В чотирьох



Сторінка19/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   34

Ходив Іван Едуардович..*

Ходив отам скрізь, де в отому вірші говориться:

От Кавказа до Алтая, От Амура до Днепра.

Може, в тому вірші й не так говориться, так тоді візьміть мапу колишньої Російської імперії і покажіть мені пальцем, де не був би Іван Едуардович Замичковський!

Спробуйте!

Не знайдете ви на тій мапі такого місця... Не знайдете, бо «ходив» Іван Едуардович не мало не багато, а всього тільки сорок років.

* * *

Побачив світ І. Е. Замичковський 1869 року в Києві, в родині механіка Київської цукроварні. Умирає батько. Голод. Холод.



Шести років Іван Замичковський працює в друкарні. Власне, не він працює, а над ним «працюють»...

Вій бігає по горілку для майстрів, а за це відповідає його потилиця.

Тяжко. Треба втікати. Втік хлопчик з друкарні.

Чотири дні сидів у кущах над Дніпром. Становий пристав. Знову друкарня. Знову потиличники...

Книжка в майстра. «Кобзар». Краде Іван Едуардо­вич «Кобзаря» і за тим «Кобзарем» учиться читати...

Дев'яти років починає виступати як декламатор.

А потім вистави в хліві.

І в хліві — поліція. Трус. Арешт. .

Шістнадцяти років кидає І. Е. Замичковський друкарню і вступає до професійної трупи, в балет. І почалось... І не кінчається й досі... І хай ще довго не кінчається. В яких трупах грав І. Е. Замичковський? А в яких не грав?

Які ролі виконував І. Е. Замичковський? А яких не виконував?

Краще давайте так поставимо питання: які найкращі ролі в репертуарі І. Е. Замичковського? Так можна.

В старому, народному репертуарі ці ролі такі: Микита («Дай серцю волю»), Бурлака, Мартин Боруля,. Кукса («Пошились у дурні»), Карась («Запорожець за Дунаєм»).

В європейському репертуарі: Подкольосін («Одружен­ня»), Городничий («Ревізор»), Лісовик («Лісова пісня»), Журден («Міщаниндворянин»), Аргон («Скапен»).

В сучасному революційному репертуарі: Копистка («97»), Кеді («Композитор Нейль»), Дурцев («Полум'ярі»), генерал («Мандат»), сотник («Вій»), Сірко («За двома зайцями»), Горн («Седі»), Мерчик («Республіка на колесах») і т. д.

Мало?

Тут поки напишеш, рука болить, а їх же ж треба зробити, треба філігранно їх обробити й подати...



Треба їх подати так, як взагалі подає свої ролі заслуже­ний артист республіки Іван Едуардович Замичковський!

* * *


І. Е. Замичковсьюлй — актор старої школи! Але це аж ніяк не стало йому на перешкоді зайняти одне з перших місць в сучасному українському театрі.

Що це значить? А як повашому?

Це значить те, як пише про Замичковського В. С. Ва­силько, що Іван Едуардович «один з виключних талантів українського театру», що він «актор колосальної творчої інтуїції», що «він мав силу зберегти й донести до часів відродження українського театру мистецьку чистоту, висо­ку майстерність, перетравити в собі нові принципи не тільки мистецького, а й революційного театру, знайти в собі, після 35 років праці в старому театрі, нові фарби, нові засоби для виявлення нового змісту».

От що це значить!

Амплуа І. Е. Замичковського — характерні ролі, і в цьо­му амплуа він рівний з найкращими і прекрасний серед рівних...

* * •


А далі? Що ж далі?

А далі, якби я був дияконом, я б «провозгласив», а так я тільки крикну:

— Довгого віку та журавлиного крику!

МАР'ЯН КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ

Офіціальні відомості швиденько, щоб не затримуватись. Крушельницький із Західної України, з Глещави, Теребовльського повіту. Народився 1897 року. На сцені грає з 1916 року.

Почав у театрі, що його заснував із студентської молоді у Львові Лесь Курбас.

1920 року грав у Театрі ім. Франка, у Вінниці. З 1924 року — в «Березолі». Грає на скрипку. Танцює. Співає...

Колись співав сопрано, а тепер не то теноральним бари­тоном, не то баритональним тенором...

Невеличкий. Кругленький... Шатен. Очі, здається, сірі. Ніг — дві. Рук — дві. Пальто — сіре. Костюм — зеле­нуватий.

Почав з жіночих ролей.

Гравграв жінок, потім зразу дідів почав грати.

Після дідів — хлопців. Після хлопців — середнього віку мужчин.

Співав в оперетах, у комедіях, у трагедіях.

• * *


Усе про Мар'яна Крушельницького чи не все? Не все.

Річ ось у чім, товариші.

Я ж знаю, що всі, хто хоч один раз бачив на сцені Кру­шельницького, зараз же настовбурчаться:

— Ануну! Чи напишеш же ти про Крушельницького так, як він грає?!

І, читаючи, екатимуть:

— Е! Е! Е! Не так! Не так! Та нічого подібного! Я вам одразу скажу:

— Я не напишу так, як Крушельницький грає... Не зможу!

Щоб ото так у мене на папері вийшло, як у Мар'яна Ми­хайловича на сцені в «Шпані»:

— Ви спите! Ви нічого не чуєте! Ваша голова — не ваша голова!

Не вийде в мене так!

Бо для цього мені треба кинути перо й чорнило, стати перед вами й почати і руками, й ногами, і всім корпусом моїм гіпнотизувати вас так, як це робить Крушельницький.

Як він це робить?

Чорт його знає, як він те все робить?! Не знаю. У мене так не виходить.

Та то ще нічого, що в мене так не виходить. Не вихо­дить воно так ні в кого, виходить тільки в Крушельни­цького!

Крушельницький, очевидно, слово якесь «півняче» знає, і слово те допомагає йому полонити на сцені і роль, і акторів, а в залі — і глядачів, і повітря, і прожектори...

Коли Крушельницький на сцені і коли на нього направля­ють прожектори, то я ніяк зрозуміти не можу, хто кого освітлює: чи прожектор Крушельницького, чи Крушель­ницький прожектора.

Стикаються два снопи з проміння й утворюють на кону такий бунт із світла, із слів, із рухів, із найтонших світляномовноруховомімічних нюансів, що сидиш і думаєш:

«Багатюща ж яка наша батьківщина! Отож десь, у Глещаві, в Теребовльськім повіті, проткнув хлопця якийсь

«ультрафіолетовий промінь», а він, бач, що на театрі вироб­ляє!!!»

А вже ж і «виробляє»!

* * +

Ну що, коли б і знайшлася така людина, що взяла б на себе труд детально проаналізувати артистичну творчість Крушельницького?..



Щоб простежила й занотувала всі його засоби, з яких він користується, щоб подати роль так, як її дає Крушельницький?!

Тільки не загальниками, а детально!

Ой, як довго тій людині довелося б досліджувати і як багато довелося б писати!

Який актор Крушельницький? Технічний чи «нутряний»?

Технічний?

Ну добре! А як же, приміром, ви технікою передасте оті глибоко зворушливі слова малахольного Малахія:

— Пароль: голубі мрії!..

Або оту картину для Олі, коли:

— А в степу гуде. А коні: цокцок! Цокцок! А Оля виходить і говорить:

Драстуй, драстуй, милий мій, Пожалуй у хату.

Намалюєте ви це все самою технікою? Щоб без «серця», щоб без «душі»? Спробуйте.

І в той же час у «Шпані», коли бюстгальтер, упавши, регочеться. Коли регочеться бюстгальтер, коли сміється сцена, заливається театр і підскакують з реготу стільці в партері?

Що — це техніка чи «нутро»?

Нутро?


А як у цей самий «найвеселіший момент» у житті Кру­шельницького в нього зуби болять?

Засмієтесь ви так, щоб все круг вас зо сміху танцювало, і хай у вас в цей час зуб ниє?

Засмієтесь?!

Спробуйте!

Крушельницький дуже хитрий актор: не спіймаєш його, де в нього «нутро», а де в нього техніка!

В нього, технічне «нутро» й «нутряна» техніка!

* * *

Я не знаю взагалі, як «засилуетить» Мар'яна Крушель­ницького, щоб усім «видать» було... За окремими ролями? Ну, давайте. Бухгалтер у «Шпані».



Ні, їйбо, не можу! Як ізгадаєш оті його коротенькі штанчатка «у полосочку», як пригадаєш його морду, його оту голову з червоним бантом, його: «Хохохо! Хохохохо!» — зразу тобі робиться температура «сорок вісім».

І хочеться' лягти на підлогу, дриґати ногою, бити по під­лозі рукою й заливатись «без принімая во вніманіє».

І виходить не силует, а ота сама комбінована штука, що її показує бухгалтер Стрижакові:

— А оце вам сверхурочнї!

Коко в «Мікадо»...

Ну, тут би слід написати про його надзвичайну, дивовиж­ну пругкість, його ідіотську безпосередність, його чіткі куплети й танки, а воно тобі в голову лізе:

— Маленька оперрація.

І хочеться бути Пубою, щоб сказати:

— Ой, Кокочка, вдару! За віщо «вдару»?

Та за те ж і «вдару»,— за мережане майстерство актор­ське, за глиб, за шир, за «з одного боку» й за «з другого боку»— За радісний сміх на театрі і за веселу на театрі радість!

Малахій, Побєдоносцев («Пролог»), абат («Жакерія»), Яворський («Сава Чалий») і ще, і ще, і ще... Та щоб ото про всіх писати?! Та боже сохрани!

Хай краще Мар'ян Крушельницький грає, а я дивитимусь! Що мені, радості на театрі не хочеться, чи що?! Хочеться! От я й дивитимусь!

МАР'ЯНЕНКО ІВАН

Це був, мабуть, рік 1909й. Було це в Києві.

У Троїцькому народному домі грав театр М. К. Садовського.

У нас іще тоді в шлункових соках соляного квасу була норма, не було ні збільшення його (квасу), ні зменшення, на дієтах ми не сиділи, ніхто нас за животи не мацав і «смирновської» води пити не рекомендував.

У нас не було чого на бороді голити, а попід нашими носами щось таке починало в одних рудіти, а в других — чорніти.

І як же ж тоді бунтували проти театру Садовського наші шлункові соки?!

Бо завжди якимось способом винайдані чи позичені 20 копійок «неукоснительного» односились до каси, а живо­ти затягались на останню в череску дірочку.

Скільки обідів наших було попереношувано до каси Тро­їцького народного дому?!

Як ізгадаєш, так і зараз, після обіду, їсти хочеться!..

Ще тоді ми (кумпанія нас була чоловіка з п'ять) добре та гаразд знали артиста Мар'яненка...

А тоді ще ми бачили Івана Олександровича і в «Гриці», і в «Гнаті Голому», і в «Бурлаці», і в «Богуні», і в «Нахмані» («Євреї»), і в «Хлестакові», і в «ДонЖуані», і в багатьох інших ролях тогочасного театрального репертуару.

І був тоді, як і тепер, Мар'яненко високий, і стрункий, і чорний...

Тепер, положим, він уже не чорний!!!

І був у нього сильний і приємний голос, і були в нього чудесні із сцени очі!

Тут, між іншим, мушу зауважити, що в кумпанії нашій було не без жіноцтва!

Любили ми тоді дивитися й слухати, як грає Мар'яненко.

А я особисто на духу вам признаюсь, що найдужче, любив я його в двох ролях.

Яких?


Писаря в «По ревізії» та Миколи в «Наталці Полтавці».

Отже ж, буває, отаке на світі білому...

Адже ж знаю я добре, що не його це ролі, що він стопро­центний герой, а от скільки я не бачив, і до того й після того «Писарів» та «Микол»., ніхто, як на мене, так їх прекрасно не грав, як Іван Олександрович Мар'яненко.

Різб'яні. були фігури.

Чи, може, це через те, що ніколи в цих ролях (як і в усіх інших) він не «фортелив», завжди він до них ставився серйзно, тоді, як усі інші виконавці тих ролей чомусь обов'язково «викабДучувались».

Давненько те було... А як приємно його згадувати!!!

Іван Олександрович Мар'яненко — син простого собі коваля з села Мар'янівки на Херсонщині. Народився він року 1878го.

Крім того, що він син коваля, він іще й небіж М. Л. Кропивницького.

Ну, якже ж, бувши племінником Кропивницького, можна бути не актором?!

Скінчив Іван Олександрович повітову школу, далі вчитися було ні на що...

Ясно: до дядька, на власні хліба...

1895 року, сімнадцятилітнім юнаком, Мар'яненко — вже помічником режисера в трупі М. Л. Кропивницького «загрі­бає» 20 карбованців на місяць.

Пише сценарії, сценірує і на спектаклях, і на репети­ції, завідує і нотозбірнею, і книгозбірнею, пише афіші, кори­гує їх, стежить за електрикою, реквізитом, перуками, костю­мами, меблями, декораціями, статистами.

«Сам пан, сам і кухар».

Крім того, ще й акторів заміняє отих, що говорять: — Вам письмо з Москви!

Живе контрабандою в убиральнях, аж доки не піймає театральний сторож.

Набуває Іван Олександрович театрального досвіду, а разом із ним катар кишок, неврастенії і процесу в ле­генях.

Тривало так два роки, аж доки театральний лікар запро­тестував та примусив адміністрацію зняти його з такої роботи й перевести на легшу.

Зачислили Івана Олександровича в хор та на дрібненькі, «німі», ролі.

1898 року він переходить до театру О. 3. Суслова.

Тут він грає любовників, співає в хорі, в оперетах і в українських, і в руських, бо трупа Суслова, коли «горіла», запрошувала «гастрольорів без різниці пола й національ­ності».

Бували тут і Кавецькі й Адельгейми, і tutti quanti, бо діялося це в «СевероЗападном крає».

З 1906 року Мар'яненко в молодій тоді трупі Садовського, де працює вже, як першорядний актор, борючись разом з іншими з «горілчаногопачними» трупами й теат­рами.

Тут уже завзята праця над самоосвітою, над поширенням убогого репертуару п'єсами європейського репертуару.

Тут уже свідомість важкої, але почесної місії україн­ського акторагромадянина.

Тут уже не тільки «Гриці», тут уже Хлестаков, ДонЖуан, Геерт («Надія»), Збігнев («Мазепа»), тут уже винниченківський репертуар.

Прощай, свитко, прощай, вишивана сорочка з широким поясомі

Пішли у фраках!

І в новому європейському репертуарі Іван Олександро­вич займає почесне місце серед найкращих акторів україн­ського театру.

* * *


Сама акторська робота Мар'яненка не задовольняє. Він не тільки актор,— він і громадянин. Він і організа­тор.

1915 року, вийшовши із театра Садовського, він органі­зовує трупу з шкільної молоді, за участю корифеїв М. К. Заньковецької, О. К. Саксаганського та Л. П. Ліницької.

Тут він і організатор, і керівник, і актор. Революція.

На початку революції акторська праця І. О. Мар'яненка густо переплітається з адміністративною, професійною й громадською роботою.

Він і директор національного театру, і директор Держав­ного театру, і член колегії по управлінню державними театрами Києва.

І в той же час він творить образи: Тартюфа, Георга («Ог­ні Іванової ночі»), Срібного («Панна Мара»), Сталинського, Ерпульфа («Північні велетні»), Ґонти.

Працює і не «почиває на лаврах».

Захоплює його новий формою й змістом театр.

Іван Олександрович іде до того театру.

Не вважає на свій двадцятип'ятилітній досвід, не вважає на своє становище прем'єра — він іде до «Березоля» в сту­дію і працює як молодий, початкуючий актор над пластикою, над мелодрамою...

І новий, революційний театр з радістю приймає Мар'янен­ка до себе.

І в революційному театрі він веде перед.

Тридцять років надмірної праці не здолали.

Мар'яненко такий же молодий, такий же живий, як і тоді, коли чарував постаттю своєю нас колись, молодих і без­вусих.

І тоді — герой, і тепер — герой...

Тоді — молодечий запал, а тепер — життєва мудрість... Тоді початкуючий, тепер — заслужений! Але завжди серйозний, завжди чіткий, завжди карбова­ний...

Дивна доля Мар'яненка: воднораз і корифей, і піонер. Якби змалювати на картинці, вийшло б: молодесенький хлопчик з червоною краваткою, а голова сива! «Чудоюдо — риба кит»!..

ітературно мистецькі усмішки

ТАК НІ ЧОРТА З ТОГО Й НЕ ВИЙШЛО

Така прекрасна справа, а ляснула через дрібницю. І не проста собі справа, а справа культурноосвітня... Хороша справа.

Було це давненько...

Було це тоді, коли мої однолітки були ще молодими та буйними й коли я сам був, сказать би, не зовсім чорнявий, а так: не старий і радісний...

А на сцені тоді грати хотілося так іще дужче, ніж самому залишитися з дяковою дочкою в садку під отими трьома дубами, що з одного кореня ростуть!

Ах, як тоді на сцені хотілося грати!..

І що ж би ви гадали: зорганізувалися...

Отак зібралися, поговорили, поміркували й вирішили:

— Гратимемо!

І п'єсу вибрали, і у волості підходящу кімнату дають, а артистів — хоч греблю гати!

— Гратимемо!

І раптом тоді, як гвіздком у спину:

— А режисер де?

Всі ж, що називається — ні папи ні мами в цій справі. Крім талантів, анічогісінько!

— Стійте, хлопці! — Семен каже.— У городі є такий ділозводитель, що на сценах грав! Він вивчить...

— Катай, хлопці, до ділозводителя... Поїхали...

— П'ять рублів,— ділозводитель каже,— і після вистави вечеря... Сюди й туди підвода... Та щоб слухалися, матері вашій чорт.

— Гаразд.

— Пишіть там афішу та вкажіть, хто режисер.

— Добре, вкажемо!

* * *

Почалося. Ролі повиписували... Вивчили їх, як «царю не­бесний, утішителю».



Три афіші розмалювали, прізвища на афішах усіх артис­тів (а як же ж би ви гадали?!) повиводили, а внизу:

«Режисер Іван Степанович Леваденко».

Все, як бог приказав...

* * *


У неділю вистава, а в четвер Іван Степанович приїхав... Зустріли його, як архієрея...

— Ну, почнемо,— каже Іван Степанович.— Афіші го­тові?!

— Ось!

Подививсь Іван Степанович на афішу — і з очей у нього іскри. А потім як гаркне:



— Як?! Ото мене такими літерами надрукували? Мене?! Що вже одинадцятий рік на сцені?!

І зразу аж дві дулі:

— Ось! А не те, щоб я з вами тут воловодився?! Підводу!

— Та, Йване Степановичу,— ми до його.— Та що ви?! Та ми вас якими хочете надрукуємо!

— Щоб отакими, інакше підводу!

— Біжіть, кажу, хлопці, по папір... Склеюйте скільки там аркушів і пишіть великими.

Побіг Кіндрат по папір... Клеїть...

Коли це артисти один по одному до Кіндрата:

— І мене ж там більшими!

— І мене!

— І мене!

За суфлера волосний писар був... Прийшов із квадрати­ком, одміряв на нім вершків так із п'ять.

— А мене як не отакими, і в будку не полізу, і з волості вижену...

— Клей, кажу, Кіндрате, щоб на всіх хватило...

Склеїв Кіндрат афішу сажнів на три, як не більше. На­писав усіх такими, як хотіли. А режисера в кінці вивів такими, що аж до Куземина (сім верстов!) було видко...

Готова афіша.

А де ж її чіпляти?

На дзвіниці батюшка не дозволяє, а так — ніде не помі­щається...

Вирішили почепити на бакалійній крамниці. Дістали дра­бину, приставили.

— Чіпляй...

Зібралося все село на ту процедуру дивитися.

Поліз Кіндрат на драбину, потяг афішу.

А тут хтось дядька Пилипа штовхнув... Поточився дядько Пилип, наступив на афішу й одірвав режисера, разом із «початок о 8й год. вечора»...

Як побачив те Іван Степанович та як закричить:

— Підводу, матері вашій чорт! Я вам покажу, як режи­сера одривать... Режисер — усе!

На підводу — й у город... І вечеряти не схотів... Вистава не відбулася...

Тепер не те... Тепер режисери не такі, щоб на літери звертали увагу... А раніш...

Хай йому абищо: справа вся ляснула.

ЯК ФРАНК1ВЦ1 МОСКВУ ПОВОЮВАЛИ (Документи з враженнями)

Отакий, приміром, висновок із рецензії В. Блюма в «Рабочей газете»'20 квітня Про перші вистави франківців у Мо­скві:

«Все це прекрасне, молоде, свіже. Молода радянськоукраїнська культура може пишатися з того, що її державний театр став на вірну путь...»

А такий висновок рецензента Юр. Соболева з «Вечерней Москвы»:

«Нам, москвичам, слід підтвердити, що цей театр справді стоїть на шляху шукання ритму й стилю великого сучас­ного мистецства...» Робить висновок і М. Волков в «Известиях»:

«Дебютний виступ показав нам здоровий і сильний художній організм, що щиро намагається поєднати наці­ональну своєрідність з передовими вимогами сучасної театральної культури. Про франківців можна говорити без

оговорок навіть в умовах дуже високого сценічного рівня всесоюзної столиці.

Всі художні непогодження з виставою («Вій») не хита­ють основного: український театр певно входить в сім'ю великих театрів всесоюзної ваги...»

І в «Труді» пише А. П.:

«Тепер ясно тільки, що Харківський український театр — велика культурна справа...»

Оце висновок про франківців московської преси... Ну що ж...

«Слава тобі господи, що до діла довела...»

Виходить, значить, що й ми в галузі театрального мистецт­ва не очкуром підперезані, що й ми вже навчилися підтяжки носити, не підсмикуємо штанів у гостях і маємо право стати за один стіл із старішою і з багатішою культурою...

Давайте пишатися...

А як по правді (так між нами!) признатися: тенькало... Так зокола ніби й хоробрі всі були, а там, усередині, оті «струни хоробрості» на тонку бриніли і деякі були потрібні м'язи мимоволі послаблялися...

Воно, знаєте, вдертися серед ГАБТів, МАБТів, МХАТів, Таїрова та «отого Меринхольда», та ще в цей момент як ізгадати наших славних попередниківнасадителів протягом так. сорокап'ятдесяти років у Москві нашої отої «культури» що ото:

По опеньки ходила. Цитьте. Коцюбеньку згубила. Цитьте,—

так воно якось той... Так ото ніби на державнім іспиті: — Лиха ж його, мовляв, година знає, про що тебе спита­ють. І чи з такої книжки ти вчив... Хто й зна... А потім так ото й розвіялося...

Іспит склали... Може, не на «весьма», але ж і більш як «задовольняюче».

Та ще до того й «професора» одного «засипали»... Вихо­дить, що й у культурних центрах за «професорство» такі люди беруться, що на своїй дисциплині знаються, як я на євгеніці...

Говоримо тут про Як. Апушкіна з «Вечерней Москвы», що розперезався з приводу «97»... І розперезався не про постановку тої п'єси, не про виконання її франківцями, а про п'єсу як таку... Назвав він «97» «неприятний інци­дент»...

І ось що вельмишановний «професор од театру» далі про «97» пишуть:

«П'єса Миколи Куліша «97» намагається бути чимсь

«вродє» «Шторма», транспортованого на Вкраїну...»

Багато ще дечого пишуть той вельмишановний рецензент про те, якою п'єсою намагається (тільки намага­ється!) бути «97».

І в кінці додають:

«Все це зайвий раз свідчить про примітивноагітаційну,

надзвичайно «плоскую» суть п'єси «97».

Чули?

«97» — транспортований на Вкраїну «Шторм»?! Не знають шановний «професор», що «Шторм» з'явився на два роки пізніше, як «97».



«97» — фальшива п'єса?!

«97» — вигадана п'єса?!

«97» — нічого спільного з революцією на Вкраїні не має? Мусій Копистка «рассуждает по прописи»? Отож треба вміти глибокодумно писати про революцію на Україні, знаючи про Україну з хрестоматії Галахова! Хоробрий «професор»! І хоробрий, а «засипався»... Буває...

Правда, інша рецензія про «97» не така зовсім. Ось вона яка:

«П'єса «97» дуже цінна для сучасного театру... Дія не раз переривалася оплеска­ми. Головний режисер Театру ім. Ів. Франка Гнат Юра виконує в тій п'єсі роль незамож­ника Мусія Копистки. Подивившись його в цій ролі, пересвідчуєшся, що Юра не тільки хороший режисер, а й прекрасний актор» («Радіогазета»).

І справді, приймає московська аудиторія «97» прекрасно... І оплески серед дії, і все таке інше, що викликала та п'єса в Харкові.

19 квітня франківці грали виставу для «всесоюзного хазяїна» — для II сесії ЦВК СРСР... Виставу влаштувало наше постпредство... На виставі були всі члени сесії, нар­коми, співробітники наркоматів і ін.

Театр вітав «хазяїна» промовою...

Стазили другу дію «97» і 1 та 3 дії «Вія»...

Вистава пройшла дуже урочисто...

Оплески припали на долю Г. І. Петровського: йому пле­скав після вистави Михайло Іванович Калінін...

Отак і повоювали Москву франківці... Що ж із цього випливає?

А випливає з оцього те, що не засовуймо ми «ручки в брючки», а ще з більшою енергією берімося за роботу, бо наздо­ганяти нам на культурній путі ой як іще багато кого треба!

«ДУМКА»


Нація ми співоча.

Співаємо... Не завжди, положим, добре співаємо, іноді виємо, іноді мимримо, але щоб отак ото колинебудь, хоч раз у житті, тихо посидіти — не можна. Не виходить.

Сидиш, приміром, і читаєш щонебудь дуже поважне, і зовсім ні з якого боку не вокальне,— ну, хоч, приміром, про переворот у Польщі,— навіть сам не помічаєш, що, читаючи «таку серйозну річ», виводиш потихеньку:

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка