В чотирьох



Сторінка22/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   34

Ми повинні ближче стати до естради, ми в творенні української радянської естради повинні взяти безпосередню й якнайактивнішу участь.

Нам оце доводилося говорити з представниками робіт­ників естради: вони з великим захопленням беруться за творення української радянської естради.

Вони просять нас, українських письменників, допомогти їм у цьому.

Давайте ж не відмовлятись.

Давайте допоможемо.

В середу, 22 травня (тобто сьогодні), в клубі Робмису,

0 7й год. вечора, відбудеться вечір знайомства українських письменників з робітниками естради.

Давайте підемо всі, давайте познайомимось з нашими товаришами по культурному фронту!

Вони нам розкажуть про свої потреби, а ми, дізнавшись про ті потреби, допоможемо їм утворити справжню радян­ську українську естраду.

І щоб і критики прийшли, і щоб музики прийшли,

1 щоб усі, кому болить майбутнє нашої естради, прийшли.

І всі купно творитимемо радянську естраду! Справабо, товариші, першорядної ваги.

ХАЙ ЯСНІЄ ІМ'Я ЙОГО!

Ніж оце сидіти та згадувати, краще б я прийшов до редакції й стиснув руку Василеві Блакитному.

Хоч, положим, руку навряд чи довелося б мені йому потиснути, бо Василь Блакитний ніколи руки не давав: він завжди підносив її попіонерському вгору і кивав голо­вою.

А тоді ми сіли б удвох побалакали. І сказав би я йому:

— От ви, товаришу Блакитний, умерли, а ми вас узяли та й поховали, а воно, як на мою думку, так коли б навіть ми вирили вдесятеро для вас глибшу могилу і завезли вас не на аеродром, а аж туди, за Померки, все одно не заховали б вас, бо «Удари молота і серця» і досі б'ють, як били й до того часу, коли ви танули на вогні революційному, а якась чортяча бактерія серце ваше зруй­нувала.

А він би мені сказав:

— От, язви його душуі Чого я потрапив у могилу, я й сам не знаю!.. У всякому разі, це скандалі

І потім ми б з ним кавуна, великого такого кавуна б з'їли, а потім горіхів та винограду, і тоді б на столі у Василя Блакитного лежали б цілі купи горіхових шкаралущів, недоїдки з кавуна, мішечки зпід винограду, цукор з тютюном, або тютюн з цукром (Блакитний іноді смоктав люльку!), а тов. Таран зайшов би до кабінету й сказав:

— Редактор, називається! Ну коли в тебе тут порядок буде?

Василь Блакитний посміхнувся б і весь час колупав би шпилькою чи голкою стола редакторського — спадщину «действительного статского советника» Юзефовича.

І було б на тому столі ще більше проколупаних рівчачків, ямок, якихось ієрогліфів.

І коли б уже йому сильно набридло слухати про непорядки на його столі, тоді б він почав прибирати, викидати, жма­кати зайві папери, шпурляти їх до кошика, а на шух­лядах у шаховці понаклеював би написи:

«Для розгляду».

«До виконання».

«Справи «Гарту».

І т. д.

Це для того, щоб через два дні у «справах «Гарту» лежали панчохи, в шухляді, де рукописи «До розгляду»,— мішечок з недоїденим рахатлокумом.



Ох, і не любив же Василь Блакитний нічого при­лизаного!

А інтересно, між іншим. Коли було дивишся на той його розгардіяш — думаєш: та ніхто в світі ніякого толку не добере на отому столі, де ніби буря оце зараз прошу­міла...

А було так: напишеш щонебудь, даєш Блакитному, він подивиться і скаже:

— Хай буде в мене^

Потім за рік чи й більше знадобиться тобі твій рукопис, спитаєш його.

— Подивлюсь,— каже. І принесе.

Я не знаю, чи впорядковано вже архів Блакитного,— там, на мій погляд, напевно, є чимало цікавого, бо любив він збирати все, що мало будьякий інтерес, чи громад­ський, чи літературний.

І все це робилося під машкарою такої ніби байдужості.

Я не вмію згадувати взагалі, а про Блакитного мені згадувати, крім того невміння, ще й боляче.

На життьовій путі кожного смертельника зустрічаються люди, що ніякі стонадцять смертей не зітруть їх з твоєї пам'яті, не вирвуть з твого серця.

В моєму житті був Василь Блакитний.

Він стоїть у моїй свідомості як дороговказ на грані двох різних для мене світів.

Поділив Василь Блакитний моє життя на дві половини:

«До Блакитного»

і

«Після Блакитного».



Що я можу про нього згадати?

Те, що я з ним грав у доміно?

Те, що ми з ним мало не щодня сміялись у його кабінеті навіть тоді, коли він був уже хворий, а я ще був здоровий?

Те, що...

Те, що...

Ні, ви краще в день його фізичної смерті почитайте його «Удари» і Пронозину «Гірчицю», а я в цей день піду на харківський аеродром та схилю голову перед його могилою.



ишневі


усмішки

закордонні

ПЕРЕДМОВА

«Закордонні усмішки» ці писалося в санаторії Наш Eibenhot біля Берліна (червень — липень 1928 року). Автор цих усмішок здебільша писав їх, лежачи в ліжку та держачись за черево. Спостерігав і берлінське, і позаберлінське життя автор у ті «вільні» години свого закордонного життя, коли переходив од лікаря до клініки, від ліжка до кабінетів різних медичних маніпуляцій. І весь час йому тоді боліло. Спо­стереження, отже, поверхові. «Усмішки» (автор цього не заховує) подекуди вийшли кваснуваті, бо в народженні їх велику участь брала авторова дванадцятипала кишка, за що автор і приносить їй тут сердечну подяку.

Без причини й болячка не сяде.

Для поїздки за кордон, отже, виходить, треба мати при­чину.

Наукові командировки останніми часами загубили поде­куди свою вагу.

Приходите ви, приміром, до будьякої установи, що має аво командирувати вас за кордон, і говорите: — Удосконалитися мені б, знаєте, слід. Так у мене пішла наука, що без закордону, як без рук. Дайте мені команди­ровку за кордон, так я, хай мене бог уб'є, за два тижні вам соціалістичне будівництво закінчу. Раздва — і соціалізм!

Автор

ПОЇХАЛИ


Ну і, звичайно, витягаєте посвідку від тої установи, де ви працюєте, що вам спраздітаки командировка за кордон потрібна, як вода. Як повітря. Як нагрузка.

Тоді вам та установа каже:

— Да... Справдітаки ми бачимо, що командировка вам, безперечно, потрібна. Але. майте, товаришу, на увазі, що, як свідчать фахівці, жіночі панчохи радянського виробу, а також і черевики наші не гірші, як і закордонні. Беручи під увагу мито,(вони й не дорожчі. Потім: ви маєте право провез­ти тільки два костюми, так що, коли зважити вартість подорожі, мито, дорожнечу прожиття за кордоном, багато не виграєте... А ліцензій тепер не дають. Обмотувати себе жіночими панталонами та мережками незручно, бо попадете на кінофільм. Провезти валюту через Шепетівську митницю все одно не вдасться, бо митниця наскрізь бачить, хто везе валюту...

— Ах, так... Ну, тоді я подумаю...

— Подумайте...

* * *


Краща й поважніша причина для закордону — хвороба. З хворобою виїхати легше...

Тільки не робіть так, як одна знайома моя дама робила.

В лікарській комісії, куди вона звернулась по свідоцтво, що їй треба лікуватися за кордоном, вона впала в «непритомію», і коли їй дали понюхати нашатирного спирту, прокину­лась і застогнала:

— Ох! Де це я? А що можна з собою везти з закордону? У вас, казали мені, є такий список. Ох! Ох!

І знову знепритомніла.

Так не робіть,— засиплетесь.

* * *

Найпевніше: щоб поїхати за кордон, бажаю вам придбати харрошу язву в шлунку. Круглу.



Як її придбати? Хай колись на дозвіллі розповімо. Харроша буде язва...

Ну, от у вас уже в руках закордонний паспорт. Всі вже про це знають.

— їдете?

— їду.


— Так ви, знаєте, мені перо автоматичне.

— Добре.


— їдете?

— їду.


— Так ви, може б, мені шляпу.

— Добре.


— Так ви б мені краваток штук зо три.

— Добре.


— Єх, які там іграшки для дітей. От би моєму Юркові велосипедика. Маринці — ведмедика. Тільки не маленького, а більшого. Там такі є волохаті.

— їдеш?


— їду.

— От добре. Ну й повезло. От послав же господь язву. Так ти ж там і нам щось таке. Блокнотів там. І ножиків. І олівців отих автоматичних. І шкарпеток.

— А жінка моя дуже просила светр і фільдекосових панчіх...

— Товариші! Може, кому рояль Шредерівський привез­ти? А може, автомобіль?

Сидячи у вагоні, ви дивитесь у блокнот і підраховуєте, скільки чого треба вам привезти зза кордону.

Підрахували: 13 шляп, 45 краваток, 23 пари черевиків, 110 пар жіночих панчіх, 87 автоматичних пер, 15 дюжин олівців, 5 велосипедів, 7 ведмедів...

Темніє у вас в очах і ви, дивлячись на зелені жита, уперто думаєте: «Ну добре! Обмотаюсь! Позатикаю дещо в чере­вики! Велосипеди здам у багаж! А куди я тих ведмедів позасовую?»

Дорога Шепетівська митнице! Коли я вилізу з вагона товщий удесятеро, як їхав за кордон, думай, будь ласка, що то я так поправився у німецькому санаторії. Коли в мене з ушей торчатиме по ведмедю, а з носа по шляпі, думай, що то мені лікарі приписали всі дірки на дорогу позатикати.

Ну, що ж я маю робити?! Я ж за кордон іду!

їдемо.


— Так ви ж, товаришу, дивіться. Raucher — це для кур­ців, a Nichtraucher — це для некурців.

— А який «другий клас»?

— Zweite Klasse! Так і кажіть на вокзалі!

— Кому казать?

— Та там, хто вас поспитає, тому і кажіть.

— Ага. їх габе цвайтер кляссе. їх габе цвайтер. їх габе цвайтер...1

— А на вокзалі дивіться, де написано «Ausgang», туди й виходите. «Аусганг» — значить «вихід».

— Ага... Як вихід?

— Аусганг.

— Ага. Аусганг... аусганг, аусганг... Ну, й трудне слово...

— А приїдете, дивіться: буде написано: Bahnhof Fridrichstrafie, там і вставайте: «Бангоф» — вокзал, «штрассе» — вулиця. Там і вставайте.

— Ага... Значить, так: «їх хабе цвайтер кляссе». «Аус­ганг» — вокзал. «Бангоф» — вихід. Ага.

— Та ні. Навпаки.

— Як навпаки? «їх хабе цвайтер кляссе»— вокзал?

— Та ні.

— Ага. «Бангоф»— вокзал.

— Цванціх. Драйціх. Фірціх2. А там же ж як, після того «аусгангу»?

— А там спитаєте.

Спитаєте. Ну, добре, спитаю. Як уже ми там питатимемо, а питати треба.

їдемо... їдемо... їдемо... Шепетівка...

А ви знаєте, під'їжджаючи до Шепетівки, якось тобі роби­ться «каламітно». Не те, що тобі там доведеться через митницю проходити... Митниця — вона собі митниця... Що митниця з нашого брата, коли він за кордон їде, може «стребувать»? Нічого.

їдуть же ж у командировку так, що ані лялечки на ньому, ані нижче лялечки. Один із подорожніх дуже жалкував.

— От,— каже,— погано, що не можна за кордон голому їхати. Все б таки воно звідтам більше б узяв.

Я йому:


1 I с h habe zweite Klasse. Ich habe zweite. Ich habe zweit e...— У мене другий клас. У мене другий. У мене другий... (Нім.)

2 Zwanzig. DreiBig. Vierzi g.— Двадцять. Тридцять. Сорок (нім.).

— А ви б, кажу, сажею вимазались та дватри бюстгаль­тери поганеньких почепили б і їхали. А якби хто спитав, сказали б: «Уніформа в нас така».

Не в митниці справа.

Під'їжджаючи до Шепетівки, хочеться Назад чкурнути. От так тебе й підмиває злізти і майнути знову на Київ. Перескочишбо Шепетівку, і нікого ж у тебе не буде... Анікогісінько... І що найдорожче залишиться — це червоний паспорт... І хапаєшся ти за нього весь час.

Не дай бог — вискочить. Пропав.

А коли вже з Шепетівки на Здолбунів їдеш, тоді тихотихо у вагоні.

Чого воно так тихо? Так, ніби поховав когось, чи що. Встає прикордонна сторожа. І так тобі шкода тої сторожі, як рідного батька. Нейтральна зона...

«Mohyljany». Білі срлй скрізь. І порожньо, порожньо на станції... Станція Могиляни.

— Прошу панаї Паспорти! Озираєшся... Хто ж тут, думаєш собі, пан? Дивиться на тебе людина. На голові каска чорна, на

касці орел білий, і каже тобі «пан».

Виходить, що, значить, я пан. Як швидко! Якихнебудь десять кілометрів — і я вже «пан»!

Польща.

ПРИЇХАЛИ


Польща, значить... їдемо... їдемо... їдемо...

Обабіч залізниці вузесеньківузесенькі смужечки поля. На смужечках тих житечко росте, ячмінь, картопелька... Вузесеньковузесенько так росте...

А іноді серед смужечок серед тих, вузесеньких, суцільні такі, великівеликі лани порозлягалися. Як море лани, серед дрібненьких струмочків.

Що це значить?

Не знаю,— я у внутрішні справи чужої держави не втручаюсь і не втручатимусь.

Польща — держава. Вона — за Могилянами.

Польща — хороша держава: мені ще раз її треба пере­їздити.

Як їдеш, так і праворуч Польща, і ліворуч — Польща, і так просто — Польща. Скрізь Польща.

Як проїхав Могіщяни, так уже скрізь населення суто вже польське.

Далі — Здолбунів, Рівне, Ковель.

Польща.

На Здолбунові пересідати на варшавський поїзд.



Гроші вже там не карбованці, а злоти.

А як сідаєш у спальний вагон, то вам кажуть:

— Ви ж провідникові «на чай» дайте, бо він плати не дістає. І покоївці, що ото ліжко вам послала, дайте, ба вона плати не дістає.

— Гаразд.

Кажуть, що ніби в Польщі багато в'язниць, де сидить багато селян отих, що на Волині, на Холмщині, на Підляшші,— польських селян,— так цього не помітно. Ніч. Темно вже. І так аж до Варшави — ніч.

У Варшаву поїзд приходить вранці. Там пересадка на берлінський.

У тім уже поїзді є вагони аж до Берліна.

У Варшаві на вокзалі народу чимало. Офіцери.

Я вже звик, що я «пан». І всі пани...

За Варшавою, аж до Німеччини, так само Польща.

Лани. На ланах полільниці. Полють, плазуючи навколіш­ках. І біля кожного невеличкого гуртка полільниць чолові­чина з люлькою в зубах.

Він або сидить на межі, або стоїть над дівчатами, ручки в кишені позакладавши. А дівчата — навколішках.

Я став біля вікна та:

«Товариші дівчата. Доки ж ви плазуватимете на колінах... Та час уже розігнути свою спину та показати всім експлуата­торам, що ви вільні, ви рівні...»

Сам собі подумав і сів...

Корови скрізь пасуться. Корови чорнорябі. Голландські... А далі королева нідерландська. Це аж — за Німеччиною.

Польща — республіка, у неї є президент. Не вірите? їйбогу, є. Що його не чуть? А чого йому кричать...

їдемо...


Всі до мене:

— Прошу пана! Прошу пана! Я не витримав, устав, та:

«Товариші! Пани всі в Чорному морі. Та доки ж ви один одного, й мене, грішного, панами величатимете? Та коли ж ви панське ярмо скинете?» — сам собі подумав і сів.

Лани... Лани... Лани...

їдемо.

В купе зо мною молодий чоловічина сидить та все на мене дивиться, а потім каже:



— Шпрехен зі дойч? 1 А я йому:

— Ні!


— Франсе? 2 А я йому:

— Ні!


— Інгліш? 3 А я йому:

— Ні.


Мовчить він. Тоді я почав.

— А ви, кажу, поукраїнському, щоб на першу категорію, можете?

— Ніх,— каже,— ферштейн 4.

— Тото ж.

А вік почервонівпочервонів. А я йому.

— Що ви мені, кажу, дойч, франсе, інгліш... Перелякали, думаєте. Та я з такої країни, що своєї рідної мови не знає, а ви мені: «інгліш».

Дивлюся, перестрашився.

— Не бійтесь, кажу, я не сердитий.

* * ♦

їдемо.


Поїзд летить. Зупиняється тільки на більших станціях, а менші пролітають повз: ні вдивитися тобі, ні помітити, яка така станція, що за місцевість. Летить.

* * *


Ст. Торунь.

Стоп. Тут швиденько одчіпляються наші вагони і причіп­ляються до поїзда, що, їде прямісінько до Берліна. Раздва — і летимо до німецького кордону. Не зчувсь, коли в поїзді вже до вас:

'Sprechen Sie deutsch? — Чи розмовляєте ви понімецьки? (Нім.)

2 Francais? — Французькою? (Фр.)

3 Е n g 1 і с h? — Англійською? (Англ.)

4 Перекручений німецький вислів: не розумію.

— Майн гер! Біте шен, пас

О! То був «паном», тепер уже — «гер».

Просто тобі трансформація...

Кордон німецький. Ст. Шнайдемюле.

Яка чистота. Така чистота, що забруднити чимось хоче­ться. Ну, ясно — не звик же, щоб на станції було так чисто...

Проходять урядовці з митниці. Нічого не дивляться, тільки питають:

— Kaviar?2

— Нема, кажу.— А що воно за кав'яр такий, не знаю. А у клубі Блакитного не раз їв.

На кав'яр тут великий попит. Що б було захопити пудів хоч з десяток.

Так і знайте: хто їхатиме за кордон, везіть кав'яр пудами: Шепетівська митниця заробить.

* * *

Поїхали далі... Лани... Ліси... Луки...



1 лани чисті... І ліси чисті... І луки чисті...

Жито рівнерівне,— ніби його путящий цирюльник під «йоржика» постриг.

Ліс. А що ви гадаєте: думаєте, що німці у себе своє дерево позаводили? Нічого подібного: наша таки сосна росте, наш кленок, наш бересток. Тільки назва друга, а дерева наші. Не видумали свого.

На луках корови пасуться. І здебільшого — голандські.

— Ну, думаю, коли є корови,— повинні бути на шляхах і кізяки коров'ячі.

Нема. Уявіть собі — нема кізяків.

Я ж пам'ятаю, що на Коробовім хуторі (дачна місце­вість біля Харкова) ми колись із проф. Авериним спере­чалися щодо тамтешнього грунту.

— Ну з чого,— питав я його,— оцей грунт складається? Він відповів твердо і рішучо:

— З коров'ячих кізяків. Хіба не бачиш? Та не тільки грунт. І я,— каже,— в кізяках, і ти в кізяках, і діти всі в кізяках, і голова в кізяках, і борщ з кізяками. ~

А тут коров сила, а кізяків не видно. Річ дуже проста: корови тут виховані: то вона пасетьсяпасеться, а потім до пастуха:

2 Ікра.

— Біте шен! їх мехте ін туалетен геген! 1 Це понашому:



— Дозвольте вийти. І йде.

Наші ж треклятущі корови, хоч де б вони паслись, обо­в'язково витуалетиться тоді, як до ґанку підійде. Або коли її доять.

* * *

їдемо.


Жита рівнірівні на полях. І пшениці... І чистічисті... Просто потолочити хочеться — такі вони рівні й стрункі. А поміж ланами шляхи. Та хоч би ж тобі денебудь хоч одна вибоїна.

Скрізь шосе, і скрізь рівне шосе...

І понад залізницею шосе... А понад шосе стьожкою біленькою стежечка стелеться: то доріжки для велосипе­дистів.

Багатобагато на велосипедах їздять. І старі, й малі... І бабусі, й дівчата.

От — бачиш — гурт дівчат буряки поле. А на межі вело­сипеди лежать.

Ось штук із п'ятеро жінок велосипедами женуть понад колією. Видко, селянки...

Дивно...

І дивно не те, що вони їдуть на велосипедах, а те, що ніхто їм у слід не тюкає.

Дивився я на ту картину та й думав: що якби мою матір був підсадив на велосипеда — хай би вона селом мигнула.

Боже мій.

Зразу б:

— Тю! Тюууу! Арарарара! Фффююю! Та я б, мабуть, і сам тюкав.

А тут ні тюкання, ні свисту.

* * *


Ах, ці німецькі шляхи! Ах, ці німецькі дороги! Пара коней, а за ними дві величезні гарби з сіном, одна до одної попри­в'язувані.

І йдуть собі невеличкі коненята, весело голівками по­махують.

1 Bitte schon! Ich mochte in die Toilette gehenl — Прошу! Мені хочеться до туалету! (Нім.)

А в нас:


— Скільки взяли?

— Та півтори копиці! Та й то хто й зна, як воно там, у тій калюжі, чи вискочу, чи ні.

— А коли ж ви ту калюжу засиплете?

— Хай її чорти засипають! Що я її засипатиму, коли у мене, може, якихось возів на три того й сіна.

Ах, ті шляхи! Ах, ті дороги!

* * *


Ті шляхи й ті дороги пообсаджувано в Німеччині яблунями, грушами, сливами. І ніхто їх не стереже. От, красти!

Я не знаю, хто за тих німців роботу робить, коли вся та садовина поспіває.

Коли ж ти робитимеш, коли тут тобі: одно ходи та крадь. Одно ходи та крадь.

Крадь і не озирайся, бо ніхто його не стереже, ніхто не всадить тобі заряду солі в твою індивідуальність.

* * *

Німецькі села... Кам'яниці. Електрика. Брук. Видко в дворах авта...



Будинки якісь такі гостродахі, двоповерхові. Не видко по дворах возів без коліс, не видко біля ґанку гною. В загонах для скоту корови стоять не по пузо в кізяках...

Пара косарів (коси за плечима) на велосипедах про­їхали...

Он іде отара овець.

«Невже то,— думаю собі,— вівці? А чого ж над ними нема хмари пороху?»

І не чхають од тої пилюги ні вівці, ні пастухи, ні подо­рожні.

їдемо...


Лани... Села... Ліси... І так аж до Берліна.

* * *


Берлін...

Один «бангоф», другий, третій... Нарешті наш — «Фрідріхштрасе».

— О боже мій! Де ж той, як його,— «авсганг?» Ось він! Ну, господи благослови!

— Майн гер! Майн гер!

— Та «гер» то я знаю, а от як нам до отеля дістатися?

— Біте шен...

Готель...

— Як же ж тут з хазяїном чи з швейцаром?.. ...їх. Ніх. їх. Ніхт шпрехен дойч

А хазяїн:

— Что значить? Говорите поруськи. Откуда?

— З Харкова.

— Давно билі в Одесі?

Трохи не кинувся цілувати.

Приїхали.

КЛАПТІ ВУЛИЦІ БЕРЛІНСЬКОЇ

Берлін.


Добре, якби було можна про Берлін так шрайбшрайб — і вже вам про ввесь Берлін нашрайбав. Нашрайбаєщ лихої години, коли самого населення, кажуть, тут чотири з полови­ною мільйони. Я спробую так сковзнутись по Берліну. Зверху.

І то тільки краєчком, клаптиками.

Берлін нашому братові Тяжко, дуже тяжко спостерігати.

Ти так став, зосередився, зробив спостережливорозумне лице, а тебе зразу щось і перелякало.

Загуло або під тобою, або над тобою, ревнуло або перед тобою або за тобою.

Ну, і зразу сіртонешся або назад, або вперед, або при­сядеш, або підплигнеш.

Ти тікаєш од заднього ворога, а вже перед тобою щось або дзвонить, або гурчить, або реве.

Ти присядеш, а воно під тобою тільки гургур!

І така тобі скрізь турбота, що ніяк себе не зосередиш, а особливо, як ото вулицю треба переходити.

Націляєшся вже, націляєшся, а потім ніби тебе хтось батогом оперізав — мчиш, як на перегонах.

1 Перекручений німецький вислів*. «Я не розумію понімецьки».

Тубільці на тебе дивляться: людина, думають, або скази­лась, або вдома у неї горить.

А як же ж ти не мчатимеш, коли воно скрізь щось їде. Зверху в тебе надземна залізниця, знизу — підземна, а по вулиці авто, мотоцикли, велосипеди, трамваї, коні щось везуть, собаки щось тягнуть.

І в кожного або свисток, або гудок, або дзвінок, або батіг ляска, або собака гавка.

І кожний же,— ти так гадаєш,— обов'язково тебе переїде.

Тяжко спостерігати нашому братові берлінське життя.

* * *

Що ж вам спадає в Берліні на очі?



Перш за все треба констатувати, що для Берліна пари очей замало. Не вистачає їх, бо сильно дуже багацько дечого спадає на них. Спадає й мигтить.

Вулиці... Вулиці взагалі, як вулиці, з усім своїм гамузом і зокрема брук... «Мостові». Вони чорні й чорносині. І бли­щать. Вони так блищать, як блищить лід на ковзанці. Вони всі асфальтові. Вони якісь м'якоблискучі. Вони так бли­щать, що хочеться розігнатись і посковзнутись... І здається вам, що коли б ви посковзнулись на якійсь там Фрідріхштрасе, то летіли б аж до Вітенбергпляцу.

Авто й автобуси, мотоцикли й велосипеди котяться там безшумно.

І навіть величезні коні першерони, що возять по Берліну пиво в бочках на величезних «гарбах» з грубезними заліз­ними шинами на колесах, не роблять,— ні коні, ні гарби,— ніякого гамору... Цокотять тільки підкови в коней.

Коли бj отака чортовина проїхалась повз редакції, то напевно б ми всі вирішили, що за Люботииом землетрус на 10 і/2 балів і хапалися б за одвірки.

Оті «мостові» якось заворожують вас і очі ваші в себе втягають. Так от стоїш і дивишся на них, а вони в собі, мов у дзеркалі, одбивають вас, одбйвають авто, мато, коней, собак, людей...

Чудесні «мостові»... В посуху вони вогкі, а в дощ сухі.

* * *


А посеред вулиці — на перехресті,— шуцман. Обов'яз­ково шуцман.

Він — увесь синій і в синяві своїй величний. А голова його вилискує чорною каскою з білим спереду орлом.

1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка