В чотирьох



Сторінка21/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   34

Ми можемо битися в істериці з приводу приїзду до СРСР Мері Пікфорд, ми бігаємо «як ©той самий за грушами», ді­знаючись, як сьогодні вранці чхнув «душка» Смирнов, ми за­читуємося книжками про те, які панчохи носять Сонет його Величності Шаляпін, а от коли на нашім театральнім небо­схилі з'являється явище (та погодьтесь же ви з цим!) без­перечно виключне, коли за складним диригентським пюпіт­ром (здається, так. Я завжди плутаю пюпітр з партитурою) у нас сидить перша жінкадиригент, що почала свою дири­гентську працю в Одеськім партклубі 1924 року, 8 березня (в день жінкиробітниці!!!!), і коли та жінка вже визнаний диригент, коли вона веде опери, як дитину за ручку,— так ми про це довідуємося випадково...

Взяв би лозину та по свідомості нашій, по свідомості!

Хто з наших керівників музичним життям бачив і чув Олену Сенкевич?

Ніхто!

Послухайте ж тоді, хто така Олена Сенкевич.



Музичну освіту вона дістала в Ленінградській консерва­торії, яку закінчила 1915 року як піаністкавіртуозка, по класу професора Єсипової. Теоретичну підготовку одержала у професорів Глазунова, Витоля та інших.

Глазунов перший помітив у неї диригентський хист, а диригентську освіту закінчила Олена Сенкевич в Одесі у професора Столярова.

Що пише преса про Сенкевич, як про диригента?

Ось що:


«Енергійно й певно веде оркестр Сенкевич. У неї чіткий «взмах» і хороше знання партитури. Уміє Сенкевич виділяти й окремі місця («Фауст»)».

І ось що:

«Серед виконавців на першім місці диригент Олена Сенке­вич. Треба відзначити твердість, чіткість і бездоганну ритмічність її акомпанемента («Риголетто»)».

І ось що:

«Хори, оркестр ідуть твердо під чітким енергійним взмахом Олени Сенкевич, що виявляє, крім точного знання партитури

й справжнього артистичного темпераменту, багато бережли­вості до співака... («Риголетто»). От хто така Олена Сенкевич!

Давайте, товариші, всетаки знати, що в нас на Радян­ській Україні робиться. А то якось незручно.

ПРО «РОЗЛОМ» ТА ПРО ІНШІ РЕЧІ

Ну, от і радість: у Державному українському театрі (Червонозаводський) прекрасна вистава йде — «Розлом». Про що «Розлом» говорить?

Нагадує він нам славні часи світанку Жовтневої рево­люції.

Розповідає про те, як крейсер «Заря» пішов із Крон­штадта починати нову епоху в історії людства.

Дає нам яскраві малюнки боротьби матросів за пролетар­ську революцію.

Хороша п'єса. І хороша, і близька, рідна теперішньому глядачеві, особливо робітничому.

І як радісно, що наш молодий театр так блискуче подає цю п'єсу своєму робітничому глядачеві.

Театр можна привітати з задоволенням глядача, гляда­ча — з прекрасною п'єсою, а українське театральне мис­тецтво — з хорошим, добросовісним, грамотним і праце­здатним режисером Л. Клещеєвим.

Постановка п'єси «Розлом» показує, що режисер Клещеєв — цінне придбання для нашого театру.

Як подав «Розлом» режисер Клещеєв?

Він показав у п'єсі живих людей, таких, як вони насправді були і робили революцію.

Клещеєв знає, що робили революцію м а с и, і він на пер­ший план у своїй постановці висуває оту саму матроську масу.

А подає він її в цілій низці правдивих і добре зроблених масових сцен, примушуючи глядача переживати разом із масою її болі й радощі.

В п'єсі прекрасне, ефектне оформлення (особливо — крейсер).

Хороше грають актори.

Тепер трошечки про «інші речі».

Зустрів оце я режисера Л. Клещеєва й питаю:

— Ну, що далі ставите?

— Нічого.

— Як нічого?

— В плані нема для мене роботи. Довелося тільки плечима знизати.

Театр має режисера, що зробив дві хороших постанов­ки («Любов під берестами» і «Розлом»). До кінця сезону ще два місяці, і в плані нема для цього режисера ро­боти.

А в пресі ми читаємо, що театр запрошує для постановки «Заколоту» («Мятежа») нового режисера. Чим це пояснити?

Звичайно, може, УЗП харківське має багато грошей, щоб держати хррошого режисера без роботи і запрошувати но­вого режисера.

Чим це пояснити?

Було б зрозуміло, коли б театр брав якогось видатного режисерапостановника, що справді дав би щось нового й цінного і для театру, і для акторів, а коли цього нема, то це просто, м'яко кажучи, річ зайва.

Оце якраз піти навпаки тим балачкам на останній нараді театральних директорів, де говорилося про якнайраціональніше використання так господарських, як і художніх можливостей наших театрів...

А то, виходить, побалакалипобалакали та й по тому...

Як той казав:

«Побалакай, попе, з медом».

ОДЕСЬКА ДЕРЖДРАМА (Враження)

Спочатку — «за упокой».

Чи не помічаєте ви, товариші, такого явища: що менше будьяке місто має отого так званого «щиросвідомого» гро­мадянства, то краще в тім місті живеться українському радянському театрові?

Неймовірно?

А давайте простежимо.

Київ. Мати столиця, з усіма «щиро українськими» тради­ціями, із стовідсотковою на всі боки національною «свідо­містю».

А скільки тортур зазнав «Березіль» у тім «щиросвідомім» Києві? З боку отого «щиросвідомого» громадянства?

І тільки не «щиросвідоме» робітництво підтримувало його.

Франківці в Києві минулого сезону?! Скільки зневаги вони перетерпіли від тих «щиросвідомих», аж доки не виховали собі молодої «не щиросвідомої» аудиторії.

А от про «гастролі відомої артистки МалишФедорець» та не «менш відомого співака Миколаєнка» — і тепер ще кричать у Києві великі червоні афіші, пропонуючи «поважа­ним» «Майську ніч» з ним числом номерів співу та ним чис­лом пар жвавих танцюристів.

І йдуть «поважані».

Хоч і халтура, аби з гопаком!

Або згадайте отой скандальний факт, коли київське «сві­доме громадянство» запротестувало проти конструктивної постави «Тараса Бульби» в Київській опері?!

Полтава. Бабуся. Скільки їх там, тих «щиросвідомих?»

А ота бабуся в особі своїх «щирих» — то ж могила для нового українського театру.

Вінниця. Утримався хоч один там новий український театр?

Чернігів. Не загнав він у домовину нового українського театру?

А візьміть міста наші не «щирі»...

Донбас. Завжди український театр там бажаний гість.

Дніпропетровськ. З 1922 року там український театр.

Харків. Український театр має стале визнання з боку хар­ківського радянського суспільства.

І то не тепер, коли вже український радянський театр, що називається р колодочки вбився, а з самого початку його праці в цих містах.

Щоправда, не зразу його визнали, не зразу на нього наки­нулись, спочатку придивлялися, вивчали, призвичаювались, але ніколи не сичали, ніколи не бойкотували.

Коли й сичав хто, то тільки чорносотеннорусотяпська наволоч, але вона сичала не тільки тому, що це був україн­ський театр, а сичала вона на все радянське.

Та вже й чорносотенне русотяпство сичати перестало, а «щиросвідомі» й досі бойкотують наші радянські театри, вони й досі ще шлють протести проти постави «Тараса Буль»

би» в оформленні найталановитішого, найнаціональнішого (в найкращім розумінні цього слова) нашого художника Анатоля Петрицького!?

Інший, запальний, сказав би з цього приводу:

— Ну, й часок, їдрі його наліво! Я цього не казатиму, бо зірвусь!

Я краще розкажу вам про славний город Одесу та про те, як любить вона Український державний драматичний театр. Тепер, значить, «за здравіє».

Формального й ідеологічного боку роботи Одеського дер­жавного театру я не торкатимусь: усі ми знаємо, що цими своїми сторонами він дорівнюється до кращих наших укра­їнських радянських театрів.

Вражає в Одесі щось інше, я б сказав, нове щось в історії українського театру.

Вражає та симпатія та любов з боку масового глядача, що завоював театр на протязі всього тільки трирічної своєї роботи в Одесі.

Коли ви сидите на виставі в Одеській держдрамі, ви почу­ваєте якийсь такий хороший, інтимний зв'язок глядача з ко­ном.

Одеський глядач радіє з успіху театру, боліє з його невдач. Одеса називає Держдраму: Наш театр. І це «наш» говориться з любов'ю і з гордістю. Слово це я чув не раз і зовсім не в театрі.

— Були вже в Держдрамі? Ну, як вам наш театр?

І бачиш, що співбесідникові хочеться, щоб, не дай бог, на обличчі твоєму не було й тіні незадоволення з «нашого» театру.

Одеса любить театр в цілому, Одеса любить окремих його артистів.

— А Шумського бачили? А Нятко? А Осмяловську? А Замичковського? А Лісовського? А Мацієвську? А Гарника?

У неї є «улюбленці». І тих «улюбленців» вона пестить особливою своєю увагою. А вже кого полюбить Одеса, на увагу до Torq вона не скупиться.

Як ото в отій «революційній» пісні співається:

«Полюблю, так поцааалую, Берегись, коль рааазлюблю».

А як виросли актори Одеської держдрами!?

«Будьте спокійні, як у саночках».

Звідки л них тих талантюків понабиралося?!

Старіша гвардія (Гаккебуш, Мещерська, Замичковський, Ковалевський, Осташевський, Маяк, Хуторна) — то цоколь, на якому не страшно які вам завгодно візерунки візерунковувати. Він не здригнеться!

А, правду казавши, є з кого й візерунки ліпить?

Є там Нятко, Осмяловська, Мацієвська, Лісовський, Блакитний, Гарник, Липківський, Шумський... Є й ще багато інших, молодших (Михалевич, Ковалевська, Богданов, Тимошенко).

Це вже окраса українського театру.

Ростуть вони не днями, а годинами.

Сильно пішов уперед молодий актор А. Гарник.

Створені ним образи телеграфіста Кудалова в «Респуб­ліці на колесах» та студента Нелапаного в «Рожевім паву­тинні» (обидві ці п'єси Я. Мамонтова мають в Одесі великий успіх) це вже зразки справжнього акторського майстерства.

Прекрасна артистка П. Нятко. її «рижої Феньки» з «Рес­публіки на колесах» забути не можна. Така вона «рижа» й така вона «анархістка», що, справді, як міг її проміняти Дудка на міщанку Люсю, хоч і ту саму Люсю Пузанок яск­раво малює молода артистка Тимошенко. Чудовий образ Есмеральди в «Соборі Паризької богоматері» дає Осмялов­ська. Вона грає із справжньою живою козою. Коза хороше грає, а Осмяловська ще краще.

Говорячи про Одеський театр, ніяк не можна не згадати Мацієвську й Лісовського. Вони — характерні актори.

А характери в них дай бог кожному.

Артист Ю. Шумський. От кому вчеплено таланта. У нього не «іскра божа»,— «полум'я». Діапазон у нього величезний. З нього так і пре отой хист акторський. Він буквально в кож­ній ролі перевтілюється... Такі «полюси», як Дудка в «Рес­публіці на колесах» і Клодо в «Соборі Паризької богома­тері», Швандя в «Любові Яровій» і Старий Єврей (забув, як його звуть) в «Заході» Бабеля...

Шумський — актор великих можливостей.

Успіх він має в Одесі великий...

Виросли в Одесі актори!

Має Одеська держдрама прекрасний ансамбль.

І ще що радує вас в Одесі — це те, що на цім ні актори, ні художнє керівництво не заснули. При театрі є студія, де ак­тори далі вчаться, далі вдосконалюються.

Значить, ростимуть і далі...

А керує, а художньо направляє театр Василь Степанович Василько.

Як керує?

Так керує, що Одеса має прекрасний театр, радянська республіка — серйозну й справжню культурномистецьку установу...

Любить Одеса Українську держдраму.

Хай любить!

ПРО ЮХИМА КУЧУ Різні на світі кучі бувають...

Про одну з них дозвольте розказати, бо сама напрохується. Це — Юхим Куча з села Анисового, Олишевського ра­йону на Чернігівщині.

Прислала та куча листа до редакції такого змісту:

«Мені, як селянському читачеві «К. і П.», дуже дивно стало, що це надумавсь т. Остап Вишня з своїми мистецькими силуетами.

Перші силуети про Анатоля Петрицького та інші я та мої товариші читали з великим задоволенням, поки обридли. Мистецькі силуети виходять в кожному числі «К. і П.», і кожний з нИх вихваляє того чи іншого на­родного артиста. Читаючи ці силуети, мимо­волі постає питання: невже це народний театр Радянського Союзу дійшов такої ви­сокої культурної височини за короткий час, що не має ні одного погануватого артиста й режисера. Адже на весь держав­ний апарат зараз звертається багато уваги, а скільки в ньому є бюрократизму та мошенства (підкреслення мо є.— О. В.) ».

Це ще нічого. Послухайте далі:

«Остап Вишня підряд хвалить усіх на­родних артистів. Може, коли про артистів закінчить, то буде хва­лить суфлерів, продавців квит­ків, підмітайлів та різних чистильщиків (підкреслення моє.— О. В.)».

Бачите, яка куча?

Цій кучі хочеться, щоб писали тільки про «бюрократів» .та про «мошенників».

Ця куча не припускає, що в нас і в апараті, і в інших га­лузях є хороші робітники і хороша робота.

Ви подивіться, з яким презирством куча говорить про «суфлерів», про «підмітайлів», та про «чистильщиків»...

Для кучі вони не люди, про них писати не можна.

Отака куча...

Хочеться вам, Кучо, щоб писали тільки про бюрократів, про мошенників та дурнів? Не турбуйтесь. Не забуваємо.

КУЛЬ ТУРТЯПСТВО

Ганна Петрівна ЗатиркевичКарпинська, славнозвісна українська артистка, мала в селі Болотниці, Берегівського району на Роменщині, невеличку садибу з будинком і служ­бами.

Умираючи, Ганна Петрівна залишила ту садибу своїм не­богам з умовою, щоб у садибі тій було влаштовано будинок відпочинку для українських акторів.

Наскільки.пригадується, постановою Наркомосу садибу ту було приділено до Роменського округового музею з тим, щоб волю небіжчиці було вволено.

Березівський райвиконком, купно з Болотницькою сіль­радою, ну ніяк не хочуть, щоб садиба одної з найславетніших наших артисток — перше: залишилася як пам'ятник мистецький, а друге — виконала призначену їй прекрасну роль — бути притулком для робітників театрального мис­тецтва.

Нищиться ту садибу довго й уперто.

Ще 1922 року знесено було клуню, хліви, комори.

Залишилися тільки 4 будівлі: 1) будинок, 2) хатаклуня, 3) комора з льодовнею та 4) хлів.

В 1923 році небоги збудували вже самі там хлів.

1924 року Березівський РВК подає на небог позов до суду, щоб вони або виселились, або платили за садибу оренду.

Після судів (один засудив, другий одсудив) ЗО грудня 1927 року право на садибу залишено за небогами.

Що робить Березівський РВК?

13 червня цього року вирубує в садку дуби, нищить фруктове дерево, а 20 липня забирає комору й продає її.

Ходять чутки, що те саме РВК хоче зробити й з будинком.

Березівський РВК взагалі має намір садибу знищити.

Що воно там у Березівці за такий РВК, що в того РВК за така голова, господь їх знає?!

Коли б навіть голова та думала самим картузом, без ніякої участі клоччя в скроні, то й то не тяжко догадатися, що бу­динок Г. П. ЗатиркевичКарпинської має культурноісторичігу вагу, в будинку тому схоронилось чимало старовинних пам'яток історії українського театру, що в 60 кроках од бу­динку є театр, який зветься ім'ям небіжчиці ЗатиркевичКарпинської, що в Ромнах так само є театр імені Г. П. За­тиркевичКарпинської.

Що це значить, як ви гадаєте, голово Березівського РВК?

Це, понашому, значить, що Радянська влада шанує і па­м'ять славної артистки Затиркевички!

Вам це не зрозуміло?

Так тоді вам повинна бути зрозуміла постанова Радян­ської влади в особі Наркомосу про охорону садиби артистки ЗатиркевичКарпинської як культурноісторичного пам'ят­ника, і ви мусите її виконувати.

Не хочете?

Є прокуратура!

* * *

А куди Ромни дивляться? Окулярів, може, для Ромен треба?



«БЕРУ СВОЇ СЛОВА ОБРАТНО»

18 вересня минулого року я зробив одну з незчисленних своїх помилок.

Велику я зробив помилку.

Я в фейлетоні «Культуртяпство» намагався був захистити від безглуздого руйнування Березівським райвиконкомом і Болотницькою сільрадою (Роменщина) будинок славетної нашої артистки, корифея українського театру Ганни Петрів­ни ЗатиркевичКарпинської...

Так оцим самим я, вищепідписаний, зрікаюсь своєї думки про те, що будинок Г. П. ЗатиркевичКарпинської, яка сорок з гаком літ свого, життя віддала українській культурі, має справді вагу культурноісторичну (що, між іншим,

визнав і Наркомос) і що за заповітом славної небіжчиці там має бути притулок для українських акторів.

Зрікаюсь я тої думки ось із яких причин.

Перше. З моєю думкою аж ніяк не погоджуються Березів­ський РВК і Болотницька сільрада, що, дай бог їм здоров'я, і досі руйнують садибу Ганни Петрівни, вирубуючи там садок.

Друге. Справу заснування в будинку Г. П. ЗатиркевичКарпинської притулку для українських акторів голова РВК держить під сукном уже чотири місяці.

Скажіть на милость, як же я можу не зрікатись своїх слів, коли після них отакео робиться?!

Коли після виступу в газеті терпить не тільки садиба, Не тільки речі мертві, а й живі люди?!

Зрікаюсь!

Я пропоную ось що: зруйнувати садибу корифея україн­ського театру Г. П. ЗатиркевичКарпинської і натомість збудувати пам'ятника голові Берегівського РВК, голові Болотницької сільради й другому прихильникові його лінії, сільському «активістові» Й. Лободі, що на зборах назвав Затиркевич Карпинську «гнилим».

На пам'ятникові останньому можна написати:

«Живіть, люди добрі, так, як я жив. Був активістом, був у земкомісії й набрав собі 10 десятин кращої землі, а пода­ток плачу тільки за сім десятин!»

Коли це буде зроблено, тоді можна, поклавши руку на серце, крикнути:

«Хай живе культурна революція!»

«Хай живе Роменський окрвиконком!»

СПІВЕЦЬ ПЕЧАЛІ НАШОЇ

Цього самого «співця печалі нашої» можна щодня, мабуть, побачити й почути в пригородних наших поїздах.

Я його чув оце недавнечко (три дні тому) на перегоні між Змійовом і Харковом, по Донецькій залізниці.

Сильно жалібних пісень він співає перед пасажирами, щоб потім, скінчивши пісню, простягти руку й ще жалібніше промовити: «Обратіть, гражданє, уніманіє на моє бедствінне положеніє».

Чув я, співав він дуже велику «поему», що зветься «Отец и дочь».

Про дуже сильну трагедію в тій пісні розповідається на голос «Кирпичиків».

Хоч у вступі до «поеми» говориться, що

Ни кирпичики, ни чугунчики В Ленинграде теперь не поют, А поют теперь песни новне И на новий мотив передают,—

але «передают» її не «на новый мотив», а на мотив старий, на мотив «найреволюційніших» «Кирпичиків». Ця «песня новая» знайомить слухачів з тим, як

На кладбище Митрофания Отец дочку зарезал свою.

«Отец, мать и дочь жили весело», але потім над малюткою насміялась «злая судьба» — померла в неї мати.

Батько «нашел себе жену новую», що зненавиділа семи­літню «крошку» і «отцу вот задачу дала»:

Всей душой люблю тебя, миленький, Только жить мне с трбою невмочь. Говорить тебе только єовестно: Жить с тобою мешает мне дочь, Тм убей ее иль в приют отдай. Только сделай ты все поскорей. А не сделаеніь, я уйду тогда И одна буду жить веселей.

Батько не видержав. Агітація нової жінки сильно на нього вплинула, і от:

Мысль зверская пришла в голову И не стал свою дочку любить. В детский дом отдать было совестно, И решил зверьотец дочь убить.

Ухваливши це все, отець повів дочку на кладовище, на могилу своєї першої дружини і:

В друг отец: «Надя, Надя,— стал звать,— Подойди ко мне, моя милая, Я хочу тебе чтото сказать...»

Бідна Надя, не знаючи нічого, хоч «сердце девочки гибель чуяло», підійшла до батька.

Лицо бледное, подощла к нему. Отец бистро схватил и стал жать, Чтобы крик ее не мешал ему И на помощь людей не дал звать.

Батько, «жмучи» Надю й кричачи: «Тм, родная дочь, йди к матери»,— зарррізав свою дочку, «крошку семилетнюю».

Засверкал тут вож палачаотца, Совершил он ужасный кошмар.

І тепер:


Два креста стоят над мбгилкою: То мамаша и дочка лежат.

Епілог цього всього «совершения кошмара» такий: Батько «за железной решоткой сидит», а

Красавица гдето шляется, На свиданье ко мне не идет.

«Зверьотец» наприкінці звертається до всього радян­ського суспільства з закликом:

И хочу всем мужчинам сказать: Как умрет у вас жене первая, Детям мать вторую не брать.

Отака печаль лунає щодня по вагонах пригородніх столич­них поїздів.

Та це ще не все. Слухайте далі.

Кінчивши співати, «співець печалі нашої» звертається до всіх граждан з такою пропозицією:

— Гражданє! Моть,,хто хатіт імєть єту пєсню переписану, то прошу: ціна 20 копійок!

Витягається зза пазухи ціла папка з передрукованими на машинці піснями й продається. Я, звичайно, купив. І багато ще купило.

І от, коли я радіснр кинувся купувати, мені було ще запропоновано:

— Гражданін! Імєїться в мінє ще й «пєсняроман», очінь антіресна. (Наголос на о: роман!)

— А про віщо, питаю, той «роман»?

— О любви!

— Дайте, пожалуйста!

«Роман», я вам доложу, знаменитий! «О любві» — і більше, «ні об чім».

Ти вспомнніпь комнатку уютную, Где мы сидели с тобою вдвоем. Меня ти в губки целовала И називала «нилый ты мой».

Потім ти «другую поліобил».

Тм полюбил одну богачку. Я знаю просто, милий мой: Богачка золотом займете» И позабуде? про тебя.

Кінчається «роман» дуже сумно:

Вот скоро, скоро, друг любезннй, Венок терновий мне сплетут. С венком терновим в гроб дубовий Меня на кладбище свезут. И сердце рани там залечит, Какие єсть в груди моей, И зарастет моя могила Тернистой зеленью и травой.

Я плакав, читавши і поему «Отец и дочь», плакав я гірко і над «песнеюроманом». Чого я плакав?

Так! Сумно мені було, я й плакав.

* * *


Коли я, прийшовши додому, читав уголос, про «Отца и дочь», маленька дівчинка, слухаючи це все, запитала:

— Дядю! За віщо ж то татко свою дівчинку маленьку за­різав?

— То він, кажу, «по обшибке»! Йому треба було когось іншого зарізати, а він дівчинку різонув. «Обшибка» вийшла.

«Обшибка» вийшла.

ХАЙ ЖИВЕ УКРАЇНСЬКА РАДЯНСЬКА ЕСТРАДА'

Естрадна галузь мистецтва нам потрібна! Потрібна?

Доводити це чи не доводити?

Можна, звісно, й взятися й доводити, але, на наш погляд, це настільки очевидно, що доводити навіть не треба. Є в нас естрада? Є!

Яка в нас естрада є? Така в нас є естрада, що її всі лають. Всі, кому не ліньки, всі лають естраду: лають слухачі, лають політосвітні й освітні установи, лають профспілкові

організації, лають літературні організації й окремі літера­тори, лає критика. Всі лають.

І все лають: і робітників естради, і репертуар, і виконання.

Хто винен в тому, що естрада в нас не хорошкувата, що шкутильгає вона коли не на всі чотири, то принаймні на три.

Всі винні. Винні й робітники естради, та чи не ще більше винні всі ми, робітники культурномистецького фрон­ту, а зосібна ми — письменники й літератори...

Підійшли ми до естради, щоб хоч якнебудь допомогти їй, щоб якнебудь ушляхетнити її і з художнього, і з ідеоло­гічного боку?

Ні, не підійшли.

Ми, слухаючи естрадні виступи, тільки кривились та лаялись.

Ми на робітників естради дивилися зверху вниз, як на «елемент» третього сорту.

А воно слід би зважити: ціла армія естрадників по клубах, по садах, по театрах несе слухачам живе слово й театральне дійство, впливаючи, виховуючи й організуючи так чи інакше того самого масового слухача й глядача.

Як вона впливає, виховує й організовує?

Ну, звісно: який піп, така його й молитва.

І далі так буде?

Ні! Далі так не повинно бути!

Що для того треба робити?

Уже, слава аллахові, почали робити!

Була оце нещодавно перекваліфікація робітників естради.

Безнадійних усунено, залишено кращих.

Що далі?

Далі при Харківській окрполітосвіті організується так званий «кабінет естради».

Його функція: зробити естраду справдітаки мистець­кою усіма сторонами — і художньою, і ідеологічною.

Дати глядачеві радянську естраду.

При «кабінеті естради» має бути літературне бюро (а може, іншу назву придумаємо), що постачатиме естраді словесний матеріал.

От оце «літературне бюро» — це справа наша, письменників, і літераторів.

Не забуваймо, що на Україні має бути українська естрада. Отже, це вже справа наша, справа україн­ських радянських пролетарських письменників.

1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка