В чотирьох



Сторінка18/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   34

— Що ти мені подарувала? Та ж од його крику телята в оборі телесуються.

І, схопивши шапку, вискочив надвір.

Мати повернулася до куми і страдницьки промовила:

— Не затикайте йому рота, а винесіть у присінок — хай викричиться! Чи не дяк з нього, кумо, буде, бо на такий го . лос у Городенці дяк колись апостола читав?

Артистспівак із дитини вийшов...

* * *

Восьми років залишився Михайло Голинський без ба­тька.



Мати, сильно бідкаючись, дала Михайлові освіту. Він скінчив гімназію і правничий факультет Львівського університету.

В гімназії він співав дискантом: був солістом гімназіяльного хору.

Видатний у нього голос був і тоді ще...

Не привабила Михайла Голинського адвокатська кар'єра.

Підтриманий своїм дядьком, українським письменником Марком Черемшиною, він почав 1918 року учитися співу у відомого львівського професора Чеслава Заремби.

Закінчивши курс у Заремби, Голинський їде до Мілана і вчиться у маестро Едвардо Гарбіна.

Енергійний, упертий, часто голодний, Михайло Голин­ський добився свого, закінчив науку і 1925 року, приїхавши до Львова, з великим успіхом дебютував у Львівській опері в «Паяцах» (Каніо).

Після дебюту — зразу ангажемент у Приморську оперу (міста Торонт, Бидгощ, Грудьондз). За п'ять місяців — гастролі у Варшаві, в опері «Тоска». Успіх — великий...

В цей час запрошення з Радянської України, і Михайло Голинський, селянин з Вербівців, їде, не задумуючись, до робітничоселянської України будувати українську оперу...

Якось так вийшло в перший приїзд його на Радянську Україну, що тодішня оперова адміністрація не дуже привіт­но його зустріла (не вивітрився ще порох старих лаштун­ків), і Михайло Голинський їде до Берліна, де блискуче дебютує в Берлінській опері.

На сезон 1927—1928 року знову запрошення з Радян­ської України, і Михайло Голинський у Харкові прем'єром столичної нашої опери.

Як бачите, Голинський усього три роки на сцені і за три роки він уже зажив європейської слави, і вже простягає за ним руки Америка...

* * *

У Михайла Голинського, в його чудовім горлі, на його дзвінких голосниках уміщаються герої з опер: «Гальки», «Кармен», «Аїди», «Паяців», «Жидівки», «Лоенгріна», «При­год Гофмана», «Принцеси Турандот» і багатьохбагатьох інших.



Герої ті люблять і страждають на таких високих нотах, що голова обертом іде.

Герої ті люблять і страждають різними мовами: україн­ською, італійською, німецькою, польською...

І любов, і страждання ті захоплюють глядача і несуть Михайлові Голинському, вербівському селянинові, визнан­ня славного артиста.

* * *


Коли Михайло Голинський, схилившись над зарізаною ним же Карменсітою, в розпуці кличе «Кармееен!», навіть зарізана Карменсіта ворушиться...

Сам бачив!

Таке те «Кармееен!» металевовисоке!

ЙОСИП ГІРНЯК

Не пам'ятаю,— здається, взимку 1926 року, заходжу я в кабінет редактора робітничої газети «Пролетар», а мені й кажуть:

— Познайомтесь. Це — Гірняк з «Березоля»! І показують на канапу.

— Де Гірняк? питаю.

— Та он же ж, на канапі! Подивився я.

— Не бачу, кажу, ніякого Гірняка.

— Ви пильніше придивіться: він там. Придивився я пильніше.

Дивлюсь, над канапою величезні чорні окуляри, зпід окуляр хтось руку мені простягає:

— Гірняк!

— Дуже, кажу, приємно, але, будь ласка, зніміть окуля­ри, а то за ними не видно мені вас.

Зняв Гірняк окуляри.

Справді, таки сидить під окулярами маленька чорненька людина, з великим чорним волоссям, чорними гострими очима і з трішки лукавою такою посмішкою.

І лице в неї таке худеньке, блідненьке, виснажене.

А очі з блиском!

Це — Гірняк. Він — манюсінький.

Коли йде Гірняк улицею, через нього перескакують авто­мобілі, переїздять, не зачіпаючи його, автобуси, а візники, налітаючл на нього, грізно вигукують:

— Геп! Геп! Пообережись! І хто воно тут дітей без мамів по вулиці пускає!

* * *

Йосип Гірняк почав артистичну свою кар'єру з жіночих ролей. Факт.



Уперше він виступив на театрі, коли був у другому класі гімназіальному, і грав він тоді роль Оксани в «Невольнику».

Грав так, що «аж мама плакала»...

Гірняк каже, що мама плакала з радості, що її Юзик здорово на сцені грає.

Може, й через те мама плакала, а може, в мами на очах сльози забриніли від того, що твердо пам'ятала, що 14 квітня .

1895 року, в Галичині, в м. Струсозі вона народила козака, а тепер побачила, що не козак то, а кралечка... І заплакала.

* * *


Йосип Гірняк народився на перший день великодня, о 4й год. вранці, якраз тоді, коли його батько, кваліфікований дяк, виявляв свою кваліфікацію, виспівуючи на утрені «Христос воскрес!»

Народитись у дяка, та ще на Великдень — кар'єра, самі розумієте, забезпечена.

Мама мріяла, що буде з Юзика священик, а тато, сидячи на призьбі, сам своїх думок побоюючись, подумав:

«А може, й на єпископа видряпається! О господи, госпо­ди!»

Переплутав усю життьову путь Гірняка Хома Горбатий з «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці».

Побачив він «Гриця» в театрі «Українська бесіда», де її грав актор Юрчак...

І от з тої пори не полізла Гірнякові в голову ні «грека», ні «латина», а бачив він у себе за халявою великого ножа, щоб зарізати ним Гриця, а замість «Stella», «Stellae», «Stelli» декламував він:

«Так так? Усі мої зусилля, усі мої невсипущі ночі пішли тільки на те, щоб мене братиком назвали, щоб мене попро­сили привернути другого, милого, вродливого? Хахаха!!! А я, Марусе?! Хоч би ррррозрубав оці груди і жбурррнуз тобі своє серрррце, чи поняла б ти вірррри...?!.„ Чого ж ти, серррце, кипиш і жадаєш кохання...?!» 1

І пішло все з того...

1914 року, коли вдарила війна і пішов Йосип Гірняк у січове стрілецтво, там він уже грає в театрі січових стрільців за режисурою Євгена Коханенка.

Грає в народних п'єсах, грає в ібсенівських, зудерманівських і т. д., і т. ін.

Навіть в операх співає... Баритоном (Ой, умру!).

Боротьба з поляками, евакуація на велику Україну...

Вінниця...

Гнат Юра з «молодняківцями» організовує театр ім. Фра­нка.

Гірняк — в театрі ім. Франка...

1 Монолог Хоми з «Гриця». (Авт.)

Багато працює в п'єсах Винниченка, Гоголя, Тобілевича, Горького, Мольєра, Ібсена і т. ін.

Тут уже він виявляє себе неабияким майстром...

1922 року переходить до Курбаса в «Березіль».

«Теорія і практика» березолівської школи висувають Гірняка як творця образів Джіммі Хіггінса, Голохвостого («За двома зайцями»), Кукси («Пошились у дурні»), Трибуле («Король бавиться»), ПуБа («Мікадо»), кума («Народ­ний Малахій») і т. д.

Український театр має Йосипа Гірняка, першорядного майстра на характерні ролі...

* * *

Глибокі й різноманітні гірняківські театральні образи.



Трагічна фігура Джіммі Хіггінса і поруч шельмуватий ПуБу з «Мікадо»...

Гірняк уміє бути великим страдником у «Джіммі» і весе­лим жуліком у «Мікадо»...

І як неоднаково в нього звучить «Лізі» і «Ой, кокачка!..».

І як однаково він уміє вас переконати, що ви бачите перед собою справжнього Джіммі і таки справжнього ПуБу...

А кум його в «Малахії»...?!

Монументальна постать іконного крамаря, що не по­скупився продати пару поросят, щоб повернути свого дорослого кума з «путі неправедної»...

* * *

І коли говорять про долю українського театру і коли пригадаєш, що на нашому молодому театрі вже є такі акто­ри, як Йосип Гірняк, можна цілком спокійно сказати:



— Спокойно!

СЕРГІЙ ДРІМЦОВ

«Силует» Сергія Прокоповича Дрімцова «силуетить» уже тридцять п'ять років на культурномистецькій ниві.

«Силуетить» він на різних ділянках: на музичній, на гро­мадській, на літературній, на агрономічній...

Взагалі на світі «силует» Сергія Прокоповича з'явився 1867 року, шістдесят літ тому, в Харкові...

1893 року, тридцять п'ять літ току, з'явилася його перша літературна праця, і цю дату Сергій Прокопович уважає за початок своєї мистецькогромадської діяльності.

Життєва путь С. П. Дрімцова така.

Закінчив він Харківську реальну школу і Красноуфимський технікум по агрономічному відділу.

З того часу аж до наших днів безнастанна творча велика й багата своїми наслідками праця...

Агроном... Літератор... Громадянин... Музика...

Чого більше у С. П. Дрімцова: чи агронома, чи літератора, чи громадського робітника, чи музики?

Всього більше...

Всього було багато, але останніми роками найбільше уваги Сергій Прокопович оддає музиці й громадській ро­боті.

Музичну освіту С. IL Дрімцоз дістав від приватних учи­телів.

Фортепіано він учився у Вільчака (Харків), скрипки у Шмідта й Волькоса (Харків), сольного співу у Шляпникової (школа М. Глінки) і в Лапинського.

Музичнотеоретичної дисципліни набув самотужки за вказівками М. В. Лисенка, листуючись з останнім та частень­ко до нього подорожуючи...

М. В. Лисенко дав увесь напрям музичному життю С. П. Дрімцова й скерував його на студіювання дуалістичної теорії Гуго Рімана.

Перший друкований музичний твір С. П. Дрімцова («Колискова» на слова Степана Руданського) з'явився 1907 року.

Написаз С. П. Дрімцов разом біля 40 opus'iB.

Найголовніші з них: опера «Іван Морозенко», оперета «Сорочинський ярмарок», три вокальні балади, чотири фор­тепіанні п'єси. Решта — хори.

А скільки хорів поорганізовував Сергій Прокопович за своє життя?!

А скільки драмгуртків позакладав Сергій Прокопович?!

Перші робітничі хори на заводі ГельферіхСаде (тепер «Серп і молот») і в «Робочому домі» (тепер «Металіст») — діло рук і праці Сергія Прокоповича Дрімцова!

Педагогічна праця...

Лектор музичної школи II ступеня, перетвореної з кон­серваторії, С. П. Дрімцов при всіх дальших перетвореннях тої школи не кидав в ній працювати.

Викладач, помічник ректора, ректор і тепер завідатель

педагогічною допоміжною частиною Харківського муздрамінституту — «Музичними класами»...

І тоді ж таки (різночасно): завстудією роб.селянського театру, інструктор МУЗО, зав. МУЗО, зав. і диригент художньої капели артистів...

С. П. Дрімцов 3 1/2 роки керує музпрофшколою на Журавлівці...

Та хіба перерахуєш, ким був С. П. Дрімцов за останні два­дцять літ своєї праці в Харкові?!

Він і лектор в клубі «Грядущее», і на курсах УкрПУРу, і в Школі Червоних старшин.

Він і член української секції щодо поповнення громад­ської бібліотеки, він і хормейстер в філії тва розповсюджен­ня єврейської музики...

Він — автор віршованого перекладу «Кобзаря» Т. Г. Шев­ченка.

Він — фундатор українського й кооперативного відділів харківського журналу «Хлібороб».

Він — фактичний редактор журналу «Труд и искусство».

Він —автор статей про Лисенка, Ліста, про народну пісню і т. д. і т. ін.

Він і рецензент... 4 Все своє життя Сергій Прокопович Дрімцов студіює пам'ятники народної творчості, переважно української.

У Сергія Прокоповича завжди в хаті кобзарі. Він учиться строїв бандури, ліри, він записує фрагменти гри, мелодії...

Увесь цей стильний матеріал Сергій Прокопович уживає в своїх композиціях, прагнучи обробляти мелодії або утворю­вати своє, за українським стилем, на підставі студіювання народного та кобзарського співу.

Останніми часами С. П. Дрімцов працює над утворенням української опери...

В цю оперу С. П. гадає вкласти весь той багатющий матеріал, що його він зібрав за все своє багатогранне життя...

* * *


Тридцять п'ять літ безнастанної творчої праці! Весь свій хист, всю свою снагу — для культури! Все своє життя — для суспільства!

В день 35літнього ювілею Сергія Прокоповича Дрімцова (цими днями має одбутися) робітничоселянська громада радо вітатиме кращого із своїх представників, заслуженого свого робітника й музику!

ВАСИЛЬ ВАСИЛЬКО

Василь Василько (Миляїв) народився (це було його пер­ше народження) 26 березня (ст. ст.) 1893 року в селі Буртах на Черкащині, в родині бухгалтера одного з великих терещенківських маєтків.

В дитинстві театром Василько не захоплювався, а за­хоплювався конем Савкою, що сам без віжок знав, куди треба везти воду в економії...

Савка той був дуже принципіальний кінь, і, крім водо­воза, нікого не визнавав.

Ясно, що Василькові дуже хотілося бути водовозом, щоб і його Савка слухався...

Нічого з цих дитячих мрій не вийшло, довелося йти до сільської школи, потім до двокласної, потім до гімназії, з гімназії до університету, з університету до театру Садовського, з цього театру до нового театру і кінець кінцем опинитися на посту керівника радянським театром, що, як ми знаємо, має в собі не менше принциповості, як і прин­ципіальний кінь Савка.

Василь Степанович Василько пройшов усі стадії театраль­ної роботи.

За дитячих років він був глядачем у «Чайному домі трезвості», де його дядько, великий аматор, «давав сер­цеві волю, що завело його в неволю», в гімназії вже по­чав грати, спочатку на тромбоні, а потім у шкільних ви­ставах.

1911 року, ще гімназистом, потрапляє за лаштунки до М. К. Садовського, де з великим успіхом виконує обов'язки Васіфотографа.

В цей час він фотографує й дивиться...

Перша частина його роботи («фотографує») дала україн­ському театральному музеєві цінну збірку з історії україн­ського театру, а друга («дивиться») дала самому Васі чи­малий досвід театральний, бо дивився він на всі вистави найкращого тоді українського театру.

І що ви думаєте? — це «дивився» даром не пропало: через два роки Василь Степанович уже постійний статист в театрі Садовського (звичайно ж, без грошей!) і грає з успіхом «паузу, що лізе у вікно».

Вже тоді його помітила преса.

«Неприятен был резко утрированной внешностью второй ксендзсотрудник»,— так благословила Василька перша про нього рецензія.

1913 року Василько кінчає гімназію. Замість бігати по приватних лекцях він«рішає заробляти в театрі як актор. І сказали йому в театрі:

— Актор з вас, що й казати, непоганий, а потрібний нам якраз контролер...

«Одхватує» 15 карбованців на місяць «як льоду». Зимою 1914 року Василько зіграв свою першу роль (з словами й реплікою) у М. К. Садовського. М. К. Садовський подивився й промовив:

— Я ж казав, що з нього буде актор!..

Не помилився Микола Карпович. Забув тільки додати два слова:

— І режисер!..

Це було друге народження Василя Василька. Акторське!..

Далі демобілізація (1916 рік) і війна — аж до 1918 року...

* * *

Далі вже буде третє народження Василька, режисерське... За хрещеного — Лесь Курбас...



15 січня 1918 року він вступає до Молодого театру, де працює аж до самої ліквідації. Тут він грає, учиться й учить...

Грає Катвальда («Горе брехунові»), Водяника («Затопле­ний Дзвін»), Ніздрю («Гріх») і т. д.

В цей час починається і його педагогічна праця — він читає лекції в театральній студії при Молодім театрі.

1919 рік. Мандрівка по Україні (денікінці). Вінниця. Пра­ця в «Новому Львівському театрі» з Гн. Юрою...

1920 рік. Київ. Вступ разом із Курбасом до Держдрамтеатру ім. Шевченка.

Тут, у шевченківському театрі, починається його режисер­ська робота. Перша самостійна його постановка — «Базар» Винниченка — відбулася 18 травня 1920 року.

З цього часу Василько вже режисер.

Літом 1920 року з шевченківського театру виходить група акторів на чолі з Л. Курбасом. Серед них і Василько.

Утворюється мандрівний театр під назвою «Київський Державний театр». Мандрівка по Білоцерківщині й Уман­щині.

В цьому театрі Василько актор і черговий режисер. Постановки «Гріх», «Панна Мара», «Молода кров», «Танок бюрократів», «Одруження», «Мірандоліна»...

Лекції в студії при театрі.

Восени 1921 року Василь Степанович знову у шевченківців, у Києві.

Л ітом 1922 року, разом із О. Корольчуком, він на чолі «Вільного театру Поділля».

Восени 1922 року,— як актор і режисер в Театрі імені І. Франка...

Не задовольняє така робота В. С. Василька. Тягне вчи­тись. І в грудні 1922 року він кидає режисерство й акторство, і вступає як звичайний студентучень до другої театральної майстерні «Березіль».

Чотири роки березільської школи, повний курс системи Курбаса — і у Василька інший світогляд і інше розуміння мистецтва.

25го лютого 1925 р. іспит на звання революційного режи­сера, прем'єра «За двома зайцями». Здано — блискуче...

Ще рік — і Василь Степанович на чолі одного з найкра­щих наших державних театрів, Одеського театру.

Постановки в Одеському театрі. «Кінець Криворильська», «Любов Ярова», «Республіка на колесах».

Як особливу його заслугу не можна не одмітити засну­вання ним першого на Україні театрального музею при театрі «Березіль», що став за основу теперішнього Все­українського театрального музею при Всеукраїнській ака­демії наук.

* * *

От вам і «Васяфотограф».



Я ніяк не можу собі уявити, щоб Василь Степанович Василько міг бути колинебудь Васею.

Він такий завбільшки, як чотири, приблизно, пересічних актори української національності, а голова його вся вже в густому серебрі...

От чудасія!

БОРИС РОМАНИЦЬКИЙ

Що воно таке за знак: виходить, що для того, щоб бути артистом, треба змалку обов'язково захоплюватися лице­дійством, потім за школярських років тікати від батьків чи від вихователів у театр, забиратись кудись на гальорку

і звідти очима, повнісінькими вогню, «їсти» п'єсу, «їсти» виконавців і до нестями, до хрипу після завіси кричати:

— Зааньковееецька!

— Саадовськиииий!

— Саааксаганськииий!

Коли треба було бути хлопцеві чи агрономом, чи ліка­рем, так на тім хлопцеві треба було побити з десяток черес­ків, доки він гімназію закінчить, а потім, студентуючи, він років із надцять по колишніх студентських пивних «Gaudeamus'a» співає, доки на лікаря чи на агронома виспі­вається...

Я ніколи не чув, щоб майбутні лікарі чи агрономи, чи інженери «втікали» до якогось професора чи на лекцію, чи на операцію, а потім після операції вигукували:

— Воооробйооов!

— Проотопопооов!

— Біс! Біс! Біс!

Прочитайте, мовляв, ще одну лекцію!!! Більше чув таких балачок:

— Сьогодні зачот у проф. Воробйова! От якби бог дав проскочити!

А майбутніх акторів б'ють було за те, що вони в театри потайки ходять, ставлять їм три по «поведєнію», пишуть про них до батьків, виганяють із гімназій та семінарій і... нічого з ними зробити було не можуть...

Отака химерна штука — театр.

Не було, думаєте, цього з Борисом Романицьким?

Було.


Народився Борис Васильович Романицький 1891 року в селі Чорнобаях на Золотонощині.

І бігав до театру, і кричав: «Зааанькооовецька! — і організовував нелегальні трупи в семінарії, і ставили йому за це три «за поведєніє», і писали про це батькам...

Все це було...

Та не збило це Романицького з театрального путі.

1910 року, бувши ще семінаристом, він організовує драм­гурток у своєму селі. Тої ж таки пори (гімназіальної) тричі втікав до театру.

Гурток цей існує й досі.

1912 року Романицький вступає до Київського комер­ційного інституту і того ж таки року починає керувати дра­матичним гуртком на Куренівці (київське передмістя),

Театральна робота остаточно захопила молодого студен­та, і він рішає взятися за неї серйозно.

Романицький вступає до драматичної школи ім. Лисенка із 1913 року починає пробувати свої сили як актор, граючи в професійній трупі під орудою О. К. Саксаганського.

Молодий актор зразу звертає на себе увагу.

1915 року він уже у трупі Тва українських акторів на чолі з М. К. Заньковецькою й О. К. Саксаганським, а з 1916 року, коли М. К. Заньковецька організувала колектив за своїм проводом, Б. В. Романицький працює в цім колективі вже як актор і режисер.

В цім колективі Романицький пропрацював до 1918 року, коли заснувався Державний народний театр, де він працює акторомпрем'єром і режисером.

Державний народний театр 1918 року, як і сама тодішня «держава», не довго жив...

«Побились» на колективи, і тягар одного з цих колективів ніс на своїх плечах Б. В. Романицький аж до 1922 року.

1922 року з нагоди 40літнього ювілею М. К. Заньковецької було організовано театр її імені, і одним із основополож­ників його, разом із небіжчиком О. І. Корольчуком, був Б. В. Романицький.

З того часу й по ці пори Романицький керує художньою частиною тепер уже Державного театру ім. М. К. Занько­вецької і є його головним режисером.

Історія театру ім. Заньковецької є й історія Б. В. Рома­ни цького.

Терпів театр, терпіли актори, терпів і Б. В. Романицький. А скільки було того терпіння! А скільки було голоду й холоду! А скільки було відчаю й розпачу!

Та щоб перебороти це все, скільки ж треба було віри в справу, скільки треба було любові до театру, скільки треба було праці самовідданої.

Праця, віра й любов — перемогли.

Удержавлення театру ім. Заньковецької вивело його з злиднів, а разом із злиднями відійшло в минуле й актор­ськорежисерське поневіряння.

Далі — ясна вже путь дальшої праці й удосконалення.

» » *

Б. В. Романицький — режисер. Реаліст. Натиск в бік виховання актора, в бік подачі з кону «людського мате­ріалу».



— Тон! Тон! Хлопці, тон!

Чіткі мізансцени, бездоганне знання ролі й характеру персонажів.

Б. В. Романицький — актор.

Діапазонистий актор Борис Васильович!

Копистка («97») і Освальд («Примари»). Сенькабосяк («Чужі люди») і Ярема («Гайдамаки»),

Хлестаков («Ревізор») і Отелло («Отелло»).

Карл («Розбійники») і Андрій Дудка («Республіка на колесах»).

Амплуа, як температура при пропасниці.

Б. В. Романицький — актор такого темпераменту, що коли він грає, то боязко біля нього сірника запалювати — може вибухнуть і розірватись на шмаття.

І його прекрасні сценічні дані, і такий голос, що може й голубом воркувати, може й у «Отелло» так «трагікнуть», що тріпочеться не тільки Дездемона, а й суфлер у будці.

* * *

Б. В. Романицький і попоробив уже, та ще й попоробить, бо є над чим робить, є й чим робить! Хоч би, господи, не зглазить!



ЗАМИЧКОВСЬКИЙ

Тепер Іван Едуардович Замичковський — заслужений артист республіки...

Тепер Іван Едуардович Замичковський — одна із най­яскравіших фігур нашого радянського українського театру.

Тепер про Івана Едуардовича Замичковського цілі вироб­ничофункціональні аналізи пишуть...

Тепер...

Але для цього треба було Іванові Едуардовичу Замичковському сорок літ попрацювати на українській сцені.

Але для цього треба було Іванові Едуардовичу Замичковському взяти своє Іблітнє тіло й свою Іблітню душу у свої юнацькі, але друкарською вже працею струджені руки і принести їх (і тіло й душу) до дуже сердитої колись на українських акторів Мельпомени й сказати:

— На! їж!

І сорок років ота сама Мельпомена гризла й тіло й душу Івана Едуардовича Замичковського!

Будемо, у всякім разі, справедливі: не з'їла дуже сердита колись на українських акторів Мельпомена душі й тіла Івана Едуардовича Замичковського.

І тепер іще душа в Івана, Едуардовича Замичковського, сказать, «не з лопуцька», та й тіло ще таке, що при нагоді може дати фори молодому тілові в п'єсах, на тім місці, на якім колись вимагалося: «Підскочила, гопнула!» — а тепер вимагається чарльстон...

Не вдалося Мельпомені скрушити Івана Едуардовича Замичковського на довгій, гострим каменем посиланій путі українського актора.

А скільки народу ота Мельпомена знищила?!

Та то колись було!

Тепер обов'язки колишньої Мельпомени виконує Посередрабис, і ми бачимо, що хоч іще богиня не зовсім, сказать би, всемилостива, проте біля її вівтаря трупа акторського не видно...

* * *


Життєва путь Івана Едуардовича Замичковського... Отот, путь...

Забув я (положим, я її не дуже й знав!) вже арифметику Малініна й Буреніна, щоб вирахувати на кілометри чи хоч би на милі, скільки тої путі пройшов за своє життя Іван Едуардович Замичковський.

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка