В чотирьох



Сторінка5/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

І покинула молодою світ цей, тугою петлею горло зда­вивши...

Бо заперла божа її матір за грати, оголосила божевіль­ною і задавила...

Вона, милостивиця, і гніватися вміє... От і «почієт»...

* * *


Менше тепер чудес у Козельщанськім монастирі: землю одібрано, добра різні одібрано, а без землі та без грошей тяжко чудеса творити...

Проте ще сили «господньої» вистачає, щоб прогодувати триста чоловік Христових сестер, і прогодувати хоч і «скудно», але так, щоб можна всетаки і хвалу Всевиш­ньому сильним голосом поперти й вискочити за мур чи під мур монастирський пригорнутися, тремтячи, до молодого парубка...

Для цього ще сили чудесної є...

Для десятин, для діамантів уже, що й казати, не хапає...

Ладаном біля монастиря пахне... Як біля небіжчика... Шукаєш напису: «Здєсь монастир почієт».

«ЛЕРИГІЯ»

Нічого, братця, не зробиш: бог є... Не знаю, як деінде, а в Мануйлівці бог є. Он і церква серед майдану, он у їй, у церкві тій, у дзвони хтось бемкає...

Для кого ж ото, ви думаєте, церква? Для бога.

До кого ото в усі дзвони людина репіжить? До бога.

Ви думаєте, хто ото через майдан у білому брилі, в білім піджаці і в чорних на випуск штанях іде? Ціпок у його в руці, і він так важноважно виступає, що навіть вівці в купу збилися? Хто то такий, повашому?

То дяк.

У кого, ви думаєте, ото в кишені торбинка для паляниць та для крашанок одтопірчилась? У дяка...



А ото ззаду за дяком хто такий чимчикує? Спідниця вроді на йому і волосся довге та сиве. Хто то такий? То піп...

От вам і кажи, що бога немає. Є бог.

Кому ви думаєте, ото баби та діди йдуть молитися до церкви? — Богові...

А не було б бога — йшли б вони тоді до церкви? Ні.

— Воно, положим, мені не дуже й потрібне, так як ти без його обійдешся?

— Я, положим, забув уже, коли й у тій церкві був, а що ти зробиш? Хай стоїть,— хіба вона мені заважає?.. Воно мені без діла... То там баба, а я,— так воно мені все одно, чи є вона, чи нема її... Говіть, слова нєт, говію... Та воно, сказать, і попам же їсти треба... Хай їдять, черви б їх були поїли...

— Що вже не терплю їх, попів отих... Усе дай, і дай, і дай, і дай. Коли воно вже і припиниться... Та ненажерливі які, не надаси їм... Ти ж, Іване, з двору нікуди не ходи, а я тільки до церкви збігаю, лоба перехрещу, а то вже не знаю, коли я там і була...

* * *


Бог, як бачите, є, бо «воно мені без діла», а «їсти ж і попам щось треба».

Якби бога не було, що б тоді попи їли?..

Раз годує — значить, є.

І годує, хвала йому, не погано...

— Та тепер їм, положим, увірвалося... Приніс оце за два тижні дві паляниці та троє крашанок... І все... Так воно ж тепер не «сезонт»... Ні з молитвою тобі, ні з молебінем... Ото в піст та святками — тоді нічого: є що їсти... А тепер скрутнувато... Колись було! Ііі! Жили ж вони та в сметані купалися, а тепер не так, не той народ пішов...

— Та й тепер іще, положим, як на хутори поїде, то хуру везе.

— Та то так... Хутори — такі... Ті дають... А ми не дуже.

* * *


Бсг є.

Раз хури є, значить, бог є...

А хури є, значить, жити можна.

А раз жити можна, значить, і бог є, бо хто життя на землі дає? Бог...

«Увірвалося». То нічого, що трохи увірвалося...

Життя повне... Життя з отакими сценами на цвинтарі:

— А скажіть, гражданко, чи прелюбодєйствовали ви з отцьом Терепентієм? Чи правда тому, що ото на селі говорять, що вони, отець Терепентій, ребьйонка з вами при­жили?

То церковний титар гражданку запитує при всій парахвії... А поруч титаря батюшка в ризах і з хрестом сто­ять...

— Та ні... Хіба я знаю?..

— В от видітє, братіє, що злі люди на нашого отця духов­ного клевещуть. Вот видітє, братіє, как вони, ізверги, віру христову підривають. Помолімося ще, братіє, щоб господь милосердний одвьол од нас гідру тую...

А «братіє» шепочуть одне одному:

— Я вчора сам бачив, як одтирили їй два мішки пше­ниці...

— А позавчора борошна мішок...

Або отакої:

— Ґвалт! Люди!

— Чого ти?

— Попа біля жінки згріб!

— Пусти, а то нікому буде вечерні правити.

* * *

А ви кажете:



— Бога нема. Є бог.

«БЛАЖЕН МУЖ, ІЖЕ НЕ ІДЕ НА СОВІТ НЕЧЕСТИВИХ»

Коли тихоготихого вечора ви йдете понад сагою не звертайте ви в глухий завулочок праворуч, звідки до вас пливе якийсь одноманітний спів...

Такий якийсь спів: і не сумний і не веселий... І не тихий і не голосний... Тягучий спів...

Не йдіть ви на той спів...

Не йдіть, бо як у завулочок глухий ви звернете, будинок із зачиненими ставнями побачите.

1 Сага — це колишнє річище річки. (Авт.)

І як станете біля будинку, почуєте, що спів той тягучий із будинку того крізь зачинені ставні проривається, зала­зить вам у вуха і дратує ваші перетинки барабанні.

І коли всетаки цікавість примусить вас дізнатися, що то за спів такий,— не йдіть у ту хату...

Не йдіть, бо тоскно вам зробиться...

Так тоскно вам зробиться, аж сумно... І отут вам буде тяжко, і йтимете ви додому й думатимете: «Кому це зда­лося? Навіщо воно?»

Як зайдете в хату, побачите лави, як у сельбудинку, на лавах душ із п'ятнадцятеро люду... Чоловіків і жінок... Чоловіки сидять, як ви ввійдете, ліворуч од вас, а жінки праворуч... Чоловіків душ із шість, а може, із п'ять... Чоло­віки сидять уроздріб — там один, там один... Жінки — купкою, одна до одної попритулялися...

Перед лавами «кафедра»... Шафочка, чи що, така, як ото налойчик у церкві, на помості, а помостик той з огородчиком навкруги... На налойчикові тому невеличка бляшана лампочка блимає, а на стінці над налойчиком наліплено:

єдин господь

ЄДИНА ДУША ЄДИНА ВЄРА ЄДИНЕ КРЕЩЕНІЄ...

Лампочка блимає, а люди тягнуть якоїсь тягучої пісні...

Жінки тягнуть тоненько й різко, чоловіки тягнуть тов­сто і глухо...

Потрапили ви на молитовне зібрання «штундів»...

В хаті присмерк, в повітрі тягучі звуки, а отут у вас нудно...

Кінчився спів...

Виходить на «кафедру» людина, років тій людині три­дцять п'ять — сорок і говорить:

— А тепер вислухаймо, дорогіє браття й сестри, псалом Давидів... Перед тим, як вислухати, помолимось господеві милосердному, щоб він поміг нам зрозуміти цей пса­лом... Прошу преклонить коліна, а хто не може, просимо встати...

Молимося, значить, щоб бог поміг зрозуміти Давидів «псалом»...

Потім читається Давидову псальму про те, що, як його всі залишать, він звернеться до «господа бога мойого», бо «господь його прибєжище й сила...»

Пояснюється псальма...

— Коли, мовляв, ти сам уже залишився, то духом не па­дай, бо є бог, і в такі хвилини ти згадай про нього... Він допоможе тобі, підтримає тебе і т, д., і т. ін.

Сидиш собі і думаєш:

«Молодець усетаки Давид... Коли в тебе все є, коли тебе оточують друзі, тоді на лиху годину тобі й бог іздався... А от як уже тебе прикрутило, прийшло тобі, як той казав, «узлом до того самого місця», тоді — «господи, воззвах к тобі».

Помоєму, це не потовариському. Раз уже з богом поприятельському, так не забувай же його, коли й у «два­дцять одно» граєш...

Потім знову співали... Вірш написаний не верлібром \ а тристопним ямбом, і говорилось у тім вірші про любов, про птиці, про небо голубе, про висоти, про душу...

Лірика, одне слово...

Співали довго, співали тягуче...

Потім знову:

— Вислухаймо псальм Давидову! Ось що пророк Давид говорить: «Блажен муж, іже не іде на совіт нечестивих і на путі грішних не ста...»

Помолімось, щоб ізрозуміти...

Пояснювала цю псальму молода, може, тридцятилітня людина. Мова йшла про те, що тільки та людина щаслива, що не йде на «совіт нечестивих», що залишає всі оті «мир­ські» діла й перебуває з господом...

— От тепер багато книжок пишуть, про все книжки пи­шуть, але то книжки не книжки, а так собі, ні до чого... От книжка: «Євангелія»... Вона, тільки вона одна і книжка... Говорять про техніку, говорять про науку, а не знають, що ні наука, ні техніка не можуть бути без «любві»... Яка може бути наука й техніка, коли люди забули про великий заповіт нашого святого вчителя, про любов... І коли ви, свою жит­тьову путь проходячи, запитаєте себе, якою вам стежкою йти,— ви завжди згадайте великий заповіт про «любов» і не йдіть іншими шляхами, а тільки шляхом любові... Тільки в любові, тільки в перебуванні з господом ви зна­йдете велику собі нагороду на тім світі, де душа ваша пере­буватиме в блаженстві...

Довго говорив, багато говорив, гаряче говорив проповід­ник...

А його слухали...

Верлібр — не римований, вільний вірш. (Авт.)

А потім іще співали...

Ішов я додому «путтю» через луки...

Таку путь я собі обрав...

Ішов і думав:

«Молода людина, не дурна, очевидно, людина, енер­гійна людина, і віддавати всю свою енергію на отакі ка­зання...»

І думав я собі:

«Яку б він міг отим селянам хорошу лекцію про «Земле­устрій» або про «Ранні пари» розказати...» А то про «любов», щоб на тім світі раювати... А на цім світі?! Ні, думаю собі:

«Блажен муж іже не іде на совіт нечестивих...»

Нема рації міняти ні науки, ні техніки на співи райської птиці на тім світі...

Краще до «Аерохіму» записатися та хоч один раз тут на юнкере і1 політати, а на тім світі можна вже й підсмажува­тись.

Прямий рощот: тут радість людської перемоги, а там все дно богові доведеться на електриці людей пекти... Смола вже буде не в моді...

І товариші ж усі в пеклі будуть — невже ніхто не дога­дається штепселя висмикнути...

ЯРМАРОК І

Ще й сіріти надворі не починало, а під дверима мов з гучномовця:

— На ярмарок! Уставайте!

То Веремій Васильович парою своїх уже до школи під'­їхав.

На ярмарок треба зарані вирушати, бо до нього 20 вер­стов, а приїхати туди треба так, щоб і місце вибрати, щоб і стати як слід і щоб не проґавити жодної з того ярмарку хвилини...

Дехто так іще звечора волами посунув, то отак, щоб по дорозі ще й попасти товаряку,— буде тоді вона на ярмарку, як налита, і коштуватиме тоді вона «цілий світ».

— Нно, малі!

1 Юнкере — фірма літака. (Авт.)

Малі біжать, хвостами крутять, «хід» торохтить, печінки, губи й зуби стрибають.

— Нно! А вона! А вонааа!

«А вона» біжить над нивою, а колоски по самій «храпі» дряпають, ну, «а вона» і смикає. ...На ярмарок!

Благословилося на світ. Виткнуло заспаний писок сонце, стьобнуло промінням по луках, по степах, по садках, по ле­вадах...

І видно: ажажаж ген до того ліска, куди око дістає, доро­гою вози потяглися... І кіньми, і волами, і коровами... І гарби, і вози, і возенята... З кучами, з сіном, з соломою... А на возах і кури, і вівця скручена, і теля мекає, підвестись намагаю­чись... А за возами і стригунці, і бузівки, і корівки з прив'я­заними до хвоста телятками.

— Гей! Цоб! Цабе! Нно! На ярмарок!

І їдуть, і їдуть, і їдуть, і їдуть...

І дорога вже не дорога, а строката величезна гадюка, жива й покручена, що за отой лісок, не поспішаючи, по­лізла...

І де її голова, і де її хвіст — невідомо, бо за лісок аж вона потяглася, а хвіст аж за отим бугром, десь там іззаду.

А наш віз вискакує з тої гадюки, лишаючи її то в праву руч, то в ліву руч, торохтить по грудках, шелестить тра­вою...

— Здорові були, Петровичу! І ви на ярмарок?

— Атож! Здрастуйте!

— Галанську свою ведете?

— Атож!


— Заливає молоком?

— Заливає!

— Не продешевте ж!

— Та то вже як буде...

Верещить на возі порося, пришнуроване до драбини мо­тузкою... Сірпається, бідолашне, і не знає, що воно вже сьогодні не звичайне порося, а об'єкт домашнього бюджету...

— Іч! Барина повезли!

Барин у кучі... Кабанюка годований... Куча на гарбі, як. баня на церкві, а він, «барин», розляглися й нервово хрю­кають...

— Скільки за барина?

— В ярмарку спитаєш..,

Пливе річка селянських возів... На ярмарок!., їдуть манивці, їдуть броварці, василівці, попівці, федорівці, хуторяни...

І їдуть, і їдуть, і їдуть, і їдуть...

І вся ця гадюка строката, ця стрічка барвиста, пере­їхавши через Псьол, розливається на майдані, перемі­шується з тими, що вже отаборились, і кричить і коням, і волам, і коровам:

— Тррр!

Приїхали...



Заливається майдан людськокоров'ячоволячокінськоовечою масою, та маса розпливається, розпливається, розпливається і докочується з одного боку до Псла, а з дру­гого, третього, четвертого — аж туди, де жито, схилив­шись, коси чекає...

А шатра, а ятки вже там... Заздалегідь, ще вчора, їх понапинано, і вони, мов оті пухирі, випинаються серед ряборухливої юрби...

Захряс майдан...

Захряс гарбами, возами, бідами, кіньми, коровами, вів­цями, волами, телятами, горшками, мисками, курми, вов­ною, лантухами, хмелем, смушками, матерією, чобітьми, цукерками, пряниками, квасом, пивом, руською гіркою, гребінками, косами, шкірами, ременем, чавунами, пряди­вом, хустками, полотном, дьогтем, гасом, дранками, сороч­ками, спідницями, килимами, щетиною, діжками, рогами, майками, воском, медом, мелясом, таранею, оселедцями, колесами, ходами, склом, яйцями, запасками, плахтами, пирогами, салом, м'ясом, ковбасою, смаженою рибою, ряднами, скринями, гвіздками, молотками, свиньми, кра­марями, циганами, баришниками, людьми, дітьми і сліп­цями...

...І все це ворушиться, дихає, курить, говорить, кричить, лається, мукає, мекає, ірже, ігігікає, ремиґає, позіхає, куві­кає, хреститься, божиться, матюкається, заприсягається, пахне, кудкудахтає, квокче, смалить одне одного по руках, грає на гармонію, на скрипку, причитує, п'є квас, їсть та­раню, «будькає», лускає насіння і крутиться на каруселі...

А над усім над оцим голоблі, голоблі, голоблі...

То вози поздіймали голоблі догори й ревуть:

— Торрргуємо!

Он на голоблі свитка кричить:

— Ось де ми!

Он підситок закликає своїх до себе:

— Сюди йдіть!

Он колесо спицею за сторч поставлене дишло зачепилось:

— Ми тутечки!..

І їдуть, і їдуть, і їдуть, і їдуть...

— Держи цоб! Цоб держи!

— Цоб! Цоб! Та цоб же, вовки б тебе були не з'їли!

— Держи цоб! Цоб держи!

— Тррр!

За ярмо зачепилося...



— Чорти тебе на чужі ярма пруть! Бачиш, що стою?..

— А ти хіба сам у ярмарку?

— А ти хіба сам?

— І я не сам!

— Так що тобі, об'їхати не можна, чи що?

— А ти хіба сам у ярмарку?

— А ти хіба сам?

— І я не сам!

— Казав: «держи цоб»... А тебе лиха година на ярмо поперла?

— А ти хіба сам у ярмарку?

— А ти хіба сам?

— І я не сам!

— Назад! Назад! Тррр — назад!

— Роз'їхався тут на весь ярмарок!

— А ти хіба сам на ярмарку?

— А ти хіба сам?

— І я не сам!

— Цоб іди, гей! Розчепилися...

Гуде... Гуде... Гуде...

І в гуці тім, як в акомпанементі якогось грандіозного органа, пливе одноманітний речитатив:

Дайте милостиночку, мій батечку,

Дайте нам, Христа ради!

Дайте, божої та праведної душі християни...

Дайте, возлюбителі, ненько моя, дай Христові..

Дайте, наслідителі, батечку, милосерднії...

Дайте нам, душа спасенная,

Хоч єдиная душечка, милосердная...

Дайте, помимо йдучи, слово чуючи,

Що в рученьках, мамочко моя, та й маючи...

Родителів, кревних та й померлих споминаючи...

Душечку свою в тілі та й спасаючи...

...Дайте од трудов своїх,

Од сили чистої...

Дайте од трудов своїх,

Од праці вірної...

А акомпанемент гуде, гуде, гуде, переходячи часами у якесь шалене ревище...

Ось він затих і послався на майдані низьким рокотом...

Хвилина, дві, три...

І раптом лясь біля вашого уха:

— Дранки '! Баби, дранки! Ось дранки приймаються, за дранки гроші виймаються! Ось дранки! Баби, дранки!

— Квасу! Холодного, душистого, солодкого, солодкого! Квасу!

— Руб поставиш, два візьмеш! Налітай! Налітай!

— Красная виграйоть, чорная програйоть...

Загуло, загуло, загуло... Знову загуло...

І тріщить, і рветься теноральчй баспрофундо у рудого сліпого, що з скрипкою в руках і з сліпою партнершею збоку, намагається пересилити той гук сумним псалмом про те, як:

Ноч прийшла тогда к месії З ороматом у руках. Йшли печальнії Марії З безпокойством у серцях...

Гуде ярмарок...

Бігають коні, кричать крамарі, регочуться дівчата, кру­титься карусель...

А орган на каруселі хрипить, свистить і викидає поміж яток, поміж возів, поміж телят пісню про купця, що:

Полюбил всей душою дівицю,

За нейо готов жисть всю й оддать...

І під пісню ту хрипучосипучу й парубки, і дівчата, і діти радість собі «накручують»...

1 Дранки — драна білизна, ганчірки тощо... «Ветошь» — поруському. (Авт.)

— За п'ятака! Тільки п'ятак! Ярмарок...

II

Чого так трагічнобезнадійно ревуть воли на ярмарку? Як увійдеш у волячокоров'ячоовечу половину, так саме тобі:



— Ммууу! Веее! МеееІ

Отак стоїтьстоїть половий чи сірий, чи ряба, чи гніда, подивиться навкруги себе і зненацька тоді:

— Мммууу!

— Веее!


— Меее!

Чи то вони підтримують загальний ярмарковий галас, чи не хотять до другого хазяїна переходить?.. Чи, може, ще що?

А вівці?

Таке мале, а як «мекне», так ніби в його всередині радіо сидить... Та рвучко якось, пронизливо:

— Ммеее! Як вистрілить...

Саме одне слово: «Меее». І яких тільки їх тут і немає?

І полові, і рябі, і гніді, і сірі, і чорні, і мишасті, і лисі, і круторогі, і безрогі...

І бугай, і воли, і бички, і бузівки, і корови, і ялівки, і телиці, і телички, і телята...

І біля возів, і біля ярем, і в руках у дядьків, і біля тички...

Просто собі в землі кілок, біля кілка корова, біля корови хвіст, біля хвоста теля...

І хазяїна не видно... «Соло» — корова...

Ото тільки як хто підійде, тикне ціпком у корову:

— А ця скільки просить?

Тоді не знати звідкіль витикається бриль або картуз, так кудись на поле або на Псьол кидає:

— П'ятдесят!

А які воли тут є?!

Ну трохи хіба менші, як міст через Лопань! Стоїть біля воза, ремиґає і думає свою волячу думку... Про що він думає, отой сірий, з отакезиими рогами? А думає про щось!

Може, й він теж бачив десь в Кременчуку трактора й тепер меланхолійно дивиться кудись уперед, і по його мізкових борознах лізе думка: «Та оце вже я скоро й не­потрібний зовсім буду?»

І ображений:

— Мууу!


Думас сірий віл сіру думку волячу.

Думає, аж поки прийде хтось йому невідомий, цьвохне його батіжком і до хазяїна:

— А що за цих пару індиків?

— Та просю триста!

— Триста, кажеш?

— Триста, кажу!

— Довго рахувати треба!

— Кажіть, скільки, щоб менше було рахувати... І починається...

Тягнуть сірого за язика й роззявляють йому рота, беруть за роги, давлять за горло, міряють батогом од ратиці до хол­ки, цуплять за хвоста, щупають під хвостом...

— Триста, кажеш?

— Та те ж, що чуєш...

— Ану, проведи!

— Можна й провести... Одв'язують сірого од воза:

— Гей!


— Тихотихо веди! Не гони!

— Та хоч не дивись... Ідуть, як часи...

— Такими «часами» моя баба до могили йшла!

— Побалакай...

— А скільки, як ділом?

— Та й кажу ж ділом!

— Ні, ти кажи ділом!

— Кажу ж: триста!

— А за сто вісімдесят ти їх не оддаси?

— Походи десь іще!

— І походю!

— І походи!

— Та ти не одвертайсь! Гроші даю!

— Та не черепки ж!

— Дебрі гроші даю! Ти ке думай!

— Я і не думаю!

— Та скільки ж? Двісті береш?

— Ні! Коли вже хочеш, так ото двісті вісімдесят! Ото!

— Та що ти «двісті вісімдесят»?.. Молись богу!

— Помолимось.

— Двісті береш? (Лясь!)

— Двісті вісімдесят! (Лясь!)

— Береш, кажу, двісті? (Лясь!)

— Та ти ділом давай! (Лясь!)

— Та ти ділом і проси! (Лясь!)

— Та ти подивись на воли! Карасі — не воли! У яремці як діти! Канафетики! Бери за що хочеш, лізь під їх,— як сестра рідна! Дитини не займе, а ти «двісті»?!

І знову тягнуть сірого за хвоста, роззявляють сірому рота, давлять за горлянку, лапають під хвостом, беруть за холку, гладять по шиї...

Ходять кругом нього, дивляться на нього...

— Молись богу! Двісті двадцять! (Лясь!)

— Менш як сімдесят п'ять не буде! (Лясь!)

— Не буде? (Лясь!)

— Не буде! (Лясь!)

— Хай стоять!..

— Хай стоять!..

І пішов од сірого невідомий... Пішов, зза четвертого чи п'ятого воза кричить:

— Береш двісті двадцять?

— Ні, не беру!

— Бери, а то за печінку тебе візьме!

— Хай бере...

І стоїть знову сірий біля воза, думає думку волячу, аж доки знову:

— Скільки за ці бузівки?

— Триста!

І т. д., і т. д.

Може, поїде сірий додому, може, поїде сірий на другий хутір чи в друге село...

А може, потрапить сірий он до того «панка» з тоненьким довгим ціпком у руці, у піджаку й із золотим перснем на пальці,— і буде тоді з сірого «бефстроганов».

Стоїть сірий, ремиґає...

І корови стоять... Стоять ті корови, що «заливають моло­ком»...

— Скільки за цю «нємку»?..

(«Нємка» сіра, вим'я торбинкою і в кізяках).

— Шістдесят!

— Тьху!

— Собаці під хбіст!



Не зійшлися, значить! Коротко, але рішуче..,

— А за цю «мадаму» скільки б ви хотіли?

— Вісімдесят!

— Небагато й хочете...

— Та ви ж подивіться: картина — не корова!

— Та то так! Тільхи ж інша дівка як на пику, так така ловка, що хоч воду з лиця пий, а там погляди — вона й твер­дувата!

— Та то вже, як знаєте...

— Дааа! Менш би слідувало прохать!

— Дааа!

— Скільки за ребйонка?



«Ребйонок» — бузівок чорненький, кругленький, з отакунькими ріжками...

— Двадцять сім!

— Пущай дітьо подрастьоть!

— Хай росте...

І моляться, і хрестяться, і ляскають, і проводять, і бо­жаться, і доять...

Купують — продають... Продають — купують... Міня­ють...

А навкруги:

— Мммуу!


— Веее!

— Меее!


...Ятки... Вулиця з яток...

«Ларьок» тріпоче червоною вивіскою...

Мають червоні прапори над маленькими вивісочками:

«Остапівське єдине споживче товариство»...

«Попівське ЄСТ»...

«Федорівське ЄСТ»...

Між ятками живий потік — просунутись нема куди... На штани, на спідниці, на сорочки...

— А це ж міцне?

— Зубами не розірвеш...

— А почім?

— Тридцять п'ять!

— Та й дорого ж!

І тягнуть той ситець, і на зуба пробують, і радяться, ра­дяться, радяться...

Тут більше хусток, кохточок, безрукавок... «Баб'яче» царство...

— І ви тут? Драстуйте!

— Здорові були!

— На спідницю?

— Ні, це я Федькові на сорочку...

— Почім?

— Тридцять п'ять...

— А я оце дітям гостинця...

А «гостинці» ті барвистими папірцями пообкручувані, з хвостами на обох кінцях, так і тягнуть до себе, так і тяг­нуть.

— Почім?

— Три копійки штука...

— Еее!

— € і по дві на копійку! А ці по п'ять на копійку...



— А ось по двадцять! Беріть оцих: солодкі та добрі.

— Дайте!


Дзвонять чавуни, дзвонять коси, деренчать гребінки...

— А тіки за цю гребінку?

— А ви, кумо, гребінку купуєте? 1

— Еге ж!


— Бери, тьотю, от єту гребінку!

— Малувата вона... Мені таки таку, щоб і вошу вбити, щоб таки і прясти...

— Бери оцю! Цією тигру вбити можна!

— Та ще щоб і плавкенька була...

— Єта сорок!

— Та хай вам!

— Бери меншу, дешевша буде!

Біля кїс діди... Дзвонять, дзвонять, дзвонять... Стружать одну об одну...

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка