В чотирьох



Сторінка17/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   34

«Краще б до Адама роздягли, аби тільки годинника не брали!.. Ні, не віддам годинника!»

Блискавкою назад метнувся доктор Веселенхо...

«Все одно,— думає,— вб'ють не вб'ють, а годинника не дам!»

— Стій! Стій, кажу тобі, мерзотнику! Стій, бо як собаку застрелю!

Фігура стала...

Підскочив до фігури доктор Веселенко, схопив за петель­ки та як сіртоне:

— Годинника! Годинника віддай, мерзотнику! Віддай годинника, бо задавлю!

— Будь ласка, нате! — трясучись, каже фігура... Тремтячими руками лізе фігура в кишеню, дістає годин­ника.

— Нате!


— Ах ти ж сучий син! Не встиг цигарки припалити, годинника спер. Я тобі!

Вхопив доктор Веселенко годинника й додому підтюп­цем... Та все озирається, та все оглядається. Аж ускочив до себе в квартиру, одсапнув:

— Ффу! І живий, і нероздягнений, і годинника назад оді­брав! Фффу! Поталанило!

Підходить доктор Веселенко до столу, засвічує електрику і... падає в крісло...

На столі лежить його найкоштовніша річ — золотий го­динник з масивним ланцюжком, подарунок його вдячних пацієнтів...

А... а в кишені?

А з кишені він витяг паршивенького, подзьобаного, чор­ненького годинника з мідним заяложеним цепком... І залився актор веселим сміхом...

А на другий день у місцевій газеті, дорогі мої товариші, з'явилася об'ява такого змісту:

«Доктор Веселенко дуже просить товариша, що такоїто ночі на такійто вулиці він у нього одібрав годинника, зайти до нього забрати того годинника...»

Грабують... Буває...

истецькі силуети

АНАТОЛЬ ПЕТРИЦЬКИЙ Анатоль Петрицький...

Може б, його слід називати Акатолем Галактіоновичем, бо батька його звали Галактіоном Григоровичем, і був він (батько) походженням із Бессарабії...

Я всетаки гадаю, що це не так уже й важливо, чи буде Петрицький просто Анатолем чи Анатолем Галактіонови­чем. Від цього фарби його не пояскравіють і не потьмаріють...

Важно те, що в нас є Петрицький.

Анатоль Петрицький народився 31 січня 1895 року не в Бессарабії, а навпаки — в Києві.

То його батько був із Бессарабії, і батькова мати, баба тобто Анатоля Петрйцького, була циганка.

Мати його — українка та ще й з Прилук...

Чи не звернути нам на це пильної уваги...

Якби нам хоч трішечки циганської крові, може б, у нас тоді більше було Анатолів Петрицьких.

Тільки ж, будь ласка, щоб іменно — «трішечки», бо інак­ше почнемо фарбами менжувати.

Ми й так, слава тобі господи.

Дитячі роки прожив Анатоль Петрицький в колонії інва­лідів біля м. Кобеляк, де його батько, як колишній залізнич­ний службовець, доживав своє життя...

П'ятсот чоловік інвалідів, двісті чоловік божевільних...

Спасибі, що хоч не великий вплив вони на нього зробили...

А навкруги — Ворскла, а навкруги — луги та степи.

Спасибі, що це на нього великий вплив зробило...

Ви знаєте, ким за дитячих років мріяв бути Анатоль Петрицький?

Попом.

Факт. Так і каже він:



— В дитинстві я мріяв бути попом.

Таке, їйбогу, й замріється. І бачте ж: мріяв бути попом, а любив ліпити з глини різні штуковини та гвинтики різні загвинчувати.

Галактіон Григорович був людина освічена, вчився колись в університеті і виховував дітей сам. Він не пік черескою Анатоля за те, що той любив ліпити та машинки різні за­гвинчувати. От і вийшло, що дев'яти років Анатоль грамо­фона сам зробив...

Учитись почав Анатоль в пансіоні для залізничників у Києві.

Десяти років якось він потрапив у Соловцовський театр, на Гамлета.

Звідти вийшов з твердим переконанням:

— Актором буду!

День і ніч грав того Гамлета в себе в пансіоні, аж доки на­пам'ять його вивчив...

Значить, так мріялдсь: спочатку — попом, а потім — ак­тором.

Батькові знайомі все радили пустити Анатоля на лікаря або на фармацевта.

А вийшов — художник!

— Як!


Хто й зна й як!?

У пансіоні Анатоль Петрицький малювати не любив.

Іноді так змальовував якунебудь 1.артинку... Малював завжди брудно і мав за малювання три.

Якось під час літніх вакацій купив він собі акварелі й зма­лював картину якогось французького художника. Показав батькові — батько похвалив його й виріши», що краще йому бути... архітектором або художником, ніж актором.

Порадився з вихователями, і 1912 року Анатоль вступає до Київської художньої школи.

Спочатку діло пішло нічого, а далі — гірше.

В класі складного арнамента сидів Анатоль Петрицький два роки. В школі він загубив усяку любов до малювання і ніяк не міг одкараскатись од думки, що найпевніша для нього путь — акторство.

Старші по школі товариші весь час говорили, що справжні художникимитці — в Москві, в Ленінграді... Там музеї, там галереї... Вимолив Анатоль у батька грошей і поїхав подиви­тись, що там є"в Москві та в Ленінграді. Побував у Третяковській галереї, побував у Ленінграді в Ермітажі.

Сильне враження на нього зробив Тіціан.

Полюбив Петрицький образотворче мистецтво.

Приїхав до Києва, лекторів по боку, хватився за книжки. За книжки й за роботу. Живши літом у батька, малював, малював і малював. Малював села, малював селян, дітей, краєвиди...

Силу різних етюдів, вживаючи імпресіоністських методів. Він вже тоді знав, що значить спектр, що значить сім кольо­рів... Написавши перший етюд чистими фарбами, показав його батькові. Батько похвалив. Після цього він малював з ранку до вечора, і, приїхавши в Київ, виставив свої малюн­ки в художній школі.

Із малопомітного, ординарного учня Петрицький стає центром уваги з боку старших товаришів.

Лектори охрестили його:

— Єретик!

Кваліфікували вони його за найнижчим розрядом.

Але в школі тоді був за директора Ф. Г. Кричевський. Він оцінив роботи Петрицького, уважно до нього поставився і купив для своєї колекції його картину.

Починається період «росту» й «бунтарства».

Старі вчителі, крім Ф. Г. Кричевського й Дяченка, вва­жають Петрицького мало не за божевільного...

Захоплення «футуризмом» з належними до нього атрибу­тами: циліндром, сигарами і безмежним бунтом проти всіх і вся.

Фарби Петрицького — «ріжуть». Коли до школи зверта­ються дати майстра для декорування — посилають його... 1014 року якісь князівни влаштовували «народне гуляння» па Сирецькім іподромі на користь солдат. Декоративну частину доручено було В. Г. Кричевському.

В. Г. Кричевський шукав собі помічника, звернувся до свого брата Ф. Г. Кричевського рекомендувати йому їх. Останній послав Петрицького.

Це було перше його знайомство з В. Г. Кричевським. Воно визначило путь, Петрицького в мистецтві.

Попавши на квартирумузей до В. Г. Кричевського, він уперше зрозумів красу українського орнаменту, килимів, скла, посуду...

Культурне й уважне керівництво В. Г. Кричевського, а далі знайомство з Д. М. Щербаківським одкрило для Петриць­кого новий світ краси українського народного мистецтва.

Петрицький, під керівництвом В. Г. Кричевського, зробив для того гуляння декорації корчми, театру, цирку, україн­ського села. Успіх був колосальний.

Це були перші хрестини Петрицького як декоратора. А потім пішло, й пішло, й пішло...

1916—1917 року кінчає Петрицький художню школу з ре­комендацією до Академії мистецтв і з небувалою для школи премією 150 крб.

Революція.

Не до Академії.

Робота...

Театр «Гротеск», «Дім інтермедій»...

Потім праця з Л. Курбасом в Молодому театрі, в Театрі імені Шевченка, в Музичній драмі, в Балеті Мордкіна.

За цей час Анатоль Петрицький для Молодого театру зробив: «Царя Едіпа», «Горе брехунові», «Чорну Пантеру», «Вертеп», «Затоплений Дзвін», для Мордкіна: «Жізель» та низку костюмів для концертів.

Для Муздрами: «Утоплену» Лисенка, приготував «Тараса Бульбу» (з Курбасом).

1920 року бажання вчитись погнало Анатоля Петрицького до Москви.

В Москві він робить постановки в опері Зиміна, в театрі Корша, в Камерному балеті (з К. Голейзовським), в «Кри­вому Джіммі» т. ін. Макети його постановки «Духа землі» в театрі Корша набув собі Бахрушинський музей.

Крім роботи по театрах, Петрицький багато працює над картинами, але всі його полотна загинули в Москві від по­жежі...

Між іншим, і всі раніші його роботи пропали від пожежі в музеї В. Г. Кричевського.

В січні 1925 року Анатоль Петрицький повертається на Україну і робить свого знаменитого «Вія» в Театрі імені Франка.

Далі йде низка славних його постановок «Пухкий пиріг», «Мандат» (Театр ім. Франка), «Сорочинський ярмарок», «Корсар», «Князь Ігор», «Вільгельм Телль», «Тарас Бульба» і закінчується блискучим «Червоним маком» (опера).

Його картини на виставці «10 роковин Жовтня», де він виставив знаменитих своїх «Інвалідів» — дають йому першу премію...

* * *

Оце «житіє і праця» Анатоля Петрицького... Ви, думаєте, що це кінець? Де там кінець?!



Йому тільки тридцять три роки... Він хоч і маленький на вигляд, а таланту в нього вистачить на десятьох великих... Чим він повойовує нас, грішних?

Фарбами своїми! Ну, як розгорне ж він їх,— ну, говорять вони в нього, ну, сяють вони в нього!!!

Розуміється, що діло «професорське» — розібрати роботу Петрицького як художника й декоратора (та й час би вже!), а тільки ж як дасть він ото свою конструкцію, як заллє своїми фарбами — ну, чудо, й квит!..

* * *


Не пішов Анатоль Петрицький на попа, пішов на худож­ника.

Блискучий з нього вийшов художник, не знаю, який би був з нього піп... Хоч іще не пізно!

Та тільки Анатоль Петрицький піде на попа, я піду на диякона!

Ех, і «іже херувими» б устругнули! В фарбах!

ЛЕСЬ КУРБАС

Лесів Курбасів мистецький силует... Дааа...

Мені оце, як тому дідові:

— Діствительно... Под'їзжають! Так, як до соломи... ...Ухопиш хіба його, отой Лесів Курбасів силует?

Хіба тільки так... «як до соломи»...

Із Курбасового життя та з його мистецької праці вважаю за безперечний такий факт. Коли Лесева мати 1887 року чекала на маленького Леся, тоді саме з бувшої Російської ім­перії від усіх руських і вкраїнських, і театральних, і нетеатральних критиків ударили до Самбора (західна Україна) те­леграму:

— Утримайтесь, бо в нас уже Всеволод Мейєрхольд у коні граються!

Ванда Адольфовна (так звуть Курбасову матір), прочи­тавши ту телеграму, сказала:

— Ой, дайте мені спокій!..

І народила Леся.

Викупали Леся Курбаса, сповили й поклали на ліжко.

І моментально ж з бувшої Російської імперії прилетіли руські й українські, і театральні, і нетеатральні критики, подивились на немовлятко й пхикнули:

— Пхе! Двоє очей! У Всеволода Мейєрхольда вже кілька років, як двоє очей!

— Пхе! Кричить: «Ква! Ква!» Наш Всеволод Мейєрхольд уже кілька років тому кричав: «Ква! Ква!..»

А потім усі хором:

— Наааслідує Мейєрхольда!

На цей момент нагодився Лесів батько, відомий у Гали­чині актор Степан Янович (так він звався по сцені), побачив усіх із бувшої Російської імперії руських, і вкраїнських, і те­атральних, і нетеатральних критиків і сказав дві слові...

Я не пригадую тепер точно, які саме слова сказав актор Степан Янович, але після його тих слів руські критики про­казали:

— Нельзя не признаться, хотя і должни сознаться... А вкраїнські критики вирекли:

— Хоч з одного боку, так зате ж і з другого боку... І зникли.

А Лесів Курбасів дід, укіятський священик, надів ризи, покадив ладаном і проспівав:

— «І їжде путь, і рекуть всяк зол глагол ка ви лжуще мене раді. Радуйтеся і веселитіся, критики, яко мзда ваша многа в редакціях»...

Дячок смикнув Лесевого діда за рясу:

— Єгомосьце! Ви ж текст святий переплутали!..

— Мовчи, дяче,— сказав Лесів дід,— хоч і переплутав, та зате ж правда!

* * *


Лесь Курбас росте.

їздить (власне: «його їздять») з батькамиакторами по Галичині.

А коли доріс він аж до двох років віку — він уже грає на театрі.

У Курбаса в той час не було ще зовсім ясного й точного уявлення про суть і перспективи театрального мистецтва, хоч він і був активним його робітником, бо вже, як він каже, «зображував» не то «весну», не то «новий рік»...

Режисирувати Лесь Курбас почав, коли йому стукнуло шість років.

Ставив він якусь «мелодраматичну еспаніяду». Це щось схоже на манір МаркоТерещенківського «Небо горить».

Курбас тоді ще не був знайомий ні з Петрицьким, ні з Меллером,— отже, доводилось йому самому поратися з оформленням. За фактуру правили мамині панчохи (трико), еспанським плащем були мамині пелерини, жовтою підшивкою навиворіт. Глядач — позаабонементний — єв­рейські діти з половини містечка.

Глядач захоплений. Критика — стримана, бо сильно постраждало оформлення...

Учився Лесь Курбас спочатку вдома, потім у гімназії, по­тім в університеті у Відні й у Львові. Університет закінчив 1911 року...

В гімназії вже пішли вистави частіше...

Тої ж таки пори (гімназіальної) тричі втікав до театру. Тричі його з того театру вертали...

Чи били за це, питаєте?..

Не говорить. А допитуватись незручно.

Очевидно, били, коли все своє життя він присвятив теат­рові.

На університеті Лесь Курбас засновує драматичну сек­цію Українського студентського союзу... Тут він і режисер, і актор.

А з 1911 року — терниста дорога активного робітника на ниві українського театрального мистецтва.

1911 рік. З «Гуцульським театром» Гната Хсткевича мандрівка по всій Галичині.

В травні 1912 року дебют у театрі «Українська бесіда» в «Марусі Бстуславці» (роль султана).

Курбас уже справжній актор.

Курбас уже не Курбас, а Каренін («Живий труп»), геть­ман Дорошенко («Сонце Руїни»), і т. ін. і т. д.

Курбас співає в операх, грає в оперетах, фарсах, класичній драмі...

Війна. У Тернополі Лесь Курбас засновує із студентів, гімназистів та з акторів професійну трупу, де режисирує й грає...

У квітні 1916 року М. К. Садовський, не подумавши як слід, запрошує Леся Курбаса до Києва, до свого театру...

Помилка та М. К. Садовського сильно відбилась на всій подальшій історії українського театру.

Бо того ж таки «рокового» 1916 року кілька ентузіастів на чолі з Лесем Курбасом засновують студію Молодого театру, що з неї «пішли єсть» і березільці, і франківці, і шев­

ченківці, і одещане, і занківчане і багато ще «мертвих і нена­роджених» українських театрів.

Коли б М. К. Садовський був знав, що з того всього вийде, він би, вздрівши тоді, що Лесь Курбас переїздить кор­дон бувшої Російської імперії,— він би миттю гукнув голосомсурмою:

— Хлопці, по конях!..

І ррррозрубав би Леся Курбаса аж до кульбаки... Не зробив цього — сам винний.

Нова доба театральна. Картина Далі така.

Іде Лесь Курбас, а за ним іде нова доба...

Іде Лесь Курбас і «слідить» на тій новій добі.

Слідить «Царями Едіпами», «Газами», «Гайдамаками», «Макбетами», «Хіггінсами», «Малахіями»...

А зпід ступнів його Іскри викрешуються. Іскри ті обер­таються в режлабораторії, в театральні студії, в нові етапи українського театрального мистецтва.

Не заважайте йому: хай іде!

Хай іде народний артист Української Радянської Респуб­ліки Лесь Курбас!

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

Про Олександра Довженка спочатку я почув, а потім уже його побачив.

Ні, не так. Спочатку я з Олександра Довженка реготав­ся, а потім про нього почув, а аж потім уже його побачив.

Якось у редакції «Вістей» Василь Михайлович Блакит­ний (була така прекрасна людина і прекрасний поет! Моло­дим і старим письменникам і поетам слід час од часу при­ходити на його могилу і, посидівши над важким каменем з написом «Василь Блакитний», подумати про минуле, сучас­не й майбутнє нашої культури), даючи мені зошит із ват­манського паперу, спитав:

— Бачили?

В зошиті в тому були карикатури. Я довго дивився на одну з тих карикатур, де поляки падають от тодішніх радянських сірничків («Спочатку вонь — потім огонь»), а потім упав на канапу і почав сміятись.

— Хто це? — питаю.

— Сашко!


— От сукин син! (Найвищий в українців вияв захоплен­ня кимнебудь).

А потім, пізніше трохи, на канапі в редакції побачив — сидить людина в сіренькому пальті і з великим кучерявим чубом. Не пальто з великим чубом, а людина...

Знайомимось.

— Драстуйте!

— Драстуйте! Приїхали? — питаю.

— Приїхав! Дайте папіросу! Це було 1923 року.

Цього року Олександр Довженко, після дипломатичної своєї «кар'єри» з'явився на харківському горизонті...

А взагалі нашому горизонтові подарувала Олександра Довженка сосницька. селянка, середнячка, хліборобка, неписьменна, 1894 року.

Олександр Довженко в своїй автобіографії пише:

«Народився я 1894 року, про що жалію й досі. Треба було б народитися 1904 року. Був би тепер на 10 років молодший».

Довженко жалкує, що народився 1894 року...

А я знаю людей, що жалкують, що Олександр Довженко взагалі народився.

Чому?

Та дуже просто. Коли б Олександр Довженко був не народився, не було б у нас «Звенигори».



А не було б у нас «Звенигори», дивилися б собі люди на «Третю Міщанську» чи там на «Полікушку» і нічого б не думали.

Правильно б у них варив шлунок, не стиралися б у них мозкові півкулі і не мала б великого клопоту московська «Кіногазета»...

А тепер ось що маєте.

«Новий ЛЕФ» в № 1 за 1928 рік пише:

«Редакція «Нового ЛЕФу» дає рецензію т. Перцова на «Звенигору» в першу чергу ось через віщо.

Тов. Перцов здав цю рецензію найперше до «Кіногазети». Секретар її повернув йому рецензію, зазначивши, що друку­вати її не можна, бо картина «Звенигора», на думку редакції, є спірна, і він іще не знає, що про неї скажуть робітники. Насамперед редакція гадає виступити не з статтею, а пере­вести анкету про «Звенигору» серед одповідальних кіноробітників.

Редакція «Нового ЛЕФу», цінуючи насамперед іменно новизну, спірність і дискусійність картини, вважає за

конечне говорити про «Звенигору», не чекаючи офіціально обов'язкової оцінки.

Але це горе не тільки кінопреси безпорадно озиратися, коли перед очима виникає явище, що не вкладається в штам­пи прописних рамок...»

Он якого клопоту наробила кінопресі сосницька селянка, народивши 1894 року Олександра Довженка.

А ви говорите!

* * *


Олександр Довженко, думаєте, що зразу, як ото наро­дився, так уже й був видатним кінорежисером? Ні!

Щоправда, по «натурі він тоді працював» добре, краєвиди бачив підходящі, але про монтаж ще тоді нічого не знав. Це все прийшло потім.

Довженко, скінчивши учительський інститут, учителював чотири роки. Навчав майбутніх радянських громадян фізи­ки, природознавства, гімнастики.

Потім того пішов учитись до комерційного інституту.

Там, як він каже, щосеместру преходив з економічного факультету на технічний, а потім з технічного на економіч­ний.

Робив він ці вправи років зо три, аж поки таки догадався і кинув інститут.

Догадливий, як бачите, Олександр Довженко. Потім — революція...

Праця по наросвіті та по відділу мистецтв.

З 1921 року — дипломатична робота. Керував справами посольства УРСР у Польщі й секретарював у консульському відділі в Берліні...

Кинув дипломатію, вчився малярства у проф. Еккеля, а 1923 року повернув на Україну, прийшов до «Вістей», по­прохав папіросу й сертифіката (забули вже про «сертифікатишки»?!) та й залишився у «Вістях» як художниккарикатурист.

За цей період його праці він не був Довженком,— він був «Сашком»...

Хто ж не знає його знаменитих шаржів, його до корчів смішних карикатур?

Ще й тепер в листах іноді запитують:

— А де дівся «Сашко»? Чого його не видно в «Червоному перці»?

Не знають, що Сашко вже тепер не Сашко, а кінорежисер Олександр Довженко, що «Звенигорою» своєю збив з пантелику всіх бардів нашої «унилої, третєміщанської» кінематографії.

* * *


Ви Олександра Довженка ніколи не бачили? Шкода! Його тяжко описати...

Він — стрункий. Він — сухорлявий. У нього високий, хороший лоб і прямий ніс... У нього густе, тверде й непокір­не волосся... Воно вже трохи й сивувате, та я про це краще не писатиму, бо подумаєте, що він старий, а йому ж усього тільки 34 роки!

Він, мабуть, увесь од волосся, як Самсон!

Отакий він, непокірливий, отакий непосидючий, якийсь такий пругкий, що ніколи не ходить повагом.

Він, мабуть, ніколи волів не пас, а як і пас, то тільки в дроковицю, коли, як ви знаєте, звичайний собі половий пра­вить не менш, як за барса.

З Олександром Довженком тяжко ходити по вулиці, бо він завжди йде попереду вас...

І завжди він говорить не про те, що було, і не про те, що є, а про те, що колись буде.

Коли він вигадував свого «Васюреформатора» (його пер­ший кіносценарій), він тяг вас у редакції в куток і говорив страсно:

— Ні, ви подумайте! Маленький Вася в'яже велику дилду!

У нього не так, як у всіх, щоб велика дилда в'язала ма­ленького Васю, у нього навпаки... І так завжди...

От через те й «Звенигора», бо й «Звенигора» не так, як усі...

Тепер кажуть:

— Ах! «Звенигору» не всі розуміють! Ах! Ну, звичайно ж, не всі!

А скажіть, кого ви такого бачили, щоб ото коли його бах­нуть у лоб чимось таким незвичайним, так щоб він зразу зрозумів, чим його бахнули?

Коли його вдарить кулаком або шворнем, так він зразу вгадає, бо він уже цього куштував...

А як це буде не кулак і не шворінь, то він закрутиться на одному місці й блиматиме очима...

Так і з «Звенигорою»!

* * *


У «Звенигорі» є прекрасний кадр...

Пливе «доля дівоцька» за водою, а з густого очерету ви­ходить старий дід і гасить молоду долю дівоцьку...

Попливла «доля кінематографічна» Олександра Довженкова по буйній воді української радянської культури, на прекраснім вінку із «Звенигори» сплетенім...

І ніякі діди із кіногазетних очеретів не загасять Олександрової Довженкової долі ясної!

Не вистачить у них духу, щоб хукнуть!

МИХАЙЛО ГОЛИНСЬКИЙ

Михайло Голинський — прем'єр нашої харківської столичної опери.

Михайло Голинський — героїчний тенор.

Михайло Голинський — видатний артист, і ім'я його в мистецьких колах далекодалеко «поза Україною суще».

Героїчний тенор...

Що таке взагалі герой?

Це — людина, що після дванадцятої години вночі може спокійно собі повертатися додому Холодною горою аж до Григорівського шосе...

У героя може і не бути героїчного тенора, і герой може закричати: «Рятуйте!» — високим меццосопрано.

А героїчний тенор це така штука, що навіть у самих зви­чайних випадках свого життя, ну, приміром, коли він співає: «Я хочу їсти...» — в його голосі почувається геройське...

Герой узагалі виявляє своє геройство всім своїм єством, усією своєю статурою...

Він, ідучи вночі повз кладовище, потихеньку хреститься, озирається на всі боки, держить руку в кишені, щоб усі думали, що в нього там є парабелум, і т. д. і т. ін.

А в героїчного тенора вся його героїка сидить тільки в горлі.

Ну, ви ж самі розумієте, що виявити геройство руками, ногами, черевом значно легше, ніж якимись там тендітни­ми голосниками...

І от Михайлові Голинському випало на долю виявляти героїку іменно отими ніжними органами (коли їх можна так назвати),— людськими голосниками.

І Михайло Голинський орудує своїми голосниками так, що, слухаючи його, переконуєшся: «Так, це герой!» Інтересна, між іншим, одна деталь. Це спеціально для батьків.

Коли народжується у вас, батьхи, дитина і починає силь­но, не людським голосом, кричати, не затикайте їй рота пелюшкою, не кладіть їй на рота подушки й не сідайте на ту подушку, щоб утихомирити дитинку...

З крикунів отих потім іноді Голинські бувають!

З Михайлом Голииським така сама була пригода.

Коли він народився (а це було 2го січня 1893 року, в Галичині, в селі Вербівцях, повіт Городенка), він страшно кричав.

Батько його (вербівський селянин) перелякано подивив­ся на сина, потім на матір:

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка