В чотирьох



Сторінка6/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

— Якісь вони не такі...

— А яких вам треба? І знову:

— Дзень! Дзень! Дзень! Півдня косу вибирає...

— Дзень! Дзень! Дзень!

— Ось яйця! Сюди яйця! Отут яйця!

— Дранки! Дранки! Баби, дранки!

— Неси курку! Сюди курку!

— Квасу! Ось квас! Только в Москві та в нас!

— Руб поставиш, два возьмьош!

Хрипить орган... Скиглить скрипка... А теноральний баспрофундо з тонісіньким байдужим сопрано розповідають праведним:






Птиця воздух наполняла,




Безпрестанно всьЧ> літала




І крилами трепетала,




Хвалу богу воздавала...

Ярмарок!







III

— Берррежииись! Побережись! Побережись!

— Ннноо! Ннооо! ...Цьвох! Цьвох!

— Ех, арабська!!!

— Нноо! Побережись! Поообережись!

— Та не бий! Не бий! Ходою її, ходою!

— Не сіпай!

— Пррробіжись!

Коні... Кобили... Стригуни... Лошата... Пекло...

Тут без батога нема людей...

Тут спочатку батіг, а потім уже людина...

Тут батожний свист, ляскіт, лемент...

Тут:


— Ігигиги!

— їііііі...

— Тррр! Тррр!

І цьвох, і цьвох, і цьвох!

Тут провадять, пробігають, запрягають, проїздять... Тут оте «Молись богу!», «Хрестись» — нервове якесь, рвучке, шалене...

— Кажи!


— Кааажи!

І це «кажи» не просто собі слово «кажи», а божевільний крик...

— Каажи! Кааажи, ти!

Тут б'ють по руках скажено, з надсадою, з розмахом, що боїшся — осьось рука одірветься й покотиться під колесо!

— Кааажи! Та кааажи ж!

— Що ти на зуби дивишся? Ти на неї подивись! Ти ди­вись, що вона їсть? Хмиз! Тре... Як каменем, тре...

— Та...

— Та що ти такаєш? Що ти такаєш? Та щоб мене пранці їли, як вона щось у мене, крім соломи, їсть... А ти такаєш! Ти подивись на неї... Ти дивись, як іде! Іде як?! Ти на п'ятки дивись! Усі чотири п'ятки показує... Отуди давись, а не в зу­би ти дивишся...



— Та й худа ж яка!

— Слова нєт, коняка морена. А ти думав, їй мед? А якби тебе двадцять верстов прогнав та на солому потім поста­вив — ти б підстрибував?!

— Та...

— Та ти її на шматки рубай! Клади п'ятдесят пудів — і не здригнеться! А ти в зуби? Ну?!



— Та скільки ж ти хочеш?

Дядько держить на поводі свою білу. Вона підібрала задню ногу, одвісила нижню губу й дрімає...

— Даси тридцять!

Це, значить, коняку і тридцять карбованців додачі... Міняються...

— Візьми «токмо»... «Токмо» — міньба так на так...

— Що ти мені «токмо»?! Ти дивись, що ти держиш... Старця держить, і «токмо»...

«Старець» байдуже махнув хвостом...

Циган до нього підбігає, роззявляє рота, витягає язика:

— Тут же в роті, хай господь милує, як і в с....і!! А він «токмо»... Каажи! Ділом кажи! Та кааажи ж. Хочеш п'ять?!

— І то гроші!

І тріщать долоні, летять додолу шапки, гасає в повітрі «мать», бігає коняка, цьвохкають батоги, ріже вухо:

— ПоообережисьП

Це на головній кінській алеї, де цигани, де баришники.

Тут вряд вози, біля возів підмощено землі, щоб коні стоя­ли передком на горбку,— тоді вони постакиїші, рівніші...

Тут яканебудь «арабська» пробігає крізь два мури кусючопалючих батогів і, прискочивши до воза, тяжко дихає...

Тут недосвідченого дядька еблапошать так, що, привівши нового коня додому, дядько кривдіть:

— Ряатуйте!

І веде його на другий ярмарок, де перед ним моляться, хрестяться, пробігають, проскакують, скидають з його шап­ку, ріжуть його по долоні, показують йому зуби, ноги, холку...

Дядько дивиться, хреститься, б'є по руках, каже:

— Двадцять п'ять!

Веде додому, приведе, роздивиться:

— Ряатуйте!

Веде в третій ярмарок...

Потім у дядька ні коня, ні грошей...

Тут як утаскають дядькові «ревуна», так і сміх і горе...

«Ревун» — це кінь з хворобою легенів, чи що... Так він, коли стоїть — нічого з ним не трапляється... А пробіжи ним хутенько верстов із десять — він починає ревти (задихає­ться), як бугай...

Показненька коняка, а не багато й додачі дав...

«Одурив»,— думає дядько...

На воза — й на рисях додому!

Прибіг додому.

— Тррр!

А кінь йому:



— Веее!

— О, рятуйте! Тррр!

— Веее!

— Ой боже мій!



— Веее!

* * *


Тут нема простих коней... Тут не кінь, а:

— Лев!


— Орел!

— Злитий!

— Орляка!

— Вітер!


— Юнкер!

Тут нема простих кобил, а тут:

— Птиця!

— Буря!


— Скеля!

— Одна в світі!

От вам, приміром, «лев»...

89

— Та це ж не кінь, а лев... Ти тільки подивись!



Іде той «лев» — у його задні ноги циркулем, з ока тече якась слизота, і ребра в його поверх шкури вже стирчать.

— Поберрежись!

«Лев» біжить, задніми ногами за землю чіпляючись...

От вам «орел»...

Як іде, так на задню, на ліву: руб двадцять! Руб двадцять!

— Кінь дійствительно прихрамує... Засікся в дорозі! А ко­няка добра! Мужича коняка! Орел!..

А в «орла» того ліва кульша на четверть вища від правої кульші...

«Орел»...

Ось «птицю» запрягли проїздити. «Птиця» гречана на масть, з козинцями й худахудахуда...

Під хвостом у «птиці» ціле провалля: втягло ото так її. Загнуздали «птицю». Зав'язали «птиці» хвоста біля самісінь­кої ріпиці.

Щоб усе було видать! Як іде! Як біжить!

— Нноо! Шість душ на возі.

— Ннноо! Цьвох!

А з провалля в «птиці» тільхи — чвирк!

— Ннно! (Цьвох!) А звідти: чвирк!

З «примочкою» бідна «птиця». «Примочка» — то така в коней хвороба (нервова, чи що). Цьвох! Чвирк!

— Це! З фанталом? Ннооо!

Бідна гречана! А й вона ж колись на леваді іржала весело! Бігають «орли», «леви», «юнкери», «вітри», «птиці», «ске­лі», «бурі»...

Кусають їх безжалісні батоги... Вони підскакують, споти­каються, хекають...

— Та це ж жеребець! З ним мороки багато... Якби він виложений...

— «Мороки багато»?! «Жеребець»? А якби й тебе вило­жив?! Ти не туди дивись, а на груди дивись... Гора!..

— Це кінь?! Мені якби жеребця!

— «Жеребця»?! Та з ним, чортом, мороки скільки! Й ока , з нього не спускай! Ти на коня дивись! Це ж кінь, а не цу­ценя!

— Кінь, що й казати, добрий! Тільки ж чого ото по йому «гречка» пішла? Говорять, що то кров порчена, як гречкою посипало...

— Та яка там кров?.. Сіра була кобила, а «ділопрозводитель» гречаний... От і гречка... Сірий він, у матір пішов, а це тепер од батька гречка почала витикатися... Од «ділопрозводителя»... О!

— Купили, Петровичу, кобильчину?

— Та купив...

— Скільки віддали?

— Оддав свою рижу, одинадцять додачі, півкварти й п'ять пудів пшениці майбутнього врожаю...

. ...Скільки коштує кобильчина,— скажіть ви?!

— Пообережись! Пообережись!

— Нооо! Нооо!

— Е, ей! Е, ей!

...Бігають коні, бігають цигани, метушаться циганчата, гавкають під циганськими возами собаки, ляскають батоги, іржуть лошата, хрюкають жеребці!

. Ярмарок!

IV

...Сонце пече!



Так пече, ніби воно з квасошниками «в долі»...

Просто просвердлює тебе промінням і наливає в груди, в живіт, у голову тії спеки скаженої...

І дуєш квас, і лізеш під воза, і біжиш до Псла, зриваєш із себе одежину, плигаєш у воду і вовтузишся разом з кінь­ми, з коровами, з волами...

А від Псла і до Псла тягнуть на налигачах, ведуть на пово­дах:

— Купать! Напувать!

І зморена, і галасом прибита товарина з охотою бреде в воду, стає, дудлить воду й обмахується од мух мокрим хвос­том... І од хвоста того бризки по Пслу, мов од попівського кропила...

А над Пслом, на майдані, торг іде... Власне, більше галасу, як торгу... Бо:

— Ну як із волами?

— Тихувато. Купця немає... Так самі між собою ото пере­кидаємося... Якби збоку грошва — діло б пішло...

— А коні?

— Та й коні ж... Що ж коні?.. Цигани ото та баришники каліччю менжують, а хазяї он повиводили — так ніхто не вкусить. Грошей у дядька обмаль, якраз оце перед уро­жаєм — де ти тих грошей набереш...

— Нема «сурйозного» купця. Надержує на осінь... На зиму спродуватимуться — тоді дешевше й гарбатиме...

Риба йде... Мануфактура потроху... Начиння різне хазяй­ське... Дріб'язок... Вовна йде. Смушки рвуть із рук. Кури хапають із кошиків... Яйця... Прядиво...

Тут і галасу менше, а діла більше...

Уже сонячне проміння навскоси трохи... Притихає навкруги...

Попід возами, попід гарбами сидять купки, підобідують... Летять угору пробки з руської гіркої. Стоять пляшки, ганчіркою позатикувані: то власного ви­робу...

Це могорич.

— БудьмоІ

— Будьмо!

— Хай же ваша гніда прудко бігає та лошата справно водить!

. — Хай!

І булькає з пляшки в рот біленька й розливається по жи­лах, і червоніє людана, соловіють у неї очі, і голосніше вона балакає, й мотає швидше руками...

Напідпитку...

Он уже посунули й додому. Запрягаються коні, запрягаються воли... Додому...

Потяглася строката гадюка од Псла на степи...

Оживає «тічок»...

Це там, де коні... Одв'язуються коні від возів і виводяться на шлях між возами...

Тічок...


— Ей, мінці, налітай!

— Кому булану?

— Хто сірого візьме?

— Бережись!

— Нно! Нноо!

— Бережись!

— Кажи! Кажжи! Лясь! Лясь! Лясь!

— Поообережись! Остання агонія...

Ще година — й затихає ярмарок...

Тічок... порожній... Баришники, кому додому ближче, за­прягають коні...

Кому далеко — ладнаються ночувати.

Бо завтра ж ярмарок!

Складають товари крамарі. Вечоріє...

Біля циганських шатрів поблискують огнища: варять ве­черю...

Не чуть сліпців... І тільки орган на каруселі благає Ваньку:

Бросай, Ванька, водку пить, Пойдем на работу, Будем деньги получать Кожную субботу...

Затих орган... Вечір...

* * *


А потім уже ніч...

Темна ніч, чорна ніч, тьмяна ніч...

Такої ночі циганські шатра — лірика, а цигани — поезія... Такої ночі циганська журна пісня, ота пісня, що її біля Яшиного шатра чорноока Галя співає,— отака пісня:

АаааІ Аааа! Аааа!

Тягуча, як степ, пісня,— так і така пісня за вільну здає­ться... І слухаєш пісні тої журнотягучої, і забуваєш, що Галі чорноокій їсти до смерті хочеться і що її батько, Яшка, п'яний біля шатра Галину маму б'є...

Отака та ніч...

Чорна ніч... Чарівна ніч...

Може, то ніч, може, то зорі, а може, то... порожній шлунок зірвав Ваньку, молодого цигана, зпід воза і...

— Галю! Веселішої!

І тоді рвонулося з молодих грудей швидке:

Атарарарайра! Атарарарайра! Атарарарайра! Атарарарайра!

А Ванька пішов дрібнодрібно круг вогнища... Він іде, мов пливе, а вогонь йому халяви лиже, а з грудей його рветься:

— Ех! Да! Пайшов!

І чеше Ванька вільної циганської, і руки в нього в такт по халявах дрібушечки вибивають:

Тратата!

І вискакують із возів скуйовджені люди, чухаються, стають круг багаття, ляпають в долоні, нижуть плечима, тупають ногами...

Атарарарайра! Атарарарайра!

— Ех! Пайшов!

— Молодець, Ванька!

А Ванька пливе круг огню, і тільки ноги в нього ходором ходять, а стан як струна...

— Ех! Ех! Ех!

Садить Ванька закаблуками... Садить з захопленням, са­дить з запалом, ніби там, на землі, круг вогню, доля його гірка простяглася, ніби отам, у спориші, його злидні причаї­лися, його недоїдання, його недосипання, виснаженість його жінки молодої, брудота його малих дітей, кашлюк його за­пальних та «козиньчастих» голодних коней...

— Ех! Ех! Ех! Ррраз! Ррраз!

Закаблуками! Закаблуками! По злиднях, по гіркій по ци­ганській долі закаблуками! Погасло багаття...

...Тихо на майдані... Порожньо на майдані... ...Бовваніють в темноті ятки... Сіріють циганські шатра...

Лежиш серед майдану, під головою купка сіна, а над голо­вою величезний чорний підситок в мільйонах мільйонів місць зорями попропіканий...

...Заіржала коняка.

Цьвохнув батіг...

Гавкнула собака...

Тихо...


Спать...

— Тррр! Стій!

Кліп очима — а сонце тобі в самісінькі очі:

— Вставай, хлопці!

І знову їдуть, і нокають, і гейкають, і цобкають, цабекають, і тпрукають, і божаться, і хрестяться... Другий день...

По голові дзвони дзонять, волочаться ноги, мружаться очі...

— Додому! Чи скоро додому?

— Скоро!


...Кааажи! Кааажи! Лясь! Лясь! Лясь! А в голові тільки:

— Дзень! Дзень! Дзень!

— Запрягай! Додому!

Біжать кобили, стрибає ззаду руде лоша... Додому!

Поярмаркували...

А насупроти вітерець легенький повіває — гармидер яр­марковий з голови вивітрює.

— Нооо!

— Беррегись! Роздавлю! Ех!



То Альоша котить... Намогоричився по самісіньке підбо­ріддя. Сидить навколішках на возі, держить в одній руці віж­ки, в другій батога і періщить пужалном своїх пару гніденьких коненят...

— Ноо! Роздавлю! Всіх подавлю!

— Стій, Альоша, а то і справді подавиш!..

— Берегись! Альоша єдіть! Альоша всіх подавить, бо Альоша, брат, на всю округу баришник! Альоша, брат, культурний баришник!.. Альоша, брат, розумний од усєх! Ану найди розумнішого від мене! Ага! Не знайдьош, брат! Альоша всіх обкрутить! Во гдє обкрутить! Видиш? Ноо! Ноо, лошаді! Берегись!

«Лопіаді» — «нно»! Альоша падає на возі навзнак, «лошаді» сідають на зади, Альоша б'ється лобом об передок, «лошаді» — вперед, Альоша — навзнак, «лошаді» — назад, Альоша — вперед...

— Ноо!


Взяли в Альоші віжки, зборкали його на возі.

— Паняй помаленьку...

їде «на всю округу баришник» і правою рукою в повітрі крутить.

— Всіх обкручу! Бачиш — ось пара коней — проп'ю! Хо­чеш? Завертай, всьо пропйом! Завертаааай. Пущай усі знають, як Альоша гуляє! Ноо!

— Сиди, Альоша, а то зв'яжу!

— Нооо! Ти знаєш, хто я? Я, брат, не дурак! Я не дурак! Ти на мої коні посмотри! Були в тебе колинебудь такі коні! Нооо! От лошаді! Радість, а не лошаді!

І сміється Альоша, заливається, на возі перекидаючись...

— Стой! Тррр! Стой, я тобі кажу, бо оцей гнідий больпой! Он здохніть! Стой, не гони, бо лошадь больная! Хоро­ший кінь, а больной...

І плаче Альоша, і сльози ручаями течуть, брудними крап­лями на синю Альошину сорочку капаючи.

...Заснув Альоша... Вперся лобом у шворінь, навколішках спить Альоша...

Торохтить віз, б'є лобом Альоша об шворінь...

Дивишся й не знаєш, хто ж кого порішить: чи Альошин лоб шворня залізного розтрощить, чи шворінь Альошиного лоба розколе...

їде з ярмарку «культурний баришник»...

Поярмаркував Альоша...

Дома...

А ще й на другий день у голові:



— Пообережись!

— Кааажи! Кааажи!

— Нооо!

— Квасу! Дранки! Лясь! Лясь! Лясь!



Ярмарок!

ДІД МАТВІЙ

Онон біля пшеничних кіп дід Матвій гуси посе...

— Здорові були, діду Матвію!

— Здрастуйте!.,

— Як живете?

— Нічого собі!..

Тільки дід Матвій каже не «нічого собі», а каже дід Матвій про те, як він живе, посвоєму...

Дуже «круто» дід Матвій каже... Взагалі дід Матвій гово­рить дуже «кучеряво», і за кожним висловом і за кожним словом дід Матвій «загинає», і «загинає» так, що ніхто нав­круги так «загнути» не може...

Великий дід у цій справі архітектор: у його стільки повер­хів, з такими карнизами, з такими візерунками, що не ба­лачка в діда Матвія, а мереживо, «богом», «душею», «Христомбогом», і «матір'ю» вимережане...

То змалку ще як почав панів лаять, та й по сі пори...

Хай і панів уже нема, та не відвикати ж дідові Матвієві в 73 роки!..

— Ото як викинув мене був батько отаким іще під лісу, так я встав, та як пішов, як пішов!.. А було мені тоді... Таке було — ні хлопець, ні парубок... Так за свій вік я й наба­чився, я й наслухався... Та нічого, не звалили. Живий. І жи­тиму ще, бо наша тепер узяла...

Дідова тепер узяла...

Дід Матвій стоїть серед лану, а праворуч у його Псьол, а перед ним у його луг... І луг, і лан, і Псьол, і все навкруги, тепер «наша взяла»...

Стоїть дід Матвій, на ціпка спирається... Невисокий дід Матвій, у білій полотняній жилетці, в білих полотняних штанях, у чорнім картузі, на брови насунутім, і дивиться дід Матвій на всі чотири боки, дивиться своїми вже не зовсім прозорими очима... І ноги в діда Матвія вже трохи колесом, і хляпають по дідових Матвієвих литках коротенькі халявки. У чоботах дід Матвій, бо:

— Е! Колеться!.. Стерня колеться!..

А скільки ж оті дідові очі, тепер уже трохи непрозорі, за 73 роки поперебачили, а скільки дідові оті, трохи колесом, ноги попереходили, а скільки оті дідові порепані руки попе­ретягали, а скільки ота дідова Матвієва спина поперено­сила...

Може, через те й очі в його тепер слізьми миються, бо:

— Не вбачу вже тепер, трясця його матері, як колись ба­чив! Ліве слізьми береться й закисає!.. Трояндою казано промивати, промивав — не бере... Якби мені оце крашанку, я б у п'ять секунд вилікувався... З крашанки такий лік знаю, що намастю — й усе... І пройшло...

Може, через це й ноги діда Матвія трохи колесом, бо:

— Не вбіжу вже тепер, як колись бігав. Гуски іноді,— здохла б вона йому,— не наздожену!.. Таке...

І руки вже в діда Матвія не так косу цуплять, і спина в діда Матвія вже не так швидко і згинається, і випростує­ться...

Тільки дух у діда Матвія, як і колись:

— Та не скорюся, їйбо, не скорюся... А як побачу не­правду, так дивись: для неправди в мене цього й ціпка за­стругано... Так і порішу... Враз!

* * *


— І попоробив же ж я, якби ти знав. їй же богу, не менш, як оту гору труда витрудив... Як пішов ото зпід ліси на Таврію, до пана вівці пасти... Хвайн — пан прозивався...

— Який, діду Матвію, Хвайн? Фальцфайн, може?

— Ну да, Одівард Іванович... Два їх було: один Одівард Іванович, а другий Ілля Іванович... Ланів у їх, ланів та сте­пів... Та як станеш, то не видать тобі ні краю, ні кінця... Скоту того, скоту, а овець, овець — тьматьмуща... Чотири роки по степах по тих виганяв... А потім на Чорномор'я пере­кинувся... До козаків... За косаря там був...

Дасть було хазяїн склянку горілки:

— Катай, Матвію!

Та візьмеш косу — і як підеш, як підеш уподовж, а хазяїн стоїть та тільки рукою махне, де повертать... Тоді вільні степи були,— скільки хто закосив, те й твоє... Так ніхто було за мною не вкосить... Скільки ж ото я трави тої степової виложив?! Оцими все руками... Та й додому повернув... Та тридцять три роки в якономії у пана Корецького витовкся!

— Тридцять три роки?

— Тридцять три роки, як одну копійку... І на одробітку, Гв строку... І зимою й літом... І в дощ, і в сніг. А пан скаже­ний. Вийде оце на поле — та матюка, матюка... Ну вже ж і матюкав, сукин син! Матюка було, матюка, а я мовчу. А тоді до його:

— Кончили, барин?

— Кончив!

— Так тепер я почну. Та до його:

— Та доки ж ти, раз... знущаться будеш?

Та як візьмусь, як візьмусь!.. Він матюка, а я ще Дужче. Він матюка, а я ще дужче... Тоді він як загримить:

— У тюрмі ізгною сукиного сина!

— Тюрма,— я йому,— наша! Для нас тюрма! Чого ти лякаєш! Та прийду ж я колись із тюрми, не вік же там віку­ватиму. А де ж ти тоді дінешся?! Ізожгу! На попіл ізожгу!

Так він тоді на коня та ходу...

Чотири нас таких було... Один з Федорівки, один із Пісок, один з Броварок, а я з Манилівки... Та нікому ми ані під шапку...

Казав тоді пан:

— З кожної слободи по сукиному синові. Та боявсь мене пан! їйбо, боявсь!

А малося і в тюрмі сидіти... Приказчика трохи не вбив!.. Ех і бив же!

— За що?

— За неправду бив... На одробітку снопи возив... Важкий був одробіток. Дасть пан десятину, а ти йому за одну ту де­сятину три десятини викоси й вив'яжи, і звози, і склади. А. баба моя тоді оцією дочкою важка ходила... А снопи як гирі... А скирди під хмару... Я на скирді, а баба снопи з гарби кидає... Попокидай снопів, як вона осьось розсипеться... А він, прикажчик, значить, ходить, гад, і все йому не так, все йому не так... Та зліз на скирду й давай те, що я склав, роз­кидати... Та я його як пошпурив із скирди, а сам за ним. Та як насів — так бив, поки схотів. Судили мене — викру­тився... Найшли, що неправильно прикажчик робив... Не ко­ривсь!.. І тоді не коривсь!.. Мене ще й тоді звали... Як пак воно... Ліворуціонером мене звали... Я й тоді цього ждав... Я знав, що воно буде... Оце буде, що тепер оце прийшло... Революція... А вже ж як і прийшло?! Ні одного разу у зборні не пропустив... Та все думаю: «Що б оце пан сказав, якби жив був...» Пропав пан іще до революції. Вмер... Та ходю до зборні, слухаю. Нема панів. Нема й подивиться. А я три­дцять три літа й тридцять три зими підряд панові сала оцими руками за шкуру закладав. От як було. А тепер наша взяла... Ходю я та радуюсь... Коли це кажуть: «Гетьман»... Коли це: «Німці». І до нас явилися... Б'ють. Невже, думаю, про­пало бсє?.. Прийшли німці, зібрали нас на майдані, а самі круг нас... Що ж воно, думаю, буде?.. З ними й наші, кара­телі... Уже декого били... Стоїмо ми... А я до них:

— А дозвольте, говорю, спитать вас, як вас атитолувать? Бо я вже бачив, як один їх спитав:

— Куди ви, товариші, їдете?

Так вони його в чотири нагаї як узяли:

— Товариші, кажеш?! Клаптями з його м'ясо рвалося...

Так я ото й спитав, як їх атитолувати,— чи господами, чи благородіями.

А один підскочив та нагаєм мене по ногах:

— Аратар! — говорить.

«Бий,— думаю.— І тебе колись ударимо». Скільки вони тоді люду тут перепороли?! Буржуї виказу­вали...

А потім ізнову наша взяла...

Та було, всього було. А таки наша зверху...

— А як Махно був колись на Великдень у село вскочив... Попоплакав я тоді... Савку мого трохи не зарубав, ідол... Вісім чоловік тоді на тріски потесав... Приїхав тоді якраз Савка з Червоної Армії... Взяв дитину й пішов до куми. А махновці й ускочили... А він призодягся, підголився... Звісно, з армії прийшов...

Вони до нього:

— Документ?!

А в нього тоді документ був, що він на курси призначає­ться...

Забрали вони його з дитиною та в штаб. А ми й не туди... Сидимо в сусіда на обіді: жінка в його саме померла... Коли це біжить баба:

— Савку вашого забрали!

Так я як схопивсь із невісткою та в штаб. А штаб у Верх­ній Манилівці... Біжимо з невісткою... А невістка, хоч і з ди­тиною,— так вона молода, а мені куди ж уже бігти! Біжу, а тут під грудьми гірко мені, гірко... Не добіг до штабу, може, так, як отуди до нужника, і впав. Схопився та знову біжу... Прибігли... Впав я навколішки та плачу, плачу.

— Савку мого, просю, оддайте! Один він у мене! І діти малі!

А Махно сидить край столу, а біля його милиці... А ми з невісткою до землі припадаємо, та плачемо, плачемо... Коли це входить якийсь атютант... Отак в його головища, як ото бува собачка кучерява.

— Потесать,— питає,— батьку?! Коли це:

— Зобирайсь! У похід зобирайсь!

Тікати, значить, треба... А Махно до Савки:

— Щастя твоє. Іди!

А той, кучерявий, і говорить:

— Може, батьку, хоч нагаїв дати?

— Не треба. Зобирайсь! Вискочили ми з Савкою.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка