В чотирьох



Сторінка7/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   34

А вісім чоловіка хороших хлопців на тріски порубав.

Розповідає дід Матвій про життя своє... І люльку курить, і спльовує... І в голосі в діда Матвія сила якась земляна почу­вається...

Пережили. Все пережили.

— А скажи ти мені, що воно ото за «шехпалка» такий? Звідки воно пішло?

— То, діду, на поміч нам, на село, щоб із темряви скоріш вибрались... Робітники в місті, вони свідоміші, от і взялись за шефство, щоб допомогти вам...

— Он воно що! Так і я за «шехпалка» був... Над лазуретом... Взялося наше село лазурета содержувати... Так мене й призначили... Так я яйця збирав і в Кременчук возив у лазурет... Там солдати з Червоної Армії лежали... Болні й пораняті... А чого мене призначили? А того, що в мене, брат, не попасешся. У мене, брат, чортового батька до кишенів поприлипає... Все, брат, до крихти в лазурет. Було так, що не дорахувавсь у комітеті п'ятнадцяти крашанок... Коли дивлюсь, а вони під шахвою... Я туди — а вони з дірочками... Хлопці кажуть:

— То, діду, миші! А я кажу:

— Щоб мені, кажу, отих мишей більше не було! А то го­лови, раз... поодриваю. Для ранятих зібрано, ранятим і дольжно буть.

У мене не попасешся...

Та накладу хуру — і у Кременчук, у лазурет... Привезу:

— Здорові були!

— Драстуйте, дєдушка!

— Воспитанія вам привіз!

Устаю й іду в палату... А дохтур за мною. Підходжу до больного: лап за тухляк.

— Перемініть, бо негодящий! Підходжу до другого: лап.

— Перемініть.

А я нових тухляків привіз...

Уношу хліб, уношу яйця:

— їжте, товариші раняті. А дохтур:

— Не можна так, дєдушка. їм по назначенію їсти пола­тається.

— Як, кажу, не можна? Хай їдять та подчиняються. їжте. Щоб усьо при мені поїли!

— Ні,— говорить дохтур,— так ніззя... Ми їм видавати­мемо, скольки треба.

— Ну, говорю, видавайте. Тольки щоб усьо до цурки їм було видано!

— Та не безпокойтесь. Хороший дохтур був...

— А чого, говорю, пах у вас у лазуреті важкуватий? Прибрать нада!

Зразу вони помили, керболкислотою побризкали...

— От єто, говорю, так. Так і дольжно буть! Ходять бони за мною, слухаються:

— «Шех палка» я — нічого не зробиш.

— Правду люблю. Розірву, як не по правді... Оце й у Полтаву, на суд ходив за правду.

— Як це?


— А так... Лісничі обуск (трус) на селі робили... Усе село трусили. Дерева, чи що, шукали... Приходять до мене:

— Драстуйте, діду!

— Драстуйте!

— А чи можна у вас обуск зробить?

— Чого не можна? Можна, говорю. А з Манжелії, з району, мандат у вас на обуск є?

— Нема.


— Так ідіть ви, кажу, з откуда прийшли! Один до мене... Замахується.

А я його мітлою.

Подали в Манжелію в суд... Не берьоть їхня. Тоді вони в Полтаву...

Приходить повістка... На суд у Полтаву. Я за ціпка, за торбинку й у Полтаву... Приходю... Сидю в суді... Коли це:

— Матвій Дерев'янка!

— Тут, говорю, іздєсь, осьдечки.

— Пожалуйте за рішотку...

А збоку там поміст такий, рішотка... «Ну,— думаю,— загарбали!»

— А в мене, кажу, й хліба нема, а ви вже й за рішотку!..

— Нічого,— говорить,— пожалуйте.

Став я, на рішотку обперся. Нічого,— стоять харашо... Сидять їх, отак — троє, отак — один і отак — один. А я проти їх...

— Ну,— питають,— отець, розкажіть, як діло було.

— Та як же діло було. Отак й отак діло було... Прийшли, а я їх і послав.

— Як же ви їх, отець, послали?

— А хіба, питаю, тут так можна говорити, як я їм сказав! Нічого мені за це не буде?

— Говоріть усе по чистій правді, як було.

— Ідіть ви, говорю, к... Так я їх послав! Вони так і попадали.

— Нічого,— говорять,— отець. Посилать умієш!

— Та хто й зна, говорю, щоб хто ще так умів, як я вмію.

— Ну, а виламитрійчатками бив?

— А хіба там написано «вилами»? ■— Вилами.

— Брехня, кажу, мітлою!

— Ну,— говорять,—садись, отець.

Пішли вони в совіщательну. Коли ж виходять:

— Ідіть, дєдушка, додому. Напрасно вони вас по судах тягають...

А я їм:


— Як же я, кажу, піду додому, коли в мене і хліба нема?

Тоді вони:

— Нате вам оцю, дєдушка, бамажку та підіть у комфуз \ Там вам усе дадуть...

Дали вони мені отаку бамажку, ну не більшу, як оцей палець... Пішов я в той комфуз, і прямо до віконця... А там біля того віконця у затилок стоять, і на вулиці стоять. Як підхватили вони мене (ті, що ото в затилок стоять), так аж на вулицю так і винесли... Коли це дядько один з Ганнівки:

— Чого це ви тут, діду Матвію?

— Так і так, кажу.

1 Комунхоз. (Лат.)

— Поїдемо,— каже,— я вас довезу, бо ви тут три дні ходитимете... Бачите, скільки біля того вікна народу.

Та й забрав він мене...

Виплів я за це йому дві корзини.

— За правду не тільки в Полтаву піду. До Харкова далеко... Якби мені оце хоч карбованців сім, я б до Петровського! До самого Петровськогої

— Чого, діду?

— Діла є. Такі діла є, що тільки до Петровського... Ні до кого іншого... Мені вже казано, що Петровський — цей розбере...

— А що таке, діду?

— Дохтура нема, фершала нема... Хіба це порядки?

І стоїть дід Матвій на стерні біля пшеничних кіп і кудись у далечінь дивиться.

Про т. Петровського, мабуть, дід Матвій думає...

Коли приїде дід Матвій до Харкова й «загне» денебудь, не пишіть на нього протокола...

Шістдесят п'ять літ діда Матвія кривдили, а тепер, коли правда показалася, дід Матвій хоче, щоб правда та в усіх найвужчих щілинках була, щоб на місці того поту селянського, що землю озерами вкрив,— щоб правда буяла...

Скрізь... Скрізь...

ПСЬОЛ

Стьожка зеленоблакитна — Псьол...



Он вона попід горою... Тече, на сонці вилискує, потихеньку об круті береги хлюпочеться... Іноді вона гладенькагладенька, мов полірована, а іноді зморшками береться... То вона на вітер гнівається, що дмухнув на неї... Тоді вона хвильками маленькими захвилюється й булькає... Се­рдиться... А вітер пролетів — і знову вона гладенька, і знову вилискує, і знову зеленоблакитніє в крутих берегах своїх...

Лагідна яка річка Псьол!

Отак сидиш над ним, і погладити його хочеться, який ти, мовляв, хороший...

Такий він тихий, такий він плохий, такий він увесь м'який якийсь...

І вода в ньому лагідна...

Отак улізеш у неї, а вона обгортає тебе, лащиться, гладить, колише...

І прозора вся... Нема в неї таємниці безодньої, чиста вона, чиста, і вся зверху... І мокра вона посвоєму, і свіжа посвоєму, і холодна — та й то посвоєму...

І ніколи, мабуть, Псьол лютим не буває... І коли ле­жить у нім бересток чи дуб, що з кручі підмитої зва­лився, то не зозла це зроблено... Не згубив його Псьол, у себе кинувши, а сам дуб чи бересток стоявстояв, дививсь у воду прозору, і покупатися йому забажалося... Він і стриб­нув із кручі... І купається...

А Псьол тече, миє його віти, обхлюпує стовбура й біжить потихеньку далі... І не шумить біля нього, не бурує, а тільки лагідно хлюпочеться.

— Ну що ж,— каже,— купайсь!

І подавсь далі...

І лагідні у Псла кучеряві береги... Зелені береги. Стоять над Пслом осокори високі, стоять дуби, стоять вільхи, кущиться лоза під кручами... І всі вони схилилися своїми кучерямивітами над зеленоблакитною стьожкою і див­ляться в неї, мов у свічадо, вітром причісувані...

А од лівого берега аж он попід гору луг послався... Там копиці стоять сіна пахучого, там місцями пшениця спіє, соняшники похилили важкі жовтаві голови, щільним муром молоденькі кавунці та дині обступивши...

На лузі на тім Псьол навесні гуляє, землю поїть, рів­чаки прорізує, ріллі виполіскує, а погулявши, вертається до круч до своїх і тече, лагідний, несе до Дніпра до старого прозору воду свою...

Правим берегом ліс шумить... Над лісом шуліка кружляє, бо в лісі тому озерця Псьол навесні позалишав, там в оче­реті качка причаїлася з каченятами. На неї шуліка чигає...

І аж до Юрок ліс... І отуди аж до Манжелії правим берегом ліс шумить... Шумить шумом лісовим, привітним...

Тим шумом своїм ліс селян вітає, хазяїв своїх втішає...

А нещодавно шумів ліс зловісним, ляскав куцаками, нагаями та бомбами бандитськими...

Тоді страшний ліс був...

Тоді не було в ньому спокою, не було в ньому при­віту, тоді там за дубами смерть зуби вишкіряла, народ трудовий полохаючи.

Ох, скільки ж їх було в тому лісі! Кишіло бандами... Та як узялися незаможники з Червоною Армією,— нема їх тепер.:. Як нагнали раз на Псьол — скільки їх тоді води у Пслі понапивалося.

Тоді Псьол за бандитське кладовище правив...

Приймав, топив і плив собі далі...

Скільки їх у Пслі?!

Він не знає... Йому не цікаво... Він не рахував їх... Він тече собі далі й усміхається, бо радий, що не ляскають на його берегах куцаки, не рвуться бомби, не чигає ні на кого за верболозом страшна смерть...

Пливе Псьол...

І однаковий він скрізь... І дивишся на нього: мов і гли­боко, мов і не глибоко...

От тут не глибоко, а крок далі — дна нема... А зверху однаково...

І з того, хто його не знає, поглузувати може...

— Дівчата, тут перебрести можна? Тут, кажуть, брід!

— Брід! Можна! Тільки які ми вам дівчата?

— Ну молодиці! Не все одно?!

— Все, та не все!

— Можна брести?

— Можна. Тільки глибоченько. По плечі. Треба сорочку скидать...

— То й скину...

Скидає дядько все, що є, загортає в вузлик, вузлика того на голову і бреде...

— Так глибоко, кажете?

— Та не мілко.

Бреде дядько, руки на голову задрав, а молодиці аж падають на тім березі...

— Та де ж глибоко, коли тут по кісточки?

— Далі буде глибше.

Бреде дядько, а молодиці лягають з реготу. Піддурили дядька, бо глибше, як по кісточки, нема в тім місці.

— Чого ви регочетесь, на кутні б ви реготалися?

— А може б, ви, дядьку, ще й картуза скинули? Хахаха!

І Псьол усміхається, бо разом із жінками дядька під­дурив...

Він не соромиться, що там тільки по кісточки... Він знає, що трохи далі,— там уже безодня.

Там — яма... Глибокаглибока яма... А в ямі тій «сом живе»...

— Там такий сом живе, ну не менший, як оцей мій човен... Я його вловив був раз. На гак зачепився. Так він мене як ухорив, так пер з човном аж отуди на Панькову... Як пароплаві Злякався я і одрубав мотузка... Думав, що пропаду. їйбогу, не брешу.

Тече Псьол...

Тече, на сонці вилискує, землю поїть, ліси годує і око радує... Хай тече...

«РИБКА ПЛАВАЄ ПО ДНУ» Риба — в Пслі...

Отак течетече спокійно Псьол, і раптом серед його тільки:

— Ллясь!


Так крулсала по воді й побігли... То риба «балонулась»...

Риба в Пслі любить «балуватись»... Там її до гибелі.

— Ох і риби ж у нас у Пслі! Як хмари!

Ну, а вже ж і любить люд православний рибку впіймати! І ловлять...

— Ну як, Іване Семеновичу? Клює?

— Та щось не чуть. Скоро клюватиме... Така, оце бачу, прикмета, що об'язатілно заклює!..

— І таки й ловите іноді?

— Та ловили... Колись так ловили, що насилу було додому дотириш... Лящ — по пуду! Коропи — по пуду! Марена — по пуду! Головні — по пуду! Підусти — по пуду! Щуки — по пуду! Одного разу як завудив, так повірите — у воду втягло! Упав у воду, дивлюсь — короп. Я вудки не пускаю... Він тягне, а я пливу... Вш тягне, а я пливу... Та все його до берега, до берега справляю. Дивлюсь — замо­рився вже... Я тоді як підскочу до його та за зябри, а сам верхи... Та як ударю його п'ятами по ребрах, так він на берег, як жеребець... А я на йому... Та ще й берегом мене віз, так, як одвіціля та до тієї осики. Два

пуди тридцять один фунт короп... Шкура на йому вже отака, як оце в мене свитка, а луска як срібний карбо­ванець... Ловили. Скільки я її, тієї риби, попотягав, так хай господь милує і криє. Та воно, положим, і вударя такого, як я, ви тут і не знайдете. Я та ще Петро... Петро, положим, не такий вудар, як я, а ловить непогано... А то, що ото сидять,— то так: тільки воду каламутять та рибу поло­хають... Хіба воно розуміє, як її ловити?

Сидять вударі, у воду дивляться... І кожний із них:

— Ловили... От як завудив. Я сюди, а вона туди. Я сюди, а вона туди. Так повірите... Три пуди. Та воно, положим, і вударя такого, як я, ви тут не знайдете... Я та ще... А то хіба вударі? То так...

Ловлять рибку...

Я довго придивлявся, як тую рибу у Пслі ловити... Штука, сказати вам, дуже інтересна... Різними способами можна рибу ловити. Ловлять, приміром, «хваткою»...

«Хватка» — це така довгадовга палка, а на палиці на тій обруч великий, а на тому обручі сітка, на манір великого лан­туха, начеплена...

«Хватку» ту заводять потихеньку в річку й цуплять до берега... Витягають лепеху, латаття, глей, каміння й корчі...

«Хваткою» вона зветься через те, що доки ви її з річки витягнете, вас починає хватати за черево, за поперека, за «отут», і ви тяжко дихаєте...

Коли оддихаєтесь, кажете:

— А щось велике вдарилось! Мабуть, щука!

Ловлять сіткою... Напинається через річку сітка, а рибал­ки заїздять човнами з «хрокалами» в руках, «хрокають» — наганяють рибу... «Хрокало» — це дерев'яна така штука, всередині видовбана ну як ото глечик, чи що, і надіта на довгу палицю. Як шугнеш тим «хрокалом» у воду — так згук такий получається:

— Хрро!


Риба того згуку страшно боїться і мчить прямо на сітку. Потім тую сітку витягають на берег... Тягнуть її потихеньку, тягнуть, тягнуть...

— Ііі! Бодай твоя і путь погибла! Знову зачепилась! Я ж і знав, що тут «чепа» є! Ііі! Одчіпляй! Поринай! Тягни! Не смикай! Тягни! Та не смикай! Уже!

Витяглил.

— Я так і знав, що порвемо. Згортай сітху, неси додому та сідай латай... Учора зачепилися і позавчора зачепилися. І торік зачепилися. І позаторік зачепилися...

— Ну, а як? Ловите сіткою?

— От ловили. Було як затягнемо — пудів двадцять. Та все отака.

...Ловили...

Найцікавіше ловити рибу вудкою... Це дуже інтересний, захватний, прекрасний спорт... Тільки й вудка — на що, здається, проста штука, а ви­магає вона великого і вміння, і знання справи... Не знаючи, рибки не впіймаєш...

Тут (с. Мануйлівка) з берега не ловлять... Тут будують гатки у воді і вудять із тих гаток.

Гатка — це такий поміст на палях, де сидить бородата людина і дивиться на вудки, що лежать у воду закинуті...

— Заклює. Таку вже прикмету бачу!..

Але до того, поки ту вудку закинеш, треба чимало дечого знати й зробити... Насамперед — принада.

— Принадити рибу треба. Хіба путній вудар без при­нади вудить?!

Для принади найкраще варена пшениця...

— Коли звариш пшениці, та ще якби з сиром,— от тоді кишить у тім місці риба!

Пшениці на сезон треба пудів із п'ятнадцять... Добре, як такий час, коли вона в копах на полі лежить,— можна свиснути, вимолотити, зварити й засипати...

А як нема?

Тоді:


— Доки ти, скажи ти мені, пшеницю з комори Для тієї риби тягатимеш? Видохла б вона тобі! їйбогу, вудки на твоїй голові поб'ю...

— А де ти стоянки поставила?

— Навіщо тобі?

— Сиру хочеться!

От коли ви вже ту принаду засипали, тоді можна й вудки закидати...

Ловлять рибку на черв'яка, на коника, на макуху (коноп­ляну), на хліб.

Найбільше тут ловлять на макуху...

Шматочок макухи на гачок чіпляється і у воду заки­дається.

Сидить людина й давиться на вудку. — Заклює. Таку вже прикмету бачу. Через хвилин десять витягається вудка й чіпляється новий шматочок макухи, бо той уже вода змила... І так можна цілу ніч вудити... Дуже інтересний спорт... У Пслі є дуже велика риба...

Приміром: короп, лящ, марена, головень, окунь, сом, щука і т. д.

Короп — не ловиться на черв'яка, на коника, на хліб і на макуху...

Лящ, марена й головень — не ловляться ні на макуху,, ні на черв'яка...

Найкраще ловити на «живця».

«Живець» — це маленька жиза рибка, що чіпляється на гачок. На живця дуже добре ловиться хижа риба: щука, окунь.

Єдина хиба ловлі риби на живця — це та, що живці не ловляться...

Ловить рибу дуже багато народу. Сила гаток на Пслі набудовано... А ше є такі, що й не ловлять...

— Чому ви рибку не ловите? — запитуєте ви їх.

— Рибка плаває по дну! — вони кажуть. Що вони хотять цим сказати — хто їх знає?!

«ГІПНОБАБА»

Гіпноз.


Річ, як знаємо, дуже таємнича й дуже ще не досліджена...

Чудеса професорівневропатологів не один раз приму­шували волосся дратися догори й очі широко розплю­щуватися...

Все це таке незрозуміле, таке «потойбічне», таке диво­вижне...

І хто міг подумати, що десь у невеличкому селі за п'ятнадцять верстов од залізничної станції живе людина, що нагонить страху і чоловікам, і жінкам, і малим дітям своєю таємничою, ніким і нічим не з'ясованою силою, своїм отим страшним «зглазом»... «Чудернацькі діла твої, господи!»

От іде вона, тая людина страшна, йде вулицею, ногами плутаючи, на ціпок спираючись, іде і кляне свою невістку, що витолочила в неї траву, що ніяк од неї вона не відбере півклуні, що їй присудила районна земельна комісія.

Проста собі баба — подумаєте ви...

Ог сидить перед вами людина, полу, очевидно, жіно­чого, у свитці, в полотняній спідниці, боса, з закутаною у велику сіру латануперелатану хустку головою, і дивиться на вас вицеілим одним оком і розповідає, причитаючи, про життя своє безрадісне...

Проста собі баба — подумаєте ви... Ні, граждане, то не проста собі баба, а то страшна баба, то «бабакоровниця», що вже сімдесят із гаком літ полохає сільське населення...

То така баба, що зустрінете її — значить, обов'язково з вами лихо якесь трапиться...

То така баба, що, як перейде вам дорогу,— краще вер­тайтесь, бо все одно нещастя буде...

Отака баба...

Прізвисько «коровниця» нічого спільного з її таємничою силою не має: то її чоловік колись барині корови пас... Таємнича баба...

Йде «бабакоровниця» через майдан... І от ви бачите, як пастухи галопом летять, аж вітер шумить.

— Куди ви, хлопці?

— Оббігаємо, щоб «бабакоровниця» дороги не перейшла, бо телята молоко повисисають.

— Обов'язково повисисають?

— Об'язательно!

І то вже так і знайте: повисисають.

— Чого це, Йване Дем'ямовичу, додому їдете? Вчора ж казали, що в ліс по дрова поїдете на цілий день.

— Та оце ж і їхав, так «бабакоровниця» дорогу пере­йшла... Вернувся додому, бо все одно або гілляка приб'є, або перекинусь дорогою, або коні поносять...

— Обов'язково?

— Об'язательно! От ви смієтесь, а я на собі перевірив... По снопи поїхав... Перейшла вона мені дорогу... А, думаю, лиха тебе година бери: поїду... Поїхав... І що ж би ви гадали: перекинувся... Перекинувся і війя поламав... Отака вона...

І хоч кого ви тут розпитаєте про бабину силу, всі в один голос: «Таємнича баба! Чи око в неї таке, чи в іншому якомусь місці в неї та сила сидить, а що сидить, то сидить...»

І не говоріть...

І пішла демонстрація бабиної сили: і осі ламалися, і швор­ні лопалися, і обіддя розпадалися, і війя перебивалися, і коні носили, і воли дрочилися, і телята висисали, і... і... і...

Безліч прикладів...

Сили в тої баби невичерпані родовища. І скерована вона виключно на шкоду людові право­славному...

Сила в неї, хоч що ви там говорите, од чорта! Не інакше!

* * *

Я скептик. Я не вірив і посміхався собі, коли мені розповідали про страшну силу в «бабикоровниці».



А воно правду люди кажуть: не смійся... ніколи не смійся...

Не збрехали люди.

Довелося мені поїхати на пошту...

їдемо... От Андрій Васильович і каже:

— Чорти «бабукоровницю» пруть!

— Буде щось?

— Буде...

Так і вийшло. Заїхали ми в Пісках до сільськогосподар­ського кооперативу ковбаси купити... Важить нам прикаж­чик ковбасу.„ Тільки ото одрізав, а вона зпід ножа — плюсь! — і в мед!

І 'їли ми солодку ковбасу... А ковбаса з медом — не булка з медом: самі знаєте...

Я й кажу:

— Чи не «бабакоровниця»?

— Вона! Добре хоч не в дьоготь! Могла б і в дьоготь плюснуть...

Отака баба...

Страшна баба...

Гіпнотична баба... Гіпнотизує оддалеки й руками над вами не вимахує... І гіпнотизує... А ми їй віримо! Отакі ми!

СЕЛО ЗГАДУЄ

Це вже, коли ніч темна верхи сіла на ліси, на степи, на луки...

Сіла ніч і вмостилася...

Тоді сторожко кругом і чути, як десь далекодалеко соба­ка гавкає...

Це коли вже корова біля ясел лягла, ремиґаючи, а небо зорями витріщилось...

Тоді тіні поза церквою сіртаються, а сторож церковний б'є чотири рази здорово, а один раз тихо...

Отак:


— Дзень! І замовк...

Дванадцята десь година вже...

І коли серед двору віз, а на возі сіно, а біля воза коні сіно те хрумкують, тоді всі, що біля воза стоять, про щось ду­мають.

І палять, палять, палять...

А дим од цигарки пхукне й розтане в темряві ночі літньої... А Микита Микитович, суворий поглядом та м'який пополтавському на «л», промовить:

— Були («л» у його отак: ль) хлопці й у нас у Полівці, та загули... Повбивано...

— І Семена вбито?

— Вбито...

— Меткий хлопець був...

— Да... Добрий хлопець був... Зазнали ми з ним гіркої за денікінців... Були діла...

І тихо... Тільки хрумтять коні, та спльовують після затяж­ки слухачі...

— Як прийшов отой Денікін (я тоді в Червоній Армії був), в підпіллі ми залишилися... У партизанах... З Кремен­чуком зв'язалися — дано нам гвинтівок, кулемета дано... Ув отім лісі в нас уся зброя була... Якось поприходили додому, нас і згарбано... Мене, Семена, Гаврила й ще там одного... Згарбали — і в Кременчук! Найняли ми дві підводи: нас четверо, а конвоїрів денікінських троє... їдемо. Ну, думаю, діло не таке вже і скверне; бо їх троє, а нас четзеро... Я з Семеном на передній підводі, з нами один вартовий, а ті двоє на задній... І вартових у них двоє... Проїхали хутір... Я й моргаю:

— Хлопці, мовляв, не зівай!

Семен — той согласний, а ті двоє ніяк не хотять:

— Одкупимось, мовляв...

— Ой, кажу, хлопці, діло скверне... У земельний одділ підемо!

А вони:

— Одкупимось... Проїхали Федорівку...



— Хлопці,— моргаю,— хватайсь за гвинтівки, бо про­падем.

Не бере. Якби біля нас двоє, а там один — і пари б з вуст вони не пустили... А то ми цього, як муху, задавимо, так ті переб'ють...

Проїхали й Кринку... Пече мене... Щоб ото вчотирьох та трьох гадів не задавити?! Трясе мене. Ні! Не хотять...

Проїхали й Глобин..., Не хотять... Ну, значить, пропали... їду, як у різницю...

Привезли нас до Кременчука, кинули у в'язницю... Сидимо ми... Як ніч, так і готуємось... Щоночі приходять до камери, викликають:

— Такийто! Збирайсь!

— З речами?

— Так!


Ото, значить, уже в «штаб Духоніна»...

Не стріляли тоді, а кололи... Отуттаки біля тюрми, за муром. Виведуть, заколять і покинуть... А потім уже за­гребуть...

— Що, кажу, хлопці, не хотіли? Мовчать.

Коли ось якось після перевірки брязь ключі біля камери:

— Ковтушенко! (Це Семен). Збирайсь! Такийто! Такийто! Збирайсь!

— З речами?

— Так!

І Гаврила тоді взяли. Вийшов Гаврило в коридор, а його надзиратель як уріже по морді...



— Ой, рятуйте! За що ж б'єте, в мене четверо маленьких дітей!

— Дітей, кажеш, маленьких четверо?! — Та бац його вдруге: — Нужні нам твої, растуди твою, діти?!

— Ой, рятуйте!

Семен збирається... Я до нього...

— На оцей мій піджак!

А в мене на ваті дообрий піджак був! Товстий та дебелий! Добре треба багнетом бити, щоб пробити. Узяв Семен мій піджак...

Повели їх...

А я на вікно та дивлюсь, що ж із ними робитимуть... Коли так і повели за мур...

— Ну, прощайте, хлопці... Затихло... Колять, значить... Коли це як ірвоне звідти:

— Бах! Бах! З гвинтівки... Та тоді:

— Ой, рятуйте! А далі ще:

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка