В чотирьох



Сторінка23/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   34

31.5

Він — повний контраст берлінській вулиці. Вулиця — метушлива. Він — спокійний. Вулиця — галаслива. Він — тихий. Вулиця — строката,, він тільки синій. Вулиця — нервово рухлява, його рухи — пластичноповільні й певні.



Коли він зупиняє рух з одного боку і дає напрям рухові з другого — такі рухи руками робить, мабуть, тільки рим­ський папа, благословляючи народ, коли народ той цілує папину пантофлю.

І рух його — закон для машин, для коней, для собак і для людей...

* * *

Дивна берлінська вулиця... Крамниці... Вивіски... Рух... Балачки... І хоч би тобі одна українська вивіска. І хоч би ж тобі одне денебудь українське слово. Та ніде анічогісінько.



Мала дитина, й та вже понімецькому! А боже ти мій! Українізації в Берліні не провадиться ніякої. Якось на розі одної з улиць бачу шуцмана з червоною по­в'язкою на рукаві, а на тій пов'язці білими літерами написано: «Говорит порусски». «Рагіе Francais!» 1 і т. д.

Щось аж сім чи вісім таких написів. І поіталійському він говорить, і поанглійському, і попольському, і почеському. Підходжу і питаю:

— А поукраїнському можете?'

— «Палакать»?

— Хоч би, кажу, й «палакать».

— ПониМаю «палакать».

— Ну, добре, кажу, що хоч «понимаєте».

Ото тільки одного й довелося побачити за цей час. Подивлюсь, як буде далі...

Доведеться, очевидно, запротестувати, що так мляво тут з українізацією.

І взагалі куди дивиться комісія по українізації.

* * *

Написи.


Одні написи на смерть мене перелякали.

1 Parle f r а п ( а і si..— Говорить пофранцузькиї (Фр.)

На вулицях, особливо на перехрестях, на майданах, у скверах, бачу величезні написи: «Abort»(Аборт). «Неггеп». «Damen».

«Для чоловіків», значить, і «для жінок». Спантеличився зовсім. На вулицях, думаю собі, аборти роблять. От, думаю, техніка! Чого дійшли! І не тільки жінкам, а й чоловікам. Я тікать... Подивляться, думаю, в якенебудь шкло на тебе, вирішать, що й тобі аборта зробити треба.

— Лягай,— скажуть.

— Ну, вже, думаю, краще втечу.

Як уже тут і на чоловіків таке лихо нападає, поїду додому та там краще родитиму... Все таки на дитинку щось і гроше­нят на пелюшки капне,— «капля молока» є...

А тут де я її шукатиму?

Ну й техніка!

* * *


Вулиця... Люди... Чоловіки й жінки...

Ну, трохи чистіше вдягнені як у нас. Добротніші вбрання, дебеліші черевички.

Але особливого шику я б сказав,— нема.

Ще в кафе, на головних вулицях, там шикарніший народ. Жінки, особливо... Але їхні погляди, їхні рухи, жінок отих самих, показують, що народ вони з думками «не дуже важ­кими», і дивляться на нашого брата такими очима, що нема в них різниці нації, соціального стану і партійної приналеж­ності.

Роль у тих поглядах відограє тільки марка. Можна й до­ларами.

* * *


Кафе, кафе, кафе.

Скільки ж їх тут, отих кафе.

На кожному кроці, на кожній вулиці, на кожному розі... І повні...

Кажуть, що німець дві третини свого життя проводить у кафе.

1 Der Abort — туалет (нім.).

Можливо. Бо справдітаки сила по кафе народу... І вранці, і вдень, і ввечері...

П'ють каву, п'ють якісь рожеві напої через дудочки, їдять морозиво...

А як багато по тих кафе жінок не особливо важкої по­ведінки!

Мені казано, що в Берліні таких жінок зареєстровано щось із 50 тисяч.

Я, звичайно, їх сам не рахував, але з того, що бачив, не менше, мабуть.

І працьовиті страшно. Ви можете бачити їх у кафе і на ріжках вулиць, і рановранці, і в обід, і в полудень, і ввечері.

Чи вони цілими днями працюють, чи «позмінно»?

У всякім разі праця їхня не припиняється ні вдень, ні ввечері, ні вночі.

Попит, очевидно, не менший, як і пропозиція.

* * *

Авто... Таксі так звані.



Скільки їх тут. Десятки (як не сотні) тисяч! По всіх вулицях безкінечними валками летять вони туди й назад.

Всі такі одмітні. На його возі кругом іде смуга з чорнобілих квадратів.

Одна смуга — «однокінний»,— малий тариф. Дві смуги — «парокінний» — більший тариф. І їдуть, їдуть і їдуть...

На перехрестях дивляться на пгуцманову руку й, за його командою, або цілим натовпом зупиняються, або про­скакують далі...

Де шуцмана нема, там рухом регулюють великі сигнальні ліхтарі, що висять над перехрещуванням вулиць.

Зелений колір — їхати вільно.

Червоний колір — Halt! (Стій!)

Сигнали ті подаються автоматично.

І нема того, щоб хтонебудь не зважив на сигнал, про­скочив далі, коли сигнал показує червоне.

Я довго спостерігав. От летить авто, як скажене, і путь вільна перед ним. Зирк — червоний колір! Миттю — гальма! І стоятиме, чекатиме зеленого сигнала, хоч би було перед ним превільно!

Дисципліна...

Кажуть, що дисципліна, взагалі, річ не погана не тільки в Берліні, а й у Харкові.

* * *

Вулиці... Будинки...



Кажуть, що в Берліні є закон, що забороняє будувати хмародряпи.

Більше як на п'ять поверхів тут домів нема.

Через те Берлін не давить. Він заворожує. Він милує без­кінечним числом садків своїх. Він — буквально кучерявий.

Які тут, у Берліні, садки! Які парки!

Тіргартен один чого варт. Величезний парк посеред Берліна. Який він завбільшки? Хто зна! Може, в сто разів, може, в тисячу більший за Харківський комунальний парк.

Тільки ж веселозелений. І чистозелений. Бо німці вміють ходити по парку, вміють їздити не по траві, а по алеях, по доріжках.

І біля нього, і круг нього, і серед нього, в кам'яні швори взята, тече річка Шпрее.

Вона його поїть, а він зеленими своїми вітами її захищає.

* * *

Вулиці... Пиварні... Ливарень у Берліні сила, як і кафе. Пиво,— кажуть,— не пиво, а диво.



Але,— я ж кажу,— «кажуть». Не писатиму про берлінські пиварні, не хочу. Хай собі «кажуть», ті кому можна це казати.

* * *


Харашо по Берліну пересуватись.

Хочеш — трамваєм, хочеш — автобусом, хочеш — під­земкою.

На всіх вулицях, посередині, ви бачите величезну синю літеру «U» (У).

То там Untergrund — підземка.

Сходите сходами під землю, берете квитка, підбігають електричні поїзди ■— і катайтесь куди хочете, хоч на край Берліна за 20 пфенігів.

Можете за ті 20 пфенігів хоч цілий день їздити, аби зпід землі не вилазили, бо там ніхто у вас квитків не перевіряє.

І на трамваях такі порядки: взяли квиток — і можете з ним пересідати з трамвая на автобус, з автобуса на підзем­ку. Аби в одному напрямку їхали.

А попав на підземку — катайсь, куди хочеш.

От би в Харкові отаку штуку.

Ніж сидіти ото, куняючи, в радустановах, або десь у вузі і на лекції — махнув би під землею й катався б собі, аж до того часу, коли обідати час.

Вулиці... Люди... Чоловіки... Жінки...

От тільки що: ноги в німкень, помоєму, завеликі.

Ідеш, приміром, вулицею і бачиш: щось таке зза рогу витикається.

Придивляєшся, аж то жіноча нога. Німкеня ще серед вулиці, а нога вже за рогом. Ну, бог з ними, з ногами.

Чимчикую якось вулицею. Чую на губних гармошках жарять на голос:

— «Червоні лави переможуть все». «Червоні лави переможуть все».

Дивлюсь,— троє хлопців, школярів, марширують вулицею й виграють нашої.

Та я тоді став та вже людським голосом і піддав: — «Нехай живе комуна І свободи стяг».

БЕРЛІНСЬКИЙ ДЕНЬ

Спробую дати приблизну схему берлінського дня.

Приблизну через те, що в деталях, щоб ухопити день у Берліні, треба чимало тут в «ашінгерах» ковбасок з німцями навстоячки зЛсти, запиваючи їх чорним мюнхенським пивом.

Знаєте, що таке «ашінгер»? Знаменита установа.

Один знайомий доктор, показуючи мені Берлін, якось промовив:

— Ходім у тутешній церобкооп!

— Ну? Хіба є? Та господи! І повів він мене в «ашінгер».

«Ашінгер» до церобкоопу так подібний, як, наприклад, теперішній німецький прем'єр Мюллер на соціалдемократа.

В «ашінгері» нема черги, нема зелених книжечок, і не­багато прикажчиків.

Буфет. На буфеті сила всіляких бутербродів, «помпа» з пивами різними, і жлукто нікелеве з гарячими ковбасками.

А в залі високі столистояни з тарілочками, з ножами,

виделками, з перцем, з сіллю й з гірчицею.

Забігає клієнт, хапає разок ковбасок або бутерброди, шклянку, таку завбільшки, як невеличка макітра, пива, стає біля стояна і навстояк це все «потребляє».

І все це швидко, швидко, швидко. На ходу.

Ціни на всьому показані. Не дуже дорого. Чисто, смачно і з гірчицею.

Гірчиці тут, між іншим, дуже багато їдять. Аж страшно.

Чи то вже воно життя їм таке солодке, чи що, а тільки ж так її мегелять, як у нас хліб.

А от щодо хліба, так тут дуже сутужно. Не дають хліба до страв.

Наш брат тут велике здивування по рестораціях викликає, коли обідати сідає...

І все через той хліб... Ну, звичайно, однимдвома ма­нюсінькими шматочками, що їх тут подають до столу, православна людина, та ще з України, не може задовольни­тися аж ніяк.

І ясно:

— Дайте ще brot'yl А потім:



— Та дайте ще brot'yl

Умегеливши з десяток невеличких франзоликів (тут франзолики печуть манюсінькі,— не більше, як третина нашої п'ятакової булки), земляк чухається, а потім несмі­ливо:

— Чи не можна ще отого, як його, brot'y?

Тоді вже в геробера починає на голові дубіти волосся, в всі столи кидають обідати і дивляться на земляка:

— Людина, мовляв, зараз помирати буде.

Смерті, розуміється, не буває, а трагедія для нас велика.

А як же ж не бути трагедії, коли ми звикли до такої на обід паляниці, що нею можна було б полк німців ув обід наго­дувати.

У нас же ж є такі «примірники» (розказував мені один агроном), що «потребляють» в день 7 фун. хліба офіціально. А неофіціально ввечері:

— Федоре Михайловичу! Так що на вечерю хліба не стає. Добавки дайте.

Ой, заїхав.

Мені ж про берлінський день треба. Почнемо зранку, б годин ранку.

Тихотихо.

Аж ось починають показуватись велосипеди: рушив на роботу робітник.

Робітники, робітники, робітники...

В своїх «прозодежах», здебільшого синіх, або корицевих, труджені сірі обличчя, у кепках, із сигарами в зубах. Вони з чверть години заповнюють вулиці. Особливо подалі від центру. Промайнули — й нема.

7 годин ранку.

Час собачий. Певніше — час собачого туалету. Наймички й хазяйки виводять на цепках, на шнурках і на шнурочках «друзів людських».

І на вулиці нараз спостерігаєш таку картину: геть, куди дістане око, бачиш підняті над стовпчиками собачі ноги.

І яких же тільки тут собак ви не побачите: од наймініатюрніших до величезних спокійнобайдужих сенбернарів. І левретки, і болонки, і пуделі, і добермани, і сірки, і лайки, і бровки, і ірланці, і англійці, і німці, і грифони, і такси, і вовкивівчарі, і доги, і сенбернари, і японські, і не розбереш, які вони в лихої години. Іноді бачиш такого пса, що скида­ється не то на індика, не то на вівцю. Кучеряве, з довгою мордою, з коротким хвостом, з ушами до землі. Очі збоку, ноги — передні ззаду, задні спереду. А собака! Факт! Бо перед стовпчиком ногу задирає.

Німці, мабуть, уже дійшли культу собаки. Страсть, як вони люблять собак. Ставляться вони до них з особливою якоюсь любов'ю, я б сказав, навіть з ніжністю. Ніде ви не побачите, щоб хтось ударив собаку, ніде ви не почуєте, щоб собака заскавучав. Собаку дуже рідко побачиш у наморднику. Щоправда, ви ніде не побачите безпритульного собаку. Собака на вулиці ніколи не буває сам,— завжди з хазяїном. Або на цепку, або біля ноги.

Собака в німців — корисна тварина. Вона або сторож, або •— помічник у роботі. Силу бачите тут таких картинок: собака везе воза. І не маленького воза, а порядного собі воза, бо брук тут гладенький, і везе вона його легко.

Собаки — провідники інвалідів сліпих. Звичайна картина на вулиці, коли собака в особливих наритничках, з червоним на них хрестом,.— веде сліпого або везе у візку безногого.

На демонстрації «Червоного фронту» цілі тисячі були таких інвалідів з собаками.

Картина грізна! Мементо!

Біля крамниць, куди з собаками покупців не впускають, біля дверей особливий «собаков'яз», де прив'язані собаки

дожидають, доки їхні хазяйки (здебільшого, хазяйки) вийдуть із крамниці.

Собака у німців у пошані і має свій утрішній час для туалету.

7—8 годин.

Школярі — до шкіл. Геть заливаються вулиці різнобарв­ною юрбою німецької «зміни». З галасом і з віеселим сміхом пробігає вона німецькими вулицями.

За ними — хазяйки на базар. З кошиками, з торбинками, з валізками. Біжать по фляйш (мясо), фіш (рибу), бутер (масло), брот (хліб), мільх (молоко), гемюзе (городина). Найбільше по оте саме «гемюзе».

«Травоядний» народ — німці. Отої городини по крамни­цях, по базарах, по возах на рогах вулиць — цілі гори. Є така, що в нас її доволі, а є така, що зроду такої не бачив. Цибуля якась така зелена, завтовшки як навильник, а завдовжки як через Харківську вулицю... Є якась така не то ріпа, не то кавун, з чим його їдять, яке воно на смак — хіба його взнаєш. Незручно підійти до перекупки. Мовляв:

ег Тьотю, а дайте я покуштую!

Коли вже торкнулись хазяйок, згадаю про «хазяйські» крамниці: м'ясні, рибні.

М'ясо подається в крамницях звичайно, особливого нічо­го. Тут Берлін не дорівнявся до Москви. Московські різни­ки уміють показати м'ясо в крамницях. Так подасть тушу, що хочеться вп'ястись в неї зубами. В Берліні так не вміють.

Інтересніші крамниці з рибою. Рибу тут подають живою» в акваріумах і бачиш, як там плавають лини, величезні щуки, довжелезні якісь в'юни... І раки там живі плавають. Хазяїн сачком рибку підхоплює — на вагу і «бітте шен».

Пройшли хазяйки. Хай ідуть.

Далі посунули прикажчики по крамницях. Багато вело­сипедів.

Далі рушили службовці по конторах і по бюрах. Сила велосипедів.

Далі — хазяї по бюрах, вищий урядовець по канцеляріях. Авто шумлять. Сила потім авто стоїть на середині вулиці перед державними й приватними установами, на хазяїв своїх чекають.

Тихо на вулищ.

9 годин.

Година санітарна. Миють — чистять вулиці. Виїздить якась лиха година, на локомотив подібна, а ззаду в неї якась така величезна щітка. Ні, не щітка, якийсь такий великий

гумовий барабан. «Лиха година» поливає, а барабан миє. Аж рипить та миє..

I вулиця після того чиста. І блищить.

II година.

Пішли мадами по крамницях. З собачками. На автах і пішки.

Коли я збирався їхати за кордон, мене маленька одна дівчинка спитала:

— Дядю! А за кордоном бурзуї єсть?

— Поїду, кажу, побачу. Тепер можу сказати:

— Єсть. Та ще й які єсть.

* * *

Далі що?


Далі хазяйки вертаються. Потім школярі вертаються. Потім службовці вертаються. Потім робітники вертаються. Хазяйки годині об 11й. Школярі — о 2й. Службовці — о 3й — 4й. Робітники — о 6й7й.

Робітники, як бачите, «перші» й уранці і ввечері. Вранці вони перші спереду, ввечері — ззаду.

* * *

Далі настає вечір.



0 бй7й годині суне публіка по кінах та по театрах. А далі густо йдуть «погібшіє, но мілиє созданія».

1 в льокалях', і в кафе грає музика.

Електрика називає місця, де розважаються, притиска­ючись одне до одного, особи і тої й другої статі.

Робітники лягають спати, бо їм завтра, як і сьогодні, треба бути першими.

Ходім і ми.

* * *


Коли я в оцій схемі берлінського дня чогось такого набре­хав, то в усякім разі небагато. А не вірите — поїдьте перевірте. 1 Невеликі ресторани з музикою і танцями.

НУ Й НАРОД!

При першій зустрічі з німцями, при першій з ними балачці, а певніше не балачці, а намаганню балакать,— так і хочеться в розпачі крикнути:

— Нещасні! Понашому не розуміють!

І так ото стоїш біля нього, втолковуєш йому і руками, і ногами, і очима, і язиком, і киваєш, і моргаєш, і притакуєш, і прицмокуєш, а потім махнеш рукою:

— Що ти,— мовляв,— з нього візьмеш? Ну, нещасний народ! Ну, як ти йому втолкуєш, коли він тільки понімець­кому та пофранцузькому, та поанглійському й розуміє!

Ну, от прийшли ви до голярні й кажете:

— Поголіть мене. Стоїть, дивиться.

Ви йому кажете ще раз:

— Поголіть мене. А він вам:

— Вас? 1

— Та мене ж, мене! А він:

— Вас іст дас 2 «мене»?

Тоді вже ви силкуєтесь поїхкьому. Вимовили, нарешті. Страшенний регіт у голярні.

Виявляється, що ви попросили, щоб вам зробили не більше й не менше, як обрізання.

І так на кожному кроці: ніяк не добалакаєшся. Пішов купувати сорочку.

Допоказувався й дожестикулювався нарешті, що зрозумі­ли, що мені треба сорочку. Жестикулюю далі:

— Не верхню мені,— жестикулюю,— сорочку треба, а нижню. Не отаку,— значить, показую,— а таку.

— Ах зо 3! — каже.

— Зозо! — кажу.— Зо! Дали мені сорочку.

Приходжу додому, одягаю, а вона, лиха година, аж до п'ят.

Така, як ксьондзівська сутана. Злякавсь я.

1 Was? —ЩоТ (Нім.)

2 Was ist das? — Що таке? (Нім.)

3 So! — Такі (Нім.)

— Смирительну,— думаю,— сорочку дали. Може, що помітили, не дай бог.

Кличу Йосипа Йосиповича.

— Йосипе Йосиповичу! Подивіться, голубчику, що я за манію таку купив.

— Це — нічна сорочка!

— А не смирительна?

— Ні, ні,— каже,— це нічна: не бійтесь! Нуну!

Швиденько одного разу треба було повертатись до готелю. Сідаю в таксі.

Не довіряючи свойому знанню німецької мови, показую записану в блокноті адресу.

— Біте шен! — каже шофер. Поїхав.

їду та їду. їду та й їду. Одно їду, одно їду, одно їду.

Помоєму, давно б уже час і дома бути, бо сказали мені, що не більше, як хвилин 15—20 мені додому їхати, а все їду та їду.

Дивлюсь на таксометр, а там уже за три марки пере­валило.

Дивлюсь на написи вулиць,— раз промайнуло моє «штрасе» і зникло. Промайнуло й удруге і знову зникло.

Коли вже таксометр наближався до п'яти, дивлюсь, під'їжджаю з другого боку до свого готеля.

— Біте шен! — каже шофер.

— Данке зер, кажу, виймаючи п'ять марок.

Не розуміючи "понашому,— от і виходить, що там, де треба заплатити щонайбільше півтори марки, п'ять марок вилітає.

* * *

Та що там говорити про простий народ. Професори — і ті понашому не розуміють. Знаменитий професор, світова величина, «бог» у своїй галузі, а не вміє поукраїнському. Я йому говорю:



— Болить у мене оте. Болить воно мені тоді й тоді Захво­рів отоді.

Все одне слово, розказую, як «бог приказав». Не бере.

І якби не знайомий лікар, що повів мене до того профе­сора, так ні до чого б ми й не добалакались.

А то понімецькому:

— Раздва!

І вже й договорились, уже й професор допойняв, у чому річ, уже й ліки, уже все... От, розумієте, народ!

І хоч би його мова була милозвучна, пісенна, як наша. Нічого подібного.

В мові багацько шелестівок, потім вона слабує на довже­лезні періоди, з дієсловом аж наприкінці,— і от же зна­ють її.

А наша друга після італійської, із самих голосівок — та яких голосівок,— складена, і не розуміють. Нещасні. А які егоїсти!

їдеш по вулиці і ввесь час тільки й чутно:

— Я! 1 Я! Я!

Говориш з кимнебудь. Сказав щось, а він вам:

— Я!

По телефону говорять,— тільки й чутно:



— Я! Я! Я!

Між собою балакають:

— Я! Я! Я!

Страшенно егоїстичний народ!

* * *

Одного разу тільки й вийшло якраз навпаки з мовою. Треба було одержати в банку гроші. Пішли з Йосипом Йосиповичем удвох: він понімець­кому може.



Балакали ото там з урядовцем, а потім між собою про всякі такі діла, цосвоєму вже говорили. Аж ось уже треба було брати гроші. Урядовець і питає чистою руською мовою:

— Вам какими деньгами, марками или доларами? Пасаж.

* * *

І не тільки, треба вам сказати, з людьми бувають непоро­зуміння через те, що німці не хотять вивчити української мови.



Тварини — і ті вас не розуміють.

1 J а! — Такі (Нім.)

Гуси ходять на березі озера.

Я зрадів страшно, бо гуси ж такі, як і в нас,— так і геготять, і плавають так, як і наші, такі ж вони, як і в нас: є білі, є рябі, є глинясті.

Я до їх:

— Гусю! Гусю! Гусю! Ніякої уваги.

Я розсердився:

— Гиля,— як крикну,— подохли б ви йомуі А хоч би тобі що!

Я пам'ятаю, як колись був пас гуси, то було, отак як крик­неш та дрючком як замахнешся, так летять, а не біжать.

А ці собі стоять, пір'я носами перебирають та геготять потихеньку.

А прийде німкеня, щось таке їм скаже,— або тікають, або до неї біжать.

З собаками знову притичина.

Ну, стоїть собі Сірко ж такий, як і наш.

Кличеш його:

— Сірко! На! на! на! І не дивиться. Витріщився тоді на його:

— Тюди ти, здох би ти йому! Стоїть.

Та торік у Короповім хуторі один дядько як «тюдикнув» на Бровка, так він у воду кинувся й Дінець переплив з .пере­ляку, а цей стоїть.

До німця ж, як тільки він йому, потихеньку:

— Комен зі гер! 1

Біжить до нього, стрибає, танцює біля нього.

Та що там говорить!

Кури не розуміють: «А киша».

Коні не розуміють: «Но».

Свині — «Аля».

Корови — «Гей».

Вівці — «Бришкибришки».

Горобці й ті не понашому цвірГнчать.

Нещасні.


І люди нещасні. І тварини нещасні. Як вони живуть — господь їх знає...

1 Kommen S'ie herl — Ідіть сюди! (Нім.)

І ще одну дивну річ помітив. Я не бачив, як німці родяться. А от як женяться — бачив.

Женяться вони повагом, у кареті. Не поспішають.

А «ховаються» — швидо, швидко.

На автомобілі труна. Котить, аж погукує.

А за нею автомобілями родичі біжать.

Не затримують мертвих в юдолі земній.

— Умер — катись.

Ну, й народ!

WAS KOSTET? ZAHLEN?!1

Із усього багатющого лексикону німецької мови найчас­тіше, найупертіше й найнастирливіше переслідують у Берліні нашого брата дві фрази: «Вас костет»? і «Цален»!

Хоч куди б тут ви пішли, чого б і кого б ви спитали, хоч де б ви стали,— ці дві фрази обов'язковий фінал чи то вашої балачки, чи взагалі вашого кроку.

— Was kostet? Zahlen?!

Од них, од цих фраз, біжиш, одмахуєшся, затуляєшся на ліжку подушкою й німецькою периною, але вони, як уліт­ку на озері мошка, як люта в пасіці бджола, дзижчать біля вас, зазираючи то в око, то в ухо і, нарешті, ви не витри­муєте й з одчаєм питаєте:

— Was kostet?

Ах, якби не це «цален», якби не це «вас костет»,— як би прекрасно жилося нашому братові у Берліні.

«Цален» — псує у німецькій столиці ваш прекрасний настрій.

* * *

От крамниця різного, наприклад, посуду.



На лиху годину вам той посуд,— ви й самі не знаєте.

Але ви, дивлячись на вітрину, вирішуєте.

— Оте куплю! І оте куплю! І оте куплю! А в цей момент у вас над вухом:

— Zahlen!

Пропало все ваше бажання.

1 Скільки коштує? Платити?! (Нім.)

* * *

Взагалі, ви знаєте, який у людини настрій, коли вона потрапляє на берлінську вулицю й бігає очима по вітринах? Закупити все!



Все гамузом закупити, навантажити у вагони і везти до Харкова.

Всі крамниці! З усім зуздром!

А особливо з черевиками, з костюмами і з пальтами. Черевики, щоб усі були обов'язково на гумових підош­вах! Всі!

Пар з тисячу треба! Та де там тисячу: мільйон! Квад­рильйон!

А штани щоб і на випуск, і щоб під панхочи, і щоб під чоботи.

А пальта щоб і зимові, щоб і осінні, щоб і на дощ, щоб і на сонце.

А людина бігає, намічає, що купити, аж до того часу, коли над вухом:

— Дззз! Цален?

«Цален» — тут, «цален» — на митниці! Цален!

Коли в голову вдарило «цален», тоді страшно хочеться інтернаціонала, щоб не було нігде кордонів, а головне, щоб на тих кордонах не було митниць.

Тоді навіть людина, що проклинає в себе вдома, десь у кутсчку, пошепки Радянс ку владу,— молиться:

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка