В дослівному перекладі «любов до мудрості»



Скачати 128.41 Kb.
Дата конвертації17.03.2016
Розмір128.41 Kb.
1)Філосо́фія (від грец. φιλοσοφια — в дослівному перекладі «любов до мудрості»[1][2][3]) — особлива форма пізнання світу, що вивчає найбільш загальні суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу[4]. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.

Основна сутність філософії :"Чому ми тут опинились? Звідки ми прийшли? Хто ми? Як багато запитань, потрібно з’їсти яблуко!" Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу

2) Філософія як світоглядне знання Отже, як ми вже довідалися, філософське знання має свою специфіку, яка полягає в його плюралістичному (“поліфонічному”), діалогічному й водночас толерантному стосовно інших (відмінних) точок зору характері. Зазначене дає змогу розглядати філософію як “мудрість”, як знання “софійного” (від грец. “софія” — мудрість) типу. Проте філософія є мудрістю лише “в ідеалі”, реально ж вона є постійним прагненням до мудрості, устремлінням до неї, пристрасним бажанням її, любов'ю до неї (буквальний переклад грецького слова “філософія” і означає любов до мудрості: “філео”—люблю, “софія”—мудрість). Цим і зумовлений процесуальний, характер філософського знання, його діяльно-активний характер. Розглядувана в цьому плані філософія виступає в ролі своєрідного мистецтва, вміння “вчити мислити”, вміння читати “поліфонію смислів” тексту (а не лише буквальний смисл), вміння творчо, нестандартно, неповторно мислити.

Разом з тим, як уже зазначалося, філософське знання може існувати і як “моністичне”, “монологічне” і навіть догматично-категоричне (нетолерантне) знання. І це не суперечить наведеній вище характеристиці філософії. Річ у тому, що філософія — завжди поліфонія (багатоголосся), в якій окремі “голоси” можуть бути монологічними, моністичними тощо, але врешті-решт це завжди поліфонія, плюралізм позицій і точок зору.

3) Взаємозв’язок філософії і науки – традиційно неоднозначна і складна проблема. Одні філософи визнають за філософією статус науки (наприклад, Арістотель, Гегель, Ортега-і-Гассет), інші це категорично заперечують (наприклад, О. Конт, так звані логічні позитивісти – Р. Карнап, М. Шлік, Л. Вітгенштейн та інші). М. Шлік вважав, що філософія має право на існування, але лише як теоретичний засіб для логічного аналізу мови – мови емпіричної науки.



“Філософія не є наукою”, - підкреслював цей філософ. Заперечення щодо філософії як науки притаманне і сучасній концепції сцієнтизму. Сцієнтизм (від лат. Scientia – знання, наука) – світоглядний напрямок у філософії, в основі якого лежить уявлення про наукове знання як найвищу культурну цінність. Однак: а) в цю цінність включається лише природниче і точне знання; б) науковим знанням вважається лише те, котре здобуто емпіричним (дослідним) шляхом, з допомогою конкретних природно-наукових методів (метод – шлях дослідження, сукупність прийомів чи операцій практичного чи теоретичного пізнання). З такої точки зору, не лише філософія втрачає свій статус, але і всі гуманітарні науки оголошуються свавільними, необґрунтованими, у яких домінує суб’єктивізм, оціночні моменти. Дійсно, філософія не є експериментальною наукою. Вона не використовує для свої проблем конкретно-природничі методи пізнання. Але це зовсім не означає, що філософія не є наукою.

Філософія не може будуватися за природничонауковими зразками. Вона має своє “поле” дослідження, свою міру точності і свою міру доведення. Для філософії основним предметом розгляду є, як відомо, найбільш загальні проблеми буття природи, людини, суспільство, їх відношення.

Філософія підтверджує свої знання, як правило, не окремими експериментами, а широкими засобами людської предметної діяльності – практикою як сукупністю матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної діяльності людини.

На відміну від природничих наук, філософія має свою специфіку. Основним предметом філософії є, як це вже було показано вище, найбільш загальні проблеми буття. Філософія – це наука про загальне. Останнє може бути пізнаним на шляху використання широких абстракцій, найбільш загальних понять, теоретичного мислення – на рівні застосування діалектики, її основоположних принципів: єдності світу, зв’язку, відображення, практики суперечності, історизму і т.д., на рівні діалектичного методу. Таким чином, сутність філософських проблем буття, які є найбільш загальними, може бути з’ясована, розкрита адекватними їй загальними методами. Таким чином, сутність філософських проблем буття, які є найбільш загальними, може бути з’ясована, розкрита адекватними їй загальними методами.

4) Що ж таке наука? Що включає в себе це поняття? “Наука – сфера людської діяльності, функція якої вироблення і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність; одна із форм суспільної свідомості” (Советский энциклопедический словарь. М., 1982, стор. 876). “Наука – форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система понять про явища і закони дійсності . Наука має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення (Див. Філософський словник. Друге видання. К.,1986, стор. 416).

Далі. “Мета науки – опис, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності, котрі складають її предмет . на основі вивчення законів, що відкриваються нею” 

Отже, для науки (будь-якої) важливими структурними елементами є: 1) предмет дослідження; 2) закони, котрі вона відкриває; 3) понятійний (категоріальний) апарат, котрий вона використовує; 4) методи дослідження явищ і процесів дійсності. Філософія, як наука, має всі ці структурні елементи. Вона має свій предмет, свої закони розвитку, свій понятійний апарат, і свої методи, що дає їй можливість адекватно відображати об’єктивну дійсність.

5) В дискусіях, що точилися у нас на конференціях і в періодиці, визначилися аргументи та контраргументи щодо того, чи є філософія наукою. Ось деякі з них: 
     - Філософія не є наукою, бо наука прагне підтвердити свої теоретичні тези результатами спостереження або експерименту (так званий принцип верифікації). Філософія ж байдужа до підтвердження її тез і навіть часом розвиває свої ідеї всупереч даним науки. Так, Джордж Берклі (1685 - 175.1) виступав проти механіки Ньютона, Ернст Мах (1838 - І 19Н)) не визнав квантової фізики, а деякі філософи-марксисти - генетики та кібернетики. 
     - Але ж не всі наукові тези підлягають емпіричному" підтвердженню й перевірці. Інакше переважний масив сучасних математичних знань потрібно було б вилучити з науки. До того ж кожна наука має свої критерії точності, свої способи Перевірки знань на істинність і вірогідність. Філософські знання теж можуть бути перевірені на їх науковість. Зокрема, Професійному аналізові не важко встановити, чи притаманна розглядуваному філософському знанню необхідність - чи відповідає воно певним вихідним принципам, чи є воно рпультатом послідовного логічного мислення. При цьому слід брати до уваги, що в кожному розділі філософії дещо відмінні способи здобування та впорядкування знання. 
     - Філософія не є наукою, бо твердження науки в принципі можуть бути спростовані. На відміну, наприклад, від релігійних догм нові наукові факти або теорії - за умови їх вірогідності - спростовують попередні. У філософії ж поява нової ідеї або цілої теорії ще не викликає безперечного визнавання хибності інших ідей або теорій. 
     - Справді, у філософії поява нових ідей не призводить автоматично до відмови від того, що у філософії є усталеним. Деякі ідеї живуть упродовж тисячоліть. Але у філософії є те, що рідко трапляється в науці, - самозміна ідей і навіть учень під дією нових ідей. У філософії постійно діє механізм самоспростування. Щодо цього філософія не тільки наслідує науку, але й перевищує її. Знову ж таки, виявляючи свою спорідненість з наукою, філософія виходить за її межі. 
     - Філософія не є наукою, бо розвиток її не має характеру кумулятивного процесу. В науці спостерігається постійний процес прогресивного зростання разом з його ущільненням. Відбувається постійний перехід до більш повних істин, до теорій з ширшим емпіричним змістом. При цьому старі теорії або відкидаються наукою, або ввіходять до складу більш певних теорій. У філософії спостерігається не стільки ущільнення знання, скільки зростання багатоманітності на зразок того, як це відбувається в мистецтві. Розв'язання проблеми тут ніколи не є остаточним. Деякі проблеми супроводжують філософію впродовж усієї її історії. 
     - Справді, у філософії є "вічні проблеми". Понад те, саме найголовніші її проблеми й усвідомлюються людьми як проблеми "вічні". Але звертання філософської думки до таких проблем, постановка й розв'язання проблем допоміжних - це не є одвічне тупцювання на місці. Як і в науці, в царині філософії знання має бути сучасним, тобто повинне стояти на грунті історії, враховувати попередні спроби розв'язання цих проблем, уникати тих ходів думки, що виявили свою недостатність і непродуктивність. За всієї індивідуальності філософської творчості в історії філософії достатньо чітко простежується певна логіка розвитку філософських ідей. На певних її "ділянках" це є логіка продовження й доповнення (Кант - Фіхте - Шеллінг - Гегель), а на їхній межі, в точках розриву певної філософської традиції заявляє про себе логіка заперечення й відштовхування (Гегель - Шопенгауер, Гегель - Кіркегор, Гегель - Фейєрбах тощо). Отож, за всіх відмінностей розвитку філософії та науки вони все ж таки мають багато спільного. 

     - Філософія не є наукою, бо вона не може вказати предмет свого дослідження, який мав би такі самі ознаки об’єктивної дійсності, як і предмети дослідження інших наук. Саме тому філософські твердження не мають характеру об’єктивно істинних знань, завжди залишаються проблематичними. 
     - Намагання визначити предмет науки як щось предметно наявне, безпосередньо відчутне становить лише перший е І ні І самовизначення науки. Був час, коли і предмет філософського дослідження намагалися визначити саме так. Атоми Демокріта, ідеї Платона й навіть першоначала сущого Арістотеля розглядалися як щось таке, що підлягає осягненню Внутрішнім мисленим зором. Сучасна наука давно вже відійшла від такого простого уявлення про предмет науковою дослідження. Скажімо, у фундаментальній фізиці досліджуються вже не частинки й навіть не їх взаємодії, а події, що витлумачуються як "сузір'я можливостей". Так само не можна "предметно" окреслити предмет таких наук, як психологія, екологія, геронтологія тощо. От що, наприклад, вивчає наука геронтологія? Процес старіння. А як його "предметно" подати? Бо це є складний комплекс різних процесів - фізіологічних, психічних і власне духовних. Отже, те, що філософія не має своєї "дослідної ділянки", свого "полігона", ще не означає, що вона позбавлена свого предмета дослідження.

6) Розуміння предмета філософського знання створювалось досить важко і змінювалось у спільному зв'язку з розвитком суспільства, всіх аспектів духовного життя. Філософи відносно рано зрозуміли, що йдеться про новий спосіб мислення, де предметом виступає реальний світ. Реальний світ розглядається не як різноманітність речей, явищ, подій, а як єдність різноманіття речей, явищ, подій. Тому філософи античності прагнули здебільшого відкрити єдине джерело різноманітних явищ. Так, засновник Мілетської школи філософ Фа-лес (625 -бл. 547 pp. до н. є.) - вважав матеріальною причиною існування воду. Анаксімен (бл. 585 - 525 pp. до н. є.) - повітря, Геракліт (бл. 520-460 pp. до н. є.) - вогонь. Акцентування уваги на «природі речей» обумовило ту обставину, що першою історичною формою філософії стала натурфілософія. Але філософія не зупинилась на проблематиці буття - космосу. Мірою нагромадження знань, створенням спеціальних методів, способів дослідження почався процес розгляду буття людини. Це виразно сформулював Сократ (469-399 pp. до н. є.) у тезі «Пізнай самого себе». Із трактування тези Платон робить висновок, що Сократ мав на увазі людину з її духовним світом. Звідси висновок: людина перебуває в центрі земного буття та побудови світу. Безумовно, для світогляду IV ст. до н. є. ще не характерне чітке розрізнення культури та природи. Проте висунення в центр упорядкованого всесвіту людського розуму, як повноважного представника світового логосу, відображало ідею космосу як культури. Античні філософи вважали, що предметом філософії є внутрішній світ людини.
Визначення предмета філософського знання: Космос та Людина простежується в процесі всього розвитку культури. Філософія Середньовіччя ще продовжує традицію античності, вважаючи будову (порядок) космосу предметом філософії. Альтернативою трактуванню предмета філософії в Середньовіччі є погляди гуманістів-мис-лителів епохи Відродження, які виступили проти космічної орієнтованості філософів Середньовіччя, вважаючи її культурним ретроградством, що спотворювало античне розуміння філософії як науки про людину. Італійський дослідник Едвард Гарен наводить визначення предмета філософії одним з провідних гуманістів XV ст. Колюччо Салютаті. Філософія, за визначенням Колюччо Салютаті, це роздуми про активність людини, живе усвідомлення спільної праці, роздуми про становище людини і її участь, про її поведінку, спосіб життя, сама жива причетність з усією драматичністю життєвого досвіду. Знання про природні процеси, фізичне, медичне становище людини тощо не лише протиставляються філософії, але й оцінюються зневажливо як другорядне та малозначне. Таке розуміння предмета філософії не тільки залишилось, але й стало розвиватися філософами європейського Просвітництва XVII-XVIII ст.ет! Особливо дивне те, що в історії культури створюється тоді досить міцна традиція трактування розвитку як «механічної картини світу», а звідси і переваження у філософськім знанні природно-наукових основ. Пізніше ретельний розгляд світоглядності філософії виявляє, що її «механічна орієнтація» повністю вкладається у концепцію соціального розуміння особи. Та тут виникає питання, чи не веде особлива увага до Людини до звуження предмета філософії у зв'язку з її «відмовою» від космічних тем? По-перше, «відмову» можна визнати обопільною. Конкретні науки відносять до філософії так звані методологічні проблеми, а філософія віддає тему космосу конкретним наукам. По-друге, це вивільнення філософії від побічних тем є результатом розуміння предмета філософії як знання про культуру людини. Справді, світ людини поділяється на природний та здобутий життям, досвідом ™ культурний. Досвід проявляється у внесенні людиною впорядкованості в процеси власного впливу на природу і в результати впливу. Але учасником творчих процесів, творчої діяльності, що складають зміст культури, є людина, особистість. Людина є суб'єктом історії не лише тому, що є єдиною особою, яка діє, але й тому, що людина сама формується у процесі власних дій. І власне історичне самофор-мування людини виступає суб'єктом культури. Аналогічно людина виступає і суб'єктом пізнання, і суб'єктом соціальності, і суб'єктом діяльності, тобто історичний суб'єкт творення. Виступаючи предметом філософії у такій багатоаспектній якості, людина втілює різноманіття культури. А оскільки це є процесом, то в філософії багато-аспектність світу культури виступає як багатопроблемність ставлення людини до світу.

7) Що ж стосується питання: з чого виникає філософія, то в Аристотеля можна помітити натяки на те, що філософія виникає і з науки — як результат її розвитку, і з міфології.



Про те, де виникає філософія, говорить Діоген Лаєрцій у «Пролозі» до своїх десяти книг «Про життя, навчання і речення знаменитих філософів». В часи Діогена Лаєрція (II-III ст. н. э,), тобто коли минуло вже більш ніж п’ятсот років після Аристотеля, в умовах Римської імперії, що об'єднала латинський світ із грецьким, а латино-грецький світ із близькосхідним, в умовах наступу релігій і міфології Сходу на античну культуру, питання про місце виникнення філософії було, очевидно, животрепетним. Багато людей стверджують, констатує Діоген Лаєрцій, що заняття філософією почалося вперше у «варварів», що першими філософами були перські маги, ассиро-вавилонські халдеї, індійські гімнософісти, єгипетські жерці, галльські друїди і семнофеї та ін. Наприклад, кельтські друїди й індійські гімнософісти викладали свою філософію в загадкових виразах, у яких учили почитати богів, не робити дурного і вдосконалюватися в мужності, ассиро-вавилонські халдеї займалися астрономією і пророкуванням, перські маги висловлювалися про сутність і походження богів, міркували про справедливість і учили про два початки усього сущого — про добро і зло.

У Новий час проблему генезису філософії розглядали багато філософів.

Цю проблему Гегель підняв в «Феноменології духу» і в «Передмові» до другого видання «Науки логіки». Але особливо докладно він писав на цю тему в «Уведенні» до своїх лекцій по історії філософії.

Проблему виникнення філософії Гегель трактує в рамках загального дослідження змісту історико-філософського процесу, парадоксальність якого полягає в тому, що в "ньому філософія виявляється на перший погляд у протиріччі зі своєю власною історією, тому що філософія хоче пізнати незмінне, вічне, суще саме по собі; її мета — істина”.

12) Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Що ж таке світогляд? Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке: “світогляд – це форма суспільної відомості; “світогляд – це форма самоусвідомлення особистості”; “світогляд – це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі”; “світогляд – це система принципів діяльності людини”; “ світогляд – це погляд людини на світ як ціле”; світогляд – це спосіб духовно-практичного освоєння світу”.



Ці визначення, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняття “світогляд” – багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд – це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу.

Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним способом духовно- практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і практично.

Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. В чому вона полягає? Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення – відношення “людина – світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною).


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка