В чотирьох



Сторінка27/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   34

Та їздить по Берліну,— кажуть,— Мозжухін у свойому шикарррному авті.

Оце й усі кіноновини!

Що добре — то це і велика, і свіжа завжди кінохроніка: де, разом із цікавими подіями, демонструють і природниче життя.

Життя комах, звірів, птиць. Це — дуже цікаво.

ВУФКУ! Guten Tag!1 Як у нас говорять!

* * *

Ходімте тепер у театрі



Тепер же, як ви знаєте, в театрі не сезоні

Працює, здається, опера та театр Рейнгарда.

Ходім до Рейнгарда, бо в оперу спізнились.

Тільки беріть грубі гроші, щоб попасти в театр.

Тут абонементної системи немає, контрамарок не дають, а перше місце коштує не більше й не менше як ЗО марок (15 крб.).

Поганенькі в нас місця були, на останньому ярусі, а й то щось по 7 '/2 марок, чи що, заплатили.

Так що тут по театрах не розгуляєшся.

Тут таке «мистецтво — трудящим», що сильно почухає­ться той трудящий, як у театрі побуває.

Днів із чотири на картоплі сидітиме.

В театрі йде щодня п'єса «Артисти» американського (здається) автора, з доробленим текстом Йосипа Димова.

Постановка — Рейнгарда.

П'сса, як уже й назва показує, з життя артистів. Звичайна собі комедія (трішки з «трагі» спереду), з дотеп­ним (кажуть) текстом.

Сцена — на сцені. Артистичний «кабачок» і т. д., і т. д. Грають прекрасно.

Головну роль виконує кол. артист Московського камер­ного театру Соколов.

Теж грає чудесно. Фахівці тільки кажуть, що мова його німецька ще й досі шкутильгає, за що його полаює ввесь час німецька преса.

Але Соколова вважають за крупну фігуру театрального Берліна.

Виконання, та й сама постановка — реалістичні. Театралізовані, звичайні, але нічого карколомного нема. Прекрасні, з боку оформлення, сцени — «сцени на сцені». Повна ілюзія.

Але все це, при технічних можливостях театру, не так уже й мудро.

В Манилівському сельбуді навряд чи Рейнгард міг би поставити так «Артистів».

Одкидати, розуміється, не можна великої режисерської роботи, але щоб в «Артистах» було вхоплено «бога за бо­роду» — ні!

Хороший, навіть прекрасний спектакль.

Але й у «Березолі» є хороші, навіть прекрасні, спектаклі.

Можливості Харківського театру (технічні) «трішки» гір­ші, як берлінського, проте, спектаклі є хороші, і навіть пре­красні.

Хоч «Березіль» не мас змоги для одної п'єси запросити цілу трупу негрів (джазбанд), а Рейнгард може. Так що. Про що, пак, я? Ага, я про «Берлін увечері».

* * *

З театра куди ж? Може, в «Скалу» хочете?



Давайте вже за одним разом і в «Скалу» зайдемо, «Скала» — це театрвар'єте.

Там — окремі естрадні номери: фізкультурні, гімнастичні, балетні, окремі комічні антре, ексцентрики і т. д. Величезний театр.

Грошей так само треба брати не мало, бо квитки дорогі.

Ну, в «Скалі» вже, безперечно, всі «світові» номери.

Там уже, коли «трапеція» так уже — справді трапеція.

Якась «трапеціянтка» показує свою вмілість. Я не спец у цій справі і не можу назвати всіх її фігур, але це було щось неймовірне. Чим вона там на тій трапеції держиться, як вона держиться. Очевидно, духом святим. І все це під «куполом» і без сітки. Страхолюдні номери.

Прекрасні комікиексцентрики.

Акробати з такими головоломними вибриками, що очі заплющуєш, як дивишся.

А особливо інтересний балет. Власне — пародія на балет.

Прекрасні танцюристки пародіювали цілу трупу циркових коней, одягнені «під коні», з отим дресирувальником, напро­чуд гарно й дотепно вони виконували цей балет.

Робота чітка, філігранна.

* * *


Вийшли з «Скали». Куди тепер?

Ходімте додому, а то й так уже находилися.

А електрика горить. А електрика сяє.

А шампанське електричне одно наливається та шумує.

Ну, як його не випить?

І п'ють, кому можна пить!

БЕРЛІНСЬКА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

Крім убиралень, що понімецькому звуться «абортами», крім клозетів, у Берліні ще є Українська держава на чолі з гетьманом Скоропадським.

Як усяка держава, вона має територію, владу й народ.

Території до чорта,— ціла вілла, народу теж до чорта, і влада нічорта собі.

Влада — гетьман.

А гетьман, що ви собі думаєте — хвіст собачий?

Гетьман — монарх.

А монарх вам, думаєте, жарти?

Це, братця, така штука,— монарх,— що на «ми» начинається, а на «хи» — кінчається.

От має собі в Берліні цілу державу, має владу, необмежену ніякими сеймами, ніякими парламентами. Повний абсолютизм! Абсолютна монархія! Необмежений монарх! Хотіли обмежити,— нема чим обмежувати. А ви думали?

Підіть, пожартуйте з ним, коли він вам булавою як трі­поне, та очима як поверне, так уся територія ходором ходить.

Ходить по території та булавою махає.

Чотири вже булави розмахав, тепер бере жінчині від капе­люха булавки та махає.

Уже скоро й булавок не вистачить, хоч на булавки йому від дружньої республіки й перепадає.

Вийде оце, стане серед території, та як крикне:

— Хлопці, на коні!

Ограшно робиться.

Не дай би бог, були коні та були б хлопці, чорт його знає, що б міг наробити.

* * *

Нещодавно оце відбулося тут вседержавне віче.



Радилися, як далі державою керувати.

Поз'їздилося сила народу.

Всі полки були, з усіма полковниками.

«Попереду Дорошенко»...

За Дорошенком СмальСтоцький.

Потім як посунуло!

Дорошенко. За ним СмальСтоцький.

Перед СмальСтоцьким — Дорошенко.

Потім — як пішли, як пішли.

Дорошенко й СмальСтоцький, а за ним СмальСтоцький з Дорошенком.

За цими двома йдуть Дорошенко з СмальСтоцьким, а за ними СмальСтоцький з Дорошенком.

Коли пройшла лава голівних гетьманських порадників (Дорошенко й СмальСтоцький), тоді організованими ла­вами почало прибувати населення Української держави.

Хліборобивласники пішли.

Ідуть, і йдуть, і йдуть, і йдуть.

Ось пройшли полтавчани. Дорошенко й СмальСтоцький. Волинь за ними. Які енергійні, труджені обличчя. Всі питають:

— Хто такі це?

— Це,— кажуть,— волинякихлібороби, старовинні українські козацькі роди — СмальСтоцький з Дорошенком.

Пішли потім Слобожанщина — Дорошенко й СмальСтоцький.

Посунув Старий Київ. Нащадки ще тих старовинних родів, що їхні батьки спускались на мерзлих кізяках з гори Андрія Первозванного.

Потім уже, далеко пізніше, на тій горі «возсіяла благодать божа» й заборонено було спускатись, щоб благодаті не попо­лохати.

Старий Київ іде поважно, думу державну думаючи, стано­вище неньки України обмірковуючи.

— Хто ж вони, кияни ці, туманами історичними опо­виті?

— То Дорошенко, а за ним СмальСтоцький!

Пішли потім їхні землі: Чернігівщина. Земля Сіверська.

Полки Лубенський, Прилуцький, Пирятинський, Гадяцький, Сарафим Саровський, Іосаф Білогородський, Антоній і Тодосій та інші чудотворці Печерські, і всі святі, помилує й спасе вас, яко благ і чоловіколюбець.

Ось пройшли всі.

* * *

Гуде віче, гуде, гуде. Коли ось оклик:



— Гетьман!

Ущухло все, ніби хтось рипнув серед гурту. Верхи на білій лозині, в супроводі Дорошенка й СмальСтоцького, їде гетьман.

Лозина під ним, як намальована. Гнучка й тоненька... Чистокровна арапська.

Подарунок арапського султана хана ГренерОглиДупало. На гетьмані кирея від Вартгайма й кунтуш од Кадеве А через плече широка стрічка, з написом золотими літе­рами:

— Made in Germany! Напис той значить:

Вартгайм і Кадеве — берлінські універмаги.

— Народний український гетьман. Самим народом і ні­ким більше обраний.

їде гетьман, як орел.

Срібні остроги в лозину впинаються, боки в лозини від острогів угинаються... Приїхав.

Увіходить у світлицю, а ввесь народ як ізніме:

— Слава! Слава ясновельможному! Слава! Кричить Дорошенко, а за ним СмальСтоцький. А потім Дорошенко разом із СмальСтоцьким. А потім СмальСтоцький, а за ним Дорошенко.

* * *


Сів гетьман.

А за ним сів і ввесь народ.

Отак Дорошенко, .а отак СмальСтоцький.

Далі СмальСтоцький, а за ним Дорошенко...

* * *

Говорили про історичну ролю ясновельможного гетьмана Павла Скоропадського.



Говорили про дальшу роботу на користь землі Україн­ської.

їйбогу, говорили.

І були б щось і вирішили, якби не нагодився на цю всю «музику» Сірко. Собачка.

Біг він тою вулицею, почув галас, підбіг до дверей, послу­хав, підняв ногу...

— З вашою,— каже,— державою. Простіть мене,— ка­же,— люди добрі, інакше не можу.

Розбіглося віче з переляку. Думали, що атентат на гетьмана.

* * *

І от же дивіться: санітарія в Берліні на належній висо­чині.



А от є місця, що одгонять, безперечно, неприємно. Терплять.

А дехто навіть принюхується.

«У кожного свій смак»,— як той казав.

ЯК 13 ХАРКОВА ЗРОБИТИ БЕРЛІН

Найнеобхідніша, найконечніша умова для того, щоб із Харкова зробити Берлін,— це 75% харківського — та не тільки харківського, а й всеукраїнського — населення поро­бити соколами.

Не меншебо, як три чверті нашого «медлительного в движеніях» люду божого, все життя своє сидить і співає:

Дивлюсь я на небо, Та й думку гадаю, Чому я не сокіл, Чому не літаю.

Оце в нього в голові.

Бо якби йому «бог крильця дав, він землю покинув на небо злітав».

Чого б його туди потаскало? А як же ж!

Шукать собі долі, На горе привіту, І ласки у сонця, У зірок прохать.

Що йому індустріалізація, що йому електрифікація. Йому крила дайте, щоб він «далеко за хмари полетів «по долю, по ласку».

Тут йому нема ні ласки, ні долі. Може, хоч сонце йолу її дасть.

А не зробити його соколом, так він цілий свій вік сиді­тиме та на небо дивитиметься!

Так от: треба якогось способу дібрати, щоб поробити отаких усіх соколами, вивести на великий степ і кишнуть.

Киша! Летіть «на льогксм катере». І летіть іменно:

Далеко за хмари, Подалі від світу.

Подалі!.. Подалі!..

Та так, що й не вертайтесь!

Оце як проробимо, тоді з Харкова — раз плюнуть — Берлін зробити.

* * *

Таксі вже в Харкові є.



Треба, значить, шоферів так привчити, щоб вони пильно на вокзалі придивлялись, де чужоземець.

І коли той чужоземець сяде їхати на Тевелів майдан,— хай він його повезе так, як уміють возити в Берліні.

З Олександрівської вулиці хай повертає праворуч, на Хо­лодну гору і їде на Нову Баварію.

З Нової Баварії — на Люботин, з Люботина на Валки, з Валок — на Зміїв, із Змієва на Кінний майдан, з Кінного майдану через Свинячий хутір на Померки, а з Померок уже недалечко й до Майдану Тевелева.

Там уже проста путь по вул. Лібкнехта.

Коли в пасажира шляпа не на голові, а на волоссях стир­чатиме, хай шофер ввічливо,— обов'язково дуже ввічливо,— обернеться й каже:

— Цу грос штадт! О! Цу грос! 1

Під'їхавши до майдану Тевелева, хай одчинить дверці й каже:

— Біте шен!

А після того, як пасажир, хвилин п'ять порахувавши, віддасть йому те, на віщо розрахував п'ять день прожити, хай він скине картуза і ввічливо,— обов'язково дуже ввічли­во,— скаже:

— Данке шен!

* * *


Далі справа з бруком, з «мостовими».

Довести харківське шосе до такого стану, як воно в Бер­ліні, тяжкувато, але всетаки можна.

Ми не вимагатимемо від харківського міськгоспу, щоб він це зробив швидко,— дамо йому на це, при його спритнос­ті,— років чотиристап'ятсот!

Але не більше!

Коли він вимагатиме більше, то вже буде бюрократизм і тяганина!

А за чотириста років він мусить це зробити, хоч хай лусне! Розуміється, що для цього він хай не доручає робити брук морякам.

Хай для цього вибирає суходільних людей. А то буде таке, як на вул. Свердлова. Ви колинебудь їхали в Харкові Свердловською вулицею з вокзалу?

Помітили, який там брук?

Він іде такими хвилямивалами, як на морі в бурю.

їдеш автобусом, а тебе так колише, як на гойдалці.

Кажуть, що будував той брук капітан дальньої плавби, морський вовк, що дуже кохається на морських хвилях і не боїться морської хвороби.

Для моря, щоправда, така «мостова» безперечно дуже підходяща, але для української столиці з її суходільним населенням трішки замарудна.

Вона дуже оригінальна, але хай би її будівника колихало вдень і вночі за таку його творчість!

* * *


Далі.

Візьмімо наші крамниці.

Щоб дорівняти їх до берлінських, треба небагато.

А саме: ціни на крам, виставлений у вітринах, треба ста­вити якнайдешевші.

А як хто з покупців зайде в крамницю й вимагатиме таку річ, як на вітрині, треба говорити:

— Нема! Залишилась одна тільки для вітрини, але вона не продажна! Є такі самі, трішечки, правда, не такі, а ліпші, з кращого матеріалу, такого самого кольору, але дорожчі карбованців на десять!

І зразу вивалювать увесь крам перед покупцем, і говорити, говорити, говорити.

Ошарашений покупець обов'язково купить, не те що йому треба, не те, по що він прийшов, і заплатить грубі гроші.

* * *

Далі.


Упорядкувати слід наших візників.

Наряджати їх у циліндри й лівреї не будемо, хай так у жіночих старих пальтах і їздять, а от що треба зро­бити.

Треба, щоб на конях, которі кусаються, висіла така таб­личка:

«кусається»

Я знаю, що скучно буде тоді нашим візникам стояти на біржі.

То він стоїть і розважається.

Коли підходить до його кусючої коняки громадянин, він сидить на козлах й усміхається. Мовляв:

— Підійдипідійди, занудо, вона тібє гризаньот! Вона тібє покажіть, як близько до коней підходить!

Підійшов громадянин. Кобила вуха прищулила:

— Іііі!


І до пасажира. А «ванько»!

— Тррр! Та куди ж ти лєзіш? Повилазило, што лошадь строгая? Тррр! Лазять тут, зарази!

А взагалі наші харківські візники кращі. Вони веселіші! Тут, у Берліні, найняти таксі чи візника — справа дуже проста.

От стоїть гурт їх.

Коли ви підходите й сідаєте до котрого з них в екі­паж, то другий, задній чи передній, підбіжить і одчинить Дверці.

Ну, що ж це за робота?

От у нас!

У нас, коли ви наймаєте візника з гурту, то підскакують із кіньми всі! Один одного гатить батогом. І всі вони лавою їдуть на пасажира.

Пасажир, нарешті, вигинаючись, як в'юн, ускакує до якогонебудь!

Тоді решта — не пускають того візника з пасажиром! Б'ють батогами коня, б'ють екіпаж, а як перехрестить котрий батогом по шляпі пасажира, тоді:

— Я звиняюсь, але моя черга! А він, зараза, лізе! Лясь!

У нас весело!

* * *

Далі.


Кав'ярень на кожному кроці заводити не треба.

Досить буде, коли ми на кожній вулиці збудуємо по літбудинку ім. В. Блакитного, з бібліотеками хорошими, з кон­цертними залами і з волейболом.

Да... З більярдом обов'язково, а то що тоді Миша Биковець і Володя Сосюра робитимуть?

— Як з буфетом?

— Обов'язково!

* * *


Не знаю, що нам робити з Лопанню, щоб хоч трішки зро­бити її подібною до берлінської Щпрее.

Самих «естественных надобностей», як видно, замало, бо якби від них залежало Лопанське «многоводіє», то давно б уже і Лопань, і Нетеча, і Харків повиходили б з берегів, і був би тоді не Харків, а Венеція* чи Харкнеція.

Тут одне з двох треба: або Харків перенести на Дніпро, або Дніпро на Харків.

Розробимо відповідного проекта та подивимось, що краще й дешевше.

Тільки обов'язково треба проекта, а не так, що спочатку збудуємо, а потім уже за проекта візьмемось.

* * *


Шуцманів заводити не треба.

Хай будуть наші міліціонери. Надягати на них касок з орлами не будемо, а по гумовій палиці кожному слід дати.

І як би такі гумові палиці вигадати, щоб міліціонер міг нею так і підсадити клієнта, коли той виліз з пиварні, щоб клієнт сам «легенькою парою» поплив до району.

Щоб без пересадок наваньків і без рукамаханнів з відпо­відними з боку клієнтури висловами.

* * *

Німецькі «аборти» для Харкова потрібні, як вода. Обов'язково побудувати! І побільше!



Не варт будувати місцевий бюджет на тім, що «в неуказанном місці».

Без цього можна перебутйся!

Та й як ти його іноді обійдешся без «невказаного», коли на ввесь Харків одне «вказане», та й те або замкнене, або «забарикадоване» так, що треба бути добрим спортсменомолімпійцем, щоб усі ті «барикади» перескакувати!

* * *


Далі.

Треба негайно розпочати виробляти всяку «чепуху»: брит­ви оті, що самі голову одрізують, гребінці, олівці, пудру, гуму і т. д.

І пустіть «авслендерів» побільше, хай купують та вивозять усю цю «єрунду».

* * *


А взагалі, щоб із Харкова зробити Берлін, треба робити. Не сидіти й не дивитись на небо, думаючи, «чому я не сокіл, чому не літаю», а робити, шукаючи «свою долю» в себе під носом, а не на небі.

У нас тієї «долі» на чотири Німеччини вистачить, так ми ж її не бачимо, ми все ще на небо поглядаємо, повилазило б нам!

* * *

Гінденбурга на президента вибирати не треба! Хай залишається Григорій Іванович!



ВАРШАВА

Варшава — поки що столиця польської, як то кажуть, республіки.

Я кажу,— «поки що», бо, хто знає, що буде далі: можливо, що Варшава буде всесвітньою столицею.

Це буде тоді, коли на всій земній кулі буде сама Польща.

Поки що Польща посідає частину тільки України, Біло­русі, Литви й Німеччини, так що Варшава ще не всесвітня столиця.

До Варшави слід заїздити, їдучи в Європу, а я заїхав, по­вертаючи з Європи, через те я бачив Варшаву тільки один раз.

А цього зовсім не досить для того, щоб тебе там убили: для того треба трішки всетаки довше попожити у Варшаві.

Коли ви під'їдете до Варшавського головного вокзалу, особливо, як їдете ви з Берліна,— зразу якось почувається, що потрапили ви до великого європейського міста, що через якихось двістітриста літ,— а таки дорівняється, ну, хоч би й до того самого Берліна.

Така вона пишна й розкішна.

Щоб дорівнятися до Берліна, Варшаві залишилось збуду­вати ще всього тільки 53 вокзали, бо вона має їх 5, ,а Бер­лін — 58.

Потім треба буде їй позаливати асфальтом улиці, вдоско­налити електрику, почиститись, помитись, збільшити разів у чотири населення, позаводити парки, музеї, театри, крам­ниці, наукові установи, фабрики, заводи, побудувати кращі будинки, кращі трамваї, завести кращі авто, кращі таксі, збудувати підземку й надземку — і Варшава дуже скидати­меться на Берлін.

У чім Варшава випередила Берлін — це в кількості (гос­поди благослови! Перший раз написав це прекрасне слово) свого війська.

Війська у Варшаві вистачило б на чотири Берліни.

І військо все «орляче»: на голові орли, на грудях — орли та ексельбанти, та цяцьки на кашкетах, на мундирах, на штанях, на шаблях.

Є з перами в шапках, з кінськими хвостами.

Ох, і війська!

На кожному кроці — військовий. І всі хоробрі!

Беручи під увагу мирні настрої польської, як то кажуть, республіки, таку силу війська пояснити можна тільки тим, що доросле населення в Польщі любить гратися «в салдатики».

Головна вулиця у Варшаві — Маршалківська.

Від назви цієї вулиці й Пілсудський має звання маршала.

* * *

Я був у Варшаві тільки один день — від поїзда до поїзда.



За такий короткий час, звичайно, деталей не вхопити. Хоч, завдяки ласці Ю. М. Коцюбинського, подивився, ма­буть, чи не все місто. Бачив Уяздовську алею з Бельведером. Пілсудського в Бельведері не бачив.

Єврейські квартали бачив.

Ах, оті дітки єврейські в єрмулках і з пейсами! У їх великі, сумні очі, цадиками наполохані. І кругом діток тих — така'в засмальцьованих лапсердаках убогість!

Кому вони, навіщо вони, оті сумні дитячі очі, оті лапсер­даки?!

Отже ж і над єврейським кварталом гуде мотор аероплана.

Бачив двох капуцинів. Вони огрядні, з чорними бородами і в сандаліях на босу ногу...

Дивився на капуцинів, а думав чогось увесь час про же­ребців, про конярські товариства, про случну кампанію й про жеребця Гарсона з Оленівського радгоспу.

Бачив палац, де живе президент польський. Палац — старовинний, тихий. Президент — сучасний, тихий.

* * *

Із пам'ятників мені особливо подобався постамент одному з королів Іванів, що сидить на коні й конем отим давить українця й татарина.



Лежать українець з татарином під королевим конем, обличчя в них у муках корчаться, а король Польський Іван задоволений і грізний, бо. «покорив під нозі всякого врага й супостата»...

І волочиться по землі буйний чуб запорозький в упоко­реного земляка мого...

Кажуть, що то пам'ятник майбутній автономії сестрі моїй Західній Україні, що її (автономію) нібито готує сучас­ний уже не король, а маршал.

Є в Варшаві й могила невідомого жовніра.

Перед нею ввесь час невгасимий огонь горить.

Франція, побачивши це у Варшаві, і в себе в Парижі таку могилу невідомому солдатові зробила.

* * *

Населення у Варшаві мільйонів з пізтора. Воно живе, уря­дує, торгує, молиться богу, танцює фокстроти й мазурки й стріляє в радянських представників.



Робить кожний те, що йому доручено.

Крім того, сила є народу, що охороняє наших представни­ків у Варшаві.

Не менш, мабуть, як три чверті варшавського населення це робить.

Придивившись до того, як охороняється наше там пред­ставництво, у мене сльози поДяки виступили на очах. А як же і не заплакати?!

Проти повпредства і день, й ніч жандар стоїть.

По боках, біля повпредського будинку і день, і ніч на лавах сидять старі, й малі, й діти, й жінки...

Вони стежать, щоб ніхто не зайняв представників наших.

На ріжках Познанської (вулиця, де міститься повпред­ство) й найближчих до нашого повпредства вулиць — віз­ники й таксі стоять, і їм так само доручено охороняти пред­ставників наших.

І проти повпредства нашого і збоку повпредства нашого, всі будинки заселено людьми, що охороняють представників наших.

Коли хтось із співробітників повпредства чи його жінка, вийде з будинку, щоб піти чи в крамницю, чи в кіно,— за ним (чи за нею) обов'язково йде чоловіка зо три...

То спеціально для того, щоб ніхто не образив його чи її по дорозі.

Така, розумієте, чемність, така передбаченість.

На що ми, прості собі люди, що ніякої офіціальної місії у Варшаві не виконували,— а й нас, спасибі їм, пильно охо­роняли.

Коли ми сідали на візника, щоб поїхати на вокзал, до нас підійшло раптом і, вроді непомітно, чоловіка з чотири, при­слухались, куди ми візника наймаємо, і за кілька часу за нами їхало таксі, пильно на всі боки вдивляючись, щоб якась Каверда не прийняла нас за мішень стрілкового гуртка.

Я сказав своїй товаришці:

— Голову вище, голубочко, нас ескортують, як найпочесніших гостей...

Пригадуючи те все, не можу не висловити Варшаві своєї глибокої подяки.

Даааа! У Варшаві не пропадеш! І ніколи не загубишся! Варшава має п'ять вокзалів і п'ять тюрем! Буде у Варшаві п'ятдесят вісім вокзалів — і тоді у Вар­шаві не загубишся. Знайдуть і приставлять...

* * *

Хороше місто! Гостинне й привітне!



ЯК Я, БУВШИ ЗА КОРДОНОМ, НЕ БАЧИВ МАКСИМА ГОРЬКОГО

(Пародія)

Редакція одного з журналів, користуючись з нагоди, що я їду за кордон, доручила мені обов'язково не побувати в Соренто і не побачити Максима Горького.

Редакція того журналу, не відстаючи в цій справі від усіх газет і журналів Радянського Союзу, і собі взяла за

обов'язок не надрукувати хоч щонебудь про Максима Горького в Соренто.

Я з радістю вхопився за це доручення, бо це мене не дорів­нює до всіх і великих, і малих письменників Радянського Союзу, що їдуть за кордон.

Доручення редакції я, як читачі нижче пересвідчаться, виконав.

Автор


Ще не під'їжджаючи до Неаполя, я, не сидячи на паро­плаві і не вдивляючись в оксамитові хвилі лінивого півден­ного моря, не думав:

— Нарешті й мені й не доведеться потиснути спрацьо­вану, труджену руку Великого Максима.

1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка