб пильнували зсипища: щоб хліб не зогрівався, не загнивав, не псувався.

ОТ ВАМ І ЖАРТ!

Всі ви знаєте, що, приїхавши в село, легко знайти сіль­раду. В передових селах сільрада стоїть, як писанка. У від­сталих теж знайти сільраду дуже легко, навіть нікого не пи­таючи: шукайте ви найобдертішу хату, де подвір'я необгороджене, хліви порозвалювані, серед двору лежить без коліс тачанка, а біля стайні така гора гною, що не всяким страто­статом на неї вилетиш, «загоробчена» вивіска над ґанком висить набакир, а в кутку в подвір'ї дрімає колишній «кло­зет», давно вже потухлий, що його всі ретельно при надобностях обминають, бо добратися до нього можна хіба тільки з льодорізом.

Ото й єсть сільрада одсталого села. Та трапляється, що і у передовому селі приміщення сільради, як у відсталому.

В одному селі, де була вищенамальованого типу сільрада, сталася трагічна історія.

В селі тому єсть колгосп. Кріпкий колгосп, обслуговува­ний МТС. В МТСі єсть начальник політвідділу. Колгосп за проводом політвідділу МТС добре закінчив сільськогос­подарський рік: вчасно обмолотився, виконав усі обов'язки перед державою, здав натуроплату МТС, розподілив

наслідки колгоспної праці, засіяв озимину, поорав на зяб, наділив безкорівних колгоспників коровами.

Зробив, одне слово, все, що й належить зробити справж­ньому більшовицькому колгоспові.

Закінчивши справу по артільному господарству, колгосп пам'ятаючи, що заможне життя визначається не тільки паляницями, взявся причепурити себе: пообмазували кол­госпники хати, попідчищали двори, одремонтували хліви, підлагодили колбуд, містки, дороги.

За культуру взялися колгоспники.

Село зробилося як ясочка: чистеньке, чепурненьке, піснями вечорами вухо радує.

Стоїть тільки сільрада немазана, нечищена, брудна.

От приїхав якось увечері до села начальник політвідділу МТС та й питає:

— Голова сільради не знаєте де?

— Та був у сільраді, а це пішов додому!

— Нема, значить, його в сільраді?

— Нема! Пішов спать!

— От що, товариші! Давайте зараз зберемось та приче­пуримо сільраду! Побачите, що завтра буде!

Миттю зібрався актив, колгоспники, колгоспниці гуртом як узялися: колгоспниці сільраду мажуть, колгоспники гній вивозять, двір чистять, вивіску, вікна миють, двір городять, ворота становлять.

За якихось 45 годин не впізнати сільради — стоїть вимазана, вичищена, новим тином обгороджена, з новими ворітьми.

Закінчили колгоспники роботу та й пішли спать. Прокинувся вранці голова сільради, поснідав, узяв порт­фель та й пішов урядувати.

Іде, замислився,— думки державні одолівають. Стежка знайома — можна йти й думати. Підійшов до сільради, підвів голову й став. Став і дивиться на нові ворота.

— Сплю чи не сплю? — сам до себе. Лапнув себе за руку, лапнув за ногу, за вухо.

— Не сплю! Куди ж це я потрапив? Дома ж ночував! Дома й снідав, а в чуже село попав!

Знизав плечима, повернувсь, озирається. Зблід.

— Та що за лиха година?! Куди це мене нечистий за­таскав?!

Іде чоловік. Голова до нього:

— Товаришу! Ти не знаєш, яке це село?

— Стратосферівка!

— Не мо'ть буть!

— Та як же не мо'ть буть, коли ж я добре знаю, що Стратосферівка!

— Та що ти мені торочиш, коли я сам голова Стратосферівської сільради?!

— Тю! Так оце ж і єсть Стратосферівка!

— А сільрада де?

— Та оце ж і сільрада!

— Так що ж, потвоєму, я дурний чи макоцвітний?!

— Вам видніше!

Як крутонеться голова сільради, як ухопить себе за голову та галопом до правління колгоспу. Біжить, тремтить. Назустріч голова колгоспу:

— Чого ти тіпаєшся? По одноосібному сектору хлібо­здачу закінчив, чи що?

Голова сільради до нього:

— Це ти чи не ти?

— Я!

— Сільраду вкрали!



— Де?

— В нас!


— Хто?

— А я знаю?

— Та схаменися, що ти верзеш?!

— Та не верзу, а піди подивись,— була сільрада, а тепер он стоїть чиста чиясь хата, обгороджена, з новими ворітьми! Дай води!!!

А колгоспники, а колгоспниці аж лягають та заливаються! Ну да, їм смішки, а голова сільради аж посинів, бідолаха. Не можна ж, товариші, так жорстоко жартувати.

ПЕРЕСТРАХ

— Роздягають!

— Кого роздягають і де роздягають?

— У городі роздягають! Всіх! Як тільки стемніє на­дворі — і не потикайтесь!

— А кого ж роздягли?

— Ну, я не знаю, кого саме роздягли, а що роздягають — факт!

— Ну, от із вашого будинку когонебудь роздягли?

— Ні, з нашого ще нікого не роздягли, а взагалі в місті дуже багато випадків грабіжництва!

— Ну, де саме? Кого саме?

— Ну, не можу ж я вам точно сказати, де саме і кого саме,— я вам не карний розшук!

І аж розсердилася наша співбесідниця...

— Я сама ввечері нікуди не виходжу та й вам не раджу... Прийдете додому, як Адам. Фігового листочка навіть не знайдете по дорозі — зима... Рукою прикриватиметесь...

...А веселий і чорнявий артист одного із столичних теат­рів, співбесідник невеличкої компанії, заливався дзвінким сміхом...

— Чого вам так весело? Того, що роздягають?

— Ось послухайте, що я вам розповім...

— Ану, ну...

— Було це, дорогі мої, ще тоді, коли ще не зовсім угаму­валася громадянська війна, коли денеде ще по лісах та по очеретах гриміли обрізи, агонізуючи під натиском героїчних загонів Червоної Армії, коли обиватель ще був повнийповнісінький «страху й перестраху» громадянської війни.

Було це у тім городі, що ще тоді носив назву не Дніпра, з'єднаного з ім'ям всеукраїнського старости, а ще звали те місто ім'ям цариці, що вславилася не так державкою муд­рістю, як ліжковим темпераментом, що жахав собою навіть розгодованих і молодих імператорських гвардійців...

І от раптом страшні чутки:

— Роздягають! Ні проїхати, ні пройти!

Ну, ви ж самі, дорогі мої товариші, розумієте, що такі чутки,— та ще в місті, де обиватель іще пам'ятав і п'янокривавий розгул махновців, і горілчаношибеницькі «самодержавіє, православіє й народність» денікінськоврангелівських «маладцов»,— чутки ці,— хажу ж вам,— загнали в нори полохливого обивателя...

І от — було темної ночі...

Засиділася невеличка собі компанія чи на іменинах, чи на хрестинах, чи не знаю, де там уже вона засиділася. Тільки засиділася вона аж до тої пори, коли починають драти свою горлянку півні...

— Доведеться ночувати! — каже господар.

— Доведеться! — кажуть гості.— Бо хто' ж наважиться піти глупої ночі додому, та ще в такий час, коли ані пройти вам, ані проїхати!

— А я піду! — каже доктор Веселенко.

— Що ви, що ви?! — в один голос, з острахом закричали і хазяї, й гості.

— А я піду! — каже доктор Веселенко.

Доктор Веселенко, симпатичний чолов'яга, веселий хло­пець, прекрасний товариш і одчайдушний парняга...

— Що ви, що ви! Та ограбують же, та вб'ють же!..

— А я піду! Вбити вони мене не вб'ють, а як і пограбують, чорт із ними. Пальтишко в мене таке, що навряд чи забага­тіють. Та й чи вже ж таки і грабують, як про те балакають... Давайте перевіримо.

— Що ви, що ви, що ви?! Як себе не шкодуєте, пацієнтів своїх пожалійте...

— Прощавайте! Піду!

...І пішов, дорогі мої товариші, доктор Веселенко додому.

Вулиця темнувата була. Од центру не близько...

І хоч одчайдушний парняга був доктор Веселенко, хоч і веселий він був, товариші мої, хлопець, та проте була вже ніч глупа дуже, до центру не близько, а чутки про грабунки свою справу робили, і було на душі у доктора Веселенка трохитаки,— по правді вам сказати,— моторошно.

От іде собі та й іде доктор Веселенко. Іде вперед, і назад оглядається, і на всі боки озирається.

Аж гульк — зза рогу фігура якась витикається.

«Ну,— думає доктор Веселенко,— єсть. Це передовик, а за рогом зграя... Прощай пальто, прощавайте й штанчата!»

Порівнявся доктор Веселенко з фігурою, пильно до неї придивляється і не дуже до неї наближається...

Аж та фігура, з доктором порівнявшись, до доктора під­ходить і зупиняється...

— Чи нема у вас, товаришу, сірничків, щоб у вас припа­лити? — так та фігура до доктора звертається...

— Єсть у мене сірнички,— говорить доктор... А в самого аж десь там тенькнуло.

«Єсть,— думає доктор.— Так, як і завжди: спочатку при­палить, а потім наган, а потім на розі товариші і...»

Витяг доктор сірнички, дає припалювати, а потім сам пальто розстібає, щоб «чесну компанію» не затримувати.

Припалила фігура цигарку, промовила «дякую» й пішла собі далі.

Пішов собі далі й лікар Веселенко, а сам собі думає: «Ось зараз вискочать і всі!»

Дійшов уже до ліхтаря, дай, думає, подивлюся, котра воно година... Лап за кишеню — нема годинника. А годинник у доктора чудесний був, золотий, і ланцюжок при ньому масивний — подарунок від вдячних пацієнтів.

Нема годинника!

І сильно дуже жалко стало докторові Веселенкові годин­ника: подарунок — раз, та й найкоштовніша річ у нього той годинник був.

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка