В чотирьох



Сторінка9/34
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.96 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34

Села степові,.. Хутори степові...

Голо... Ні садка, ні деревини... Не росте дерево на землі степовій... Широкі вулиці... А на них хати селянські... Глина... Стіни з глини, дах із глини, тини з глини, хліви з глини... Здерідка тільки якесь подвір'я черепицею зачер­воніє... А так — глина...

Великі дворища... Мало не в кожнім дворі — жатка... Видно віялки, граблі кінські, плуги, букери молотарки... Реманент сільськогосподарський...

Кріпко степовий хлібороб живе... Не підводить степова пшениця... Хоч і дахи на хатах глиною прибиті, хоч глина й обгортає товстим шаром комори, та, проте, видно і під дахами тими, і по засіках по глиняних ще товщим, як глина, шаром восени зерно пшеничне лягає...

Воно степовикові й за садок, і за холодок... Воно літом холодить, а зимою гріє...

В кожнім дворі коні... В кожнім двору тачанки... Коней по двоє, по троє, по четверо... Є й по п'ятеро... Є й по більш... Степові коні... їздять добре, бо є куди поїхати, є чим поїхати, і є на чім поїхати...

А лошат?! Степова земля, видать, не тільки на пшеницю щедра... Степова земля й лошата щедрою рукою по дворах сипле...

А поза селами череди! А поза селами отари! На траві на степовій худоба степового селянина викохується.

Ех, і випаси ж! Степові випаси! Є де й наїстися, є куди й подрочитися...

Ходять череди, молоком наливаються!

Ходять отари, вовну нагулюють!

Простір!

* * *


Село Покровка... НовоТроїцький район на Мелітопольщині... Як і скрізь по степових селах, глина та здерідка тільки черепиця...

Як і скрізь голо: нема дерева...

Хати, а поза хатами ожереди з соломи великі...

Селянський будинок... А на ньому афіша... І на сільській Раді афіша... А на афіші на тій хтось когось на хресті роз­пинає.

ВБІСТУПЛЕНИЕ ИЗВЕСТНОГО ГИПНОТИЗЕРА ГКЕЗДЙЛОВА

Будет демокстрироваться Распятие на Кресте

То Покровка розважається.

«Распятием» політосвітню роботу в селянськім будинку провадить.

Кого той «известный» Гнєзділов розпинатиме, неві­домо...

Було б добре, коли б насправді розп'яти завідувателя того будинку та разом із ним і культосвітню комісію...

Спробували б вони, як ото воно на хресті висіти, може б, тоді й вишукали розумнішу розвагу для «уверенного їм населення»...

А то воно якраз великдень...

Воно, очевидно, й пристосовано до такого підходящого дня оте «распятие»...

Допіру минув «страшний тиждень», коли господа нашого Суса Христа, сина божого, ГанноКайяфа, розп'яли, а тепер, мовляв, подивіться, як це в натурі було...

Так хотілося подивитися, як ото воно там у Покровці розпинають, та заніколилося якраз... їхати далі треба...

* * *


На Чурюк!

І котить мажара далі степом, торохтить шляхом, синцем заквітчаним...

Чурюк — острів на півдні Мелітопольщини... Там, за Чурюком, через невеличку протоку, вже радянський Крим витикається...

Сиваші, Гниле море, той острів обхоплює...

А Гнилим морем зветься північна частина Чорного моря, затоки, що в Мелітопольщину солоною водою врізується...

І Гниле воно через те, що солоне без краю, й нема в ньому ні риби, нічого... Не виживає у воді тій ніщо, крім рачків якихось манісіньких, що міріадами кишать у зеленкуватій воді...

Чайки скиглять над морем, свистять кулики та блищать на сонці над водою хмари сніжнобілих мартинів...

Село Чурюк притулилося над затокою... Невеличке, дворів, може, з півсотні, може, з сотню... Таке село, як і всі степові села.

А далі гребля через затоку з глини та з соломи...

А за греблею за тією село Петрівка... Рстаннє вже село... Далі острів, частиною розораний, частиною під цілиною... І далі протока й Крим...

•jf * *

— Трру! Драстуйте!



— Драстуйте!

— Як живетеможете?

— Помаленьку!

Зупиняюсь в хазяїна... Середняком зветься... Велике подвір'я... Велика хата, з прибудованою до неї стайнею. Пара коней... Чотири корови...

— Ну, як живеться?

— Та нічого...

— Росте? Родить?

— Та потроху...

У сінях сепаратор. У дворі жатка...

— А скільки земельки?

— Та слабкувато... По три десятини на душу... Малувато земельки...

— А «душ» скільки?

— Батько старі та мати... Та я, та жінка... Та брат... Та троє діточок... Та й усе...

— Слава тобі господи... 5

— Та так... Та тільки ж стиснєніє нащот землі... Своєї ж ото обмаль, доводиться з фонду підорекдоеуБати'...

— А скільки ж з держфонду підорендовуєте?

— Та скільки підняти зможем... «Нічого,— думаю собі,— «стиснєніє»...»

Народ червоний, вітрами обвіяний, солоною водою об­хлюпаний. Солоний народ... Степовий...

— Більше біля скоту ходимо... Масло продаєм... Худобу... За літо викохаємо на випасах, а восени продаєм... А потім знову купуєм занехаяний, випасемо і продаємо... Народ ми бєдной...

— Дай господи всім таким бідним бути...

— Та воно той...

— Та той же... Отой...

* * *

Кріпкі хазяї степові... Дебелі хазяї... На ноги стає земля степова радянська... Пшеницею дзвенить, травою степовою шелестить, молоком пахне... Засіка українська — Мелітопольшина...



Ех, степи таврійські! Степи радянські!

Цвітіть цвітом буйним, селянство з робітництвом раду­ючи!

«ТЯЖОЛІ БРЕМЕНА» І шити, й мити, й вибирати...

Одне слово, такої мороки за Радянської влади, що й не говори...

— Ну от... З'їзд Рад...

— Пожалуйте держазні діла рішать... І зразу тобі:

— Промисловість... Раз!

— Сільське господарство... Два!

— Бюджет... Три.

— Культурноосвітня справа... Чотири...

— Безробітні... П'ять!

— Безпритульні... Шість!

Та душеньку ж ви мою помилуйте! Ех! Проминули часи хороші! Сидиш собі дома... Нічого не знаєш... Земський начальник є... Пристав є... Урядник є... Страж­ників хоч греблю гати... І всі за тебе роблять....

А твоєї й роботи, що повів коров'ячку на ярмарок, пода­ток заплатив, ходи собі тоді та тільки шапку скидай... Іде пан — шапку з голови... Іде стражник — шапку з голови... Іде пристав — шапку з голови...

Іде врядник — за комору не встиг сховатись — шапку з голови...

Більше шапці було роботи, як тобі... Землі не було — гуляй собі!

Та на що вже їсти! Сказать, робота вже ж така, що всякий може її робити, й по університетах не вчившись. І тут за тебе пани робили...

Пани їдять, а ти собі ходиш та тільки плямкаєш... І нікому до тебе ніякого діла нема: чи в тебе вродило, чи в тебе є яка коров'ячка чи коняка...

Урядник чи стражник, може, коли й згадає:

— А в Петра, мовляв, коров'яка завелась... Треба б заїха­ти... Фунт масла на дорозі не валяється...

А тепер?! А тепер?!

Дбай про все сам... Та дбай не тільки за своє подвір'я... Ні! Дбай за всю Харківщину...

Та не тільки за бсю Харківщину, за Україну за всю дбай! За цілий Союз!

За цілий світ дбай!

А потім — гульк! А тебе вже за члена колегії Наркомзему вибрали!

— Та помилуйте! Та чи мені снилось?! Та чи мені ввижа­лася коли отака рахуба?!

І нічого не зробиш:

Хазяїн!


Треба робить!

І всетаки яке щастя, коли колективом таких, як сам, життя будуєш!?

ТРИ СОСНИ

Аж тепер виявилася вся складність становища...

Ще в Версалі, коли знаменитий мир підписувався, було ухвалено пункта про роззброєння.

Після того щороку з'їздилися на збіговища Ліги націй наймудріші люди з дуже мудрих європейських і неєвропейських держав судити й радити, як їм, великим миролюбцям, р оззброїтися...

їм так усім тихо та мирно жити хочеться, а тут, мов на­вмисне, гемонські заводи аероплани бойові будують, дредно­ути в океан випускають, танки дивовижні конструюють, про­міння смертельне винаходять... Життя просто нема...

Билися щороку мудрі люди, цілих п'ять років бились і ні до чого не добились...

Озброюються держави!

І оце вже вирішили 1926 року з'їхатися та вже остаточно роззброїтися.

З'їхалися дуже великі персони: лорд Сесіль із Англії, Поль Бонкур із Франції, де Марініо з Італії, Бернсдорф з Ні­меччини, Гібсон із Сполучених Штатів, де Брукер з Бельгії і ще якась дуже поважна Кобіяна з Іспанії.

Посідали...

Посідали та й сидять...

— Ну так як? Роззброюватися, чи що? — питає Кобіяна.

— Угу! — говорять члени...

— А як?


— Нда. Справа серйозна...

І встав Поль Б.онкур французький...

— Дозвольте,— каже,— запитати: а що таке роззбро­єння?..

— А справді: що таке роззброєння?

— Отожто й є... Роззброюйтесь, роззброюйтесь, а що воно за штука — зброя, не знаємо.

— А що ж воно таке?

— Хто й зна... Та от візьміть: гармати зброя?

— Зброя.


— А як у мене нема гармат, а є заводи, що під час кон­флікту вмить гармати виллють... Заводи зброя чи ні?

— Хто й зна...

— Бачите...

— І далі... Скільки зброї залишити державі? Од яких це умов залежить? Як ви вирішите, скільки, приміром, Англії можна держати зброї, скільки Франції, а скільки ще там комусь іншому? Як?

— Хто й зна...

— Бачите?.. Умови, значить, треба зважити, і од умов за­лежатиме, вирішити справу так, а не так... Господарські умови кожної країни слід вивчити, географічні, історичні, політичні, соціальні, релігійні... А може, я дуже бідний — дай більше зброї... А може, я дуже в бога вірую, а ви не ві­руєте... Кому більше треба зброї? Га?

— Хто й зна...

— Правильно! — італійський Марініо гаркнув.— Он у нас сировини на зброю не вистачає, як ми роззброюватимемося?

«— Бачите?

— Тактак. Він сьогодні без зброї, а в нього потенція он яка. Повір йому. Знаємо!

— Бачите?.. Ні, не виходить...

— А що ж робити?

— Та передамо в комісію...

— В яку?


— В редакційну...

— Правильно!

— А далі?

— Та поки що озброюватимемося, а там побачимо...

— Правильно!..

І хочуть, отже, люди роззброюватись, ну що ж ви зробите, коли ж невідомо, що таке зброя?.. Нічого не зробиш...

Озброюватимуться, мабуть, усі, як і досі озброювались.

«СУКНО В СТЕПУ» (Подорож)

Скільки ж того «сукна» по Чапельських степах цілинних гуляє!

У тому державному заповідникові імені X. Г. Раковського. Та яке «сукно»! Тонке та кучеряве!

Величезними «шматками» тисяч по півтори, по дзі розки­дане те «сукно» по безмежних степах колишніх панських, а тепер радянських...

І зветься те сукно: «шпанка»... Мериноси'— вівці...

Колись у степового пана Фальцфейна овець тих було біля 400 000 (чотириста тисяч) штук...

Громадянська війна «вдарила» й по них, але замовкли гармати з кулеметами, і з того «шматка» овечок, що зали­шився після баталії (біля 3000), тепер знову щипає зелену степову траву 20 000 прекрасних овець, нагулюючи вовну та м'ясо...

Коли їдете ви степом — бачите десь удалині колодязь... Біля колодязя стоїть гарба чабанська, біля неї пара сірих круторогих волів, біда (двоколеска), кобила з лошам...

То — тирло овече...

То там поблизу «шматок» пасеться...

Стоять з довжелезними ґирлиґами чабани, сонцем засма­жені, гавкають вівчарки — собаки, дзвонить дзвоником, до рога прив'язаним, «вождь» отари озечої бородатогор­дий цап...

З ранньої весни й до глибокої осені пасуться вівці по степу. І тільки коли вже придавлять морози, тоді набли­жаються нони до кошар, куди на ніч і заганяються... А вдень і зимою пасуться вівці. Не годують їх нічим: усесь час, і зиму й літо, на пасовиську.

Чаплі — мабуть, чи не найкращий у Союзі розсадник расових овець...

Щороку тисячі баранів вивозяться в усі краї Радянського Союзу, поліпшуючи по всіх усюдах вівці...

А які там вівці?

Нг розбереш, де в неї перед, де зад — отаке во;ю кругле... Вовни тієї на ньому — так ніби хто навмисне їх тою вов­ною повкривав... А вовна?! Шовк!

Є вівці, що за одну стрижку дають по 34 фунти вовни одна! Мало не цілий пуд вовни на вівці!

В такої вівці, доки розгорнеш вовну, щоб до м'яса добра­тися, так більш як на чверть аршина колупаєш тої вовни.

Торік кожна вівця пересічно дала чотирнадцять з полови­ною фунтів вовни... Це — голова в голову, рахуючи молодих і т. ін.

Число, як бачите, яке для селянських отар і не снилося... Даа... Овечки в Чаплях підходящі...

А ще славні Чаплі не тільки тим, що розводять на своїх цілинних степах вівці... Це ще не все...

Чи не славніші вони своєю науковою роботою над вівцями.

Наукові досліди над поліпшенням овечої породи прова­дить там славнозвісний професор М. Ф. Іванов.

А роботу він провадить справді знамениту...

Ось що там робиться з вівцями...

Перш за все пильну увагу звернено на б о н т и р о в к у овечих отар. (Бонус — латинське слово, значить воно — гарний). Поліпшення овець. Робиться воно через добір найкращого овечого матеріалу...

Тобто щороку одбираються найкращі барани й найкращі матки і тільки такі паруються. Це дає здорових чистокров­них нащадків.

Другий шлях до поліпшення овець — прилив свіжої, чистої крові...

Професора М. Ф. Іванова було командировано за кордон,

1 він звідти привіз до 500 штук расових мериносів, амери­канських «рембульє». Свіжа кров підновить нашу тутешню породу й застрахує її од вимирання...

Вівці привезені знамениті. Найкращий баран коштує

2 тис. 500 крб. Оце він на фотографії. Бачите, який красунь! 1

Величезну роботу провадить професор Іванов, паруючи різні породи овець, щоб вишукати вівцю, найпридатнішу для селянина... Різних порід овець сила. Одні з них спеціаль­но вовняні. Є серед них тонкорунні, груборунні... Є вівці м'ясні, що вовни багато не дають, а йдуть на м'ясо.

Нарис у газеті було ілюстровано.

Паруванням отаких порід професор Іванов хоче винайти таку вівцю, що давала б і м'ясо, і вовну!

Вже є такі вівці... Над ними ведуться спостереження, вивчають їх, і, можливо, в недалекому часі селянство наше матиме вівцю, яка даватиме йому і вовни вдосталь, і м'яса...

* * *


Гуляє «сукно» по степу. Хай гуляє.

Штани суконні будуть. Піджаки будуть.

«НРАБСТВІННА РОБОТА»

З Ваською Лобом ми давно не бачилися...

Колись ми з ним хоч і не були великими приятелями, але, зустрічаючись, завжди раділи один одному...

Випадково якось доля нас із Ваською Лобом стукнула, інтереси наші зійшлися, і частенько ми з ним сиділи за кух­лем пива в «Баядерці» або в «Евриці»...

І в «Баядерці», і в «Евриці», та й по інших таких місцях Васька був своєю людиною... А я хотів бути там своїм...

У мене було на пиво, а Васька любив пиво (і горілку теж!),— зійшлися ми, одне слово, з Ваською характерами...

Були ми з Ваською Лобом і в підвокзальних катакомбах (він і там був своїм), ходили й по «малінах»...

Вчив мене Васька цікавого життя днового, багато пив, немало їв і в хвилини особливої любові до мене ляпав по плечу й говорив ніжно:

— Фраєр ти ізчо! І хороший ти, видать, парень, свой парень, а фраєр... Нічіво,— навчишся! Ти тольки мінє слу­хай...

Мені Васька подобався... Може, через те, що він «бувший артист», а може, через щось інше... Я слухав його залюбки.

— Ех ти,— говорив мені Васька.— Он ти, хто ти такий? А я артист! Ех, якби ти знав, який я артист... Біло як вийду на сцену, як заспіваю:

Отичівво же, доригая,

В ету ноч ти нєе со мнооой!

Мліли всі!..

І Васька співав...

В такі хвилини приходив служка, сіпав Ваську за рукав, казав:

— Пєть іздєсь нідзя!..

А Васька дотягував ноту й запивав пивом:

— Не буду! Чого пристав?

І замислювався... Тоді я з його лоба милувався... Ах, який у Васьки лоб був?! Який лоб?! Власне, не лоб, бо лоба не було видно, а зачіска на лобі... Дивна зачіска... Якимсь таким кандибобером спускалася вона на лоба, волосина до воло­сини, потім загиналась, і бігла на висок, і там уже губилася на Васьчиній невеличкій голові... Але оцей біг Васьчиної зачіски, її порядочок на лобі, її «баранчики» на кінці волос­ся — все це було прекрасне, і так художньо воно закривало Васьчин маленький лоб... Такі зачіски робляться не інакше, як помочивши волосся, пильно те волосся на лоба зачесавши, а потім долонею лівої руки притиснувши його до лоба. Потім треба вільним рухом гребінця (зубці сторч!) у правій руці обвести напівкругом те волосся до виска... Тільки тоді така зачіска буде... Інакше ні... І то не у всіх вона буде... А у Васьки вона була завжди, і була найкраща, яку мені коли доводилося бачити... Отакий був Васька! Отака була в його зачіска... Через те й подобався мені Васька... А потім шляхи наші розійшлися... Загубив я Ваську... Три роки я його не бачив... Починав уже навіть забувати... Та не сходиться, як кажуть, тільки гора з горою...

Лежу оце якось я в міському парку, на траві на зеленій, догори спиною, й пильно дивлюся, як між кущиками куль­баби жовтогарячої одна комашка другій голівоньку одгризає...

Дивився я на це й думав думу гнітючу: «Чому одна комаха другій комасі голову одкушує?.. І чому саме голову?..»

Коли це хтось іззаду лясь мене дубчиком. Зирк — Вась­ка...

— Да воскреснеть! Васька?!

— Я!

— Звідки?! І чому тут? І чому в такім вигляді?



А Васька стоїть передо мною, костюм на нім новий, темнозелений, на ногах «джімі», а на лівій руці рукавичка зам­шева...

І курить Васька «Espero». А зачіска?! Ще краща, як тоді була!.. Пишнапишна і не водою, видно, помочена, а не інак­ше, як регальним маслом...

— Та де ж ти взявся, Васько? І що ти тепер робиш? Та ти, Васька, денді?!

— Спрашуєш?! Живу, брат, як ніколи не жив.„ І манети ось поки, і робота, і не важка, і інтересна... З любові живу...

— Одружився?

— Смійошся, щоб я одружився?! Не з своєї любові живу, а з чужої...

— Не розумію!

— Фраєр ти, як бачу, й досі... Інші люблять, а я живу...

— Тебе люблять?

— І який же ти непонятной... І не мене люблять, а самі себе люблять, а я живу...

— Як це?

— Ну, слухай! Тільки «ша»! Тобі одному розкажу... І щоб ніякої конкуренції, бо я тепер строгий... У парку тут один одного люблять... Розумієш?

— Не дуже розумію...

— Ех, ти! От ти сидиш тут у парку... І смотриш... От подходіт тринвай... Ідуть у парк парочки... Тулять вроді... Ти й смотриш, какі такі в них намірення... Тут треба нюх... Я вже нюх етой маю... Мене вже не одуриш... От парочка в бокову алею, і один до одного дуже близько... Я вроді без уніманія за ними... І назирцем — де сядуть... От примітив, де сіли... Зразу не йди... Хвилин так через десятьп'ятнадцять на те саме місце гуляєш... Гуляєш і натикаєшся... А вони якраз цілуються... Зразу до їх...

«Ааа! Так отакоє безобразіє?! І в обчественному мєсті? Та як вам не стидно?! Тут люди ходять, свєжим воздухом, можна сказать, дишуть?! Отакая, можна сказать, нравствінность?! Ходім! Ходім у контору!.. Притикол надо составить! Пажалуйте!»

Ну тут вони, канєшно, в смущенії:

«Та товаришу, та що ви?! Та ми нічого!»

А я їм:


«Який я вам товариш, коли ви такії безнравствінні? Ходім у контору!..»

Тут нада характер строгой видержать... Ну, тут вони, розуміється, просять: «Та незручно... Та...» «А робить це зручно?! Ходім! Ходім...» «Та гражданін...»

•Тут уже можна немного попустить:

«Можна, положим, і тут оштрахувать... Квитанції зо мною... Штраху десять рублів заплатите, квитанцію одер­жите... І щоб єтого болі я не видав!»

Здебільша дають, бо вибираєш підходящих... Береш де­сятку й пишеш квитанцію... Квитанцій я купив... Пишеш: «ГІолучено за безобразіє у парку десять рублей...»

«Прізвище?»

«Та не треба прізвища...»

«Як не треба? Мінє,— говорю,— для відчиту треба...» На понт беру...

«Та ви,— просять,— щось напишіть там...»

«Ку, я вас жалєю... Напишу какоєсьнебудь прізвище! Получайте,— говорю,— квитанцію... І щоб єтого болі,— говорю,— не було! Ідіть...»

Вони — ходу... А я собі гуляю далі...

Так за день, смотриш, до п'ять черв'яків і наштрахуєш... Жиеється, як бачиш, непогано... І, зновутаки, й робота нравствінная...

Васька встав і пильно кудись задивився...

— Ну будь! Клюнуло, здається... Безпокойная робота! Бувай!..

І побіг Васька... А я дививсь йому вслід і думав: «От тобі й Васька! Мораліст, сукин кот!»

БЕРДЯНСЬК

Такий собі маленький, такий собі чистенький, такий собі — Бердянськ. Місто... Отак собі на березі Азовського моря притулився й сидить. Спереду в нього море, ззаду в нього невеличкі гори, колишній крутуватий берег моря Суражського, а він між морем та горою вдень зеленими кучерями акацій шумить, а вночі електрикою виблискує... Тихий такий, невеличкий...

Огакий... А йому сто років уже... Вік уже цілий Бердянськ провікував... Уже й моря Суражського немає, вже замість його Азовське, а Бердянськ як був, так і є...

Текла собі (і досі тече) річка Берда до Суражського моря, а в морі риби багато було, рибалки халуп понабудову­вали, селище заснували, і росло те селище потроху, а 1826 ро­ку його помітили, Бердянськом охрестили, й на мапу ма­леньку чорну крапку поставили... А воно — море, а воно — гаяань, а воно — навкруги земля чорна степова, що соками буйними пшеницю добре поїть. І пішло рости селище, і ви­росло скоро...

Тоді записали по календарях:

«1826 года стараннями князя Воронцова возник Бер­дянськ...»

Будували халупи рибалки, селилися переселенці, а «ста­рався», виходить, князь Воронцов... Так і народився Бердянськ.

А до того, як на річці Берді рибалки халупок понастровдвали, тут і скіфи були, бо могили скіфські біля Бердянська є, і ногайці були...

Скіфи пішли давно, ногайці пішли двома «виходами» 1812 й 1855 року, а натомість прийшли на місця на бердянські кур­ці, орловці, полтавці та чернігівці, отаборилися тут і напло­дили, дай боже їм здоров'я, населення краю Бердянського...

І не видко вже тут і отакісінького ногайця... Нема...

Є тут особливий тип населення бердянського, що, кажуть, од ногайців пішов. Звуться ті нащадки ногайські «шахаями»... В Харкові вони звуться «раклами», в Києві «бося­ками», а взагалі в УРСР — «шахраями»... Ніхто їх тут з істо­ричного боку не вивчає, а піклується ними бердянська міліція, і то більше з боку дактилоскопічного...

А так взагалі населення мішане: українці, русьхі, євреї, німці, болгари, греки.

Азовська рибка й степова пшениця — речі інтернаціо­нальні й притягли, й притягають сюди людність різної віри й різної національності.

Тактак, значить. 1826 року народився Бердянськ. І вже 1835 року охрестили його містом... А 1842 року Бердянськ уже повітове міто. Кар'єра, як бачите, блискуча... І пішоз після того Бердянськ рости та розвиватися... І торг з закор­доном, і порт, і фінанси, й консули держав усіх — все було в Бердянську... Виросли колонії, виросли рибальські селища, пішли заводи, гімназії, банки, експортові контори, крамниці, проспекти, театри й інші атрибути культурного міста, що в нього бряжчать у кишені грошики... Припливали до порту кораблі, забирали пшеницю, привозили крам... Так і ріс Бер­дянськ... Так і виріс...

Зазирав, кажуть, сюди Пугач Омелько, на широкий на шлях чумацький з Дону потрапивши. Був, розповідала одна баба старезна, він у корчмі на Кобезівській горі, що тут, у Бердянську, вважається за страшне місце... Чого був, як був — ніхто не знає, тільки живе отой переказ, що Омелько Пугач завітав у Бердянськ...

А потім, пізніше, п'ятдесятих років минулого століття, гуляв у Бердянську уславлений серед бердянської голоти розбійник Астраїл.

Ще й тепер старі баби, з кописткою за безштанними рибальчатами ганяючись, сичать старечими губами:

— Астраїл ти анахтемущий!..

Потрошив Астраїл купців, що на рибі тут грубі гроші на­живали, полохав їх, а іноді й туди посилав, «ідеже нєсть ні болість, ні печаль і ні воздиханіє»... Брав Астраїл гроші і роздавав їх бідноті. Біднота любила заступника свого, ховала його, переховувала... І довго гуляз Астраїл, різким посвистом холодний піт на купецькі лоби наганяючи...

Це од степів, од вітрів степових.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка