В чотирьох



Сторінка3/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

— Мантачиш, Іване?

— Та затупилася!

— Котрий раз? Дзеньдзень! Дзеньдзень!

При гуртовій косовиці який прекрасний струмент мантачка! Як вона тоді потрібна! Як вода, як повітря! І живіт.

— Що ти, Дмитре, тричі сьогодні обідав, чи, може, Мелашка недовареним нагодувала?

— А що вже, повашому, й піти не можна?

— Ми думали, що вмер... А дід Остап:

— Для колехтивної роботи, я вам іскажу, дольжен буть народ сознательной... А то він тілько те й робить, що манта­чить або за кущем сидить.

Коли в'яне трава... Коли попеліє трава,

МАШИНИ!!!

Ви колинебудь сиділи біля брусниці, над перевернутою косою після того, як пройшли в житі ручку?

Держали колинебудь за носок косу й човгали мокрим бруском по дзвінкій косі?

Навхрест так:

— Човгчовг! Човгчовг!

Не сиділи?

Інтересне, я вам скажу, почуття, особливо коли це не перша ручка, а так п'ята або шоста підряд... А жито, як дріт, а ручка аж он до тої межі, а перед вами косар добрий, не по­денний, а косархазяїн, що в його навіть матня на вас іззаду скепсисом віє...

Ви знаєте, де тоді у вас болить?

Ні, краще все по черзі.

Так от, коли ви сидите після п'ятої ручки біля брусниці (знаєте, що таке брусниця? Це така «ваза», а в ній вода для

бруса й пісок для мантачки) і ото брусом тільки — човгчовг! — так голова ваша ніби на мотузці «в унісон» отому «човгчовг» тільки: «кивкив».

Сама голова... Самохіть...

Дихаєте ви так:

— Хихи! Хихи! Хихи! А потім:

— Хииии! Знову:

— Хихи! Хихи! Хихи! Хииииии!

Мокра у вас голова... мокра шия... Тече з лоба на ніс... З носа капає під ніс... З голови» котяться струмки на шию, за шию, там вони з'єднуються з власними «джерелами» на спи­ні, на попереці, на грудях, на череві й уже великими ручаями течуть далі і пливуть униз вашими власними ногами й упли­вають у мать сиру землю...

Ви підіймаєте сорочку й полою везете себе по обличчі, по шиї, встаєте, робите отак:

— Фффу!


І п'єте з тикви воду.

Знаєте, що таке тиква? Це така ніби «братина»... Сама вона широка, а горло в неї вузеньке. Вона полив'яна, а в ній вода, й стоїть вона під копою...

Ви колинебудь пили воду з тикви після п'ятої ручки?

Не пили?


Так підіть тоді кудинебудь і випийте, коли у вас спрага, стакан «мазаграну» (так, здається).

Добрий «мазагран»?

Так вода з тикви в сто раз добріша.

Ви п'єте її не з бокала, а навхилки, але то нічого...

Нічого навіть і те, що вода поллється на груди вам. Цього ви не боїтесь,— плям на «шифоні» чи на «піке» у вас не буде. На гарячі груди вам литиметься вода, а враження таке, як у вас там у Харкові, коли «найдорожча й найкраща» до вашого серця свою наманікюрену ручку прикладає...

Отака вода з тикви після п'ятої ручки.

Та не тільки після п'ятої, а й після першої... і після дру­гої... Після кожної...

Не траплялося з вами ніколи такого?

Шкода!

Ви б тоді знали, що таке жнива, й не питали б у мене:



— А де ж воно болить після п'ятої ручки?

Болить воно зразу отут — у правім плечі... Й отут — у лі­вім плечі...

Смика в лівім лікті, бо:

— КіссяІ Кісся до себе! На п'ятку, на п'ятку більше! П'яткою беріть!

Коли ви кінчили шосту ручку й станете після того прямо, тоді зігнуться не дає. Поперек ваш як дошка...

Коли ви скінчили шосту оту ручку й сядете, зігнувшись, вам випростатись не дає... Поперек у вас, як арка... Дугою в вас поперек!

Тремтять у вас руки, тремтять у вас ноги, тремтить у вас черево, нігті навіть у вас тремтять...

Серце ваше як дзвіночок, а печінка як чавун... Гуде...

— Жнива...

* * *


Дурниці, кажете?

Ніколи коси в руках не держав, три ручки пройшов і хе­кає під копою...

Ні, високоповажані...

Борис Степанович (а про Бориса Степановича тут ка­жуть: «То добрий косар»),— так Борис Степанович казав оце:

— Оце перед обідом піднажав — так насилу додому при­йшов... І не зігнусь, і не випростаюсь, і отут мені смикає...

Виходить, що не дурниця...

А ще як підскочить жито, прекрасною зеленою берез­кою переплетене, і коли ви на всю косоньку махнете, а потім на покіс її вигоните. Тягнете на покіс.

Знаєте, що та березка з вас тягне?

Тягне вона з вас руку, рука тягне груди, груди тягнуть печінку, печінка тягне дванадцятиперсну кишку...

І все це тягне і кладе разом з прекрасною зеленою берез­кою і з достиглим житом на покіс.

А вже як положили все це на покіс, тоді ви глибоко зі­тхаєте і зітханням тим втягуєте в орбіти ваші очі, що за цей час гнучким рогом полізли на високий ваш лоб...

♦ * *


Ах, як лежиться під копою після п'ятої чи шостої ручки!.. На стерні ж, а немов на перині... А Андрій Васильович:

— А чи три махи викосите так, щоб лягти й витягтись?

— Не пробував. Може, й укошу, тільки сам витягнусь...

— А я викошу! Тяжкувата робота...

— Як помахаєш день, а потім сядеш галушки їсти, візь­меш ложку, вхопиш галушку та до рота... А рука тільки: кидь!

І викинула галушку «на покіс». Сама ручку гонить...

— Та даймо ж машину! Та, пробі, даймо машину! А то тільки: кидь! кидь!

КОЛИ ЧОРНА ЗАПАСКА НОЧІ ПОЛТАВСЬКОЇ ЛУГ ОБГОРТАЄ (Елегія)

Стоїть гора високая, Попід горою гай, Зелений гай, густесенький, Неначе справді рай...

Це понад Пслом...

Попід гаєм тече річка, Як шкло вода блищить, Долиною широкою Кудись вона біжить.

Це — Псьол...

Лугом іду, коня веду, Розвивайся, луже.

Це і по той бік Псла, і по цей бік Псла...

Ой у лузі трава росла,

Трава росла високая, шовковая.

Це в лузі понад Пслом.

Коли чорна запаска ночі полтавської вкриє луг зелений, тоді сплять у траві в зеленій коники, тоді пахнуть гостро васильки, тоді дрімає й не цвірінькає жовтобрюшка, тоді тільки перепел почувши перепельчине солодке «хавав! хавав!» — спокушає стару перепелку молодецьким «жить ідьом»...

Тоді молодий парубок, вертаючись із тьмяної комори, сумно в перепелів дзвін услухається, чеше парубоцьку поти­лицю й говорить пошепки:

— Патьпадьомкав і я б оце, коли б не аліменти... Здох би він йому.

Тоді — кіч...

Тоді трава вогка й легка, тоді коса в траві йде тихотихо, тоді тихотихо падає трава під гострою косою й лягає зеленим покосом на мать — сиру землю.

* * *

Тоді — ніч... Тиха ніч... Зоряна ніч... Ах, такої ночі, коли не стрибають коники, коли гостро пахнуть васильки, так манить до себе шовкова трава— Чужа трава...



Ах, такої ночі взять косу гостру, пройтись лугом, вдихаю­чи п'яний аромат лугових квіток, вибрать невелику балку, де по пояс трава, розмахнуться й пройти двітри ручці...

Бо такої ночі хазяїн тої трави, що в невеликій балці, спить, працею зморений...

А викосивши, швидкошвидко згребти траву в рядно й швидкошвидко, вдихаючи аромат лугових квіток і ози­раючись на всі чотири боки, городами та стежками при­бігти додому...

Ах, такої ночі!..

* * *

Ах, такої ночі!..



Такої ночі, коли не стрибають коники, коли гостро пах­нуть васильки, коли вогка трава шовкова, коли коса тихотихо в траві йде, коли трава тихотихо падає зеленим поко­сом на мать — сиру землю,— такої ночі тихий спокій на душу спадає, мрії очі застилають і лагідна думка заколисує сторожкість твою... Тоді плечі напівсвідомо тягнуть косу, бо ніч тоді зачаровує.

— Косиш, сучий сину?

— Кошу...

— Чию траву, ідоле, косиш?

— Та я...

Тоді не стрибають коники, тоді не пахнуть гостро василь­ки, не шумить трава шовкова, не б'є дзвоном перепел... Тоді болять боки, тоді й червона кров капає на мать — сиру землю...

Тоді серед п'яної ночі терпке й тоскне: — Ох! Ох! їйбогу, більше не буду!

Ах, такої ночі можна заприсягтися й перед потрощеним кіссям.

* * *

І випливає місяць золотий над запаскою ночі полтавської.



Місяченьку бліднолиций,

За хмару краще б ти сховавсь,

Не світи, бо вже немає

Того, хто так мене тут одлатав.

* * *

А трава шовкова шумить:



— Косіть чужу траву, не захоплюючись...

Коснув і озирнись. Коснув і озирнись...

Коли чорна запаска ночі полтавської луг обгортає...

«У КОЛЕХТИВИ!»

Як треба «колехтив» подивитися, так для цього проситься вісімнадцятилітню кобилу з лошам і гарбу. Кобила в гарбу запрягається, лоша ззаду теліпається, на гарбу три нас чо­ловіка сідається і сильно ту кобилу за віжки смикається:

— Ннно!


То ми в «колехтив» поїхали...

Перед тим у Володимира Панасовича питається:

— Ви ж дорогу знаєте?

— Знаю.


— Нно.

«Колехтив» — та це але за Пслом гора висока, така гора висока, що гніда кобила разів сім зупиняється, доки порож­ню гарбу на ту гору витягне...

А потім уже проста дорога, степом... Так отією дорогою простою аж до Куп'єватого, тобто аж до колективу.

Праворуч од вас Броварки, село таке над Пслом,— так ви туди не їдьте, бо то буде вбік.

Ви їдьте просто і вже як доїдете до шляху, що з Манжелії на Федорівку, так тоді вже Володимир Панасович скаже:

— А от уже і я не знаю: чи отак слід їхати, чи отак? Вер­ніть цоб,— здається, отуди...

Ви повертаєте «цоб» і їдете, аж доки не визирне з жита баба.

— Бабусю, куди тут на Куп'євате?

— А чого ж ви сюди їдете? Вам же отам була дорога, туди б і їхали! Воно, положим, можна й сюди, та це круга дасте верстов із двадцять. Ви вертайтесь і тим шляхом їдьте, проїдете трохи, тоді отуди, а як отуди проїхали, тоді звертайте отуди, а потім отуди, і вже звідти отуди... І так аж до Куп'єватого... А самі звідки, що дороги не знаєте?

— Та ми не тутешні...

— Так їдьте, значить, отуди. Там і Куп'євате... А то можна й сюди, тільки ж сюди дуже далеко...

Вернулись ми отуди... Потім отуди, отуди й отуди... А по дорозі скрізь:

— Куди на Куп'євате?

— Тррр! На Куп'євате, кажете? Драстуйте! На Куп'є­вате, так це отуди, а потім отуди, а звідти отуди, там звер­нете отуди і там візьмете отуди. Вогню нема?

...Таки «доотудикались»... Приїхали до великого саду, тополями обсадженого... Попід садом — великий став, а в ставу великий очерет... Як греблю переїдете — там па­ровий млин, а за млином праворуч хутір, що ним колись володів поміщик Везметинів, а тепер ним володіє «Друга федоровська трудова артіль ім. Леніна».

Оце і є «колехтив»...

Ото до берестка під'їдете, кажете гнідій кобилі «трррр!», з гарби злазите, оберемок кобилі сіна і йдете у великий двір...

У дворі люди ходять, індики ходять, воли ремиґають, трактор стоїть, паровик стоїть, молотарка стоїть...

— Чи не можна голову чи заступника?

— Можна! Голова до Кременчука поїхав, а заступник он!

— Драстуйте! Оце приїхали подивитись на «гуртове — чортове»...

— Пожалуйте... Ходімте в канцелярію... І розкажемо, й покажемо...

І розказали, й показали.

* * *


15 січня 1922 року заснувалися...

Вісімнадцять родин...

Сто душ їдців...

140 десятин із садибою...

115 десятин орної...

Шестипільна сівозміна....

Потекло оповідання, як було тяжко, як стало легше і як буде гарно, бо на ноги стали, бо твердо стануть, бо пшениці як море, бо жито як ліс, бо кукурудза як гвардія, бо беруть в оренду млин, бо привели в порядок два прекрасних садки, бо заводять голландський скот, бо мають трактора «форд­зона» на 20 сил, бо хрюкають тридцятеро йоркширів, бо на цю зиму школу засновують, бо пустили в ставок риби, бо... бо... бо...

— Будинки зруйновані — от лихо наше... Ставимо, як бачите, мазанки, бо житлові умови неважні... Будинок панський одремонтувати хочемо, так отого, що й ви зна­єте, не хапає... Буде... Як там років зо три, як оцей рік,— буде й будинок, буде й зсипище, все буде! Не падаємо духом...

— ...На комуну перейдемо. Як тільки помешкання пола­годимо — так на комуну. А поки що артіллю...

— І не сваритесь?

— Ні.

— І не б'єтесь?



— Ні.

— Чудака!?

Газети є. Книгозбірня є. Шеф є: перша махорочна фаб­рика.

* * *


— Ходімте, покажу вам наше поле. У нас тепер тридцять шість десятин пару, вісімнадцять десятин окопних (пропашних), вісімнадцять десятин ярої пшениці, тридцять три десятини озимини (жито й пшениця), п'ять десятин репро­дукційних культур (на насіння) — овес, ячмінь, просо, су­данка і т. ін.; п'ять десятин ячменю... Думаємо, що тисяч із сім пудів зернових культур буде...

Пішли... Пшеницею пішли яровою... їйбогу, як ліс... Уві­йдеш — з головою, колос як ото у вас автоматичне перо американське... Стоїть і колективно наливається...

А тов. Рубан (заступник голови колективної) іде й рукою її по колосках гладить та всміхається...

— Рекорд побила отут у нас скрізь.

Біля пшениці шматок невеличкий толоки. Там корови прогулюються...

Поміж тими коровами Мишка гуляє. Голландський Мишка... Йому всього два роки, а реве за трьох селян­ських третяків...

Він хоч і колективні телята «проїзводить», а натурою індивідуаліст, бо визнає тільки пастуха... А тих, котрі не знайомі з ним, може стукнуть... Стукає легенько, а летять од того «стуку» далеко й падають важко... І нема йому впину. Побачив десь чужих корів, пішов, басом співаючи, поперекидав по дорозі копиці з сіном і прибув, куди йому забажалося... «Шаркнув ніжкою» перед «дамами», так ніби бомба розірвалась, став і сміється.

Крім «колективної» роботи, Мишка з охотою поліпшує телята й навкруги...

А Мишкова робота справдітаки «колективна», бо корови тепер власність кожного члена артілі (молоко бере кожен од «своєї» корови), а телята вже власність артільна...

* * *


У дворі ще є гордість артільна Ванько... Кнур... Расовий Йоркшир в товаристві двох дам: Катерини й Н. (забув, як другу звать). Ванько — отець щасливої родини в тридцять душ, Катерина і її подруга оце недавно «розрішились» благополучно, подарувавши колективові по п'ять «мальчіков» і по п'ять «дєвочек» кожна; і «родителі», і «новонаро­джені» почувають себе прекрасно. Батя Ванько сплять в окремім кабінеті й задоволено хрюкають... Ванько ніколи не відмовляється, з дозволу артілі, йоркширить місцевих селянських поросят...

* * *


Два садки. Один артільний, другий орендують із держ­фонду. Садки переорані, почищені. Садовини цього ро­ку немає (трохи є груш)... Багато вишень і волоських го­ріхів...

Вишні (шпанка) хоч і колективні, а на смак дуже добрі. Довелося розперезуватись.

* * *

Сила птиці: гусей, качок... Держить кожний член артіль­ний окремо... Одне слово:



Ой на ставку качки пливуть, Каченята крячуть. Колективи добре живуть, А селяни плачуть.

Все це нічого...

А от уявіть собі, що в жінок у колективі й очіпки на місці, і волосся ціле...

Як же це воно так, коли скрізь чуєте: — Та я б той, так жінка отой...

КОЛИ В ГОЛОВІ «ЛІЙ»...

Це вже як із «колехтиву» гніда кобила додому везла:

— Заїдьмо до цього «дядюшки» на хазяйство подивитися... Це селянин Рудь... Культурний хазяїн. І добретаїси культур­ний, бо його сина війна до Франції була затаскала, а він хлопець не промах та скінчив там, у Франції, школу агроно­мічну...

— Тррр. Заїдьмо.

(Між іншим, нема нічого для нашої гнідої кобили при­ємнішого, як сказати «тррр». Страшно любить вона «тррр»).

— Драстуйте. Чи можна?

— Будь ласка...

Показував хазяйство молодий хазяїн, той самий, которий у Франції...

Імперіалістичного в його нема нічого, а отакі собі лагідні блакитні, розумні очі, полотняна мережана сорочка, засмаг­ле обличчя й натруджені бронзові руки...

Пасіка... Пасіка як пасіка... Величенька... Є пасіки й кращі, бо пасічникують батько, а:

— З батьком, знаєте, сперечатися, що рамкова краща, ко­ли вони все своє життя з дуплянками провозились... Ми й не напосідаємо... Хай... Ото як бачите, потроху заводимо... То вже наші, молодих... А батько, вони не дуже до рамкових... Хай...

Пасічництво знає людина. Коли він вам говорить про «До­дана», про «Левицького», про «Рута»,— він на досвіді на власнім пересвідчився і про «за», і про «проти» кожної сис­теми... і вже сам доходить, що комбінація з «Рута» й «Ле­вицького» для його саме буде якраз.

Хазяйство мед їсть, скільки схоче, й ще півпуда і продає, скільки треба...

Але річ не в пасіці. Цікавіше — рільництво...

Хазяйство має двадцять щось десятин землі за нормою, бо живуть жонаті й нежонаті сини з батьком. Не діляться... Родина щось із п'ятнадцяти з гаком душ. Працює чоловіка з вісім.

Багатопілля. Окопні рослини, перевага кукурудзі. Хліб добрий завжди, бо працюють біля землі не як бог приказав, а як у книзі сказано.

І це ще не все...

Скоту людина не пасе.

Можете собі уявити таку на Полтавщині крамолу: не пасти скоту.

Як його й досі православні не роздягли, щоб подивитися, чи не в шерсті він увесь од п'ят до холки? І що ж він робить?

Він сім місяців на рік годує свою худобу менш як десяти­ною землі. А скотини в нього: пара волів «таких як світ», дві корови з телятами й телиця, троє коней дорослих і сосунець..

Отакий хлюст!

А що ж він робить?

Ось що.


Сіє він рано жито сажнів 200 на траву. Вистигає воно в його (як корма) в квітні. Косить і годує худобу. На його місце сіє на корма кукурудзу...

Засіває на корма з осьмину кукурудзи, осьмину сорго, з півдесятини люцерни (для коней).

Згодував він жито — підростає сорго... Згодував сорго — підростає кукурудза...

Кукурудзу скосив (підкошує щодня, скільки треба) — зіп'ялася та кукурудза, що по житі посіяв...

Цю скосив — удруге сорго вип'ялось...

І так цілісіньке літо...

Корови такі, що в молоці хоч купайся...

«Мамаша» ворона на стайні стоять такі, що до холки не дістанеш.

А Жеребця сірого в яблуках, як вивів нам показать, так він як заграв, так наша вісімнадцятилітня гніда весь час доро­гою озиралась, тремтіла й тяжко зітхала...

І йде на це все в його, я ж кажу, менш як десятина землі.

А тисячі хазяїв для трьох штук плохенької худобинки наймають «для випасу» по десятині й більше, і на десятині

тій тепер лежить суцільний прекрасний на корм висхлий кізяк.

А корівки мукають, а моньку «відьма» видоює... Он воно як.

* * •


Три з половиною в Рудя десятини кукурудзи на зерно. Ліс...

— Пудів вісімсот буде.

— А що робите, продаєте?

— Ні. Свині годуємо. І скотину взимку.

— Скільки можна свиней вигодувати?

— Штук з п'ятнадцять.

— Тисячі з півтори?

— Ну, да.

— Хлібом скот годуєте?

— Божевільні ми, чи що? Оце нещодавно продали двісті пудів пшениці й чотириста жита.

* • •

— Чували про Рудя? Знаєте, як хазяйнує?



— Та знаємо...

— Ну?


— Так він культурний...

— А ви?


— Так ми... Ми... Що ж ми? Він культурний.

— А ви?


— Так ми... Що ж ми?..

* * *


Хороша штука «лій». Певна річ, коли він у голові. А як у іншому місці — ні чорта не варт... М'яко тільки сидіти та ширше штани ший...

ЯК ПОЛІПШИТИ СВОЄ ГОСПОДАРСТВО

(Багатьма перевірено)

Кажуть, що найкраще поліпшувати господарство — працею.

А особливо — гуртовою.

Так то, може, в німців... А в нас на це:

«Говорилабалакала... Гуртове — чортове!» Хай говорять собі, а ми собі своєї, дідівської співати­мемо.

То хоч я і хліба не їм, так за те сам стогну, у самого ноги од праці пухлі, у самого спина не розгинається, у самого очі рогом лізуть...

Я не про ці способи господарство поліпшити говорити хочу,— це хоч і сам, хоч і гуртом, а таки праця.

А є способи легші значно і значно корисніші...

«Громадські» способи...

Навчить?


Добре. Мені про них дуже багацько розповідали, та й чи­тав не раз про них.

• • *


Ось як, люде добрі, робіть... Засновувайте по селах коопе­ратив. Це дуже корисна штука... Про це й влада говорить, і всі говорять...

От на сході й починайте:

— Кооператив треба! Кооператив! А всі:

— Согласні! ' — Треба!

— Виберіть правління! Вибирають.

І от тут заявляйтеся найкращою радянською людиною і пильнуйте продертись у кооператив — просто в правлін­ня...

Пролізли і працюйте. Збирайте паї, одчиняйте крамницю, торгуйте.

Торгуйте добре, дбайте за доручене вам діло сумлінно й ретельно. А коли вас ревізуватимуть і спитають, де коопе­ративні гроші, кажіть:

— Нема.

— А де ж?



— Нема.

— Перевів?

Мовчіть і нічого не кажіть... А коли ви дуже хоробрий і сміливий, можете сказати:

— Перевів! Ну так що ж?

Засновуйте меліоративне товариство, збирайте внески, а потім:

— Простіть!

Візьміть хоч і таку організацію, як МОДР...

Сказати, що є спільного між допомогою закордонним ре­волюційним борцям і сільським господарством по наших селах?

Є, виявляється...

Збирайте на МОДР, а потім:

— Простіть!

* * *


Багатотерпеливе й багатомилостиве трудове селянство наше — йому тільки:

— Простіть!

— Та... хай...

І потім подивиться тільки на новий хлів, чи на новий хід,— та:

— Ач, сучий син. «Кооперація»?! І піде, ціпочком постукуючи...

...Простіть!..

ГІНЕКОЛОГІЯ

Медичного персоналу на селі небагато... От і тут... Село величеньке, хуторами з усіх боків оточене, а лікарня за вісім верстов.

Проте, дякувати милосердному, санітарна неписьменність серед населення потроху ліквідується...

Чимало маємо тут «фахівців» од всіляких хвороб, по­чинаючи від «зглазу» й кінчаючи «сказом», але в жодній галузі так не усвідомився люд православний, як в галузі гінекології, науці дуже делікатній і дуже на селі потріб­ній...

Не помилимося, коли скажемо, що, мабуть, чи не кожна особа жіночого роду, хоч трішки, а таки знає, що робить, коли лелека кружляє над хатою, щоб принести щасливому хлопчика чи дівчинку...

А є чимало таки й добрих спеціалістівгінекологів, що ма­ють велику практику, заробляють яйця копами, а полотно сувоями й вирішують гінекологічні справи значно швидше й рішучіше, як харківський професор Хажинський...

Ррраз — і є!

Клінік, операційних кімнат ще нема — операції робляться в хаті або в коморі, або в клуні. Професорують здебільша жінки, але є гінекологи й чоловіки...

Є навіть, як мені розказували, просто собі дяк, що може вам зробить операцію, як оріх розкусити.

* * *


Мені хочеться зазнайомити міщан з сільським досвідом у цій справі... Частобо доводиться бачити, як яканебудь прекрасна жінка, сидячи за конторським столом, чи за «Ундервудом», чи просто собі йдучи вулицею, замислюється, очі в неї затуманюються й на її чудовім лиці лягають тіні...

Що й казати, може, то й просто їй заміж хочеться, а частогусто настрій той од того, що й ви знаєте...

* * *

От що роблять в таких випадках досвідчені доньки села нашого...



Коли, вставши ранком, відчує Євин нащадок, що осюди в неї підкочується й сильно її на солоний огірок тягне, починає вона стрибки з місця... Стоїть, стоїть, а потім зібгається й раптом шалено стрибає.

Гуп! Гуп!..

І прислухається...

Не чуть нічого...

Покиває головою і йде полоти картоплю. На другий день, коли потяг до солоного огірка ще біль­ший, ще настирливіший, вона починає підіймати скриню. Підлазить під неї, обіймає обома руками й гирить угору... :— Що то ти, Меласю, робиш? — мати питає.

— Та щось наша скриня ніби боком стоїть... Так оце я її прямо поставити хочу...

— Так давай удвох.

— Ні, я сама... Вона не дуже важка... Ось дивіться... Ги... Ги...

— Підірвешся, божевільна!..

— Таке...

Попотягавши скриню, жінка чи дівка стоїть і прислухає­ться.

Не чуть нічого...

Тоді йде під повітку й довго там чогось вовтузиться... Приходить батько й каже:

— Ка там лиха година мені віялку перекинула?.. ...Не бере й віялка...

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка