В чотирьох



Сторінка2/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

Пролетарі всіх країн, єднайтеся!

М....СБКА СІЛЬРАДА. М....СБКОГО РАЙОНУ.

І серп із молотом на тій вивісці переплелися...

Біля церкви під оградою вівці оботарилися... Похнюпили голови й думають думку овечу... А баран голову над отарою підвів... Казання ніби баран каже, а вівці слухають... А над вівцями церква. Біла така церква з хрестами й з банями... Стоїть біла церква, а під нею вівці...

А село простяглеся... Як отуди — то до ланів воно простяглося й вітряками розмахує, а як отуди — так село те гаєм осиковоберестководубовим закучерявилось, збігло з невеликого узгір'я й перервалося... А од його луг послав­ся... Зелений такий луг, аж до Псла послався... У Пслі луг купається, через Псьол перепливає й вільхами береться... Це — як просто і як ліворуч... А як праворуч — то луг знову у двори вскікує, у хліви, у вулички... То — село... То — Нижня М....а.

Так от, значить, і село...

Хати, комори, хліви, колодязі, льохи, школа, гамазеї, кооперативна крамниця, чоловіки, жінки, хлопці, дівчата, діти... флора й фауна...

Хати — це такі будівлі чотирикутні, соломою вшиті, а зверху бовдур... По боках у їх, у хатах тих,— вікна. Тут (не на вікнах, а в хатах) населення обід варить, спить і дити­ну колише.

Комори — це такі будівлі чотирикутні, соломою вшиті, а зверху нема бовдура. Всередині в коморах засіки... У засі­ках нема зерна, нема й борошна... Скоро буде...

Льохи — це вниз, у землю.

Поза хатами — флора, а біля хат — фауна.

Найголовніший представник селянської фауни є Манька — це тварина на чотирьох ногах, з рогами і з телям. Звуть її ще коровою. Держать її селяни в себе, бо всі вони переконані, що Манька дає молоко. Це одвічна помилка. Манька багато їсть, багато п'є, водить телята, махає хвос­том, реве й ускакує в шкоду... Коли її приженуть додому, тоді хазяйка каже:

«Оце тільки й нацвіркала».

Ззаду в корови теля. Це — майбутня корова... Тепер воно живе для того, щоб висисати корову...

Збоку в корови — Рижа. Це — телиця. В списках вона значиться як одна голова рогатої худоби. З неї так само має бути раніш, ніж треба, корова, яку висисатиме теля і про яку населення казатиме:

«Хіба того молока наїсися? То так вона в мене... Без коро­ви, знаєте, якось воно не так... Усетаки є кому в дворі все до цурки поїсти... А молоко... Ми його не дуже їмо... Хіба ото діти...»

Із фауни ще є воли... Це ті самі корови, тільки чоловічого роду. Держить їх хазяїн для того, щоб любити їх... Любов хазяйська — воли... Вони — воли ці — мірка для минулого:

«Колись були воли! От воли! А тепер хіба їх напасеш?..»

І гладить хазяїн їх, і за роги бере, і по шиї їх ляскає...

Худоба ця дуже бистра й ремиґає...

Ремиґати — це значить ніби морожене після обіду їсти... Люди до цього ще не дійшли, це воляча привілея...

Волами тут землю орють... Робота дуже бистра...

Дрібніші представники селянської фауни суть: Ряба, БришкиБришки і Рятуй...

Ряба — це свиня. Свиню всі знають, їх скрізь багато.

БришкиБришки — це худоба з довгою вовною, чорна або сіра, мекає і страшенно дурна. Одно слово; вівці.

Рятуй — це чотиринога тварина, що вискакує з двору і на всякого проїжджого гавкає...

Із птаства на селі бачимо — курей, качок, гусей... Курей найбільше. Вони несуть яйця, вигрібають на вгородах насін­ня і правлять за «яблуко роздору» між чоловічою й жіночою половиною населення.

Флора — поза хатами. Різноманітна: картопля, цибуля, гарбузи, хрін, любисток, буряки, м'ята, окріп, канупер, жалива, лобода, вишні, яблуні, груші, дуби, ясенки, берестки, осики й багато інших.

Із комах найбільше трапляється мух.

Панує над усім над цим так зване населення.

Населення, як ото ви вже читали, поділяється на чо­ловіків, на жінок, на хлопців, на дівчат, на дітей і на попа.

Чоловіки — це те населення, що з бородою, в картузі або в шапці й з цигаркою в зубах або в руках. Це населення кріпке. Ходить воно в черевиках «джіммі» тілесного кольо­ру, штани й сорочка в його з шевйоту білого кольору, а руки в його виманікюровані. Манікюр воно робить не на нігтях, а на пучках великого й указного пальців, і манікюр той чорножовтий на колір. Живе це населення дуже рідко в хаті. Більше воно або на полі, або в дворі, або в коопе­ративній крамниці. В хату воно заходить тільки для того, що спитати: «Вже наварила? Давай».

Чоловіки тут хліборобствують, тобто роблять хліб... Ро­бота ця дуже легка й дуже некваліфікована... Це не те, що в місті в конторі якій, чи в тресті, чи в синдикаті. Там (у місті) доки встанеш, доки одягнешся, доки прийдеш, доки сядеш... І цілих вісім годин сиди, сиди й працюй... А потім на два тижні відпуск. А селянин увесь час у відпуску... Тут саме тобі «удовольствіє»... Цілий день на свіжому по­вітрі... Тільки встав — і вже на дачі... У поле виїхав — сонце світить, вітрець... І нічого й не робиш.... Воли плуга чи борону тягнуть, плуг землю оре, борона заволочує, лопата огород копає... А ти тільки ходиш та батіжком чи істиком помахуєш... А як на городі, то тільки нахиляєшся та но­гою надавлюєш на лопату, а вона сама в землю грузне... Потім зерно в землю вкинув — воно собі й росте... Само росте... Потім помахав, помахав косою — воно й упало... Само впало... Потім помахав, помахав ціпком — воно з колосу й випало... Млин змеле, руки замісять, сиди тільки та їж.

У конторі й у «входящий» запиши, і у «виходящий» запи­ши, і ордера напиши, а тут само росте, а ти тільки їж... І все на свіжому повітрі, все на селі... На дачі... Харашо... Це — чоловіча робота.

Жіноча так само не тяжка... Жінки — це люди в спідни­цях і платках... Вони варять... Ото встала, корову видоїла, свиней нагодувала, дітей нагодувала, покопала, пополола, попрала, пошила, пов'язала, попряла, поткала, помазала, наварила, напекла, на поле збігала — і гуляй собі... Рано тільки дуже вони встають. То спеціально для того, щоби схід сонця зустрічати, бо дужетаки він гарний тут... Повітря

чисте, холодочок такий приємний, роса слізьми дрібнень­кими на травиці на шовковій... Ну як ти тут спатимеш?! Вони й устають... І так щодня...

Хлопці — це майбутні чоловіки.

Дівчата — майбутні жінки.

Діти — майбутні хлопці й дівчата...

Піп — це батюшка... Це — від бога. Він учить, як на світі божому правильно жити та книші їсти... Харч у його «льогкая», бо в писанні сказано: «Не одним хлібом жива буде людина, а треба ще й до хліба...»

* * *

Оце й є село. Оце й є та штука, до якої лицем оберну­тися слід.



Посеред села майдан великий... А на майдані кізяки ко­ров'ячі. Ця штука на торт Покровський скидається, тільки значно від торта корисніша, бо не було б кізяка, менше було б тортів...

Так от як станеш серед майдану того великого — вихо­дить чудернацьке діло... З «лицем» твоїм чудернацьке діло виходить... Як повернеш «лице» до сільради — до церкви виходить спиною... Як повернеш «лице» до церкви — до сільради виходить спиною...

От штука...

До великої садиби з коморами, і клунями, і повітками повернешся — до халупи виходить спиною... До халупи повернешся — до великої садиби спина вигнулась...

І ото як, приміром, Сільмаштрест плуга продає за готівку за 40 крб., а як у кредит за 50 з гаком, то він не «лицем» продає, а зовсім навпаки...

І ото коли агенти воли в дядьків купують та потім за ті воли по 10 карб, виплачують — то не «лицем» вони купу­ють, а зовсім іншими органами...

Багато, ой як багато на селі вуличок, вулиць та завулоч­ків...

Гнучку шию треба мати, щоб «лице» до села вистав­ляти.

А в кого товста шия — хай краще в гросбух дивиться... А село лице любить і радіє, як хороше лице бачить...

ТЕ, ДО ЧОГО J ЛИЦЕМ, J МОРДЯКОЮ ПОВЕРТАЮТЬСЯ

Отак через вигін ідешідеш, а потім у вуличку повертаєш і далі йдеш...

Минеш справжнього попа... Минеш розстриженого попа... У справжнього попа кінь весело хвостом крутить, бо книші кінь їсть... У розстриженого попа кобила сумно хвостом крутить, бо книшів кобила не їсть... Минеш іще, іще минеш, а потім уже вітряки крилами розмахують...

Дотирають вітряки останнє торішнє, а з вітряків бороди визирають, на прийдешнє дивляться, на цьогорічне.

А оте прийдешнє за вітряками...

Як станеш отак на шляху та як глянеш і на схід, і на захід, і на південь, і на північ, а воно, оте прийдешнє, стоїть, а воно наливається, а воно красується, а воно хвилюється, а воно цвіте, а воно шумить, а воно гомонить, а воно радується...

І радує...

А бороди сміються, а бороди шуткують, а бороди милу­ються...

Бо прийдешнє радує...

— Стояв оце, діду Пилипе, на межі, так видно, як пше­ниця з землі лізе. Отак дивлюсь, а вона гонить стрілку, го­нить, гонить...

— Дощі ж благодатні! Вилазить з ріллі те, що ніколи вилазити не думало... Так і пре...

— Коли б ще моя стара не вилізла... А то ще як пожене й її в стрілку, хай господь милує...

Радуються бороди...

Бо є з чого радуватися... Станеш на межнику, а жито тебе по обличчю: Лясь!

Дістає жито до лиця твого до обвітреного... Вітер його хилить, а воно: лясь... Так ніби сказати хоче:

— Повертайся, сукин коту, до села оцим самим місцем, по якому тебе я цьохкаю! Повертайся!

Лясь!


Та шумить, шумить.

Та нахилиться, нахилиться повним колосом, та припаде, припаде до землі чорної, а потім випростається, стане й на­ливається...

І дивишся ти на його колос стозерновий і бачиш, як пухне зернятко, як полова роздимається...

Ось на школи налилося, ось на лікарні, ось на Червону Армію...

Ось роздалося на промисловість... Це так швидко, швидко наливалося.

— На який же ти відсоток,— питаю,— полове та крас­не, на спекулянта наливаєшся?

— Я б,— каже,— на його, сукиного сина, й зовсім не на­ливалося, так нічого не зробиш: єсть і досі вони... На коопе­рацію — каже,— так наливаєшся, як мед їси... Ну як тільки почуєш, що на спекулянта соки з землі тягнеш — ніякого апетиту. Ну, просто й сік той якийсь ніби гіркий, ніби весь він не з радісного поту селянського трудового, а ніби на йогб впала найгірша краплина, гіркагірка та важка, що від захе­каного серця селянського на чорну ріллю котиться...

І замислилося жито...

А потім тяжко зітхнуло та й каже:

— Ще ж і на попа наливатися треба, і на дяка, і на пала­маря, і на преподобних, і на богоносних, і на рівноапостольських, і на великомучеників. От народ! Живими були — їли, а на мощі попереверталися — ще більше їдять!

Та похитало жито сумно колосом, та само до себе:

— Наливайсь, наливайсь! І на попа наливайсь! Може ж, колинебудь хоч не я, так онуки мої не наливатимуться...

Наливається жито... На всіх наливається.

* * *


І озима пшениця наливається. Наливається й стогне...

Застогне колосом зеленим і валиться, під колінце підко­шена.

Біленький черв'ячок звалив її.

Упаде пшениця, уткнеться колосом у землю вогку й ридає: — Принцесу,— плаче,— Гессенську Алісу з чоловіком Миколою II, з дітьми, з камергерами, з флігельад'ютантами, з генералітетом, з правительствующим сенатом перемогли, а мухи гессенської не переможуть. Хазяї! Щастя,— каже,— твоє, хазяїну мій любий, що стебло в мене не таке, як у бу­дяка. Підняла б я тоді сорочку та по тому місці, яке чухаєш: раз! раз! Не засмічуй поля! Переори стерню глибоко! Вилущи стерню! Роби все вчасно! Не знаєш сам, що робити,— агронома спитай! На дослідній станції довідайся! Та колю­чим його стеблом, стеблом!

І плаче озима пшениця...

А гречки цвітуть, та пахнуть, та бджілками дзвонять:

— На гречану кашу прем, на гречану кашу прем! Дзень! Дзень!

А ярова пшениця важко:

— А я на книші! А я на книші!

А ячмінь вуса довгого випустив, голову похилив та до мене:

— А йди сюди поміряй... Чи до жита не дорівнявсь?

— Дорівнявсь. Так із тебе ж яшники! Куди ж ти лізеш? А він вусом:

— Шшш!

Мовляв, геть! Яшники теж не погано, коли з салом чи з сме­таною. А од мене й свиня як свиня й корова як корова...



— Правильно! Рости!

Повертався я додому, так вони всі — і жито, і пшениця, і ячмінь, і гречка, і просо — як гаркнуть:

— Уродили! Уродили! Уродили!

— Ну й добре, кажу, зробили, що вродили!

— Ми,— кажуть,— уродили оце. Так тепер сила всякого люду до села «лицем повернеться»... Перекажи, будь ласка, там, де слід, щоб лиця підходящі поверталися... Хай там «Сільський господар», Хлібопродукт, Держбанк, Українбанк... Щоб поменше отих хапунів, що на базарах та на яр­марках з воза клунки тягнуть. А як їхатимуть ті, кому слід їхати, то щоб на зсипищах до дванадцятої спали, а потім щоб чай пили та щоб хазяїна нашого за квитками до полудня ганяли, а ми щоб на возі лежали...

— Перекажу!

А сонце гріє... А вітрець віє...

От тільки волошок по житах небагато... Для тих, що в бі­леньких платтях, на полі нецікаво: саме жито. Хай не їдуть...

І ВУЦВК, І РАДНАРКОМ, І ДЕРЖПЛАН, І У ЕР, І... І...

Одне слово, сільська Рада, а найчастіше просто собі «спад­ком».

Над нею, над установою тою, червона вивіска, з серпом та з молотом, а сама вона — невеликий, залізом критий буди­

нок, а круг його дерева... То парк... І не простий парк, а кня­зівський, і будинок не простий, а князівський...

А тепер сільська Рада...

Буває...


За Радянської влади, як той казав, усього буває...

Он у тій кімнаті, де голова править, може, колись «дійсвительний тайний» сидів, а тепер голова сидить, і зовсім не «тайний», а видать його з усіх боків...

А як ліворуч, де, розповідають, її сіятельство будуарились,— там селяни книжки читають і на князівському роялі бринькають, бо там хатачитальня...

Колись там княжата плодились, а тепер там свідомість «плодиться»...

Буває...

Князі ШиринськіШахматови селом цим колись воло­діли... А тепер воно наше... І парк наш, і поза парком наше, і перед парком наше, і туди наше...

Колись було:

— Чия земля?

— Калитчина. А тепер:

— Чия земля?

— Наша... Буває...

Так і оцим селом, що на горбі за парком, і самим парком, і отими полями, що поза селом парк той квітчають,— усім оцим селянським скарбом ота сама сільрада править...

Чотири тисячі п'ятсот чоловік населення під цією сіль­радою...

Сидить у їй голова, сидить у їй секретар... Сидять уже, як сонце тільки зза обрію витикається, і сидять іще, як сонце вже за обрій ховається... Сидять і пишуть... Пишуть і говорять...

Тут нема з 10ї до 4ї, тут до десятої і після четвертої... Тут нема «без докладу не заходити», а тут тільки рип:

— Здрастуйте!

— А подивись, скільки там ти мені продналогу нацокав? Подивись...

— А скажи мені, як ото воно з отою лучкою, що за Хоминою пшеницею ріжком пішла?

Скажи...

— А може б, оце ти нас повінчав сьогодні? Вінчай...

— Дід сьогодні приставилися... Ховай...

— А мені бог доньку вчора послав! Хрести...

І за попа, і за дяка, і за диякона...

Все оте в цім будинку невеличкому, залізом критому.

Скільки в столиці є наркоматів?

Скільки в столиці є комісій?

Скільки в столиці є комітетів?

Всі вони, пошли їм боже здоров'я, урядують...

Всі вони пишуть так:

— Усім губ...

В губах папірці ті по відповідних відділах... Відділ той чиркчирк:

— Усім окр...

В окрах усі папірці по відповідних відділах... Окри ті:

— Усім рай...

В райях всі вони по відповідних відділах... Райї ті:

— Усім сіль...

І отут ота хмара з усіх відділів висипається перед головою чи перед секретарем отакою купою...

І сидить голова в невеличкому будинку перед невеличким столиком і дивиться на ту купу паперу писаного...

Він і Наркомос, він і Наркомзем, він і Наркомздрав, він і Наркомвнусправ, він і Наркомюст, він і УЕР, він і Держплан, він і ЦСУ, він і ТАПУК, він і Доброхем, він і МОДР, він і ДОБРОБУТ, він і трест, і синдикат, і Наркомфін, і ВУЦВК...

Йому й косити, йому й полоти, йому й на пар орати, йому й на зяб орати...

І все йому «за особистою відповідальністю» й «негайно»...

їйбогу, по тридцять п'ять окремих папірців сільрада на день одержує...

А ще ж і неписьменності всієї не ліквідували...

От запишемо, як ліквідуємо!

«ВІВЧАРСТВО»

«ВІВЧАРСТВО» — це значить викохувати вівці... А вівці тварина, як ви знаєте, дуже корисна, бо дає молоко, дає вовну, дає хутра овечі, дає баранину, дає ягнята, а ягнята дають смушки, смажене ягня й шашлик...

Користі з овець чимало, а викохувати їх справа для госпо­дарства прибуткова.

І викохують хазяї вівці... Викохувати вівці діло не мудре.

Упасти їх легко, і стригти їх не тяжко, і в зимі їх годувати не велике діло, бо їсть вівця щонайгрубіше сіно, і тре вівця і бур'ян, і солому...

І з вовною мороки небагато: пострижи, помий, помикай, попряди, потчи... І все...

А з «бараниною» та з «смаженим барашком» — не робота, а іграшка: бери і їж...

Отже, виходить, що вівчарство діло не тяжке і не хитро­мудре...

Одна тільки у вівчарстві є штука, що до того заморочує голову, до того мучить вівчаря, що:

— Або заріж, або вмру! Та їй же богу, отут ляжу й умру! Штука ця — баран.

Потрібний він на якихось там дватри дні для твоїх десятка овечок, а держи його цілий рік!

Не держатимеш — ягнят не буде...

Держатимеш — годуй його, ірода, цілий рік...

Та то ще нічого — годуй! Ні, ти встеж за ним, щоб він на дурницю чужі вівці не повалував!

От у чім заковика!

Ти ж держиш барана, а п'ятдесят хазяїв не держить, на твого надіються... Підеш до їх:

— Здрастуйте!

— Здрастуйте!

— Баран там мій ув отарі ходить... Так треба це, щоб похорошому... Ягнята ж і у вас будуть, а годувати мені самому! По тридцять копійок од вівці — тоді хай ходить...

— Та... І за віщо там по тридцять копійок?

— Як за віщо? За ягнята!

— Будуть і так!

— Так знайте, що не буде ягнят!

— Та...


Отут і починається...

— «Воспреп'ятствувать!»...

♦ ♦ ♦

— Ший, жінко, баранові фартуха!



— Не хотять платити?! Що воно й за народ такий... І шиється на барана фартух...

Іде баран ранком ув отару, як «чистая горничная». З фар­тухом...

Дуля у вас буде, а не ягнята!

* * *


Приходить баран додому.

Тяжко баран дихає, лоб у нього мокрий, роги набакир, фартух на боці, ноги волочаться... Уконтінтувавсь!

— Прив'яжи й не пускай! Не пускай, хай у хліві стоїть! Прив'язали барана...

— Піди поклади баранові сіна!

А на майдані якраз вівця мекнула.

Баран «прижки у вишину»! На приз! Ясла по хліву, як авто їздять!

Хазяйка з сіном, а він її:

— Бац!


Летить з хліву хазяйка, а за нею сіно, за сіном баран, за бараном ясла...

— Од'яжи, бо вб'є!

Цюк сокирою по налигачеві, і баран, як «ГореПрочь» 1 через тини, через городи — на майдан! Ммме!

Або заріж, або вмру!.. їй же богу вмру!

* * *

Так, ото найтяжча у вівчарстві справа держати барана й не пустити до чужих овець! А решта — дрібниці.



«МОЛОЧАРСТВО» (Ідилія)

«Тихесенький вечір на землю спадає...» Це щодня... Такий уже того вечора тихесенького обов'я­зок...

Корівки додому йдуть, головами покивують, хвостами помахують...

' Кінь такий біговий.— (Авт.)

Телятка за корівками біжать, помукують...

Пастушки за корівками йдуть, матюкаються...

У дворі Маринка Ваську чукикає, примовляючи:

— Цить, Васильку, цить! Мама корову видоять, моньки дадуть! Цить, Васильку, цить! Та замовчи, кістка тобі в горло!

Батько з луки прийшли, на призьбі сидять, цигарку із «Товарищ, строй воздушный флот!» крутять... Курочки на вгороді гарбузи вигортають... «Тихесенький вечір на землю спадає...»

Мама зараз корову доїтимуть...

— Миню, миню, миню! Стій, гніда, стій! Тррр! Стій! Та стій, бодай ти в ката в стовпах стала! Пилипе, та йди подерж, доки видою!

— Тррр! (Це Пилип).

Мама сіли, за дійку вхопились — сіп!

— Виссало! Ой, рятуйте! Знову виссало! А бодай же твого сукиного сина путь погибла! Гони! Пилиипе! Виссало! Гони, бо теля пропаде!

— Хай воно тобі здохне! Сама гони!

— Гони! Гони теля, а я того сучого сина ганятиму! Куди ж ти дивився, тобі б повилазило?1 Кажи, га?!

— Та, їйбогу, не виссало, я ж дививсь! То воно само вис­салось!

— Рибу тобі вудити, сучий ти сину?! Я тебе повудю! Я тебе повудю! Куди ж ото ти тікаєш?!

— їйбогу, не висисало!

— Прийдеш, шкуру спустю!..

«Тихесенький вечір на землю спадає...» Тато теля на корді гонять:

— Брички! Брички! Брички!

— Гони, Пилипе, бо пропало теля!

— Та гоню!

— Пилипе!

— Га?


— Гониш?

— Гоню!


— Виссало?

— Хай воно йому здохне!

— Та ти сам би оце випив глечиків зо три, щоб недаром бігать!

— Іди к чорту!

— А я тобі казав: вимасти дійки кізяком — не виссало б!

— А я тобі казала: зроби з гвіздків намордник — не вис­сало б!

А лелека стоїть на одній нозі на хаті, дивиться на хазяїв, сміється й думає: «Якби оце вимазати хазяїна в кізяки, а ха­зяйці ремінець із гвіздками почепити,— молоко було б!»

«Тихесенький вечір на землю спадає...»

Виссало!

КОСОВИЦЯ


Коли трава в'яне...

Тоді вона сіріє й жовкне, і стебло її зморшками береться, і нема в ній життя, отого життя, що й зі стебла, і з листа зе­леного силою дзвенить...

Тоді хилить трава голову й чекає...

Вона, мабуть, знає, що прийдуть білі штани й біла сорочка, що дзенькатиме від мантачки коса, що з отої дірки, що під брилем, вискочить:

— Господи, благослови!

І гостра криця в стебло впнеться... А трава ляже на бік у покоси, й засохне. І нема вже трави, а є тоді сіно... А сіно те з соломою перемішають, кинуть у ясла... І тертимуть колись зеленобуйну траву кобилячі або во­лячі зуби...

А потім упаде вона кізяком у хліві, зберуть її докупи, пол­лють водою й міситимуть із неї «цеглу».

Горітиме потім та цегла й димом піде або зостанеться попелом на вгороді, де й вікуватиме, аж доки не засурмлять сурми архангельські і не сяде «Оченашу» на престолі і не скаже:

— Товаришу Іване Кіндратовичу Недодериматня, а якої ви трясці не вгноювали попелом ріллі своєї?.. Не знали, що попіл для вгноювання штука хороша? А про те ж у газетах раз у раз писалося!

— Оче нашу,' скаже Іван Кіндратович Недодеримат­ня,— що єси на небесі... якби воно знаття?!

І скаже «Оченашу»:

— Вхопить Івана Кіндратовича Недодериматню й увер­гнути його в піч огненную... Додрать йому матню його од пояса до пояса й посадити його, грішного, на стерні його! Хай коле йому стерня його завжди, нині, й повсякчас, і на віки вічні.

І засурмлять янголи й архангели у труби срібноголосі:

— Ааамінь!

Травицина кар'єра...

Сіріє колись зелена трава, попеліє, жовкне, хилить голову свою й чекає смерті...

* * *

Коли в'яне зелена трава, тоді клепають коси. Тоді пробу­ють коси на палець, гострять коси брусом і мантачать...



Тоді по ярмарках і в кооперативних крамницях довго ви­бирають коси, беруть їх за пупець, б'ють носком об землю чи об лавку і довго до дзвону прислухаються...

Дзвоном коса по селянських барабанах б'є і розказує майбутньому хазяїнові, чи тверда вона, чи м'яка вона, чи уходиста...

Тоді м'яка коса дзвонить довгим, слабеньким:

— М'яакккаа!

Дзвоном сильнодзвінким і коротким б'є тверда коса:

— Я така!

Одкладається м'яка коса й береться тверда коса, клепа­ється й на кісся набивається... Тоді на луках скрізь:

— Дзеньдзень! Дзеньдзень! Траву косять...

» * *

А коли гурт чоловіка в п'ятдесят на луці вишикується!!



«Обчеську» валять!

Як ото в пісні співається:

Вийшли в поле косарі Косить ранком на зорі, Гей, нуте, косарі, Що не рано почали...

Тоді мантачать!..

Ах, як тоді мантачать!

Тоді так мантачать, що не косовиця перед вами, а мантачиця.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка