В чотирьох



Сторінка20/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   34

Котилася та ясная зоря Та й упала додолу...

Мабуть, нас, українців, господь виліпив з тої глини, з якої тепер ув Опішньому гончарі тих коників, що їм у хвіст свис­тять, ліплять...

З такого матеріалу, як наш народ, очевидно, не дуже тяжко організувати зразковий хор...

Приміром тому — «Думка»...

Я не кажу, що художнє керівництво «Думки» — Нестор Городовенко — мало праці приклало, щоб так удоскона­лити, одшліфувати й довести капелу до такого бездоган­ного з усіх боків стану...

Незручно в коротенькій «рецензії» наводити статистичні відомості, скільки на цім ділі побито смичків, потрощено паличок: це все ж таки «рецензія», а не статистичний звіт...

Без «смичків» не можна. Капела — колектив... А ми, нівроку нам, до колективної роботи такі щирі, як був щирий у мого діда борозенним віл половий...

Сам — співаєш... А в хорі — «два дієзи вбік»...

Ясно — роботи було, очевидно, дуже багато...

Наслідки — блискучі...

Коли слухаєш «Думку» і заплющиш очі — орган... Ну, достоменнісінький тобі орган... П'ятдесят із гаком чоловік стоїть перед нами на кону, п'ятдесят людських горлянок співає, а виходить, ніби одна людина має в горлі п'ятдесят отих різного тембру (чи як там воно зветься) струн і вод­нораз дме на ті струни — вони й гудуть...

І діло дійшло не тільки до «Котилася та ясная зоря», а дійшло воно аж до Гайдна, Шумана, Вагнера і ще до якихось дуже знаменитих (прости мене господи, бо я таки не дуже на них розуміюсь) людей у музиці...

Західноєвропейський репертуар...

Он куди вже сягнули...

І який широченний діапазон!

Вагнер і «Зайчик»...

Гайдн і «Козенятко»...

Танєєв і «Ой п'яна я, п'яна»...

А найголовніше в тому всьому те, що відчуваєш, слуха­ючи в «Думки» Вагнера, і захлинаєшся з реготу од «Ой п'яна я, п'яна»...

Подать уміють...

Ти ото сидиш, уха розвісиш, рота роззявивши (бо дуже ж таки хороше співають), а «Думка» бере пісню, робить із неї горішка і в рота тобі:

— Ковтай, свате.

Чіткість, виразність, завершеність... Так і з білоруськими піснями...

Співають їх так, ніби вони для капели не чужі, а свої, рідні, що сидять у ній у крові, як і українські, народні... Прекрасно...

От якби ми та сільське господарство так могли налаго­дити, як пісню.

Перепічки б самі на полі родили... їйбо, правда.

НАРОДНА АРТИСТКА

Коли оце отут вивелися на папері слова «народна артист­ка», сусіда мій, зпоза спини дивлячись, питає:

— Про кого це ви? Про М. К. Заньковецьку?

— Ні.

— Про ЗатиркевичКарпинську?



— Hi.

— Про Ліницьку?

— Ні.

— Так тоді про Ганну Іванівну Борисоглібську?



— І вгадати, кажу, не дуже тяжко.

Чого вже там, положим, справді, і не вгадати, коли серед ук­раїнських артисток «золотих часів» нашого народного театру («народного» — навмисно. Не — «побутового») ці чотири ймення — чотири великі й світлі зорі, що протягом багатьох десятиліть ясним світлом зоріли на шляху нашім театральнім.

Сьогодні про. одну 3 них, про Ганну Іванівну Борисо­глібську.

Ганна Іванівна святкує (а разом із нею й увесь театр український) сорокалітній ювілей своєї теа­тральної роботи.

Ой, як же ж багато довелося б оце нам отут писати, коли б намагалися ми рік за роком простежити за всіма отими 40 роками «борисоглібського» життя.

Доводилося колись уже говорити, що сорок літ пропра­цювати в театрі взагалі — це вже патент на «великому­ченика».

Пропрацювати 40 літ в українському театрі — це вже справжнісінький «страстотерпець», бо, за арифметикою Малініна й Буреніна, сорок літ праці — це щонайменше 400 (чотириста) років нормальної роботи за нормальних людських умов.

Ганна Іванівна ці 400 років із честю попрацювала, і не взято її за це живою на небо («Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко»), а бігає (їйбогу, правда) й досі Ганна Іванів­на по конструкціях.

* * *

Ось вона — праця та.



«Одного разу (це було в Ялті) мала бути в мене дитина. Я грала Секлету в «За двома зайцями». Страшно мені було, щоб на сцені не трапилося чого. Надходить третя дія — танки, а я чую, що отто витанцюю на світ артистку або актора нового... Що пережила — одна я знаю. Танцюю, а сама вбік лице повертаю, бо плачу й боюся... Перетанцю­вала. Прийшла додому, злягла в ліжко й подарувала Мельпомені (матері моїй) артистку...»

— Тепер — не те. Тепер би й я не від того, щоб родити, бо чотири місяці до та чотири після... Ходи собі, роди собі... А щоб, як тоді було, щоб дай веселого:

Ой випила, вихилила, Сама себе похвалила,—

а в тебе вже ототот, так так я не хочу. Так дуже тяжко.

Ах, та що я вам буду розповідати про життя українського актора. Що ви — самі не знаєте, чи що?

І в таких умовах треба було творити, треба було піднести майстерство акторське на таку височінь, на яку піднесла його славетна артистка Г. І. Борисоглібська.

І майстерність, і престиж українського театру.

Із міста в місто, із села в село — сорок літ, все життя, тіло й душу свою несла Г. І. Борисоглібська на вівтар того, що «так безмежно любила».

І тепер іще не підсумки, і тепер іще є «порох у поро­хівницях», щоб радувати наше покоління майстерством своїм.

* * *


Може, життєпис Ганни Іванівни треба? Хіба ви її не знаєте?

Коли не 'знаєте, значить, ви не цікавились історією укра­їнського театру.

А коли ви не цікавились історією українського театру, значить, вас взагалі український театр не цікавить. Навіщо тоді вам її життєпис.

З 1886 року Ганна Іванівна — не Ганна Іванівна, а Секлета, Риндичка, Лимериха, і ще «иха», «иха», «иха»....

І така «иха», що тільки вона та ЗатиркевичКарпинська й були такими «ихами»... А тепер залишилась тільки вона одна. І, мабуть, уже й не буде більше таких «их», бо вже їх і в українському тіравописі похерено.

На нове повернуло.

І Ганна Іванівна на нове повернула. Вже на конструкціях... Уже «Мандат», уже нові «Зайці».

І тут, як і там, Ганна Іванівна Борисоглібська є Ганна Іванівна Борисоглібська.

* * *

Сорок літ — народному театрові! Хіба не народна артистка? їйбогу, народна.



«ПОЗОРИЩЕ»

До Баку, азербайджанської столиці, літав оце аеропла­ном.

І от що:

— Якби був знав, не полетів би!

І не через те не полетів би, що погано там чи небезпечно летіти,— сама подорож нашими пасажирськими аероплана­ми, крім насолоди, нічого не дає, а не полетів би я туди ніколи, якби був знав, що зустріну там «плем'я дикунівлюдожерів», що зіпсували дощенту хороший повітряний настрій.

Зустрів я там (аж згадати страшно!) «Украинскую труппу имени Т. Г. Шевченко», що порозліплювала по ба­кинських парканах великі свої червоні афіші.

Керують тими «шевченківцями» якийсь С. Дорошенко, що править у них за «главного режиссера и зав. художественной частью», та якийсь М. Сагайдачний, «ответственньгй у них «руководитель».

Грають вони там у помешканні Тюркського роб.селянського театру.

Ну, знаєте... Бачив я в своєму житті всякі трупи. Всього доводилося на віку. Але, слово честі, я ніколи не міг навіть у думці припустити, щоб щось подібне було на терені Радян­ського Союзу.

Не зумію я, мабуть, змалювати тут оте чудоюдо, бо людських слів не вистачить, дикунських не знаю, а «непечатних» писати не можна...

«Надо, товариші, відєть, чтоби вєріть».

Ну, звичайно ж, «№№ пєнія і гопак по ходу п'єси».

Ну, звичайно ж, репертуар: «Посланець Богдана Хмель­ницького», історична драма, «Молдавський принц» «з музи­кою, пєнієм і танцами», «Штукарка», «Мазепа» (по Пуш­кіну), «Ой не ходи, Грицю», «битовая драма»...

Ну, розуміється ж, після кожної п'єси великими літерами приписка:

«По ходу п'єси пєніє і гопак».

Це все так.

Але ж яке «пєніє» і який «гопак»?! Ну, давайте,— спробую розказати...

* * *


От вам «Посланець Богдана Хмельницького», історична драма. Автора на афіші не показано. Якийсь там «пан» хотів убити вдовиного сина, та не вбив, тільки поранив, і він десь зник. Удова та, не знаючи цього нічого, виходить заміж за того пана. Потім той син вертається додому з вій­ська Богдана Хмельницького. Його ніхто не пізнає, він гово­рить панові, що знає вдовиного того сина, пан його підкупо­вує вбити сина, він говорить, що він уже його вбив, дає на це докази, мати це чує, хоче вбити його, тобто свого сина, бо не знає, що то її син, і т. д.

Я не дивився до кінця,— на дві тільки дії сили вистачи­ло,— але спочатку така «зав'язка», що менше як 4—5 тру­пами справа ніяк не кінчиться.

Гра акторська?! Давайте краще про це не говорити. Ба­чили отару баранів під електричним світлом? Ото така й гра! Одно мекне, друге мекне, а потім — разом. Маса, значить.

Найталановитіший із акторів (ну ясно ж — комік!) грав роль слуги, на манір Омелька з «Борулі». Талант! Великий ентузіазм у глядачів він викликав увесь час тим, що одчиняв задом двері.

Випне його, те місце, де в нього талант сидить, та як ужа­рить у двері — так двері й розскочаться! Глядач — гогого! Го!

Далі «по ходу дєйствія пєніє і гопак» («гопак» — велики­ми літерами). Отут уже — два!

Починається це «по ходу дєйствія» так. Вибігає служниця:

— Пані, там хлопці та дівчата йдуть. Може, покликати, щоб заспівали?!

— Та й клич!

Вривається банда в папахах, у червоних штанях, дівчата в корсетках, у позасиджуваних мухами квітках і в черевикахчовниках (модних), а деякі так просто в отих хатніх шльопанцях.

Морррди?! Господи, ти ж бачив, кого ти творив?! Починається «пєніє» під «оркестр под управлєнієм». Співають «Ой на горі василечки сходять». Чергування

дикого реву з хрипучим піаніссімо. А що мене завжди в пропасницю кидало,— це кінець кожної пісні у вико­нанні отаких «хорів». Знаєте, коли перед останнім акордом все припиняється: стає музика, стає хор... І раптом надимаю­ться всі й рвуть останній акорд. Рвуть з виряченими очима співаки, аж присідають та рвуть, ріжуть скрипки, дують сурми й гримить барабан. Щось таке нечуване робиться. Гойдаються лампи, дрижать вікна, одчиняються в фойє двері.

Рвонули!!!

Тоді:


— А дазайте веселішого!

— Давайте!

Боже ж мій, господи!

Тут уже смерч, ураган, вихор.

Маса крутиться на заднім плані, а з неї, з маси, вилітають пари. Вилітають з гиком, з галасом, з ревом. «Кавалер» кида об землю шапку, кричить щось пронизливе, стрибає вгору, б'є або ногами, або просто задом об землю і... пішов. Він «видєлує» па і ногами, і руками, і спиною, і задом, і живо­том. Він вигукує, кричить, лящить, рррявчить.

А решта, позакладавши пальці в рота, свистить.

«Дама» пливе павою, мотає головою, ляскає в долоні, і ля­щить:

— їх! їх! їх!

Наче її хтось за найпекучіше місце — щип! щип! щип!

Слово честі, не брешу.

І так пар вісім або десять підряд.

Я, їйбогу, думав, що такого вже нема.

Я думав: ну, трупа, ну, побутова, ну, з гопаком, але щоб отаке було,— слово честі, не припускав.

А як вам подобається Гриць («Ой не ходи, Грицю») у кавказькій бурці йг у кавказькій папасі?

А дівчата в «Гриці» в кавказьких папахах (зима!) і в черевкчкахшльопанцях (бо зима!)?!

А Хома, загримирований Мефістофелем?! Чортом?! їйбогу ж, правда! Грав Хому Сагайдачний, «ответственный руководитель».

А вихор різаного великими шматками паперу?! (Сніг!)

Під оцим усім написано:

«Постановка С. Г. Дорошенко».

Так і написано «постановка»... До ката б у стовпи його було поставило!

Товариші! Все це зветься «Украинская труппа им. Т. Г. Шевченко».

Товариші! Ці «трупи» репрезентують нашу театральну культуру по братських нам республіках.

Товариші! Невже ж нічого не можна зробити? Невже не можна припинити всю цю «гнусь»?

їх же сила, цих «українських труп», бродить по Союзу.

Може, миш'як або ціаністий калій допоможе, коли не можна порозумітися між собою Головполітосвітам окремих республік?

Я знаю, що говоритимуть;

— Вони члени профспілки Робмис, вони трудящі, вони, вони, вони... Я це знаю...

Але не забувайте, що Україна теж член спілки вільних республік і паплюжити її різним Сагайдачним та Дорошен­кам дозволяти не можна.

P. S. Хай простить мені О. Г. Шліхтер, що я без його дозволу написав через бакинську газету «ноту» протесту до азербайджанської Політосвіти, що вона допускає в себе профанацію театральної культури Радянської України. Вій­ни з цього між Азербайджаном та Україною не буде, та не буде, мабуть, і користі. Гопакуватимуть і далі різні Сагай­дачні.

Рішучих заходів треба.

«ВРА»

Маю я, крім інших різних Поганих звичок, ще дві. Одна з них — це, що я іноді думаю. От сидю собі та й думаю.



Друга звичка та, що я щодня сплю.

Якось оці дві погані звички переплутуються в мене одна з одною і виходить тоді така штуковина: то, про що я думаю, починає мені ввижатися уві сні.

Це, між іншим, не новина, що мені багато чортівні сни­ться, бо я частенько про це ділюся (цікаво їм те чи не ці­каво!) з читачами.

Навіть на сина мого оці сни в спадщину перейшли — і йому часто різні сни сняться.

Оце якось його запитав:

— Що тобі, малий, сьогодні снилось?

— Соколадний клоп! Великийвеликий клоп із соколаду! Це, мабуть, у нас фамільне.

Да... Так, значить, я іноді думаю, а воно візьме та й на­сниться.

Думав оце я напередодні десятого Жовтня про театр. Про його десятилітні досягнення. Думалося добре.

Три опери маємо. «Березіль» франківців, одещан, заньківчан, шевченківців, Харківський держтеатр, Робсельтеатри, дитячі театри маємо.

Слава тобі, подумав, господи!

Потім почав про всілякі формальні досягнення наших театрів думати.

Думав, думав, а потім сам собі подумав, чого я, думаю собі, про ті формальні досягнення думаю, коли про їх, думаю собі, є кому думати.

Хай, сам собі подумав, ті про них думають, кому про них доручено думати.

Та й ліг спати.

Не те, що не було про що думати, а просто не може ж одна людина про все в світі передумати. Можна дірку в голові продумати. От і ліг собі спати.

І вийшла, товариші, така «окансія»: образилися, мабуть, на мене формальні досягнення за те, що я про них не поду­мав.

Вони ж мені показали вночі, «де раки зимують»! Я знаю, що наші театри мають формальні досягнення! Я знаю, що ті досягнення неабиякі! Але те, що на мене тої ночі накинулось? Боже мій! Я ніколи не міг припустити, щоб така тих до­сягнень сила була?!

Як улетіло, як затупотіло, як заметушилось. Аж досі боязко! І все реалізми!

1) Експресивний реалізм!

2) Плакатномонументальний реалізм!

3) Статичномонументальний реалізм!

4) Узагальнений реалізм!

5) Умовний реалізм!

6) Зрозумілий для всіх реалізм!

7) Неореалізм!

8) Конструктивний реалізм! Усе це, знаєте, як двинуло! А ззаду потихеньку ще й —

9) Назадницький реалізм присунув: — І мене не забу­вайте! І я ще живий! — Я аж затрусивсь!

— Досягнень хотіли? А ми вам що?! Та кожний із них уперед пнеться, та кожний із них чільне місце посісти хоче!

Таке скоїлось, що я... прокинувся!

І переповнилося серце моє радістю великою:

— За десять років революції ми вже маємо дев'ять реалізмів!

За двадцять років — ми їх матимемо вісімнадцять. За сто років наш революційний театр збагатіє на цілих дев'яносто реалізмів!! Я за голову вхопився! Такі досягнення! Такі досягнення! І я почав мріяти...

— Аллаху великий! Що ж буде, коли на кожний із цих реалізмів та хоч по одній хорошій постановці!

Та ми тоді «е тільки винесемо мистецькі властивості нашої надії на всесвітній ринок, ми перескочимо той всесвітній ринок!..

Нам мало буде земної кулі!

Ми розташуємо мистецькі властивості нашої нації серед Великого (він же Тихий) океану! «Пущай смотрять».

«ЧЕРВОНИЙ МАК»

Коли тепер хтонебудь підійде до мене й скаже, як це частенько буває:

— А знаєте, опера ваша не дуже... Нема, знаєте, у вашій опері такого, що могло б викликати хоч якенебудь таке... ну, як вам сказать?.. Ну, взагалі, опера ваша не той, не той...

Між іншим, ви помітили, що коли хтонебудь говорить так, як ото написано, про теперішні українські радянські театри, то обов'язково натискає на слово «ваші».

— «Театри ваші».

— «Опера ваша». Чому це так?

Так коли тепер хтонебудь підійде й почне отак мусолити про оперу, я йому скажу просто:

— Маком, товаришу!

А коли його фізіономія витягнеться від таких моїх «сим­волічних» слів, я йому додам:

— І не тільки, товаришу, «Маком», а «Червоним Маком», товаришу! А взагалі: «Катитесь!»

І матиму, як на мій погляд, повне на це право, бо я бачив, бачу і ще раз бачитиму в нашій Харківській опері балет «Червоний Мак», в оформленні Анатоля Петрицького, у постановці М. Мойсеева і у виконанні балетної трупи нашої (такто: нашої!) Державної опери.

А через те й: «Катитесь!»

* * *


Я не маю ніякого наміру колупатися у власній «діалек­тиці» і в інших всіляких «світовідчуваннях», щоб вияснити питання, чи можна танками показувати революцію.

Я тільки одне скажу: мені значно приємніше бачити в балеті, як борються пригноблені за своє визволення, ніж те, як умирає якийнебудь принц тільки через те, що своє­часно не встиг надушити прекрасну «дівицюлебедицю».

Тут у мене, правду казавши, є розходження з тією мадамою, що сиділа ліворуч од мене й ахала:

— Хорошо! Дєйствительно хорошо! Только вот: мало поезії! Любві мало!

Я подивився на неї збоку й подумав: «На лиху тобі, думаю, годину ще тут тієї любові, коли тобі вже люби'ги нема чим?!» Нічого не зробиш: «У всякого свій смак».

* * *


Яка це всетаки прекрасна вистава «Червоний Мак»! Чого там тільки не понароблював Петрицький!? Де в його це все береться?!

Петрицький, мабуть, має не менш як чотирнадцятеро очей у своєму прекрасному лобі, бо двома очима не вловиш усіх тих фарб, що він кинув на сцену, усіх тих відтінків, одблисків, гри кольорів, що він ними залив, буквально залив усю виставу, наповнив ними і кін, і людей, і конструкції, і зал (со­нячні зайчики по залу!).

А коли взяти на увагу технічні і всілякі інші можливості (вірніше: неможливості) сцени нашої опери, то доводиться

тільки дивуватися, як можна було при такій економності матеріалів, та їх усебічно використати?!

Ані шматочка зайвого! Все на місці, все грає і на всьому фарби грають!

А костюми?! Ніби бере якийсь чарівний рік і, як казковий богатир, сліпучим каскадом кидає ті строї на всіх виконавців. І вони грають^ переливаються, мигають, осліплюють.

Такого ще не було!

* * *


Що ще?

Ну, звичайно ж, і Мойсеєв! Він дав силу прекрасно постав­лених масових сцен!

Він широко й багато «обіграв» кін!

У нього виразна пантоміма і прекрасно виявлена суть п'єси.

Все зрозуміло. В балетібо часто ж ми бачимо: танцюютьтанцюють, а чому саме вони так танцюють, господь їх святий знає... Танцюють — і все! А тут — ні! Тут кожний епізод, кожний танок обосновано,— через те й зрозуміло.

Що ще?


Ну, звичайно ж, виконавці!

Сальникова. Ой, лишенько ж! Як ті пальці витримують?! Я в чоботях і то не встою, а то ж увесь час метеликом, та весь час на пальцях! Я вже не кажу за грацію, за стиль танка — то від бога! А от технічне завершення — це ж од пальців! Ой боже наш, боже наш!

Литвиненко. Чорт! У танках Литвиненко чортіший від вся­кого чорта! Чи він на пружинах, чи пружини на ньому, а тіль­ки ж так володіти своїм тілом, як ним володіє Литвиненко, чорти напевне не володіють, бо в противному разі всі б вони, бувши тепер скасованими, пішли б за прем'єрів до Держав­ної опери.

Дуленко, Плетньов, Чернищов, Аркад'єв, Переяславець і всі інші... Як вони танцюють! А, головне, видко, що ще кра­ще танцюватимуть!

Одне слово, «Мак»! «Червоний Мак»!

* * *


Я тепер прекрасно розумію, чому дехто з рецензентів, пи­шучи про «Червоний Мак», нічого не сказав про роботу Петрицького.

У мене був один знайомий. Кудись він пішов з дому, а за цей час його хазяїн поставив нові ворота в двір. Знайомий мій підійшов, подивився так як крикне: — Ммме! І тікать!!!

Насилу впіймали та в двір увели. Нове! От і злякавсь!

* * *


А взагалі «Мак!», «Червоний Мак»!

P. S. Про лібретто «Червоного Маку» я навмисте не пишу, бо про нього вже було написано. Воно нескладне, але воно пахне вже чимось новим. Не лебедями, а Червоним.

Музику написав Глієр. Про музику хай спеціалісти пи­шуть. А кому музика не подобається, хай напише кращу] Хай спробує!

«БЛЕЙМАНИ»

Очевидно, всі вже помітили, з якою люттю нападають московські та ленінградські театральні та кіножурнали й кіногазети на наше ВУФКУ...

Якими тільки словами вони його не паплюжать?!

Криють, що називається, і отак, і отак, і перетак...

В чім тут річ, ми, звичайно, розуміємо.

Не дає їм спокою оте саме «синдицирование», що його рішуче відкинула партійна нарада в справах кіно при ЦК КП(б)У.

Дописалися вони аж ось до чого.

Якийсь М. Блейман в № 5 журналу «Рабочий и театр» (Ленінград) договорився, як кажуть,— «до ручки»... Слухайте, що він пише... Не пише, а просто рубає...

«Очевидно, ВУФКУ до конца безнадежная организация, работающая без партруководства и технической консультации. Очевидно, фабрики ВУФКУ стоят в заболоченньтх местностях, даже и новая фабрика в Києве.

Между прочим, продукцией ВУФКУ кормится вся Укра­йна. Зто значит, что происходит организованная порча зрительских вкусов! В спорах о кинематографии, свидетелями

которых мм являємся, ВУФКУ не упоминается. Совкино делает и плохие и хорошие картини. ВУФКУ недискуссионно — там все одинаково плохо. Но из зтого не следует, что его нужно оставить без виймання. Его нужно или закрить, или реорганизовать...»

Раз! Два! Три! «Сжег гимназии и упразднил науки»... І знаєте, коли це пишеться?

Це пишеться тоді, коли про «Звенигору» говорить Німеч­чина, Франція, Америка, Чехословаччина...

Це пишеться тоді, коли чехословацькі газети називають «Звенигору» — «гімном нової доби»...

Це пишеться тоді, коли Джордж Кларк в американській робітничій пресі пише, що він уважає «Звенигору» за над­звичайне досягнення радянської кінематографії і закінчує статтю такими словами: «Треба сподіватись, що «Звенигора» допоможе американському робітничому класові знайти ті скарби, що їх уже знайшли робітники та селяни України».

Блеймани пишуть, що ВУФКУ «до конца безнадежная организация, работающая без партруководства»...

Коли це пишеться?

Це пишеться тоді, коли при ЦК партії відбувається нарада з авторитетних партійних робітників, де розбираються й критикуються найдрібніші питання нашої кінопродукції...

Це пишеться тоді, коли роботою ВУФКУ керує один з ав­торитетних представників старої більшовицької гвардії, член партії ще з того часу, коли Блеймани під стіл пішки ходили, Микола Олексійович Скрипник!

Ми прекрасно знаємо, що чимало хиб є в роботі ВУФКУ...

Ми їх не замовчуємо, ми про них говоримо, ми їх виправ­ляємо й виправлятимемо...

Але щоб «доблейматись» до того, що в дискусіях про дію ВУФКУ не Згадується, це вже, вибачте, не що інше, як по­слаблення у Блейманів язикового ефінктера...

Бо коли Блеймани пишуть з таким «авторитетом» по ра­дянських журналах, вони не можуть не знати, що недав­нечко в Москві була дискусія про ту ж «Звенигору»...

Вони мусять знати, що Нарком освіти РСФРР А. В. Луначарський, подивившись фільм «У павутинні», визнав його за «великий художній твір»...

Нарада при ЦК партії, окремі авторитетніші товариші знаходять у роботі ВУФКУ не малі досягнення, а Блеймани рубають:

«Его нужно закрить!..»

Ех! Коли б ото Блейманам та ще й роги!

ОЛЕНА СЕНКЕВИЧ

Ну, не чорти ми,— вибачте на цім слові,— полосаті!?

У нас, на Радянській Україні, в нашій Державній Опері, в м. Одесі, диригує оперою перша в Союзі жінкадиригент Олена Сенкевич, а ми про це нічого не знаємо.

1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка