В чотирьох



Сторінка8/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   34

— Бах! Бах! Бах!

Стрілянина пішла... Утік, значить, хтось. Я так і рішив: Семен! Ніхто, як Семен!

Коли так на другий день чутка пішла: Ковтушенко втік!

А воно ото, знаєте, як ударив його денікінець багнетом,— він і впав... А піджак товстий,— багнет, значить, усередину й не пройшов... Він іще його поштрикавпоштрикав, а Семен мовчить... Убитий, значить. Він і відійшов. Одійшов, кинув гвинтівку та й почав стягати чоботи з одного заколотого. А Семен підвівсь — та за гвинтівку, та його в спину:

— Бах! Бах!

А сам схопивсь та ходу! Через рів та через тин, ускочив у чийсь двір — та в хлів. Уліз у дрова й причаївся. Ранком, яврейка корову доїти, аж там людина. Вона до яврея. А той:

— Та не може бути!

Пішов сам, коли воно «може бути»... Так вони взяли його в хату, переодягли, дістали документи... Тиждень у їх був, доки оклигав трохи, бо аж шість ран на йому було! Багнетом ото його так поштрикано...

От вам і Семен! Здоровий був хлопець...

А потім таки десь його вбито було.

— А ви довго у в'язниці були?

— Ні!

— Випустили?



— Утік!

А ніч над возом синясиня, аж чорна! Може, вона від Микитиного оповідання почорніла?! Не від Микити Микитовича, а від його оповідання, бо Микита Микитович світлий... Він узяв хлопчика з воза: — Заснув, синок? Ходім додому, бо завтра рано вставать!..

ДЕРЖИСЬ, ХЛОПЦІ!

(Роман на 4 розділи з епілогом і з мораллю)

РОЗДІЛ І

Володимир Ячейченко... Комсомолець... Йому дев'ятнадцять літ... На нім шкіряна куртка, а на ній «КІМ». Володимир Ячейченко бравий юнак й здорово співає:

Мы молодая гвардия Рабочих и крестьян.

РОЗДІЛ II

Досвітки...

А на досвітках дівчата...

1 дух на досвітках терпкий і млосний...

І Мотря на досвітках...

А в Мотрі очі голубі... Обов'язково голубі... А в Мотриних очах чортики... І губи в Мотрі червоні... А нижче в Мотрі шия... А нижче в Мотрі перси... А нижче в Мотрі кубова спідниця... І заспівує Мотря молодим «виводним» голосом:

Як була я молода, То я була резва.

І підхоплюють дівчата з хлопцями, і співають далі...

РОЗДІЛ III Циркуляр окружкому:

«Охопити досвітки для культурноосвітньої мети». І сказав Володимир Ячейченко: — Охопимо!

РОЗДІЛ IV

Володимир Ячейченко охоплював досвітки. На нім шкіряна куртка, а на ній «КІМ». У руках циркуляр окружкому «Більшовик».

А на столі каганець.

А круг його дівчата.

А круг дівчат дух терпкий і млосний.

І говорить Володимир Ячейченко:

— Товариші! Давайте краще замість «молодої і рєзвої» я вам про молоду про гвардію розкажу.

І сіла Мотря біля Володимира Ячейченка близько й нахи­лилася до його шкіряної куртки (а на куртці «КІМ»), і гово­рить голосом ніжним:

— Розкажи, Володю!

І почав Володимир Ячейченко:

— Товариші! Молода юнацька гвардія йде старшим на зміну... Одсунься, Мотренько!

— Чого б я одсузалася? Так гарно, як близько. Хихи!

— Так от, товариші! Наша молода гвардія... Не лоскочи, Мотренько!

— Хкхи! Хіба лоскоту боїшся?! Значить, ревнивий?!

— Так, от, значить, товариші, наша молодь... Ой Мотре, не напирай, бо й я наперти можу!

— Ану, як ти можеш?

— Хлопці, гаси лампу!

Епілог

Не видержав Володимир Ячейченко Мотриної з молодих грудей провокації...



Мораль Держись, хлопці, охоплюючи досвітки.

ВИСКОЧИЛИ...

І сталося в одному дуже хорошому кооперативі, в одному дуже хорошому селі, в одному дуже хорошому районі, в одній дуже хорошій окрузі отуттаки в Українській Соці­алістичній Радянській Республіці,— так сталося, кажу, тому дуже хорошому кооперативові не дуже хороше...

Буває так у житті: от усе хороше, все гаразд, а потім — і не хороше, і не гаразд...

Зверху все ніби добре: уже в членів правління й галіфе нове, уже в членів правління й чумарки як чумарки, уже

членам правління й «урем'я» немає з вами отут «разгозарювать», уже члени правління знають, що «кооперація — це така, можна сказать, штука, що через кооперацію, коли тольки як слід, так вообче вона штука така, що як тебе туди виберуть, то не думай, що це тобі іграшка, бо я ось уже п'ять місяців, та й то... А я ж, — не ти! А ти розпатякуєш... А знаєш ти, що воно ніби й проста штука, а шлях до соці­алізму... Отож не розпатякуй!»

Одне слово, все було добре та гаразд...

А потім раптом загули:

— Краму немає!?

— Галіфе!?

— Чумарки!?

— Ухналю нема!? Ситцю нема!? Манафактура дорога!? Кому ота пудра потрібна!?

— Куди ревізійна комісія дивиться!? Отак усе пішло: колесом...

Голова якось на засіданні правління не видержав і сказав промову:

— Кооперація — це дуже хороший шлях до соціалізму! О! А перо вставлять!

Підтримав і секретар:

— Прошу слова до постановки питання! Куди вставля­тимуть?

Ухвалили резолюцію.

А тепер скажіть мені, люди добрі, як на вашу думку: яким способом можна вийти з такого становища?

Вищезгадане правління вийшло з того становища й ви­йшло з честю. Не догадаєтесь?

Дуже просто.

На другий день після отого засідання правління виїхало з того села до міста аж три підводи.

А через день ті три підводи повернулись до села... Що вже радості було! Привезли! Голубочку привезли...

Пляшечки біленькі, голівки в них черзоненькі, вона, голубочка, як слізонька! І пішло:

— Мені б оце на штани! Твину якби! А то свічу вже, свічу, як електрикою!

— Нема, товаришу, твину! Візьми пляшку! Вип'єш, так не то що з дірками, а голим вулицею підеш!

— А тобі ситцю? Та візьми та випий! В очах у тебе як найкращий ситець буде!

— Ревізійна комісія? Давайте, хлопці, по чарці! Тоді й ревізуватиметься як слід!

І пішло в тому кооперативові все як по маслу. Правління веселе... Ухвалили оце резолюцію:

«Беручи під увагу, що кооперація є єдиний шлях підвищи­ти наш добробут, ухвалюємо:

Ой я п'яна, Та й хилюся».

Дуже хороше село зробилось... І дуже в ньому кооперація поширилася. Не село, а весілля!

Хто ще на такий шлях не став? Поспішайте!

Та тоді на кооперативних вивісках лозунг новий на­пишемо.

Намалюємо кооперацію, а під нею підпис:

«ОЙ ВИПИЛА, ВИХИЛИЛА!»

ОТАКА МАТИ...

Жила та була собі на селі вдова старенька, а в тої вдови старенької та був собі сип удалець, молодий молодець...

Удова собі жила та й жила, до старості літ дожила, а не­письменності так і не ліквідувала.

— Куди вже нам? Хай молодші...

А хоч і неписьменна та вдова була, а любила, як чоловік їй вичитував було про вшестя, чи про Сарахвима Сарівського, чи про мироточиву голову чудотворную.

Підіпре було вона підборіддя долонею, схилиться й слу­хає...

Любила вдовиця написане послухати... От ударила революція... Помер старий...

Підріс синудалець, молодий молодець, і став у сільській Раді за діловода...

Прийде було синудалець, молодий молодець, додому із справами, сяде за стіл, на палець поплює й папірці різні перегортає...

А стара вдова край столу сидить, пряде прядиво коноплянеє...

— Почитав би ти, синочку, мені про щонебудь про цікаве!.. Як помер старий, ніхто мені вже й не вчитає ніколи, а сама не втну.

— Що ж я вам, мамо, прочитаю? Нема ж у нас ні про вшестя, ні про Сарахвима Сарівського, ні про мироточиву голову чудотворную...

— Нема, синку, нема... Ще старий, царство йому небесне, покурив, як ото бомаги не стало... Так почитай хоч щонебудь... Пишете ж ви там у сільраді, от і мені б почитав, що ви там понаписували...

— Так ми, мамо, протоколи пишемо.

— От би й притиколів тих почитав, а я б таки й по­слухала...

— Ото які ви, мамо... Ну, слухайте, коли так уже вам забажалося... От вам один протокол:

Слухали: Постановили:

Про те, що вікна в школі Вжити рішучих заходів, повибивані.

— Шибок, значить, синку, в школі катма?

— Ну да, мамо!

— Що ж ви вирішили там?

— Вжити рішучих заходів.

— Іч, як тепер... А помоєму б, отак краще було б: «По­вставляти шибки в школі».

— Так то повашому... Ну, слухайте далі:

Слухали: Постановили:

Про культосвітню роботу. Вжити рішучих заходів щодо

поглиблення культосвітньої роботи на селі.

— Іч, як... «Вжити рішучих заходів щодо поглиблення»... Оті мені «рішучі заходи»... Хіба б не можна написати тол­ком, що треба зробити, щоб оту саму, як пак її, справу нала­годити?

— Та що ви, мамо, розумієте?

— Так я ж і кажу, що не врозумію, що ви там пона­писували.

— А як же ж ви хотіли б?

— А так... Що треба робити, те й напишіть, а не одписуйтеся так, аби одписатися...

— Конкретная ви, мамо, женщина.

— Не знаю, яка вже я там, а пишіть толком, а то слухати не буду...

І одвернулась...

ОБЛІК


Дозелося мені побувати (може, думкою, а може, й не думкою) в одній із семирічних шкіл на одній із станцій південних залізниць.

Був вечір якраз того дня, коли кінчався шкільний три­местр...

В учительській кімнаті за столом сиділа методична трійка і закінчувала облік шкільної праці.

В кімнаті від підлоги й до одвірок, так аршинів на два з половиною завтовшки лежали облікові картки семи різних форм...

Шкільний сторож, старий залізничник, зігнувшись у три погибелі, власною спиною держав ті картки, щоб, бува, не посунулись і не засипали методичної трійки... Сторож стогнав, кректав і весь час прохав у голови методичної трійки:

— Підсобіть, Іване Семеновичу, бо задавлять!.. Голова повертав до діда стомлене обличчя, дивився на

нього благливими очима і кволо кидав:

— Подержте, дєдушка, самі... Ще ж тільки сімсот кар­ток розглянули... 2000 ще залишилось... Кріпіться, голуб­чику...

Один із членів трійки весь час проказував:

— Сім на дев'ять — сорок вісім! Сім на дев'ять — сорок вісім! Ізане Семеновичу, так же — сорок вісім?

— Сорок вісім! Я прислухався.

— Товариші, кажу, сім на дев'ять — шістдесят три буде! Одпочиньте трішки, а то щось у вас вигляд такий, що не тільки сім на дев'ять, а п'ять на п'ять у вас не вийде... Чого це ви так, хай доля криє?

— Картки облікові переглядаємо! Працю, сказать би, шкільну підсумовуємо на підставі розпорядження Дорож­нього методичного бюро від 4.1 — 26 року № 75...

— А хіба тяжко?

— А ви порахуйте самі: триместр має п'ять підтем, на кожну підтему маємо сім карток... Тридцять п'ять, значить, карток на тему (триместр)... Клас має шість ланок, що повинні ці картки разом з учителями заповнювати... Кожний клас, отже, має запевнити (6x35) двісті десять карток протягом одного триместра... А класів — 7 основних та 6 рівнобіжних... Всі класи за триместр пишуть (210x13) дві тисячі сімсот тридцять карток. Оці 2730 карток наприкінці триместра мусимо переглянути ми, методична трійха... Коли покласти на кожну картку одну хвилину, треба для цього сорок п'ять з половиною годин безперервної праці... Це як тільки поверхово переглянути... А як зупинятися та обговорити кожну картку... Як повашому?

Я відповів:

— Сім на дез'ять — сорок п'ять!

— Ага!


ТА ДОКИ Ж?!

Народиться таке синеньке, маленьке, слизькеньке, кав­кає...

— Дівчинку бог послав.

— Дівчинку?

— Атож.

— Краще б хлопець.



Отак і починається. І отак, як почалося, весь час:

— Краще б хлопець! Так і росте.

І гуси пасе.

— Ні, якби таки хлопець!

І корови пасе, та ще й рушника чи уставку вишиває, а хлопець цигарку в той час крутить. Хоч з капустяного листя чи з кізяка крутить... І всетаки:

— Якби таки хлопець!

І підростає, і по хаті товчеться з ранку до вечора, і спини не розгинає од роботи од тієї каторжної, а воно тобі батько вийде на колодки, люльку засмале, пихкає й сумує перед сусідами:

— У тебе, Іване, добро! Два сини! А мені нещастя: Ма­рина та Уляна... Бабське військо!..

І далі.

Сиди ото: мий, ший, вишивай, пряди, вари і чекай... Че­кай, доки якийнебудь «принць» із картузом набакир, із ци­гаркою в зубах чвиркне з губів та процідить:



— Мабуть, я тебе, Уляно, посватаю... Ще не зовсім наду­мав... Може, тебе, а може, Ониську... Подивлюся ще...

Потім таки поставає якийнебудь «принць». І ходить, як Вільгельм Гогенцоллерн, імператор єрманський, по' хаті.

— Наварила?

— Сорочку помила?

— А свині винесла?

— А чоботи мені помазала?

— Ти мені не той... А то я тебе той...

А потім і в неї маленьке й синеньке й кавкає.

Бог послав.

Вона до «принця»:

— Може б, ти, Степане, дитину подержав, доки я хоч розчешусь.

— Держи, коли ото виплодила. Воно мені без надобності.

І так ото все життя.

Та трясця ж його матері!

Дівчатка! Та до школи! Та до хатичитальні! Та до ком­сомолу!

Та доки ж воно ото так буде?! Ану, візьміться!

БЕРЕЖІТЬ ДОБРО ДЕРЖАВИ

Кампанію, значить, таку оце ми всі скопом розпочали поважну...

За ощадливість, за бережливість, за економію боремося...

Щоб кожна наша копійчина марно не пропадала, щоб не просвистували добра народного, щоб не казали, тикаючи, приміром, на кооператора, чи там на кого іншого:

— Просвистався, сукин кот. Плакали наші грошики!

Отака кампанія розпочалася...

Що ж вона значить, ця кампанія?

А от що...

Чули ж ви, мабуть, про такі дуже хороші штуки в наших господарських органах, як от: усушка, у т е ч к а, ут­руска, командировочні гроші, надурочні, н а г р а д н і і т. ін.

От купили ви, приміром, шкіри чи там цукру для крам­ниці...

Купили сто пудів, а доки привезли та доки воно в крам­ниці трохи полежало і «всохло», чи «втекло», чи «втруси­лося» пудів із п'ять...

Що ти з ним зробиш, з іродовим цукром?

Сохне. Сохне, холера, так сохне, так утрушується, так розсипається, що волосся догори лізе.

А потім ревізія.

— Де цукор?

— Утрусився.

— Як утрусився?

— їйбогу, утрусився. Щоб я з оцього місця не зійшов — утрусився... Я вже сів перед лантухом, прошу його: «Та не втрушуйся, голубчику...» А він утрушується... І нема тепер п'яти пудів...

Так і з всілякими командировочними грішми... Поїдеш ото купувати мануфактуру в город... У городі по 45 коп., а доки до села довезеш — 1 крб. 45 коп.

— Та й дорого ж.

— Е! Дорого. Сам би поїхав та й узнав, чи дорого, чи не дорого. Дорого... А прожить у городі... А довезти... Дорого... Та «всохло», доки доїхав, аршин із п'ятдесят.

— Як усохло?

— А так. Мокру мануфактуру продають... А воно мокрий аршин — довгий аршин... Віз, а сонце припекло, аршин і покоротшав... І нема тепер п'ятдесят аршин... А ти кажеш: «Дорого...»

Отаке в нас було... І є отаке в нас і досі... Так от тепер, щоб такого не було... Тяжко це, та нічого не зробиш: треба щось робити... Бо вже так почало «всихати», що як не візьмемся як слід за цю справу — самі повсихаємо.

«ПІДКАЧАЛА»

Розкажу я вам, братця, яка трагічна пригода сталася в одному дуже кооперативному місті.

Старовинне таке було собі (та й досі, положим, воно є!) місто... І кооперація в тому місті квітла буйно та розложис­то... Та було там усе, чому бути слід у всякому дуже коопе­

ративному місті... Не «шлях» у тому місті «до соціалізму» був, а паркет. Не йди, а пливи.

Так от... Було собі отакео, як бачите, місто...

І замаячило в тому місті одного разу гасло:

«Жінку до кооперації!»

Його, те гасло, й підхопили:

— Ай справді! «Соціалістична республіка»... «Дорогу жінці»... «Міжнародний жіночий день...» Кожна кухозарка повинна вміти керувати державою... Треба, братця, й нам! Що ж ми, не громадяни республіки соціалістичної, чи що?! Проведемо!

А в місті тім та була собі жінка, вчителька, що дуже кооперацією цікавилася і на кооперації таки непогано й зналася... І взагалі в громадському житті тая жінка неаби­яку роль відігравала: вона й по дитячих будинках, і по охмат­дитах, і по «каплях молока»... Енергійна і розумна...

Можна й на ім'я назвати: Катерина Петровна Григоренкова її звали...

І залунало в кооперативних колах:

— Катерину Петровну на члена правління райспоживспілки! її!

Вибрали...

А на першому засіданні нового правління хтось пустив:

— А що, як ми Катерину Петровну та на завідателя торговельним відділом?! Га?!

А чоловіки зразу поміж себе:

— Шушушутшу! А давай!! І призначили.

Катерина Петровна погодилась:

— Що ж?! Торговельний то й торговельний! Спробуємо! І взялася Катерина Петровна керувати торговельним

відділом райспоживспілки у дуже кооперативному місті...

Справа велика, справа серйозна: торговельні операції на сотні тисяч, склепи, комори... Мільйонне майно...

Сіла Катерина Петровна за стіл за свій, глянула на на­кладні та на дублікати:

«Не підкачай, Катерино! Ти перша в цім місті!»

І запрацювала.

Працює тиждень, працює другий... Нічого, справа йде потроху.

Аж ось правління:

— Збирайтеся, Катерино Петровна! Поїдете, треба ве­лику партію шкіри закупити!

— Поїду, раз треба!

Поїхала.


За тиждень назад.

— Уже?


— Вже!

— Купили?

— Купила.

— Почім за пуд?

— Тридцять шість, найкращого дублення!

— Як? Ми ж по тридцять дев'ять брали.

— Пощастило, значить, дешевше купити.

— Може, сорт не такий?

— Ні, найкращий!

— Гм! Подивимось!

Подизились — сорт справді найкращий.

— Гм! Не забудьте ж, Катерино Петровно, звіт .до бух­галтерії... Скільки ви там на поїздку витратили. Гостиниці там, візники, носії, обіди, залізниця.

— Та дрібниця... Тільки за квитки залізничні та за під­води, що крам везли... Зупинялася в знайомих, їздила трамваєм, а більше пішки. Сьогодні напишу...

— Гм... (Це — один член правління).

— Гм... (Це — другий член правління).

— Гм... (Це — третій член правління).

— Гм... Гм... (Це — бухгалтер).

А помічник бухгалтера, так той просто запротестував:

— Це проти інструкції!.. На видатки для поїздки має бути, за інструкцією, такий відсоток... А тут ніякого від­сотку нема... Незаконно... Такого звіту й затвердити, помоєму, не можна... Треба до центру, як центр...

Інцидент!

Неприємно Катерині Петровні, що через неї бухгалтерія шкереберть іде.

Але нічого, працює. Зайшла на склад.

— Скільки у вас цукру? — питає в завідателя.

— Шістсот пудів.

— А не можна переважити?

— Можна. Переважили.

— Скільки?

— Шістсот двадцять! Але справді шістсот, бо ті двадцять із усушки, утечки і з розсипки набрались,

— Запишіть, що у вас на сьогодні не шістсот, а шістсот двадцять пудів!..

і— Як?! Інструкція... Не можу ж я проти інструкції... — Запишіть.

— Гм... (Це — один член правління).

— Гм... (Це — другий член правління).

— Гм... Гм... (Це — бухгалтер).

А помічник бухгалтера, так той просто запротестував:

— Це проти інструкції... За інструкцією усушки, утечки й розсипки має бути такийто відсоток... Записати не можна... Треба до центру, як центр...

Інцидент.

— Катерино Петровио! Ми оце, члгни правління, пора­дились поміж себе та й вирішили прохати вас узяти куль­турноосвітній відділ... Робітник ви дуже хороший і дуже для нас корисний... І цінимо ми вас. Тільхи для такого діла, як торговельна справа, досвіду у вас іще небагато... По­працюєте, придавитесь — з вас прекрасний буде кооператороператор... Ви не гнівайтеся... Інтереси справи...

— Та ні... Я нічого... Мені все одно, де працювати.

Бачив я колись Катерину Петровну.

— Ну, як живем оможем о?

— Підкачала, голубе! Нема досвіду. Вчусь! Придивляюсь!

А оце вже давненько не бачив Катерини Петровни... Як там вона, не знаю... І по газетах не чув щось про неї... Так тільки на одну замітку й натрапив:

Де жінка в кооперації — там розтрат не помічається.

А про Катерину Петровну нічого не знайшов.

ПРО ДІТОЧОК...

Що таке діточки — ви прекрасно самі знаєте...

Господові милосердному молимся ми усердно й щиро, і він не забуває нас своєю милостію: посилає діточок справ­но, щороку, а іноді, спасибі йому, й по двоє...

Так що, як висиплять улітку на вулицю в самих сорочечхах у «бакшу» гратись, то ніби хтось хур із десяток білих гусей висипав...

Рясненько в нас на селах діточок, бо грунт у нас для цього підходящий...

І лекцій про те, як збільшити «врожай» на дітей, ніхто не читає, ні тракторів для цього не треба, ні ранніх парів, ні багатопілля, а така «інтенсифікація», що дивишся тільки та радуєшся...

На населення, видать, ніколи голоду не буде...

А от уже коли придивишся, як росте дитина, доки «в ко­лодочки вб'ється», доки само «аліменти» починає платити, то доводиться визнати, що можна було б і краще...

Одбиваються на дитячому організмові нестатки та неор­ганізованість життя нашого селянського...

«Кушають» наші дітки влітку, коли тато з мамою на ро­боті, і блекоту, і болиголову, і багацькобагацько кізячків: і гусячих, і курячих, і свинячих...

А воно, як ізгадаєш, не дуже смачно...

Хто не куштував, хай покуштує: значно гірше це все і від пирогів, і від пампушок, і від горішків...

І обдимає від цього всього здорово, і блюєш од його так, ' ніби тебе навиворіт вивертає...

А потім школа...

А 'в школі?

У школі які умови для діточок наших?

І дме іноді, і свистить, і чадно йому, і холодно йому...

А на його дитячім організмі це не відбивається?

Ой, одбивається! Та ще й як одбивається...

І ходять діти бліденькі, ходять діти худенькі, кволенькі...

І шкода дивитися на них...

І так іноді ляснути хочеться, а по чому ж ти його ляснеш, коли ляск той такий, ніби по лаві вдарив... Не гаразд із дітками... Увагу на них звернути треба...

Подумати та погадати та зібратися і заснувати товариство таке, щоб поліпшити здоров'я дитяче...

Та позакладати ясла та лікарські порадники та подбати, щоб у школах дітям здорово та любо сиділось.

Дітки будуть здорові!

Ляснеш — а воно аж виляски підуть.

І серце батьківське радуватиметься...

Коли теля, приміром, вибриком на леваді,— милуєтесь же? Іч, мовляв, яке? Ну й телятко!

А хіба не приємніше, коли дитина завжди весела й «ви­брикує»?

Дитина! Не теля!

Отож давайте візьмемось, щоб у нас діти «вибрикували».

СТЕПАМИ ТАВРІЙСЬКИМИ

/Подорож/

Степи таврійські...

Хто з нашого люду не знає їх?..

Степами тими безмежними колись запорозькі козакивершники скакали, потім чумацькі вози степовими шляхами рипіли, по сіль та по тараню гейкаючи, а потім...

Потім залилися степи пшеницею буйною, уквітчалися селами та хуторами, табунами коней, отарами овець, чере­дами худоби рогатої...

І не скакають уже тепер ними козаки запорозькі, не рип­лять вози чумацькі...

Трактор торохтить по степах по Таврійських, електрика блимає, пробігає авто, ховрашків та орлів степових поло­хаючи...

МЕЛІТОПОЛЬЩИНА...

Рівно... Так рівно, як на долоні... Так рівно, що ні об віщо зорові вашому вдаритися, і летить той зір на десятки верс­тов — і вперед, і назад, і ліворуч, і праворуч — і тільки іноді наткнеться десь у блакитній імлі на хреста церков­ного й зупиниться там...

Тамтам он десь хрест бовваніє...

— А скільки ж верстов он до хреста до того? До церкви?

— Та Еерстов, мабуть, із двадцять!..

На двадцять верстов зір ваш просторінь степову обіймає... Рівно...

Стіл перед вами зеленою пшеничною скатертиною за­сланий...

Торохтить гарбамажара, підтюпцем гойдаються коні, розсипають бите скло пісень жайворонки, плаває блакит­тю орелстеповик, шарахаються в нори ховрашки переля­кані...

Ловиш десь над дорогою хоч кущик споришу нашого... Нема...

Понад шляхом не спориш, а синець степовий бліденькою синькою з листя бризкає... А навкруги пшениця зеленіє... Росте праця селянська, хазяйське око радуючи... І ні деревця тобі ніде, ніде ні кущика... Степ...

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка