В чотирьох



Сторінка4/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

Багато різних способів отаких, «управ з тягарем», буває... Часто бачите, як молода дівчина через рови до річки з жлутком, повнісіньким мокрої білизни, на рисях мчить... Або живу корову в хліві з місця на місце переставляє... Та всього не перерахуєш...

І після кожного разу стоїть сумна і прислухається... Не чуть нічого...

Після цього обличчя в неї ще сумнішає й очі гостро бігають по хаті...

Далі вже йде «хінізація»...

Хінізація, аж доки в голові так, як на Великдень в усі дзвони дзвонять. Не бере...

Тоді вживають так званого артилерійського способу... Набивають себе порохом. Не стріляє...

Тоді в жито за «ріжками». «Ріжки» ті ложками їдять... Не сурмить...

Тоді крадеться в коморі десяток крашанок і до «фахівця».

— Голубочко.

Самодіяльність в галузі гінекології закінчується... Далі вже робота перекладається на спеціаліста.

* * *

Фахівці...



Ну, тут уже, певна річ, деталей дати не можна: у кожного свої способи...

Здебільша, як гінекологічного інструмента, вживають головної шпильки, на кінці гачком загнутої... Операція ця зветься:

— Видряпувати...

Дуже часто рятує й гостре веретено... Це зветься:

— Проколювати...

Кров після операції дзюрчить вісім верстов — до най­ближчої лікарні. І все.

Потім місяців із шість жінка ходить скорчившись у чотири погибелі...

— Щось у мене всередині... Одні кажуть «гризь», а дру­гі — «сояшниця»...

Курс лікування закінчено...

* * *


Способи ці можна легко примінити і в місті, з невелич­кими, розуміється, варіаціями...

Замість жлукта, можна бігати по сходах із «Ундервудом», замість скрині, можна підлізти під письменний стіл або намагатися пересунути залізну касу, коли це в бухгалтерії, або просто шафу з «ділами»...

Ну, а про міських «фахівців» не писатиму: там їх хопить.

«СІЛЬСЬКА ЮСТИЦІЯ»

Авторитет народного суду на селі величезний... Звер­таються до нього і старі, й молоді, й середні... І звертаються так, що оті дві людини, що завжди в камері сидять, суддя і секретар, плавають у «скаргах», у «жалобах», у «заявах», у «заявленіях», у «проханнях» й у «прошеніях»...

Бігають їхні очі, може, тільки трохи не по всіх статтях і карного, і сімейного, і процесуального кодексів, і судять вони щодня, з ранку й до вечора, і під час перерви ка­жуть:

— Хоч би перекусити чого, чи що? Пообідаємо, мабуть, уже ввечері!..

Це — радянський суд... Заведений, усталений, законний і . дійовий на підставі революційних кодексів...

Але є ще на селі «кодекси», що й досі існують, що поча­ток свій вони беруть ще відтоді, коли розідрано було від матні й до горла святого благовірного й великого князя Ігоря.

Одне слово, «кодекси» ті дуже давні, але їх іще по селах додержуються, й хоч і не велику, а відіграютьтаки роль ті «кодекси» в сільській юстиції...

«СІМЕЙНЕ ПРАВО»

Найголовніший артикул у «сімейному праві» — це справи «гречані»... Справи про те, що зветься «стрибати в гречку». Літерально цього розуміти не слід... Це зовсім не значить, що йдейде людина, побачить гречку, розженеться — й стркб!

Це зовсім не те...

«Гречка» тут — «символ»...

От, приміром, що значить гречка:

— Поведу оце хоня на ніч!..

— А може б, ти дома зостався?..

— Ні, поведу — напасти треба!..

— Ой, Іване!.. Годі вже тобі того коня водити! «Кобилу» пасеш, трясця й тобі, й твоїй «кобилі»!..

— Та... говорилабалакала!..

Отут уже пахне «гречкою»... Тут уже зацікавлена поло­вина тінню за Йваном викрадається, бо вже прочула, що кінь пасеться в лісі, а Йван — у «гречці»...

Зловити, звичайно, не тяжко...

«Гречка» з чоловічого боку карається: Іванові трясця в усі його органи й різні слова специфічного призначення... «Гречці» — дьоготь на ворота й вікна на дріб'язок... Коли це не допомагає — тоді «волосний суд»... Розплутується з «гречки» волосся, вплутується права в те волосся рука й робиться вихор з криком:

— АаааН!


«Гречка» з боку жіночого карається смертельним боєм. Останніми часами бій цей утиха, бо:

— До жінвідділу піду, харцизяко ти нерукотворенний!..

КАРНИЙ КОДЕКС

Найголовніші статті кодексу карного суть: конокрадство, копокрадство, рибокрадство, вівцекрадство, курокрадство, бакалієкрадство, бакшокрадство, садкокрадство і взагалі крадство...

Конокрадство карається смертельним боєм... Характерна особливість цієї кари та, що вона накладається колективом, гуртом, скопом.

— Бий і ти!

— Не хочу!

— Бий, бо й тобі те, що тому злодію, буде... Відповіда­тимемо — так усі!...

І бий, значить...

Кінчається кара здебільшого «вищою мірою соціального захисту»:

— На січеники!

На перешкоді цьому артикулові стоїть міліція: не дає бить...

Копокрадство (красти копи)... Обвинувачений стоїть:

— Та я!.. Та я!..

— Клади, іроде!..

— Та я... та я...

— Клади, кажу, копи на воза. Обвинувачений кладе на воза копи.

— Наклав?.. Давай рубель!.. Лягай на воза зверху!..

І цупко притягається обвинувачений рублем... Аж кісточки пищать...

— Гей!.. їдь, ідоле!

Рибокрадство (трусити ятери)... Обвинувачений стоїть.

— Роздягайсь!

— Та я...

— Роздягайсь! Поринай десяток раз підряді Поринає...

— Одягайсь! Додомуі

Цієї кари вживають ранньою весною, коли тільки крига рушила...

Теплої години — другий спосіб: кара веслами або ятерами.

Вівцекрадство. Обвинувачений одягається у нечинені овечі шкури й з оркестром цеберок, чавунів і інших «духових струментів» на рисях проводиться селом.

Бакалієкрадство. Кара, як і попередньому, але замість овечих шкір, обвішується його торбинками, ланту­хами, пакетами, обмазується дьогтем, обсипається цукром, сіллю, крейдою...

І по селу.

А в цеберки та в чавуни тільки:

— Трам! Трам! Трам!

Курокрадств о... Гине не обвинувачений, а курка, розбита дощенту на голові в обвинуваченого.

Бакшокрадств о... Кавуни, дині. Кара кийком. Іноді вила... Старий спосіб, про який ще циган розпові­дав.

— Що то,— каже,— сила божа: раз блиснула, а на спині три смуги...

«Блиснув» його дядько виламитрійчатками якраз під час блискавки.

Садкокрадств о... «Солона» кара... Рушниця на­бивається сіллю й «пужається»... Щемить дуже довго й дужетаки щемить. Після цього і груші, і яблука дуже солоні...

А взагалі крадство карається здебільшого способами фізичного «впливу».

«ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС»

Об'єкт до суперечок цивільних здебільша ниви й межі... Присуд пишеться найчастіше навильником або лушнею по ребрах у обвинуваченого...

* * *

Забуваються ці «кодекси», вже із моди виходять... Не так часто вже їх ви надибаєте... Проте вони ще й досі є...



І дуже часто вони переплутуються із справжніми судо­вими радянськими кодексами... Тільки тоді вже «обвинува­чений» виступає як позовних, а бувший «суддя», як об­винувачений...

Сидить здебільша бувший «суддя».

ПОШТИ ЩО Й ЗДРЯ...

— Та воно б оце й нічого, та дуже ж таки кепсько, бо зем­ля пошматована...

— А скільки ж у вас землі?

— Та десятин із вісім...

— А як же вона у вас пошматована?

— Та, мабуть, шматків на п'ятнадцять, коли не більше.

— Та невже?

— Та ось навмисне давайте порахую: на плавнях — півдесятини; на пісках біля Псла — четверть; на хуторах — півтори десятини; на материзні — десятина; під горою... за горою... біля дороги... за дорогою... під лісом... за лісом.

Біля... за... під... на... Біля... за... під... на...

— Ну та й що?

— Ну та й те... На осьмину за большак поїдеш — день. Поки сюди та поки туди... А воно верстов вісім... А воно волами... Поки туди — півдня; поки звідти — день... Волочи­ти — день... Косити — день... Возити — день... А воно тіль­ки ж осьмина... Та в другім місці... Та в третім місці. А воно їх у мене п'ятнадцятеро тих місць.

— Так чого ж ви землеустрою не проводите?

— Думали!

— Ну?


— Записалося чоловіка з двісті п'ятдесят!

— Ну?


— А ті не хотять...

— А чого не хотять?

— Та земля не однакова... Там чорноземля, там супісок, там солонці, там суглинок.

— Так що?

— Так якби ж земля вкупі...

— Землеустрій...

— Так земля не однакова...

— А ви знаєте, що нема землі скверної, а є хазяїн скверний?

— Та як же так?

— А так... Правильна сівозміна... Угноєння... Просапні... Пари...

— Так якби ж земля однакова...

— Культурне господарювання...

— Так земля Не вкупі...

— Землеустрій...

— Так земля не однакова...

— Культурне господарювання...

— Так якби земля вкупі...

— Землеустрій...

— Так...

А Дем'ян Федорович сидить, цигарку крутить: — А помоєму, так пошти що й здря ото воно розпатя­кує. Робили б, та й усе! А то не розуміє, що йому краще, а що йому гірше — й балакає... І сплюнув...

«ТЕМНА НІЧКАПЕТРІВОЧКА»

Ех же ж і тюкають темної нічки та й петрівочки. Отак:

— Тюууу.

Так те «тюуу» рве, як пострілом, чорну запаску ночі полтавської, стрічкою мчить поміж кущами, помЬк дере­вами гаю кучерявого, гонить луками, через Псьол пере­стрибує, б'є об кручу і, знесилено об кручу вдарившись, знов до гаю повертається і лягає в спориші таким кволим, таким стомленим:

— Тюуууу...

То так темної нічкипетрівочки.

То тоді, коли хатачитальня ставнями зачинена, коли в хатічитальні миші книжки «читають», а на лаві за столом сидить домовик і політосвітню справу провадить...

Тоді страшно в хатічитальні...

Тоді, боже борони, навернутися до неї, бо там сидить «сікалялявовахо» — таке страшне, таке волохате, таке чорне, таке таємниче, що «гонить і хлопців, і дівчат от хатичитальні, вигонить їх і з хат, і з комор на колодки, що за церквою»...

А там, на колодках, гармонія грає, там беруться за руки і товчуть спориш молодими ногами, бо не можна не товкти, бо не можна встояти, коли з дворядної летить таке зазнобисте:

Полькипольки Та й кадрелі...

Тоді в хатічитальні й у сельбуді домовик повний хазяїн. Він сидить, розвалившись, на лаві, єхидно хихикає й благо­словляє темну нічку ще й петрівочку за те, що вона зробила його володарем цієї політосвітньої установи.

Він, домовик, нікого тоді не боїться, ні до чого не прислу­хається, бо він знає, що ніхто ні в хатучитальню, ні в сельбуд не зазирне ні вдень, ні вночі, бо й удень, і ніччю — щіль­но ставні там позачиняні...

А темна нічка та й петрівочка цупко село обіймає, до гар­монії прислухається, зорями підморгує і реєструє по народ­них судах «справи про аліменти»...

І коли ляжеш ночі такої на вогку траву під кущем воло­хатим і вслухаєшся, то чується тобі регіт щасливий, і гар­монія чується, і «тюууу», і пісня, і зітхання, і обіцяння, і заприсягання...

— А далі що? — у нічки питаєшся.

— А далі комора,— нічка говорить.

— А далі що?

— А далі дитина...

— А далі що?

— А далі суд...

— А далі що?

— А далі піди й послухай...

— Ну, й піду. Ну й послухаю.

• * *

Коли темна нічка ще й петрівочка за Пслом уже, за кру­чами, коли вона втекла за моря, за ліси, за гори, за доли, сонцем підцьвохувана, тоді біжить селом народний суддя 10го поділу Кременчуцької округи... Він такий маленький, низенький, чорненький, лагідний і всміхається.



А за ним з отакенною папкою біжить секретар народного суду 10го поділу Кременчуцької округи...

Тоді біля будинку, де суд одбувається, підводи стоять, і люди сидять, і діти кричать...

Отак кричать:

— Уауауауауа.

Тоді молоді матері гойдають діти малі й приспівують. Приспівують не отакої:

Летів жук

Через Маринину хату. Пууук.

А в Марини живіт

Пууух.

Тюууу.


Такої на колодках майбутні матері виспівують. А біля суду, на ґанку, вони отакої приспівують:

Ой ну, котку, котку, Не лізь на колодку. Розіб'єш головку, Головка буде боліть, Нічим буде загоїть. Аааа. Ааааа.

* * *

І виходить суддя й народні засідателі й сідають за черво­ний стіл...



Тоді вітер слухає оповідання й батькове, й материне й ви­скакує у вікно, летить за ліси, за гори, за моря, за доли й розказує темній нічці ще й петрівочці, а вона регочеться, і витанцьовують на Чумацькій Дорозі зорі й, витанцьову­ючи, приказують:

— А не зачиняйте ставень у хатічитальні. Не зачиняйте. Не зачиняйте.

А вітер темній нічці ще й петрівочці переказує: «І сказав суддя:

— Марино Половенкова й Грицько Гніденко, ідіть сюди до столу... Ідіть і свідки... Розкажіть, Марино, як діло було...

Коли спізналися, як, що й до чого. Судові говорити треба тільки правду. За брехню відповідатимете по закону. Так і всі знайте — і свідки, й позовники. Говорити треба тільки правду... На це у вас і розписку одбирається... Ну, Марино, розказуйте...

А Марина хусточку аж на очі, у руках фартуха мне...

— Що ж розказувати? Гуляли. На колодках, на вулиці гуляли... Він залицявся... Ходив у комору спати... Спали спочатку «похорошому»... А потім почав умовляти. Казав: «Братиму...» А як «зайшла в положеніє», кинув ходити... Не дивиться... А потім дитина народилася... Батько й мати з дому гонять... Робити з дитиною нема як... Прошу прису­дити з його на дитину...

— Правду кажете?

— Правду...

— А тепер ви, Грицьку, розкажіть.

— Брехня все. Ходить ходив — це правда. А щоб щось таке було — так ні... То вона на мене наговорює. До неї багацько хлопців ходило... Вона з багатьма спала, а потім усе на мене звернула... Не винуватий я... Гуляв, як узагалі всі хлопці гуляють з дівчатами... Вона десь набігала1, а тепер мене по судах тягає...»

Вітер темній нічці ще й петрівочці розказує, а нічка ре­гочеться, а зорі стрибають:

— Не зачиняйте на глухі ставні хатичитальні. Не зачи­няйте.

А вітер розказує:

«Потім свідки свідчать... І одні ллють помиї на Маринину голову, а другі на Грицькову голову... Одні надри­ваються, що Марина «цяця», а Грицько «кака», а другі, що Грицько «ангел», а Марина «диявол»... І дивиться Марина в землю* віями моргаючи, і дивиться Грицько вбік, носом підсьорбуючи. Марині — вісімнадцять, Грицькові — два­дцять... А батьки на лавах сидять, прислухаються...

І дивиться пильно на всіх суддя, і вдивляються народні засідателі:

— Хто із вас бреше, а хто правду каже?..

— Ходив? .

— Ходив.

— Спав у коморі?

— Спав. Тільки ж нічого не було. Та хіба тільки я ходив? Багацько ходили.

— Хто ходив?

— Хіба я пам'ятаю, хто ходив? Багацько...

— Коли дитина народилася?..

— Перед Великоднем.

— Коли ти ходив?

— Ну, літом ходив...

— Доки він до тебе ходив?..

— Та ще й після Покрови ходив... А потім, як дізнався, так і кинув...

«...Сім карбованців на місяць до вісімнадцяти літ.

— Ви вільні».

І сміється темна нічка ще й петрівочка... І підстрибують золоті зорі...

А в хатічитальні миші книжки читають і домовик сам лекцію гонить на тему:

«ПОЛОВЕ життя»... «Полове» не на масть, а по суті.

«ШЛЯХ ДО СОЦІАЛІЗМУ»

Можете собі сміятись, скільки вашій душеньці завгодно, то нічого, а воно таки шлях... І таки до соціалізму... І таки ми, мануйлівці, ним ідемо...

Потихеньку, може, йдемо, поволеньки, спотикаємося іноді, а таки йдемо... І дійдемо...

На «шляху» на тім, на «соціалістичнім», будинок, соло­мою вшитий, стоїть. Старенький уже будинок... А на бу­динку на тім літерами червоними написано:

ЧЕРЕЗ КООПЕРАЦІЮ І ОСВІТУ ДО СОЦІАЛІЗМУ

Крамниця Мського споживчого тва Кременчуцької райспілки

От у тім будинку, де за стойкою Марина стоїть, де на по­лицях лежать ґудзики, шкіра, переди, коси, горшки, ситець, цукерки, крашанки, цеберки, голки, гвіздки, крем «Македон», пряники, пшоно, крупа, а під полицями — оселедці,

дьоготь, гас, ухналі, а на стінах — черезсідельники, наритники, ушивальники, супоні,— у тім, кажу, ми будинку соціа­лізм будуємо...

Кооперуємося ми там.

На тім «шляху» ми збираємося, закурюємо, говоримо, обговорюємо:

— Чого воно дорогувато?

— А якби отак зробити, чи не краще б воно було? А іноді так і жартуємо...

— Ось я покладу оцей бублик на підлогу, а ти його з'їж так, щоб руками до його не торкатись. Із'їси?

— З'їм!


— Ану! Твій бублик буде! А не з'їси — мені бублика ку­пиш...

— Давай!


І кладеться на долівку бублик, і простягається над ним людина, і хапає того бублика губами, і намагається з'їсти, щоб руками не доторкнутися...

З'їсть — його бублик!

Не з'їсть — купуй бублика!

А кругом ми стоїмо й дивимося — розважаємося... А то так іще цукерки збиваємо...

Ось спробуйте: покладіть цукерок на лаву, а на його ще один цукерок і вдарте по першому так, щоб другий не впав — чвертку заробите...

А як не зробите цього — мені чвертку...

То так ми робимо, коли навесні обсіємося, а косити ще рано, або коли восени обмолотимося, і хоч день і короткий, а нудний...

Тоді ми на «шляху» розважаємося...

«Шлях» наш не легенький, не звикли ми ще до нього, тільки невеличка частина нас уже пересвідчилася, що без нього жити тяжко, що без нього злидні обсядуть — от і взя­лися... І йде, а за тою невеличкою частиною і всі підемо...

Почекайте ще трохи — підемо! Обов'язково підемо!

Та й тепер маємо вже чим похвастатися...

Приватного крамаря на селі не маємо й отакісінького, купуємо всі тільки на «шляху»... Та й самі до приватного ні до кого не звертаємося, а тільки до райспілки до своєї...

Бо ми знаємо: в єднанні — сила.

Із «шляху» не збочуємо і збочувати не думаємо...

Щоправда, автами не їздимо, кабінетів не маємо, захо­дять до нас усі, кому треба, «без докладу», і ніяких «докла­дів» ми не приймаємо.

У нас просто:

— Ти там, Демиде, як посилатимеш до Кременчука, так щоб отулків не забув.

— Записано! '

— Та й «кичку» хай подивляться, бо коли б моя не лус­нула?!

— І кичку запишемо!

Демид Михайлович — за голову правління. Не в кабінеті він сидить, а на лаву схилився і цигарку курить... І бриль на ньому ширококрисий, і білі штани, і босий він... Але то нічого:

— На дві з гаком тисячі цього місяця оборот у нас... Ростемо помаленьку!..

А Денис Антонович — за скарбника. У його в зубах люльказіньківка, а гроші в капшуці... Залізної скарбниці в його нема, та тільки гаманець у його такий, що ніякими свердлами гартованими його не просвердлиш... Міцно за­в'язується...

— Ордер!


І тільки отой «ордер» капшука й може розв'язати. Інакше:

— Чортового батька!

Андрій Васильович — «зав. транспортовооперативним відділом».

Він не на грузовиках, а на гнідому... І телефону біля його нема, і ніяких агентів, а сидить він біля ящика — крашанки вкладає.

— Завтра на город!

Оці і справляють нас на «шлях». А Марина заохочує...

Вона за стойкою стоїть, низенька така, біленька і в хус­точці.

— Ви б цього на спідницю набрали — дуже ж таки ловке! А що вже міцне!

— А почім?

— Сорок п'ять! Наберіть — не жалкуватимете!

Отакий у нас «шлях»... Кострубатий, кажете?

Нічого. Він тихий, плохенький!.. Він із вибоями, а іноді через густий ліс...

Але ми ним ідемо й ітимемо... Куди?

«Знаємо ми куди!»

«БОЖЕСЬКЕ»

«Божеське« на горі на крутій... Ближче до «всемогущого»...

Як їхати з Полтави до Кременчука, то ліворуч біля стан­ції Козельщини високий бугор церквами й келіями захряс, і далекодалеко на всі чотири боки видно те місце «боже­ственне» серед широких кременчуцьких степів...

То Козельщанський жіночий монастир указує православ­ним, як доскочити царства небесного, «де по раю походжа­тимеш, ангельських пісень співатимеш, яблука райські ірватимеш і спокій душеньці своїй матимеш»...

То славнозвісний дуже монастир, найчудотворніший, може, на всю Полтавщину, бо там є Козельщанська божа матір, що зціляла, просвітляла, калік виправляла і т. д., і т. ін.

Дуже та ікона добре чудотворила, бо начудотворила була великі будинки, млини, олійниці, садки, корови, коні, птиці всілякої і десятин, десятин, десятин...

Обгорнули ті десятини степом степучим маненьку, ста­реньку, чорненьку іконку, діамантами та самоцвітами оздоб­лену, а вона серед тих степів ладаном пахла, восковим світлом сяяла, пригинала православних на коліна натру­джені...

Ставали православні навколішки, чолом зморщеним об землю билися, а потім мозолястими руками розгортали хусточку чи розв'язували пазуху, витягали семигривеника чи копишника й кидали чудотворній:

— На чудо!

— За чудо!

— За живих!

— За мертвих!

А чудотворна копишники збирала, «чуда» творила й що­року сяяла або новим діамантом, або новими десятинами... Така маленька, чорненька, старенька...

* * *


— Аз того, мій голубе, пішло. Граф Капніст тут жив колись, іще слободи не було. А в графа Капніста донька була. Крааасива, мій голубе, донька була та гожа... І заболіла молода графиня на хворобу тяжкую... Не хо­дила вона, сердешна,— ноги в неї одібрано було... Возили ж її по дохтурах! Куди тільки її не возили. І за границю,

і в Петербург, і в Полтаву... Не зціляється графиня... І вже їй було худо іздєлалося... Помирає графиня... Тоді говорить вона близьким своїм:

— Дайте мені ікону оту, приложуся я і помру!

Дали їй ікону, що в графів удома там висіла, вона пере­хрестилася і приложилася... І зцілилася... Зразу ноги заработали, й руки зразу заработали...

— Зразу, бабусю, і заработали?

— Зразу, мій голубе, і заработали... І з того часу чудеса пішли. І видимі й невидимі. Усякі чудеса пішли... Монастир построїли... Народу, народу щороку... А вона, милостивая, висить та чудеса творить...

— І досі творить?

— Ні, тепер урем'я ж яке?! Одібрали землю, гостиниці забрали!

— Розгнівалась, чи що?

— Розгнівалась, мабуть. Спаси нас, цариця небесная, заступниця наша милосердная!..

— Ну, моліться, бабусю, моліться...

* * *


— Возив я колись дрова до цього монастиря... Ще за старого режиму... Тепер вони не такі... А тоді було як вийде, там на ній ота штука, що ото на голові, та аж до поперека... Як вона?.. Манія, чи що? Та чорна, та блищить, шовкова... А пика, аж налита... А в кряжі отака... Складаємо ото ми дрова, а вона стоїть над душею, додивляється, щоб щільно складали... Тут хочеться, щоб більш сажнів вийшло, рі­денько скласти хочеться, а вона:

— Раб божий! Не так складаєте!.. Перекладіть!

Як же ж, думаю, гада звідси витурити... Кладемо, а вона над душею стоїть... Так я тоді до Йвана!

— Так чого ж ти, тактактак, так ото кладеш! Клади, розтаку твою, щільніше! Бачиш, матушка, так перетак твою, недовольні!

— Раб божий,— вона до мене,— хіба ж можна таку хулу з вуст своїх зригати?! Гріх тяжкий!

— Та ну його, трахтрахтрах, з гріхом! Для святого монастиря робимо, а він, розтакперетак, кладе, як не їв три дні!

Так вона за рясу та ходу. Більше й не приходила...

* * *


А чудо творила божа матір добре...

Для Радянської влади чудеса творила...

В кам'яницях, що церкву оточили,— райвиконком, нар­суд, сельбуд, семилітка спасаються...

Все до царства небесного ближче...

Та кам'яниці добрі — до другого пришествія якраз виста­чить.

Дебелі «чудеса»...

* * *

Церква так саме дебела... З каменю... Стоять ще навко­лішки біля церкви «жінки розкріпачені» й садять поклони, аж чоло «сознательно» тріщить...



І хрестяться перед могилами, де ото:

Здесь почієт Ігуменія Агвія

А на кладовищі біля воріт могила під берестком першої протестантші проти «опію народного». На хресті в неї написано:

Здесь почієт... Видя безнадежное виздоровленіє мирно почила о господе...

Повісилась послушниця...

Хотіла покинути монастир з протестом проти всіх чудес, що творилися в оному...

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка